ить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвiяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби немає нiкого. Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка. * * * Султан сидiв на конi, дивився, як його вої грабують мiсто. Снiжно-бiлий тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили мiтки-значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами. Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку, платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, їх, пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi берiз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси-одбирав: кращих - в Адрiанополь, гiрших - в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська пiна о камiнь. Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрiєву, але вiдшукати його не змогли. Двоє мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали на допитi, що Анастас перевдягнувся в .селянське вбрання i видовбав собi схрон у валу. Поїхали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрiєва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi. Од мiста прискакав хан, пiд'їхав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали за звичаєм, поцiлувалися. Вiзир пов'язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснiв од тої милостi, був похмурий, злий. Його гнiвило, що султан наказав рубати бранцiв, у Бахчисараї давно не мали нових рабiв, а хто не знає, що новi раби - найкращi, ще не зiпсованi, не хитрi, сильнi. Задля цього й пiшов у похiд, а не заради честолюбних султанових замiрiв. - Яничарськi шаблi вже обпилися кровi, - показав вiн рукою на гору закривавлених голiв. - Воїни степу просять султана впустити їх у мiсто. Мустафа зiтхнув, розвiв руками: падишах твердий у своїх повелiннях, до того ж вiн зараз гнiвний. Хан дивився на вiзиря невiдпорним поглядом, в його змружсних очах свiтилися хижi вогники. Вiзир вагався, кований i гнутий за довгi роки розум йому пiдказував: хановим проханням, легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранцiв всi вельможi в Едiрне i особисто вiн, вiзир, заьжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й iншого разу не пiдняти орди в похiд, вiдiпреться мором, голодом, падежем коней - знайде якусь одмову. Орда - це вiтер, а вiтру в покорi не втримаєш. Вiн воює в цих степах не перший рiк, й здебiльшого татарськими шаблями. А не пiдуть вони з ним, султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив iти до падишаха. Падишах сидiв на бiлому конi й мов заворожений дивився на трикляте мiсто, що палало з усiх чотирьох кiнцiв. Навiть звiдси, з горба, було чути, як трiщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтрiпаних червоних птиць, що злiтали вгору - в мiстi було немало будiвель пiд солом'яними покрiвлями, вогнянi вихори несли кулi - дим i чорний попiл слалися уподовж долини. Хижа посмiшка ощирила султановi зуби, вiзир ледве одважчвся потурбувати'його. - О великий падишах, -схилився темним лицем в низькому покiонi, - дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх. Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотiй луцi сiдла. Проте вiзир не встиг нiчого сказати. В цю мить пролунав наглий тупiт, вершник мчав з гори прямiсiнько до султана, летiв так швидко, що, здавалося, ось-ось покотиться шкереберть по схилу разом iз конем. Той тупiт прокотився по перших вiзирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собi мчати до султана гонець iз найважливiшою звiсткою. Навiть Магомет повернув голову. Гонець пiдлетiв, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попiд попругами, повиступало мило, впав на колiна, хотiв говорити й не мiг. Нахапався вiтру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рога запеклася червона слина. Тремтячою рукою дiстав з пазухи згорнутий у трубку папiр, подав вiзировi. - Що таке? - запитав султан, i по його бiлому, що лущилося од вiтрiв i спеки, обличчю майнула тiнь. Вiзир зламав печатку, розгорнув сувiй. Пробiг першi рядки й поблiд, папiр застрибав у його руках. - Аллах... Аллах... - прошепотiв. - Шайтан Сiрко розгромив нашу ескадру. Потопив усi кораблi. Вiн уже на Бузi, палить переправи. Гонець лежав, чекаючи смертi. Її вже не вiдвернути нiякими силами свiту. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гiрку волю аллаха i вже передав йому свою душу. Вона з його живого тiла уже летiла в райськi сади. На його витягнутiй шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тiнь-тiнь-тiнь. Але цього разу сталося несподiване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вiсника, а сидiв на коневi, як потороча, дивився на темну цятку в небi. То був ворон, що непорушне завис над полем. По тому султан зiйшов з коня й, обвiвши мертвим поглядом палаюче мiсто, зсутулився, мовчки пiшов у намет. Волiк ноги, наче столiтнiй дiд. Пiдмога, що на неї сподiвався Магомет, не прийшла. Порубаних i пострiляних туркiв зносило в Чорне море. В те саме море, на яке - так запевняли султана кизакерменськi аги - й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькi човни. З усiєї ескадри вцiлiв i втiк у море лише один турецький вiтрильник. Один! З тим вiйськом, яке лишилося, маючи на п'ятах запорозькi куренi, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опрiч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали вiдшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив вiйсько й вiд'їхав у Фракiю. Сердаром над вiйськом залишався й далi вiзир Мустафа-паша, султан сподiвався скласти на нього в Едiрне всю провину за невдалий похiд. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху-сердара. Султанове вiйсько повернуло на захiд i, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повiтах хлопцями й дiвчатами i тим задовольнивши свiй афект, повертало вiд Уманi через волоську землю до Дунаю i далi потягло до своїх змiїних язвин на зимiвлю. Так оповiв про це лiтописець. I скiнчив свою оповiдь гiркими словами: "По такiй плачевнiй i невiджалованiй українськiй руїнi i запустiннi, вiдходячи од Уманi додому, турчин повидирав i розорив мiста тамтешнi Тростянець, Бершадь, Манькiвку, Тульчин, Попонне Мале i iнших сiм, яких не згадалося, а решта народу в мiстах i повiтах тамтешнiх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю i нi вiд кого згоди, жодної милостi i оборони собi не сподiваючись, а перестерiгаючись щорiчного ясиру людьми i дiтьми, подiбно до того, що сталося того лiта, великими гуртами i таборами зо всiх повiтiв збирались i болiсними серцями i слiзоточними очима зi своїми чудовими тамтешнiми селами i угiддями навiчно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Днiпра перебиралися". Виплеканий у безсоннi ночi султаном, великий похiд скiнчився безславно. Турецьке вiйсько вiдступало у Фракiю, орди кинулися грабувати Подiлля, Брацлавщину, Волинь. Для днiпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни. * * * "Вельможний мосцiпане гетьмане тогобiчний український малоросiйський, Iване Самойловичу. По кончинi славнопам'ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого i ласкаво зичливого отчизнi своїй малоросiйськiй сина, коли почали наставати частi i непостiйнi гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорiв Андрусiвських, року 1667 постановлених) через незичливiї сусiднiх монархiв факцiї на двоє єдиної Малої Росiї, отчизни нашої бiдної, спершу на два гетьманства, почавши вiд Пушкаря Полтавського i вiд Сомка Переяславського, потiм i на третє, через Ханенка Уманського гетьманство роздiлилися, i через мiжусобицi постiйнi, за приводом їх, бранi кровiю братiв наших достатньо очервонилися; тодi ми. Вiйсько Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили i пiзнали, що наступає для отчизни нашої малоросiйської занепад i всеконечне запустiння; що сталося з ласки вашої гетьманської i попередникiв ваших гетьманiв тогобiчних. Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, нiколи не могли без жалю сердечного вкусити хлiба i по трудах денних спокiйно зажити вiдпочинку; оскiльки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою i неприязню гетьманiв обох бокiв Днiпра доведетья нам пустельну й мертву Малу Росiю, матiр нашу, повними слiз оглядати очима i бачити, як чудовi житла батькiв i прабатькiв наших стають лiгвиськом диких звiрiв. Тому по силi нашiй запобiгаючи, либонь, до сьогобiчних гетьманiв листи нашi вiйськовi засилали, i викривали, i радили, аби для загального добра отчизного всi незгоди i неприязнi свої вiдкинули, залишалися в приязнi i згодi з тогобiчними гетьманами, попередниками вашими, i до ляських обманливих намов i обiтниць зовсiм не прихилялися; однак тiї перестороги малий успiх мали, i, навпаки, чим далi, тим дужче мiж ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Днiпра, злоба i ворожнеча зростала, i через мiжусобнi їхнi битви братiю нашу до кореня витинали. I хоча всi отi колишнi гетьмани вдавали себе щиро зичливими вiтчизни нашої будiвничими i оборонцями; однак таємно i безсовiсно, з немалим отчизнi ущербком i власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного i ненаситних афектiв бiльше на свої потоки води всяк iз них забрати намагався, i доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зi своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом. Не подивуй отож, ваша вельможнiсть, на нас. Вiйсько Низове Запорозьке, що по причинi нинiшнього розорення турчином Чигирина, Канева i всiх iнших цьогобiчних мiст i сiл українських малоросiйських довелося нам i тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизнi нашiй гетьманiв; бо коли зважити, яку на слiзнiї ладижин-цiв, уманцiв i iнших мiст i повiтiв тамошнiх суплiкацiї показав щирiсть i якуїюдав оборону вiд турецького нападу, то iнакше не можна сказати про вашу милiсть, - милостивий пане, тiльки так, як i вище згадано. Оскiльки з походу тодiшнього вiйськового i обiцяної лади-жинцям i уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замiсть своєї щиростi запхнув дiрку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим i вiдважним рицарем, котриї за здоровiє отчизни i Ладижина живiт там свiй згубили, а сам як журавель, що стоїть на купинi, здалеку через Днiпро на Ладижин i Умань дивився, що там дiятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вiтром не занесло i тобi в рознiжених перинах, як павi в краснопiстрявiм пiр'ї, не зашкодила. Про нещирiсть вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тiльки ми, Вiйсько Низове Запорозьке, а й увесь свiт великоросiйський i малоросiйський ясно бачать i може бути, що через нещирiсть i незичливiсть вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин iз iншими мiстами i селами українськими од турчина пропасти i кiнчити навiк неоплаканим запустiнням з величезним кровi християнської пролиттям i щирих братiв наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба бiльшу мала силу... Що тобi до сторони цiєї запустiлої? Якого собi з неї сподiваєшся пожитку i збагачення? - розглянься... Так власний ти є погубитель... сьогобiчної України... А з часом, через розумне посередництво, могла б i вся цьогобiчна Україна од влади турецької i без такого кровопролиття (пiд високу Руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися i з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка i на всю Україну цьогобiчну, що й трохи не хотiв почекати такого Щасливого часу. Отож i дочекався крайнього упадку i запустiння отчизни нашої! I вже тепер пiсеньки, Дорошенку зложенiї, суть i тебе стосовнi, бо ж за тебе, Самойленка-гетьмана, врешту пуста сьогобiчна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом вiдповiдати будеш. Один чоловiк, князя Ромодановського син, розумовi твоєму видався кращим, анiж тисяча братiв наших, християн православних великоросiйських i малоросiйських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги вiд тебе належної, в Чигиринi, Каневi та в iнших мiсцях залишених. Хто тут слiпотi розуму твого не здивується? Хто тiльки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися за приязню i зичливiстю? I якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землi до бога про помсту Каїновi, то що гадаєш, скiлькох i скiлькох братiв наших, православних християн, пролитая по твоїй причинi кров не буде на тебе скаржитися i в господа-творця свого, судiї праведного, просити справедливостi? Вiдай напевне, що незабаром спiткає тебе, об чiм не мислиш; за кров братiв наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров'ю, за погублений багатьох братiв наших на дiм твiй найде пагуба; багатства твої, котрi зiбрав i якi зiбрати мислиш, в день гнiву божого не допоможуть тобi, бо тiльки правда заступає мужа од смертi, вони дiстануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зiбрати, а ти всього того будеш позбавлений i як по твоїй винi вiтчизна наша малоросiйська сьогобiчна стала спорожнiла, так розквiтлий дiм твiй стане порожнiй, i в житлах твоїх живущого не буде; якою мiрою мiряв, такою й тобi буде одмiряно, за належним словом євангельським. I, нарештi, замiсть благополуччя, вiншуємо тобi, з жалю сердечного нинiшнього i крайнього упаду України, отчизни нашої малоросiйської сьогобiчної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся i, остерiгаючись упадку власного, пошукав для вiчного життя i добра милостi божої, яка щиро подається всiм, чого i собi щиро зичимо. Залишаємося вашої вельможностi зичливi приятелi i брати, Iван Сiрко, отаман кошовий, зi всiм товариством Вiйська Низового Запорозького"[11]. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Маленькi слюдянi вiконця в золочених рамах були вiдчиненi, шовковi фiраночки вiдтуленi, жовтий вiтер з жовтого поля залiтав просто до карети, солодко студив гетьмановi ледь прибитi сивиною вуса. Ситi конi бiгли прудко (гетьман любив, щоб конi були гладкi), карета - добра, нова, з позолотою i рiзьбою, на залiзному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернiгова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в бiлiй свитi i сивiй шапцi форейторовi повернути з дороги в лiсок. Свiчкар Ждан Гук повигрiбав пiд дубом з трави жолудi i дрiбне палiччя, iнший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий, кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п'ять пiдвiд) покраяв велику диню. Гетьман дужо любив динi. Дубiвка пахла медом i дозрiлим лiтом. Самойлович взяв одну скибку й сказав писаревi, або той читав листа. Старий, хитрий i мудрий писар читав тихо, декотрi мiсця перебiгав скоромовкою, розводячи при тому руками - однiєю з листом, другою - порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправдi ж перебубнював мiсця, недишкретнi для гетьмана. I стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивлягься, як вiн їсть, - "заглядають у рота". Вiн i в маєтку обiдає сам, рiдко коли допускає навiть когось iз старшин. Самойлович схитував головою. Сьогоднi його майже не дратували запорозькi гаки - та й не мусили дратувати, вертався з Чернiгова, з прощi, де архiєпископ Лазар Баранович вiдпустив усi грiхи, содiянi й несодiянi, - кидали запорожцi навздогiн шапкою. Обачнiсть i розважливiсть стали гетьмановi в пригодi й цього разу. Послухався б царського указу, пiшов пiд Ладижин, поклав би там своє вiйсько, i той же цар затуманiв би до нього немилiстю. А можна ж було не тiльки вiйсько згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожцi знекровiли i обшарпалися ще дужче. Царю ж вiн догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокiй (спершу сам поятрив, написавши, що Сiрко тримає у себе самозванця-разiнця i хоче йти на тi ж мiста, котрi руйнував злодiй i боговiдступник Стенька), зачинив у гратованому льосi двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю i багатьох iнших значкових товаришiв, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сiркових зятiв та жiнку й одписати на казну їхнi маєтностi. На те цар велiння не дав, але, Самойловичу доповiли його оплаченi вуха й очi в Москвi, всiма iншими клопотами цар Олексiй був задоволений. Полишений у Сiчi наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любiсiнько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залiзнiй, кованiй гетьманськими ковалями клiтцi. Псяюха ж Сiрко має вигоду зi своїх походiв: Магомета не досяг, Симеона втрагив. Голоштаньком був, голоштаньком i зостався. Й скликає до себе знову всiх голоштанькiв. По гетьманських полках i зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в'їжно, зате воля гуляє з шаблею й нiхто нi перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, i нiкому буде поле орати та махати цiпом. Сiчовики звинувачують його в розорi правобiчного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, слiпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справдi лежав би досi з порожнiми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, звар'ювати. Нi, вiн не пустить у душу тiєї їдi. Не дiждуть сiчовi гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд i вiйсько осудять його. Та й небезпечно ставати iз Запорожжям у вiдверто ворожi стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усiх бокiв лiгвисько, розставити капкани. Й душити, душити... А було, було... Колись i сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурнi слiпцi з бандурами. Тьху на вас, слiпi очима i розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Тi слiпцi й нинi виспiвують про волю. Про тi днi, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Українi, стинала панськi голови, пiдпалювала фiльварки. Про Хмельницького спiвають. I ще довго спiватимуть. Хмiль вступив у голови i ось вже двадцять лiт макiтрить їх. Хмелевим iм'ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж i того досить. Дух Хмельницького витає над правим i над лiвим днiпровими берегами, iнодi варто комусь назвати це iм'я, i вже задзвенiли шаблi, заблискотiли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович i собi набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитi марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти, забудуть послух, випустять з рук чепiги, потягнуться до шаблi. Не потягнуться. Не допустить! У серцi набрякала похмура злоба, гетьман вiдчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвiється благодать, котра зiйшла на душу в соборнiй церквi у Чернiговi. Хотiв довезти її до Батурина. Самойлович любив урочистi церковнi вiдправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радостi та солодких мрiй. Вiн рiс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам'ятi вечори перед сповiддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвiвав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповiдь, немов на голгофу. Виходив звiдти оновлений, сльози обливали душу, хотiлося зробити щось хороше, принести комусь радiсть. Благодать, яка зiйшла на душу нинi, була iнша. Тiєї, колишньої, досягти не вдавалося. Ранiше, кiлька рокiв тому, вiн мiг замружитись i прикликати її. Тiльки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент - хто стояв позаду, коли виходив iз церкви, коли подавав старцям, де зустрiв сусiдську дiвчину Василину i що вона сказала. Тодi вiдчував не тiльки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звiдти, з тих днiв, i клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмiрковував, дивився на себе колишнього й теперiшнього збоку. Вiн не величався собою нинiшнiм. Не раз помiчав власну буркiтливiсть - на радах, за столом, навiть у церквi на сповiдi, обiцяв собi бути стриманiшим, як те й годиться гетьману, а минав час, забувався знову. Помiчав i дрiб'язкову суєтнiсiь, намагання повчати всiх довкола себе. В молодостi тiло живе мовби само по собi, власними втiхами, во;ю прагне руху, боротьби, на старiсть нiчого того не лишається. На старiсть нагору вилазить пихате й бундючне "я": "я сказав", "я вирiшив", "я знаю". Тi слова як осiннє листя - без вiри, без певностi. Це було як наслання. Вiн гнуздав те "я" щосили. Не мiг не поцiнувати й власної обережностi, умiння обрати певнiшу стежку. Змалечку замiрився на високе. I от - досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нiкого в усьому краї. Й хто справдi може дорiвнятися до нього розумом, умiнням виважити подiї, вичекати? Завжди i всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Вiн це осягнув давно. I прийшов. "Я бачу їх усiх наскрiзь. Я тримаю їх у кулацi. Бо я мудрiший". Гетьман усмiхнувся. Пробiг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив з них жовте, блискуче насiння. Вiн всмiхався власним споминам, думкам. Але вузьке, нiби стесане назад чоло, од якого швидко, по-осiнньому одступало волосся, лишалося набриженим, i очi iивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, i маленькi, вiдстовбурченi вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник принiс маленьке дубове фарбоване барильце, одiткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, вiдчув себе бадьорiше. Одначе похмурого настрою змити до кiнця не змiг. Запорозькi гаки таки ввiйшли пiд ребра. * * * Вони сидiли на березi Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човнi, проконопаченому, але ще не просмоленому. Пiд ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далi, аж до води, бiлiв пiсок; у цьому мiсцi Сейм розливався на два потоки, посерединi вже намив острiвець, торував собi шлях по той бiк острiвця, а по цей бiк течiя лiниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсiм, тут буде стариця. "Так завжди, - думав Митрофан Гук, - щось занепадає, а щось народжується, однi струменi гаснуть, iншi набирають сили, i дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо' можна помчати далi, а можна й залишитися на старицi". Пiдписар сiчовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрiвся зi своїм молодшим братом Жданом. їхнi життєвi дороги розбiглися давно, ще вiдтодi, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пiшли в свiт, доля була до них ласкава, не згладила зi свiту, не позакочувала їх, як горошини, в темнi щiлини життя, обоє виходили в люди, старший, Митрофан, уже був сiчовим пiдписарем, ходив пiд рукою самого Яковлева, Ждан свiтив i гасив свiчки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свiчку в церквi i теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожi мiж собою: Митрофан - бiлолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, сiчовий ферт, просто-таки красень (тiльки зеленi очi - одне темнiше, друге свiтлiше - трохи псували ту красу, а може, робили її загадковiшою, таємничiшою, дiвчата пiд тим поглядом нiяковiли i розгублювалися); Ждан - високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взiр, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Вiн i головою крутив, як гусак, тодi на довгiй шиї випиналися вузлуватi жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожiсть: однаковий розлiт брiв, однаковий прищур очей, ще й по малесенькiй родимiй цяточцi при лiвому вусi. Брати не вiдчували один до одного сердечної приязнi - просто були байдужi, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообiдали в корчмi й пiшли понад берегом. Митрофан раз по раз непомiтно зиркав на брата, мовби вивiряв його, мовби виважував щось у мислi. А Ждан хоч i не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очi дивно мiнилися, здавалося, в глибинi їхнiй вихрила метелиця чи й завiя. То була завiя заздростi до брата-запорожця, маленькi гордощi, тоненький, нiжний пагiнець любовi почав проростати в ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому свiтi, двi рiднi душi, як же не радiти цiй стрiчi! I Ждан не стримався, переборюючи нiяковiсть, сказав: - Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навiть... двi картини. - Ну i як же ти намалював? - усмiхнувся Митрофан. - В якому офарбленнi? - Веселому. I сам ти веселий i на коневi. I летиш, наче вiтер. А турки розлiтаються од тебе, як горобцi. Митрофан усмiхнувся. - Може б, хоч як шпаки. А друга картина? - Друга - ти з пером у руцi. Про вашi послання до гетьмана багато говорять. I менi дещо влiтає у вуха. Я мовчу, а сам радiю: це Митрофан писав. - Ну... Є там i мої придумки, - мовив трохи погордливо, а сам примружив очi й пильнiше глянув на Ждана. Далi погомонiли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповiдав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось i не мiг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвенiло, неначе залiзне. - Добрий човен, - сказав. - Для гетьмана, на гуляння, - пояснив Ждан. - Гетьман не любить води, але iнодi плаває з гостями. - Помовчав i для чогось додав: - Вiн боїться води. - Так добре знаєш гетьманову вдачу? - прискалив лiве око Мнтрофан. Ждан мовчки стенув плечима. - Сподiваюся, свої розслiди не виповiдаєш iншим? Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, пiдвелася вгору, але по хвилi опустилася. - Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честi... - Наймита, - пхикнув Ждан i повiв довгою шиєю. - Наймит у палатах. Це багато. Тобi довiряють... Треба тiльки вмiти... I сам доскочиш честi... Свiтиш свiчки самому гетьмановi. При тому свiтлi чимало видно. Свiтиш i слухаєш. - Менi хочеться гасити свiчки, а не свiтити. - Чому це? - невдоволено буркнув Митрофан i погойдав носком чобота iз срiбним подзвоном. - Я наслухався i набачився в покоях стiльки... - Розумнi люди завжди вмiють все повернути собi на користь. А ти ось навiть менi не розповiв. Брати ж все-таки... Бiля влади ти, а влада - це сила... - Чорна сила... - Вона, дурню, од бога... Свої велiння вiн має передавати чиїмись устами. - Вустами нашого гетьмана? - А чом би й нi? Ждан пiдвiв голову й подивився Митрофановi в очi. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимрiях оцю стрiчу. Щоправда, мрiї теж були неяснi - звiдки взятися ясностi, коли за все життя нiхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тiльки бачтеся: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лавi, i всi зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усi слухатимуть його, як слухають у церквi попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелiв йти не захотiв, а повiв його сюди, на пустельний о цiй порi берег рiчки. - Йому брешуть усi, - сказав. - Кажуть, який вiн мудрий, який смiливий. А я не чув жодної мудростi. - А дурiсть? Ждан здивувався, а тодi задумався. - I дуростi не чув. Потайний вiн i пiдозрiливий дуже. - Отож. Такi вони - сильнi свiту. Мудрагель ламає дров не менше, нiж дурень. А коли помаленьку та потихеньку... - Так вiн уже вiрить, що мудрий! Митрофан посмiхнувся. - Ну, це ще нiчого. А щодо гетьмана... Вiн був мудрiший. Ну, не вельми. Але мудрiший за iнших. I був смiливий. - Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою? Митрофан зiтхнув. - Такий закон. - Чого? - Життя. А ти не вельми суши собi тим голову. Мовчи та мак товчи. - А коли... кипить менi. Коли гидке менi все? - Зцiп зуби i... посмiхайся. - Увесь вiк посмiхатися? Митрофана дратували не тiльки Ждановi слова, а й оцей його упертий локив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, пiд такi кучерi натовклося стiльки непевних думок? Де набрався свавiльства? Либонь, рiс у злиднях i покорi, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червонiє, як дiвчина. I що ж тодi дiється у свiтi, коли при самому гетьманському дворi в молодих довбешках народжуються такi мислi? А вiн думав... Ге, не тiльки думав. Тут править страх. Недарма всi славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем - i погасла твоя свiчка. Скiльки свавiльцiв, занютованих у залiзо, навiки щезло в темних ямах-кам'яницях. Старшини бiля нього безсловеснi й тiльки такають на його мову. А скiльки серед них звитяжцiв, котрi побували в сотнях битв i мають на раменах по кiлька шрамiв! Не боялися нi турка, нi чорта... Якимось чином гетьман перевiдьмував їх з барсiв на баранiв. Тепер тiльки помiж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герцi своїх пiдпомiчникiв, i тi часом втрачають глузд i ширмують словами наослiп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б'ються у дворi навкулачки пахолки. Чужi синцi грiють йому душу, чужi болячки веселять зiр. Але в кожного з отих убiєнних, занютованих у залiзо є побратим, брат, батько. Те - гетьману в страх. У чужi мiзки не залiзеш, хто зна,-що там роїться - теж страх чи й мста? Всi голови з плечей не зiтнеш, усiх у Сибiр не поженеш. I ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, i повзають йому колючi мурахи поза шкiрою... Легко жити тому, хто не заподiяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти - або тебе. Всiм сущим на землi кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше - iншого лева. Й зовсiм вiн не безстрашний... А з iншого боку - гетьман i справдi до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомiтно досягнув найвищого уряду й урядує помiрно та розважливо. Гетьман в усьому має мiру, вона - його найбiльша мудрiсть. Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофановi думки, й через те вiн починав ярiти злiстю. - Усмiхайся i кажи, - вже майже без надiї повчав молодшого брата, - що гетьман розумний. Скрiзь i всiм. Тiльки тодi доскочиш чогось. - Чого? - Статку. Влади. - I яка то влада весь вiк почувати на шиї мотуз? - Зате i в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї. - Добра менi насолода. I так завжди жити? - Скiльки й вiку. - Тодi для чого живемо? - Щоб хлiб жувати. - А якби розкрити очi людям? - Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. I їм голови рубали. - Краще жити iз заплющеними очима? - Нащо ж... Живи, як усi. Треба бути, як усi. Тих, що мислять, не люблять. I правильно роблять. Тi, що мислять, до чогось домислюються. Ждан витягнув довгу шию та так i закляк. - А як те, що в бiблiї? У святому письмi? Цi слова спантеличили Митрофана. Вiн довго мовчав, а тодi мовив тихо: - I того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навiть Iсуса розiп'яли. - Але ж його правда свята. Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло. - Його - свята. А твоя - богохульна. Бог сам любить лад i владу. - Того в писаннi немає. - Чого ж, є: хай упокориться менший бiльшому, молодший - старшому. Ждан похнюпив голову. - А я думав... хоч на Сiчi... - нараз мовив вiн. - Що думав? Там воля без штанiв бiгає?.. Скуштував би киюганiв... - А ти куштував? - непримирливо подивився братовi в очi Ждан. - Я - нi. Проте хочу сказати, що й сiчовий хлiб... вiн теж з остюком. Й невiчний вiн. - На Сiчi отаман славетний. Кобзарi про нього пiснi складають. I для всiх нас вiн... ну, яко стяг побiдний. Митрофан мовчав. Ждан пiдвiв голову i твердим, вiдкритим поглядом подивився просто в очi Митрофановi. - Тодi скажи, куди твоя дорога? - запитав гаряче. - Не розумiю, - знизав плечима Митрофан, хоч зрозумiв усе, й здивувався, i трохи образився. - Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва костi? Митрофан помовчав. - Костi, вони... їх багато валяється в Дикому Полi. I нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрi мають, поважають усi. Так? - Не завжди. - Завжди i скрiзь, - сказав переконано, - ось ти намалював у думцi картини... Насправдi ж усе там не так. Там смерть, i нужа, i голод. Та холод. I не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь. - Мо', помiняємося? - швидко сказав Ждан. - Ну, свiчкогасом я не хочу, - вдавано засмiявся Митрофан. - Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобi сюди кортить? Тут воля ходить на припонi, як коза на вигонi... - Зате не голодна, - буркнув Митрофан. - Звiсно, панська - нi. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителевi й сказав, щоб привезли йому з-за моря отаких маслакiв цiлу бочку. Стридiями, каже, називаються цi черепашки заморськi. Устрицi по-тамтешньому. Куштував у Москвi в нiмецькiй слободi, але був п'яний i не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, i пiд аглицьку горiлку... - Бач, запам'ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумi й пiдказати якомусь генеральному старшинi... - Я запам'ятав, бо це ж якi грошi коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробi! - Кому що на роду написано. Одному - карасi з болота, iншому - стридiї з-за моря. А красно п'ють i гуляють за гетьманським столом? - Не красно, а чорно. Гетьман п'є мало, але любить, щоб iншi пили. Впивалися. Їх потiм... челядники виносять, i жарти гетьман любить. - Якi? - Пiдкладуть кому-небудь пiд сiдницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав менi, щоб я осавуловi Скорику вуса пiдпалив. - I ти?.. - Ждан наперед вiдгадав вiдповiдь. - Не пiдпалив. - А що, тобi шкода чужого вуса? - Осавул - хороший чоловiк. - Ех, Ждане, Ждане, - несподiвано скрушно зiтхнув Митрофан i пiдвiвся. - Присмутив ти менi серце. А я сподiвався... Приїдеш до мене в гостi на Сiч. Вiсточку привезеш звiдси менi. Од мене - сюди. - Яку звiстку? Од кого? - насторожився Ждан. - Та це я так, до слова. Печально менi, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжнi, шовковiї, а де суха мiтлиця i ковила. Ковила - вона красива, але ж наїдку з неї нiякого. То гарно, толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої вiдплати. Хiба забув, як ревли в холоднiй хатi i кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у свiтi. Запам'ятай це. Нiхто не почує нi крику твого, нi квилiння, хоч упади посеред дороги, обiйдуть i не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрiсть - це нещастя. Стань дурнiшим - i легше житимеш у свiтi, i вище пiдiймешся, й лихо обiйде тебе. - Спасибi за науку. Ти для того й приїздив? - посмiхнувся криво. - Я приїхав, бо хочу... Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобi зичу. Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невiдпорним поглядом. - Ти зовсiм... ти нiскiлечки не думав про добро менi. Та й не знаєш ти мене. Ти iншого хотiв. То кажи вже.. Митрофан розiзлився, проте пригасив гнiв i мовив майже спо-кiiiно: - Хотiв, щоб була вигода обом. Тобi й менi. - Вiд чого? - Якийсь ти... Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би менi довiритися. - Я зовсiм тебе не знаю, - тихо i вперто сказав Ждан. Не знали, про що говорити далi. Не сподобалися брати один одному, не таким сподiвався знайти Ждана Митрофан, не таку хотiв повести балачку молодший брат iз старшим. Здавалося, рiзнi матерi їх народили або явилися з iнших свiтiв. I обоє почували, що треба б погомонiти по-iншому, по-братньому, двоє їх на свiтi, а свiт широкий, безкраїй, i нiкому вони в ньому не потрiбнi. Черствiє серце в самотинi, а воно ж таки живе, хоче любовi. А розум застерiгає: не такий це чоловiк, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподiватися вiд нього. Хоч i брат. Ще раз зiтхнув Митрофан. Йому хотiлося теж мати брата, щоб ним опiкуватися ( тiльки не вельми), щоб всi бачили його опiкування i його любов. Одначе зараз у серцi не було жодної iскри того почуття. Намагався запалити її силомiць - не мiг. Ждан нахмурився, подивився кудись удалечiнь, за Сейм, i сказав: - Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми - маленькi люди... Нас мовби й легко звiяти зi свiту. Одначе... - Лови вiтер... Вiтер - легiт. Не вельми сильний, але й не слабкий. - Твою казку я вже чув, - рiшуче вiдрубав братовi Ждан. - Кажу, розумiю все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко. Ill Увечерi Митрофана приймав у маленькiй горницi осавул Черняченко. Вiн саме повернувся з вечiрнi й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманськiй канцелярiї. Гук увiйшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власнi чоботи), поштиво вклонився, сказав не сiдаючи: - Я приходив удень... - Усякому клопоту свiй час i всякому дiлу своя пора, - вiдказав словами зi святого письма Черняченко. - Сiдай. - Мерзлякувато зiщулився, кутаючи плечi в лисяче хутро. "До свiта почуєш, господи, мiй голос, до свiта стану перед тобою i дожидатиму... Веди мене, господи, правдою твоєю задля ворогiв моїх, рiвняй передi мною дорогу твою". Чи то вiн молився, чи показе вав Гуковi свою вченiсть, як показували вони всi святобливiсть гетьмановi, колишньому поповичу, котрий i нинi вельми кохався в псалмах. - Уповаю вашмосцi, - обережно почав Гук, - я згадав: кошовий наказав робити новi думбаси i стерни лiчбою сорок. - "Видав я все, що робиться пiд сонцем. Що ж? Усе марнота й томлiння духа". - А всi свої реляцiї я склав у канцелярiї в усному словi. Не хочу, щоб лишалася моя рука. - "У мудрого очi в головi, а дурний ходить потемки..." Митрофан у подивi повiв головою, i його очi одмiнилися, одне пропускало свiтло, друге затримувало. Черняченко помiтив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, вiдвернувся. Вiн таки не впiзнавав Черняченка - безстрашного гетьманського посiпаку, вдатного до шаблi, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво - отак переродився чоловiк. Блазнює чи справдi носить двi душi в однiй шкурi? Ще й живуть цi душi ладком, одна на будень, iнша на свято. - А от брата мого Ждана на Сiч не присилайте... - Чому? - запитав Черняченко й закрив євангелiє. I враз мовби одмiнився. - Молодий вiн ще. - Микульнув очима, таки не хотiлося йому виповiдати правду про брата, бо в такий спосiб мовби кидав тiнь на самого себе. - Дiвок дуже любить, а ви самi знаєте: де дiвки, там таємницi немає. - То таки правда, -погодився Черняченко. - Знайдемо тобi iншого пiдпомiчника. - Й посмiхнувся широко та приязно. * * * Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповiдає, ч