Не знанi йому, на помостах високих, до яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього, дарували йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали про басурманiв, правда. Високi люди їхнього краю мають великi серця та чистi душi... Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I радiсть упала, як падає пiдтята на льоту птаха. "Бiсмiлла"[33] . Тiльки тепер Лаврiн осягнув все. Йому здавалося, в головi щось перевертається, там кремсає гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, - жодного разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував - такого поганини домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодої сили, на яку ласились турки i яку мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої з нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що в нього хололо в душi. - Але ж, товмачу, ми християни, - мовив приголомшено, i його голос глухо одбився в пiдземеллi. - Дурний ти, чоловiче, як таврський вiслюк. Думаєш, твоєму боговi веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому твоє щастя? Я теж не турок, а от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог не покарав мене. Живу в щастi й радостi, яких зроду не знав на своїй землi. Повiр менi, тут яснiше небо й щедрiший бог. - Я козак, запорожець... - Та хто б ти там не був, - уже сердився товмач. - Вiдаєш, куди веде тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш, он свiтить сонце. Поспiшай... Справдi, ага вже збагнув, що Лаврiн вiдмовляється, й наказував товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i те й знай повторював: - Вай кьопек! Вай кьопек![34] I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно й певно. Вiн знав, що тому не бувати, шо нiякою найстрашнiшою мукою не запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого отамана, котрий навчав його правди, любовi та ненавистi. Не раз бачив, як незворушний i звитяжний отаман крадькома витирав сльози од щирої кобзаревої пiснi про витоптане копитами ворожих коней поле й порубанi дiти. Лазрiн i сам зазнав того потопту. За цi пiвроку по його душi прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на неї впало злих слiв, зневажливих поглядiв, презирства, як тiльки вона й витримала. Тут усе кричало: я турок, я правовiрний, людина, а ти й твої одноплемiннi за морем - собаки, невiрнi, товчи їх, вбивай, рiж. Той крик обступив його з усiх бокiв, сповнив iншої, нової любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до кiнця, що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт стоїть його добрий i сумирний дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i сповнилося гордощами серце за простого козака - Мокiя Сироватку. Тiєї митi вiн побачив його зовсiм по-iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i Сiч, i всю Україну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно: всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини. - Вiн сам собака, - сказав Лаврiн. - Й пустi твої слова, товмачу. Псарськi вони, а не людськi... - Мовчи, нещасний, - зашипiв товмач. - Схаменися. Ти занепащаєш не тiльки себе. Та красива дiвчина стала на згодi одразу. Й просила мене сказати, що любов - боже провiстя, за неї бог прощає все. Те було страшнiше за смерть. Лаврiн вiдчув, як гойднувся пiд ногами схiдець i попливла кудись довга кам'яниця. В грудях щось обiрвалося, там стояли глухе ридання й невимовний бiль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тiльки своє, а й Килiянине життя. Вiн знав, що не похитнеться у своїй правдi, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Килiянi, й скрiзь натикалася на камiнний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачевi слова погас, вiн погасив його сам i не шкодував за тим. Карався тiльки Килiяниним горем, її життям i любов'ю. А свiт стояв як двоє вiкон: чорне й бiле, - мусив вибрати чорне? За цi два днi в темнiй кам'яницi вiн передумав усе, привiв у злагоду з душею, з богом всi помисли, всi жадання, всi надiї. Надiї поховав доконечно, сподiвання - теж, вiн думав тiльки про те, як померти з гiднiстю, по-козацьки. Боявся звiкувати життя в пiдземнiй кам'яницi, стати таким же бiлим i нiмим, як i кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосi думок, мирське чiплялося за боже, воно переважало - допоки живе, допоки страждає. Тупала нагорi нога в жовтiм сап'яновiм чоботi, ага гнiвно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипiв йому востаннє: - Ну, кажи?! - Не можу я, - важко видихнув Лаврiн. Свiт помертвiв йому в очах. - Не можу! - Нещасний - закричав товмач. - Ти занапастив себе i її. Я хотiв тобi добра, кяфiре! Лаврiн не почув, як зачинилися дверi. Тiльки щезло з-перед очей свiтло, й вiн знову опинився в липкiй, задушливiй темрявi. Сидiв на приступцi сходiв, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила - все. Вiдтак повiльно приходив до тями. Спогадував розмову, й бiль шматував серце. А десь у глибинi свiдомостi жило iнше почуття: своєї правоти, а ще - злорадства. Вперше подумав про вiзира як про живу людину. Великий вiзир хотiв купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцуляти болячку по згубнiй для власного вiйська налозi на Сiч, хоче в такий спосiб зловтiшитнся, возвеличитись над козаками. Звичайно, вiн, Лаврiн, для тих державцiв нiщо, комашка, але їм важать власнi невдачi, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синцi. Лаврiн знав - з його душi цiлющої мiрри не вичавлять для себе й краплi. Вiн став навколiшки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очi Килiяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволi вiддаленiли, вiн уже бачив не Килiяну, а божу матiр - в образi, який назавжди запам'ятався з iкони в сiчовiй церквi. Божа мати дивилася, скорботно й спiвчутливо. Для нього божа мати була ще й просто матiр'ю - iншої матерi не пам'ятав. * * * Ясного погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вiтрилами повезла радника дивану агу Сулейман Кегая на острiв Родос у вiчне вигнання. Того ж ранку сторожа вивела з кам'яницi Лаврiна Перехреста. Тут же, бiля в'язницi, йому одягли на шию дерев'яне кружало - колодку - й зв'язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерiв з алебардами на плечах. Його повели до фортечних ворiт, де низенький турок з пiдрiзаною бородою у чорнiй одежi тримав у поводi вiслюка, на якому сидiла Килiяна. Вона була одягнута у бiле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намiтка, така прозора, що Лаврiи бачив кожну рисочку, кожен порух брiв i спалах очей дiвчини. Лаврiновi перехопило подих, серце закричало з радостi й болю, вiн аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечi та вилаявся брутально. По обидва боки вiслюка, на якому сидiла Килiяна, теж стояло по двоє аскерiв, вони щось гукали до цих, котрi вели Перехреста, й тi, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали пiд арку ворiт. Низенький турок у чорному потягнув слiдом вiслюка. За ворiтьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усiх бокiв, i аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан - мiсяць суворого посту, коли правовiрному цiлiсiнький день не можна нi їсти, нi пити, нi курити кальян, нi подивитися на жiнку, - голод i спрага катували туркiв, перепалювали кров на злiсть. Вони знали, що кьопек-невiрний не хоче прийняти їхньої високої вiри, готовi були роздерти його i дiвчину на шматки. Стояв сморiд, задуха робила людей ще лютiшими. Найдужче шаленiли дервiшi - стрибали, завивали, реготали Лаврiновi в обличчя, один - бритоголовий, з облiпленими струп'ям губами - видобув з-пiд лахмiття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одiпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменiла кров, натовп п'янiв од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовiрного! Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох рокiв. Обмiлiла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висiло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи. Лаврiн iшов крiзь цей каламутний вир спокiйно, його не лякала дика ярiсть, навпаки, в нiй знаходив опертя своїй правдi. Турки юртувалися, бо вiдчували своє безсилля, вони скажено ненавидiли його, весь український люд, i було б неприпустимим грiхом схилитися перед ними, просити в них милосердя. Одна думка рвала серце - занапастив Килiяну. Але нi - не занапастив, занапастити - то продати, пiдкоритися, розтоптати те, чим жив одмалечку. Правда, Килiяна виросла в затишному гнiздечку, вона не знала, що то таке Великий Луг, Днiпро, Козацький Степ. Але то не його провина. Зараз вiн думав про рiдний край невiдступне, й сльози котилися по душi. То були сльози любовi та вiрностi йому. Сливе тому майже не чув, що чинилося довкола. Й зовсiм не бачив плюгавого турка в коштовному камзолi й синьому тюрбанi, котрий намагався перечепити його горiховою палицею, й дервiша з ножем, й одноокого дiда, що плював-ся з безпечної вiдстанi. Вiн дивився поверх натовпу, туди, де над дахами та баштами пливло сонце. О цiй порi воно було не жарке, а м'яке, тепле, як там, на далекiй Українi. Палахкотiло в його променях червоне юдине дерево, дрiбно мерехтiло листям. По червоному черепичному даховi нижчого будинку, що прилягав до жовтої глухої стiни будинку кiлькаповерхового, скрадався до зграйки голубiв з каменюкою в руцi замурзаний хлопчак. Сивi, бiлi, чорно-бiлi птахи не помiчали небезпеки, туркотiли на карнизi. З краю ходив бiлий турман з чорною шиєю, вiн розпустив крила, черкав ними по карнизу. I враз Лаврiновi пригадалися iншi птахи, тiльки бiльшi, вони снилися йому цiєї, останньої, ночi. Й, може, тому, що то був останнiй свiтлий сон, останнiй спомин про рiдний край, про волю, Лаврiн, на мить забувши про все на свiтi, стулив губи й свиснув. Вiн свиснув так голосно, що спiткнувся стражник поруч i злякано похитнувся увесь натовп. А голуби спурхнули в небо бiлою зграйкою, шугнули понад дахами. Й щось бiле затрiпотiло в Лаврiна на душi. Хлопчак здивовано оглянувся, пiдбiг на край даху й пожбурив каменюкою в Лаврiна. Проте влучив не в нього, а в аскера, той закричав, i хлопець дременув, аж пiд ногами заторохтiла черепиця. Вони перейшли довгий мiст, i їм навперейми вибiгло троє вершникiв у жовтих шкiряних плащах. Вони погнали просто в натовп, збили назад конi над самою Лаврiновою головою, й немолодий рябий чауш вихопив з шовкової торбинки скручений у сувiй папiр. Але вiн не читав його, а тiльки помахав над головою, прокричав щось, а вже знайомий Лаврiновi товмач зашварготiв, продираючись скрипучим голосом через гул натовпу: - Милiсть великого вiзира безмежна, як простори океану. Вiн дарує вам, невiрнi, життя, волю, шарiат, турецьке пiдданство, дiм i виноградник над Тунджею. Ставши правовiрними, ви житимете в ньому, допоки аллах не покличе вас до себе. Або погинете зараз страшною смертю. Не чекаючи вiдповiдi, всi троє повернули конi i поскакали праворуч понад рiкою. В ту мить страшно, вiдчайдушне закричала Килiяна: - Вони не хочуть нашої смертi, Лаврiночку! Вони просять нас, Лаврiночку, любий, станьмо турками. Хiба то не однаково, ким жити на землi! Той голос пронизав Лаврiна наскрiзь, козак чув, як струменить з серця кров, i молив бога, аби воно розiрвалося чи зупинилося. Лаврiн не вiдчував страху смертi. Про неї думав не раз, до неї готувався увесь цей час, а на одну думку про те, що може вимiняти життя цiною зради, хололо серце. Воно обпiкалося болем тiльки тодi, коли думав про Килiяну. Але то теж був присуд долi, її велiння - iншого виходу на цiм свiтi не мав. Проклятий вiзир знав, як облити отрутою останнi їхнi кроки на землi. О, якби вiн мiг урятувати її. Цiною будь-яких мук, будь-яких страждань. Вiн готовий вiддати себе за них. Але саме її стражданнями, її розпачем вони хочуть зламати його, хочуть зробити запроданцем. Але ним вiн не стане. Зборовши страх, що почував зараз перед Килiяною, обернувся й подивився їй у очi. Милi, коханi очi, котрих прагнув бiльше всього на землi. Але навiть їм не мiг вiддати того, що заповiли дiди й батьки, що вдихнула в його груди рiдна земля. - Ми українцi, Килiяно... Християни. Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок. - Я хочу жити! - закричала вона. - Не однiмай у мене i в себе сонце. - Це чуже сонце, - глухо вiдповiв Лаврiн. - Воно одне, - гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. - I любов одна. - Але батькiвщина теж лише одна, - важко пiдвiв голову Лаврiн. Далi їхнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий щем пiд правим ребром, - велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, - й бiль у головi - удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями, вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi. Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од неї, то пiдбiгала до самої води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз опинився на глибокому, i його ледве витягли. Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою, молодiстю, над тим, що вона - сирота. Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i страждати. Вiн сам сирота, є в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка, котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони б не осудили його вчинку, їхнiми iменами, їхньою правдою йшов на муки. Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв, котрi, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторi її батька, про ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про те, як їм було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз. Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волової шкiри. Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з Килiяниної руки. У свiтi є двоє людей, якi його люблять, i хоч Килiяна проклинає той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i любить його iнший чоловiк, який зараз далеко-далеко, але який неначе й поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають його... I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки... I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало наливатися жалем серце. Поминули кладовище з невисокими надгробками-стовпчиками, сераль, вийшли за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi розливалася чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали її, синя, срiбляста стрiчка губилася за їх громаддям. Перед Лаврiном лежав широкий камiнний майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'їхати в мiсто. Лаврiн не знав, що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад. Побачив, що туди дивилися всi. Просто в червоно-чорну, полуплену стiну було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi, над самою водою, чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум - плаский барабан на нiжках - i сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками. Сотник аскерiв - юзбашi - важко, як гiркi горiхи, розламуючи українськi слова, мiшаючи їх з турецькими, запитав Лаврiна, чи той не передумав. Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо: - Йок.[35] I сам ступив до стiни. Ступав по землi останнi кроки. Щезнуть слiди розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все. Його надiї, його болi, його кохання до Килiяни - нiяковi усмiшки, несмiливi доторки, шал плотi пiвденної ночi. З того шалу не буде нiчого. Його нiяковiсть, його любов нiхто не продовжить. Його тривоги i надiї не переллються в iнше серце. I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов - до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн увесь у тому, вiн щезне - вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить твердо ступити останнi кроки. Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий Луг i вся рiдна земля. Знову залементував натовп i заволала Килiяна. її обличчя стало блiде, як вiск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посинiли, й на них запеклася пiна. - Будь ти проклятий родом i плем'ям своїм, - гукала вона. - Хай буде проклята година, коли зустрiлася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всiх козакiв! А далi знову затужила й заголосила тонко, по-жiночому, тiпалася в лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум - iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо катiв у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма - поспiшали вправитися до спекоти - поволокли Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на два гаки, вмурованi в сiру похмуру стiну. Стiну Мовчання. Одначе Лаврiн, котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився знову, бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги, як вiднесли її в довгий чорний човен, i четверо туркiв одiпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а двоє iнших позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли жердину за кiнцi й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дiвчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Килiяну бiля Лаврiнових нiг. Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через очi, Лаврiн востаннє побачив її тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя i всю її, закутану в бiле, дорогу й кохану. Вiн простив їй слова, якi кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився боговi за її душу, щоб вiн прийняв її в райськi сади, щоб дарував їй мимовiльнi, спричиненi мукою, прокляття. Собi не просив нiчого. За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Бiль скував його тiло, а думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненавистi поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востаннє рiзонули зiницi гарячi червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям одвернувся вiд нього й подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ Мiсяць горiв у небi, як велетенський, начищений до блиску золотий дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла степ навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi торкалися синього пруга. Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стiльки чумакiв не верталося додому: збивалися з путi, блукали по безкiнечних небесних шляхах. Дорога - бiла од солi, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро, оддалеку схоже на звичайне, а насправдi - безводне. Воду випило палюче сонце, на чорнiм глеї лишилася бiла, товщиною в палець, кiрка. Зверху кiрка слiпучо-бiла, срiбляста, знизу - червона, татари кажуть, що то сiль всмоктує кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль втрачає з часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської кровi пролито за неї немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на Слобожанщинi - по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця-краю, й тiльки на деяких надламана кiрка, та й то бiля берега. Одначе спробуй доправ цей божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна смертю в обидва кiнцi. Починаючи з найпершої. ...Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй солянiй корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова запрута, й двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю. Мiцнi, на високих та широких, як жорновi каменi, колесах, мажари вже були готовi в дорогу; змащенi добрим черкаським дьогтем, повкриванi рогожами, ув'язанi, в передках лежав дорожнiй риштунок i стримiли, повтиканi в сiль, батiжки. Навiть ярма були занесенi наперед, покладенi на дишлi. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них ярма, вiзьмуть у руки батiжки - й степ сколихнеться од скрипу та клекоту колiс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осiннi зливи не розмиють сiль, а самi вони струхлявiють i розсиплються на порох. Хiба, може, прискочать зi степу татари та обiллють смолою й запалять. Кукурiкав, сидячи на задку останнього воза, як на сiдалi, пiвень-царик, будив своїм спiвом сонний степ. Клiпав червоним оком, дивував, що не чує звичного гамору. Чумаки - люди працьоватi, звикли вставати по першому спiву. Взяли його для того, а ще - аби оберiгав їх од нечистого, на те вiн i царик - червоний пiвень, що першим вилупився з яйця. Пiвень уберiг їх од нечистого, але не вберiг од чорного морового повiтря. Й тепер не мiг розбудити своїм криком. Понад озером скрадалася руда лисиця, пiвнячий крик ходив їй пiд шкурою голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тишi, в яку двi ночi тому поринула валка, але до возiв поки що пiдiйти не одважувалася. По той бiк озера лизали гарячими язиками синю од мiсячного сяйва сiль оленi, до них теж долiтав пiвнячий крик, i вони насторожено пiдводили голови - такої птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опiвнiчний бiк, серед них блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогiв горiли iншi, мальованi золотою фарбою, - отаман одягнув їх на врочисту мить, на першу верству; по тiй верствi вiн би їх зняв i почепив знбву, коли в'їжджав у рiдне село. Веселий отаман Драгожил лежав бiля передка воза, розкинувши великi, роз'їденi соляною ропою руки. У травi бiля воза валялися шабля й рушниця, а на оголених волохатих грудях висiв шкiряний гаман з татарським ярликом на проїзд валки через митнi застави, а на животi - черес з грiшми, з якого заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, вiн i зотлiє - небеснi архангели пропускають чумацькi душi по своїх ярликах. Та коли б хто й пiдiбрав гаман на татарських бродах, ярлик теж прочитати нiкому. Митна сторожа лежала мертва. Через неї й передавалося чумакам морове повiтря. Митники ж захопили його в ташi, котра лежала за двi турецькi милi. Таша чорнiла пусткою. Страшно мрiли проти Мiсяця порожнi намети, бiля них купами лежало всiляке начиння: повстянки, кожухи, халати, сiдла, а бiля намета аги - навiть перськi та турецькi килими, шерсть у сувоях, золочена та срiбна зброя - нiхто того не брав, висiли над погаслими вогнищами казани, а на вкопаних у землю дерев'яних розсохах - шкiрянi мiшки з кумисом та овечим сиром. У повiтрi стояв важкий дух цвiлi, гнилизни, смертi. Мертвих не ховали, вони так i лежали, де кого застав її крижаний подих. Найбiльше чума мала пожитку серед жiнок та дiтей. Дiти розлазилися од наметiв i мерли, як мухи. Неживе мiсячне сяйво заливало дитячi трупики, надто багато чорнiло їх по схилу балки бiля колодязя, либонь, гаряче марево гнало малих до води. Живi покинули мертвих, вони запрягли у мажi воли, осiдлали конi i втекли в степи. Поїхали на свiжi води, в чистi, не обцiлованi чумою землi. Запорозький кiш пустив їх на свої займища. Знову, як i два роки тому, туляється по Сiчi гетьманське посольство. Домагається свого, торгується за кожну дрiбку, а найпаче чинить пильний вивiд про силу козацького вiйська та його намiри. Нинi посли сидiли у вiйськовiй канцелярiї, слухали реляцiю коша. Списаний рукою Яковлева лист - схожий на покручений вихором город. Карлючки й закарлючки, баранцi та кiлечка - пiдписар пiднiматиме, розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папiр. А зараз Яковлев читав листа, кидав слова, нiби важкi пiдкови. Йому, як i кошовому, осмалив душу гетьманiв ординанс, в котрому той уразився на козакiв за те, що пустили татар на чистi луки та свiжi води, суплiкував на них боговi й накликав усiлякi кари. "Коли б i чорт, пане гетьмане, - вичитував Яковлев у вiдповiдь Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий сидiв у кутку пiд образами, - допомагав людям у крайнiй їхнiй нуждi, то гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змiнює. А коли ми, живучи з татарами по-сусiдськи, допоможемо одне одному, то таке розумному нiтрохи не дивно. А те нам тiльки дивно, що ти, пане гетьмане, багато бiля нас херхелуєш, мов твiй покiйний батько на хавтурах з парафiянами..." - Прецiнь, - перепинив Романовський, i його важке брезкле обличчя збуряковiло чи з досади, чи з гнiву. - Гетьман справедливо каже: такого не бувало, коб християни порятували поган. - Вiн подивився на Сiрка, котрий стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й додав:- Немудро й погано ви вчинили на свої та й на нашi голови. Злiсть спалахнула Сiрковi в грудях i погасла, лишилися гiркота, прикрiсть, вони стояли пiд горлом чавким клубком, не давали говорити. Нелегко йому прийшов той рiшенець на дозвiл прикордонним запорозьким комiсарам пропустити татарськi кошi, мусив за те сповiдатися трохи не перед кожним козаком у Сiчi, переболiв душею, але ж вчинити iнакше не мiг. Того не хотiла збагнути тiльки тупа глупота або пiдступнiсть. Для чого ж тодi хоче гетьман ославити його i весь кiш перед рiдним краєм i Москвою? - Там мруть жiнки й дiти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! - кинув з серцем через його голову. - Будьмо людьми, царю! Вiдтак обома руками одштовхнувся од стiни, пiдiйшов до столу, мовив гетьманському пословi просто в обличчя: - Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милiсть - що видавити воду з каменя. - Гетьмановi болять державнi потреби й користi, - вiдсунувся трохи далi Романовський. - Ними клопочеться. Про отчий край дбає. Ви ж ведете перетрактацiї i з татарами, i з цiсарем, i з поляками. - Твоя правда, пане Василю, - напрочуд спокiйно мовив Сiрко. - Вже третiй мiсяць сидить на Сiчi ротмiстр його королiвської мосцi Яна Собеського. А он, - показав рукою за вiкно, - стоять шкути долматинська та грецька. Всi просять до своєї спiлки запорожцiв. Тiльки ж ми нi перед ким барви не схиляємо, з венетiйцями й греками торгуємо - люди ми вольнiї, польському послу надiї не даємо, а зоримо лишень у бiк опiвнiчний. Бо ж мусимо бути всi яко єдине тiло. Хочемо, аби щезли чвари мiж християнськими народами, бо ж шкода од того всiм, аби поважали один одного в рiвностi. Одного ми бога творiння, треба жити, аби було богу гiдно й людям хвально... - Гарно, пане отамане, куєш слова, а чи ж так чиниш? - знову заперечив Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. - Гетьман мружить око, бо ж ви й з Дорошенком вели перемови... Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом в обличчя Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi... - Гетьман жмурить око, а ми свої очi видивилися, чекаючи вашої допомоги. Хiба то погано, що Дорошенка одкинули од татар, - сказав кошовий. - Самойловичу кортить Дорошенкова булава, її треба здобути на чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько Хмiль. Поки ж лежатиме в запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас, а проти ворога. Небавом буде трафунок, де тому гнiву пролитися. - Вiн пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi її вiдстала половиця й порипувала, коли ступав на неї. Кошовий до того скрипу звик, а Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. - Те, що ми пустили на свої землi присиваських татар - абищиця. Який же ми приклад подаємо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минулої зими та влiтку, - теж не останнє лихо. Сила басурманська множиться й впаде на нас знову. Польський король у своєму листi пише, що й вони, i нiмцi, й iншi європейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi варвари ось-ось переступлять свої межi. Перспективою розуму ми побачили це здалеку. Й писали про те його мосцi. Одначе не знайшли вiдгуку в серцi гетьмана. Сподiваємось, що знайдемо нарештi. Коли ж i далi будемо натирати одне одного - погинемо всi. Якщо ж станемо єдинокупно - жодна ворожа нога не ступить на Україну. Мусимо, хочемо того чи не хочемо, прийти до згоди. Щодо нас, то ми - готовi давно. Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона рвонулася, аби розтермосити, розворушити, щоби вiн, коли повернеться в Батурин, гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодної й хитрої обережностi. Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi або на спiльника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотiлося зараз мати Романовського за спiльника. Але бачив i розумiв - то неможливо. Романовський не дав пробитися до душi жодному слову. Й не дасть. Свою поведенцiю, свої вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн знає, що йому вигiдно, а що - нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк, мiж такими зрiс i тим тримається на посольствi. Його душа давно всохла, ще й прицвiла, як житнiй сухар, жодне живе слово не проб'ється до нього. Державнi посли здебiльшого такi всi. Вони не мають власної думки, а пропихають ту, яку їм вклали в голову їхнi повелителi. Й душа там як пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я, катiвська служба! Сiрко розумiє те, знає давно, але серцем не може примиритися. Бодай їх... Але то хоч посли одного народу до iншого. А це - одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля авантюрних Виговських та Брюховецьких надiйшов час розважливих, помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки перлася сiрiсть, а часом - мiцно прихована пiдступнiсть та хижа хитрiсть, вони єдино могли доскочити влади та втриматися при нiй. Вони привчилися жити чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто сидiв ще вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися й падала з найнижчих приступцiв. Гострий розум теж викликав пiдозру, та й не мав на чому гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть, тiльки терплячим виконанням волi вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те, що кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало їх служити вiрно. А те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, - на те вже божа воля. На старiсть немало їх ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не мали чим вкусити, в них випадали зуби, вони сидiли по хуторах, кутулялн пеньками динi дубiвки i згонили злiсть на челядi. В часи вiйни Хмельницького i кривавого розору та братовбивчої рiзанини по тому нагору вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних, вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад, їх одтирали й тримали пiд зiрким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обраної дороги. Про це свiдчила його поведенцiя, його обличчя, а найбiльше - очi, їх нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб свiтла й чужої думки. Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити ту олов'яну кiрку. Нинi вiн оцiнює людей суворо й однозначно. Людська душа - не яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга - зеленою. Вона - єдина. В цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок, перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв, наусту, обмов. Колись вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що в свiтi немає нiчого облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж сльози. Рожевий квiт довiри обтрушували руки чужинцiв i своїх од-ступникiв, рубали шаблi i спопеляв вогонь. Нинi ця зав'язь проростає в його серцi важко, одначе буває й тепер - спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тодi вiн карається. Але тут помилки немає нiякої. То тiльки бажання кiльчиться й звивається в його серцi, бажання дiйти до совiстi тих, хто приїздить з гетьманської столицi. Але та совiсть - за сiмома замками. Однi бояться довiритись їй, аби не порубали малi дiти, iншi - аби не завадила примножити багатств, якi лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого посольства докине туди кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза заволодiли кошовим. Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом. Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно нiщо його не радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся .смутним зором кудись у глибiнь власної душi, байдуже спостерiгав людський крутiж, не пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували з того. Мовчазний, похмурий проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати. Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах товаришi, потятi його шаблею вороги поривалися й смiялися злiсно, потiшалися. Либонь, було їм чого потiшатися, викосив їх шаблею, як добрий косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтлої таловини на обрiї, та й не прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так. * * * Покiнчивши з посольськими справами, Сiрко перейшов до справ господарських. Завтра мав виїхати на Орiль i Самару, а що не звик перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi канцелярiї сидiли прохачi та позивачi, курили, димок вився за вiдчиненим вiкном, залiтав i в канцелярiю. Сiрковi лоскотало нiздрi, але сам поки що перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацiєю нежонатих козакiв, якi йшли в найми до жонатих з четвертої копiйки, вимагали ж - з третьої, а тодi поклав, щоб те порiшили на малому крузi, слухав суплiкацiю брагарникiв проти кантористiв, мовляв, тi правлять з усiх однаковий податок, кварту з куфи, - i з тих, у кого горiлка справжня, i з тих, у кого сам чвир; слухав двох сутяжникiв з Батуринського куреня, котрi презентували один на одного за старий кiнський пiтник; Сiрко хотiв помирити їх, пожартував, що видає i першого, й другого на волю шкодуючiй сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав: - Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте ще раз, може, прозрiєте. Бо висвiдчу барбарою з канцелярiї, ще й звелю посадити в пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу. Наслухавши усiх позивачiв та вирiшивши їхнi домагання по справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно - на призьбi не було нiкого. Двоє чи троє, почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся. Доки той момент приспiє, помиряться самi. Не любив дрiбного клопоту, чвар, вислуховував їх тiльки через те, що iнако не велiв закон. Часом це йому набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн, це уклалось давно, й на цьому стоїть щось бiльше - сама Сiч Запорозька. Тих, якi поширювали думку про зайвiсть, а то й непотрiбнiсть деяких подiбних клопотiв (все на свiтi клопiтне, надто на старiсть, все здається марницею), вiн проганяв. Хоч i оцi позови... Щоправда, люблять деякi братчики позиватися - те для них як дошпетна гра. Вiд осавула до курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi до кошового, тиняються зi святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж, коли поглянути ширше, все життя - суспiль гра та позов: з долею, з сусiдами, один з одним. Той великий позов триває в Українi вже хтозна-скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець має свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче поступатися, проживає мент, мить, возвеличується, а що та мить забирає в нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то має таку мiлку мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все - совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада - це гемонськi терези, якi, мабуть, тримає за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то вище вона пiднiмається. Перекувати ж у свiтi можна все - чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нiкому. Та й нiхто не бачить своєї душi. Власна душа найкраща, її не помiняєш, як з'їжджене колесо. Взяти хоча б i на Сiчi... Всi їдять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому кортить калач. А ще iншому, щоб калач та був з медом. От i спробуй догоди всiм рiвно. А з цього ж починається все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу! Кожному здається, що має на них бiльшi права. Всi в наш час хочуть судити й не хочуть бути пiдсудними. Ось i сам... Скiльки лiт судить iнших... А чи правильно судить? I хто виважить твої власнi грiхи? Осуджував себе за них? Либонь. Але той суд легкий, як i покута... Хоч буває вона тяжчою за будь-який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що знаєш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш їм життя. Власне, все людське життя - суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою. Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що покидає, що мусить покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати його за щось велике (це не був слiпий торг з долею чи кривава гра, навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i нехай те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцiєю рукою, оцiєю шаблею... Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати iншого не треба. Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому притворi, й кошовий дiстав звiдти шкiряну торбу iз золотими динарами, вручив осавуловi Вiрмену, котрий їхав посланником у городовi полки. Цi грошi кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим, доклав до них свою частину. - Оддаси їх у Київську колегiю, - сказав Вiрмену. - Нехай ростуть нашi дiти розумнi, може, намислять своєму краєвi долю лiпшу,