ятим зi сну басом. - Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, - одказав од вiкна iнший козак. - Куди дивилася сторожа?.. - Ми подамо знак стрiльбою, - вже опанував себе курiнний. - Стрiльцi, ставайте до вiкон. - Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле, ти там отамануй. Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки приготуйте, щоб було видно набивати рушницi. В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались один на одного, хтось навiть бамкнув лобом об лампаду - чогось його понесло на стiл, - а потiм зняли попону в кутку, й рiденьке, як сирiвець, свiтло розпливлося по довгiй хатi. Од тiєї свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд пiл. У куренi панував шарварок. Однi були вдягненi, iншi - в сорочках i споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом у дуло козак У короткiй полотнянiй сорочцi, двоє iнших одтягали лаву. Мелькали блiдi, розмитi плями облич, над головами помахували рушницi, стукотiли порохiвницi. - На сирно, кладiть рушницi на сирно, - наказував Степаненко. Тi, хто набиватиме, стали до столу. Всi знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в бiлий свiт. Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна. Цо того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата. - Як подам гасло, - сказав Степаненко, - одтуляйте разом усi вiкна й робiть випал. - Зсипте увесь порох на стiл, - радили од покутi. - А як спалахне?! - заперечило одразу кiлька голосiв. - Починаймо, - прошепотiв хтось нетерплячий. Поспiшали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного - оборонитися й подати знак iншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелi володiло козаками, до нього домiшувалося вiдчуття непевностi, незвичностi бою й очiкування всiляких несподiванок. Кiлька чоловiк молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому гапликовi, погасла, й це лякало. - Готовi? - запитав курiнний ламким з напругою голосом i, не чекаючи вiдповiдi, звелiв: - 3 богом! Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого - та ж чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi - темно-синi смужки й проталинки - в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини. Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет, щось жалiбно забряжчало в кутку, зi стелi, з стiн густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям в очах, а вже їм у руки тиснули iншi рушницi, й вони прикладали їх до плечей, цiлилися цiвками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати при свiтлi випалiв. Затрiщали сiнешнi дверi, але їх мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще кiлька козакiв. Колоди-тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати рушницi, анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки ховалися в куренi, а вони стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали тiльки своїх. Намагалися добитися до вiкон, вихопили двi чи три рушницi, козаки одразу ж стали обачнiшi й далеко не висовували їх. Гримнуло лiворуч, а потiм ще десь трохи далi. - Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi, - гукали запорожцi. Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй їхнi сусiди через дорогу, козаки куреня Шкуринського. По якомусь часi в куренi стало темно вiд порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виїдав очi. Козаки набивали рушницi майже навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти клубочило морозяне повiтря. Дим бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч i виїдав козакам очi, був їм на користь - ховав їх од ворожих очей. - Вони пiдпалили курiнь! - iзнагла закричав хтось так голiосно, що його почули в усiх кутках, дарма що стояв гомiн i гармидер, й лунали пострiли, i лемент туркiв i яничар надворi. - То в тебе од страху матня горить, - сказав Сироватка, i всi, хто стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було не просто - трiскучий морозна да стрiсi - в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi. Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку. - Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не заскочили, - гукнув вiн. - Сiлькiсть. Я пильнуватиму горище, - сказав Сироватка, вже добряче втомлений i оглушений боєм. Передав рушницю Мiюському, тому кiптява замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою драбиною Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн її не бачив, тiльки чув, як туди струмує густий пороховий дим. Зненацька пiд ним щось зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався, що то пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже не чув - вилiз на горище. Тут стояла повна темрява, вiн натикався на пересохлi, невiдь-коли повiшенi шкури, оббирав з обличчя павутиння, перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до стрiхи, туди, де вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище, гуркiт бою долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно, козаком заволодiло почуття беззахисностi, повної ворожої облоги. Ворог кожної наступної митi мiг утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити. Сироватка вирiшив продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн продирав його довго: очерет позмерзався, одламував його коржами, до кровi подряпав пучки. Врештi в обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй, рiдко поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був спускатися вниз, коли помiтив на сусiдньому, через дорогу, куренi щось темне, рухливе. Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав за боєм. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко прорвав стрiп i стоїть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг. То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори, завзяття, з яким допiру порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi спливало, натомiсть напливало почуття гiркої досади. Вони проспали турецьку та татарську iнкурсiю, вiн не володiв своїм вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi. Щоправда, бiй i так стрiмко й невтримно котився в бiк козацької перемоги. То було нещадне побоїсько, викликане необхiднiстю власної оборони, повне знищення зухвалих нападникiв. Жорновий камiнь, котрий котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про одне - увiйти в Сiч, захопити її увi снi, а що робити далi - не вiдали. Мабуть, сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi вже не мали способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували шлях до них. Сiч - це село з величезними хатами i вузенькими вуличками, ще й щiльно огороджене валом та палiсадом. Яничари, мов чорнi живi комахи, лiзли по мертвих, зблискували сталевими жалами шабель, огризалися вогняними спалахами, а їх вистинали схованi за товстими стiнами стрiльцi. Дим валував, немов од велетенської пожежi, й перекочувався чорними клубками по вулицях, а в тих клубках крутилися, перечiплялися, падали люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель. Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив їх на свiт, щоб замерзали в калюжах власної кровi. Важка дума стискала серце старого козака, й була вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз. Холодною люттю наливала серце думка про диявольську пiдступнiсть османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а на дикий розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько? Вперше на вiку, стоячи в гущi бою. Сiрко не спрямовував його, а тiльки спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве встиг зi свого прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече од стрiльби й дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою й окремi його вогнища. Турки й татари розбили дверi сiчової канцелярiї та церкви, але там могла сховатися тiльки частина їх, та й то невелика. Та й лишень сховатися. Вдертися адверсору вдалося, здається, лише в один Iрклiївський курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих стiн, отаман мiг лише здогадуватися. Попiд iншими куренями лежали гори трупiв, турки ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями, деякi перелазили через частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом, кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три - на березових поручнях, внизу - лежали купами. Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили Сiч. Прецiнь не були готовi й до того, не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою. Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи не думав про значимiсть власної персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi чвертi од його голови зашипiв снiг. Побачивши, що не влучив, яничар спробував набити рушницю ще раз, але не змiг. Руки йому покорчило од морозу, вiн випустив велику матерчату лядунку, й кулi розкотилися бiля нiг. Нахилився, щоб визбирати їх, але, пiдтятий козацькою гарячою кулею, укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на яничара волохату татарську кошму. Козаки вiдчиняли дверi куренiв i з шаблями в руках вибiгали на вулицi. З чорних отворiв дверей дим викочувався велетенськими клубками, так нiби всерединi куренiв шаленiли пожежi. Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та татар, од їдкого диму потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. їх вияснювали кров'ю. Шабля з тягнутої крицi на ханових колiнах була холодна i ясна. Селiм-Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були схожi на спалахи блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там чинилося, знав одне: воїни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi були швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову урус-шайтановi Сiрковi й кинути її до його нiг. Всi iншi голови засолити й нахромленими на списи провезти перед очима султана i всiх правовiрних Столицi Щастя. Голову Сiрка має привезти вiн сам. Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в плавнях. З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши за спину роги, попiд самою могилою. Помiтивши раптом людей, стрибнув убiк, скаженим скоком погнав назад у хащi. Коли до Селiм-Гiрея прибiг другий гонець - яничар, хан ходив по макiвцi Мами-Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi зашпунтувалися в куренях i ведуть стрiльбу по воїнах пророка. Хан наказав одтяти гiнцевi голову. Коли третiй гонець, захеканий, вмитий потом, упав хановi до нiг, Селiм-Гiрей обхопив руками голову. - О мой карачеї! - закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря. То був справжнiй крик розпачу, але було в ньому й трохи зумисностi, аби засвiдчити воїнам, як вiн їх любить i потерпає за них, аби потiм переповiдали всiм у Козловi та Бахчисараї. А незабаром з криком "харциз рiже" побiгли усi карачеї. Пошарпанi, без зброї, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися один поперед одного в долину Татарки, де бiля розбитих стогiв на козацькiм займищi толочили снiг їхнi конi. Хан наказав привести коня й собi, але все ще стояв на вершечку Мами-Сури. Воїни пророка бiгли гуртами й поодинцi протоптаним шляхом по Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до могили. Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя, чулися стогони. Свiтало, вони бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх перед козаками був дужчий за страх покари в Бахчисараї. I все ж хан ще на щось сподiвався. На мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли в поганськiй мечетi з хоробрими воїнами, на яничар, на чудо, звершене аллахом, котрому гаряче молився, стоячи лицем до кибли[15]. I аж тодi, коли на могилу збiг Дзямбет-Гiрей i, кинувши до нiг Селiм-Гiрея шаблю i придавши до його плеча, тихо, страшно та просто прорiк: "Кiнець", хан завив i сам, кульгаючи, побiг униз, до коня. На схилi Мами-Сури лишилася гора квiтчастих подушок, двi попони, невеликий перський килимок, ведмежа повсть та зламана навпiл коштовна шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: "Це - найпевнiший доказ". * * * Погоня, що її спорядили вранцi запорожцi, не сягнула хана. Два днi гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв. На Сiчi старшина зiбралася в отамановому куренi й радила раду, що робити з полоном та побитими супостатами. Полон - пiвтори тисячi туркiв, котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв, серед них чотири аги, - поки що замкнули в пушкарнi та конюшнях за крам-базаром. Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв вiдпустити, а аг тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що робити з побитими ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях кучугури з людських тiл сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi їх не можна було розчепити. Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил - навiть одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина аж пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова, а вiн мовчав. Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню люльку - в куренi й отамановi палити зась, дивився на помережанi морозом шибки єдиного, що вцiлiло, вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного разу вигадує новi й новi картини. I малює листя та квiти країв пiвденних, про якi тiльки чувано тут, а там, де такi дерева ростуть, не буває морозiв. Думка бiгла по дивних закрутах та зазубнях, одпочивала на райських квiтах i знову верталася до кривавих мирських справ. Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про живих. Ще нiколи хан i султан не нападали на Сiч. Завше обминали її стороною, йшли в лiву чи праву руку. Либонь, зараз вона їм на великiй завадi. Не просто собi грабунок, шарпанину краєвi замислив султан. Вiдає - поки стоїть на рiчках козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть травою. Та й пройти татари далеко не можуть. Страх напиняє їхнi конi, повертає ординцям голови назад. Страх зрушив їх i на оцю налогу, од котрої запорожцiв порятував бог-вседержитель. Отамана пiк сором. За те, що поснули з такою безпечнiстю, що мало виставили сторожi й впустили басурманiв на Сiч.'Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати не мiг. Такої iнкурсiї Сiч не знала нiколи. Одначе цим своєї провини не одвернути. Турки ледве не вистинали їх. Сiрковi здавалося, що й всi отамани зараз думають про те саме, й кожен почуває свою провину й провину кошового. Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден запорожець i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на вiку поймав острах. Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi камiнну пригнiченiсть та важку скутiсть. Вiн не володiв тим боєм. Вiн був комашкою, пiр'їнкою в руках фортуни. А що до того не звик, почувався нiби обдуреним. Вiн не корився долi. I хоч не йшов їй наперекiр, знав: вона прихильна до того, хто не падає перед нею ниць, хто напирає, а не закладається. А останнього разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв'язаний. Одначе й тепер не стiльки квилив душею, скiльки намагався пробитися думкою далi. Адже не приведи боже помилитися ще раз, не приведи не вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор не од-ступиться, шукатиме iншого способу понищити їх, сумнiву не мав. Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито на полякiв та на цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель бiльше, нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не захочуть, щоб тi шаблi iржавiли по кам'яницях. Нинiшнє лiто чи наступна зима сповниться в цiм краї брязкотом сталi. Бойовиськом стане Україна. Вона вже стала ним. Вигибає Брацлав-щина, зайшла руїна на Подiлля, полишають люди землi Київщини. Знову заходить на велику й довгу вiйну. Знову ворожi копита топтатимуть українське поле. А воно вже й так стоптане од краю до краю. "Всi народи, - подумав гiрко, - мають право на щастя, та, скiльки вiку, в мого народу хтось намагається одiбрати його долю. Вже нiби нiчого й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиряється. Воно знає: сонце має рiвно свiтити всiм народам на землi". Тим, що йдуть з-за моря, мало свого сонця, їм мало своєї землi, важаться на чужу. Важаться на малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не пустити їх в Україну? Та думка вже давно пекла отамановi мозок. Почувався в одвiтi перед живими та мертвими й перед тими, котрi ще й, не народилися. Страшно передавати в спадок неволю. Страшно заповiдати дiтям рабство. Жадобою влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани. Що буде по них, їм байдуже. Вiн слав їм листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути. Вони мусять завдати удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до дна, вибити зброю з рук басурманiв. Було б добре напасти воднораз iз моря й сушi. В самих запорожцiв на це сили не стане. Для того треба бiльшого вiйська. Вони напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч якоїсь згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на котру доводилося зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити в спину. Покрив ганьбою свої сивини колись валечний гетьман Дорошенко. Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачує за те данину християнськими душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана. Й думав, що мусить сам її гоїти. На все треба шукати якоїсь ради. А її не завжди можна знайти. Мисль текла, як кров крiзь перев'язь. Лiта його не молодi, все, що випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного удару, то й смертю одкриє декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн поїде до Дорошенка. Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. I, може, вона принесе користь рiдному краєвi. Ще подумав: має про все сказати на крузi. Але одразу ж думка закрутилася в крутому вирi - сiчовики не пустять його до правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та й запеклися на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар хановi шiстнадцять християнських козацьких душ, котрих запорожцям вдалося вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до дипломатiй. А помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним словом можна виграти не менше, нiж батовою. Нужда часом змiнює найтвердiший закон. Не хибно те знати всiм. А вiн може поїхати до Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поїхати не як кошовий Сiчi, а як простий козак, який колись добре знав iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й породичалися: Сiрко через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не стали - не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова дочка вийшла замiж вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись були свояками. Вони обоє ходили пiд корогвою Хмельницького, й, обiпершись на заповiти та пам'ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн вестиме з Дорошенком перемову. Козаки стиха перемовлялися - про се, про те, а пам'ять грузла в чомусь неприємному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей. - Зiпсували гаспиди нам усi празники, - сказав Кваша i, позiхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн схожий не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки. Квашу мовби й не почули. Рада чекала на слово кошового. I йому довелося вертатися мислю з далеких мандрiв по чужих полях i горницях до справ невдячних, але од котрих нiкуди було подiтися. - Так ми нiчого не вдiємо, - мовив звiльна й потер рукою чоло. - Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли. Круг схвалив отаманову пораду. Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кiньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок складали бiля пушкарнi. Але навiть не всi шаблi можна було взяти - повмерзали в кров. Вона рихтiла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стiнах куренiв, її зчищали лопатами, затрушували свiжим снiгом. По тому йшли iєромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою. Клопоту всiм вистачило аж до водохрещ. Цього року вони були не схожi на тi, що їх справляли запорожцi в попереднi роки. Пiсля покрови та рiздва водохреще - найбiльше сiчове свято. Й люблять його запорожцi вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбнiй. На Сiчi є великi митцi тiєї справи, вимурують з криги хрест, що його видно з лiвого днiпровою берега, i величезний престол на гнутих нiжках, i стiльцi, й квiти. Недавнечко минули башлiвка i вибори. Сiч клекотить людом, вийдiть на кригу - захрясне i Скарбна, й Чортомлик, i Павлюк-Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть на бiлому снiгу, як мак при долинi. На фортечних примостках iз запаленими гнотами стоять пушкарi. Святить воду настоятель Самарсько-миколаївського монастиря в золотих ризах, блискучому сакосi, довкола нього iєромонахи, простi попи, дяки, пiвча. I щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води в про-рубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять запорожцi по ньому з мушкетiв, самопалiв, яничарок, бандолетiв, венетiйських аркебузiв. I випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться з дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний гуркiт розламає над плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад занесеними снiгом островами, понад замерзлими рiчками та озерами, вганяючи в смертельний жах звiрину, а риба б'ється об лiд i падає на глибину. Чорна, важка хмара окутає Скарбну, Чортомлик, Павлюк, Сiч, а з тої хмари вихлюпне новий випал, гармати виплюнуть новi клубки диму, луни вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з диму, що вже покрив чорно-сивими крилами сусiднi займища, й Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi. Стемнiє довкола снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються по заметах. Чорна хмара не влягатиметься довго. I мчатчмуть далеко в степу, позаламувавши на спину роги, сайгаки та оленi, а вся дрiбна звiрина закопуватиметься в снiг. Й пiдуть iз Скарбної попи та пiвча, розiйдуться по куренях сiчовики, сядуть за вставленi святковими стравами сирна, а на льоду ще довго гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта тi, хто вдосвiта розминувся з ним бiля крам-базару - йшли до шинку, а вiн бiг до водних надр. Iнодi отако смалять до самого вечора. Так бувало щороку. Нинi ж на водохреще у сiчовiй фортецi не стрiляла жодна гармата. Тiльки з десяток рушничних та пiстольних пострiлiв пролунало на Скарбнiй, та й то невлад. * * * За два тижнi пiсля водохреща пройшла на Сiч звiстка, що на Малiй Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого врятувала подарована боярином Ромодановськчм шуба з власного плеча (не вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi. Через неї вiн навiть у санях не гожий приїхати. Коли про те доповiли Сiрковi, вiн сказав: "Ми люди не гордi, з'їздимо самi". Взявши з собою двох козакiв - Кайдана i заїкуватого, мiзковитого Смолку, погнали верхи на Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, їхали вузькою, ледь пробитою в снiгах дорогою, конi йшли важко, з-пiд копит летiло бiле снiгове кiмля. Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi, мов снiги, думи. Першi снiги впали ще на зелене листя i вже не станули, тепер додалося нових, чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано - кривулястi трiщини бiло змiїлися вподовж чорних стовбурiв, здавалося, їх крутив i вивертав злий велет, обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти з крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були схожi на бiлi буди, дуби стояли мовчазнi i якiсь чужi, а тонкостаннi берiзки, з котрих снiг облетiв, трiпотiли рiдким жовтим листячком, здавалося, то їх обсiли горобцi. I стояли в своєму мiдному убраннi дуби-нелинi - чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi - й снiг теж не тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяне, холодно - якось особливо. Та ще iополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт був красивий, важко красивий, - i Сiрко з сумом вiдкарбував про себе, що надто пiзно почав помiчати його красу. Пролетiв по ньому з шаблею i бачив тiльки битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими водами. Не мiг. Не на те поставлений долею! З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка то тирликала, то затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, - рябопузий Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь час вiдставав. Сiрковi раз по раз доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан голосу не мав, а спiвати любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи сухi бабки з блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. I всю дорогу в грудях у Сiрка здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що хоче вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути їх до себе, хоче вчинити їм добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi не вiчне, все мiняється: тануть снiги, облiтає на деревах листя, iржавiє навiть залiзо, тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона є. До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень, сонце вже торкалося овиду. Хутiр Верещаки (має трьох пiдсусiдкiв) багатий, ворота тесовi, з дашком, хата на двi половини з трьома горницями. По подвiр'ю походжали сердюки, порали на нiч конi. Двоє тупцяли бiля колоди - рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун i тепер не могли його витягти. Монялися, сопли, вiдштовхували один одного. Передаючи повiддя челядниковi, бiлобровому кирпатому хлопцевi, Сiрко моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв однiєю рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що окоренок розлетiвся навпiл й одна з полiняк перелетiла аж через тин. Так само перевальця Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: "Знай наших". Таким був зачин перетрактацiй iз гетьманцями. В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi з бiлої жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i в горницях - жарота, хоч голий ходи. З морозу та вiтру в теплiнь - то особливо гарно. Грiли об гарячу лежанку руки. Смолка прикладався щоками до теплих кахлiв, в нього вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала вода й спадали дрiбнi крем'яшки льоду. Та ще господар одразу ж пiднiс по корячковi теплої варенухи (сидить же на запорозьких землях), i зовсiм забулася важка дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки. А ось гетьманським посланцем був кручений i не зичливий Сiчi чоловiк Максим Черняченко з не менш незичливим, тiльки хитрим i запобiгливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкiй лавi на кожухах i покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею прокотилася судома - либонь, був хворий насправжки. - Поперек, - поскаржився. - Вхопило - нi дихнути, нi повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького. Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерстi, прибитий до пiдлоги, повiльно згасали. Спочатку темнiли краї, далi вогник зменшувався, i врештi остання iскра вiдлiтала в невiдь-куди. - Отак i життя, - фiлософськи, розважливо, думаючи про щось своє, далеке, мовив Черняченко, клiпнув повiками i, повертаючись звiдтам, докiнчив попередню думку: - Отож i не доїхав до вас. А для мене приїзд на Сiч - свято. Бо вона свята. Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьманський посол почне балачку, задля якої забився так далеко вiд гетьманської столицi. Вiн почував, як виходить з нього холод i як м'якшають серце та думка, трохи боявся того i був насторожi - знав, з ким має справу. - Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, - вiв далi Черняченко. - Гарнi, тiльки важкi, - пiдтримав розмову Сiрко, долонею розправляючи вуса. - Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, - вклюнувся в розмову Заволока. - Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали їх ззаду рилами. Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стiл, окрiм господаря, посiдали Сiрко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка - сердюки зварили собi кулiш надворi в казанi. На печi кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за запорожцями, перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонної кишенi штанiв торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив її перед малечею: - Пригощайтесь на здоров'я. Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхiв, дiвчинка соромилася, й Сiрко висипав горiхи у її маленьку жменьку. Вони там всi не вмiстилися, кiлька впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгiй, до п'ят, сорочцi скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катранi горiлкою. Був це мiцний, корчакуватий чоловiк, зi стриженою в кружок, схожою на казан, головою i короткими, дужими руками. I все у Верещаковому домi було мiцне, будоване на безвiк. Стiни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський, розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню, липовi та дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були не такi, як у всiх: важкi й великi, їли печене сало, холодець з хроном, вергуни i локшину, запиваючи все це запашним узваром iз дичок. Добрi дикi грушi ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся на них Верещака, справно платить Сiчi податi й сам має дещицю. По тому до горницi зайшли всi троє запорожцiв. Верещака, Заволока i сердюцький хорунжий Грива, високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним шрамом - вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, - то на врожай, - ось тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi пiд весну буде сутужно, вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сiрко запитав, як пройшли рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався: - З огнистою стрiльбою. - Як у панiв? - запитав Кайдан. А чим ми гiршi? - блиснув очима Оська. - Приїхали майже всi полковники, i вся генеральна старшина з'їхалася... Ще довго ходили околясом. Врештi Черняченко мовив: - Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око. Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув. - Либонь, ти козацьку регулу знаєш... - Знаю то знаю... - Не маю права вести перемови в таїнi од козакiв. Черняченковi одвисла нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися далi. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. "Обiцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста обiцяй, там видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу.... Обiцяй, аби Сiч визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч був усiм зобов'язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, приїхав би хоч раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й нервувався, бо не було iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув: - Не горнеться Сiч до гетьмана, не горнеться. Сiрко зiтхнув теж, удавано чи насправжки: - Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться. - Та то ж гетьман! - А то - Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом? - Три роки. - А Сiчi - триста. Не знав, скiльки насправдi лiт стоїть Запорозька Сiч, мозив, бо гарна цифра, i в пам'йтi людськiй Сiч безсмертна. - Пiдгорнулася б Сiч пiд гетьманськi штандари, - правив своє Черняченко, - їй би вигода, а Українi слава. Згадай-бо гетьманiв, визнаних на Запорогах i по всiй Українi. - Це ти на Iванця Брюховецького натякаєш? - удав наївного Сiрко. - Так вiн запродав Україну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно з боярами i воєводами почав обдирати рiдну землю. I люди зненавидiли Iванця i його бояр, а вiн потiм i бояр зрадив, бо гнiву народного злякався... - Не на Iванця, а на Хмеля, - з серцем мовив Черняченко. - Ну, сягнув високо... - Чому високо? Ти ж i проти нього вар'ював. - Вар'ював трохи, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають. - I Дорошенко? - А чого це ти про нього запитуєш? - Бо вiн тобi ми пiший од лiвобiчного гетьмана. Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серцi, як осмута оповила душу. - В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха. - Й робить далi. - Правда. - Але не ми загнали, сам залiз. - Прецiнь вiдаєш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш. - Хитрун Дорошенко i слововiдступник. - Нужда закон змiнює, - похмуро кинув Сiрко. - I хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi i в славi. Але ж не хотiв признати статтi, якi Iванцьо Брюховгцький уклав... Дуже то були лихi статтi. А тут ще Андрусiвське перемир'я пiдоспiло... А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi. - Хотiти - то мало, - невизначено протягнув Заволока. Зблимував, цiдив у кутку на лежанцi густе, жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi. - Авжеж, - погодився Сiрко. - Городив вiн тинок на перехрестi трьох дорiг, сподiвався одгородитися... Ляхiв потяв, татар потяв... - А тепер сам татарам служить. - Iстинно так, - сумно погодився кошовий. - Самойлович i Ромодановський щороку до нього приступають, а вiн у своєму Чигиринi - наче дужий звiр у клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злiсть зганяє. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в нас є - саме вiн на Сiч турок нацькував. I в цю мить подумав, що треба покласти край людському розоровi через Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зроб'ити, ще не було жодного замислу, тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й важке переконання: все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, - на пагубу вiтчизнi. - В розмирi ми з ним. Ви це знаєте, - тiльки й сказав. - То не вiн наслав на рiздво на вас туркiв i татар? - запитав Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство. - Гадка є така, але... Н-не вiн, - мовив Смолка. - Наробили хрусту. - На великiй, вологiй губi гетьманського посланця грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смiється. А може, Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх. - Ми їх скурали, а не вони нас, - твердо сказав Сiрко. - Хоч потуга була велика. - А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги. Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря. - Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось. Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до втечi. Панiчно лапав руками довкола себе, намагався пiдвестися. - Не тут запахло, в Батуринi, - заспокоїв їх Сiрко. Кайдан засмiявся, за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж похлинався радiсним реготом i верещав на всю горницю, наче сиво-ракша. Через такий смiх до нього прилипло прiзвисько Верещака. Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув. - То ти нас iз ляхами рiвняєш, - закричав Черняченко, в такий спосiб виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй, за марнiсть далекої подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана. Його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щiлини, а її не було. - Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на Крим... - Купно! Пiд чиєю хоругвою? - Пiд двома. "А ось тобi", - проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув. - Що ж, приневолити вас не можу, - зiтхнув Сiрко. - Знову пiдемо з донцями. - Цар указав... Та що ви всi пiд царя лiзете, - сплюнув на долiвку кошовий, - цар та цар. А донцям, братнiм людям, не одписали жодного разу. Не там спiлки шукаєте. Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що всi повiддя обiрвано, усi сильця розплутано, залишилося одне. Запорожцiв - троє, а сердюкiв - десятеро. Вiн аж затремтiв од тiєї думки, й дрож почав його бити такий, що того не мiг приховати. А що, як привезти вар'ята в мiшку - i всiй справi кiнець? Або й... По дорозi можна той мiшок загубити в глибоких снiгах. Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно стулених губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. I той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помiтив тi позирки. - Ану, осавуле, сядь на ослiнець, - неголосно мовив i враз гримнув:- Та не так, мурлом до стiни. Кириле, одстебни пiстолi i шаблю. Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався, вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку полiз пiд лаву - нiж у Кайдана був у долоню завширшки. - Виглянь у сiни, - тихо наказав Кайдановi Сiрко. Повiльно, мармулувато Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив їх. За мить вiн затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр. - Принюхувалося. - Лiзь пiд лаву, - наказав Сiрко. Той шпарко порачкував пiд лаву. - Сваволиш, пане кошовий, - сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами порятується в Батуринi. Адже сказав їх, є свiдки. - Двiчi в одну пастку не лазять, - пояснив Сiрко. - А тобi... Шкода, що ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. - I застерiг тих, що сидiли в кутку та пiд лавою: - Якщо хтось рипнеться за дверi, порубаємо. Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечi Вiн навiть забув про третiй, обов'язковий, пункт своєї мiсiї - подати кошу списки втiкачiв, аби їх спiзнали й повернули в кайданах у маєтки. Кiш, звичайно, на тi реляцiї не зважав, одначе кожна така вiдмова свiдчила б проти нього i особливо проти кошового. Про це Самойлович доповiдав у Москву. Списки лишилися в шкiрянiй скриньцi пiд лавою. Сiрко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся, не сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу Сiрко чекав спокiйно. Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли синi снiги, на небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок. Виїхали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга аж у гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються. Що далi конi вiдносили вершникiв вiд хутора, то дужче пала