Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а вдачею - в матiр. Чомусь особливо запам'ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кiнь схарапудився й побiг... Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi,. ховав у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману: - Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього. Осавул не сказав, що чекає його давно, йому шкода було одривати Сiрка од дiтей. Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку. Вiн подумав, що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому - у бою i в танцi, часом для нього бiй - то танок, а танок - то бiй. Якось, коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, вiн покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав грати "горлицi". Й так, у танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага його серця й найбiльша перемога. Довго пам'ятали її вороги i свої козаки, довго стояла їм в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам-один пiшов на вороже вiйсько! Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до нової "горлицi" в полi, а тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша. Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти. На подив, гетьмап не був хмiльний i сидiв у горницi сам. Скронi зблискували, i кучерява борода також - очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те - на похмiлля - вочевидь проступили лiта зморшками й одутлiстю, сивиною на кучерявiй, пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах, госгрих, злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кiнським бiгом, кров'ю ворогiв i друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою Хмеля, їздив його послом до шведського короля, вiв перетрактацiї з Сомком, пiд Опiшнею перебiгло на його бiк вiйсько Брюховецького, водив дружбу з Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком, тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В куцi два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад i пiдступiв, що в iнший час їх вистачило б на столiття. Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже у всiх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гiрко ненавидiв, а сивiв у самотi, озлобленостi, серед знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв. Звик до панства й не хотiв його втрачати. Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й не мiг до неї не те що дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та постать манячить усiм гетьманам. Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок iсторiї з його спадку те, що кому до користi. Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн якої були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена слюдою, пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана й iншi горницi, особливо багатi, обставленi поганською розкiшшю, розповiдають, там вiн курить кальян, п'є чужинськi напої, перед ним танцюють напiвголi танцiвницi. Може, все те й неправда, про те запитати Сiрковi нiби не годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по-дитячому, а трохи i всерйоз. Бо й те щось важило. Побачивши Сiрла, встав iз незвичним для себе поспiхом, вийшов на середину горнгцi, немов намагався заступити отамановi шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рiшучий, мiряв гостя поглядом, Сiрко зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, мiцний, хоч i геть сивий. I погляд його сталево-карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обоє? Яка завiя промайнула перед очима, що побачили в тiй завiї? Чиї очi, чиї постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того? Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля й ще ранiше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однiєї кручiї i стали на двох берегах рiчки. - Давай, отамане, помолимося, - показав гетьман рукою на прочиненi дверi молiльної кiмнати. - Щоб не лишилося на душi грiховної осуги. - Я вже молився, - спокiйно сказав кошовий. - I грiховної осуги не маю. Одначе переступив порiг молiльної кiмнати, пошукав очима пресвяту богородицю, не знайшов - може, вона й стояла на котрiй полицi, але побачити її було важко: iкон було дуже багато, i всi наполовину захованi за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi. Постояв перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю. Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена злiсть i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього великi руки. На столi була намальована картина страшного суду, й гетьмановi руки сягнули просто у геєну вогненну. Сiрко усмiхнувся, а гетьман, не зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi дорiжки, по якiй той мав сам пiти. - Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй. Ти се погано вмiєш. У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне. Вiн не нагадував Сiрковi про давню обопiльну приязнь, а також про пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе їх по рiзних дорогах. Але й обiйти того вони не могли. Очiкували, хто почне перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою. Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три днi, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Вiн або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволiкав розмову вiч-на-вiч, хотiв одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцiї гетьмана, i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по-євангельськи: - Важко орати, коли нiчим сiяти. - Все од бога милосердного. Прецiнь, уже вийшов у поле. - Й враз, перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув важкими бровами. - Чиє поле маєш на мислi? - Твоє, гетьмане, - спокiйно одказав кошовий. - Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женцiв. Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою i злiстю: - Якщо приїхав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не туди втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай. - Може, поїдемо й туди, - розважливо мовив Сiрко. - Чогось тебе болить та налога. Я ж нiби про неї нiчого не запитував. - Мало менi ваших листiв, - блиснув очима Дорошенко. - Померти менi безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той злий замiр. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похiд великому вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха. - Звiдки знаєш те, гетьмане? Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зачаїлася посмiшка, її можна було потрактувати i як добру, примирливу, i як пiдступну. Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той усмiх, але надто поважний був мент, хотiв чи не хотiв, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповiдати свої таємницi. - Мiй резидент у султана дознав. - Гаврило Лiсовський? Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички. - Маєш там свого вивiдача? - Може, й маю, - кошовий вiдповiв ухильно. - Але про це розповiв посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лiсовським. Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтiли в гнiвi важкi повiки наллятих вогнем очей: - Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог, обмовив мене перед сiчовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все одно нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить. - Мiлiєш серцем, гетьмане, - мовив Сiрко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув. - Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в мене булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн вонючий, а не гетьман. - Дорошенко стишив голос, i слова на його губах шелестiли, як вогонь на дощовому вiтрi. Й великi булькатi очi теж наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько, не забував про нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу. Обопiльна ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю, губили глузд, державу i людський чин. - А чи має силу захистити край? Аби не я, вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому в оборонi: то одби-ваюся шаблею, то згодовую пса-турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я - гетьман, а вiн - попович. - Ви обидва навiженi! - вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко, й очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi, як вiстря стрiл. Це було так нагло, що Дорошенко першої митi не повiрив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навiть на бранному полi, виїжджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Цi слова, мабуть, були несподiваними й Сiрковi. Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й далi, й пекли вуста iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi. - "Моє", "я", - сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гнiву й прокляття. - Про себе тiльки дбаєте. А чиї дiти, вже й забули? Не тiєї України? Та хiба вона вас обходить? Їй сльози - вам перли, їй кров, а вам трунки. - Страшнi слова мовиш, - з чорною погрозою в голосi сказав гетьман i важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець, пiдвiвся. - Все життя стояв я їй у захист... - Вiдаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав татарину жителiв Орловця? Не з твого призволення повели iз мотузками на шиї в турецьке пекло биклiївцiв? Уже пiд гетьманськими вiкнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава кровi свого народу?! Спинись, чоловiче, стече кривавиця, i залишиться безживний труп. Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi плечi опускалися все нижче й нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi: - Їхали ми твоїми полями, а там воiстину нiкому нi орати, нi сiяти. Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край. Про таке щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай свою молодiсть. Згадай Хмеля, батька нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам? - Чи ж я не хотiв з'єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? - з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. - Розкраяли одне поле на двi половини без моєї i твоєї на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний. Виперли його проти мене, бо ж не хотiли вволити моїх справедливих вимог. - Ти справдi важив життям, i важив не раз, - погодився Сiрко. - Був чоловiком доброго клича. Та не Україну ти нинi любиш - себе в Українi. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою i багатством. А ти полюби її без булави... - Я любив... Присягаю боговi в тройцi єдиному. - Тодi - любив. А потiм... I скiльки їх, таких... - Їх? - Нас. Той - за пiрна. Той - за воли волоськi. Той - за челядникiв. А ти полюби її за голоднi сироти, за заплаканi вдови. За вiчне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривонiс, Богун... i всi iншi, безiменнi. Надто отих, чиї й хрести погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам'ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усiх iнших народiв i держав вона скуплялася, а наша - нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона не свята? А вже тодi полюби за широкi степи, за гаї черешневi, за зорi, за карий усмiх жони своєї. За материну пiсню! Чей спiвала тобi? Всi чужоземцi кажуть: такої пiснi бiльше немає нiде в цiлому свiтi. Чуєш - в цiлому свiтi! То що - нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?.. Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики. - А ти... ти... - Дорошенковi очi налилися кров'ю. - За що ти її любиш, не за булаву? - Вiдаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, - сказав трохи спокiйнiше. - Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому, не налипає на неї золото, i хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров таку саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай. З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко. Сiрко провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив: - Кажу - подумай... Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тiльки до розуму. - А до серця? - з надiєю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко. - До серця - пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе. - Кажеш, мовби про покiйника... - Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, - казав далi розважливо кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. - Вмерла на Українi вiра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий - i тебе немає. - Сказав, i в самого похололо серце. Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно дзвенiли на горiховiй полицi золотi та срiбнi чашi, тарелi i чари. Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив до неї сам, - вiдступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защiпка. Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився звiдти вороже. Звiдси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле iз зелених i синiх квадратiв кахлю, i на ньому важкий чоловiк у вишитому золотом кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява борода, важкi вуса, що майже затуляють вуста. Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi примружилися, вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi. - Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi. - Якби мав силу, не обплiтався б чужою лозою. Дорошенко скрипнув зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди - цей чоловiк не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь своїй грi. Бо ж людськими долями не грається й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не буває... Таке є. Мав час i спосiб пересвiдчитись. Останнi слова Сiрко сказав не гнiвно й навiть не сумно, скорше безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна. Воно було зачинене, ще й завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму, хотiв вiдчинити й вiкно, - в горницi стояла задуха, - але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно - вузьке, високе, гратоване, розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх - бiлi. Горниця - на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр, широку долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще зеленi луки. I горби, як гори, що синiли ген у далинi. За ними ховалося сонце. На подвiр'ї порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку стоїть, обiпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби - синi, а козак - жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, - яблуня, одна на все подвiр'я, верхнi гiлки на нiй усохли, а нижнi рясно зародили, мабуть, чи не востаннє. Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у малиновому кунтушi. - Принеси двi янчарки, - наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав. Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його жахтiли диким запалом. - Бачиш голубiв на даху церкви? - вказав Сiрковi. - Там чорнi й бiлi. Я стрiляю чорного, ти - бiлого. Хто влучить... Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана: - Стрiляти божих птахiв на даху церкви? - Моя церква, мiй i одвiт, - блиснув чорними зiницями Дорошенко. - I хiба можна... Хiба можна заставлятися на таке? - з серцем мовив Сiрко. - Чув я, гетьмане, про твої лихi дивацтва. Але щоб отак... Цур вiд того мене й тебе... Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду. - Як хочеш, - напрочуд легко погодився Дорошенко. - Я ще покажу, живий я чи мертвий. - Тодi для чого обплiвся чужою лозою? - запитав кошовий. В цю мить на дзвiницi соборної церкви, якої звiдси було не .видко, забовкав великий дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк. - ...Що мушу робити? Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко. - Не знаю, - щиросерде зiтхнув кошовий, i були в тому зiтханнi й спiвчуття, й огуда, i смуток. - Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не щасно... А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кiнець. Много лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з-помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й батька легше бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь вiк ми косимо не собi жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям - то ляхам, то, як ти оце, туркам, i з того вони мають зиск, а ми - лихо. - Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв. - Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи Хмiль нам показав правдиву дорогу... Покладав колись я надiю й на тебе. Сподiвався, пiднiмеш високо булаву... - А нинi? - похмуро, вже без надiї запитав гетьман. - Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кiньми. - I по хвилi: - Про себе багато думаєш. - Звiдки така впевненiсть? - Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею. - Може, - погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. - I ворони клювали один одного... I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева. - Ти про що? - Про воронiв, якi клювали один одного... - Це зi святого писанiя? Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем. - Лiтописцi-iсторики оповiдають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет... Сiрко ледь поблiд, потер долонею пiдборiддя. - Банкет i ти дав великiй. Може, й перевершив... Колючим поглядом Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обоє. Вперше за три днi. За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з-пiд брiв очима. - Король польський шле до мене послiв. Обiцяє заступництво, права i вольностi. - Всi королi обiцяли. А сповнив хоч один обiцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього i до мене гiнець таємний. Обiцяв булаву... Дорошенко пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл. - Неправда... - Клянуся святою покровою... Дорошенко важко опустився на стiлець. - I ти?.. - Як бачиш, приїхав до тебе. Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi дзвiн, i були його згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надiєю, засiвалося кулями, проростало ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що хапав те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло, як марево в гарячих причорноморських степах. Либонь, тiльки один раз випустив його з власної вини. Того не мiг вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши ворогiв, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець i зачинитися в них. Вiн уже вiв свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк хитається вiд утоми з боку на бiк перед його очима вороний бiлоногий кiнь) i прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв, але вiн уже не бачив їх, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi, що смiялися до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого, вiдчиняла комусь iншому дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав своє i її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та її ыилосника. Стугонiло серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на неї гарячi сльози любовi й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений лад у вiйську. Все спливло з роками: любовне очманiння, солона отрута ревнощiв, i назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi та хто був її коханцем, - челядь стала на захист її честi. Й не знав, хто той гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може, то був чорний посол самої долi - вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся пiд ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все життя гнав його од себе й не мiг прогнати. Той їздив слiдом на вороному конi й посмiхався злорадно. Найчастiше появлявся тодi, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута - до могили. Звичайно, так розмiрковує тепер. Коли найсолодшi поцiлунки здаються пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий з милих уст комусь iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка химе-рiя? Який незбагненний свiт! Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику. Але ж, здається, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те з дзвiницi соборної церкви. А може, й це чийсь пiдступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь гудiла важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман їхав зi Стiни в Чигирин. Грав пiд ним кiнь, трiпотiли над ним знамена - все, як i завжди, - пiдскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари - вели ясир, вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили кайданами бранцi-християни. Вони зводили руки, однi - в мольбi, iншi - в прокляттi, а вiн одводив очi й ввiп'явся пальцями в кiнську гриву, аж бiлий румак хропiв i круто вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч i лiворуч, його басаманили теж, вiн проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла, нi шабля), втiкав у замок, у тишу молiльної кiмнати, в чадну безодню горiлчаного виру. А татарськi посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзникiв, по пиках, повибивали зуби, i наказав повикидати у вiкно, i вже чекав смертi од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, i настала в мiстi смертельна скрута, и уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе i всiх разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на оборону, й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини - гетьмановi чи бочцi з порохом. Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихi замисли Порти, й в'язав усi бiди української землi з його, Дорошенковим, iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на вороному конi, - спогад той був гострий, як нiж, - вiн одштозхнувся од камiна й важко ступив до столу: - Що ж тодi привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець? Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не тiльки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий приїзд, i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Сiчi, мислив її зовсiм iнакше. Все таке саме, але слова не тi. Й Дорошенко не той. I раптом глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав: - Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти... А козак був... Який козак був! Хмiль тебе любив... Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо: - Я до того... I я був козаком незлецьким. Обоє... з ярмарку їдемо. "Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, - подумав. - I там i там її життя незрозумiле i має мало значимостi. Проте на початку воно не загрожує нiкому". Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далi з тiєю ж нещаднiстю, але без злостi й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, вiдчаю не пригасила гiркота слiв, але раптом сам вiдчув - лунають вони щирiше й переконливiше. - Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собi в пiдданство. З твоєю помiччю вiн того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях проклинають тебе кобзарi... Чим ти важиш? Повiр, Петре, вже тобi не возвеличитися, й слава твоя облiтає, як цвiт на тернi. Ти цього не бачиш, а всiм вочевидь. То що ж лишається? Оцi золотi келихи, оцi палати? Се - прах! Заплющ на хвильку очi й послухай... Чуєш - дзвiн? То дзвонять невiльники кайданами в Стамбулi... Тi, котрих занютовано при твоїм попуску. - А без мене їх не хапали? Може, ще бiльше! - Однак той дзвiн не про твою совiсть. А сей - про твою.-- Сiрко пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. - Послухай, мосьпане, пошли послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним. Склади з себе чин гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами супроти супостата. I виговориш вольностi для народу. Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому. - Оддати булаву Самойловичу! Та ти... Ти з розуму спав. Швидше грiм прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться. - Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в сiчову скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана. - Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись? - Авжеж, - погодився кошовий. - Сподiваюся, що й Самойловича обмине ся честь. - Прецiнь не для себе хочеш виманити її? - недовiрливо повiв вогненним оком. - Го-го-го-го, - зненацька засмiявся отаман. - Тодi для кого ж? - вигукнув з серцем. Гнiв, образа знову клекотiли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкi розмисли, якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що їх зазнавав, споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив виїзду з глухих сутичок, що в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи совiстi горiлкою й почував, як поволi дурiє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над книгами. В нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того. - Невже не знайдемо по всiй Українi достойного мужа? - сказав Сiрко. - Не бувати тому! - скажено затупотiв ногами гетьман. - Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долонi, нiж я випущу з неї булаву. Йди звiдси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходiйну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе i нас хочеш обдурити: де тi вольностi? Де та єднiсть? Хто їх дасть? Дав волю гнiву, жбурляв словами, але чим бiльше вивергував їх, то виразнiше бачив, що його крик - лише луна колишньої сили, певностi, її одчайний схлип. До сьогоднi, до цiєї митi, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грiзним i дужим гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом приїхав муж i поклав пруг, котрий вiн не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра, була святiсть у душi. Гримiли по кленових мостах молодi конi... Дивно влаштований свiт; коли людина молода, коли в неї нiчого немає, вона може усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли ж у неї повнi комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки-то валечних мужiв, смiливих воїнiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв... Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко вiдмовитись од навощених пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову навiк отуманила влада, вже найдужче любить себе. Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з його гнiву, й лютував ще дужче, але вся його ярiсть розбивалась об спокiйну, трошки спiвчутливу посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд i смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужевi, нинi розтерзаному й розтрiпаному, по вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося в зневiрене i зле. Його самого доля не розтрiпала, вiн не дався їй, хоч i не мав од неї нiчого. Вiн не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що нiколи й не зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже перейшов такi каламутнi потоки... Шлях до влади - через нетрi, де нiж i петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на свiтi, й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще бiльше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край... За який викуп? Вiн вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд неї вiдректися? Вiдректися - стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона проклята, ця влада, декотрi не хочуть випускати її з рук, лежачи й на смертному одрi. - Пам'ятаєш, Петре, Батiг? - запитав тихо, проникливе, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душi гетьмана. - Банкет пам'ятаєш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав... Сказав, що Хмiль зацвiв у твоїй душi на все життя. Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далi клекотiв, i далi погрожував, лаявся чорно - по-козацькому, по-московському й по-татарському. Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад. * * * Вiн спав, а може, марив. Потопав у м'яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi... Думав про те ж саме. А за що вiн її любить? Нагромадив слiв великих... За що ж вiн її любить? За зорi, за степи, за карi очi? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за вiщо? За вiщо? "А за вiщо мати любить дитину? - зринуло зненацька. - А дитина матiр? Та й хiба може свiт iснувати без цiєї любовi? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Iнакше ти - покруч, потороча, бридке створiння, а не людина". В ту мить щось майнуло перед його внутрiшнiм зором, i вiн розплющив очi. Низько, зiгнувшись по-яструбиному, до опочивальнi зайшов з п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з-пiд якої виглядали смугастi перськi шаровари, в бухарському квiтчастому халатi, накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його видавалося висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати, як гетьман вийняв з-пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав на столик в узголiв'ї кошового. - Та сама... На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть. Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко помацав рукою - булава була холодна, здавалося, на нiй повиступав iнiй. Кошовий одсмикнув руку. То це за неї пролито сгiльки кровi, - подумав. - Нiкчемнi метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв... На нiй i зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло... й пробудився доконечно. Сiв на постелi, оглядався здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно. Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужої горницi, сiд химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко. Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справдi щось важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши її в Дорошенка? Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш виманити її?" Й потопилися одразу ж... Не для себе. Й поки що нi для кого iншого. Так, якби було кому - вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись i сам вар'ював проти дужої руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть. Вiн не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нiчого вдiяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не вiрив у те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман кiлька разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. I що саме? Сiрко не знав напевно. Може, гетьман i сам не вiдас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сiрка i всiх козакiв, якi приїхали з ним... А може, кiнцем довголiтньої братовбивчої вiйни, першим днем миру, надiєю на щастя краю. Бо далi так тривати не може. Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ. * * * Дорошенко зрiкся гетьманського чину ранком наступного дня. Цiлував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Сiчi Запорозької на радному майданi бiля соборної церкви. Майдан був майже порожнiй. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Минаєв - оце й усi, хто був при тому. Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майорiли проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж дня повiз у Москву гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати своєї долi. Вiн не розпускав вiйська, проте одкликав з Адрiанополя своїх резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських. У Чигиринi поки що не знали, чого чекати: миру ч;; нової вiйни. То бiльше, вiдомо всiм: найтривкiший мир наступає пiсля найтяжчої вiйни i найтяжча вiйна пiсля довгого миру. * * * Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились на першу исчiвлю в корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попiд призьбою й бiля ганку вигналися бур'яни в пояс, хтось познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл i кленовi поли для нiчлiжникiв залишилися. З хати притьмом вимчав кiт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв, але ще не зовсiм. Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi розташувалися в корчмi. Вона була величенька й складалася iз заїжджого дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд неї подорожнi ставили конi й закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй жив корчмар з сiм'єю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни та сволоки потемнiли, пiч полупилася, долiвка вибилася. Одначе радiли й такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр мав пiти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi, а в передках возiв, на яких допроваджували подарованi чигиринцями гармати, покочувалися туди-сюди новi кленовi барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, - адже, коли Дорошенко її вiддавав, запорожцiв не було, всi вони стояли постоєм у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже в Сiчi, на великому крузi, - але в корчмi хтось виповiв цю таємницю. Вiсть та зв'южила сiчовикiв. Уже трохи хмiльнi, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву. - Викинь її, батьку! - гукали запорожцi. - Вона турком смердить. На нiй кров християнська. - Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, - хтось спробував погамувати козакiв, але його не слухали. - Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! - лунали голоси. - Виходь до нас. Винеси її, ту заразу! Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвiдчайдушнiших, а може, найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана, в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним барвiнковим квiтом по комiрцю, сидiв кошовий, їм намагався перешкодити Нiс, пропхався й собi до дверей, але його не пускали. - Чи ви подурiли, чи показилися, - усовiщав сiчовикiв Нiс. - Кошовий вже спати вкладається. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочумаєтесь... А ще краще: приїдемо на Сiч, запитаємо перед усiм товариством. - Ми хочемо зараз, - осмiлiлий од горiлки, кричав з-за чужих спин Шевчик, перемiнивши голос. - Нехай дає одвiт. - Тобi, пришелепуватому? - взявся в боки Нiс. - Кошовий, далебi, має свiй розум. Шевчик сховався, але iншi не вiдступали. - Може, вiн i має, а ти нi. Йди, осавуле, до сучої матерi! Носа зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I вже не запитували, а правили вину. - Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вiтчизни. - Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш. - Йдiть геть, - сказав. - Дам одвiт на вiйськовому крузi. - Зараз давай, - закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й трохи не погасло. - Ти радився з нами, коли брав її? Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася й круто поповзла вгору. - Не маю нужди радитися з дурнями, - гукнув i схопив Плямкала однiєю рукою за груди, а другою за плече й витурив у сiни. Плямкало полетiв шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив за плечi ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й мимохiть повернув де