, яка кликала до звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн - частина її, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи не зникне й вiн - у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його, але пам'ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах якої рiки народилися. Враз потоки завирували дужче, зблиснули посерединi червонi вогнi, отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона летiла вниз, у ненаситецьке "Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi - як горiх i врештi - як намистина. Востаннє, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами й згинула в хвилях. От i все. Не справдила ця булава нiчиїх надiй, не сповнилися думи усiх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далi кров'ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане її з глибокого дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля i щастя. А його путь кiнчається. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi. Ось тiльки вклониться рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До самої смертi розказуватиме молодим козакам про срiбний берег. Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд угору, до першої лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще вiдважнiшого, який не побоїться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн вiрив - такий плавець колись знайдеться. Й дiстане її з безпросвiтної глибини, й пiднесе високо - над скелями, над степом, i вона осяє обидва днiпровi береги, й заструменить з неї золота яса слави, волi i щастя. * * * Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй - плетегого з червоної лози коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала (солi не було) - висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрiєм, високi очерети по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ, - вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денної пори не буває прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком, гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною - i веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю i знову встала з неї. Вони тут пломенiють густо, багато її пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна їсти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не подумав про це. В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша. Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi, мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi здається, що пiдорл той плаває тут з вiку-правiку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота. Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I вечiрнiй крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанiв. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до самої землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить помiняла свою барву. Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi. По той бiк болота закричав деркач, над самою Мокiєвою головою попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у дружбi. Вiн радiв їм тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла - чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв - i покинуть дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно. Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика-скiска, присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не їдуть козаки iз залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй ще багатiй: є риба, є смалець барсучий i навiть сушена по-татарськи - пастурмою - яловичина. Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дикої цибулi та зварити юшки з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, її нахиляв вiтер. Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних лiгвиськ. Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в долинi, i татарський табун далеко на обрiї - не бiля пограниччя, де трави як очерет, а значно далi, в сторону моря, - проте дещо й змiнилося. Звечора гудiв степ - татари забрали вiдгульних коней, вночi також пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи. Чого? Хто їх потривожив? Вiн розiгнувся й швидко пiшов до Слiпої. Над Сироватчиною головою навкiс проти сонця стрiлами шугонуло двоє соколiв-сапсанiв. Ця пара жила десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з високостi, коли вiн звiльнить їм мiсце. Сироватка й зараз подумав, що сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести їх поглядом, бо побачив великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi - летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли попiд могилою. Бризкала з-пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини. Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом. Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого зрушення: ногаї мирно кочували в своїх землях малими ордами, кримськi татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проїздили повз бекети. Запорожцi майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiї. Тодi бекети пильнують вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнної сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха. Тiльки праворуч, далеко-далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву - степ гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки. Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки сторожi, ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, - припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого - тiльки студенiсть каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок, вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало. Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно котилося хвилями - то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й постогнує. Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою, роздмухуючи її. Коли од трута запахло димком, вигрiб з-пiд каменя припасений на отаку дощову пору вiхоть сухої трави, впхнув у неї трут. Тепер дмухав з усiєї сили, йому враз стало жарко - чи з натуги, чи од того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока - майже по груди Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне, салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у карти або сплять, а може, й зовсiм поїхали на залогу. Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспiване материною пiснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси. Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українськi вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi, захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лишає слiд, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям. Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дiрку всерединi, пожирав, що легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки степової грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всiєї купи. Вiн придавив її грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита, форкали конi, вигукували чаушi - все те котилося однiєю хвилею, котра пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось-ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи, розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi, немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу. Вона затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило її сотнею вогняних язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами, алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося за пруг, але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив своїх ворогiв, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх були тисячi, переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся навстрiч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, її трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить їх, поставить супроти них своє серце. Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд Сироватчиних нiг, обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс, i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце - до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинiвки, до людей, до України. * * * Ополуднi троє козакiв пiд'їхали до могили. Обкружлявши довкола Слiпої, погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим краєм балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном, скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. Двоє iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись, що там нiкого немає, посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли дочекатися, коли вона об'явиться їм сама. Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию, роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса, котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але путь їм лягала повз Сироватчину кугу, i вони заїхали сюди. Вiн сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами куреня. Мусить заслужити тiєї честi власною хоробрiстю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь своїй лихiй пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, i вiн їхав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне його зараз? Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од могили й об'явив їм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi очi, у яких каламутився жах, упевнили їх, i вони посхоплювалися й пiшли до могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi воєдино звитягою й смертю. Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпої, бiля уламка гранiту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду. Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду, були сухi, годилися на товар (живому - живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його. "Вручаючи душу свою вседержителю моєму богу-вiтцю, своїм останнiм тестаментом, - писав Сироватка, - заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiї не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою - кумовi Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, - люльку-стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над єриком Ґавиним, в трьох ступнях на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом - сорок срiбних талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi у церкву на спомин душi... - В цьому мiсцi козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: - ...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей на Сiчi, сирiч сирiт". Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху. Коли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю, Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх. - Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й поїхали. Фiлон трохи провiв їх, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих травах, їхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти - запорожцi вже не помiтять знакiв, не почують голосу. Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля самої землянки помiтив прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла. Здавалося, вона ось-ось згасне. Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки, затрiщала вовна, вiдтак з неї вискочив маленький вогняний чортик i вхопив червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню - загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз. Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi, а тим часом виварить у попелi губку. Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й, роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку, дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на всiй Українi!" 1970-1974 pp., 1984-1985 pр. ПIСЛЯМОВА Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подiї та факти належать до найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi українського народу. Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили практично всi сфери життя українських земель - економiку, суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть iз них були викликанi подiями визвольної вiйни 1648 - 1654 pp. та возз'єднанням України з Росiєю, в ходi яких була вирiшена не лише етно-полiтична проблема, але й досягнутi неперевершенi за своєю глибиною соцiальнi результати (звичайно, в межах панiвної феодальної суспiльно-економiчної формацiї). Переяславський акт 1654 p. закрiпив сягаючу у глибину вiкiв етнiчну єднiсгь братнiх росiйського та українського народiв. Водночас своєю героїчною боротьбою народнi маси України (селяни, рядовi козаки, трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних прерогатив, якi вийшли далеко за межi тих завдань, що їх ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка: було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та iстотно послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд своїх власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi феодального суспiльства, вiдбувався перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних здобуткiв визвольної вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах суспiльної свiдомостi селянсько-козацьких мас. Адже у них iстотно порушився культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне питання тогочасної епохи - питання землi та волi. Безпосереднiй виробник уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою вiльно розпоряджатися результатами своєї важкої, виснажливої працi. Подiї визвольної вiйни i возз'єднання України з Росiєю внесли значнi змiни у полiтичний статус українських земель. У другiй половинi XVII ст. тут зберiгалися певнi особливостi вiйськово-адмiнiстративного устрою, податкової системи, митних кордонiв та iн. Законодавче цi особливостi закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня 1654 р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p., вiдомi в iсторiї як "Березневi статтi 1654 p.". Проте "козацька шабля" не знищила (i не могла знищити) iснуючої феодальної системи. Панiвний клас - козацька старшина та українська шляхта - уже в першi повоєннi роки став на шлях наступу на соцiальнi здобутки трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники - прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого становища - розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Паралельно вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi - остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника до iншого Процес обмеження особистої свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувався зростанням рiзних форм феодальної ренти, численних державних повинностей i поборiв Козацька старшина України, спираючись у проведеннi своєї соцiальної полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом Росiйської держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй iєрархiчнiй драбинi. В небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально крiпосницькi тенденцiї стали визначальними в усiх сферах економiчного життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства У другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилося полiтичне становище українських земель. Шляхетська Польща, не вiдмовившись вiд своїх великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти Росiйської держави. Не залишили своїх давнiх намiрiв поневолити українськi землi також султанська Туреччина i її васал - Кримське ханство. Складною i напруженою була внутрiшня полiтична ситуацiя. Смерть гетьмана Б. Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi козацької старшини, яка групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став на шлях вiдкритої зради iнтересiв українського народу. У 1660 р Правобережна Україна знову потрапила пiд владу Речi Посполитої. Тут розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генеральної старшини. Позбавленi реальної пiдтримки з боку народу, вони з'являлися i зникали з полiтичної арени, залишаючи пiсля себе пограбованi й спаленi дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв. У вiдповiдь на посилення соцiального гнiту та зрадницьку полiтику старшинських згрупувань по Українi прокотилася могутня хвиля народних виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'ї повстання, очолюваного патрiотами сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим отаманом Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Україна. В 1663-1665 рр. розгорнувся масовий народний рух селянсько-козацьких мас Правобережжя. Загони I. Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали великi райони Паволоцького полку, Полiсся, Київщини, Брацлавщини. У 1666 р. вiдбувся виступ проти старшини i царських воєвод козакiв Переяславського полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв, якi охопили землi України в 50 - 60-х рр. XVII ст. Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi лiнiї роману Ю Мушкетика "Яса". Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр. XVII ст. Проте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольної вiйни 1648- 1654 рр.) i тим самим створює цiльне художнє полотно iсторiї України в межах всiєї другої половини XVII ст. В центрi уваги автора - життя Запорозької Сiчi, суспiльно-полiтичний устрiй, побут i звичаї козакiв, їхня боротьба проти ординцiв та власних феодалiв. Вiдомо, що Запорозька Сiч з часу свого виникнення (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в iсторiї українського народу, вона упродовж ряду столiть залишалася вогнищем i головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. Як правильно говориться у романi, Сiч не втратила свого значення i пiсля подiй визвольної вiйни 1648 - 1654 рр. та возз'єднання України з Росiєю. У другiй половинi XVII ст. (до 1709 р. ) вона була розташована поблизу сучасного м. Нiкополя i являла собою добре укрiплене мiсто-фортецю. Сiч продовжувала залишатись своєрiдним полiтично-адмiнiстративним вiйськовим та господарським центром обширних районiв Запорожжя. На Сiчi зберiгалися традицiйнi органи козацького самоврядування. Вищим органом влади тут вважалась загальна вiйськова рада, у якiй формально мали право брати участь усi козаки. Виконавчi функцiї належали спецiальному органу старшинської адмiнiстрацiї, так званому кошу, очолював який отаман з найближчими помiчниками - обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами. У 60-х рр. XVII ст. в полiтичному статусi Запорозької Сiчi сталися певнi змiни. Згiдно з умовами Андрусiвського договору про перемир'я мiж Росiєю i Польщею (1667 р.), Сiч знаходилася у подвiйному пiдпорядкуванi обох держав. Проте насправдi запорожцi визнавали лише пiдданство Росiйської держави. Характерно, наприклад, що вже на початку 70-х рр. XVII ст. навiть у своєму листуваннi кошовi отамани пiдписувалися так: "Отаман Вiйська його царської пресвiтлої величностi Запорозького кошовий"[36]. Як правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцiї Сiч узгоджувала з росiйським урядом. Чимало сторiнок у романi присвячено опису побуту i звичаїв запорожцiв, вiйськових рад, форм судочинства. Ю Мушкетик справедливо наголошує на нових явищах та змiнах, якi сталися у внутрiшнiй структурi життя та дiяльностi Сiчi. Поступово обмежувався демократичний принцип участi у загальних радах широких кiл козацтва. Заможна козацька верхiвка i сiчова старшина, використовуючи економiчнi важелi, шляхом пiдкупу i навiть насильства добивалися ухвали рiшень, якi задовольняли їх вузькоегоiстичнi iнтереси. Намiтилася тенденцiя до обмеження функцiональних можливостей самих рад. Вiдомо, наприклад, що кошовi отамани, починаючи з 70-х рр., дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного козацтва, пiд час яких вирiшувались всi найважливiшi питання життя Вiйська Запорозького (характерно, що до скликання таких нарад неодноразово вдавався навiть I. Сiрко)[37]. Варто пiдкреслити, що, незважаючи на специфiку свого вiйськового адмiнiстративного устрою, Запорозька Сiч залишалася складовою i невiд'ємною частиною всiх українських земель, її внутрiшнє життя пiдпорядковувалось спiльним закономiрностям розвитку Лiвобережної i Слобiдської України У серединi XVII ст. пiд впливом товарно-грошових вiдносин на Запорожжi спостерiгався невпинний розвиток землеробства i тваринництва. Зимiвники заможних козакiв поступово перетворювались у багатогалузевi господарства, якi приносили значнi прибутки їх власникам. Багатий документальний матерiал свiдчить про значне поширення на Запорожжi рiзних промислiв - рибальства, бджiльництва, мисливства. Вiдомо також, що в самiй Сiчi постiйно дiяли ремiсничi майстернi (зокрема по виготовленню та ремонту зброї). Запорожцi забезпечували себе морськими чайками, рiзної величини та призначення рибальськими суднами. Як зазначалося, господарський розвиток Запорожжя вiдбувався не iзольовано, а в тiсному взаємозв'язку з iншими українськими землями. Сiч пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з Лiвобережжям, Правобережною та Слобiдською Україною. За межi краю вивозились мед, шкiри, хутро, риба, вiск, рогата худоба та конi. Предметами ввозу, як правило, були хлiб, сiль, фураж для коней, а також зброя, боєприпаси, сукно. Певна господарська залежнiсть Сiчi вiд iнших українських земель, насамперед Лiвобережжя, часто використовувалася гетьманами для полiтичного тиску на Запорожжя. Ю Мушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, якi свiдчать про спроби гетьмана I. Самойловича економiчно iзолювати Сiч, добитися окремих уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша. У романi добре вималюваний процес соцiальної диференцiацiї в середовищi запорозького козацтва. У зазначений час рiзко зросла поляризацiя економiчних iнтересiв рiзних категорiй запорожцiв. Спостерiгався iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що в документах фiгурують як "лучшi", "старшi", "знатнi". В їх руках поступово нагромаджувалися значнi матерiальнi багатства у виглядi зимiвникiв, великих табунiв худоби, ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо. "Лучшему товариству" протистояла багатотисячна маса запорозької голоти, позбавлена будь-яких засобiв до iснування. Мiж цими обома полярними групами запорожцiв постiйно точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у вiдкритi збройнi конфлiкти. I все ж феодальний гнiт на Запорожжi був порiвняно слабшим, нiж на iнших українських землях. Це спричиняло масовий потiк сюди втiкачiв з Лiвобережжя, Слобожанщини, Правобережжя i навiть Схiдної Галичини та Закарпаття. Склад запорозького козацтва постiйно поповнювався також вихiдцями з Росiї, Бiлорусiї, Молдавiї, Польщi. Поповнення запорожцiв найбiльш радикально настроєними соцiальними елементами, висока вiйськова виучка, створення своєї вiйськово-полiтичної органiзацiї - все це висувало їх в авангард численних антифеодальних рухiв селянських мас українських земель. Як правило, вони очолювали повстанськi загони, з їх середовища досить часто виходили народнi iдеологи тощо. Слiд мати на увазi i те, що уклад життя козакiв (вiдсутнiсть панщини, особиста свобода, участь у загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй масi залежного селянства, ставав його своєрiдним iдеалом та стимулом до боротьби проти визискувачiв. Роман Ю. Мушкетика "Яса" - широкомасштабне художнє полотно, на сторiнках якого живуть, мислять i дiють як справжнi iсторичнi особи, так i персонажi, вигаданi творчою уявою автора. В галереї художнiх образiв у творi чiльне мiсце по праву належить Iвану Дмитровичу Сiрку (р. н. невiдомий - п. 1680 р.) - легендарному кошовому отаману, чиї дiяння вiдбитi не лише на сторiнках офiцiйних документiв i лiтописiв, але й навiки вкарбованi у пам'ятi народнiй. Численнi перекази, легенди й оповiдання, думи та пiснi вiдтворюють образ козацького проводиря - грiзного i чуйного, улюбленця широких мас козацтва i "шайтана" для ворогiв. I. Сiрко належав до тiєї категорiї козацьких керiвникiв, яких висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. Данi про раннiй перiод життя цiєї людини надзвичайно скупi. Вiдомо, що вiн народився у слободi Мерефа (Харкiвщина) у козацькiй сiм'ї. Очевидно, свою службу розпочав у запорозькому вiйську, де, завдяки своїм особистим якостям, став добре вiдомим серед широких кiл козацтва. Брав участь у визвольнiй вiйнi українського народу 1648-1654 pp.[38] Наступний перiод його життя тiсно пов'язаний iз Запорозькою Сiччю. Саме в цi роки I. Сiрко завоював широку популярнiсть у народi як непримиренний ворог польської шляхти та ординцiв, безстрашний воїн i талановитий вiйськовий керiвник. У 1663 р. вiн вперше обирається кошовим отаманом, це у Вiйську Запорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. Скрiзь i всюди бути першим, високо тримати статус Сiчi i репрезентувати її у переговорах з iноземними державами - це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I. Сiрка. I протягом усього життя й своєї суспiльно-полiтичної дiяльностi вiн з великою гiднiстю i честю нiс його. Документи фiксують участь I. Сiрка у полiтичному життi України вже наприкiнцi 50-х - початку 60-х pp. XVII ст. Вiн вiв активну боротьбу проти шляхетської Речi Посполитої та її ставленикiв гетьманiв I. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступнi роки були насиченi органiзацiєю кошовим отаманом народної боротьби проти польсько-шляхетської та турецької експансiї на українськi землi Очолюванi ним загони запорожцiв здiйснили ряд успiшних походiв на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похiд 1667 р. на Крим, пiд час якого загiн козакiв зайняв Кафу та iншi мiста й визволив двi тисячi невiльникiв[39]. Значний масив матерiалу у романi присвячений взаєминам I. Сiрка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх, очевидно, слiд розглядати у загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на Українi в 60 - 70-х pp. XVII ст. Вiдiрване вiд iнших українських земель, Правобережжя стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представникiв окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався вiдкритої турецько-татарської орiєнтацiї (у 1669 р. вiн навiть офiцiйно оформив перехiд України пiд протекторат султанської Туреччини)[40] У цьому зв'язку варто пiдкреслити, що блюзнiрськi спроби представникiв буржуазної та буржуазно-нацiоналiстичної iсторiографiї показати правобережного гетьмана як виразника iнтересiв українського народу позбавленi будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципностi та гради. Свого часу вiн пiдтримував полiтику I. Виговського, згодом переметнувся в табiр Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна II Казимира на Лiвобережну Україну. Пiсля того, як його було оголошено гетьманом, вiн, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством. Правобережна Україна стала ареною жорстокої полiтичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховiй, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко - прибiчник шляхетської Польщi. Результатом цiєї боротьби, в якiй були зацiкавленi в першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремi татарськi чамбули доходили до Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i вiдправлено на невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись вiд ординцiв, тiкали на територiю Росiйської держави. Рiч Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого частина Правобережної України (Подiлля) переходила пiд владу Порти. Брацлавщина й пiвденна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччинi величезну контрибуцiю - 80 тис. талерiв одразу i щорiчно давати 22 тис. злотих данини[41] . У цiй складнiй ситуацiї I. Сiрко проводив лiнiю, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та змiцнення росiйсько-української єдностi. Вiн належав до тiєї частини патрiотично настроєної козацької старшини, чиє полiтичне кредо характеризувалося вiрнiстю рiшенням Переяславської ради 1654 р., визначеною позицiєю щодо подiй на українських землях. Його вимоги, а головне практичнi дiї, були спiвзвучнi прагненням i настроям широких верств народу (особливо iдея росiйсько-української єдностi), вiдповiдали їхнiм думам, надiям та сподiванням[42]. Очолюванi I. Сiрком, запорожцi здiйснили ряд вдалих походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховiя та ординцiв, завдавши їм вiдчутних поразок пiд Ольхiвцями й на Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та дiяльностi виступав проти ворожої українському народу полiтичної лiнiї П. Дорошенка, який орiєнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що правобережний гетьман "хотiв яким-небудь способом зжити з свiту Сiрка, цiлковитого противник