а його планiв, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула український народ вiд протекторату Туреччини. 3 цiєю метою кiлька разiв запрошував його на конференцiю пiд покровом зовнiшньої дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його сiтi. 3 тим бiльшою наполегливiстю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43]. Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно вiдтворенi у романi) не означали вiдступництва кошового отамана вiд своїх полiтичних принципiв В серединi 70-х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Днiпра було здiйснено спiльний похiд росiйської армiї i лiвобережних козакiв, внаслiдок якого десять полкiв Правобережної України оголосили про своє возз'єднання з Лiвобережною Україною в складi Росiйської держави. Активiзувалася боротьба Запорозької Сiчi проти експансiї султанської Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi, очолюванi I. Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi Криму. Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та українського народiв проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього походу також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепокоєнi можливими наслiдками цiєї акцiї, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись у Крим. Позбавлений вiйськової пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився в цiлковитiй iзоляцiї На Правобережжi пiднялася нова хвиля народних виступiв проти гетьмана запроданця Визрiвало невдоволення i серед найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад, що бiльша частина старшини залишила Чигирин i перейшла на Лiвобережжя. I. Сiрко, який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в цiй ситуацiї виступив iнiцiатором органiзацiї посольства запорожцiв до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися вiд останнього прийняти росiйське пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй вiйськовiй радi ще 12 березня 1675 р .)[45]. У романi виразно показано, як невдовзi в гетьманську резиденцiю прибув об єднаний загiн запорожцiв та донцiв (500 чол.) на чолi з кошовим отаманом. Триденнi переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вiрнiсть Росiйськiй державi[46]. Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор i деяке озброєння фортецi. Оцiнки та ставлення до цiєї полiтичної акцiї з боку рiзних суспiльних категорiй населення України та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лiвобережний гетьман I. Самойлович розпочав кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд П. Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу i командуючому росiйськими вiйськами на Українi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя на подив Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала цю полiтичну акцiю, оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська Запорозького до цих подiй, слiд мати на увазi i певнi амбiцiї запорозької старшини, що здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi України. Що стосується П. Дорошенка, то вiн продовжував зачитатися у своїй чигиринськiй резиденцiї i вiв подвiйну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича. Ю. Мушкетик у романi "Яса" прагне показати соцiальне економiчне та суспiльне життя на Українi у другiй половинi XVII ст. у всiй його скiлдностi та суперечностi. Автор вдало вiдтiнив новi тенденцiї, якi з'явилися i набули поширення у господарському розвитку та соцiальному становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема, вiн показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацiї козацької верхiвки, нагромадження у її руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян Зажерливiсть, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинiзм при виборi методiв досягнення мети репрезентує у романi гетьман Лiвобережноi України I. Самойлович (1672 - 1687). Гетьманська булава дала йому якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що вiн належав до категорiї найбiльших землевласникiв Лiвобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами). В рiзних районах краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдприємства по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього феодала вели великi за обсягом торговi операцiї на ярмарках й ринках України та ценiральних районiв Росiйської держави[48]. Збагачувались як родина гетьмана, так i його найближче оточення. Наприклад, на "вспартя i подпоможенiє" вiн передав своєму синовi ряд сiл у Стародубському полку i млини на р. Ворi. Значний вплив на I. Самойловича мав переяславський купець I. Томара, дiти якого зайняли високi старшинськi посади у гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацiї[49]. Козацька старшина, поступово вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася поширення на неї прав i привiлеїв росiйського дворянства. Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком не були суперечностями двох рiзних за характером людей. Вони мали глибше корiння i своєрiдно вiдображали рiзнi погляди на суспiльно-полiтичнi процеси, що вiдбувалися на Українi в другiй половинi XVII ст. Козацька старшина Лiвобережжя, добиваючись привiлеїв, ставала на цiлях поступового обмеження особистих прав i привiлеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ходi шестилiтньої кровопролитної вiйни з класовим ворогом. Запорозька Сiч завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок вольницi, а кiш Вiйська Запорозького - як небезпечний суперник v боротьбi за домiнуюче мiсце у полiтичнiй сферi. З iншого боку, незважаючи на певну деформацiю свого суспiльне полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i визвольних рухiв на українських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбi проти турецько-татарської агресiї та зрадницької полiтики старшинської верхiвки рiзної орiєнтацiї. Як зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного життя України. Пiд час роботи так званих "чорних" рад (тобто рад, у яких брали участь широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своєрiдного гаранта у пiдтриманнi традицiйного вiйськово-адмiнiстративного устрою на Українi i надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь-яких його прерогатив. Юрiй Мушкетик розкриває в образах iсторичнi взаємозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як вiдомо, мали глибоке корiння. Донцi та запорожцi протягом багатьох столiть здiйснювали спiльнi походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдинiй класовiй основi вели боротьбу з власними феодалами. Солiдарнiсть запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих .повстань, якi охоплювали значнi територiї країни й вимагали напруження всiх матерiальних та духовних сил народу. Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi контакти I. Сiрка з керiвником селянської вiйни 1670-1671 pp. в Росiї С. Разiним. Цi взаємини проводирiв запорозького та донського козацтва базувались на досить-таки мiцнiй основi. Численнi документи, якi леребувають нинi у розпорядженнi iсторикiв, свiдчать про активiзацiю переселенського руху селян i козакiв України в 60-70-х pp. XVII ст. на територiю Дону. В грамотi приказу Казанського дворця вiд 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що "во многие-де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми..."[50]. Частина з них, безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх етапах повстання у складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi з України, насамперед запорозькi козаки з їх великим вiйськовим досвiдом. Так, у виписцi приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) - документа, пiдготовленого на основi вiдписок городових воєвод, прямо говорилося про те, що "из запорожских-де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також, що з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з України на Дон неухильно зростала, а їхня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась. Суспiльно-полiтична ситуацiя та атмосфера невдоволення соцiальною полiтикою панiвного класу на Українi, безперечно, враховувалася С. Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому крузi обоговорювалося питання про те, що "вiн хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У наступний час керiвник повстання налагодив тiснi контакти з рядом полiтичних дiячiв України, зокрема з кошовим отаманом I. Сiрком[53]. Мiж ними встановилися iнтенсивне листування й передача вiдомостей через таємних агентiв. Готуючи похiд вiйська "к Москве против бояр", С. Разiн, за словами очевидцiв, "под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком"[54]. Зацiкавлений у тiснiй координацiї дiй, керiвник повстання у рядi випадкiв у своїх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кiл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в "распростых речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що С. Разiн намагався "в Запороги... послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог"[55]. Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном i Запорожжям, є i той факт, що частина "прельщений" С. Разiна i його отаманiв написана вiд iменi "Великого войска Донского и Запорожского"[56]. Заклики керiвника селянської вiйни в Росiї "побить бояр", "мирских кровопивцев", "начальных людей" i визволити "черных людей" вiд феодалiв знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас України. В один iз важливих районiв повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокiйно було на Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони повстанцiв. Загалом селянська вiйна 1670-1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла важливу роль у справi консолiдацiї сил селянсько-козацьких мас Росiї та України у їх боротьбi з панiвним класом. У своєму творi Ю. Мушкетик торкнувся питання про мiсце i роль самозванства в iсторiї народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подiєю i мала прецеденти у вiддаленому iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i Лжедмитрiя II) Росiї[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як своїм драматичним аспектом, так i спробою автора охарактеризувати свiтогляд пригноблених категорiй населення у перiод пiзнього феодалiзму. Монархiчнi iлюзiї селянсько-козацьких мас були прямим результатом економiчних умов iснування дрiбного патрiархального господарства. Задушений безпросвiтною нуждою, податками, жорстокою експлуатацiєю, селянин не розумiв класової природи самодержавства. Вiн наївно вiрив в iснування "доброго царя" - захисника вiд соцiальної експлуатацiї, помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей "добрий цар" був вiддiлений вiд них придворною клiкою, чиновниками, мiсцевою владою, каральними командами. Бiльше того, народ прагнув опертися на авторитет царя i використати його як органiзуючу засаду у боротьбi за полiпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою, пiд якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху. Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися пiдтримкою певних полiтичних сил як в серединi країни, так i за її межами. Тодi навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi таємнi гуртки та плелися нитки змов. "Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних фiгур в списку самозванцiв XVII ст. Проте його прибуття вiдiграло помiтну роль в активiзацiї суспiльно-полiтичного життя на Сiчi. Тут вiдбулося декiлька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царськi посли i самозванець[58]. Пiдтримка Сiччю "царевича Симеона" зумовила навiть наростання деякої напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви i кошовою старшиною. В цiй iсторiї слiд диференцiювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та I. Сiрка - з iншого. Сiчова сiрома наївно бачила в особi Симеона справжнього виразника їхнiх соцiальних iнтересiв, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а I. Сiрко прагнув використати його у полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд. Юрiй Мушкетик виступає в романi як тонкий знавець джерел i спецiальної лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi згадано про С. Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено основнi риси цих осiб, змальовано контрастнiсть їх образiв. Героїчна постать улюбленця народу Семена Палiя з одного боку i зрадництво й пiдступнiсть вже на початку своєї полiтичної кар'єри Iвана Мазепи - з iншого. Хiба потрiбне тут багатослiв'я? Як же далi розвивався iсторичний процес на Українi? Яка була доля iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677-1678 pp. росiйськi ратнi люди й козацькi полки дали вiдсiч турецько-татарським загарбникам, якi зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так званi Чигиринськi походи). До речi, помiтний вклад у вiдсiч ворожої навали внесли тодi запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згiдно повiдомлення лiтопису С. Величка, "того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости, аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многiє Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй ясир христiянскiй отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не малiє бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на иннiе месца пливучiе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало"[59]. У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII ст. росiйське вiйсько, до складу якого входили лiвобережнi козацькi полки, двiчi здiйснило походи на Крим. Проте, погано пiдготовленi, вони виявилися невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву I. Самойлович. Його було звинувачено у таємних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула I. Мазепу, якого пiдтримав всесильний В. Голiцин. Боротьба проти турецько-татарської агресiї точилася ще протягом багатьох десятилiть. Лише внаслiдок переможних росiйсько-турецьких вiйн 1768-1774 pp. i 1787-1791 pp. було остаточно вирiшене питання про визволення Пiвнiчного Причорномор'я й утвердження Росiйської держави на Азовському й Чорному морях. В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка мала велике значення в iсторичнiй долi українського народу. В результатi другого (1793 p.) й третього (1795 p.) подiлiв Польщi до складу Росiї увiйшли правобережнi землi. Справа Семена Палiя i його сподвижникiв, учасникiв гайдамацького руху й славнозвiсної Колiївщини 1768 р. не була марною. Своєю боротьбою вони наблизили час визволення й возз'єднання всiх українських земель в складi Росiйської держави Роман Ю. Мушкетика "Яса" - художнiй твiр, а не спецiальне iсторичне дослiдження. На його сторiнках дiє чимало персонажiв, народжених творчою уявою автора. Виписанi вони iз знанням iсторичних обставин, у яких природно розкриваються характери, психологiя героїв тiєї епохи. Очевидно, не слiд дорiкати письменнику у подеколи хронологiчних змiщеннях окремих подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн створив загалом довершену, правдиву картину суспiльно-полiтичного життя українських земель другої половини XVII ст. Справжнiм героєм його твору є народнi маси, представники яких - Мокiй Сироватка та Лаврiи Перехрест - уособлюють основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi зброєю в руках захищали свою землю вiд ординських i польсько-шляхстськнх феодалiв, виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн Перехрест, не вагаючись, жертвують своїм життям задля спокою i щастя рiдного краю. "... Батькiвщина... лише одна. Тiльки потурнак може мiняти її на чужинську" - ось лейтмотив їх життя i боротьби. А хiба лише їх? Так думали i з цими словами вмирали мужнi захисники Ладижнна й Уманi, учасники походiв на Кримське ханство й турецькi фортецi. Героїкою боротьби українського народу з iноземними загарбниками та iдеями патрiотизму проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика "Яса". I в цьому його непересiчне значення. Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук. [1] Акинджi - нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур ) [2] Так турки називали Александра Македонського. [3] Езан - заклик на молитву (тур,). [4] Муфтi - первосвященик магометанського закону (тур.). [5] Що я написав - те написав (лат.) [6] Спагiї - вершники (тур ). [7] Сердар, сердарах - головнокомандуючий (тур.). [8] Секбанбашi - вищi офiцери регулярного вiйська (тур.). [9] Джебелiх - вiнсько, що вели за собою феодали (тур.). [10] Силяхуар-ага-чиновник, що возив шаблю султана (тур.). [11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подiї 1674 р., тому автор вмiщує ного в оповiдi пiсля ладижннської оборони. [12] Фiрман - указ (тур.). [13] Антецесор - попередник (тур.). [14] Фарсах-мiра довжини, 4 км (тур.). [15] Кибла - напрям на Мекку (тур.). [16] Передмiстя Адрiанополя. [17] Селямлик. -чоловiча половина будинку (тур.). [18] Асесбашi - вищий чин у яничарському вiйську, виконував також полiцiйнi функцiї (тур.). [19] Бiр аллах - бог єдиний (тур ). [20] Гелiйор - йти (тур.). [21] Беса - не забувай про звичай гостинностi (тур.). [22] Кьопек-собака (тур.). [23] Юрю! - Проходь (тур.) [24] Улу-Дениз - Гниле море (тат.). [25] Iзор - сукня з двох шматкiв полотна (тат.). [26] Яйла - гiрське пасовище (тат.). [27] Гяур оглу - християнське кодло (тат.). [28] Тум - народжений в неволi вiд невiльникiв християн (тур.). [29] Каймакам - управитель округи (тур.). [30] Рогожа з молодої липи. [31] Пелiкани. [32] Шарiат - релiгiйне право мусульман (тур). [33] Бiсмiлла - в iм'я аллаха (тур.) [34] Вай кьопек! - От собака! (Тур ) [35] Йок - нi (тур.). [36] Акты ЮЗР, т 12, с 102, 113, 527, 682 [37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарської агресiї 50 - 70-тi роки XVII ст. - К, 1961, с. 34, 35 [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 5, 10. [39] Iсторiя Української РСР. - К., 1979, т. 2, с. 91. [40] Акты ЮЗР. - СПб., 1875, т. 8, с. 218-220. [41] Iсторiя Української РСР, т. 2, с. 94-95. [42] Звичайно, слiд мати на увазi, що I. Сiрко був представником козацької старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй Українi, млини й будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi. [43] Цит за Анапович О М Запорозька Сiч у боротьбi проти турецько-татарської агресiї. 70-тi роки XVII ст. - К , 1961, с. 247 [44] Акты ЮЗР, т 12, с. 260 [45] Там же. т 9, с. 355 [46] Там же, т 11, с. 419 [47] Там же, т 12, с. 389 [48] Борисенко В. И. Соцiально-економiчний розвиток Лiвобережної України в другiй половинi XVII ст. - К, 1986, с 73, 123, 130, 156 [49] Там же, с 73, 191 [50] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. - М., 1954, т. 1, с. 73. [51] Там же, с. 155. [52] Там же, с. 132. [53] Стецюк К.. Вплив повстання Степана Разiна на Україну. (З iсторiї спiльної боротьби росiйського i українського народiв проти феодально-крiпосницького гнiту). - К., 1947, с. 75, 86-91 [54] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч 1, с. 237 [55] Там же, т. 2, ч. 2, с. 101. [56] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч. 1, с. 201 [57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII-XVIII веков. - Вопр. истории, 1969, N 3, с. 134-139. [58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска Запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 44, 49. [59] Летопись Самоила Величка. - К., 1851, т. 2, с. 497.