ну, розквiтла. Напоєнi теплими весняними туманами, очерети i трави росли наввипередки, в берегах гнало пагiння молодої лози, трави стояли рутвяно-зеленi, а в степу на горбах почали пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах. Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося долу стиглим колосом. Ранками виглядало сонце, а далi небо затягувало нудними безбарвними хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу, й лише чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невiдь-куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний бiк, пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали спекотнi днi. З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотної тванi, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи до кримських кордонiв команди, а слiдом за ними рушили й чумацькi валки. Зрiдка тягнув од куреня на базар який-небудь сiчовик чи приставала до лiщинової пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В тiнi пiд вербами обсiвся гурт сiчових дiдiв, м'яли та лiниво нюхали табаку - в кого мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенької бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не править, вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв на спомини, як сон, i сон, як спомини. Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що все заснуло. Голосно, iз залiзним хряпом гахкав важенний водяний молот - Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальськi молоти, курiла двома димарями стара похилена селiтерня, пiд її повiткою з пiвдесятка голих козакiв товкли в ступах уже готовий порох; запорозькi сiргатали ганяли через Днiпро конi - щоб не боялися води, щоб були мiцнi. Голi козахи пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тiло - бiле-бiле: запорожцi не скидали сорочок навiть у найбiльшу спеку на косовицi. У степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд Перекопом та по Криму вивiдники. Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання коша iз запрошенням на спiльну налогу на Крим, донцi вiдрядили на Запорожжя отамана Флора Минаева з чималеньким товариством - в триста козакiв, аби довiдатися достеменно про все, дiйти домови, якими силами йти, де збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони табором у кiнцi присiчового мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети, попiднiмали на возах голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути та сiделка, на iнших - великi чорнi казани, в яких варили кулiш та галушки. Варили по-запорозьки - щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в степ, до запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й наглядали за ними. Приїхало чимало дiдiв, яким уже важко махати шаблею i косою, та к на коня видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися запорозької вiйськової справи. Дiди-розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню, смалили на колодках бiля Грецької хати, що з високими дерев'яними колонами, кружганком i великими рiкнами, люльки, молодики здебiльшого товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в лучнiй i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй. Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, зброєю - вже й не розiбрати, хто з них донець, а хто - запорожець. Давнє побратимство єднало Сiч i Дон. Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом походiв проти чужоземних неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'їдено пшона з одних мiдних казанiв, скiльки пролито кровi на одну й ту ж землю. Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом. Запорожцi ще ранiше написали про свiй замисл i в Москву, просили запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами. Москву єдино визнавали над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi i поклала злуку на вiки вiчнi. А гетьмана Самойловича не визнавали. З листами одправили значних козакiв Максима Щербака та Григорiя Пелеха. Посли вiд'їхали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'ї над Скарбною втомилися спiвати. Перестрiла їх у сiверських землях весна, вода позносила гатi та розмила греблi, взяла їх у полон, посадила на довге марнування над Сеймом. Навiть сухої лiтньої пори шлях од Запорожжя до Москви тяжкий i небезпечний. Рiчки й зарiчки, пiски й болота, часом доводиться самим рубати лiс та викладати гатки, шукати проїзду, а то й братися навмання - по сонцю та зорях, через лiси та бори, де гуляють розбiйнi ватаги, де ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не має спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив його, почувається не меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з кривавої сiчi. У Москвi вiнчали надiєю запорозький замисел i вiдписали, що надiшлють ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю, князю Каспулату Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й всi разом вчинили налогу на Крим. Сiрко читав царську грамоту й розпитував посланцiв про новини, привезенi з далекого краю, у своєму прикомiрку, туди зiйшлася вся сiчова старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обоє дверей - на вулицю i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали Щербак i Пелех. Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички вогню на трисвiчнику. Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв їх шапкою. Джуру отаман узяв недавно, остаточно стративши надiю вiдшукати Лаврiна Перехреста. Петро Кугукало - хлопець забудькуватий, млявий i сонний, з булькатими очима, повiки котрих гноїлися од якоїсь хвороби, - не припав отамановi до серця, але тепер йому було байдуже. Та й, думав, може, надмiру чiпляється до хлопця, мiряє його по Лаврiновi. Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiмає, або жує щось - найчастiше сушню, дiстаючи її з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг Кугукала, просто на долiвцi, вивернувся величезний, чорний, з бiлою плямою пiд горлом, котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось дуже схожi мiж собою - його джура i оцей кiт, обоє вайлуватi, лiнивi й невразливi: прожени за шкоду - пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки i своєї шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий. Не такий, зовсiм не такий був попереднiй джура. Може, через те так часто згадував його кошовий. Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус, а тодi до пiвночi не дав би спокою отамановi: "А знаєш, батiку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляськiй баштi... Набити картеччю". - "Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже". - "Той в'язав з дурного розуму. А ми б пiд жерлом тiєї гармати увесь узвiз тримали". У цьому прикомiрку - прибудованiй до куреня хатинi - ще й зараз все нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко почiпляв абияк, Лаврiн перевiшав по-своєму: три рушницi - двi по краях i одна зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою); два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв - Лаврiн запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового вiд напастей i ворожої шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Вiд тої тишi вiн очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли пiд образами, пили холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв та iнших вельможних гостей, i перемовлялися. По хвилi Сiрко уважно слухав їхнi оповiдi. Новин було багато. Нещодавно добiгла кiнця велика незгода помiж царем Олексiєм та патрiархом всiєї Русi Никоном, що вкрутила у свiй вир найзнач-нiшик церковних та мирських мужiв, вiдгукнулася й на простих священиках та всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця патрiарха, надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон - писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства - все те врештi злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону й вiнця од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з неї хрестом i патерицею вибивав єресь. Либонь, не стiльки єресь, скiльки глупоту й темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити їх iз грецькими оригiналами, Никои запросив з Київської колегiї вчених мужiв з iєромонахом Єпiфанiєм Слови-нецьким на чолi, вправних у грецькiй та латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках. Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усi подумали, що реформацiя уже скiнчилася. Одначе цар i новий патрiарх повелiли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московськiй державi велася тяжка - кнутом i Сибiром - боротьба iз розкольниками та єретиками. - А як же київськi вченi мужi з iєромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? - запитав Сiрко, котрий сидiв бiля вiкна й слухав неквапливу оповiдь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповiдає не так, вiн пiдхоплювався, починав дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха та царя, обоє вони в нього бiгали й кричали, i запорожцi, якi не любили поспiху, щоразу зупиняли Пелеха. "Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринзає, як п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" - "А суче, суче!" - Пелех. - Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили, - погладжував вуса Щербак i похитував великою головою. - Ще й нових стовпiв вченостi з Києва до Москви кiльканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало i в царському теремi теж, не тi тепер звичаї при Московському дворi. Й там занепадає багато чого старого, - зiтхнув лiтнщ козак. - Наших грамотiїв у тiм провина немала. Бачено - в Iiреображенському селi воздвигли комедiйнi хоромини i грають-показують блазнiв. Як у нас на Подолi. - И зовсiм не блазнiв, - пiдхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно,тi комедiї вельми сподобалися. Вiн заходився показувати, як грали лицедiї "Блудного сина", надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькi очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя. Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тодi витер у куточках очей сльози, що набiгли од смiху, сказав замислено: - Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi на землi, не вмiє вона жити в мирi. I блудних синiв теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натiшиться, а тодi вертається i вимагає телицю. Далi отаман майже не слухав послiв, думав своє. Трохи перегодя мовив: - Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радiсть. - Грiх скаржитися, - пiдтвердили посли. - Не чули од московських людей кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу. - Пригощали нас там добре, - казав Пелех. - Як випили на потуху, ледве в сани повлазили... Ласi стрiльцi до цього зiлля, незгiрш, як нашi голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тодi вогнi пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху... ... - А скрiзь по лiсових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть i мають з того таляри загранишнi... - вiв свою лiнiю Щербак. - Якби в нас був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту... Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство. Про власну мандрiвку на Правобережжя. Якою буде його стрiча з правобережним гетьманом? I що про те скажуть тут, на Сiчi? На тiй його путi чинила кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр не раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя iз правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що вiн двигав їх на християнськi землi. Надто ж перейнялись ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала Дорошенковi листа, в якому називала його поганином i запеклим своїм ворогом. Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнiшими клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив вiн лиха Ладижину й запорожцям, але якщо тi мають його за адверсора, то й вiн матиме їх за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в думках, скiльки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше: вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й тодi зцiплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнiв. Важко йому було: почував, як щось перевертається всерединi, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увiйти в Дорошенковi покої, сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра - не собi, просити миру - теж не собi, шукати порозумiння мiж двома вершителями людських доль на двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд одного й уже можуть нiколи не зiйтися. А розiйдуться днiпровi береги, то й Днiпро увiйде в землю! Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалiє надiя на оборону краю, на iриденту - на все те, чим жив i задля чого стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацiї будуть важкi. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Буває, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн i сам не може пригасити у своєму серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози остудили його, а надмухав їх туди гетьман-попович. Але що ж дiяти? Якщо не втихне братовбивча вiйна, Україна стече кров'ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд неї зовсiм. У тих своїх майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирiсть i не-хитрiсть, якими не раз обеззброював супротивникiв. Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв свої замiри та сумнiви Флору Минаєву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в життєвих кру-чiях. Це вже вдруге Минаєв на Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А ще ранiше ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками, здобутими в Персiї, пив густi вина з боярських льохiв, обiймав купецьких дочок, клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й одхитнувся од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавицi на днi, якою й похлинувся поблизу московського кремля. Коли схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Минаєв не продав Разiна, вiн наперед побачив, що той заварив пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Минаєв не раз важив своїм життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi враз видалося воно йому дорогим, а iнше пиво смачнiшим. Нинi втiшався своєю розважливiстю i мудрiстю. Та й просто перемiнився вiдтодi. Став iншим навiть з вигляду: поважчав, покруглiшав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав, що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi дiрки холоднi вiтри, й тодi стає Минаєву незатишно та холодно, i смокче тодi серце думка, й гойдається за спиною невидима тiнь. Немов у спокуту, першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руцi миготить, як у давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому здається, що вiн кудись поривається, до чогось дотикається, прилучається до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися. Минаєв умiв утiшатися життям. Часом на самотi переймався гарячою радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх iнших разiнцiв, а вiн живе й п'є меди, гуляє на банкетi життя, i гулятиме ще довго, й зазнав iнших утiх - є в нього жiнка та дiти, й поважають його на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз поймала його в церквi, коли починали проклинати царевих ворогiв, а найперше боговiдступника Стеньку, але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та благословляв у думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але бували ночi, коли Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все рiдше. Разiн одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й тихiше, тiльки погляд його свiтився, як i колись, - гаряче, скажено, й тодi Минаєву ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою часточку якоїсь його сили й вiри - i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i, може, й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А може, воно - найбiльша сила на землi. Може, тiльки ним i повинна жити людина. Отiєю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства, i знову ж ще чимось, чому Минаєв не мiг знайти визначення. Вiн недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невiдоме, яре, i було воно ясне, очищене, тiльки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто знає якiсь заповiтнi слова, i якби вiн виказав їх. Флор по-iншому б подивився на свiт i на себе самого. Кошовий отаман - мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказує анi тої печалi, анi тої мрiї. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу i надто багато нещастя чигало попереду. Минаєв учився в кошового отамана вiйськової науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на Разiна. Послухає думки кожного, не образить нiкого, хоч i не дасть попуску, й покарає, але покарає тiльки винуватого. За невинного сам пiдставить голову. Немає бiля нього лестивцiв, немає нашiптувачiв, немає й пасинкiв. I тiльки тодi, коли його доведуть до киплячки, тiльки в буйному хмелi вловлює Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз спостерiгав у Стеньцi. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятiсть. Минаєв пам'ятав i боявся її. Й тодi радив iншим не йти насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах. Нестримний, рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i вiн нiби кудись вiдлетить. Сiрко й собi виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама по собi, а надто тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребiнь i що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про їхнiй похiд у Персiю, про "заваруху на Дону" i про все iнше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба i на чому обiрвалася. Тiльки раз, коли кошовий надто допiк його, сказав: - Вогнем горiла Стеньчина душа. - А потiм помовчав i додав: - I голова - теж. Й не вiдгадати - осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше - схвалював, за друге - осуджував. У бою Флор Минаев мiцний, тямковитий-либонь, уже устоялася кров i набувся бойного досвiду. Сiрко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опрiч усього, за Минаєвим нинi стоїть Дон. I думку, яко про козака, уклав про Флора давно. Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом шарпали ногаїв i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та сiчах, де на двох - двi шаблi, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрiчах трохи кпили один з одного, здебiльшого згадували смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче роздiляли їх, помiчали один в одному, як старiють, але взаємини їхнi лишилися тими ж, що й ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сiрко пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебiльшого ходив наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i вiн те брав до уваги. Минаєв вислухав Сiрка i сказав: - Вiзьми й мене на цю виправу. - Меди в Дорошенка солодкi, - примружив лiве око Сiрко, - але й шабля гостра! - Так я лизатиму меди, а ти - шаблю, - сказав Минаєв. - Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А то й голову. Нi, Флоре, - мовив уже без усмiху. - Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного гетьмана сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч дихає. - Чого ж тодi їдеш? - запитав донський отаман. - Менi, - зiтхнув, - iнакше не випадає. Кажуть, слiпому не свiтять. Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих блукає у нашiм краї. - Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою. - I я чував оту химерiю од грамотiїв. Вiн шукав людини, а менi треба, щоб та людина вiдреклася од самої себе. Вiн ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе. Не розiбравшись, в пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову. Минаєв задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може, йому пригадався Стенька i замлоїло на душi, що полишив тодi отамана на самого себе. Сiрко подумав i мовив: - Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i своїми козаками Дiн. I замислився знову. Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю кладку ставати не поспiшав. Спиняло кошового й вiще знамення - всю нiч перед виїздом з Сiчi на небi, бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi виходив з куреня, дивився на них, скрiзь по вуличках товпилися запорожцi, гомонiли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Нiч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти мiсячного свiтла вiкнами куренi, запорожцi в накинутих на плечi кунтушах скидалися на потривожених журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i дерев на зарiчках, по затоках шаленiло жаб'є, покрило своїм скрекотом усi iншi згуки. Той скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi камiннi хрести - пiд ними лежать найславетнiшi козаки, якi покрили себе вiчною славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi - завжди безiменнi. Їхнi костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або бiлiють вони на днi глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сiрко озлився спершу на запорожцiв, а тодi вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певнiший, взяв з собою замiсть п'ятдесяти, як намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двiстi донцiв. * * * Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'ї Iнгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий берег, а далi - лiвим берегом аж до Вужина, вiд якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужинi перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили до правобережної столицi. Сiрко наказав зупинитися в Бу-жинi надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби той мав час на розмисл: впускати їх до Чигирина чи перестрiти гiнцями й завернути назад. Гiнцiв запорожцi не зустрiли. Сiрко їхав попереду. Ворон - високий темряк - йшов пiд ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кiнь мав два ганджi - нарiст на заднiй лiвiй нозi вище колiна й вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кiстцi сидiло вiстря татарської стрiли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося її загоїти. Зате високий, костистий Ворон прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебiрливий до корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ятає, щоб вiн коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотiв мiняти коня на iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося, що Ворон розумiє навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий. Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого вони чорнiли вибитими вiкнами. В яруги iз степiв вкотилася вiйна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрiдка подвiр'ям перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у нетрi нехворощi, буркуну та маку-видюку. В зеленiм хутiрцi над широким ставом, од якого повiвало гнилим конопляним духом, - мабуть, коноплi намочили, а витягти не встигли й вони зотлiли там, - дорогу їм перебiгла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кiнський i людський дух, вiн щось нагадував їй, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по-вовчому пiдiбгавши хвости, вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою. Довкола хати рiс густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли, вкритi бiлуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi не пахне так життєдайно, як зеленi коноплi. Дверi в хату були прочиненi, скрипiли таємниче, сумовито: ними грався вiтер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити її. Єдине, що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь не такi - мовчазнi та настороженi. Либонь, їх теж лякали порожнi подвiр'я, донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й реву худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли хрести на цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i вiдправу чинять мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих, хто їх захистить, навiть якщо й одягне за те на них свої ярма. Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли рiдко, врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх - у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед ще один роз'їзд. Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток. Поля довкола позаростали пирiєм, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тiльки подекуди, здебiльшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лiсу, побачили женцiв. Видно, женцi помiтили їх давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок в лiву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам повернув до женцiв. Власне, тi женцi - не женцi, а косарi, може, через те, що пшениця вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля. Смутком повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на власному полi, не наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi звичаї, про ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято останнього снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрiлим зерном, а кров'ю. "Ми виляжемо так, як жито", - подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвенiло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров. Косарi обступили отамана, радiли запорожцям, розпитували, куди тi їдуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися посмiшками зморшки: люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть їх пiд свiй захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сiрка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серцi, дивна забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув кунтуша, узяв у женця в плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повiв покiс. Одначе грабки чiплялися за стебла, толочили колосся, зрiзанi горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси не такий, як треба, - не посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу десяток викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що ось уже сорок, якщо не бiльше, лiт їв хлiб, запрацьований iншими. Земля йому не пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi який вiн плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з-пiд лемеша чорна скиба, як мiняє рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж упасти в рiллю, ростуть у долонi важкi зернини. Орав шаблею, сiяв кулями. Тримав рiдну землю в серцi, як її оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах з шагреневої шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб, який багато чого призабув. Так принаймнi йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу". Виходить, не все. Колись таки й мiг. Але давно те було. Косарi переморгувалися, чоловiк у кудлатiй шапцi почухав нестрижену потилицю, сказав: - Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому. - Дурний ти, Терешку, - сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, - тут лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти. - Недарма тобi в'язи покрутило, все назад озираєшся, - вiдповiв Терешко. - Неначе сам щойно не ховався у житi, - гостро одказав косар зi шрамом. - Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима - ще страшнiша, - спробував помирити їх Сiрко. - А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому. Сiрко попрощався з женцями й поїхав до козакiв. Вони вже напоїли конi й трохи пiдпасли їх, не знiмаючи сiдел, тiльки попустили попруги. Переобiдали самi - солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтленої до дна рiчечки, поїхали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi хрести та банi церков на горi. Мiсто Чигирин, оселя нездiйсненних мрiй Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на березi Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з двох мiст - горiшнього, де на Кам'янiй горi стояли фортеця, гетьманськi хороми, будинки старшини, соборна церква, i нижнього - на пiдгiр'ї, де критi гонтом та черепицею будiвлi тиснулися одна до одної, де сiримi-ло з десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд. Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, мiцними мурами неначе зависло пiд хмарами. Стара гетьманська столиця зустрiла запорожцiв та донцiв церковним дзвоном. Козаки зупинили конi, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже нiби й не було сьогоднi нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить за один день... Небавом довiдалися, що дзвони тi - на їхню честь. Й стрiчали їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому був якийсь потаємний Дорошенкiв замiр, але саме поспiльство, стражденне, вимучене вiйною, полинуло надiєю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте мiщанство, й городовi козаки при повнiй зброї, всi з просвiтленими обличчями, з надiєю в очах. Не вгавали на дзвiницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорi зi стiн гримали гармати, бiлi клубки диму котилися по схилу гори аж на приднiпровськi луки. Одначе бiля мiської брами запорожцiв i донцiв перепинила озброєна варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та євангелiї поклявся, що не везе в серцi жодного лихого замiру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i євангелiє, заприсягнувся. А сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може вiн з кiлькома сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю. Пiсля того їх упустили до чигиринської фортецi. Того ж дня приймав їх у своєму палацi гетьман й давав банкет на їхню честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi про що не запитував, нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi приїхали до нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде солодшою. Запорожжя - то честь i слава України. Який же козак не прагне прилучитися до того воїнства, зрiвнятися з ним честю i славою! Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами свiтлицi пiвча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощi тi хмiльнi, нервовi - не справжнi. I нiхто не має од-ваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними чобiтками мiщаночки, гупають чоботиськами старшини, тiльки гетьман сидить край столу й постогнує: "Нудно менi. Нудно од ваших танцiв". Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав: "Весело. Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами. Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги - друзi й вороги. Наступив четвертий день, другий день по святiй тройцi. * * * Сiрко сидiв на лавочцi пiд рясною вербою, вирiзав з гiлки млинка. Довкола нього - на лавочцi, на травi, просто посеред дороги - комашився чималий гурт дiтлахiв, бо ж цiкаво, як вправно й швидко рiже дiдусь-запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi вправнi з ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима скаже, яке це дерево, скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi вирiзати з дерева всiлякi штукенцiї, а тут ще такий попит. Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк од гучних Дорошенкових бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi, де вовтузився бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй довгими пацьорками до шиї, взявся допомогти хлопчаковi, допомiг, захопився, й враз налетiла їх цiла зграя - босоногих i галасливих, затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi тицяли пiд нiс. - Гей, приберiть ратища, повиколюєте очi, - вдавано гнiвно насурмив брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу". А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотiв бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами на крилах. На хуркiт i збiглася галаслива "орда". Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й не хотiв, аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий тiльки упрохував, щоб тi, хто вже мав цяцьку, одходили далi: у вухах хуркотiло, цiркотiло, торохтiло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн замовк, притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить її пальцями. Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь, теж бавляться чиїмись шаблями. А потiм пiдростуть i складуть голови над Днiпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вiтчизни. I сам вiн огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмiшка, якi, можливо, єдино й надають смислу людському життi на землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих голосiв i безжурна, беззахисна дитяча усмiшка. Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. Приїздив додому в солонiй од поту, пропахлiй степом одежi, брав їх на руки, а про що з ними говорити - не знав. Тягнувся до дiтей, а вони тяглися до його козацької зброї. Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що їм казати. Вiн уже тодi глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбiльше в свiтi i його вже не вернути, - найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi слова сказали його сини. Пам'ятав тiльки їхнi останнi слова, сказанi на браннiм полi. Вiн навiть не вiдає, чи знають слово "дiд" його онуки. Небавом одне по одному притихли всi дiти. Мабуть, хтось iз старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сiрко, при одному йменнi якого туркiв i татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Вiдчули лагiднiсть, i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню - шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва брова. То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'ється при боцi шаблюка й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий. Вiн любив синiв. Мати завжди страхала їх ним при шкодi: "Ось приїде батько, я йому розкажу", але вони знали, чули серцем, що вiн добрий. Жодного не вдарив i дивував, як-то можна бити дiтей. Мабуть, через те, що рiдко їх бачив. Але й приголубити по-справжньому не вмiв.