нi, i в тому вогнi метаються обгорiлi козаки. Болiсний зойк вирвався кошовому з грудей, вiн здригнувся й розплющив очi. Залитi срiбним мiсячним сяйвом, плавнi спали. Й примовкли солов'ї, а з далекої далини линула пiсня: Гей, щоб наша червона китайка, Гей, гей, червонiла, А щоб наша козацька слава, Гей, гей, не змарнiла! Це спiвали козаки, що лишилися по той бiк протоки вартувати човни. Їм вторили сiчовики, котрi сидiли на колодах: Гей, у лузi червона калина, Гей, гей, похилилася; Чогось наша славна Україна, Гей, гей, засмутилася. Пiсня обпиралася одним крилом на Днiприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Днiпром. * * * Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно i тихо. Й так само вспак текли отамановi думки. Не спалося. Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита сiчами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякi нитки вже почали висмикуватися, iнодi два кiнчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок i серце котилася його то темна, то просвiтлена до дна рiка життя. Найчастiше плавба починалася од видимих пристаней - перебирав у думцi останнi подробицi приготування, раду, на якiй намагалися передбачити майбутнi подiї, виповiдалися ймовiрнi i неймовiрнi плани - i тодi вертався на дум-баси та стерни, на яких проплив, якi вже перетрухли на порох або ж згорiли до останньої лавицi, вдруге, втретє штурмував фортецi, що їх штурмував ранiше й здобував або не здобував: Очакiв, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк... То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось iншим. Буря бiля Гiбралтару, яка трохи не потопила їхнi кораблi, бастiони i солонi канали Дюнкерка, щоб добутися до бастiонiв, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельнiй дюнi, в якiй похований сотник Атлант з козаками, коротка служба пiд командою маршала принца Конде i довге голодне стояння в Парижi... Сон чи не сон? Вечiрнi бесiди з французьким послом графом де Брежi, лiнькуватим чепуруном у бiлому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сiрковi розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазарiнi, а королеви Анни не розгледiв, надто багато стояло навколо неї пишної двiрнi, i жартiвливий герць з королевичем Людовiком. Шестилiтнiй забiяка з довгим, позакручуваним у кiлечка волоссям теж прийшов подивитися на козакiв, вимахував манюньою шабелькою, i козаки випхнули з гурту Сiрка, яко одного з наймолодших та найвеселiших з-помiж себе, й вiн удавано серйозно став до герцю, й за третiм чи четвертим побрязком дозволив Людовиковi "вибити" з рук важку домаху, яка .зблиснула й вгрузла в землю за кiлька крокiв, i панiї в схожих на пiну мереживах заплескали в долоньки - чи то королевичу, чи то козаковi. Сiрко тодi став на одне колiно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Францiї привiз срiбну тютюнницю, кiлька лiктiв бiлого сукна та кiлька десяткiв французьких слiв. По тому, бувало, в куренi, випозiхуючи довгу осiнню нiч, сидячи на низенькому стiльчиковi, кидав Захарковi, хлопчаковi, який прислуговував лiтнiм козакам: "А подай-но, Захарку, мої пiтiтботи", й Захарко тягнув од груби величезнi чоботиська, й запорожцi реготiли. Або: "А теперки закуримо пипе", - й набивав тютюном ("табак а фром") свою носогрiйку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кiлька сот тисяч золотих франкiв, одержав король Владислав, який найняв кардиналовi Мазарiнi козакiв для штурму неприступної фортецi Дюнкерка. Тодi Сiрко мало про те думав. Й нинiшнiй Сiрко дивується з того. З себе колишнього й з iнших козакiв, чию кров один всевладний лиходiй продав iншому, вони порахували грошi, порахували власнi вигоди, а козаки з того содомського походу собi жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подiбної торговицi ще багато разiв. Сiрко й нинi не знає, скiльки франкiв отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрiлив з-за рогу якийсь iспанець, помщався козакам за невiдпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лiвому Сiрковому плечi трохи вище серця. Гай-гай - то не одна позначка, отримана Сiрком не на полi битви. Ще одну вхопив у татарськiй корчмi, чи як там вона називається, нинi вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймнi може порозумiтися з татарином без товмача. Тинявся по Кафi, куди приїхав iз запорозьким посольством, i занесло його до того шинку. Вiн бачив, що в низенькi дверi пiд лiхтарем iз кольоровими скельцями зайшло двоє венетiйських купцiв, зайшов i собi. Там справдi була свiтличка, в якiй стояли столи й сидiло кiлька нiмцiв та полякiв (венетiйцi подiлися невiдь-куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'янi татарськi матроси, котрi бенкетували в сусiднiй залi, i йому довелося одбиватися ослiнцями, столами, залiзною чаплiєю, й вже в дверях хтось з матросiв черконув його ножем по шиї. Сiрко й далi дивується собi колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тiльки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотiлося йому багато побачити, багато зрозумiти, упевнитися, утвердитись в собi самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тодi води в оцих рiках для нього були всi молодi, вони молодi й солодкi тут, на рiках, i старi та солонi в морi. Таке й життя людське - спочатку солодке, а потiм солоне. Але сьогоднi вiн не хотiв про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, i пам'ять перенесла його в зовсiм iнше мiсце, в iнше герцiвне коло. I вже стояв на герцi, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сiрко на Сiч, заночував на полковницькому хуторi, й Федiр Куций попросив молодого козака повчити вiйськової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподiвався й сина вивести в старшинське звання (ранiше хотiв зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руцi шаблю й мушкет. Тимко деякий досвiд мав (вправлявся в ширмуваннi на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрiвнятися з Сiрком, котрий вже обкрутився в кiлькох походах та битвах. Обоє - i Тимко, i Йван - хлопцi молодi, обоє запальнi, одначе Сiрко - тонкий у станi i в'юнкий, i обличчя його поблискувало вiд степової засмаги, наче бронза, i очi грали веселою безжурнiстю. Тимко ж - бiлий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Бiлий в нього чуб, бiлi брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й вiдкрите. На обох - бiлi сорочки (в одного вишита по ковнiру голубим квiтом, у другого - червоним), поверх сорочок - легкi кольчуги, на головах - легкi сталевi мiсюрки. Ширмували в саду на галявинi, саме бiло квiтли вишнi й засипали молодих герцiвникiв бiлим цвiтом. I яблунi вже викинули рожевий цвiт, вiн пробився крiзь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблунi були дужi, крислатi, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвiли несмiливо, наївно, сором'язливо. Сiрко обставив галявину новими липiвниками для меду, кiлька кадiбцiв розставив i на галявинi. Тимко налягав, Iван вiдступав, повiльно, нiби знехотя вiдбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носi, на бiлих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, вiн розчервонiвся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось-ось сягне супротивника тупою шаблею - зi сточеним на точилi лезом. Саме на той момент i нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в станi, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з нiжними кiлечками волосся, що вибилося на шиї з-пiд очiпка, смаглява (рум'янцi грали на тiй смаглявостi) - надзвичайно гарна, ще й з якимось бiсiвськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво-сiрим усмiхом у Сiркiв бiк, i йому пiд серцем пробiгла лоскiтлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Вiн i сьогоднi не знає, що хотiла висловити тим усмiхом молодичка - пiдбадьорити (адже вiн одступав), трошки поглузувати, просто викликати усмiх на усмiх, але та мить круто повернула його життя. Сiрковi сперло подих, i почув на своїх грудях та шиї доторк її бiлих довгих пальцiв (це ж вона вишивала сорочки), i голубий туман покотився в його головi. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушнiше, й тодi Сiрко, вдавши, буцiм хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковiй шаблi бiля самого рукiв'я, й жалiбно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, вiн навiть не зрозумiв, що сталося, стояв i оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, i Сiрко. Хвилясте волосся чорнiло до бiлої сорочки, i шабля поблискувала пiд сонцем. Оленка засмiялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився бiля її серця), взяла камiнь i пiшла до хати. її тонкий стан ледь помiтно розгойдувався в лад ходi, й гойдався вишитий подiл сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячiй колисцi Iванове серце. Сiрко був тодi молодий i неймовiрно чистий. Його тiло було грiховне, вiн знав це, воно кричало про грiх, а вiн гасив той жар, проганяв прiч пекельнi думки, часом навiть накладав на себе єпiтимiю - спав на голiй землi i їв пiсну страву, i все одно од кiнчика чуприни й до кiнчикiв нiгтiв його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, i трохи страшно, i встидно. Iван Сiрко довго не мiг заснути тiєї ночi (як i цiєї, перед походом, тiльки ж надто рiзнi були причини безсоння), лежав у повiтцi на сiнi, й проткав його до кiсток той Оленчин усмiх, i дратував її смiх. Й водночас було йому бентежно на душi, почував сором i в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нiчого й не було, адже не дав приводу нi до яких прикрих думок про себе, а щось йому пiдказувало, що повiвся не достойно козачого звання. Вiн устав ще до свiту, осiдлав коня й поїхав з хутора, їхав луговою дрогою, пилюка на якiй ще була прибита ранковою росою, десь у травi пiдпадьомкав перепел, й на серцi було легко та хороше. Вiн подобався собi i, хоч Оленка не сплила остаточно з мислi, мiг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невiдомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, i легко гарцював кiнь, i молодо грала кров, i вiрив, що ще спiзнає повною мiрою карого чи зеленавого усмiху, спiзнає кохання, й буде воно справжнiм та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, вiн їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вiтряками й сказав, що теж хоче їхати на Сiч. Тепер Сiрко вже по-справжньому пошкодував на той Оленчин усмiх. Зрозумiв, якою важкою була для Тимка минула нiч. Зрозумiв, що в того коїться на серцi, а. що не мiг вiдмовити в такому проханнi, поставив вимогу вернутися на хутiр та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федiр Куций трохи поохкав, та, либонь, i його кортiла думка побачити на своєму подвiр'ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкiл, похизуватися перед сусiдами, в полку, та й на якийсь уряд тодi пiдiпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Сiчi до осенi. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всiлякого iншого припасу, щоб було чим погамувати голод i закропити душу, й кiлька пучечкiв трави од простуди всунула внуковi в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, якi долежали у вiвшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сiрковi, були червонiшi. Сiрко стояв суворий, споважнiлий, на Оленку не дивився i яблук Оленчиних потiм не їв. Та й усiм тим припасом вони покористалися мало. Через три днi вже досягли степу й побачили першi маревнi стовпи на овидi й перших орлiв. Вони злетiли з невисокої могили, де в торiшньому бур'янi лежали людський череп i костi. Чого вони сидiли бiля вимитого дощами черепа та почорнiлих кiсток, чого так довго кружляли над козаками в небi - хтозна, одначе Сiрко визнав те поганим провiщенням, хоч Тимковi й не сказав нiчого, за мить i їхнi конi злетiли з тiєї могили, неначе птицi. Та лихе провiщення справдилося наступного вечора: розiклали козаки в байрацi бiля вивернутої з корiнням вiльхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипiти в ньому вода, як був вiн перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобiтьми. На козакiв налетiв ляцький дозiр, який пильнував, аби не втiкали на Сiч посполитi, їх обох пов'язали й потягли кудись у пiтьму. А потiм їм просто в вiчi тицяли смолоскипом, i вусатий вузьколобий шляхтич гукав: - На сосну здрайцiв, на найтовщу гiлку лайдакiв! Тимко жебонiв, що вiн син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Сiч покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли рукiв'ями шабель у зуби i пiд очi й далi погрожували повiсити або посадити на палi. "Знаю я того брата, там їх сто тисяч тих братiв, ви запорозькi вивiдники, ось ви хто". Потiм їх обчухрали, як молодi, деревця, й кинули до вузької, глибокої ями - вовкiвнi. Тимко колiнкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан ("що буде", "що буде, нас порiшать..."), а Сiрко гнiвався, бо не займався обтертий трут i вiн не мiг запалити люльку. ("Та не штовхай хоч ти пiд бока, й так не горить"). А потiм, коли галас нагорi затих, вiн сказав Тимковi, що, поки ночi, треба вибиратися з вовкiвнi. Наказав Тимковi пiдсадити його, але Тимко скиглив: "Ти втечеш, мене покинеш", тодi спробував пiдсадити його, одначе вiн боявся вилазити з ями перший. Сiрко сiв i ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав нiч i сказав, що ляхiв немає - вони поїхали. Справдi, коли вилiзли нагору, там нiкого не було. Видно, чата справдi повiрила, що Тимко - син полковника, що це не вивiдники й не зброднi, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кiньми, саквами та срiблом iз Тимкового череса. Сiрко на свої три таляри, завбачливо зашитi в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Сiчi. Над берегом зависла сторожка тиша, нiде не було видно нi лялечки, й Сiрко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрiбно десь причаїтися та зачекати великого дуба або iншого човна, який iтиме вниз. Але тепер почав насмiхатися над Сiрком Тимко, вiн бравував, казав, що в човнi безпечно, що їх там нiхто не сягне й що Сiрко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правдi, вони обоє пiвникували один перед одним, i причиною тому була Оленка, отой її необачний смiх. Так вони попливли далi. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко вiд порогiв, зi степу налетiли ординцi, й заалакали, й стали кидати на козакiв стрiли, але жодна не влучила, хоч стрiляли зблизька, й Сiрко збагнув ту хитрiсть - їх гнали до лiвого берега, де причаїлася засiдка. Й вiн уперто правував серединою рiчки, хоч стрiли свистiли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, i їхали за два кидки палицi, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими гирлигами. Було видко їхнi обличчя i луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сiрко налiг на весла, й човен шалено летiв серединою рiчки. Татари на конях ярилися й почали цiляти точнiше, довелося кермувати ближче до лiвого берега, низинного, пiщаного, де жовтiли пересипи, на яких сидiли бiлi чайки. За пiв-верстви нижче за течiєю в правий берег врiзалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях i сподiвався сховатися Сiрко. Вершники з пiщаної одмiтини були змушенi з'їхати на гору - круча там приступала до самої води, й Сiрко знову повернув човна до правого берега. Й тодi Тимко, що стояв навколiшки на днi довбанки, заволав: "Ти куди... Назад... Треба сюди". Даремно Сiрко намагався йому пояснити, що там може бути засiдка, що то тiльки на позiр берег пустельний, вiн навiть скреготiв зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сiрко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на мiсцi, але Тимко брiв до берега, а човен, хоч i повiльно, несло за течiєю. На кручi алалакали татари (воии не могли їхати далi, шлях їм перетинало болото.) i стрiляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сiрка, але стрiли не долiтали, падали у воду. Вiн налягав на весла, що аж вода сичала пiд дубiвкою, i вломився лiвий кочет. Дадi загрiбаводним веслом Iван оглядався да татар, що купчилися на кручi, оглядався й на лiвий берег, де неначе з-пiд землi виросли татарськi вершники - помчали до Тимка. Вони навiть не кидали аркана, вiн сам бiг у їхнiй полон. А Сiрко пересунув довбаночку через пiщану косу, що цiєї пори вiдокремлювала Днiпро вiд луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далi, а потiм втiкав бiловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути. На Сiчi вiн часто згадував Тимка i його дружину Оленку, й кортiло йому приїхати до неї на хутiр та розказати, як добиралися вони до Сiчi i як татари полонили її муж,а. I ще щось манило його на хутiр, й серце вiдгадувало, що Оленка зрадiла б його приїздовi. Але вiн не поїхав. Тiльки переказав через чумакiв Федору Куцому, що його син у полонi в берегових татар, - Сiрко розпiзнав їх по шапках. Не раз i не двiчi по тому згадував Сiрко Оленку й чомусь згадав ось тепер, i спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає вiн, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, бiлочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську вiру й одружився вдруге, по-чужинському закону - на татарцi. Невiдомi путi господнi i людськiї теж. ...А рiчки й далi котили свої води то в один, то в другий бiк, i напливали спогади, й плив вiн сам, i шумiла пiд вiкном старезна липа, хилила i не могла схилити його до сну. III Сiрко стояв посерединi думбаса, поставивши ногу на барильце зi свинцем, обiпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майорiла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогiв, вночi пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутнiй човен рвало з припону, ялиновий помiст пiд ногами погойдувався й скрипiв. Сiркове обличчя було суворе й нiби осяяне невидимим свiтлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очi - змруженi, в них горiли невеликi, але дужi вогники. I в праву, i в лiву руку од отаманового човна - уподовж усього схiдного й пiвденного берега Сiчi, на Скарбнiй, на Павлюку-Днiприщi, на Прогної, - стояли такi самi думбаси та стерни. На них густо цвiли козацькi шапки. Вже й керманичi сидiли на своїх мiсцях, бiля кормиг - по двоє з кожного борту, а на носах, бiля загрiбних весел - пiдотамани. Тiльки на Сiрковому думбасi керманичеве мiсце не зайняте - кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носi, збивши на потилицю синю, в кабарзi, шапку, сидiв Мiюський, пильнував отаманового поруху. I всi двадцять четверо веслярiв також. I бiле вiтрило лежало на помостi, готове по тому ж таки поруховi звинутися вгору й забрати в свої широкi груди всi вiтри Великого Лугу. На неширокiй пiщанiй смузi берега з'юрмились козаки - тi, що лишалися в Сiчi. Й валили через усi вiсiм хвiрток, визирали через частокiл, позалазили на мiстки для стрiльби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Бiля самої води скупчилася пiвча - досугi дiди, кiлька хлопчакiв, два диякони, пiп у святковiй ризi з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо-рожевий пружок на сходi, глянув на небо, пiдвiвся. Стягнув з голови шапку. Луговий вiтерець покуйовдив йому оселедця. - Панове молодцi, - мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всi, - не наша в тому вина, що маємо гибiль ворогiв. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожi ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колiнах дiтей, а нас гойдає хвиля днiпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають дiти нашi, доруйновують рiд наш. Подивiться навкруг: орда сплюндрувала нашi домiвки, нашi церкви, нашими жiнками i дiтьми заповнила свої кочовища. А скiльки вона нашого брата запродала на галери i скiльки його порубала: ще не було нiколи на нашiй землi стiльки вдiв i сирiт. Сам бог наказує нам iти на ворога й помститися за наругу i зневагу ймення Христового, за спаленi церкви, за дiтей i матерiв наших. Сам бог наказує визволити з неволi братiв наших. Отож з богом, братове, з богом! - Помовчав мить i додав: - Хто боїться, зiйдiть з човнiв, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. - 3 човнiв нiхто не сходив, i Сiрко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носi отаманового думбаса звилася корогва. Заспiвала пiвча, всi, хто сидiв на човнах i стояв на березi, познiмали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човнi, скорбно спiвала пiвча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег i плавнi, заткав простiр до самiсiнького обрiю. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один мiсяць i не одне лiто, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулi чи ворожої шаблi, а з ким, може, ввiйшли в гнiв та чвари i тепер прощали грiхи. Пощо грiхи, коли несуть свої життя на бранне поле за найбiльшу святiсть, за рiдну землю та вiру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вiрнiсть товариству i безкорисливiсть: "Скарай мене, боже, тепер i потiм, якщо я покину в бiдi товариша i кинуся до втечi, щоб урятувати власну душу... Присягаю господу-богу перед святим євангелiєм, що, будучи в нинiшньому походi з кошовим отаманом Сiрком та iншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побиттi ворога i де трапиться, здобичi вiйськової не приховаю, купно з усiма стоятиму в бою i купно вернуся на Чортомлик". Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоцi. Бо ж не всi повернуться, не всi. На велику вiйну йдуть. Не всi шапки квiтнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякi й не пристануть, згорять у батальному вогнi або потонуть. А в кожному човнi - знайомi обличчя, знайомi очi, знайомi усмiшки. Сiрко вiдчув, що i йому стислося серце, загупотiло десь вище, нiж ранiше. "Може, не вернемося", - пропливла сумовита думка. "Дурницi. Старiю", - прогнав її. Ще не скiнчила спiвати пiвча. Сiрко вийняв з-за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в лiву i праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз i ще, й покотилися плавнями гарматнi луни. Знялося гайвороння над крам-базаром, закружляло в повiтрi. Гарматнi стрiли заглушили брязкiт ланцюгiв та стукiт гакiв. Злетiли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, свiтлими, в бiлих пузирках струменями попливла вподовж бортiв. Короговка на отаманськiй щоглi нагнулася, прощально замаяла крилом i то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течiю Скарбної, прямуючи до широкого Днiприща, на бистрiї води, пiд високе небо. Прощавай, Сiч-мати, нехай тебе охороняє пресвята богородиця. Шапки полетiли вгору, - там, у човнах, i тут, на березi, - то останнє прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду, загойдалася й попливла, мов багряна квiтка. Скарбна пiдхопила ii, обкрутила кiлька разiв на мiсцi й понесла в протилежний од човнiв бiк, що швидко линули Днiприщем, залишаючи за собою пiнявi слiди. Над Днiпром плив довгий журавлиний ключ. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча. Хоч у першу годину й була та звiстка як градова хмара. Похмурi, зi згнiченими серцями, сходилися оборонцi на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, бурмiстр, молодий пiп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх i подив усiх отець Сильвестр пiдняв замiсть хреста шаблю й прорiк: - Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема зрадникiв. - Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася на лезi шаблi. - Станемо всi приборно до оборони, й господь-бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп передався султановi, то його вже давно навiдував нечистий. I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути, але не здаватися басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi, смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi побратимiв, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потiм вiйт запропонував обрати собi полковника. Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрiєва. З ним за три валечнi днi оборонцi одбили ще чотири ворожi налоги. Другого дня по Мурашковiй втечi просто до Бершадської брами пiдскакав на гнiдому конi турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що пiддався султановi й ходив у його обозi. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оцi: страхав незлiченними силами, погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу ще й милостi - зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрiєв порiшив тих ворожих спокус не являти нiкому, листа порвав, а Гоголю одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю маю на бога, й виручка нам iде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догiднику пiддався, йому i служи!" Цей респонс понiс у ворожий стан старий козак Снiтка - Анастас сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там. Снiтка не вернувся, натомiсть турки прислали свого посланця, сирiч вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що Снiтковi турки завдавали найлютiшої муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав. Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi - їх уже нiхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею - лютували голод i смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе - морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив бiля хворого. Найбiльше помирало дiтей. Вже не ставало й дощок на труни, покiйникiв ховали без вiдправи, закутуючи в рядна. Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти тулилися в льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих. Старшинська бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу, дивитися в очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй. Туск i зневiра стояли в їхнiх очах. Якщо й оглядалися в пiвнiчний бiк, то в безнадiї. У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв - не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кiнськими кiстками, виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i ластiвок. В мiстi об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха, одна надiя, що й ворог доїдає рештки запасiв. Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму - з того боку турки майже перестали пильнувати, але мiщани їх не пустили. "Йдiть пiшi, - сказали, - а на конях ви втечете". А пiша вилазка - не вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить. Пiзнього вечора з п'ятницi на суботу ладижинцi знову бачили лихе знамення: по небу бiг вогняний кiнь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слiд. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрiлою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав на лiвий берег: гетьман одступив аж за Днiпро. Сотник Падалка родом iз Ладижина, торiк разом iз Тетерею передався Самойловичу, руку впiзнали писар i вiйт. Городова старшина враз стратила вiру, поклала одчинити туркам браму. * * * Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв пiд дикою яблунею. Яблучка були ще зеленi, не яблучка - бубочки. В гущавинi гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а потiм вони вернулися, сiли на гнiздо, але пташата, либонь, вже не виведуться - яйця захололи. Намет стояв у невеличкiй долинцi, перед наметом височiв пагорб, з якого видно в обидва боки лiвий днiпровський берег, а також берег протилежний, правий - високий, гористий зi стрiмкими кручами, зi схожими на могили горбами, мiсцями лисими на макiвках, а подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися верхiвцi, маленькi, наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали. "Не птахи, не перелетять", - думав гетьман. Одного разу троє вершникiв на низеньких, буланої мастi конях спустилися до самої води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й самi знали, що стрiли не долетять до табору - в такий спосiб виявляли зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в лiву сторону од гетьманського намету - сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько, а ще далi - стрiльцi князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й меншi човни - їх зiбрали по Днiпру. На них три днi тому переправилося на цей берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бiк, аби в слушну годину можна було рушити в похiд, Самойлович його ледве переважив. "Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнiв, як вiдомо, б'ють", - буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув. Тепер був спокiйний. Спробують турки переправитись - переб'ють їх по частинах. Роз'їзди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз. Самойлович лежав на пагорбi на купi попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав дуже до речi. Попив джерельної води, й той напосiвся. В присутностi московитiв, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легенi. Якщо покличуть до одвiту - хо-рував, не мав сили вiддати всi належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсiли болячки: коле пiд серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова. "Всi думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке там щастя! Жiнка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха... ще й кольки в животi. Нi випити, нi з'їсти... Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як собака". Йому спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували. "Нехай лiзе, йому недовго". О, то не проста наука. Їй вiддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi, гаряче молився богу, i раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненiсть, що сягне високих порогiв. Просив їх у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й вiн не сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь-якiй грi виграє той, хто грає упевнено. Є гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi, якi спрямували себе на виграш. Досягти його будь-якою цiною. I - досягають. Хоч, якщо сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя - вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них - видивлений i вивiрений, гетьман завжди сягає наперед оком i розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебiльшого вдавав простака. Простакiв не бояться, їх люблять, їм спiвчувають... Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А в самого вiра у власну непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки страшно: до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде - страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою хоробрiстю i не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вмiти вибрати з колоди... То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе справжньої радостi немає. А чому немає? Адже - на вершинi. А клопотiв не поменшало, навпаки - побiльшало. Хоч би оця вiйна... Забандюрилося царевi - йди на вiйну. Пiшов... Здавалося б, тiльки тепер i пожити. Досягнув того, чого й не сподiвався. А що воно йому дає, оце верховiття? Для чого так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й полягає тiльки в отому - братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя... Жодної хвилини перепочинку - не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодної насолоди: думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля у драбинi, не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди - боронь боже, треба бути взiрцевим. Що ж вiн має в кiнцевому рахунку? Нiчого. Щоправда... Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов, тим ширший виднокiл i бiльше можна зробити для людей. Зробити бiльше... Гм, гм... Тi мудрецi бачать не далi власного пупа. Ось i вiн, гетьман, - увесь у шорах обставин i може зробити стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик: - Ваша вельможносте, князь! Вiд березового гайка, що рiс на крутосхилi, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгiм каптанi - схожий на жердину, на яку повiсили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрiльцi. Князь ворухнув рукою, стрiльцi залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На його чоботях жовтiв пилок з трав, що саме квiтували. - Харку, Ждане, - гукнув Самойлович. - Соку боярину i менi. За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли дубове барильце i два корячки. Сiк треба пити з корячкiв. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцiєю, похiдними стiльцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким iншим начинням - чотири парокiннi вози. Харко та Ждан вточили соку й вiдiйшли вбiк. Березовий, настояний на липовому меду сiк приємно заломлював зуби. - То як, покращало тобi трохи? - одпиваючи маленькими ковтками терпкий напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми досвiдченi, i гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вiрить вiн тим очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказує: - Трохи покращало. А через те, що втомленi, йому здебiльшого вдається переважати боярина на свiй бiк. Самойловичу здається, князь розумiє все, тiльки вдає, буцiм чогось не дотямковує, буцiм йому не вiдомi всi складностi тутешнього життя, тутешнiх стосункiв, звичаїв, i через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрiсть. В свою чергу Самойлович розумiє: так краще, так вигiдно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять рокiв уже перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi в Переяславi стояв перед народом на ганку за плечима московського попа, на радi в Нiжинi пiдносив Брюховецькому булаву, пiдсаджував на високий схiдець Многогрiшного й зсадовив також... У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають. Дасть бог, простять i цього разу. Та, власне, й прощати нiчого. Нiякого проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж. Мовби у вiдповiдь на тi гетьмановi думки Ромодановський розiмкнув вуста. - Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем вiн... I кров сочиться. Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночi. Троє їх перехопилося через ладижинську стiну, троє скрадалися болотом понад Сiльницею, двоє загинуло, а один проповз помiж татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi козаки кинулися в пiтьмi човном на волання i виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархiм Губа сказав, що цидула, яку вiз, розмокла у водi й загубилася, але всi ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi, i донськi волають допомоги. Кулi й порох кiнчаються, в мiстi лютує голод, тримаються вони з останнiх сил. I ще багато iнших страхiть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не розповiдав, не пiдривав бойнiй дух вiйська. Гетьман мовчав, i боярин казав далi: - Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, вiйну ведемо. Вiн казав "ми" й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманiв план, що опирався тому плановi з самого початку. Одначе опирався не вельми. Мiг би стати на своєму... Не мiг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його вiд рiшучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом... Взялася, проте не зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi бояринiв син Андрiй. Кожного разу, коли турки вирушають у похiд проти Росiї, беруть його з собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрiїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова - утримуватиметься вiд рiшучих дiй. "Хоч би вже якийсь кiнець, тiльки швидше", - iнодi думає боярин i лякається тiєї думки. Про все те вiдає гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся князевої болячки, i Ромодановський цiнує ту тактовнiсть. - Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всi небеснi сили i сили земнi були на боцi адвер-сора. Та й власнi його сили... Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так - вiйсько з нами, все вiйсько. Приспiє час... Вiр менi - приспiє. Виснажиться султан пiд Ладижином, стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо. - А вигубить супостат увесь край? - мовив Ромодановський. - А пiде вiн на Київ, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелiє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин... Не сила наша. Чимось треба й поступитися. - Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанiю в Москвi, - слабко опирався князь. Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато разiв, на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво. Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у ту щирiсть, i все ж почувався певнiше, як вона була. Та й таки ж його правда - про найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були впiймали в степу двох кiнних татар, учинили їм допит, але тi твердили, що вони - мирнi люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вiрили, бо знайшли iншу цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцiм велено оддати її Дудцi - так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi воєннi вивiдники - сумнiву не мали. - Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, - мовив гетьман. Вiйсько, якому нiчого не загрожувало, розкошувало на березi великої i могутньої рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу i варили юшку зi смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз кручi), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй кручi, стояв Ждан i дивився на тi грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер навiяв йому в груди звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на вiйну, i гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, i пiду