на борт турецької галери, перший врiзається в татарське стовписько, перший одскочить набiк i приховає венетiйськi таляри. А потiм нишком забере їх, ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт гульвiс, а вiн заломлює шапку, а вiн дивиться козирем, ще й потiшається над якимсь неборакою, голоколiнчиком. Бешкетує, гуляє Вовкогон тижнiв зо два, далi зникає на кiлька мiсяцiв - подається на Полтавщину чи Слобожанщину. Задурює голови дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати себе вмiє! Там земля вгинається пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки того й треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i не двiчi перестрiвали його сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на Сiч, i прив'язували Назара до стовпа, але завжди знаходився козак, який сплачував за нього викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив'язi халяндри цiлу добу, й били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше. Але постава така ж горда и шапка заломлена на лiве вухо. Слава богу, подумав Сироватка, що Лаврiн не такий. Гордовитий, але поштивий i цнотливий, стоїть на людськiй честi. А це таке стерво... Та ще й небезпечне. Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги. I Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однiєю ногою в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем, щоб одлетiв упертюх за третiй замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сивої шапки. Другого дня свiтлої недiлi Сироватка встав рано, почистив жупачок, причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з них тютюн, пiшов до церкви, одстояв утреню, таки сподобився честi стояти навпроти пресвятої богородицi, а коли пiвча заспiвала канта i всi запорожцi вийняли до половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину. Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади синiх та червоних iскор. I розчулив, розчулив суворому козаковi серце дитячий хор, хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi старцям - виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi, намагалися втиснути в руку маленькi, як горiхи, й твердi, як шрiт, проскури, пiшов до свого Васюринського куреня снiдати. Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах, i лампади горiли яро, по-святковому. На лавах - новi нала-вошники, зметено порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем до жовтого полиску. Люду набилося - не протовпитися, виринали курiнь, аж пара димiла з рота. На всiх обличчях - смиреннiсть, статечнiсть, урочистiсть, щоправда, ця врочистiсть трохи розтала за сир-ном: чимало козакiв непоштиво казало про кошового, бо наклав заборону в цей день на продаж горiлки. Бiгали на крам-базар, але там усi корчми, всi рундуки та ятки стояли замкненi, а помiж них походжали осавули, пильнуючи наказу кошового. Кiлька чоловiк навiть вигукували, що кошовому одiллється сьогоднi на виборах, що вiн нап'ється чорної, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився гурт сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi й говiркi й одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на ралець до вiйськового суддi й вiн пригощав чистою, без пригари, горiлкою, й французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем. "От кого нам на кошового кричати, - казали вони. - От хто почастує нас пiсля башлiвки". Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з трьома казанами, курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми днями, кажуть, курiло, аж зайнявся димар. Iншi брагар-ники платили чинш у Вiйськову Скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i за олiйницю дубом, i за гончарну пiч. - За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька, - суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. - Немає у вас встиду й лицарської честi. I коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому саламурi з десяти приправ варених судакiв та осетрiв, курiнний роздiлив рибу мiж товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi заклiпали очима, але ставати проти отамана не насмiлилися. Слово його тверде аж до нових виборiв, i рука в нього важка. По снiданку сiчовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кiлька чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився п'яничка Жук, вiн уже десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував кунтуша або свиту. На покутi сидiв кiт - умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою i обмороженими вухами. Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив зненацька. Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи й пiшов до сiчової канцелярiї, де збиралася старшина. А на майданi вже дрiбно торохтiли литаври, политаврщик вибивав "склик". Одначе запорожцi не вельми поспiшали. Нехай їх почекають тi, кого мають вшанувати. Вже у литаврщика впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного притвору та поставили на снiг маленького горiхового столика, накрили його килимком, уже бунчужний уткнув у замета пiд церквою стяг - зелена камка затрiпотiла, й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Михаїла, який погрожував мечем усiм ворогам вiри христової. А снiг на майданi лежав чистий, невтоптаний. На майдан потяглися першi гурти сiчовикiв. А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним квiтом. Але по якомусь часовi козакiв з'юрмилося - не повернути плечем. Курiнь напирав на курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку. Декотрi, кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на купи колод, ще iншi намагалися вилiзти на куренi. Рiг покрiвлi Кущiвського куреня осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали стрiху, й кущiвський курiнний лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на колодязний звiд, i двоє сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь, то швидко витяг, вали його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди, тi, що в битви вже не ходять, а тiльки дають поради, на них найкращий од,яг (повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном кунтушi i бобровi шапки, шевровi чоботи), вони були поважнi й урочистi, бо й залежало од них найбiльше. Щоправда, не все. Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно, козаки радилися по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували най-достойнiшi iмена, якi натовп або сприймав схвальним гомоном, або забивав у пельки кулаками, потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi матки на вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, їм обцурковували крила. Окремим гуртом утоптували снiг донцi - прийшли й собi подивитися на вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. Їх вибори не обходили, трималися вiльно, їм просто було цiкаво. Сироватку, котрий напочатку стояв попереду, одтiснили, розлучили з кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед через голови. Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики радилися кiлька днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких старшин згоди дiйшли, а щодо iнших - нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на згоду, а подекуди - на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв, але деiнде слова летiли, як розпеченi ядра. На церковному карнизi, попiдбиравши лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, їм теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову сiв на карниз. - Припiкає, - тер вуха миршавий рябий козачок i моргав посрiбленими вiями. Хiба це мороз, - посмiхався лiтнiй червонопикий, з бородавкою на верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i у великих, добре напоєних дьогтем чоботях. - Ось колись були морози. - Тодi морози були добрi й кожухи також, - вищиряючи прокуренi зуби, кинув рябий козачок. - Хто ж тобi не дає купити такий зараз... - Купило притупило. - Гараздуй як слiд, то й вигостриться. - За такими, як ти, нагараздуєш. Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур - донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися iз запорожцями, бояри допиналися їхньої видачi, але їх не видавали, через це тi ще косiше дивилися на Сiч) - хитнув головою: - Наче з гармати. Нечистий гримає. - А старшина бариться, - хукаючи на пальцi, сказав Снiгур. - А чого їм - у теплi сидять, - зi злiстю кинув рябий козачок. - Люльки курять. - Якi люльки, дурню. Вони - в iєромонаха, - розважливо сказав козак у синьому кожусi. - Тобi аби, наче дурнi, з гори бiгли. - Бiгли не бiгли, а козаки ждуть. - Пiдождеш, невеликий пан. - Ми їх обираємо, - правив своєї рябий козачок. - Ось вiзьму й скажу... - А тобi казало пiдiтнуть. - А що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди? - Воно то можна, - почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим глибокими зморшками обличчям. - А тiльки... - Що тiльки?.. Що тiльки? - сiкався рябий козачок, вар'ював з холоду i злостi. - Ось крикну Чиргикала на суддю... - Так в Чиргикала очкур з валу. - Очкур, може, й з валу, а хто перший на турецьку каторгу вилiз? - Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв'язався - бачив. - Ми ось на твоєму черевi розв'яжемо очкура. - Тихiше, уже йдуть, - хтось збоку. Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася старшина - кошовий, суддя, писар, осавул, вони пробиралися черiдкою попiд стiною церкви та купкою хрестiв i капличок, поставлених на пам'ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязi, нових чоботях, при зброї. Дивилися в землю, а що думали - один бог знає, мабуть, кожен своє. Уже в колi кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврщик, маленький, верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi купцi, двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним покивом брови. З церкви винесли корогву i хрест iз дашком, вийшов iєромонах у камчатих ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь. їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: "Та його головою тiльки клинцi забивать", мабуть, у такий спосiб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня iконка, старий iєромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком. Широким рукавом змiтав з євангелiя снiг, що танув на теплiй, щойно винесенiй з церкви срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв не широко - боявся застудити горло. Молебiнь скiнчили швидко, iєромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв. Тепер старшина опинилася мовби в тiсному кiльцi. В груди суддi вперся важким поглядом гармаш Дем'ян Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизує того очима: дав суддя гармаша на спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися. Колишнiй осавул, а тепер зимiвчанин Iван Гапочка нетерпляче переминався з ноги на ногу: несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. I ще кiлькоро запорожцiв дивилося на суддю зизом. "Викажуть, викажуть усе, - думав суддя. - Невже кошовий не заступиться?" Обличчя кошового не виявляло нi страху, нi занепокоєння. Вiн обвiв поглядом запорожцiв, сказав: - Нинi, панове молодцi, у нас новий рiк, треба нам, за звичаєм, роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю. Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць, пересипав туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик. Пхукав у пишнi вуса, неначе по важкiй роботi. Курiннi по одному, за сонцем, пiдходили до шапки, тягли папiрцi. Однi йшли до своїх куренян радiснi, iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня аж шапкою об землю вдарив. - Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випадає. - Пороблено, пороблено! - гомонiли батуринцi.-- Хтось напустив ману на нашого курiнного. Але що вдiєш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного, але теж шкода - дбайливий хазяїн, майстер на всi руки й герцiвник на шаблях найкращий на всю Сiч. Тихо розiбрали з шапки пiдписаря ярлики на новi зимiвники тi, хто поодружувався минулого року й ще на мав грунтiв. Товариство давало їм на нове хозяйство поради, од яких почервонiла б i пiч. Кошовий дивився убiк, мовби все те його не обходило зовсiм. А може, й справдi не вельми обходило? Все йшло заведеним порядком, все тут знало своє мiсце й чин, i йому, власне, робити було нiчого. Так велося одвiку, тут не доступи й не переступи - сiчовi дiди пильнували закону суворо, вимагали виконувати його до цяти. У Сiрка сьогоднi був гарний стрiй душi. Хоч i одкарбувало щось У думцi, що минув ще один рiк, що вiн ще трохи наблизився до того чорного порога, за яким погасне день, i почорнiє снiг, i стануть нiмими голоси. Але ж поки що йому днiє, й чує вiн дзвiн литаврiв, i козаки променять очима. Вiн не боявся їх. Не боявся, що хтось викаже якусь кривду, хтось вилає. Ну, вилаяти... Й у душi ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай одважиться! А найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливостi. Намагався жити не за примхами, а за велiнням совiстi. Проте вiн не пiдлещувався й не жив христовою заповiддю. Й не намагався так жити. Є люди добрi, якi хочуть бути добрими. Хочуть, щоб про них ходила слава як про добродiїв, вони гасять у душi злi пориви, прихиляють до себе м'якiстю й тихiстю. Влещують усiх чисто, лагiднi до правих i неправих, бо зробили влещення i доброту собi промислом заради того, аби обiйняти високi посади. З часом у багатьох це стає другою душею. То, мабуть, i справдi на добро, якщо стає душею. Проте отаман нiколи не нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем i розумом, але частiше чинив за велiнням серця, за добро платив добром, а за зло вiдмiрював злом. Може, ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, вiн i сам бував гнiвний. Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнiв, пам'ятав довго. Вiн зумисне не догоджав нi окремим людям, нi цiлому свiтовi. Вiн не був їхнiм бранцем i не хотiв ним бути. Схоче - покине все, збере ватагу й пiде за Буг або на Кубань. Як колись пiшов од гетьмана. Та й потiм таке бувало не раз. Звичайно, лiта поклали свої карби й на його душу. Вiн помiчав, що вже не такий, як був колись. Не такi i гнiв його, i доброта, й щирiсть. Цi змiни помiтив у собi давно, неначе бачив себе збоку, неначе розглядав у комусь чужому. Колись, за молодостi, та й довго по тому, вiн був занадто щирий, непослiдовно щирий i довiрливий. Мiг легко купитися на дзвiнке слово й гарячий блиск очей, мiг розчулитися трохи не до слiз, а потiм розчаруватися й повiрити в щось iнше. З роками душа загрубiла, оцiєї наївної щиростi вже не мав. Вiн навчився розумiтися на людях, промацувати їх думкою, вивiряти на вчинках. Проте це зовсiм не означало, що вiн змiнився геть до решти, що вiн уже нiколи не вiрив у блиск розгарячiлих очей, у порив i слово. В людинi не перемiняється доконечно нiщо, тiльки гартується або розгартовується, твердiшає чи розм'якшується. Його й зараз могли збурити i слово, й пiсня, зате встигав i обмислити, що буде, як усе скiнчиться. Слимакам, хитрим людцям прилiпитися до нього не вдавалося. Вiн їх розпiзнавав i тодi ставав нещадний, й мусили вони втiкати з-перед його очей. Кошев'я на Сiчi правити важко. Люду тут багато, i люд усiлякий. Є козаки сумирнi, працьовитi, є чеснi звитяжцi, а є й харцизяки-зарiзяки, є такi, якi вар'юють проти всiх, навiть проти самого бога, вар'ювання - то i є їхнє життя, а є такi, що по кiлька разiв на день мастять єлеєм душу, а по тому нашiптують по куточках лихi слова. Однi хочуть вознестися над товариством славою, iншi - доп'ясти пiрнача чи хоч осавульської палички. Є жмикрути, є п'янички, є непитущi, є повнi безсрiбляники. Переважна бiльшiсть - просто козаки, якi втекли вiд пана, чесно й вiддано служать товариству та вiтчизнi. До когось Сiрко лелiє серцем, когось зневажає, але при кошев'ї не має нi улюбленцiв, нi ворогiв, нi синiв, нi пасинкiв, намагається ставитись до всiх однаково, навiть до своїх зловорожцiв, адже розумiв: репрезентує владою навiть їх, i нi в кого iншого вони правди знайти не зможуть. Таке ставлення до людей зробив неухильним законом i впевнився, що воно - єдино правильне. Думав над тим давно й довго i гнуздає сирицею крутий норов i гаряче серце. Буває, хоч i рiдко, сириця обривається. За тим шкодує. А через те, що не крутiйствував, не чинив нi проти кого пiдступiв, й не боявся нинi нiкого. Дивився у натовп, не одводив погляду. Може, хтось i має на нього зло, напевне, є такi, адже не можна вволити волю всiх, та вiн i не збирався догоджати будь-кому, жив власним розмислом, жив турботами коша, - нехай кажуть, вiн зустрiне їхнi слова з одкритими очима. Знайде своє слово. Дасть одвiт усiм. Вiн не заховав до власної кишенi жодного шеляга. Не послав на смерть, як те роблять гетьмани, жодного чоловiка задля своєї вигоди. А якщо вiн їм чимось не до серця, нехай обирають собi iншого. Йому вже добряче остирався цей хоч i поважний, але й клопiтний для його лiт уряд. Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше, по куренях довго снуватимуться балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi мовби забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом, ступив крок уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав булаву на покритий килимком столик. Його чисте, з високим чолом, ледь кiбцюватим носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому, тiльки налипли в кущiв'ї брiв та додали трохи бiлостi в оселедець, а од чисто виголеної голови одскакували. - Братiя моя, отамани-молодцi, славне Вiйсько Запорозьке, - сказав дзвiнким на морозi голосом. - Дякую за честь, котрою були удостоїли. Важке випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на майданi. Декотрi дивляться на неї з Капулiвських горбiв, декому випив ворон очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельної, або на Бузi. За них дам одвiт перед богом. А перед вами - за тi негаразди, якi маємо в сiчовому домi. Ви знаєте їх. Виповiдайте вашi кривди й виберiть собi нового кошового по достоїнству своєму i за звичаєм козацьким. Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над майданом запала тиша. Була чиста й прозора, як перша крига на Днiприщi. Ледь-ледь поскрипував пiд ногами снiг та десь побрязкувала об шаблю лядунка. Той звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв вiтер, закручував на гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив сиву чуприну на головi кошового, тугi снiжинки били йому просто в обличчя. Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушне. Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди, котрi нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п'ятий рiк, - потерпав: виберуть чи не виберуть на нове кошев'я? Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив бог i вiдав вiн, пробувши кошовим уже сiм лiт. Далебi, заприкрiє, коли оддадуть шанобу комусь iншому. ("Клята гординя, - скрутив одну думку iншою, - уже звик до високої честi за сiм лiт, стримить у душi гострий шпичак. Але хiба ще не зламав його, як iшов сюди?") Звичайно, якщо не виберуть, буде трохи кривдно, значить, змалiв у очах коша, значить, є кращi. "А бий тебе сила божа, яка ж бо капосна людська душа". I вже iнакше: "Вознесися, вознесися над суєтнiстю свiту, розтопчи нiкчемну гординю, стань великим у малому". I вознiсся, й опустився на грiшну землю простим козаком. Простим i без гординi. I вже дивився на булаву як на звичайну палицю, мiркував про найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо. Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок, i тобi вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на великому крузi кожен може виповiсти всi твої недосконалостi й лукавi вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батової, того можуть i не побачити. Крий тебе сила божа з твоєю владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский дiвочий смiх, за який можна вiддати все на свiтi. Сiм лiт кошовим! Такого не сягав жоден сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм старi, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев'я шiсть разiв. Узяти в руки булаву - це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй крок, жити без послабки й радостi в постiйнiй тривозi. I вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завiї. Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справдi зараз була нiчиєю. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку - й ти вже володар її. Це було облудне враження. Один-єдиний мент, мить, що наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен усвiдомлював, що насправдi вона далеко-далеко, далi, нiж коли б була у когось у руцi. Звiдти її принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою. А тут вона - нiчия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному, аби не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба не знали намов i пiдкупу, хiба не опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й зисковi! Скiльки намоталося довкола неї облесних слiв, обiцянок, навiть кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею. I враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком: - Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще! - Пануй ще! - гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч достойного з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i навiть гордiстю. Чи ж може похвалитися ще яке вiйсько таким провiдником? Он вiн, немов сивий орел! Валечний i простий, приступний кожному, нещадний до ворогiв, добрий до козакiв - своїх дiтей. Таки ж добрий серцем, хоч воно й обкипiло кров'ю. Таки ж справедливий i безкорисливий. Кому ж тодi правити ними? На ту мить йому навiть вiдступила ревнiсть за Лаврiна; Сироватка розправив плечi, став мовби вищий на зрiст, дужчий, хоробрiший i до ката гордий. - Пануй, батьку! - Будь здоровий та гладкий! - гукали кошовому дотепники. - Та не скупий, - додавали iншi. - Веди нас на турка! - Вiримо твоїй шаблi i честi твоїй! Всi радiли тiєю одностайнiстю, перепочивали перед незгодвми, якi, почували, не утрусять i кулаками! Двоє значних козакiв - Нiс та Гиря - вступили в коло, урочисто зачерпнули по жменi снiгу й висипали на голову кошовому. Снiжинки припорошили оселедця, облiпили брови, вуса, тепер Сiрко мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та тої ж митi загримiли литаври - вже на честь кошового. Сiрко витер долонею брови, вуса, одягнув шапку. Стояв суворий i строгий. Взяв булаву. Пiднiс її вгору. Враз урвався смiх. Полетiли шапки. Всi, як один, козаки дивилися в землю. Гримнула на дзвiницi гармата, чорна намiтка диму осiла на заметi лiвого бабинця. Дзвони вдарили шпарко, забемкотiли -аж козакам на мить потеплiло. Дзвонар калатав i калатав - довше, нiж того велiв звичай; грiвся, а може, й з iншої причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав рукою, дзвiн затихав повiльно й неохоче. Запорожцi обрали кошового. Вiн мовчки вклонився й, залишаючи на щойно наметеному снiгу чiткий слiд, пiшов до церкви, у свiй бокун - одгороджене пофарбованим у зелене палiсадом мiсце навпроти лiвого криласа. Звичай не велiв йому лишатися на майданi, аби не тиснув владою на подальшi вибори. Зеленi, облупленi з одного боку дверi проскрипiли, сховали постать кошового. А на килимок, уже добряче присипаний снiговою порошею, поклав пiрнача суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка, а важка, в'язка, сповнена прихованої погрози. Суддя бiга отима по обличчях, адже сподiвався принаймнi на тих, кого споював останнi днi. Але, вдихнувши сеї тишi, вони сьогоднi теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала тверда тиша, що запала над майда ном. Чубатi голови хилилися нижче й нижче, очi щось шукали в снiгу Тиша осiдала суддi на плечi, сутулила їх, в душу напливала холодна студiнь, крижанила серце. Його по-конячому довге, з вивернутими губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося благання. А далi по обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив її, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому клекотiло. Суддя так i понiс ту тишу на широких, зсутулених плечах у свiй курiнь. I коли вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою: - Наївся вiйськового хлiба! - Вже й черес не сходиться. Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг. А вже на майданi тут i там лунали голоси: - Носа суддею! -Брекала! Дошпетний козак. I враз, десь злiва, цiлим куренем: - Бiлого, Степана Бiлого! Й тодi заворушився весь майдан: - Бiлого. Волiємо Бiлого на суддю! Було видно, що за суддю куренi домовились заздалегiдь. Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя, чоловiк у чорнiй важкiй киреї, застебнутiй на грудях срiбною пряжкою, крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справдi. Його високi, дугастi брови вигнулися ще дужче, довгi вуса обвисли. А що його ймення гукали все голоснiше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибiгло кiлька чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад. Вiн орав ногами втоптаний снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звичаєм, чи насправжки. А його штовхали в плечi, штурхали в потилицю примовляючи: - Йди, йди, будеш нам паном! Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона. - Шануйся, сучий сину, - гукали сiчовики. Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали на голову снiг - аби шанувався, аби знав, кому зобов'язаний владою. Але цього їм видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету - був геть у бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг, покусував вуса, тамуючи лють, потамував, гадав - усе скiнчилося, та зненацька збоку вихопився молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм жупанi з позументом, лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув ногою кривдника, аж той заорав носом. - Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати, як менi над тобою панувать, - плюнув у його бiк Бiлий, утираючись шапкою, яку пiдняв зi снiгу. Його м'язистий нiс почервонiв, вирлуватi очi горiли гнiвом. - Й над вами теж. Не дiждете. Шукайте дурнiшого. Бiлий рiшуче закрокував iз майдану. Його перепинили, потягли назад, вiн упирався, тепер уже насправжки, одбивався, i йому скрутили руки. - Пануй, шануйся, а то поламаємо ребра, - юртували запорожцi, й було видно, що погроза їхня не порожня. Це тямив i Бiлий, вiн узяв пiрнач, але й далi, поки литаврщик вибивав дрiб на його честь, був вовкодухий, витирав шапкою розчервонiле, мокре обличчя, не дивився на запорожцiв. З рота йому клубочiла бiла пара - ухоркався. Вiдтак потягнув у церкву. На порозi зупинився, постояв, махнув рукою - мовляв, пропадай усе пропадом, зник за важкими дверима. - А мене, хлопцi, нехай би й довбнею вдарили, - сказав хтось за Сироватчиною спиною. - Я витерпiв би. - В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палi нею забивати можна. - А якби головою в г...? - допитувався череватий, веселий запорожець. - Згодився б? Козаки зареготали, на них зацитькали. Писаря обрали швидко, Яковлев не встиг покласти на стiл срiбного, на ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки. - Пиши мудро, по справедливостi. По м'якому обличчю кошового писаря розповзалися плями. Довiра козакiв лестила. Незрима, наструнена до краю линва, що висiла над майданом од самого початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дiйшли куренi за осавула згоди нi позавчора, нi вчора. Половина верхнiх i три нижнiх кричали Єнченка, решта - Ворону, їх обох тягли в круг, за мить старшину - курiнних, хорунжого, обозного, довбиша - притисли до церковної стiни, натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось пiдхопив корогву, щоб не втоптали в снiг, вона лiтала над головами. Крайнi, котрi не могли дотовпитись, зчепилися мiж собою, нижнi й верхнi куренi перемiшалися, кiлька чоловiк, не довiвши словами переваги, кинулися руйнувати Медведiвський курiнь, з якого був Ворона, там уже летiла солома, медведiвцi стали в оборону, й уже замелькали шаблi. А в дверях церкви зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в снiг, i тепер кожна партiя поспiшала проперти свого обранця в осавульський бокун. Так колотилися довго. Першого ввiпхали в дверi Єнченка, але його тримали за поли медведiвцi, кунтуш трiщав, напинався на спинi, на товстiй його шиї повипиналися жили, й хтось черконув Єнченка чимось гострим по щоцi, й кров закапала на церковний порiг. Ворону тримали так само i тусали пiд ребра, - маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шнєю, вiн крутив на всi боки патлатою головою, радий би був утекти - не вдавалося. Кмiтливий од природи, не останнiй у бою, розгубився вкрай. Iєромонах, що вже й так був злодухий на сiчовикiв, замахав хрестом, наказав старостi замкнути церкву. "Осквернили, осквернили. На святий порiг кров пролили". I застрашливе вирячив великi, з об'їденими якоюсь хворобою повiками, очi. Диякони вже гасили свiчки, коли зi свого бокуна вийшов Сiрко. - Пане превелебний, знай свою справу, - кресонув очима по iєромонаховi, i той знiтився, а тодi пiдiйшов до дверей i розчепив руки тих, котрi тримали за поли Єнченка. - Стань бiля мене. Впустiть сюди й Ворону, - сказав. - Обидва се козаки достойнi. Єнченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового, вже не радi всiм урядам на свiтi. Єнченко сопiв, аж було чути в кiнцi майдану. - Вийдiть усi з церкви, - провадив далi кошовий, - i скличте малий круг. По троє козакiв з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула. Малий круг - це заслуженi козаки, сiчовi дiди. Повсiдавшись просто на снiгу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бiк i обрав осавулом Єнченка. Козаки вже добряче потомилися, й на великому крузi Ворону майже нiхто не обстоював, й вiн тихцем-тихцем зашився в натовп. А над Сiччю гуляла вiхола. Стрiхи курiлися бiлим димом, колюча крупа сiкла обличчя й руки, а запорожцi поспiшали до церкви, в тепло. Й забулися недавнi незгоди, й усi щиро та праведно хрестили лоби, навiть тi, котрi недавно зривалися хреститися шаблями. Десь i зачаїлася злоба, але в божому домi, при загальнiй злагодi i єдинодушiї, вона не одважувалася явити свiй вид. Козаки гомонiли, й пiп довго не мiг перекричати їх. I гнiвався, бубонiв за своєю конторкою пiдпаламар - нiхто не купував свiчок. Святi теж невдоволено хмурилися, але на них не дивилися. Всмiхалася тiльки богороднця: запорожцi - її дiти, вона одна розумiла їх. А потiм заспiвала пiвча, гарно заспiвала, уроча мелодiя опустилася на душi й змусила зiмкнутися грiшнi вуста. Лагiдна, оточена рум'янощокими пузатенькими янгольчиками божа матiр тепер уже дивилася з iкони на запорожцiв сумовитими, воiстину материнськими очима; в неї пiд ногами, на тiй же iконi, стояв iнший гурт сiчовикiв, в одного з них iз рота випадала паперова стрiчка, на якiй було написано: "Покрий нас. Пресвята Богородице, своїм чесним покровом". Iкона була давня, але старi сiчовi дiди ще впiзнавали в тому гуртi пiд ногами в Марiї своїх полеглих у битвах побратимiв, адже богомаз малював її на Сiчi. Пiсля довгої служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом Вiйськової Скарбницi, обiд. Вибивали днища в бочках з пивом, оковиту носили з шинкiв дерев'яними цеберками. У великих кiнвах на столах стояли iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковитої, тернiвки на якийсь час навiть поглинули крутi, що не вивiтрювалися з куренiв нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи деревiю та материнки, якими забивали той дух. Деревiй, тоя, материнка, васильки, медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома сволоками. Запорожцi розквiтали усмiшками, заходили з морозу, кидали на лаву шапки, потирали руки, розгладжували вуса. Непитущi залишалися в церквi. Їх на Сiчi також чимало. То вороги-ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi - поспiль п'яницi. Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в iєромонаха. Отаман не любив бенкетiв по виборах, але так велiв звичай. До того ж вони були прiснi - не стравою, а словом, поведенцiєю, обснованi молитвами та чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть сьогоднi сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не часто вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а все поривався до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось непокоїло, саме через те й не змiг вiддати себе в руки долi й жити за її потаємними велiннями. Здебiльшого йшов наперекiр, був невспокоєний, упертий, непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила в його серцi, вона не давала упокоритись долi. Бувало, на якийсь час мовби заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того спокою. Тепер часто думав про це. Проте не їв гризьбою серця за тим, що не прожив десь над левадою, не просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки шкодував, що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже нiколи не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув. Не покористав уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над Скарбною, кiш, влада. Вiн мiг одво-ложити душу на час, на день, на тиждень - пiсля виграної сiчi, гарно збудованого думбаса, а тодi його думка починала знову кудись пориватися, на душi ставало бентежно. Його життєлюбство мало саме такий триб - невспокоєностi. Так жив, так правив кошев'я й, може, через те не стратив сили, що помiж iнших була одна велика думка, один помисел, якi поливали живлющою водою серце й тримали на свiтi. - Найкраще було б нап'ясти над нашим островом вiтрило й попливти... - зненацька мовив Сiрко сам до себе. Й замислився. А козаки подивували й притихли. Не просто було зрозумiти отамана. Неоднаковий вiн був навiть протягом однiєї днини. Й не те щоб не однаковий вдачею, адже поставав перед громадою то сумний, то веселий, то вiдчайдушний, то палахкий, як порох, то розважливий i спокiйний, а й справдi мовби жило в ньому два чоловiки. Один неспокiйний, увесь у якомусь поривi, вiдчайдушний - мiг схопити за петельки найближчого друга, скинути з човна гребця, який щось прогавив, i кинутись на вiдчай душi, в гущавiнь татар, тiльки сила та божа удача й виручали, мiг обрубати загребущу руку корчмаря, що злупив удвiчi за питво i страви, то - перший. Але жив у ньому (й про це здогадувалось небагато козакiв) iнший - глибокої i широкої мислi, яка текла, мов рiчка, нiколи не спиняючись. Напилася душа пiд Богдановим корогвами волi, та й на все життя. Либонь, душа й ранiше дихала волею, а тепер вiн осягнув її розумом, оббiгав мислiю i татарський берег, i польський край, i московськi землi. Не раз та мисль ламалася, їй було кривдно й холодно, вона й сама десь заплутувалася, але, вивiльнившись, сягала туди, куди не сягала нiчия iнша. Важкий був її полiт, тiсно їй було в свiтi, тiй волi, тiй силi, й це пригнiчувало отамана й не раз кидало в глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що це не просто отаман, вдатний стратег, дужий, смiливий, часом нещадний чоловiк, що вiн не лише вмiє повести ватагу козакiв, а тяжко думає за них усiх, i ту думу не обмежити Чортомликом, Скарбною i Павлюком. Сам вiн волiв у тому не признаватися, залишався просто отаманом - добрим i гнiвним, спалахував i вiдтавав серцем, за що його й любили козаки. За столом розмовляли упiвголоса, iєромонах, усе ще ображений на кошового, намагаючись не дивитися в його бiк, повiдав свiтськi та духовнi новини - нещодавно їздив у Київ i привiз їх повен мiх. Гомонiли про новi пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають боже слово, про достойних отцiв церкви, що дали унiатам i обскурантам добру вiдсiч, паче всього книгами своїми "Розмова бiлоцеркiвська" та "Лицар православної церкви Схiдної лицаревi костьолу римського" i вогнистими проповiдями в київських церквах. - Мудре слово - що гостра шабля, - мовив iєромонах, сухою старечою рукою наливаючи з химерної, восьмигранної карафи прозоре вино. Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого, опрiч миру та тишi. Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на свiй лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, якої не знав ранiше. Й те часом дивувало. Страх нiколи не володiв ним. У бою завжди йшов попереду, швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не була слiпа одчайнiсть, вiра в божий промисел. Що ж, погине... Вiн таки щось та звершив на землi, чимось прислужився своєму краєвi i люду. Просто не дав нiколи зрости в душi хитростi, пiдступу, вони ж єдино ведуть на стежки боягузтва. Та й завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на собi його пiдступи, розгадав його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в серцi ярiсть та мста. Вони спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити одне необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв. Тодi спалахував, як порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися. Не мав У душi їдi, а злiсть не осiдала на нiй чорною кiптявою. Але, почував, з лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли не зможе скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi все. Цей настрiй переважувався iншим: що менше лишається людинi життя, то стає воно дорожчим. I людина починає оглядатися та обачнитися. Й те, чим нiколи не дорожив, набуває ваги. З вiком зринали думки про статок. Не кепсько, гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й розтавали, як хмари, бо не вкладав у нихусiєї душi. То навiть було нiби щось не його, мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо ж у тiлi вистачало снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя. Любив послухати розумного слова. Про далекi краї, чудернацьких звiрiв, дивнi звичаї. Та щирiсть, майже дитиннiсть якось дивно уживалися з суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних людей, i сам подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи б люди жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi. I ще один чоловiк думав про далекi краї та мандри. Сiчовий пiдписар Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так, мовби його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових чоботях - ферт i веселун, ще й хвацько пiдпер рукою бока. Одначе було йому невесело. Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про те, що сама його пам'ять стає пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим бiльша небезпека. Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата. Бо ж таки нiчого не має. Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних вуст. Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману веселощами та чаркою, одначе не завжди те йому вдається. "Поїхати б кудись далеко-далеко й не вернутися бiльше", - подумав улад з отамановими словами i несподiвано зiтхнув, а тодi