гожий нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, двоє вартових, йшли просто на нього. Сироватка сидiв при землi й бачив їх. Закутанi у важкi киреї, одверталися вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло дрiбно-дрiбно - так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася, розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула, але вiн не встиг її вхопити. А може, таки вхопив з неї одну iскорку, одначе схилив до самої землi голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжi. Вiн навiть завуркотiв потихеньку. - Пшов, - тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з-пiд пахви рушницю. - Ось я його... Сироватка на чотирьох притьма подався за рiг. Позад себе ще встиг почути: - Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить. - Розвелося їх... Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй стiнi. Вiн боляче забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили, що уже ледве несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же вiн нещасний. Але треба було втiкати, треба було жити. I пробирався крiзь темiнь i сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу бiг пiдтюпця й таки зiгрiвся, ногами холоду не почував, хоч i збивав ранкову росу босими пiдошвами. "Бiда бiду перебуде", - сказав собi, Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей, не ламав лiси, просунув у дiрку мiж одвiрком i тином руку й патичком розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн. Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспокоїв Мокiя, вiн помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги сiно, несамохiть нагнувся, пiдiбрав його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого, одв'язав Савура i вивiв з хлiва. Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi їсти, то побачив порожню башту, а на протилежнiй од дверей стiнi, куди падала свiтла пляма, червоного, буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi вони спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак, то на старе лiжко. Його викинув комендант зi своїх покоїв, а тодi наказав затягти в порохову вежу, до якої було на кiлька днiв посаджено захопленого в полон i гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського. Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий перехрестився й тихо сказав: - Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий, як усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них - вовкулаки. Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi й далi з острахом дивилися на червоного коня на стiнi. Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант поклав на груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа. * * * Лаврiн пiд'їхав до невеликого озерця, бiля якого пастухи напували коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй могилi, й довжелезнi батоги змiями звивалися бiля їхнiх нiг. Пастiвник - великий, простягнувся ген до синьої смужки лiсу, а по ньому - болота й озерця, старицi рiчки, яка понесла свої води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв було п'ятеро - найстаршому рокiв двадцять, найменшому - п'ятнадцять. Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту - все-таки новий чоловiк, запорожець, щось розкаже, розважить, та й безпечнiше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в стадникiв тiльки й зброї, що щабля та старий самопал. Про це й гомонiли, обсiвшись бiля вогнища, яке розпалили в долинцi бiля iншого, не обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок четвертинку сала та кiлька цибулин - кулiш удався на славу. Стадники розповiли йому, як позаминулої ночi зворохобився табун, як бiгли вони з головешками, i галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли i стрiляли з самопала. Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися всi цiлi, одначе вранцi помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена холка. Лаврiн розповiв їм про ями-вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й срiбний пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I ще одну постать обвiвало тим срiбним пилком, й чипiла та постать на могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола нього. То був Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чує запах кулешi, й нiздрi його пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, i вже вiн збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать бiля вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк. Навiть крiзь нiчну iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i вже не був певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч як лоскотав йому нiздрi запах гарячої кулешi, вiн, повагавшись мить, скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур, кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря. Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього разу. * * * Над плавнями трублять лебедi. Сито iржуть на луках конi, ходять, вигинаючи шиї, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають, немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней вiд стогiв довгими канчуками, грiються бiля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на пiвдень безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та качки сiдають у плавнях, рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi дзвенять, неначе там тисяча скарбникiв лiчать золотi червiнцi. Орли кружляють високо-високо, рiдко коли спускаються до землi - ситi-бо й вигулюють молодих. Самотнiй лебiдь плаває по плесу попiд густою стiною iржавого очерегу, вiн все кричить, тривожно витягує довгу шию i вдивляється в сiро-жовтий морок, що панує в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й правдивi байки про лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга - лисиця її вистежила чи орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у її смерть - ячить, виглядає. Його серце розривається од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке й гаряче, налите споконвiчним жаром далеких країв, воно поривається в небо, до зграї, але, обезкровлене втратою, падає в очерети. Лебiдь без кохання злетiти не може, Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони течуть, як рiки, чiпляються за очерети, окутують їх i дрiмають до пiзнього ранку. Аж поки пригрiє сонце i повiє вiд Днiпра вiтер, тодi вони починають димiти, ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де-не-де затримається бiлий струмiнець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набирає з неба холоду, парує, оддає йому лiтнє тепло. Нiчнi тумани холоднi й тугi, хоч нагортай їх лопатою, людськi голоси набрякають од них i глухнуть. Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували в плавнях, заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що їх водила мана. Iнодi, коли згори наляжуть хмари, туман не розвiюється цiлiсiнький день Буває таке i в безхмарну погоду. Опiвденне сонце тодi не сяє, нiби знекровлене, не пробивається промiнням, бiлiє, неначе кружало сиру. Його видно, мов крiзь розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами чи й дощем. Вночi попiд сiчовим городком блукає самотнiй вовк, його тонке, тужне виття зависає на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки ходили його полювати - не вполювали. Один з них не вернувся - чи його загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть, що вовк той - перевертень. З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив пiвсвiту. У плавнях вiн шумить особливо однотонно, шорстко, очерети, верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися в дупла, гуси, качки, лебедi позбивалися в табуни, поховали голови в пiр'я, передрiмують негоду, їм сняться далекi заморськi краї, сняться моря й океани, через якi доведеться летiти. В таку погоду козаки-зимiвничани шаткують капусту, лущать квасолю та товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла, латають одяг, шиють чоботи, в кого є грошi, тиняються по шинках. Отаман сидить в свiтличцi-келiї на лавi, слухає дощ. Слухає й не слухає, курить люльку, думає а чи спогадує щось. Спогадує iншi дощi, якi вже одшумiли й сплинули по рiках у море. У кругле вiконечко дряпає карякуватою мокрою гiлкою липа - просить, щоб впустили до хати. Їй тоскно i страшно самiй, бо надто стара, уже всохла половина гiлок, та й дощ перiщить, заливає її корiння. Цiй липi - лiт двiстi, одначе ще кожного лiта зацвiтає, наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним гулом. Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до неї, а вона до нього, вiн i сам по веснi сповнюється солодким гулом, а ночами таємничими шумами, а зараз вiдчуває, як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i йому теж стає холодно. Вiн розумiє стару липу i, якби було можна, залюбки впустив би її до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом. Те дупло - вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий козак Семен Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду - дати шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко схиляв раду на похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик, Сiрко скипiв i наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опiвночi загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля куренiв були повнi води. Гурко сховався на острiвцевi по той бiк Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та кiлька лядунок з порохом. Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив їх. "Нехай посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", - сказав. Чотири днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала його трясти лихоманка, й вилiз вiн з очерету, й пришкандибав на майдан, заїкався й цокотiв зубами, й не дивився кошовому в очi. "Прийшов, палiюка?" - запитав отаман. "Прийшов", - сказав козак. Запеклий i велечний козак Семен Гурко-Палiй i думу вироїв одну - на все життя. Торiк приїжджав на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав Палiй без слiз, i розповiдав про руїну, яка настала на правому березi Днiпра, i думали вони одну важку думу, й зелено шумiла липа, i чорно свiтилося дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри. ...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще одне лiто, а з ним вiдлетiла часточка серця; надiя, яка почала заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив землю, i хоч вдалося вiдтрутити його - й далi висить бiля моря чорною хмарою, i не мають запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайностi невiрних гетьманiв, стулити водне пошматовану землю, провiстити рiдному краєвi золотий великдень на многiї лiта. Все лишилося так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать лани й сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати. Поменшало в кошового за цей рiк друзiв i збiльшилося ворогiв. Десь повiявся а чи погинув у цiм лихолiттi його гордий джура, й вiрний вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на тi чати, де знайти вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за тисячу верст од рiдного дому? З ким вiн далi стане в оборону отчого краю? I чи настануть коли-небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i лагiдним, i прихилиться воно до всiєї вiльної України, й гостре чересло перекрає його вiд обрiю до обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про джуру й далi не дає Сiрковi спокою. I чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя... Це було... Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишнi ще тiльки почали наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча принесло їм вiдро звареної в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона... Вiн уже й iм'я її забув. Вони їли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав його за своє, але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi заманулося бiльшого, вiн перестрiв її в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дiвча того вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна, чого випливло з мряки те нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те... Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому лихе, далеке видиво. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр i - тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi-лисичники. Мартин Драпак обiйшов зимiвник, обтупав стоги, вимережав нерiвний клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона не подобалася й просто заважала. Лiва Мартинова нога ступала прямо, а права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний - хрестиком - слiд. Мартин посмiхався. За один ранок облущилася з душi тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь. Снiги цього року забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно кожен горбок, кожен ожеред, а що вже казати про хутiр. Вiд лютих вiтрiв i морозiв облетiло листя навiть на дубах-нелинях. Увесь зимiвник - хата, хлiв, двi комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв - розташованi по колу в глибокiй долинi; всi будiвлi, навiть клунi - приземкуватi, наполовину загнанi в землю. Вхiд до обiйстя один - у снiжнi зими iнакше не доб'єшся до худоби. Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi осенi найнебезпечнiшi Драпаковi. Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до нього не можна нi пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й драглi, а також - на перший погляд - зеленi лужки, насправдi ж в'язкi бабла; до острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але й та путь переривається у двох мiсцях. Там у Мартина лежать загати з колод, якi, переїхавши на острiв, затягує кiньми в лози. Це була перша справжня зима по кiлькох роках. Всi попереднi зими були сирiтськими ("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними хлипала й душа, люди боялися такої перемiни в природi, казали, що це боже наслання. Та Мартин Драпак не подiляв такої думки: сирiтська зима надiйно захищала його од татар - рiки не замерзали, степи й дороги розкисали, по них нi пройти, нi проїхати. Якби не такi зими, чи й втримався б на островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi. Сливе на самому вiстрi татарської шаблi. Нижче вiд Драпакового немає жодного зимiвника. Тiльки об'їзнi команди та бекети, а татарва снує в степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожної хвилi може статися таке, що iз заможного господаря, котрий має п'ятеро, а влiтку то й десятеро челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й на галерi. Правда, тримає Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата в Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те... Так, так, умiючи можна жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захищає, ага татарський так само отримує од нього дещицю. На випадок чого ага одведе вiд нього басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край Драпаковi за щоденний страх. Годує Драпак Сiч i сам багатiє. Цiєї осенi прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I всякого iншого добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених, i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на двадцять наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi - розгорнеться, й кругової повiстки - на вiйну - його синовi не випаде нiколи. Землi тут не мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А звiра, а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку - накриєш курiпку. Вдар палицею по водi - приглушиш щуку. Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелi щук. Рибини стояли бiля самого льоду - зелено-рябi, пiвторааршиннi, вiд удару довбнею по кризi виверталися бiло-черево. Жито родить iз року в рiк, худоба множиться, влiтку вже й десять челядникiв не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому не в клопiт. Коштують челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi й вирваними нiздрями - такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi вони в нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший взiр здається, що очнi яблука разом iз зiницями позатягали бiльма, його навiть часто сприймають за слiпого. Насправдi ж Денис - так звати челядника - погляд має зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова - адже i вночi бачить. В його очi неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається слiпцем. Але трапляється, що й справдi доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це - коли Денис гнiвається. Тодi його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються червонi обiдки, вони, здається, свердлять твої очi. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить i з'являється якось... тьху, як оце зараз. Денис несподiвано виступив з-за обмережаного заячими слiдами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по-татарськи шитому - вовною нагору - кожусi, пiдперезаному пасом з вовчої шкури. Нiс у руцi зайця. Ходив перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i блискаючи на всiх розпачливо-хижими очима, й нiхто не зважувався його забити - боялися Дениса. Собаки позабiгали в лози, конi в стайнi харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й мовби нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по головi. Денис нiчого не сказав хазяїновi, але в очах у нього зажеврiлись отi червонi обiдки. Вiн пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку - не вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думцi. Правда, це зробити нелегко - добром Денис з хутора не пiде, та й наймит з нього путнiй. Ще й майже дармовий. "Даси, хазяїне, скiльки не шкода", - сказав, коли наймався. "Мабуть, доведеться..." - i недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з свiту не звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком. "Треба". На челядникiв Драпаковi поки що щастило. Оцi двоє теж не заїкаються за плату. Дiвцi все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює'як проклятий. Он як молотять цiпами з самого досвiтку. I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з горба, постояв бiля стогiв, тиша стояла така, що її можна було набрати в жменi i вмитися нею. "Що б то могло означати? - подумав. - Треба пiти до клунi, послухати з того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi. * * * Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на тiк. З трьох бокiв тiк закладений копами кулiв i околоту, з четвертого - заставлений снопами. Поки Килiяна в'язала солому в куль i одгортала лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував їх. Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з бур'янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькi колючки), й пахло в клунi мишами, а над головами цвiрiнькали пiд стрiхою горобцi, й великий, чорний, розбiйний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком. Марко перебивав цiпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як завжди: сувора, рвiйна в роботi - тiєю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго-родитися од нього, вони обоє працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою вiд чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки посмiхався на те. А сьогоднi спала з її лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього чи на гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник i вернутися в рiднi краї. Хоч i знала, що немає в живих батька, що й хутiр, мабуть, сплюндровано, але рвалася звiдси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде прихилити Килiяну до себе. Тодi й спливла на думку вигадка, буцiм уся Україна лягла пiд турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але те потвердив Мартин Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися. Та, мо', ще який зимiвник". - "А Запорожжя?" - запитала Килiяна. "Хто лишився живий, - казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв, - подався на Дiн". За одне лише докоряв собi в думцi Ногаєць - не домiзкувався на самому початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд Ладижином погинув Лаврiн. Так добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в бран її, як побив їх i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив шпона. Вже й не пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за живу Лаврiнову душу, сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався до тебе iз пекла"), - важко сказати. Проте Лаврiн залишився в Килiяниному серцi. I хоч далi вже й Драпак, погомонiвши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподiвалася. Й ту надiю Марко не мiг погасити. Не вистачало сили, певностi, кудись подiлися колишня дошпетнiсть, придумливiсть - не мiг вигадати переконливої повiстi. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всiлякi думки - про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував, що їх знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого життя не дано, любить свої вчинки чи не любить, а вiдректися од самого себе незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого - нещасного. Закрайками думки давно уже вловлював у собi нечестивiсть. Веселiсть, дотепнiсть єдналися в душi iз заздрiстю, з хитрiстю. Ота дрiбненька, маленька хитрiсть... Усiм догодити в очi, усiм полестити - iнодi й покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi. "Ласкаве телятко двох маток ссе", - те нiколи не випадало з мислi. I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не так? Хiба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежi? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець пiд яструбом, досi гнив би, як собака, в ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi стрiла татарська площикова - древко вже згнило, i в кiстцi ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою... Й вiн би теж не побачив нi цього неба, нi цiєї зими, нi Килiяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А так - живе, вдихає запах хлiба, милується Килiяною. Й буйна радiсть захурделила йому в душi. Марко подумки молився до iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у бога прощення, гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од бога, сподiвався, що той, заклопотаний iншими справами, не дослухається пильно до його молитви. I, мабуть, таки обдурив самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього видiння, буцiм вiн зустрiчається з Лаврiном i стає перед ним навколiшки, розкаюється i плаче, а Лаврiн його обiймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тодi Марко виповiдає Лаврiновi все й з'єднує Лаврiнову руку з Килiяниною, як побратим, як брат, як батько. I дiстає зi сховку грошi, й купує на них зимiвник, й вони всi троє оселяються там... Щоправда, думка про грошi та зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки, щойно бачив її, в серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив допiру, щезало без слiду, й знав напевно: не для того пiшов на таке страшне запроданство, щоб вiддати її комусь, легше переживе її смерть i навiть свою власну смерть, анiж те, що вона дiстанеться Лаврiновi. Вiн ненавидiв свiт. Ненавидiв Лаврiна, Драпака, сiчове товариство - усiх людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця, - лиха чорнота й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навiть на бога - злякано проганяв її. Намагався нi з ким не знатися, опрiч Килiяни i хазяїна. За те його не любили iншi наймити, одначе й трохи остерiгалися - вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тiльки пiзно увечерi, вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом з головою. Тодi вiн мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. I їхав... - у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скидає його з себе. Цi думки останнiм часом зморили його до краю, i вiн часто думав, що має з тим покiнчити. Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В гордовитiй, гострiй Килiянi мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на днi велетенської ями, з якої хотiла вилiзти й не могла. Свiт приголомшив її своєю жорстокiстю i невмолимiстю. Виросла в лiсi, й почувалася серед розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила себе у вимрiях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi господарi (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хiба не можна погратися мислями), тепер всi тi неяснi жадання розкiшного життя i любощiв розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не сподiвалася i нi в що не вiрила. Хiба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про свiт намагався повернути на її вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi. "Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i трава б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що, як їй здавалося, вiн робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть, особливу теплiнь, але якiй дiвчинi не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. I тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi жахтiли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її головi майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов'ю вiн може запропастити її. Але в наступну мить Марко знiтився, покiрно опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду вона в нього бiльше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити i її роботу, найсолодшi шматочки (хоч якi там солодощi в наймах, та ще таких) пiдсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсiм. I почала тишком стежити за ним. Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений образок, що з нього годi було розпiзнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замрiяно й печально: - Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi, У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна. - А хiба ви на своєму хуторi не сидiли, як ми отуто, - спробував заперечити Марко. Килiяна вперто похитала головою: - I однак по першому снiгу ми безпремiнно їхали в Ладижин. Глабцi в нас - кленовi, кованi пiд полоззям залiзом... Ми їздили з тiткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу - Квочку... В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi. Й в одну мить Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й вiн сказав у якiйсь тужнiй замрiї: - Килiяно... Будуть у нас глабцi... Голубi, мальованi... - I зненацька гаряче, майже безпам'ятне: - Давай повiнчаємося, Килiяно... Є в мене грошi... Кохатимемося в розкошах. Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i поколiнкував до неї, простерши руки, яко слiпець. Маленький, висхлий, зi зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика. - Давай повiнчаємось, Килiяно, - щепотiв. - Я не можу далi... Якби ти знала... Що менi зробити ще для тебе?.. Я в пекло пiду. Заподiю щось собi... - Де повiнчаємося? - одвела вiд iконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дiвчина. - У Жовтих Водах... Або в Полтавi... Поїдемо на Слобожанщину... В мене є грошi... Захованi на Запорожжi. - Я... Марку... - Її погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того... - Ти добрий... Ти все зробив для мене... I я твоя душею... Тiльки я... Ми поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто з нас погине, iнший не шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всi, хто лишився в Ладижинi, погинули? - i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн мало вiрив у ту нiжнiсть, але ловився щоразу. Ловилося серце. Килiяна вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. - Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком. Я це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду. - З першого. - Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що Марко говорив з Брусом. - Он, Марку, який ти славний i розумний. Ну хто б ще мiг доп'ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому татковi, вiн стурбувався? - Правда. Не втримався й цього разу, дався на пiдмову. Хоч йому трiскало в мозковi, щось подавало знак - зцiп вуста, дурню! Але ж хiба не на його користь свiдчило те, що вiн тут, а Лаврiн хтозна-де, повiявся десь, а Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про неї. Хiба за таке не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом. - Лаврiн погинув у Ладижинi? - Вiн вирвався звiдти, я бачив його... Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то помiтив, як страшно, немов у глибоких кручiях вода, завирувала в Килiяниних очах темiнь, чи самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив пiднесеними вгору худими, оголеними до лiктiв руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями. - Килiяно... Килiяно... Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очi її горiли, й сама була схожа хоч i на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю. - Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася... Ти бридкий... Я швидше повiнчаюся з татарином, нiж з тобою. Ненавиджу! Вона справдi зненавидiла його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидiння в монастирi життя й ще за вiщось - не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Килiяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька - на одну згадку про його смерть хололо серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному свiтi! Так хочеться когось любити. Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за панiями обiч карет. Думала про те, як вiн полюбить її й повезе з хутора кудись у мiсто чи принаймнi у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, i їм, молодим, заздритимуть сусiди. А тепер - Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила i якусь зачаєнiсть, а тепер та дотепнiсть була принаймнi жалюгiдною. Натомiсть лишилася зачаєнiсть й недовiрливiсть. А хитрiсть лежала на виду - плюгава й нiкчемна. Хух, який вiн бридкий. З отаким цiлуватися?! I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало їй - вiн не погинув. I ось тепер вона вивiдала це. Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали шаленством. - Зi мною. Повiнчаєшся зi мною. Я... Ти... На той свiт пiдемо, але разом! - ступив до Килiяни. Мiж ними в прикладку житньої соломи стримiли вила. Їхнi руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко - вiдняти. Мабуть, обоє не розумiли, для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи й зависли в повiтрi навпроти Маркового живота. В ту мить у клуню вступив Драпак. - Що то воно молодята. Все жирують, - сказав. - Ну, показуйте, скiльки утяли. Та пiдемо снiдати. А очi були неначе двi щiлинки. "Любов - це казка, - думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снiгу. - Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко буває, коли двi казки збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнчається. Тут - тiльки одна казка. Це й добре. Одна казка... а менi - бубликiв в'язка". I засмiявся хижо, обтупуючи бiля порога мiцнi, великi яловi чоботи. На карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З гiлок сипався срiбний пилок. РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий вал довкола нього здавався снiговим заметом, на частоколi виступив iнiй, цукристо блищав у мiсячнiм сяйвi. Тьмяно зблискували проти мiсяця незаплющеними очима маленьких вiконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натрудженi попереки колодязнi журавлi, навiть пси притомилися сторожувати нiч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах. Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечiр боком, дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла, й кружляли поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'ї хмар тремтiли на хуртовину, а може, що десь неподалiк у степу причаїлась бiда. I враз її брийонуло тонким, гострим вiстрям i краяло далi, вiстря повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки цiпенiли в будах, не одважуючись подати голосу. Вовчиця сидiла на горбi, тягла морду до зiр, в її розтулену пащу залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й тодi завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг. Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей. Та враз велетенський, з коротким, нiби роздвоєним лiвим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'ї шкiрою, тихо загарчав. Тодi примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, iз рваним вухом вовк тихо вискнув i, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним. Лаврiн Перехрест iшов заснiженим степом. Вiтер все дужчав i дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах - вуса йому вкрилися iнеєм, блищали проти зiр. Мороз хапав за душу. Лаврiн одвертав од вiтру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальцi, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи порудiли од води i снiгу, й носки в них позадиралися. В головi пульсувала одна думка - дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох у дорозi кiнь. З'їв увесь запас харчiв, що їх вимiняв за знятi з коня ронди, i торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в снiгах, ледве волiк ноги. Одначе до села, здається, вже недалеко. Степи тут такi безкраї i пустельнi, що душа мимоволi малiє до конопляного зерняти. Лячнi вони, над снiгами лежить безгомiння, все тут спить, i кров починає текти в жилах повiльнiше, влад iз зимовим сном степiв. Думки теж позамерзали, жила тiльки одна, немов останнiй потiчок у скованому кригою джерельцi: йти, дiйти до села, бо iнакше кiнець. Навiть та, найбiльша, єдина, якою жив, думка вперше потонула на днi його серця. Тепер Лаврiн не зовсiм ясно бачив Килiяну, отой манливий образ над Сухою Тьмою втратив тiлеснi риси, козак -уже не почував тих гарячих доторкiв, якi обпiкали його ранiше, тепер перед ним тремтiв неясний силует, схожий на силует божої матерi на старiй iконi. Така iкона висiла в церквi на Сiчi. Вiн побачив зненацька синi тiнi й одразу зрозумiв, що то таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз i навiть готувався до вiдсiчi. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вони дрiмали, приспанi морозом. Рушниця висiла за плечима, пiстоль лишився один - за поясом пiд кожухом, другий загубив, сам не вiдав де. Втома приборкала всi думки, всi чуття, через те й побачив вовкiв, коли вони вже перетяли дорогу вдруге, зовсiм близько од нього. Зграя викруглила пiвколо й повернула на дорогу. Вона була величенька, звiрiв п'ятнадцять-двадцять. Вовки посiдали на дорозi й, здавалося, чекали на нього - зовсiм як степовi вiвчарки на господаря, коли вiн iде до них. Кiлька, - мабуть, переярки, - крутилися позаду, тупцювали, пiдскакували, одбiгали назад i знову верталися до зграї. Лаврiна обсипало жаром, вiн уже не почував холоду, втоми. Щось рвонулося в ньому до втечi, але погасив цей порух. Одразу ж подумав про те, що зачiпати тiчку вельми небезпечно, лiпше прогнати її якось або обiйти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби бавиться з пiшаницею, а потiм вiдстане бiля села. Так чи так, але що робити? Хоч i уповiльнив крок, iшов уперед, прост