не знав, що воно таке, братерська любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так у ту мить i вона здалася йому несправжньою. Їм обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i не треба було дивитися один одному в очi. Вiн здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усi чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще ж не послухався братових намовлянь, побриду-вав ними, а вiдтак i ним самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за кiлька днiв Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i мав лишитися там аж до осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що треба йому було об'явитися з усiм перед Митрофаном, i просити, i молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не вiрив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан поїхав i вся ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi. Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не наближався до казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрiчав далеченько на стежцi до куреня. Котiв i собак притягує до Ждана якась магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш - старий i вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужської статi, проте тi не дотримуються суворого сiчового закону, точнiше, не дотримуються його кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбної котячої паруботи, вони iнодi прибиваються на Сiч, й тодi попiд сiчовими куренями лунає закличне м'явчання та несамовите шкварчання. Не поспiшав Ждан до дармового борщу - аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубi, стриженi високо, по-дядькiвському, кухарчуки, - кожен курiнь стрижеться по-iншому, вправо краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою справою без бiлої челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття. Ждан хоч сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв i казанкiв чепурних молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче слово. Вже нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звичаїв. Жiночим духом тут i не пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця їхня суворiсть викликала повагу, а водночас спiвчуття. Горiлки Ждан випив чверть кварти, - чверть кварти оддав козаковi Чайцi, який найчастiше кидав за нього на тацю шеляга, - але навiть вiд тої мiзерiї сп'янiв, а сп'янiвши, раптом поклав собi найнятися завтра до рибальського отамана. Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку - сповнювати усе, що задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики. Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди. Шайтан його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути. Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов на перехрестя, обiперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч i згорбилася, й осiла стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив їх, i вiд того здавалося, що то велика голова либає повiками. Пiд шинком - три великi липовi колоди, покладенi тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить закропити балачку або запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу. На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками - на вишмульганих до гарячого блиску колодах - голоколiнчики. А ще чимало їх пооблягалися на свiжому, пiсля другого обкосу, морiжку. Ще одна колода - зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки, але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було. Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало. Лише кiлька чоловiк зi всiєї збiрнi не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж - тiльки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали стид рушником або якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi або олов'янi хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкаревi, декотрi примудрялися заставити чоботи та жупани по кiлька разiв - випросить, буцiм сходити до церкви, й заставить в iншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколiнчикiв - лежали рядочком бiля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однiєю рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi: козаки i аргатали, колишнi посполитi i старшини, колишнiй пiдпаламар i навiть колишнiй студент всiляких вольних наук iз Києва, єдиною ознакою вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володiє латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При Ждановiй з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як раптом на колодi посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i не дорогiм тузинковiм жупанi й сказав: - Сiдай, хлопче. У ногах правди немає. Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на ведмедя - такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i стрiхами брови, i круглi очi-вирла. Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав: - Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно. - Недавно. - Якого ж ти роду-племенi? Як звати? Мене - Кирилом. Ждан не встиг вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком: - Жмурко йде, Жмурко йде... Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд - голова прикипiла до короткого тулуба, а ноги мав довгi - здавалося, того чоловiка вирiзали з дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко - бо приплющував очi. Вiн i зараз стулив їх - виднiлися тiльки вузенькi, наче прокраянi рiзаком, щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм Гринь вийшов так собi- прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився - байдужiсть була вдавана, а очi-щiлини помiчали все. - Що, отамани-молодцi, гарна нинi вдалася погода, - мовив Жмурко й обвiв щiлинами очей виднокiл. - Дощу не навiє? - Жабка зелененька ниньки стрибала по березi... - I туман iз Чортомлика курiв угору. - Зiбралися на посиденьки чи для якої справи? - правив своєї Жмурко, вiн не поспiшав, знав-бо псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню. - Не глумися, отамане. - Став могорич. - Я ще, може, й не попливу, - вдавано монявся Гринь. - Бо й плисти нi з ким. - Як то нi з ким, а ми! - захвилювалися голоколiнчики. - Поглянь, якi молодцi! - Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде. - Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лиманi. Судака взяв чималенько... - Воно можна б i спробувати... Собi на збитки... Ет, будь що будь, - вдав, буцiм здається на прохання голоколiнчикiв. - Став могорич, - гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали. - Треба домовитись за цiну. - Ви мою цiну знаєте... - Це весняна цiна, - сказав Кирило. - Тодi риба плавом пливла. А тепер спробуй її добути... - То й чекай весни. I затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тiєю нахабнiстю ховалася й деяка осторога - рибальський отаман сiчових голоколiнчикiв трохи й боявся. Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тодi почав набирати ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi вказав на ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними - на Ждана, на тих козакiв, що сидiли на колодi оддалiк. Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi, хто не потрапив у ватагу, загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за його спиною стояла мiцна оборона, сказати б - сердюки, як у короля чи султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики вимагали могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi, знав: пiсля могорича ватагу не зiбрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь сiчовий пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена i тепер iз старої дубової комори, аж за дорогою, носили до Пiдпiльної бочки з сiллю й катраном, зрiзи, вагани, сiтки великi й малi i неводи, звичайнi i велетенськi - матули, у яких крила-подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше начиння. - Горiлку не забудь, отамане, горiлку, - нервово гукали голоколiнники. Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з двома крамарчуками. Бiля того барила вiн i сiв у човнi. Ждановi, як наймолодшому, дали в руки шполик - вичерпувати з човна воду. Але човен був новий, добре просмолений - води не пропускав. Стояла спека, степовi рiчки обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i Скарбна, i всi тi води, разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими луками аж до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i вже в iншiй своїй одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi воду, яку у нього ж i взяла. Весною i влiтку, коли рiки-протоки течуть вспак, запорожцi добираються до Днiпра Павлюком. Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обоє стернових - на чардаку й на кормi - ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi, мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний кiнь по рiвнiй дорозi. Обоє стерновi, а також кармаш, помiчник Жмурка, рибальського отамана, не з голоколiнчикiв, а з досвiдчених козакiв-рибалок, i плату отаман визначав їм осiбно. Козаки спали на сiтках у човнi, їх не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок-чубарочок, i навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi вiти, вiн тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи очей. Гарно пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в небi сонцевi над Великим Лугом. "Та вода по каменю, та вода по бiлому", - мугикав вiн i дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими, зеленими косами водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки. Раптом попереду щось вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв i потягнув понад очеретами. - Баби[31], - спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося, натомiсть обличчя ставало дiiтинно добрим i наївним. Дуже гарно вiн усмiхався - кутиками губiв i очима - темно-карими, без жодної потайної iскорки в глибинi. Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом рiчки одкривалися новi чудовi краєвиди, новi дива. Дуби стояли, як велети, а верби, неначе дiвчата на стежцi, - гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей, всiлякого iншого птаства на рiчках - не злiчити. Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i повернув у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi гнiзда. Тут течiї не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за весла. А далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки, й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на течiю, котра й внесла їх у Днiпро. Iз розмов Ждан зрозумiв, що вони пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя, як i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк тягнуть з шапок ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й то з середини лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди - лозовi запруди- i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна впiймати. Багатий на неї Великий Луг. Незабаром повернули в бiчний рукав, пропливли ще трохи вниз i на широкому допливi пристали до невеликого острова. Ждан зрозумiв - вони добулися до мiсця. Бiля самої води лежало з десяток малих човнiв - жакових, сiткових, задирчастих, а на березi сiрiли куренi та повiтки. Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi дуби, кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло тут також кiлька молоденьких кленiв та берестiв, а над самою водою похилилася стара верба, до якої рибалки й припнули човна. Потiм виносили з човна начиння, облаштовувалися, пообiдали. Жмурко, який розташувався в окремому, отаманському, куренi, вточив горiлки, винiс кiлька в'язок таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд очеретяною повiткою. Липовий корячок не прудко, але й не забарно поплив по колу. Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою мiру горiлки влив у пласку глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не пило ще кiлька козакiв. Ждан з'їв хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею в руцi тинявся по острову. Розглядався. Курiнь хазяйський, курiнь кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл на дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани, кiлька ям, пласкi кам'янi, дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi - призначення всьому цьому начинню не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували, отаман i кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв - оглядали, пiдбивали обручi, Кирило порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в дальнiм кiнцi острова бiля старого-престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло лише кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул. При коренi дуба звинувся велетенський вужака, сичав, прядучи рухливим язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою. - Що воно таке? - запитав, показуючи на стовбур дуба. Кирило задер кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття. - Дикi бджоли, - мовив упевнено. - Не кажи нiкому. Завтра чи позавтра видеремо, матимемо мед. I оглянувся, чи немає поблизу ще медового дерева. Але неподалiк стояв тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах стоїть багато сухих дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так подумав Ждан. Дуб-велет розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi не доводилося бачити нiколи. Цiлi всi вiти, всi найменшi галузочки, але чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало моторошно. Вiд Днiпра хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у нiй хапали, й так само раптово всi разом знялися й шугонули понад бiло-рожевою пiною очерету, розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки - наче бiлi мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром, навперейми зi свiтом, який налив їх силою i зiп'є її. Але вони того не знали, як i Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи запали йому в серце, i вiн аж повеселiшав вiд самої думки про них. - Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий день, - сказав Кирило. Вони вернулися до куренiв. Голоколiнчики, запаливши морову губку, всi сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на пiсню, але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi, вiдтак винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину - полог. По тому взяв полог за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав мотузком до гiлки дуба. - У куренi душно, - пояснив Ждану. - А без пологу комарi заїдять. Траплялося, зв'язували кого-небудь за якусь провину, найчастiше за крадiжку, й лишали на нiч у травi - заїдали до смертi. Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений березкою пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була червона, здавалося, то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, мiняла її на зеленаво-синю, далi на темно-синю, аж поки не стала як дьоготь. Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бiк озера. Пролунав глухий виплеск - скинулася велика риба... Кирило докурив люльку, вибив її об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на вербовому прикоренку. Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв круглий, як днище в бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньої пiснi голоколiнчики й розбрелися спати - хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а вiн все ще дивився на темну воду й стискав руками задертi до самого пiдборiддя колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй сторонi пугачi, й пугало його серце, смуток накотився, аж хотiлося плакати. Почував себе бiдним сиротиною, маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому полi. Нiкого в нього немає - нi батька, нi неньки, нiкому вiн не потрiбний, навiть братовi, Митрофановi, який кує чужим срiбним молотком свою неправу долю, а його долю обпугу-кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi. "Нiде менi гнiзда звити i дiточок розводити", - чомусь крутилося на думцi. Знову й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з порваної сiтi. Що спонукало Митрофана до зради товариства, i як вiн зважився на таке, й чим йому остирилася Сiч? Сподiвається там, у гетьманщинi, посiсти високий уряд i маєтностi? Напевне. Тут вiн маєтностей мати не може, й уряд його невисокий. Та й з того будь-коли можуть прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем, i нiхто не знає, що Митрофан - його брат. Сам Митрофан зажадав того, мабуть, боїться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки, й виникне недовiра, й потягнеться мотузочок... Митрофан повернеться, i вiн поговорить з ним... I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину неможливо. Вiн ще довго думав про це, та потiм йому спогадався Батурин, спогадався Колиска, спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й вiн зронив на колiна двi сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не вернеться, але одразу ж знову засмутився: хiба можуть такi веселi очi довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся вiд тої думки, коли б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi до берега, а далi до Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до себе. Але по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи. Одвiв очi вiд спокусливої мiсячної дорiжки, дивився на Кiнь-звiзду, а бачив лампаду в Колисчинiй хатi, а пiд лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув пiд пологом, прихилившись до Кирилового плеча. Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман. Тiльки раз i випало Ждановi вставати по сходу сонця. Бо далi закрутився, як судак у вершi. Пiзнього ранку вернулися з лиманiв забродчики. Поки вони катранили дьогтем сiтi, поки розвiшували їх на пiдтиках та вибирали зiлля. Ждан i решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв хапали великi, ще живi, рибини, кидали на стiл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрiзували, обтрушували у дерев'яних ваганах сiллю i кидали в iншi кошi. Ждан i ще п'ятеро носiїв пiрили корзини до велетенських зрiзiв-солил i вкидали рибу в їдкий саламур, а самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посерединi кола й скiском карбував на лiщиновiй лозинi кiлькiсть корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний Жмурко, який наймав їх бiля корчми. Отаманiв голос гримiв владно, правиця стискалася у важкий кулак, i той кулак один раз вже черконув лiнивого рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Києва. Погукував i кармаш, погукували й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна. Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i бiлi крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його межи плечi. В обiд передихнули - кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомикiв, з судака та лящiв. Ждан настiльки втомився, що аж перехотiлося їсти. До вечора ледве впоралися, сiдали до столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю з горiлкою, одначе цього разу голоколiнчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями - то вража справа, доводиться й у воду забредати, i вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити. - Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тiй матулi з її лямами, - так скiнчив своє повчання Кирило. Щерба, яку двiчi на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба - смачна, одначе на четвертий день голоколiнчики вiдмовилися її їсти - отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кiлька рибалок. - Домова була справляти могорич пiсля кожної тонi, - кричали голоколiнчики. - Гаруємо день, а душу закропити нiчим. - Де це бачено - кожного дня могоричi, - вiдбивався отаман. - А тодi спите на веслах. Охрiм учора у воду впав. Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру - на свята та з якоїсь нагоди. - Така була домова. Так ведеться скрiзь, - не вгавали голоколiнчики. (Однi вар'ювали за горiлкою, iншi - од утоми). - Горiлка - що, - сказав козак Кочерга. - Он м'ясо гниле... Ледве вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропотити душi - голоколiнчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи: - Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколiнчики попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалiв, розводив руками: - Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила. Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ - i нахмарило на душах у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля бродило їм у головах, смоктало в грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi вчинки. Колобродилися довго, гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в човна й вернутися на Сiч, iншi - послати туди отамана з двома веслярами i нехай не вертається без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися. Удосвiта на лимани не плавали - спали. Розбудив усiх криком кармаш - бiгав по острову й лементував: - Убили, убили, нехристи, - що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспанi, розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козакiв. Жмурко лежав на примос-тцi з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стримiли з шиї. Таке бузувiрське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши долу очi. Декотрi кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа: - Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже. Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не хотiлося чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не спав. А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом або й хтось один зi згоди ватаги. Звичайно, суддя зажадає присяги на хрестi та євангелiї. Перед присягою на животворнiм хрестi не встоїть найбiльший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi i вбили. В таке йметься мало вiри, а проте... Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага в змовi. Рибалки розбилися на гурти, гомонiли. Декотрi переходили вiд одного гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду. Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили в байдак сiтки, всю, яка була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря - на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах-лиманах, якщо татарськi ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок. Ждан пiдслухав - таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальмiус, до донцiв. На островi лишилися кармаш, двоє доменщикiв, Кирило та Ждан. Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в сiткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка - супроти течiї, супроти ночi з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило вiдмовився, за ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак, Кирило сказав Ждановi: - Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш - тримайся мене. - Ви ж там на нас окрiп не ллiть, - гукнув на прощання кармашу i деменщикам. - Чого нам на вас його лити, - розважливо мовив кармаш. - Ясна рiч, нi ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б. - Спасибi на вiрi, - сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох. - Лаштуймося ж у дорогу й ми, - мовив, коли човен iз зарiзаним рибальським отаманом сховався за кугою. - Краще б переночувати в куренi, азиж блукатиме по островi Жмуркова душа. - Куди ж ми поправцюємо? - запитав Ждан. - Є одне мiстечко, - невизнгiчено вiдповiв Кирило. - I стоїть там дуб дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти-пити й нам заробити. Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому стало сумно. Пхалися вгору проти днiпрової течiї малим задирчатим човником й першу нiч перебилися на островi Британi проти Скарбної, серед пiщаних кучугур i розкопiв, якi лишилися од старого городища. В розкопi-канавi розклали невелике вогнище i зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан наловив на п'явку пiд очеретом. Деякi розкопи на островi були недавнi, й Кайдан сказав, що робили їх запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв є чимало таких, якi вдовбуються в старi могили й пiдкопуються пiд печища, а також шукають скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив-трави або чарiвної палички. Тих скарбiв чимало закопано в степу - ховали їх татари при втечi, й козаки також, i прибишi, якi потiм гинули самi, - чимало їх i по урочищах та старих селищах. - На цьому самому островi i я колись длубався, - сказав байдужим голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно здавалося вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душi бог дав помилково, забоявся б. - Блукав тут по острову жовтий, з бiлими очима бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, - вказав у сутiнь ложкою Кайдан. - Я й присочив те мiсце. Але цвiту папоротi не знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi. Й саме через те... Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить. Нiч - нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi улад на вiдповiдь басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж лiзу до нього. Вiн гарчить, i я гарчу - обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. I трусонув. Тiльки вiн як рвонеться... Одне слово, не втримав я його, а вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я покопався пiд ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому конi їздив. Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так... Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля", а Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в отаких ось мiсцях уночi люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi тi, хто помер без каяття. Ясна рiч, всi косоокi помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах... - Бр-р-р! I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна, вигнана з раю душа. - Ти менi такого не розказуй проти ночi, - попросив уранцi Кирила. - Не спав я зовсiм... - Отакої, - щиро здивувався Кирило. - Треба було перехреститися тричi i "Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться. Наступного вечора обоє умлiвали бiля гречаникiв iз сметаною i наваристого бобiвника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця рокiв тридцяти, її корчма стояла неподалiк вiд слободи Сiрий Камiнь, що над рiчкою Сурою. Бiля корчми шамралося чимало всiлякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадiїв, i пiдторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкiй корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на шльонськi сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тiльки медами. Недарма - Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi корчми, їх намагається згладити гетьманська сторона, - збираються в них всiлякi зброднi, звiдти найлегше добутися в саму Сiч, - запорозькi дiди теж киплять проти них, насилають команди, i, якщо вдається, тi сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кiлька дiвчат, що їх називають хльорками або потiпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправдi справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять такi молодцi пiсля походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта. Шинкарку i її наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, ламає тесовiї мостини гуртовий гопак, троїстi музики мiняються щогодини, меди ллються, наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто в тих шинках побував, ще кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi. Зруйнує варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi. Спочатку як маленька земляночка... Далi - хижа. А далi й дiм з кружганком на двi половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з коморами та прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма. Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила, й вiн не одводив її рук, одначе спати пiшов не у ванькир, куди вона його кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм, - вишнi посхилялися на стару повiтку, - дроком. Кайдан крутився, не спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь. - Як кресь - так i єсть, - казав вiн, хоч насправдi трут не запалювався. - Як кресь - так i єсть. - Повiтку спалиш, - мовив Ждан, вiн думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Iвга звiдкiлясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врештi таки не витримав: - Здається менi, мiг би кластися не тут. Кирило хмукнув, аж iскри з люльки сяйнули увсiбiч. - Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу i сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звiдтам, - махнув рукою в пiвнiчну сторону. - Вустя була вдовою, жила в слободi Сiрий Камiнь. Всю ту весну, - а було це, як сарана йшла, - я поганяв чернечого плуга, а на лiто найнявся до Вустi Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотiла мене Вустя на собi одружити, i я на те хилився, а тодi приїхала Iвга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками i козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врiзав поли. Тепер же її зовсiм одлучили од людської честi, шкода на те, - зiтхнув, - бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрiв i щось аж затанцювало в серцi. - Мав з нею спiлкування? - по-парубочи гаряче запитав Ждан. - Про своє цнотливе мешкання не маю тобi давати виводу. В пiтьмi жеврiла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним. - Чого наймався до вдови? - знову запитав Ждан в надiї таки почути щось з того, що за сiмома печатями. Як i кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про грiховне, хоч вiн i соромився їх, й вiдкараскувався од них. Кирило вийшов з повiтки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та лiг на сiно, заклав пiд голову руки й розповiв невеселу повiсть. - Валасаюся я по свiту давно. А сумнi мої пригоди почалися за кiлька лiт до знайомства з Вустею. Я справдi з недальнiх мiсць, тiльки з тогобiччя, зi слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прiзвище наше Шохи, це вже на Сiчi в Кайдана перехрестили. Бо розiрвав кайдани, од туркiв привезенi. Сказати правду, нiкудишнi трапилися кайданики... Були в мене батько та мати, мали ми кiльканадцять десятин поля та лукiв i трохи худiбки. Та якось батько поїхав до лiсу i набрiв на мiсце, що означилось - просiло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та двi штуки сукнини, кiлька четверикiв гороху, кiлька пшеницi та жита, кiлькоро кожухiв. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кiп литовських. Я найдужче те намисто запам'ятав. Бо воно на матерi було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотiла його одягати, а батько напосiвся, знав-бо: з дiвоцтва ще таке намисто на мислi в неї було. Коралi й монети золотi - московчиками званi... Батько думав, що те добро - прибишiв, складка злодiйська, або ж нiчийне: тодi багато людей у лiсi прикопували свої статки од татар, а по татарськiм вигубленнi вони в землi лишалися. Так вiн подумав ще й через те, що жито i пшениця встигли пiдiпрiти, а горох потемнiв - довго в землi лежали. А виявилося все те добро одного нашого сiльчанина, Шкути, того ранку вiн навiдався в лiс i по слiду од колiс прийшов до нашого двору. Тасьма свiжа була, по росi. А по тому й понятих привiв... Недовго батька судили, вже того ранку вiддали пiд києве карання. До вечора вiн помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу однiс. Згорiло все - хата, й клуня, i хлiви два, i вся його худоба попелом сiла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на євангелiє руку й не одважився сказати неправду. Суддi вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згорiти. Й запитали вони, суддi, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав i не важився. Сказав: "Нi". Кайдан на хвилину примовк, i Ждан виразно, мовби сам стояв у сотеннiй канцелярiї, побачив молодого хлопця Кирила i дебелого, пiвтора аршина в плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на вогонь молодого хлопця! - Тiльки сказав Шкута, щоб я зiйшов зi слободи й бiльше в неї не навертався. От я й валасаюся по свiту вже цiлих п'ятнадцять лiт. А розказав я це тобi, хлопче, бо був у мене побратим молодий, Лаврiном званий, й щез вiн десь з лиця землi, а ти менi чимось його нагадав. Ну... лицем тобi до нього далеко, у тебе пика, вибачай, трохи не вдалася, а Лаврiн гарний, ще й цiну собi знав. Не ображайся, бо, либонь, вiн уже мертвий давно, а мертвi завжди кращi за живих. Прибився ж я до голоколiнчикiв, бо всi грошi, якi мав, прогуляв у отакiй самiй корчмi, - зiзнався щиро. - Й сам незглянувся, як те сталося. Та ще пiдсусiдився до мене один фертик... Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потiм - за мої. А тодi зiслиз, як снiг торiшнiй Кайдан розповiдав без жалю й оскарги, тiльки мовби дивуючись самому собi, як це такого дошпетного козака обвiв навколо пальця якийсь джигунець. Вiн зiтхнув i пiдпер рукою щоку: - Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по свiту, а от дивно, що сниться менi тiльки рiдна хата... Заплющу очi - й бачу її i все подвiр'я... Переступиш перелаз - вже можеш сiдати на призьбi. Призьба лiсяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попiд нею червонi, аж гарячi. А трохи далi, в праву руку, хлiв на двоє дверей i саж, за ними комора, i в самому кiнцi двору - клуня. Двiр широкий - конi можна вигулювати на ньому, й зелений-зелений. Двi грушi росло посеред нього, а сад у лiву руку, од хати, аж за клуню, березами обсаджений. На грушi горлиця туркоче... Якийсь час лежали вкутанi мовчанкою. Ждан думав про Кирила, розколупував його в мислi й не мiг розколупати. Що то за чоловiк? Добрий душею, лагiдний, справедливий, немовби й не лiнькуватий, а кубельця не звив, статку не зiбрав. I тут йому добре, й там не зле. Чимало тепер люду бродить на шляхах-дорогах, але тi не такi. Волоцюги або старцi. Однi сподiваються прожити легким коштом, iншi iнако не можуть по причинi бiдностi або калiцтва. А Кайдан здоровий, як лут, i на чуже не ласий. - I все-таки чого ви, дядьку, не прибилися нi до якого берега? - зненацька запитав Ждан очужiлим голосом. - Валасаєтеся по свiту... Кайдан пiдвiв велику, що її робила ще бiльшою кошлата шапка, голову. - От ти який? - мовив здивовано. А тодi задумався й мовчав довго. - А я багато разiв брався за якесь добре дiло, - сказав розважливо й тихо, - завжди кiнець його був фатальний. То пожежа, то падежi худоби, то ще якесь лихо. Двiчi сватався, й одну наречену спiймано на крадiжцi, а друга за три днi до весiлля одмiнила своє слово й оддалася за старого, багатого хуторянина. Й тодi я зрозумiв, що долi менi не буде, i всiм, кого прикую чепою до себе, попсую життя, й вирiшив звiкувати вiк самотиною, вольним козаком у злагодi з людьми, i богом, i совiстю. Не пробейкав я свiй вiк, на що ти натякав, а оддав в услужiння товариству, яке саме служить богоугоднiй справi захисту землi нашої. А що прогуляв який грiш у корчмi чи заночував у нецнотливої удовицi, за те дам одвiт боговi, та й грiхи це невеликi. А потiм - невсидний я. Кортить менi дорога, кортить побачити схiд сонця, у кожному новому мiсцi вiн iнший, кортять новi люди, i новi краї ваблять мене. Прилучуся до якогось мiсця, до людей, спiзнаю їх, побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак i блукаю, а наблукавшись, вертаюся на Сiч. Щоб ти знав: немає в свiтi нiчого кращого за дорогу та за волю, тiльки всю, без ущимки. Я не винуватий свiтовi, в рiвнiм ми з ним рахунку й з людьми також, через те й не нарiкаю нi на кого й нi вiд кого не сподiваюся користi. Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька вiдкрились зовсiм невiдомi закомiрки в людськiй душi, такi, про якi й не пiдозрював нiколи, бо сам увесь вiк доконечно залежав вiд свiту i людей, пручався слiпака й ранився боляче. Вiн не мiг скласти остаточного виводу оцiй Кайдановiй житейськiй мудростi, вiдав, є в нiй щось справедливе, од бога, а щось i од лукавого, хоча б те, що всi так жити не можуть, iнакше не було б самого життя. Отож щирий i добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але має в тих своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його вабить, мабуть, то таки вабить його на свої шовковi трави воля, яка завжди має в нашiй уявi новi й новi одмiни, а справджується одним i тим й через те не може задовольнити нас. Над Ждановою головою був вирваний стрiпок i парубок бачив у дiрцi шмат неба й жменю зiрок, ясних та чистих, якi, однак, зляка