вою втихомиряла свої болi й упокорення. В уявi своїй бачила тодi нутро церковцi св. Духа в Рогатинi або катедри св. Юра у Львовi, де вперве побачила свого Стефана. Але часом горячка вiд степової жари i знущання доводила її до маячення, коли вже лягла на твердiй землi для вiдпочинку. Тодi уперто переслiдував її привид Чорного Шляху, хоч замикала очi. В її уявi йшла тодi тим шляхом чорна смерть, чума. Iшла висока, аж до хмари, вся чорна, як оксамит, з чорною косою у руцi, на бiлiм кiстянiм держаку. Йшла i смiялася степами Запорiжжя, а все йшла вiд сходу сонця... Настуня вже освоїлася з думкою про все, навiть про чорну смерть на Чорнiм Шляху. Тим часом її Стефановi удалося в замiшанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився вiн до Кам'янця, де його батько мав спiльникiв. З одним з них пiшов Стефан зараз до монастиря Тринiтарiїв, котрi займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську вiру, одержить допомогу при викупi своєї судженої. Але коли почув вiд Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан,- вiдразу зм'як i почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний. Молодий Стефан любив Настуню. Але вiн твердо любив i свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив її так дуже, що бачив її слабiсть в порiвнянню з латинським костелом. Не розумiв причин слабостi одної, нi сили другої, хоч бачив крiпку органiзацiю латинських священикiв, їх всюдиприсутнiсть i цiпку зв язь їх самопомочi. Як кожда сильна i благородна вдача, так i Стефан не дався б був взяти на нiякi обiцянки нi навiть на сповнення їх - за цiну опущення своєї церкви. На предложения чужого монаха не вiдповiв нi словечка, хоч чув жаль у душi, що й наша церква не мала такого чина, як тринiтарiї. Батькiвський товариш вiдповiв за нього: - Се син Дропана, купця зi Львова. Нi вiн, нi його батько не схоче даром вашого труду. Тепер i чужий монах не вiдповiв нi слова, тiльки дальше рахував приблизнi кошти викупу. Вийшовши з тринiтарського монастиря, пiшов Стефан подякувати Богу - до своєї церкви бiля самого ринку в Кам'янцi. Довго клячав на її кам'яних плитках i молився. А коли вийшов, побачив на церковнiм подвiр'ю подругу Настунi, Iрину, котрiй також удалося втечи серед замiшання, хоч i з iншою ватагою козакiв. Була дуже втомлена i змарнiла. Разом поїхали в дальшу путь - додому. III. В ОБЛАСТI ТАТАРСЬКИХ АУЛIВ Pace tua, si pax ulla est tua, Pontica tellus, Finitimus rapido quam terit hostis equo Pace tua dixisse velim tu pessima duro Pans es in exilio, tu mala nostra gravas. А Настуня мала таку сильну горячку, що була пiвпритомна, коли на татарськiм шкiрянiм мiшку, випханiм сiном, переправляли її через Днiпро коло Таванi. Ой далеко ще вiд Таванi до кримської шийки Перекопу. А дуже далеко для тих, що мусять пiшки йти з мотузом на шиї, як невольники. За Таванню зачиналися вже татарськi аули. Але вони були тут iще такi рiдкi й подвижнi, а Настуня була така перетомлена, що в областi мiж Днiпром i Перекопом не запримiтила нiяких аулiв, хоть чула, як татаре часто повторяли слово "аул" i вже за кiлька тижнiв подорожування з ними догадувалася, що се значить. I домiрковувалася, що входять в область їх движимих "осель" чи радше постоїв. Мов злуднi привиди степової пустинi щезли кудись тi аули на всiм просторi мiж Таванню i Перекопом - точно так, як фата-моргана. Мабуть, пiд сю пору татаре боялися чогось в тiй областi й усунули свої аули аж за шийку Криму. А може, Настуня iз-за тяжкої перевтоми тiльки не запримiтила нiчого. Вiд непам'ятних часiв пересувалися по степах, мов таємничi хмари, рiжнi завойовники, племена, орди й ватаги добичникiв, яких навiть з iменi не знає iсторiя. Однi другим видирали в кривавiй боротьбi награбовану добичу. I щезали з нею в безвiстях бездорiжного степу, паленого сонцем. Одинокий виїмок у тiм хаотичнiм стовковищi грабiжникiв становили найдальшi окраїни степу, надморськi побережжя, передовсiм Крим. У його мiстах держалася тривка культура старих грекiв, яка без упину боролася з диким i страшним степом, заливана раз у раз його мутними хвилями. В Криму в тiм часi сидiла татарська влада. Сидiла як брудна, їдка пляма на дорогоцiннiм, поломанiм, запорошенiм клейнодi. А ту брудну пляму шарпали звiдусiль то внутрiшнi мiжусобицi, то ногайцi, то козаки, то безiменнi ватаги всякої збиранини, яка по добичу заганялася аж за Перекоп, у сам Крим. Перекоп був немов тою жилою, котрою плили двi противнi собi, кривавi струї добичникiв: одна з Криму явно i в значнiй силi на Україну, друга з України, таємно, малими, але вiдважними ватагами - в Крим. Обi йшли мечем i огнем, обi лили кров i ширили знищення. Перекоп був небезпечною шийкою. Тому татарський загiн зi значною добичею постановив переночувати в степу i щойно ранком наблизитися до моря, а вiдти через Перекоп посунути в Крим. Татаре розложилися на нiчлiг. Вечiр на степу був дуже гарний, хоч сам степ був мертвий. Вiн робив вражiння мертвого, мимо життя, яке на нiм i над ним метушилося. Малi зайчики скакали оподалiк. Птицi лiтали. Онде дрофи довгим рядом летiли низько над степами. А там високо в воздусi кружляли орли i супи та багато яструбiв. Настуня дивилася на те все i завидувала кождiй птичцi, що може летiти, куди хоче. * * * Раннiм ранком наблизилися татаре до Чорного моря. Настуня ще нiколи в життi не бачила моря. Була дуже цiкава, як воно виглядає. Тут, близько Перекопу, пригадала собi, що її бабуня оповiдала їй про море: "На морю,- говорила їй,- не такi риби, як у нас. А великi-великi! Вийде така риба, пiдпливе до берега та й усе собi спiває. Нiхто не може її пiдслухати, бо вона все втiкає. Але був такий оден, що конче хотiв пiдслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, пiдплила та й своє... А той усе собi пише з кождої спiванки одно слово, аби не забути. Прийшов другий раз та вже бiльше засяг. Пустив потому мiж людей, i з того спiванки тепер". Бiльше Настуня нiчого не знала про море. Але й се так оживили її молоду уяву, що аж серденько живiше билося їй у груди. Табор сунув помалу. Нараз задув приємний, холодний вiтер вiд полудня й усiх тронув до глибини татарський оклик: "Денгiс! Денгiс!" "Море! Море!" - прошепотiли рiвночасно змарнiлi уста полонених. Бо море на кождого робить глибоке вражiння, все одно, чи вiн свобiдний, чи в кайданах. I тому всi оживилися, хоч iще не бачили його, тiльки чули близькiсть того велетня. Не довго тривало, а перед їх очима простяглася довга, рiвна поверхня води в першiй червонiй загравi дня. Веi вiдiтхнули так, якби тут мала кiнчитися їх мука. Незабаром побачила Настуня довгу, бiлу вiд пiни, смугу морського припливу та почула його грiмкий, оживляючий шум. i побiгла молодими очима по безмежнiй живiй поверхнi моря - з розкiшшю, в якiй мiстилося почування, що вiдкрила щось зовсiм нове. В тiй розкошi мiстився й казковий спомин з дiточих лiт. Очима почала шукати чудових риб, вiд яких люде переняли спiванки. Але їх - не було видно. Тiльки бiлогрудi меви лiтали над морем i скиглили радiсно до сходячого сонця. * * * На Перекопi було тихо. Табор пересунувся через нужденне мiстечко Ор i знайшовся на Криму, де вперве безпечно вiдпочав. Здалека виднiли бiднi аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зi струнких веж де-ревляних мошей муедзини кричали свої молитви. Помолилася й Настуня до Бога свого, що терпiв на хрестi. Вже на другий день почали в табор приходити громади купцiв у рiжних одягах татарських, турецьких, грецьких, єврейських, арабських, iталiйських. Були мiж ними старi, й молодi, й середнього вiку люде, поважнi й веселi. Вони низько кланялися татарським начальникам i просили дозволу оглянути привезений "живий товар". Татарська сторожа спроваджувала їх помiж рядами засоромлених жiнок i дiвчат, котрi розумiли, що оглядають їх на продаж, Властивий подiл добичi ще не був переведений. Але купцi вже тепер хотiли оглянути її, щоби слiдити за тими жiнками й дiвчатами, котрi їм особливо припадуть до вподоби. IV. У КРИМУ Взрiла корчi все зеленi В синiх горах Криму, Полонини Чаїирдагу - Мов квiтки килиму... - "Вiдкрий свої очi й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже нiколи не у зриш!" Сими словами Корану вiдiзвався старий турок, купець Iбрагiм до свого вiрменського спiльника в мiстi Бахчисараю, привiвши до нього щойно куплену невольницю. Старий вiрменин подивився на свiжий товар, i його очi весело блиснули. - Ва, ва[5].сказав по хвилi, скривившися.- Ти, певно, заплатив тiлько, що за тi грошi можна б купити дiм у Кафi, в самiй пристанi! - О, заплатив я багато,- сказав Iбрагiм.- Але варт! - Що варт? Як варт? Чому варт? Що на нiй есть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здоровi дiвки за тi грошi, якi ти взяв! - Слухай! - вiдповiв спокiйно старий Iбрагiм, вiдкриваючи верхнiй одяг i руки молодої дiвчини, що вся запаленiла вiд сорому.Ти подивися тiльки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гуртi лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зi синiв Могаммед-Гiрея, а заплатить тiлько, що й плюнути не варт! - За неї нiхто багато не заплатить! Вона хора! - Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему i мав би потiху на старi лiта. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть, тiльки втомлена дорогою i татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кiлька тижнiв гнали, як коня на ременях? Старий вiрменин знав се, а сперечався лише по своїй торговiй звичцi. По хвилi сказав: - Може, її троха пiдховаємо i продамо якому башi. - Нi,- вiдповiв Iбрагiм.- Я вже думав над тим. Ми її не троха, тiльки довше пiдховаємо... А потому я сам повезу її продавати. - Чому ти сам? - Бо я сподiюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навiть якогось дефтердара[6]: се лучше для нас, нiж до башi. Хто знас, як вона нам може стати в пригодi. - Лiпше не мати пригод! А заки вона здобуде собi ласку якої жiнки великого пана, нас уже може й на свiтi не буде. - То дiти нашi будуть! На се старий вiрменин був чуткий. Вiн подумав хвилю i сказав: - Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати! - Побачимо, побачимо! - А кiлько ти дав за неї? Старий Iбрагiм назвав цiну - i почалася сварня! Настуня не розумiла їх розмови, тiльки догадувалася, що не попала в найгiршi руки i що оба купцi радяться та перечаться над тим, як її найпоплатнiше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напiвдиких татарських ватажкiв i торговцiв живим товаром, якi розiбрали помiж себе її товаришок. Вiрменський купець, не перестаючи сваритися з Iбрагiмом, отворив дверi й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона пiдслухувала пiд дверми. Вiн рухом руки показав їй Настю, й обi вийшли. Невольниця завела її в якусь кiмнату з закратованими вiкнами, де куняли вже iншi невольницi. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди. Служниця, що привела Настю, сказала до неї тiльки одно слово: - Кафе![7] - i показала рукою далечiнь. Настуня остала з товаришками недолi. Порозумiтися з ними не могла. Страшно втомлена заснула пiд натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечерi. Проковтнула шматок коржа i троха молока та знов заснула. А як пробудилася ранком, побачила на подвiр'ю запряжену татарську телiгу й обох своїх власникiв, готових до подорожi. Її закутали в якiсь старi лахи й посадили на вiз. Оливними гаями й дубовими лiсами їхали вони попiд чудовi гори, де на верхах пишалися вiчнозеленi, чатиннi дерева i корчi. На їх узбiччях виднiли винницi й огороди та сади з олеяндрами, магнолiями, тулiпанами, миртами, мiмозами i гранатами. На синiм тлi полудневого неба колисалися злегка корони кипарисiв i дерев лаврових. Дорогою минали чудовi ломи рiжнобарвного мармору й цiлi валки маж, що везли бiлу сiль. Краса чудової кримської природи вiдривала думки молодої невольницi вiд понурої дiйсностi й непевної будучностi. Та краса природи успокоювала її. Праворуч виднiло верхiв'я Чатирдагу, одної з найкращих гiр на землi. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася пiд її вражiнням. I пригадалися їй могутнi слова, якими зачинається Святе Письмо: "На початку сотворив Бог небо i землю". Тут, у стiп чудного Чатирдагу, вiдчула всiм єством своїм безмежну велич Творця. I дух її, придавлений неволею, пiзнав сильнiше велич палати-свiта, у котрiм Бог нагромадив тисячi красот i чудот i дав на мешкання рiжним народам. Тут пригадала собi, як раз переїздив через Рогатин польський король i батько Наступi мусiв його вiтати. Вернувши додому, сказав: - I ми мали б тепер свого господаря, якби таки нашi крамольники не строїли були з гордостi останнього князя сеї землi, заки ще мав потомство. Думали, що самi потрафлять правити, без голови! I зiтхнув, складаючи ризи. Тут Настуня повторила батькiвське зiтхання, тiльки ще тяжче. Розумiла, що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники нашi не розвалили влади своєї землi... На синiм тлi Чатирдагу немов узрiла чашу чорної отруї, котру нашi крамольники пiдсунули молодому князевi Юрiєвi - останньому з роду Данила. У священичiм станi заховалися i ще були в тiм часi уснi перекази про мученичу смерть вiд скритоубийства останнього потомка Володимирової кровi на Галицькiй землi, котрий для скрiплення Галицько-волинської держави оточував себе нiмцями й iншими людьми захiдної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависникiв, i вони на Високiм Замку у Львовi пiдсунули йому помалу дiлаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Настi часто з сумом оповiдала, як молодий князь Юрiй сiдав у повозку з отруєю в нутрi, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирi i як там вився в передсмертних судорогах на долiвцi своєї палати. Нi бабуня, нi батько, нi мати не вмiли їй сказати, коли се було. Казали тiльки, що тодi була прекрасна осiнь на нашiй гарнiй землi, i що дуже рясно зародила була садовина. I що потому три днi бив тяжкий град по всiй землi Галицько-Волинськiй, спочиваючи хвилями. I що вiд того часу б'є ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз: - Гарнi пташки не тiльки нашi, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували заповiдь Божу: "Не убий!" бодай щодо свого господаря. I тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають... Настуня слухала колись тих оповiдань, як байки. А тепер вже не тiльки розумiла, але й вiдчувала все значiння того. На собi вiдчувала, що значить, коли якась земля стане жировищем i оборою чужих наїздникiв. Образи руїни i недолi всеї землi стояли перед нею так виразно, як бiлий снiг наверху Чатирдагу, як темнi лiси пiд ним. Ой на горi снiг бiленький, Десь поїхав мiй миленький,- забренiла пiсня в її молодiм серденьку. Але уста не вимовили її, тiльки очi яснiше заблистiли. Настуня не могла вiдвернути очей вiд чудового Чатирдагу. Вiн красою так утихомирив її, що з повним спокоєм у душi доїздила до великої торговицi невольницями, до пристанi Кафи. * * * Третього дня в'їхала Настуня зi своїми двома власниками в улицi надморського мiста, де в однiм днi продавано на торзi й до З0 000 невольникiв та невольниць. Вже здалека виднiли старi, темнi, величезнi доми генуенцiв з закратованими вiкнами. В них сидiли маси невольникiв i невольниць, призначенi на продаж. Мiж будинками побачила несподiвано християнську церкву оо. тринiтарiїв, що займалися викупом невольникiв. Пiзнала її по розiрванiм ланцюху, що як символ прикрiплений був над входом до церкви. З церковної брами виїздили якраз два монахи на ослах. Вона бачила раз у Львовi тих "Ослячих братiв", як збирали датки пiд церквою. Навiть сама дала їм раз щось на полонених. Скрiзь по схiдних торговицях невольникiв їхали тi "Ослячi брати", обличчями оберненi до хвостiв ослячих, бо не уважали себе достойними їздити так, як їхав на ослi Спаситель свiту, Цар над терпiнням його. Скрiзь iшли вони, сини рiжних народiв, по наказам з далекого Риму, в покорi духа свого йшли - лагодити страшнi терпiння невольникiв. Настуня з вдячнiстю дивилася на них. Лекше вiдiтхнула на думку, що й тут є тi, котрi пам'ятають iменем Христа про допомогу бiдним невольникам. I вже з лекшим серцем дивилася на старi, великi доми генуенцiв з закратованими вiкнами. На подвiр'я одного з таких домiв заїхала телiга з Настунею й її власниками. Вони помалу висiли з воза i взяли з собою Настуню досередини. По коридорах крутилося багато людей зi смаглистими, полудневими очима й безлiч прислуги. Iбрагiм i вiрменин задержали одного з них i щось розпитували його. Настуня вiдразу змiркувала, що вони тут, як у себе вдома. За хвилю Iбрагiм кудись подiвся, а вiрменин завiв її до одної з кiмнат, де сидiв при столi якийсь сухорлявий чоловiчок. Вiн говорив кепсько по-нашому й випитував Настуню, вiдки вона, кiлько має лiт, хто її родичi, де живуть i яке мають, майно. При тiм вiрменин весь час щось говорив йому, розмахуючи руками. Сухорлявий чоловiчок записував собi щось у велику книгу. Потiм вiрменин дiстав вiд нього якийсь шкiряний значок i запровадив її до iншої, великої кiмнати при тiм самiм коридорi. В нiй стояли цiлi ряди шаф з рiжними одягами. Бiля них поралася жiноча прислуга. Вiрменин вручив шкiряний значок старшiй мiж прислугою, що, очевидно, розпоряджалася там, i вийшов. Вона взяла Настуню за руку, попровадила до одної з шаф, подивилася на Настуню раз i другий i почала вибирати з шафи якiсь одяги, даючи їх держати Настунi. Вибравши, крикнула на одну зi служниць i сказала до неї кiлька слiв. Та повела Настуню рядом напiвтемних, подiбних до себе, кiмнат. Настуня несла рiчi, додумуючись, що вони призначенi для неї. Дорогою спробувала в пальцях матерiї. Була досить добра. Нарештi стала перед одною з кiмнат, вiдки через напiвотворенi дверi бухала пара. "Купiль",- подумала Настуня й усмiхнулася. Не купалася вiд часу, як попала в татарськi руки. В купальнi оживилася й прийшла до себе. Вернув їй давнiй гумор. Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала їй знаку, що час уже одягатися. Вона помогла Настунi розчесати її золотисте волосся й одягнутися. Скiнчивши роботу, попровадила її перед якесь надломане зеркало, що стояло в кутку сусiдної кiмнати, i пляснула язиком. Настуня глянула в зеркало: була майже задоволена собою i своїм одягом. Стара попровадила її знов тими самими напiвтемними кiмнатами, несучи старi рiчi Настусi. В кiмнатi, де стояли одяги, вiддала її в руки керовницi i пiшла. Та докладно оглянула Настуню вiд голови до стiп i щось поправляла на нiй. Настуня змiркувала, що тепер запровадять її до когось, хто рiшатиме про її долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть, Iбрагiм i вiрменин хочуть зараз вертати або мають якiсь iншi дiла. Розумiла, що вона остане тут, у сiм будинку, тiльки не могла догадатися, до чого її призначать. Керовниця шатнi закликала одну зi слуг i сказала щось до неї. Та попровадила Настусю довгими коридорами до кiмнати, перед дверми якої стояли посильнi. Сказала щось одному з них. Вiн вступив досередини, i за хвилину вийшов вiрменин. Служниця вказала йому Настуню. Вiрменин подався: не пiзнав її в новiм одязi. Потому взяв її за руку i впровадив до кiмнати. Була це велика, гарна саля, з колiровими венецькими шибами у вiкнах. Долiвка її вистелена була матами. Перед вiкном стояв стiл, на нiм оправленi в шкiру книги й два трираменнi свiчники. Перед столом сидiв на подушцi Iбрагiм, а бiля нього старий уже мужчина, сухий, середнього росту брюнет, мабуть, старший брат того, що записував у першiй кiмнатi, бо були дуже подiбнi. Iбрагiм, побачивши Настуню, встав i пiдiйшов до неї з очевидним задоволенням, придивляючись, як вона покращала в новiм одязi. Взяв її за руку й попровадив аж до господаря кiмнати, що вдивився в неї. Настуня мимохiть склонила голову. Iбрагiм весь час говорив, вiрменин притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пiчнуть її знов оглядати, вже змiшалася, одначе запримiтила, що тепер уже не тiльки Iбрагiм, але й вiрменин говорить те саме, а господар кiмнати мовчить. Оба її "опiкуни" почали рiвночасно оглядати її. Вона так змiшалася, що кров почула аж в очах. Коли наступив вiдплив кровi, запримiтила, що господар кiмнати оглядає її зовсiм такими самими очима, як її батько коня, який йому сподобався. Сей спомин оживив її, й вона усмiхнулася сама до себе. Господар кiмнати сказав щось. Оглядини були скiнченi, i то корисно для неї, бо оба її дотеперiшнi опiкуни були, очевидно, задоволенi. Господар кiмнати пiдiйшов до одної з шаф, виняв вiдтам якусь шарфу червоної краски i заложив її сам на рам'я Настунi. Iбрагiм i вiрменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню i повели до зовсiм iншого крила будинку. Перейшли з нею два великi подвiр'я й огород, у якiм були дерева. Потому впровадили її в новий будинок i передали в руки iншої керовницi. Попрашали рухом руки i пiшли. * * * Настуня знайшлася у великiй кiмнатi, де було багато молодих невiльниць. Вони зараз обскочили її й рiжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли i як попала в полон. Були мiж ними i бранки з української землi. Настуня зараз присусiдилась до них. Побачивши своїх, повеселiшала й оповiдала майже радiсно. Тут вiдчула близькiсть людей, уроджених на однiм шматку землi, де сонце так само свiтить. - Ти така весела! - сказала з подивом одна з її нових товаришок недолi. - А чому не має бути весела? - вiдповiла друга.- Адже пiде до школи, а за той час, може, родичi довiдаються, де вона, й викуплять її. - До якої школи? - запитала Настуня. - То ти не знаєш? Ми тобi скажемо,- посипалося зi всiх бокiв. А одна з них, що мала на руцi таку, як Настуня, червону шарфу, тiльки вже старанно пришиту, почала так: - Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть... - Ой чому нi! - перервала друга.- Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак? - Е-е, ту сподобав собi якийсь великий пан i дав бiльшi грошi! - Також i її може хтось сподобати собi. - Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначенi до школи, показують тiльки дуже багатим купцям, i то рiдко. - Але скажiть уже раз, до якої школи пiду,- просила Настуня. - Властиво, то ми всi в школi, i то в якiй школi! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанцi ляшка з-пiд Львова, побита за непослух так, що нi сiсти, нi лежати не може. Настуня глянула в той бiк, де їй показали хору. На долiвцi лежала боком у кутку на лежанцi молода дiвчина й не рухалась. Настуня пiдiйшла до неї зi спочуттям. Всi разом з нею звернулися в той бiк i обступили хору. Лежача болiсно усмiхнулась i сказала до Настунi: - Тут б'ють дуже болючо, але нешкiдливо - батогами по обвитiм тiлi. Втiм увiйшла керовниця, а за нею внесли обiд. Почався рух. Всi сiдали на своїх мiсцях. Тiльки хорiй подали харч. Настунi також призначено її мiсце. По обiдi, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи: - Кожда з нас мусить iти до своєї роботи. Вечером оповiмо тобi все. А ти поки що поговори собi з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи. Коли всi опустили кiмнату, Настуня присiла до хорої й запитала її лагiдно, вiдколи вона в полонi. - Я,- вiдповiла хора,- попала в татарський полон уже рiк тому. Батько мiй, Вєлєжинський, має село i, може, мiг би викупити мене, якби знав, де я. Але тi генуенцi укривають лiпших бранок... - Чому укривають? - Бо сподiваються або тим бiльшого окупу вiд родичiв, чим довше вони тужитимуть, або великої цiни вiд чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба. - А чого їм треба? - Як вiд котрої. Вони дiлять нас, бранок, на рiжнi роди. Одних, простих i негарних, призначують до тяжких робiт i до працi вдома. Iнших беруть до шкiл. Ляшка усмiхнулася з прикрiстю i сказала: - До такої, як тебе призначили, ще добре дiстатися. - А до якої школи мене призначили? - Тебе призначили таки до дiйсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахункiв i спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього башi або дефтердара, що має ласку в хана. - Нащо ж їм сього? - Аби мати через тебе знакомства i помiч в рiжних справах. - А що ж служниця може зробити? - Як де, як котра, як коли. Не одно вишпiонувати можна. Тi хитрi генуенцi вже все обмiркували. - А до якої школи призначили тебе? -- Мене до зовсiм iнакшої. Гарних дiвчат призначують вони до гаремiв своїх багатих панiв i вельмож та вiдповiдно кормлять i виховують. Ти бачила, кiлько харчiв принесли менi? - Бачила. Дуже багато. - I я все мусiла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дiстала б кiльканадцять батогiв, хоч я вже така збита, що сидiти не можу. - За що? - За непослух, кажу. От мене висiкли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотiв вибрати собi мiж дiвчатами нашого пана, - чи панiв, бо вони спiлку мають,- якусь гарну дiвчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали менi виконати при нiм усе, чого мене вчили в моїй школi. - А чого ж тебе вчили в твоїй школi? - Се не така школа, як ти думаєш. В тiй школi, де я була. мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танцi й iнакше поводитися супроти старих, а iнакше супроти молодих. - Як же? Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала: - Як приїде молодий, що хоче купити дiвчину, то вона має заховуватися дуже несмiло, спускати очi вниз, закривати їх стидливо руками i так заiнтересувати його. - А старого як? - Старого зовсiм iнакше. Йому має дивитись просто в очi, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирiкати йому розкiш, аби купив[8] .Отож приїхав тут до нашого пана старий як свiт баша з Трапезунта. Кiлькадесять найкращих дiвчат уставив йому наш пан у ряди, а мiж ними й мене. Всiм нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палицi, перелiз попри нас i кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зiмлiла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А вiн якраз показав - на мене! Вивели мене з ряду нi живу нi мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кiмнати зi старим башою, де той при нiм мав мене докладнiше оглянути. Наш пан ще по дорозi давав менi очима знаки, як поводитися. Але я постановила собi поводитися якраз iнакше, нiж мене вчили. - I доконала свого? - Так. Старий баша приступав до мене кiлька разiв, а я нi оком на нього не глянула, хоч мiй пан аж кашляв з гнiву. I баша сказав йому при менi: "Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!" Та й поїхав, не купивши нiкого!.. - Я так само зробила б. - А я вже нi, нехай дiється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричi на день так, що я вiд пам'ятi вiдходила. Бiльше не хочу того. Коби тiльки той сам баша не приїхав удруге. Дрож потрясла нею. Настуня потiшала її. - Адже вiн уже тебе не схоче. - Ага! Нiби вiн пам'ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсiм iнакше, волосся опустять на груди, не назад,- о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити! Показала своє дiйсно гарне i буйне волосся та й, вiдiтхнувши, додала: - Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене! Почала плакати тяжко. - А що ж вiн тобi зробить, як ти не любитимеш його, навiть коли вже тебе купить? - Ех, як же ти нiчого не знаєш про се, що вони виробляють з непокiрними невольницями, якi не пiддаються всiм їх забаганням! Поживеш, то почуєш. I тут мiж нами є такi, що були вже в гаремах у Царгородi, i Смирнi, i Єгиптi. Оповiдають страшнi рiчi. Настуня задумалася. Перед її очима стояв розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi монахiв як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозумiла, що значить невольниця, а що свобiдна людина. Розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то вiдзискає свободу. Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повiрок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душi, хоч воювала з сим. "Може, сьогодня недiля?" - подумала. Бо в дорозi втратила рахубу днiв. А боялася запитати товаришку недолi чи вона не знає, що сьогодня за день: хотiла якнайдовше дуритися, що сьогодня недiля i що зараз задзвонять на вечiрню молитву в Тринiтарськiй церквi. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобiдна. на волi, вдома, в рiднiм краю. Тi два поняття: рiдний край i свобода - лучилися в її думках i мрiях нерозривно. "Не мав слушностi батько, коли говорив, що здоровля найбiльше добро людини,- подумала.- Бо ще бiльше добро свобода". Але не давала по собi пiзнати того, що дiялося в її душi. Iнстинктом чула, що веселiсть i глибоке почуття радостi з життя - одинока її оборона. - Не журись,- сказала до ляшки.- Що має бути, те буде! I затягнула таку веселу пiсоньку, що й Ванда повеселiшала. Так перебалакали аж до вечера, а - дзвiн не задзвонив... Прийшли з робiт iншi товаришки. Вiд тої, що мала червону шарфу, довiдалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу i що там є вже двадцять дiвчат, крiм неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще двi грекинi i iншi з рiжних земель. Головних учителiв мають двох: оден турок, оден iталiєць... По вечерi дiвчата знов почали виходити. - Куди ж ви знов iдете? - запитала Настуня. - Знов до школи, але вже до лекшої,- вiдповiла їй ляшка. - Там учать жiнки,- доповiла друга. - I ти туди завтра пiдеш,- докинула третя.- Мусиш пiти, хоч, певно, трохи умiєш робити те, чого там учать. Настуня була дуже цiкава побачити ту школу невольниць. Не спала тої ночi майже зовсiм. V. В ШКОЛI НЕВОЛЬНИЦЬ В СТРАШНIМ ГОРОДI КАФI Кожда школа вчить не для себе, але для життя. "I am miserable and in a manner imprisoned and weighed down with fetters till with the light of Thy presence Thou comforlesi me, givest me liberty and showest me Thy friendly countenance.. " Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розумiла ясно, що в сiй школi може бути побудована пiдвалина її дальшої долi - доброї або злої. Чи до утечi, чи до дальшого життя тут - все треба пiзнати тутешнє життя i те, чого воно вимагає. Розумiла се так ясно, як Отченаш, котрий раз у раз повторяла. Довго думала над собою. I твердо постановила пильно присвоювати собi все, чого в тiй школi вчитимуть. I роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою... Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволi про те, як поводитися супроти молодих мужчин, а як супроти старих. Але стидалася докладнiше розпитувати про те. Коли перший раз переходила огородом з iншими невольницями до сусiднього будинку, де була школа для невольниць, побачила через залiзну огорожу, недокладне забиту дошками, страшний вид: на вулицi вився в ланцюгах i болях нагий невольник з тавром на обличчi, вистогнуючи тiльки два словечка в нашiй мовi: "О Боже!.. О Господи!.." Костi в руках i ногах мав потовченi, й обломки їх виставали крiзь пороздирану шкiру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву... При нiм стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорiзали християне, бо вiн мав сконати з голоду i спраги та упливу кровi, рваний собаками двiчi на день[9]. Були се звичайнi способи, уживанi мусульманами проти невольникiв, котрi уперто втiкали. А вживано їх публiчно на те, щоб iнших вiдстрашити вiд утечi. На той страшний вид Настунi закрутилося в головi, вона побiлiла як стiна, хлипнула воздуха й упала на грядку квiтiв, сама як скошена квiтка. Падала також зi словами: "О Боже, о Господи!" В синiх очах Настунi знов мигнула чаша чорної отруї на тлi Чатирдагу... i зазвенiли в душi страшнi, але правдивi слова Святого Письма: "На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу". Думки блискавками шибали їй по головi. Катований невольник був гарно збудований, i легко мiг бути потомком одного з тих злочинцiв, що пiдсували чашу з отруєю на Високiм Замку у Львовi, пам'ятної осенi, коли рясно зародили сади по всiй землi Галицько-волинськiй... Довкруги на вулицi лунали зойки кiлькох iнших катованих кнутами невольникiв: то публiчно виконувано на них рiжнi кари за найменший непослух. Настя, лежачи, затулювала вуха руками. По якiмсь часi пiднеслася при помочi товаришок i блiда як смерть пiшла дальше, подiбна до лунатички. Молилася всю дорогу з великою вiрою, кажучи в дусi: "О Боже, о Господи! Ти, певно, справедливо караєш нарiд наш за його грiхи великi. Але змилосердися над ним i надi мною в сiм страшнiм городi кари. Покажи менi приязне обличчя своє, i стане лекша неволя моя... Возьми опiку надi мною..." З такими думками вступила в шкiльну кiмнату й усiла, як iншi, на плетену мату, пiдiбгавши ноги пiд себе. О, якже се болiло! Товаришки, що вже до всего привикли, смiялися з неї й потiшали її, кажучи: - Привикнеш! Не бiйся! Старалася тепер всiми силами забути те, що бачила на вулицi. Молилася i дивилася в дверi. До кiмнати повагом вступив учитель в завою на головi. "Нi молодий, нi старий",- мигнула Настунi думка крiзь головку i збентежила її так, аж покраснiла. Не знала, як супроти него поводитися. Поважний турок Абдуллаг вiдразу запримiтив нову ученицю й її збентеження. По його обличчю перебiгло щось нiби увага, нiби задоволення: може, подумав, що то вiн як мужчина зробив таке вражiння на гарнiй невольницi. Але старався не дати пiзнати сього по собi. Усiв на подушцi i почав поважно, як щодня, свою науку словами: - Нема Бога, тiльки Бог[10], а пророк його Магомет! Тричi повторив сi слова з таким притиском, як би добував їх iз глибини свого серця. Настуня розумiла їх, бо зустрiчалася з ними майже вiд першого дня своєї неволi. Слова Корану, читанки пророка, наводив учитель Абдуллаг тiльки в арабськiй мовi. Пояснював їх дивною мiшаниною - турецько-персько-татарсько-слов'янською. При тiм надробляв гестикуляцiєю й показував руками предмети, про котрi говорив. Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських слiв. Але зi змiстом їх не годилася в душi, противилась йому, хоч була вдячна учителевi, що так уважно повторяв сi слова. Була переконана, що робить се для неї. Вдивлялася в нього, як в образ. З дальшої його науки не розумiла нiчого. I чулася найменшою з усiх учениць. Але тим твердше постановляла собi в душi зрiвнятися з ними й навiть випередити їх. Уважно вслухувалася в чужi звуки мови учителя. Вся перемiнилася в слух. Щойно при кiнцi науки запитав поважний Абдуллаг, чи котра з учениць не знає мови Настунi. Зголосилась єврейка. Абдуллаг наказав їй передати Настунi все, що чутиме вiд нього, i взагалi помагати в науцi. Єврейка переповiла се Настунi. Вона поглядом подякувала учителевi. По скiнченнi лекцiї Корану Абдуллаг учив рахункiв. Коли Абдуллаг вийшов, було полуднє. Ученицi пiшли на обiд. Настуня сiла бiля своєї опiкунки Кляри (так називалася єврейка) i зiбрала в думцi вражiння,- як робив голосно її батько, коли рiшався на якесь бiльше купно або iнший важний крок. Чула, що в Абдуллагу матиме приятеля, бо сподобалася йому: вдивлявся в неї весь час. Вправдi незамiтно, але частiше. нiж в iнших. Частiше й iнакше. Зовсiм так, як вдивляються, наприклад, жiнки в гарну, дорогу матерiю, якої iз-за цiни не можуть купити. Вiн не зробив на нiй нiякого вражiння як мужчина, як зробив Стефан, коли вперве побачила його. Але мимо того вiдчула смак у тiм, що сподобалася йому. Роздумуючи над тим, не забула про свою опiкунку. Питала її, як називається по-турецьки кожний предмет, який бачила на столi. Кляра радо говорила їй i живо пояснювала все. що знала. Кляра була типова представниця свого рухливого племенi, котре з потреби привикло бути у чинним мiж чужими. Опiсля та учиннiсть перейшла в кiсть i кров його та стала органiчною потребою жидiвської раси в добрiм i злiм. Прихильнiсть Кляри була для Настунi поки що бiльше потрiбна, нiж приязнь Абдуллага. Вiд Кляри довiдалася, що з другим учителем, iталiйцем Рiччi, сама могтиме порозумiтися, бо вiн був у Лехiстанi та й навiть троха говорить так, що вона зрозумiє його. Була тим дуже врадувана та й уже майже зовсiм весела йшла на науку по обiдi. З полудня прийшов Рiччi. Худий, жилавий мужчина, з якимсь дивним огнем в очах. Мав панськi, аристократичнi манери. Таких людей бачила Настуня тiльки на мить, як переїздили раз через Львiв. Отець Iоан казав їй, що се були ненецькi посли, котрi їхали в Москву. Була дуже цiкава, яким чином такий чоловiк опинився на службi у людей, що торгували жiнками. Очевидно, мусiв мати якiсь таємничi пригоди в життю, котрi загнали його аж сюди i приневолили до такого заняття у таких людей... Рiччi рiвно живо зацiкавився своєю новою ученицею. Вiн зараз-таки, заки приступив до науки, випитав її доклад но, вiдки вона, чим її батько, як i коли дiсталася в полон i що вмiє. Був задоволений з iнтелiгентних вiдповiдей Настунi, хоч при деяких незначно усмiхався. Особливо виразно усмiхався, коли Настуня твердо пiдчеркнула свою вiру та красу її обрядiв i церков. Се вкололо її так, що вона вiдважилася замiтити: - Ви, певно, латинської вiри... Рiччi знов усмiхнувся i вiдповiв: - Мої батьки визнавали ту вiру. - Як то - батьки? А ви приняли iншу? - запитала з ледви замiтним обуренням в тонi. Бо вже з дому винесла погорду до тих, якi покидають вiру батькiв. - Нi,- вiдповiв Рiччi, смiючись.- Але про се, якщо ви цiкавитесь тими справами, поговоримо колись докладнiше, i про красу рiжних обрядiв та святинь у рiжних краях поговоримо також. Я радо говорю про се, особливо з молодими й цiкавими людьми... Взявся до науки. При тiм кожде речення перекладав такою мiшаниною, що й Настуня його розумiла. Говорив про рiжнi народи, про життя на дворах панських i королiвських i про те, як там пишуть листи, як будують, як одягаються. Цiкаво говорив. Настуня так зацiкавилася його наукою, що при вечерi навiть не мала часу подумати про сього учителя. Тiльки випитувала Кляру, що вiн говорив досi, заки вона прийшла до школи. I Рiччi при кiнцi лекцiї вчив рахункiв. По вечерi попровадили її товаришки до тих кiмнат, котрi бачила, як тiльки прийшла до сього будинку. На питання, чого ще їх тут учать, вiдповiли їй: - Дурниць! Зараз побачиш... Тут вчили вже жiнки пiд проводом тої керовницi, яка переодягала Настуню. Вчили - залицятися, сiдати на колiна, нiжно i горячо цiлувати, плавно ходити по кiмнатi, одягати й роздiвати мужчин (одяги стояли на деревляних моделях), обiймати, робити їм гарнi завої й турбани. Все - на моделях. Настунi ся наука зовсiм не сподобалася. Вона просто не могла собi уявити, як можна цiлувати когось iншого, крiм Стефана. Але пригадала собi слова Ванди й задумалася. I сеї ночi довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в тiй дивнiй школi. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама провадитиме науку в напрямi, який цiкавитиме її. Була спритна. Вже першого дня змiркувала по поведению учителiв, що се може їй удатися. Успокоєна тим, заснула твердим сном. Скоро помiтила Настуня основну рiжницю мiж своїми обома учителями. У Абдуллага не було iншого Бога, крiм Аллага, не було iншої влади, крiм султана, не було iншого свiту, крiм мусульманського. Вiн був добрий i навiть приємний чоловiк. Але пригадував їй вола в кератi, що крутився все в оден круг, хоч часом той круг був доволi широкий i гарний. Абдуллаг з захопленням оповiдав про велич султанської влади, про красу столицi i палат падишаха, про його сади цвiтучi, про пишнi одяги його двору, про силу його вiйськ, про далекi країни, якi пiдлягають його владi, про їх багатства i красу, про всю величнiсть Сходу. Але всьому основа було у нього призначiння. Все буде, як мас бути, як Аллаг призначив. I в тiм основне рiжнився вiн вiд iталiйця. Так основно, як рiжниться Схiд вiд Заходу. Рiччi в усiм пiдчеркував вагу i значiння людської думки, пiдприсмчивостi i працi. Навiть у тiм, що очевидно мусить бути,говорив,- може людина робити важнi змiни. Любила його за сю думку. Бо нi на мить не покидала своєї мрiї про утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого їй свiту, куди її насильством запроторили й учили, крiм потрiбних речей, поцiлункiв i залицянь. Ненавидiла сю науку рiвно сильно, як любила ту науку, яку їй подавав Рiччi. З переняттям слухала його оповiдань про чудовi будiвлi iталiйськi, про царицю моря - Венецiю на 122 островах, про золоту книгу її родiв, про її Велику Раду, про могутнiсть Дожi, про олов'янi тюрми в пiдземеллях, про високi школи у Флоренцiї, про Ватикан у Римi та про всi дива епохи Вiдродження. Наперед сподобалось їй у тiй науцi це, що Рiччi говорив про пiдприемчивого духу тамошнiх людей. Потому перемогло в нiй захоплення зовнiшнiм блиском тамошнього життя. Та вкiнцi знов бiльше зацiкавилась людьми, яких їй представляв iталiєць. Особливо велике