и нiчого не приховує? Неначе нiчого. Вiдданий йому од вух до п'ят. Не вельми розумний, зате вiрний. Розумнi, вони здебiльшого самi по собi. А цей... А цi... I приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сiть... Варто лишень повести в чий-небудь бiк бровою - зiтруть на порошок. I їм вiн не довiряє до кiнця. Не довiряє нiкому. Такий триб його душi. Якось пiдслухав: хвороба його душi. Мовляв, почуття пiдозрiливостi, недовiри пiдкорили гетьмана геть усього, накладаються на всi його дiяння i вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довiряти не можна нiкому. Треба тiльки робити вигляд, що довiряєш, довiряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумлiватись у комусь, вловити на найменшiй неправдi щодо себе (тiльки щодо себе!) - й кiнець довiрi i тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочинi гетьманського гостинця. Щось йому сьогоднi не подобалось в голосi Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Сiчi свого власного вивiдника? Треба перевiрити. - Спасибi, - сказав уголос, - тобi Максиме, за вiрну службу Пильнуй i далi. - Й обняв осавула за гострi плечi. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Спека. Ще бiльше тижня до Петра i Павла, а хлiба вже дозрiли й просяться пiд серп. Вони починаються одразу за селом i великими та малими латками жовтiють по горi аж до могили Бiла Грудь. За могилою - мирська толока, на нiй донедавна паслися табуни та отари не тiльки з Татусiв, а й з Гакiв, Кобок, далеких i близьких хугорiв. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п'ятнадцять верст уподовж понад рiчкою Мрячкою. Одначе з цiєї весни за попас доводиться платити - толоку посiв гетьманiв брат Григорiй. Село також належить Григорiю Дорофiйовичу Дорошенку; хоч татусiвцi й далi вважають себе людьми вольними, одначе змушенi платити i за випас, i за перевози, й оддавати третiй снiп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенськi, неначе стодоли, стоги обсiлися на левадi з обох бокiв piки A далi за левадою - лiс, яворовий i осокоровий, веселий лiс - яворове i осокорове листя мерехтить бiло, одсвiчує проти сонця, й здаться, що вся далечiнь заткана срiбними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека - жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки. На подвiр'ї сiльського багатiя Маландiя Куцого на високiй призьбi пiд мальованими вiконницями змагається з дрiмотою Омелько, хлопчик лiт шести, вiн стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, двi рябi i одна чорна, вони, як i всi квочки свiту, вреднючi й лютi. Омелько боїться їх i ледве погамовує довгою лозиною. Зараз вони кубляться пiд кущеМ порiчок, курчата вилазять їм на спину, клюкають зеленi листочки. Але он уже ряба струснула з себе курчат, пригнула голову, вдаючи, що пасеться на споришi, подалася до одгородженого вiд подвiр'я городу. Омелько того не бачить, а у вiкнi хати бiлiє обличчя господинi, вона люта не менше, нiж квочка, i Лаврiн голосно кахикає: - Акиш, ряба. Квочка здивовано зупиняється, Омелько пiдхоплюється на ноги. Лаврiн стоїть бiля рубленої комiрки, пiдставивши обличчя i розхристанi груди пiд сонячне промiння. Вiдчуває, як гаряче промiння входить йому просто в кров, нагрiває її, жене по жилах. Почуває в усьому тiлi млявiсть, але та млявiсть хороша, радiсна - млявiсть одужання. Бiльше трьох тижнiв провалявся вiн у гарячцi й оце вдруге вийшор на подвiр'я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмi, що на краю села Татусi, кiлька днiв пролежав у непам'ятi в комiрчинi для хлiба, куди його винесли, аби не займав мiсця в хатi, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманцi, не мав сили поворухнути нi рукою, нi ногою. Корчма належала двом господиням: Улитi Тоцькiй та її неодруженiй сестрi Христi, котра вiддала Тоцьким батькiвський статок i проживала з ними. Семена Тоцького, чоловiка Улити, три роки тому забив грiм - вiз iз поля снопи, сидiв зверху, й блискавиця влучила прямiсiнько в нього, воднораз вона влучила i в усе господарство Тоцьких - вiдтодi воно почало занепадати. Сестри були й ощадливi, i працьовитi, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому мiсцi, та ще в такий час, треба чоловiчих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж i Христя так i пантрували за кожним постояльцем, так i висiли над ним чорними галками. Вони й самi схожi на галок: в чорних запасках i чорних керсетках, в чорних, поналускуваних на самi очi хустках, з яких виглядають тiльки кiнчики гострих носiв. Цiлiсiнький день снують з кутка в куток, муляють людям очi, перебивають добру бесiду, вiдбивають в людей охоту посидiти в шинку. Семен Тоцький мав також сiнокiс та кiлька десятин поля, й туди особливо потрiбно чоловiчих рук. А руки, якi мали б тримати чепiги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенiв син, хлопець чотирнадцяти лiт, з одинадцяти слабував на груди, свiчечка його життя не горiла, а чадiла. Он вiн i зараз стоїть у кожусi бiля тину, тримається за груди, час вiд часу увесь здригається вiд кашлю. Йому важко стояти, але вiн боїться йти до хати, хлопцевi здається, що вiн там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврiн лежав, прикутий до пiдлоги, Захарко часто навiдував його, сiдав на високому, наче перелаз, порозi й мовчки вдивлявся в загострене, сппнiле, обрамлене чорним волоссям вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою, жаскою цiкавiстю, либонь, сподiвався, що Лаврiн помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на свiтi є люди, якi стоять до могили ближче, нiж вiн, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи нi, але вiдтодi, як Лаврiн почав одужувати, Захарко жодного разу не навiдався, не обiзвався до нього. Зиркав з-пiд лоба, i в тому поглядi зеленкувато-водянистих очей Лаврiн вловлював неприязнь. А Лаврiн почував, що i в його серцi жеврiє надто маленький вогник спiвчуття Захарковi, - десь-то вiн розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Сiчi, коли дивився на старцiв i калiк. Стiльки смертей пролетiло за короткий час крiзь його серце, стiльки молодих, дужих козакiв склали голови на його очах, аж узялося серце струпом. Либонь, у темрявi цiєї тiсної, просмердiлої мишоїдом комiрки, темрявi двох жiночих i однiєї хлопчачої душ Лаврiн i сам мiг заскнiти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промiнець - сонячний зайчик. Тим промiнцем була усмiшка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина вiдпоювала його узваром з кислиць, це вона тричi кропила його свяченою водою, це вона годувала риб'ячою юшкою та путрею. Вiн соромився її i був їй безмежно вдячний i несамохiть постiйно чекав на неї. А вона то продзвенить смiхом у корчмi, то пролетить пiснею в городах i знову майне рудими косами в комiрчинi та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настiй iз трав, але на її обличчi та суворiсть довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повнi, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, - не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею i складає собi цiну, може, навiть трохи бiльшу, нiж мають насправдi рiвненькi брiвки i припухлi губки. А може, то давно вироблена осторога - адже через корчму перепливає безлiч усякого люду, й з усiма вона привiтна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад - брiвки сходяться в темно-руду хмарку, а зеленаво-карi очi стають темно-карими. Лаврiн, звичайно, навiть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собi обiзватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очi - соромився свого хворого виду, своєї кволостi й немiчностi, та й видавалася вона йому дiвчиною незвичайною. Тiльки коли думав про неї, теплiло в грудях i ставало затишно на серцi. Вiн i зараз подумав про неї й усмiхнувся. Гарно Лаврiновi ловити губами сонячнi променi, гарно слухати перепела, що пiдпадьомкає за хатою в пiдрешiтку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобцiв, а на Лаврiна позирає насмiшкуватими, застережливими очима, мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тiльки на Захарка Лаврiновi дивитися важко - в головi невiдступне роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому свiтi. Так вважають усi, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за грiх - рiс кабешним, свавiльним хлопцем, не мав нi втриму, нi спину. Десь закиркав пiвень i закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибiгла з хати господиня, а в городi тiльки коноплi ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушенi яблука, покраденi кавуни, розполоханi конi - все то Захаркова робота. Нiчого вiн не боявся, нiякi погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, вiн став понурим, i боязким, i колючим, як потолочений бур'ян. Лаврiн оглядається по двору. Подвiр'я широке, згарцьоване кiньми, тiльки попiд тином зеленiє вiхтями трава та попiд самими вiкнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кiнцi довгого двору схожа на всi iншi корчми: в лiвiй половинi покiй i комiрчина для приїжджих, в правiй - шинок з бiдненьким шинквасом i великою пiччю, яка грiє i в хатi, де живуть сестри (на печi спить Захарко, лаз на пiч звiдти ж, з кiмнати господарiв), посерединi - повiтка для коней. З лiвого боку двору - хлiв i рублена комiрка, в якiй зараз замешкав Лаврiн, з правого - клуня. За хатою - сад, i город, i чималий лужок, по якому тече невелика рiчечка, що впадає в Мрячку. Понад рiчечкою - верби, й осокори, й кущi калини. Маленький рай, нинi вiн оповитий дрiмотливою та спекотною млостю. Навiть морiжок в кiнцi двору порудiв. Лаврiн ще раз усмiхається сонцевi, своєму одужанню i повiльно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, вiдчути себе здоровим, аби вирушити далi в путь. Ступає босими ногами по попеченiй сонцем стежцi й почуває, як тисячi голочок пошпигують у пiдошви. Пошпигують тонко, приємно. Село придрiмало, село перечiкує спеку, але воно живе, i Лаврiн жадiбно вглядається в його життя. До того ж вiн стiльки довiдався про нього, хворiючи (порозказувала Хотина, вона не тiльки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цiкавiсть. Оце ось подвiр'я Маландiя Куцого. Маландiй - чоловiк важкий, понурий, пiдозрiливий, нi з ким не водить компанiї, не родичається навiть з найближчою рiднею, не любить, коли до нього приходять по позички, i взагалi не любить людей. Вiн i сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, - плечi широкi, тулуб короткий, руки товстi й чiпкi (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврiн). Щоправда, обiйстя ще не зовсiм Маландiєве. Живий iще Маландiїв батько Улас, вiн глухий, покорчений простудними хворобами i майже не злазить з печi. Одначе старечi синi пальцi ще тримають кiнчики родинних вiжок. Маландiй давно б видер з покорчених пальцiв вiжки, та ба... Улас десь приховав торбину з грiшми, а де, не знає нiхто. А сам Улас не каже, вiдає - ледве признається, Маландiй йому i їсти не дасть. Маландiй сто разiв перемацав батькову постiль, облазив комору, попроштрикував колiйським ножем всi стрiпки на горищi, в клунi, в хлiвi i сажi - усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю". - "А як не встигнете?" - "Встигну. А нi, наведе на слiд бог". Не менш круто приступав до Уласа Маландiїв син, Харитон. Харитон - викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на пiдборiддi, й такий же глухий серцем i крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправдi боляче крутив дiдовi пальцi й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. I теж вилазив усi стропила i обстукав усi плахи в хлiвах i коморi. Власне, Лаврiн i думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує вiн на подвiр'я Тоцьких, товчеться там уранцi i ввечерi i, як давно здогадався Лаврiн, неспроста. Вдає, що забiгає по-сусiдськи, а крутиться бiля Хотини. А вона при його з'явi щоразу хмурить брiвки i одвертається. Кiлька разiв Харитон заникував i до Лаврiна. Сiдав на тому ж високому порозi й запитував: "Ще кашляєш?" I кривив великi, вивернутi, червонi губи. Лаврiн розумiв, що то жарт, i вiдказував: "Кашляю". - "I всi на тих ваших Запорогах такi здохляки?" - знову запитував Харитон. "Є ще гiршi, - вiдказував Лаврiн. - Але перерубують навпiл i отаких костистих, як ти". Харитон прискалює зизе око. "I не пiдвереджуються?" - "Нi. А є серед них i такi спритники, що одним помахом вiдрубують язики, якщо тi дуже гострi. Ледве висунеться з рота..." - "Ти ж того не вмiєш?" - "Не вмiю". Так вони зав'язують балачку. А далi Харитон, як i всi iншi парубки, починає розпитувати про Сiч, про Великий Луг, про козакiв. Скрiзь, де тiльки заявиться запорожець, його розпитують про Сiч. Всю надiю покладають на неї, адже на її рiчках i зарiчках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою наган i не грузнуть порепанi ноги в панськiм чорноземi. Щоправда, Харитон тiєю волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях i мiряють свої гони, але й вiн, розказуючи про держателя села пана Григорiя, оглядається на дверi. - Зустрiчали ми його хлiбом-сiллю на вишиваному рушниковi, щоб уберегтися вiд його лютостi, щоб щадимiший був. Хлiб тримав дiд Тодось та недогледiв, з-за його спини ухопив той хлiб зубами сотницький кiнь, Григорiй розсердився й так уперiщив старого ручкою нагайки, що той i кавкнув посеред дороги... Харитон прискалює око, буравить червонястими зiницями Лаврiна. Перехрест бачить гаразд, що вiн чомусь недолюблює його. Але чому? Небавом Лаврiн дiйшов до церкви. Вона нова, дерев'яна, з дерев'яною дзвiницею, чимось навiть схожа на сiчову. I - на замку. "Запечатана". Бо пiп у кожнiм казаннi проклинав туркiв i вельми негречно вiдгукувався про гетьмана. Тепер хрестить, вiнчає та вiдпускає грiхи потайки у себе в хатi. Вiд церкви Лаврiн вернувся до корчми. Навiть не дуже захекався. Можна, подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав i про те, що отак одразу поїхати не зможе. Довге лежання мусить одробити в корчмi. На це кiлька разiв натякала Улита. Настають жнива, а в них у дворi немає чоловiка. Жнива ж тепер важкi й короткi, треба зiбрати все за кiлька днiв, разом з усiма, щоб не запопали татари. Бо хоч державець їхнього села Григорiй Дорофiйович Дорошенко - приятель самого хана, i мають вони грамоту, по-татарськи писану, й заказано татарам кривдити селян, але ж хiба закажеш те усiм ватагам. Розбiйнi татарськi ватаги гуляють пiд самим боком, багате село Татусi їм, як голодному псовi, що на прив'язi, шмат ковбаси. Незглянешся, як обiрве ретязь. I ще з однiєї причини не поспiшав Лаврiн: корчма - при битiй дорозi, чимало люду обертається в нiй, може, хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дiвчину. Жнива й справдi були поспiшливi, важкi i не схожi на всi iншi жнива по Українi. Не в плахтах, не в намiтках виходили жiнки та дiвчата, а в чорних запасках i чорних хустках. Тiльки Хотина одягла червону керсетку з червоними китичками, нашитими на нiй, жовту запаску, квiтчасту плахту, двi товстi, пов'язанi синьою та червоною стрiчками, коси покрила жовтою хусткою, через що вiд матерi та тiтки на неї посипалася злива докорiв. Жiнки пiдганяли Лаврiна, пiдганяли Хотину. А дiвчина мовби й не чула їхнiх докорiв, обкрутила першу горстку довкола руки й заткнула за пояс. "Господи, допоможи нам узяти в руки цей хлiб святий i схорони од хвороби, поки обiжнемося... I на потiм теж". - I чомусь подивилася на Лаврiна. Не було по тому й гучних обжинкiв - не одягали дiвчата вiнкiв, не несли снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку "святому Петру на бороду" й пов'язала стрiчкою. Й за те знову ж мала од матерi: "Святий Петро цього разу обiйдеться й так". Улита сварила дочку, а сама знай поглядала на могилу Бiла Грудь, на якiй стояв хлопець з вiхою, щоб подати знак, як забачить татарську ватагу. Рушницi й шаблi в косарiв лежали на возах. I одного разу взялися косарi за рушницi та шаблi, але потiм виявилося, що попiд горою проїхали козаки - правували iз Запорожжя в Чигирин. Могила Бiла Грудь - понад самою нивою Тоцьких. Хотина розповiла, що могила ця знаменита на весь край, а нива, що обiч їхньої, - заклята. Орав її колись господар на Великдень й за той грiх провалився пiд землю з плугом, волами i рябим песиком. Якщо на це мiсце прийти на Великдень та прикласти вухо до землi, то можна почути, як гейкає десь унизу на воли плугатар i як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання! Жито Лаврiн стяв косою. Вперше вiн косив з грабками, спочатку не мiг прилаштуватися, знай зачiпався крайнiм зубом грабкiв за стебла, аж поки не пiдтягнув зуби, не приловчився й не почав класти жито в рiвний покiс. Улита, Христя i Хотина в'язали. Улита i Христя - похапливо, мовби аж злодiйкувато, а Хотина весело i легко. Ще й погукувала на Лаврiна: "Жвавiше, косарю", але то - жартома. Вона присмагла на обличчi, вiд чого поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька поту, й запальне, весело блищали зеленавi Хотининi очi. То була краса, яка свiтилася зсередини, Лаврiн добре розумiв, що то свiтилася добра дiвоча душа. I щось мовби пiдносило її - над житами i могилою Бiла Грудь, над небезпекою, над буднями життя. Вона й далi пiджартовувала над Лаврiном; коли вiн пив з барильця воду, приставила пальчика й забризкала йому все обличчя, потiм наклала в шапку колосся, й та шапка на його головi стримiла, як бовдур. Лаврiн намагався веселитися разом з Хотиною, радiти її радiстю й не мiг. Почував - усерединi в нього нiби вигорiло все, а в ту порожнечу натекло холодної води, що не прогрiвається чужим смiхом. Й дивувався - чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова зрада i зникнення Килiяни? I вiн подумав, що його вже нiколи не розвеселить чужий смiх i вже нiколи його серце не вiдгукнеться на радiсть iншого серця. Надто дiвочого. Лаврiн придивлявся до Хотини, придивлявся й до iнших дiвчат та хлопцiв, жадiбно занурювався у селянське життя, починав розумiти, яке воно складне i як вкручує в свiй вир людину. Щоб виїхати йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза люшню, й перемонтувати грабки, i наклепати косу... А далi - жнива, й треба мерщiй вихопити з поля копи... На Сiчi теж була робота, але там працювали не так. Здебiльшого - гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота - неначе свято, а тут - схожi один на одного буднi, Й думав: отако б жили й вони з Килiяною. Либонь, на початку було б важко, а потiм звик би. В людей Лаврiн вдивлявся пильно. Й щось йому одкривалося в них i в самому собi. Аж тепер дiзнався, що в свiтi є iншi мiрки, вiдмiннi вiд тих, якими мiряють на Сiчi. Там здебiльшого одна мiрка - шабля, а тепер бачив, що людську душу можна вимiряти й стиглим колоссям, i ласкою, i лагiдним усмiхом. Ранiше вважав, що в свiтi можна жити тiльки так, як жив на Сiчi, а тепер задумався й засумлiвався. Лагодив косу, а сам роззирався доокiл. Незвично виглядало поле там, де було зголено хлiба. Недавнечко котилися удалеч жовтi хвилi, нескошенi лани ховали якусь таїну, а тепер земля була образливо оголена, суха, в ряботиннi стернi. Босi ноги давили сухi грудочки, стерня поколювала, кололо крiзь сорочку остюччя, було спекотно, незатишно, шорстко на душi. Скрiзь по горбу бiлiли людськi постатi, подзвонювали мантачки, шаркали коси, деякi ниви вже було впорано, господарi звозили з поля копи. По жнивах у Тоцьких ще день жнивував вiн у вдови Гапки Срiбної, чия нивка так само жовтiла бiля Бiлої Грудi. Першого дня вдова поїхала з Тоцьким, на їхньому возi, й нажала копу, а другого не вийшла, i Улита послала Лаврiна поквапити її. Зайшов Лаврiн у вдовину хату, а Гапка сидить на лавi зронивши руки й не пiдводить голови. На полу покотом сплять хлопчики, їх четверо, вони такi гарнi, тiльки худi i в дрантi, їхнього батька кгвалтом забрали до гетьманського вiйська, вiн пiшов i не вернувся. Старшенький, Омелько, вже наймитує в Маландiя Куцого - пасе гуси, ганяє горобцiв з проса, троє iнших зовсiм малi. Вчора Гапка сварила за розбитий черепок найменшого, Фiлона, казала, що вiддасть його водити старцiв, i Фiлон плакав i просився, щоб мати його не оддавала водити старцiв, а сьогоднi в нього палає голiвонька, а руки холоднi, неначе двi маленькi крижинки, i Гапцi розривається серце, їй здається, що хвороба впала на Фiлона в покару за її сварку. Вона розповiла про це Лаврiновi й сказала, що на поле поїхати не зможе. Лаврiновi стислося серце, стало до болю шкода хлопчикiв i їхньої матерi. Вiн, хоч i квапився (на вулицi чекала пiдвода), сiв на темну лаву й вперся руками в колiна. Лиховi, яке бачив, не мiг зарадити, не мiг i перейняти його: бо чим зарадиш нуждi, яка панувала в хатинi?! Й зненацька iз свiтлих глибин його ще молодої пам'ятi випливла iнша хата й iншi дiти. I постали перед ним так чiтко, так ясно, що вiн бачив усе до останньої рисочки, вiн сприйняв це немов якийсь натяк. Це було... позаторiк, пiд другу покрову, удвох з Сiрком вони їхали аж у Корсунь, до полковника корсунського. Була пiзня осiнь, але дерева ще стояли в зеленому шумовиннi, знову повертало на сирiтську зиму. По селах бушували весiлля, бо вже ж недалеко до Дмитра ("До Дмитра дiвка хитра, а пiсля Дмитра - хоч кошика нею витри"), їх неодноразово запрошували в гостину, але вони поспiшали й ставали на перепочинок тiльки пiзньої ночi. Двадцять другого жовтня застала їх серед битого шляху страшна буря. Обабiч старого шляху росли старi верби, i вiтер їх гнув i крутив, трощив гiлляччя й обривав листя, а в одному мiсцi, лишень вони зупинилися за могутнiм стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затрiщало, й одна половина верби, яка перевисала вiттям через дорогу й прихищала їх од хартуни, почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кiньми, як вона шелехнула на шлях, покривши трiском ревисько грози. Молодий сиво-мишастий кiнь по тому мовби сказився вiд страху, й стримувати його доводилося над силу. А вiтер i далi ревiв, i дощ перiщив їх по плечах, i понамокали киреї, стали неймовiрно важкi, й потомилися конi, й валувала од них пара. Й не бачили козаки свiту, бо дощ стояв стiною, ще й накочувався хвилями, й скрiзь по дорозi валялося повiдчахуване з верб вiття, а конi брели по колiна в пiнявiй каламутнiй водi. За тiєю дощовою стiною вони не побачили села (село називалося Вовчий Камiнь), а тiльки убогу хатину край шляху, подумали, що то хутiр. Ледве впхнули в лiсяний хлiвчик iз зiрваною стрiхою i коней й ледве втиснулися в хатину самi, сповнивши її убогий простiр ; запахами дощу та кiнської збруї. Киреї полишили в сiнцях, i вони стояли, неначе людськi постатi, закутi в панцирi. Там же полишили й важкi, в пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самi сидiли на лавi, витирали рукавами обличчя, розчiсували зiпрiлi, мокрi чуприни. До вечора ще було далеко, але в хатi стояла сутiнь, бо ж небо облягли важкi хмари, а хатина дивилася у широкий свiт одним-єдиним трикутним вiконцем. Та ще горiв вогонь у печi, червонi вiдблиски падали на образи, боги з потрiсканими ликами понуро дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкi, рудi од глини i краплi падали просто на святого Миколу, а також на матiр божу. Бiля печi гнулася молодиця - варила кулiш на вечерю, а на печi, неначе макiвки, поблискувало з пiвдесятка голiвок замурзаних дiтлахiв, а помiж них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду. Бо ж кругле, i вуса урозтiч, й волосся на щоках не стрижене, i теж кружалом увсiбiч, а серед того волосся величезна люлька, що пахкотiла димом. Чоловiк смалив люльку й крiзь дим дивився на козакiв примруженими очима. - Хо-хо, - видихнув вiн клубок диму, - в таку погоду лiпше сидiти на печi та їсти калачi. Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отамановi, й той вiдповiв гнiвно: - Не всiм же на черенi животи парити. - Тодi чого б ото мiсити багнюку по шляху? - Треба, то й мiсимо, - кинув Сiрко. - Здебiльшого мiсять її без дiла, - так само задумливо, врозтяг , мовив господар. - Або з якого лихого вчинку. Сiрко сердито зирконув на пiч, його дiва брова ледь зломилася, - Ти ото, чоловiче, анiж розмузикувати, лiпше б пiдлатав стрiйки, щоб не капало на голови богам. - Таж очерету немає, - спокiйно вiдповiв чоловiк, i той спокiй дратував найдужче. Лежить собi отакий котяра на печi, дiти свiтять голодними очима, жiнка змиває, либонь, останнє пщiнце на кулiш, а йому все до холери. - Вкоси. - Коса затупилася. - Нагостри. - Гострило вкрали, - i щирив зуби. - Тодi - язиком. Вiн у тебе дуже гострив, - з серцем кинув Сiрко, й Лаврiновi, хоч i сам почував роздратування й виглядав у вiкно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку-суперечку, вона виникла з нiчого, та й таки ж вони з отаманом гостi в чужiй хатi, i не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тiльки вiтер, й лило наче з вiдра. Розкололися небеснi ночви, й нiкому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривiтнiй, тiснiй, вологiй хатинi. Господиня зварила кулiш i насипала двi миски: бiльшу - своїй сiм'ї, меншу - гостям; Сiрко розв'язав шкiряного мiшка й дiстав ковбасу, сало та книшi, яких їм накидали на якомусь весiллi, а також гранчасту пляшку з оковитою. Дiти свiтили на тi наїдки голодними очима, витягували шиї. Сiрко спершу запросив дiтей, покраяв паляницю й розiклав уздовж тесового, без обруса, столу товстi лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тодi вiдiткнув корок у пляшцi й покликав до столу господаря: - Йди й ти, вона мiзки промиє. - Вони в мене чистi, - мовив чоловiк i заворушився. Тодi до нього скочив найстаршенький, лiт дванадцяти, хлопчик i допомiг батьковi зсунутися з печi. Виявилося, у нього немає лiвої руки та правої ноги. Враженi, козаки поклали ложки. Розгледiли також, що чоловiк тiльки здалеку був схожий на кота, насправдi ж йому щоки позападали, i довга шия була худа, по нiй перекочувалася темна грудка борлака. Вiн спокiйно вмостився на лавi i взяв правицею чарку. - За дощ, що загнав до мене гостей. Запорожцi випили мовчки, i Сiрко, який не любив ходити околясом, запитав: - Де це тебе? Господар кутуляв ковбасу, його очi, промитi горiлкою, засвiтилися. - Дорошенко потяв ляхiв, а ляхи - мене. I ще зi сто таких, як я. - В бою вони тебе захопили? - Та де там, у обозi. Ще й туди мене кгвалтом погнали. - Коли б не ховалися по обозах... - мовив Сiрко, i Лаврiновi чи не вперше в життi стало незручно за отамана. Невесела була та вечеря й лихим спання у вологiй одежi, на розперезаному кулi соломи. Обсушитися було нiде, замiни не мали, i господарi не мали нiчого, аби дати їм для перемiни. П'яний господар спiвав увi снi й гомонiв щось, i Лаврiн не мiг заснути майже до ранку. Десь у запiллi шкреблася миша, й цвiркуни немудро музичили пiд пiччю, одначе так голосно, що здавалося, цвiркає щось у головi, й кльокали зi стелi в ночви краплi. Козаки не чекали снiданку, посiдлали конi й поїхали. Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмi на постiй, Сiрко не знайшов у кишенi капшука з грiшми. Лаврiн гаразд знав того капшука: на ньому вишитi два пiвнi, що б'ються. Отаман ляпав себе по холошах штанiв, роззувся, повивертав усi кишенi - капшук пропав, i довелося йому вiддати за ночiвлю шитий срiблом пояс. I далi їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голоднi та зачучверiлi. Звичайно, Сiрко мiг вдатися до когось iз заможних козакiв за позичкою, але позичок не любив. Всю ту притичину Лаврiн забув одразу по приїздi, й звiялася б вона з його пам'ятi назавжди, коли б... коли б наступної весни не прибився до Сiчi ченчик з Вовчого Каменя та не розповiв про чудо, яке сталося в їхньому селi торiк на другу пречисту в хатi значеного ляхами козака Сокирки. Полягли господарi в хурiю спати, прокинулися вранцi, а пiд образом богородицi лежить капшук, повнiсiнький золотих талярiв. Лаврiн знав, що ченчики вельми люблять розповiдати про чуда, iнодi самi їх вигадують, отож не полiнувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук; Ченчик сказав-зелений, шовковий, а на ньому два червонi пiвники, що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тiльки талярiв там було не стiльки, як казав чернець, бiльше мiдних чехiв i срiбних алтинiв, але були й таляри. Лаврiн смiявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сiрко i як щиро бiдкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лаврiновiй пам'ятi, якийсь час вiн роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то пiдвiвся й сказав. - За жито не турбуйтеся, тiтко. Викошу вашу ниву, - пообiцяв i ледь почервонiв, бо назвав Гапку тiткою, хоч вона ж була ще зовсiм молода, тiльки змарнiла на лицi. Сiв на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то вiн дивиться на її ноги, i пiдгинала їх пiд воза. А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пiшов до Бiлої Грудi. Улита i Христя вiдмовляли його, навiть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврiновi торбу. Гапка пiшла з Лаврiном - в'язати (хлопчик, дякувати боговi, одужав), а пiд обiд на поле прибiгла Хотина, i вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при мiсяцi, тепла порохня лоскотала Лаврiновi та Хотинi босi ноги (Гапка тривожилася за дiтей, побiгла попереду), й тепло було на серцi од впораної нивки, й Хотина дiткалася тугим плечем його плеча, й щедро свiтили на небосхилi зорi, й десь скрикувала птиця-нiчниця. Лаврiновi було й гарно од тих дотикiв, i трохи тривожно, i щось зупиняло його думку. Обжинкiв село не справляло, бiля корчми зiбралися тiльки хлопцi та дiвчата. Молодiсть - то таки молодiсть, за всiх влад i лихолiть вона минає, i молоде серце чує те спрагло та поспiшає взяти, що може. Купили на парубоцькi грошi горiлки, купили двi паляницi, в'язку таранi - розстелили в кiнцi саду пiд вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослiнець для музик i гуляли. Музик - тiльки двоє, бас i скрипка, й танцювали дiвчата мало, а спiвали багато. Здебiльшого сумовито. Бiля садового перелазу розiп'явся на двох кiлках Захарко, за жнива вiн подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось-ось щось обiрветься. Вiн дивився на хлопцiв i дiвчат, i не було вже в його очах жадiбної цiкавостi, заздростi та ненавистi, а тiльки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Вiн мовби прощався з свiтом. Перехрест теж сидiв збоку пiд молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврiн не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортiли тi чужi, на якi потрапив випадково, веселощi. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дiвочих хусток i плахт, слухаючи спiв, подумав, що втратив щось у життi й тепер його нiколи не вернути. Нинi воно - як грошi в чужих руках. До нього пiдiйшла й присiла в травi Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана i дуже мила. - А ти чого не спiваєш? - запитав у неї Лаврiн. Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей. - Бо не спiваєш ти. Лаврiновi стрепенулося серце, щось у ньому вiдгукнулося, а щось глухо запротестувало, й вiн сказав: - Я вже своє одспiвав. - Так рано? Хто ж це тебе одучив спiвати? - I майже без всякого зв'язку додала: - А до мене Харитон в'язне. - Ну... вiн хлопець хазяйновитий. I багатий. - А ти знаєш, який вiн захланний? У старця кусень однiме. А який злий? I як сопе, коли щось не по його. Та я його... Я його бачити не хочу. I Лаврiновi, хоч нiчого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серцi. - Так хто ж тебе одучив спiвати? - направцi йшла Хотина, а Лаврiн подумав трохи зi скрухою, що це вже друга дiвчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що вiн - безмаєтний, харпак. I помалiла йому в думцi сiчова слава. I сама Сiч мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток. - У тебе є дiвчина? - На цьому запитаннi в Хотини затремтiв голос, вона опустила очi, а Лаврiновi стало її жаль, i вiн вирiшив розповiсти їй усе про себе та Килiяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отiй невизначеностi, яка почала залягати помiж ним i цiєю щирою дiвчиною. I вiн розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навiть витерла сльози, а тодi раптом сказала: - А, може, їй буде краще з тим твоїм Марком. Такий несподiваний поворот Хотининої думки спантеличив Лаврiна, вiн довго мовчав, а потiм мовив: - Не знаю, того не знає нiхто. Може, й тобi буде добре з Харитоном, а ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав їй, мушу знайти її. Без того... менi не жити. Холодний вiтрець прошелестiв яблуневим садом, i впало з гiлки важке яблуко; нi Лаврiн, нi Хотина не пiдняли його. А пiдняв те яблуко Харитон i вгородив у нього великi, як у коня, мiцнi зуби. Важкий, мов iз свинцю литий, розхитувався на пiдборах шеврових, iз зiбганими у складки халявами чобiт, габова свита висiла на його лiвому плечi. - Хотино, ходи до дiвчат, - наказав вiн. - Менi треба погомонiти з цим... гм, мандрiвником. Хотина хвилину вагалася, а тодi в її очах змайнули зеленавi вогники й вона пiдвелася. Пiдвiвся й Лаврiн. - Слухай, дяче, мандрував би ти звiдси далi. Харитон був вовкодухий i дивився в землю; не знаючи, чим дошкулити, назвав Лаврiна дяком. - Ось одроблю й поїду, - спокiйно вiдказав Перехрест. - Я заплачу за тебе. - Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити. - Але я можу їх трохи пом'яти, й вони, злидню, стануть непригоднi до дiла. Лаврiн почав дратуватись, але стримував себе. - Послухай, парубче, - примирливо мовив вiн. - Не затiвай сварки. Нi менi, нi тобi вона не потрiбна. Дороги я тобi переходити не збираюся. Втямив? Ось добуду строку й поїду. Така поступливiсть ще дужче розколихала Харитона. Вiн зiрвав з голови шапку i вдарив нею об землю. - А я хочу, щоб ти виїхав сьогоднi. - А я хочу стати турецьким султаном, - влад йому вiдказав Лаврiн. Парубки та дiвчата перестали спiвати, наблизилися до них, але не розбороняли. Стояли пiвколом, перешiптувалися. Харитон хоч i бурмило, але свiй, а це - зайда, боговi виднiше, на чиєму боцi правда. Не стала помiж ними й Хотина. Либонь, думала щось своє, на щось сподiвалася вiд цiєї бiйки. Лаврiн думав, що Харитон шкилюватиме далi, зачiпатиме тiльки словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо. Удар кинув Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за її стовбурець, упав би. В очах потемнiло - вiд болю i гнiву, з вуха потекла сукровиця. Одначе думка працювала, вiд другого удару Лаврiн ухилився - знадобився запорозький вишкiл, адже сiчовики вправлялися й на шаблях, i навкулачки. Не маючи iншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але теж встояв на ногах, його широке, з важкою щелепою обличчя збуряковiло, в очах завирувала каламуть, i вiн слiпо кинувся на Перехреста. Лаврiн перехопив його руку, рвонув на себе й вiдпустив. Харитон зарився носом у траву. Одначе враз пiдхопився й знову пiшов на Лаврiна. I знову Лаврiн ухилився, вхопив супротивника попiдруки й кинув об землю. Харитон застогнав, хотiв пiдвестися, й Лаврiн рiшуче ступив до нього. - Посидь. Бо за третiм разом... За третiм разом не встанеш. Харитон повiрив. Сидiв на травi, понуро дивився в землю. Лаврiн хотiв виїхати з Татусiв наступного дня, але саме того дня, надвечiр, помер Захарко. Тихо вiдiйшов на печi, його знайшли вже захололим. Захаркова смерть не привела нi матiр, нi сестру, нi тiтку до великого розпачу, всi знали, що вiн не жилець на цьому свiтi, i все ж нове нещастя вкинуло родину Тоцьких в осмуту. Лаврiн розумiв, що не може покинути їх в такий час. Тим самим возом, яким цього дня возив сiно, вiдвiз вiн Захарка на цвинтар, пiп одспiвав хлопця на левадi. А ще через день почався дощ, який перейшов у зливу. Буря поламала крила у вiтряка за селом, потрощила кiлька дерев над дорогою, розчахнула стару грушу в саду у Тоцьких i зiрвала стрiху шопи в кiнцi двору. В горобину нiч, коли блискавицi снували мiж небом i землею, неначе горючi татарськi стрiли, коли небо трiщало, а здавалося, що то трiщить старий, рiзьблений сволок у корчмi, Тоцькi свiтили страсну свiчку й всi троє стояли навколiшках перед образом святого Миколи, молили його, аби загнуздав стихiю, аби забрав блискавицi i грiм. Микола на них не дивився, творив своє, i тодi всi троє звернули погляди на Лаврiна, який сидiв на лавi й iнодi осiняв себе неквапливим хрестом. Його погляд заспокоював жiноцтво дужче, нiж погляд святого, i слова його теж були заспокiйливi, розважливi. В розкритiй шопi замокло збiжжя - пшениця i ячмiнь, довелося виносити та сушити снопи. Лаврiн не мiг поїхати, не скiнчивши цiєї роботи. Снопи сушилися на тину, i на призьбi, й просто посеред двору, Лаврiн за ними наглядав, Улита i Христя поралися в городi, Хотина мiсила дiжу - Лаврiн бачив її через прочиненi дверi. Дiжа стояла на ослонi, ходила ходуном, маленькi дiвочi кулачки мелькали швидко-швидко. - Лаврiне, потримай дiжу, - покликала вона його. Перехрест присiв на долiвцi, обома руками вхопив бiля середнього обруча важку кленову дiжу. Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому дурманив запах тiста й запах вимитих у любистку кiс, одне руденьке пасемце вибилося з них i лоскотнуло йому щоку. Хотина шпарко дихала, її груди високо здiймалися, i Лаврiн вiдвiв затуманенi очi. I в ту мить у його головi майнуло щось таке - знадливе, житейське, аж вiн стенувся i, мовби сперечаючись з кимось, покрутив головою: "Нi, нi". - Що таке? - запитала Хотина i дивилася на нього такими лагiдними очима, аж йому затремтiло в серцi. Вiн зрозумiв: Хотина ще на щось сподiвається, намагається затримати його. I щось у ньому пiддається їй. Надвечiр того самого дня на заїжджий двiр завiтало троє: двоє козакiв i ще один чоловiк, татарин чи турок, а може, волох, з червоним, нiби обвареним окропом, обличчям, з вузькими очицями, лисою, перекресленою шрамом головою. Хто вiн такий, вгадати було важко, чимало всiлякого непевного люду лiпилося нинi бiля правобережного гетьмана, чимало тинялося його й по дорогах, здебiльшого вони не об'являлися нi iменнями, нi званнями, й запитувати про те їх нiхто не наважувався. Червонощокий чоловiк був ще молодий, рокiв тридцяти, обоє козаки - старшi i теж якiсь, неначе приїхали з ночi, темнi й похмурi, i слухалися червонолицього. Вони приїхали у куцому, засланому кiнською шкурою вiзку, наказали Лаврiновi засипати коням вiвса, а собi попросили горiлки та чогось переїсти. Коли Лаврiн, перечекавши, доки приїжджi потамують голод, зайшов до шинкової хати (вiн не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Килiяну та Марка), козаки доїдали свинячий холодець з миски, а червонолиций смоктав хвiст оселедця. Вiн кинув недогризок просто пiд ноги й налив iз зеленої карафи у кухоль пива, але не пив, а тiльки мочив губи, а сам скоса позирав на Хотину, яка поралася бiля печi. - Так з чим будуть пироги? - запитав i пiдморгнув одному з козакiв. Не сподобалося Лаврiновi те пiдморгування, а ще дужче не сподобалися слова, мовленi по тому, як Хотина вiдказала, що пироги будуть з вишнями i порiчками: - А що, хлопцi, залишимося на пироги. Лаврiн знав, що прибульцi кудись квапилися, вони навiть не дали йому завести пiд повiтку коней, мали намiр дати їм тiльки перепочити, а тепер ось мiняють своє рiшення. Чому? Сонце ще стоїть високо, могли б проїхати верст