-  i
все на захiд сонця.
   - Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
   - I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз  рукою
до кишенi по люльку.
   - Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав Єлисей.  Сироватка  й  собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз  у  черес,  покопався  там,
дiстав маленького, з рябенької шматини, вузлика, розв'язав,  нахилився  до
Єлисея.
   - Пiдставляй долоню.  Це  -  попiл  розрив-трави,  спаленої  на  вогнi,
затепленому од непогасної лампади. Ще якби була  непочата  вода...  -  "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли  ось  ця  болотом  смердить".  -  Ну,
нiчого, зап'єш простою. - Й висипав на широку,  в  мозолях,  долоню  трохи
чорної сажi.
   "Де такi мозолi нагнав? -  знову  розмiрковував  про  себе.  -  Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони їх риють?" Крутив думку так i так,  потроху
ставав на певному здогадi. Шукають  скарб.  Знали,  що  в  господаря  було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
   Єлисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки,  знову  помацав  чорними
пучками голову.
   - Наче полегшало.
   - Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намагається вестися, як  ватаг,  бо  Єлисей  i
Мирон не вельми потурали на його слова.
   - Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною  п'ятiрнею  волохатi  груди
Єлисей.
   - А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився  Мирон.  Заходило  на
сварку.
   - I прийшов до них  з  ложкою  божий  чоловiк...  -  неждано  обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
   Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред  двору.  Ще
кулеша не зварилася,  а  по  двору  дух  пiшов,  аж  комишники  засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив її запорожець старим салом,  лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну  рiдку,  другу  густiшу,  домiшавши  туди  трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох  шматкiв  сала  на  днi  боднi  та
ворочка гречаного борошна  в  коморi  бiльше  не  було  нiчого.  Комишники
доїдали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували  далеко  наперед.  Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiякої худоби, навiть  буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
   Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони  забули  про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдкої кулешi.  Сироватка  їв  не
поспiшаючи, ложку нiс до  рота  красиво,  пiдставляючи  пiд  неї  човником
долоню. Вiн не дивився в бiк  комишникiв,  що  повиверталися  на  очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх.  Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого -  лихi.
Те, на що не одважується злий чоловiк  удень,  одважується  вночi.  Темнiє
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, її не тягло вниз i не  викидало  до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з  самого
початку.
   Пiдвечерявши,  Сироватка  заходився  мити  казан.  Прив'язав  до  нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з  колодязя,  але  Денис  сказав,  що  вона
погана, там згнив пес,  послав  з  цебром  до  копанки  Мирона.  Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi двоє -  зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись  закликав  їх,
втративши  надiю  самотужки,  однiєю  рукою  викопати   Драпаковi   грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те  мотав  на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл,  набрав  у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та  кулями  очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками.  Насипав  трохи  в  один  чобiт,  потiм  у
другий, почав узуватися набосонiж.
   - То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
   - Кольки з нiг виганяю,  -  байдуже  одказав  Сироватка.  Комишники  не
бачили, як вiн поналивав  у  чоботи  води,  тепер  же,  взувшись,  добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок.  Припекло  добряче,  проте  вiн
того нiчим не виказав.
   Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями  подвiр'я  огорнула
пiвтемрява.  Сироватка  сидiв  навпочiпки  над  пригаслим  вогнищем,  його
обличчя й розчепiренi пальцi рук  вiдсвiчували  чер-воно,  губи  беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв  викiльчувалися
тiльки  окремi  слова,  найчастiше  то  були  "сатана",   "страх",   "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
   Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим  острахом,  Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i  посунувся  ближче  до
Єлисея.
   Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля  хати.  Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету  й  сказав,  що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить  йому  до  кiнця,  але  вдав,  буцiм
нiчого не  помiчає,  мовчки  пiшов  у  хлiв.  Брязнула  залiзна  закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана  мостина,  й  все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався  до  темряви,  але
вона була така густа, що  не  бачив  i  своєї  простягнутої  вперед  руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно,  знизу  -  помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одної й грубi,  в  двi  руки,  -  комишники
знали, куди його закинути. В одному  кутку  намацав  палицю,  поклав  бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився  вгору,  де  сiрiло  кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге  та  протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом  од  їхнього  крику  не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в  хлiвi  пахло  мишачим  послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i  риби  майже  вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його.  Коли  Мокiй  ворушився,  пiд  ним  трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне -  починала  точити  знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в  минулому
дневi, все одно нiчого не одгадає й не  розплутає,  а  гарненько  заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде".  А  ранок  пiдкаже  сам,  що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув  шапку  й  поклав  пiд  голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в  нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору,  й  на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував  землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз,  i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi  пасуться  конi.
Теж його. Мокiй їх не бачить, його пориває в той бiк -  щоб  не  зайшли  в
чуже, щоб їх не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi.  займуть
конi або й вкрадуть їх. "Треба пiти подивитися", - подумав, i  в  ту  мить
його щось мовби штовхнуло.
   Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон -  у  нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарює на власнiй  землi,  але
конi - то хвороба, та ще покража.
   Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй  свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли  й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як  той  колись  у  селi  глупої  ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й  ласкаво  так:  "Кицю,
кицю",  а  звiдти  людським  голосом,  глумливо,  басюрою,  що   Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
   "Може,  й  це  такий  котяра",   -   подумав   Сироватка.   Вiк   тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали,  тихенько
намацав палюгу, що  її  поклав  в  узголiв'ї,  й  пожбурив  угору.  Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i  моторошнi  зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й  знову  спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли  таки  приплив,
повiз його не по тихому плесу,  а  помiж  розбурханих  порогiв.  Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися  не  в  котячих  очах,  а  в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i  довгим  язиком,  яким  облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт  сам  носив  пугарi  з
тернiвкою. Вони обоє добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi  заходилися  гуляти  в  переваги-ваги,  Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли  той  починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж  копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав  його  за  хвоста,  а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся  й  побачив,  що
тримає власного хвостяру, а чорт реготiв i  злизував  язиком  з  рiденьких
повiк сльози:
   "Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк,  намагався  одчепити  хвоста...  Й  прокинувся  на  добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
   Якийсь час лежав незрушно.  Вже  заднiло,  в  вузькi  щiлини  мiж  плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро  потекла  Сироватчина
думка,  вiн  пригадав  усе  й  почав  обмислювати,   як   зустрiнеться   з
комишниками, що скаже, як привiтається. Але недовго йому довелося  думати,
все склалося само по собi.  Небавом  почув,  як  по  той  бiк  хлiва  щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло,  здогадався,  що  з  того  боку  за  ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк,  неначе
в конвульсiї, й став вигукувати то  голоснiше,  то  тихiше:  "О  iкона,  о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумiє й простить, мав його за мудрого й  незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом карає круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого  незлобивого  й  нещасного  чоловiка?  У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
   Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло  у  кронi  густого  дуба  за
хатою, на тому ж  дубi  туркотiла  горлиця,  а  на  стрiсi  хлiва  завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв  бiля  хлiва,  а  Єлисей  i  Ми-рон  саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся  човен,  i  для  того,  щоб  потрусити  ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса її той час, коли прибейкалися сюди.  Денис
огризнувся, мовляв, вiн їх не кликав, а таки полiз  на  горище  й  небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний  казанок  i
грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку.  Карасiв  було  чималенько,  частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi  й  така  думка  -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося  -  Єлисей  i
Мирон їли та пiдхвалювали божого  чоловiка.  Денис  мовчав,  важко  брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей,  що  сидiли  перед  ним,  у  нього  вже  уклалася  думка.  Денис  -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне  в  лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи  спочатку  завинив  перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися -  й  вiн  став
таким. На цьому свiтi буває всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зачаєний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до  черкесiв  або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото,  хто  зна,
чи не знайде хтось з трьох  одразу  свою  смерть.  Насамперед  Мирон.  Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався  Єлисеєвi,  заспокоює
себе, мовляв, усе зле робить Єлисей, а не вiн. Той  же  прибишство  зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують  грiх
у попа. Кожного разу повертає божi заповiдi так, що винуватий  не  вiн,  а
той, кого нанесла на  нього  лиха  година.  Вiн  марновiрний,  його  легко
налякяiи й легко розсердити,  вiн  може  вбити  з  випадкової  пiдозри.  I
вдарить тiльки в спину.
   Єлисей i Мирон  прибилися  сюди  пiзнiше.  Денис  прийняв  їх  до  паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
   - А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на  нiй
телiпався повiшений.
   Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у  яму  недогрнзеного  карася,
сердито блимнув очима:
   - Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут  повiшеник.  I  грушi  не
було.
   Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi  оддавна,  а  цi
прибилися пiзнiше. Обоє -  прибишi,  поки  що  не  грабують,  сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, їм тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокiєвi, поспiшати.
   Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на  нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся  найдужче.  Кортiло
втяти ще якої штукенцiї, але зупинив себе. Давалися йому  всiлякi  вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
   По снiданку, пошептавшись  з  Єлисеєм  i  Мироном  бiля  порога,  Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв  клоччя,  смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе Єлисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав  на  очеретi,  щось  думав,  а  Єлисей  гатив
товкачкою  по  панциру  черепахи,  яку  принесли  з  болота,   намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
   Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис.  Провiв  нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
   Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи  на  дривiтнi,  а  тодi
пiшов по двору, заглядаючи в  усi  копцi.  Вiн  помiтив,  як  заюртувалися
Єлисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи їхнiх стривожених,  злих
поглядiв, бубонiв собi пiд  нiс  першi-лiпшi,  котрi  спливали  на  думку,
слова. А коли  пiдiйшов  близько  до  комишникiв,  сказав  голоснiше,  щоб
почули:
   - Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар,  а  був  то  не  жар,  а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши  вгору  очi:  -  Не  обманюйте  себе,  не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А  шукайте  по  глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж  здолаєте
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
   Був майже впевнений, що зерно впаде  на  заскороджену  ниву.  Лише  раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i  побачив,  що  Єлисей  i  Мирон  стоять,
неначе   наковтавшись    давлючки.    Шиї    їм    повидовжувалися,    очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
   За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був  у  сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши  її,  всунув  у  прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не  примiркував  одного:  як  бути  з
Денисом -  пiдiйти  до  нього,  буцiм  хоче  допомогти  смолити  човна,  й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися  в  голову  пiдозра.  Та  й,  певне,  вiн  наказав  своїм
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здивується, що  Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
   Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа,  заховав  у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По  тому  пiшов  до  кущiв  глоду.  Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед  очима  гойдалося  вiзерунчасте  листя  й  довгастi,  вже  обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку,  майже  без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч,  почувся
стукiт.
   Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна  на
одну.
   Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирiєм, вiвсюгом i самосiйним  житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав  горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в  степу  пiдкрадатися  до  сайгакiв  та  дрохв,  бувало,
пiдповзав, що мiг хапати їх за ноги.
   Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому  перевагу,  з
другого - таїло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан,  небезпеку  -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не  розкладав  -  конопатив.  Викладав  рядочками  клоччя,   кiнцем   ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непокоїло,  що  Денис  тримає  в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина  перехняблена  в
правий бiк, велика, з розкучманою  чуприною,  на  товстiй,  засмаглiй  шиї
голова  теж  похилена  вправо,  кинути,  смикнути  -  й  полетить   прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять,  тепер  потерпав:
що, коли Денис розпростається й пiде в його бiк? Отак вiзьме  й  пiде,  не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
   У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у  щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький  ремiнний  черес.  Лiпшого  моменту
годi було чекати.  Сироватка  швидко  пiдвiвся,  вмах  безпомильно  метнув
аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист  аркана.  Вiн  кинувся,
але волосяний зашморг хльоснув йому  по  горлу.  Сироватка  чимдуж,  обома
ногами впираючись у землю, рвонув на себе  аркан.  Посмик  був  такий,  що
Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий  кулею.  Йому  й  справдi  забило
памороки - чи од того, що  стис  горло  зашморг,  чи  затявся  головою  об
тичину,  котра  була  пiдкладена  пiд  човен  i  визирала  довшим  кiнцем.
Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити  до  горла
ножа, а тодi побачив, що  прибиш  без  тями,  перекинув  його  долiлиць  i
вiльним кiнцем аркана  скрутив  руки.  Денис  застогнав,  розтулив  очi  й
повернув  голову  набiк.  Обличчя  йому  зсудомив  жах,  здавалося,  хтось
розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло.  Очi
зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали  червоними.  По
його спинi, по головi бiгали мурахи - лежав  бiля  мурашиної  купки,  одна
навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.
   - Не знайшли ми золота,  -  важко  ковтнув  Денис  борлаком,  так  само
косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. - Хай чорт вiзьме  мою
душу, коли це неправда. Хай вб'є блискавиця в першу ж  громовицю.  Жодного
таляра не викопали.
   - Не треба менi  того  золота,  -  сказав  Сироватка.  Гарячi  вогнi  в
Денисових очах одразу ж вичахли, погасли - вже не помишляв винести  звiдси
душу. Подумав, що Сироватка -  упир  або  божевiльний,  котрий  втiшається
людськими смертями.
   - То, виходить, ти даремно загубив  Драпака  i  його  челядь,  -  знову
сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив  по  ногах,  бо
помiтив на його чолi якусь думку.
   - Схаменися, чоловiче, - крутнув шиєю Денис. -  Драпака  i  всiх  iнших
взимi татари потопили в криницi. Через те  й  води  звiдти  не  п'ємо.  Аж
весною повитягали з Єлисеєм i  Мироном.  -  Тепер  Денис  подумав,  що  це
прийшов  Драпакiв  родак  i  хоче   помститися.   Йому   зажеврiла   надiя
порятуватися, й вiн заговорив швидко,  ковтаючи  давку  слину,  що  чомусь
набiгала в рота. - Хочеш - покажу могилу.  Драпака  й  Куделю  укинули  до
криницi живцем. А тих спершу порубали.
   - Кого тих? Кажи на ймення, - суворо приступив Сироватка.
   - Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядникiв поїхали  в
хуру й овсi не вернулися. Може,  втекли,  може,  татари  перестрiли  їх  у
степу.
   - Хто?
   - Семен i Тихiн.
   - А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? - з погрозою запитав Сироватка.
   - Не знаю, не служив такий у Драпака, от же  їй-богу.  Хрест  святий  i
сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, - забожився Денис. - Коли б я
збрехав... -  I  враз  закинув  шиєю  й  вертонув  плечима,  аж  Сироватка
вiдскочив i пiдвiв ножа. - Це ж той парубок, що його одправили в  турецьку
столицю! Так, так, - закивав головою i аж посмiхнувся - куточком  рота,  в
один бiк - химерно й страшно. - Його татари в степу пiдiбрали. А  дiвка  -
Килiяна, у Драпака служила. З  парубком  якимось  прибилися,  Марком  його
звати. Вона з Лаврiном розмовляла  в  дворi,  поки  татари  для  них  конi
лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн її шукав i на хутiр до неї йшов.
   - А де ж ти був? Звiдки все знаєш? - запитав Мокiй,  i  в  його  голосi
проступила пiдозра.
   - Я заховався.
   - В хлiвi, в клунi?
   - Коли б то... Та нi... сiно перерили. Знайшли б. У заметi  пiд  хатою.
Оце ось, -  ворухнув  безпалою  ногою,  -  I  на  лiвiй  руцi  теж  пальцi
поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.
   Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче.  А
потiм до неї долучилася надiя й трiшки радостi -  все-таки  живий  Лаврiн,
хоч у неволi, та живий, не  погинув.  Але  чому  вони  не  вбили  його,  а
одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав.
Було видно, що Денис каже правду;
   Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши
по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте  мало  що  мiг  додати.  Йому
найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше,
- спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та  сiно,  -
але крик i зойки витисли  з  пам'ятi  майже  все.  Крiзь  той  крик  ледве
проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини  парубок,  i  одповiдь
Килiяни, i її плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав  Марко,  обдурив
її, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка.
Як той приїхав, як пристав у найми.
   Сироватка того не слухав. Марковi  доля  свiй  присуд  справила.  Мокiй
думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й
Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли  його  за  море?  Тiшило  одне  -
Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й  лякало.  Для  чого  повезли?  На
галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?
   Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що  одгадають  мудрi  люди  на
Сiчi, одгадає кошовий. Вiн спробує дiзнати про Лаврiна все й викупить його
з неволi. Або обмiняє на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить
кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз-за моря не прислали викупу.
От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна.  Хiба  вiн  не  вартий  якогось
яничарського аги!
   Сироватка повеселiшав од тих думок i вже  майже  приязно  подивився  на
Дениса, що затих i, гасячи надiєю безнадiю, дивився  на  Сироватку.  Мокiй
обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже
законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, -  вiн
був легкий, - перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому
обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих  очах  заметалися  червонi
метелики. Сироватка повернувся до  нього,  сказав,  дивлячись  з  жалем  i
огидою:
   - Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я,  заявилися  на
цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я  тобi  й  не
сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як  переїду  на  той
бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.
   Вкинув у човен сокиру й колiйського  ножа,  посунув  човен  на  воду  й
стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в  багно,  погнав
його через осоку до другого берега.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

   А ковалi знай кували, та не всi водне:  хто  шаблю-домаху,  хто  лемеша
гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi
чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики -  здитинiв  на  старiсть,  викує,
посвистить, а потiм роздає тi пищики дiтям по хуторах.  Кузнi  стояли  над
Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина  -  безверха,
жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм  димом.  Перед  кузнями  -
потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й  шаблi,  люблять
також вони посидiти на тих каменях  та  погомонiти  про  нелегке  козацьке
життя-буття. Ковалi - майже всi характерники, любо з ними погомонiти,  хоч
трохи й страшно. Ковальське плем'я  дружне  й  запекле.  Зачепи  одного  -
збiжаться всi. А треба - й чортовi в  морду  плюнуть.  Разом  i  поодинцi.
Недарма кажуть, що  то  коваль  з  чортом  у  Чортомлицькiй  могилi  скарб
заховали. Насправдi ж ковальський скарб - руки. Всiлякi  є  майстри,  один
умiє тiльки коня пiдкувати, а iнший викує колiща до французької рушницi, й
жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом,  а
не над Сеною. Є такi ковалi, до яких люди пливуть плавом,  вони  одсилають
їх до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". - "Так довго ж".
- "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота,  а  слава  їхня  лунає  на
сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому  щось  треба,  звертається  тiльки  до
Скуби, i ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), i погрожує
ногаєм (якщо  йдеться  про  громадське).  За  останньою  кузнею  -  кiлька
гут-димарок, де пе-реплавлюють залiзо, одна курiла, й двоє  чубатих  дужих
ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску - залiзний зливок  пудiв
зо два. Вiд кузень i  гут  тягло  гiрким  запахом  залiза  та  крицi,  вiд
пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба  (пекарi  саме  кiнчали
випiчку), обидва запахи сягали широкої базарної вулицi, намагалися  потяти
один одного. Не потинали, змiшувалися i так,  перемiшанi,  розсiвалися  по
лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобокої  ятки  на
краю майдану просто пiд  ноги  Сiрковому  коневi  вибiг  низенький,  рудий
крамар з сувоєм  синьої  габи  в  руках,  задзигорiв  щось  швидко-швидко,
показуючи тим же сувоєм на козака, що, обiпершись об облiзлу колону  ятки,
смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить  крамар:  дав  вiн
козаковi синьої габи, той узяв її буцiм показати  кравцевi  -  мовляв,  чи
вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши  собi  шмат  на
шапку.
   - Киш, - сказав крамаревi Сiрко, - йди з позовом до суддi  -  по  чину,
нехай судить справедливо зрiлим оком.
   Крамар лупав очiїма, вiдступав - сам знав, що звернувся не по чину, йти
до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, коштує стiльки, як те
сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко проїхав повз ятку, бiля  якої
стояв  козак:  кабардинка  з  нашитим  навхрест  зологим  позументом  була
насунута аж на лоба - добряча шапка, мабуть, з тої-таки габи, - очi  з-пiд
шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано-лiнивi, в  їхнiй
глибинi чаїлися  глуз  i  насторога,  адже  не  сподiвався  в  такий  мент
нахопитися на кошового.
   За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон  -  темних,
великих, з дубового тесу - фуражних i зернових. Бiля Сiчi годується гибiль
усякого люду, їдуть сюди вони з усiєї України, декотрi проциндрюють i  те,
з чим приїхали, iншi наживають статок. Одної солi  Сiч  споживає  за  день
кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з  куренiв
кухарi з кухарчуками - тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.
   За останньою, на два ганки, хатою - вiйськового кантаржея - на зеленому
лужку  помiж  кущиками  верболозу  прослалися  бiлi  дорiжки   -   сiчовий
пiдпаламар поправ церковнi рушники й  розiслав  сушигися.  А  сам,  босий,
закотивши штани  на  бiлих  цибатих  ногах,  походжав,  як  журавель,  над
Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
   - Чолом, вашмосць.
   Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря виживає з церкви пiп, от той i  шукає
допомоги  в  кошового.  Вiд  сiчового  передмiстя  бита  дорога  правувала
на.далекi горби-в степи, Сiрко ж повернув на  дорогу  лугову,  що  петляла
помiж кущiв та ковбань. Цiєю дорогою  можна  проїхати  майже  через  увесь
Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й  проїде  той,  хто  знає
кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей
шмат дороги - вiд Сiчi до сiножатей - був  добре  накочений.  Козаки  саме
звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки - ордини. Сiно звозять влiтi, коли
зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй  Українi.
Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л;то  ще  входить  у
повну  силу,  ще  попереду  його  принади,  його  розкошi,  ще  далеко  до
мозольних, важких жнив,  а  вже  й  звершено  щось  значне,  вже  пливуть,
зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi  по
самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих  мiсць  копицi  стягують
волоком, а з низинних, болотистих виносять на  руках  на  вишмульганих  до
блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони  при
дiлi, либонь, чи не єдиний раз на рiк при дiлi всi,  i  їхня  хлiборобська
совiсть, - вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, - мовби  упокорена,
заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться,
мовби аж гребує нею, i вона без оскарги висить на стiнi.
   Дзвонять у хистких рокитах  журавлi,  ситi  конi  ходять  без  припону,
молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи  їх  до  дна.  Старi,  вусатi
запорожцi вдавано, а то  й  не  вдавано  сердяться,  намагаються  остудити
гарячу кров холодним погуком, та ба...
   А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного  -  який  звезе
перший, тому отаман похвалявся поставити  на  кожного  братчика  по  оковi
воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають  спини  половiї,  мурi,  муругi,
прикро-сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями  вози
пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi  смолок
проводжають їх. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим
мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по  цiлiй
копицi, й старi  дiди  в  полотняних  штанях  буркотять  у  небесах  -  не
справляються з навалою сiна, та ще кабешує, скидає брилi вiтер i наганяє в
очi  сльозу.  Свiт  очамрiв,  свiт  пропах  сiном  -  луговим,  болотяним,
грудковим, степовим, свiт гойдається п'яно i весело. I  Сiрко  очамрiв  од
того запаху, i в нього голова пiшла обертом.
   I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла  думка:  богом  створенi  для
цiєї роботи. I вiн також. Громадити високi,  до  неба,  стоги,  вигулювати
воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити.  Йти  вгору  i
вгору. А вони - вниз i вниз.  Копають  шаблями  могили.  Замiсть  зерна  -
гаряча картеч... I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч  встигають
зiбрати посiяне. А вони ледве посiють - треба переймати чужi конi.  "А  ми
конi переймем, переймем..." Звiдки це? З дитинства. Бач,  забувся  дитячих
пiсеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе
в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб  тремтiло...  i
не виказувало свого страху.
   "Хiба можна цiєю рукою пестити дитячу голiвку?" - зринає  зненацька.  I
дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в  чорних
накрапах од пороху.
   А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витримує  й  вiн.
Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А  мiнчани  ще  тiльки
розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них  бiльше,  нiж  пальцiв  на
руках i ногах у їхнього отамана.  Правда,  на  лiвiй  руцi  в  отамана  не
вистачає одного - великого - (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго  ще
їм сутужити.
   - Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?
   - Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
   - Ласi ви до дурнички... Понаїдали пуза. У Сильвестра вже  й  очкур  не
сходиться,  -  каже  отаман  i,  шкилючи  з  Сильвестра,   вдавано-скрушно
хапається обома руками за штани.
   - Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я  ось
впорядкую стога й до молодиць хамону.
   - Поки ти його впорядкуєш, iншi молодиць розхапають. От i  я  до  одної
їду. Позич свого черева, а все iнше в мене своє в справностi.
   Козаки регочуть. Смiється Сiрко, хоч їде вiн,  всi  те  знають,  не  до
молодицi, а на пасiку. I думки  в  його  головi  не  грiшнi,  грайливi,  а
смиреннi  й  трохи  сумнi.  Скiнчилися  сiножатi,   тепер   дорога   ледве
вгадувалась  у  високiй  травi  -  поломi.  То  пiрнала  пiд  лiщину,   то
притискалася до озеречка, в якому полощеться  у  водi  вербове  вiття,  то
мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого.
Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться - все як у людей.
Починала червонiти калина, займалася  ще  несмiливими  рум'янцями  шипшина
(незабаром спалахне, як недолюблена,  що  не  стратила  сором,  молодиця),
хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з
морської пiни. Вiн був такий буйний, що,  здавалося,  впади  кiлька  таких
бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемнiло листя на  дубах.  З
лiвої руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли  стали  вони  могутньою  стiною,
внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однiєю чорною  тучею.  А  в
праву руку по лузi-острову стоять окремi дуби, є  серед  них  велети,  якi
пiдперли своїми  кронами  небо,  а  є  й  невисокi,  товстючi-претовстючi,
дуплистi  дуби-окоренки,  на  яких  велетенськi  стовбури  вже   вiдмерли,
лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти,
якби вмiли говорити? Яку таїну ховають у  старезних  зморшках  кори  та  в
чорних дупдах?
   Сiрко  подумав,  що  колись,  за  молодостi,  його   увагу   привертали
дуби-велети, тепер же його зiр частiше зупиняється на дубах-окоренках.  Он
стоїть лисий дуб, кора з нього спала,  а  той  он  розчахнувся  на  чотири
частини й конає на землi. Отаманова душа теж розчахувалася  й  слалася  по
м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.
   Переїхав  грузький  потiчок,  далi  дорога  повертала  круто  праворуч,
вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. Їхав молодим  конем
- Гнiдком, Ворон спочивав  у  стайнi.  Кiнь  пирхнув,  пiдняв  лiву  ногу,
покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить
вiдпочивав серцем. Плавнi  входили  в  нього,  наче  жива  вода:  зеленими
дiбровами, широкими затоками  Днiпра,  рiчками  й  островами,  озерами  та
луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi.  В
його серцi, в його думцi злилися воєдино їхнiй зелений шум i їхня  захисна
сила. Не десять i не сто  рокiв  сторожують  вони  козацьку  звитягу,  щоб
кинути її проти  супостата.  Вiн  прийшов  сюди  сливе  хлопцем,  по  тому
вiд'їжджав i приїздив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його  життя
немає. I знає вiн їх, наче власну кишеню. Заплюшки може по них  мандрувати
й не заблудиться. А заблукує там чимало й лiтнiх козакiв.  Надто  коли  на
плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж  доки  не
виб'ється з сили. Сiрко блукав один  раз.  Три  днi  плутав  по  рiчках  i
зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв  човна  вербовим  вiттям  i
спав у ньому. Страшно вночi самому в  плавнях.  Чорна,  як  дьоготь,  вода
хлюпоче таємничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рикає  в  хащах  звiр,  i
чути якiсь дивовижнi крики.  Може,  й  правда,  що  то  плачуть  душi  тих
козакiв, якi закопали свої скарби по островах, а самi погинули  в  далеких
походах.
   Стежка похило опускалася в  балку,  звану  Грушiвкою.  Балка  широка  i
довга, з вiдрогами-байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i  "печами"
- високими  майданчиками,  з  густими  грушевими  нетрями,  крiзь  якi  не
продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла  дикими
грушами, весною, коли вони зацвiтають, здається, що то тече  бiла  молочна
рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул - беруть  щедрий  взяток
бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками-дрiбничками. Грушiвка
- укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен  уподобав
собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i  власного  життя  i  щоб  не
залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники - самiтники, як i  їхнi  бджоли.  I
майже всi старi-престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А  колись
же, колись... Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого
воску. Життя цих дiдiв поминуло в  лютих  сiчах,  в  шабельному  дзвонi  й
рушничних випалах, у погонях i втечах, у  лютому  голодi,  промайнуло,  як
мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням  божих  комах,
їм здається, що надолужують, а  насправдi  бджоли  осипаються,  як  порох,
їхнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В  оцiй  балцi
доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького  Iван  Сiрко.  Вже  назнав
собi мiсце й минулої весни посадив кiлька молодих  яблуньок.  Кожного  дня
виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як
б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi.  Вiн,
хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi
здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний  мед  узимку,
спокої є своя краса i втiха. Є втiха неклопiтної старостi, яка сидить  пiд
яблунею i ходить пам'яттю  в  минулi  походи,  закохується,  розкохується,
рубається на шаблях,  вiдсiваючи  в  безгрiшнiй  хитростi  всi  поразки  i
помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
   Гнiдко об'їдав листя на берiзцi,  запiнена  зелена  слина  скапувала  з
вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки  сiдла,  пустив  до
пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками,  обхопив  руками
колiна. Невеселi думи роїлися в його головi. Мав би  вiн  довiковувати  не
тут, адже є в нього жона, є дiти, є рiд. Одначе рiд  його  обчухраний,  як
одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi  родичi  вважають,  що  в  тому
винуватий i вiн сам. Так вважають братова i її дочки. Бо й  справдi,  коли
по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали  закручувати  кривавий  вихор,  Сiрко
опинився в самому його центрi. Ще  й  повiв  за  собою  у  ту  завiю  усiх
родичiв: братiв - рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
   Бо, зламавши укладену з Росiєю угоду, пiшов з вiйськом на  лiвий  берег
король.польський Ян Казимир, ще й повiв  за  собою  гетьмана  правобiчного
Павла Тетерю, зав'язалися важкi бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетерi
викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя
потоптом по тих кiстках, по українськiй землi. Тодi Сiрко  зiбрав  вiйсько
козацьке, перейшов  на  правий  берег  i  почав  громити  вiйськовi  обози
Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти українськi правобiчнi  мiста.
Сiрко з братом Яковом взяли в оборону  Черкаси,  й  сталася  в  Капустянiй
долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв  їх  Чарнецький  з
двома солтанами, й оточили  вони  запорожцiв  у  вузькiй  долинi,  й  сiча
стояла, що поглухло од шабельного брязкоту  вороння  в  небi,  яке  чигало
кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на
вiстря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А  потiм  вороги
втiкали рiллею, i грузли в українському чорноземi конi у важкiй  бронi,  й
били їх козаки келепами i палицями, й згубили  ш