вражiння зробило на неї оповiдання про те, що на Заходi й жiнки займаються всiм тим, що й мужчини: i торговлею, й наукою, i навiть державними справами! I дивним дивом,хоч була в неволi,- перший раз почула тут у собi - людину. Вправдi, i вдома знала, що були й у нас жiнки, якi правили державою, от як велика княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене i неясне, немов казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байцi. А тут усе те дiйсно тепер вiдбувалося, жило. На саму думку про те рамена їй пружилися, мов сталевi пружини, i грудь пiдiймалася високо. Тут вперше прийшло їй на думку, чому жiнка не мала б займатися державними справами? "Чи я не така сама людина, як мужчина?" - подумала. I якась iскра дивної амбiцiї заiскрилася в її серцi - тим дивнiша для неї самої, що вона добре розумiла, що була в неволi, i розумiла також, що i там, у старiм краю,- так його в думцi називала, бо сей був для неї зовсiм новий,- властиво, тiльки однi монахинi зi всiх жiнок кермували своїми публiчними справами. Знала, що вони мали свої наради, що самi визначували членiв своїх монастирiв до рiжних справ i поїздок. А всi iншi жiнки подiбним не займалися. I тим бiльшу вдячнiсть вiдчувала супроти церкви, котра допускала й пiдносила жiнок до такої працi. I тим бiльше гнiвалася в душi на учителя Рiччi, що вiн якось так з усмiхом говорив про церкву. Настунi анi не снилося, що Рiччi був одним з полiтичних розвiдунiв Венецiї, найбагатшого тодi мiста Європи. Його завданням було слiдити всякими способами вiдносини на Сходi та причинятися до виховування таких iнтелiгентних невольниць, яких опiсля можна було б ужити до звiдунської служби на дворах мусульманських намiсникiв, адмiралiв, генералiв, везирiв[11] i вельмож. Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпiла венецiян, Рiччi буцiмто був на службi у генуенцiв, ворогiв i конкурентiв Венецiї, котрi мали розмiрно бiльше симпатiї у туркiв, нiж венецiяне... Велика генуенська купецька фiрма, у котрiй служив пiд сю пору Рiччi, мала спiлку з купцями вiрменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Iнтерес i полiтика були в нiй так майстерно пов'язанi й закритi, що навiть далеко не всi учасники тої спiлки знали, в чiм рiч. Головна централя спiлки нарочно була примiщена в Кафi, а не в Царгородi, де мала тiльки свою фiлiю з найбiльш довiреними людьми. Настуня бiльше вiдчувала серцем, нiж розумiла розумом, що в огородi її думок наступає якась змiна. Виглядало їй, немовби той її внутрiшний огород подiлився на три рiжнi грядки з рiжними квiтами. Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймилiша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозумiла. Друга грядка була та, яку засаджував в нiй турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але вiн сам був їй симпатичний, бо вiдчувала в нiм чесного й вiруючого чоловiка. А третя грядка була та, яку засаджував в нiй iталiйський учитель Рiччi. Iнстинктом вiдчувала, що вiн гiрший вiд турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов грiх. Мов тепла, ясна водиця в купелi обiймала її дивна наука тодiшнього меткого Заходу. Бiльше вiдчувала, нiж розумiла, що та наука визволяє нутро людини, але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку i кинжал у другу й говорить: "Тобi все вiльно робити, що тiлько хочеш!" А строга наука Сходу говорила: "Ти маєш слухати Аллага на небi й султана на землi!" Вона в'язала - ще тяжче, нiж татарське ремiння. Але в тiм зв'язанню чути було силу. Вiдчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою на всi боки. Перед чистою, як квiтка, душею Настунi стояв тодiшнiй Захiд ренесансу, заражений уже безвiрством i злочином,- i чужий Схiд, повний жорстокостей, але сильнiший вiрою в Бога на небi, котрий вибрав той Схiд на кару для землi. Боронилася в своїм нутрi, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрiшньою опорою був хрест. Але його щораз бiльше немов заливали двi новi струї. Ще виринав вiн у її душi - навiть яснiший, нiж перед тим. I держалася його так, як держиться мурашка на малiй трiсочцi, котру вже несе повiнь. О. страшна є внутрiшня повiнь розхвильованої душi людини! А така повiнь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настунi... * * * Хоч Настуня не любила Рiччi, але з запертим вiддихом слухала його лекцiй, особливо про безогляднi вчинки жiнок в iталiї. Як же вiн цiкаво оповiдав! Про їх iнтриги й заговори або про рiжнi отруї, якими прятали зi свiту ворогiв. У нутрi кричало щось у нiй, що так не вiльно робити. Але рiвночасно заглушувала той крик нова свiдомiсть, що так роблять... I моральний крик її душi був щораз тихiший i тихiший. Просто освоювалася з тим, хоч терпiла вiд того. Одного дня прийшло їй на думку, що її учитель має якийсь означений i добре обдуманий план, коли оповiдає їм про те все. Властиво вiд першої години, яку перебула разом з ним у школi, вiдчувала, що се якийсь таємничий чоловiк, котрий чогось не договорює. Кiлька разiв здавалося їй, що ловить кiнець нитки його дуже таємничого клубка. Вже пальчик прикладала до чола на знак, що вiдгадала. Але по хвилi спускала ручку... Не могла вiдгадати. Все те її цiкавило й захоплювало, але й мучило. Тому вiдiткнула, коли Рiччi перейшов до зовсiм нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома - першi глухi вiстi. Але тут довiдалася докладнiше про новi дива-дивеннi, якi iталiйський земляк її учителя вiдкрив за великим морем, у котре заходить сонце. Довiдалася про червоних людей, що летять як вихор степами i здирають шкiру з голов побiджених, про їх шкiрянi вiгвами й кам'янi святинi на таємничих озерах, про золотi палати їх царiв у Мексицi i Перу та про страшну, завзяту боротьбу з бiлими наїздниками. З того повернув Рiччi на оповiдання про чудовi пригоди Одiссея. Помалу перейшов до еллiнської фiлософiї, втягала в свої думки його науку, як втягає квiтка росу в нiжнi листочки. I дозрiвала на очах, як черешня. Все, що вчула, обговорювала потому зi своєю товаришкою єврейкою, котра бiльше знала, бо довше вже була в руках сих торговцiв, котрi старанно пiдготовляли свої жертви. Раз запитала її Настуня: - Скажи менi, Кляро, на що вони нас вчать про тi отруї i про жiнок, що таке роблять? - То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони мiркують собi так: ану ж котра з їх невiльниць дiстанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тодi прирiкають золотi гори, i не одна таке робить. Все те спiлка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здаеться менi, що та пiлка сягає навiть у тi зовсiм новi землi, про котрi оповiдає Рiччi. Настуня здригнулася, як вiд порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що нiколи не любила зачiпати в розмовi тої справи. Але раз знов запитала Кляру: - Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тiй спiлцi? - Абдуллаг? Нi! Се чесний турок, вiн слухає Корану. Але вiн не знає, що робиться. Раз, коли сама йшла коридором i спiзнилася трохи до школи, зустрiв її Рiччi, задержав i несподiвано запитав: - Чи Ви поїхали б зi мною в захiднi краї? - Як то? - вiдповiла збентежена i цiла запаленiла.Адже я в неволi... - Втечемо разом. Не знала, що вiдповiсти. Хотiла видертися вiдси. Але пам'ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Рiччi, розумiла. Та не хотiла вiдмовою наразити собi його. I вiдповiла по хвилi скоро, якби спiшилася: - Я... я... надумаюся... Хтось надiйшов, обоє поспiшно пiшли до школи. Рiччi почав iще краще оповiдати про дива захiдних країв, про їх високi школи i науки в них. Так минав час. А сподiваний викуп не приходив... I навiть чутки не було нi вiд Стефана, нi вiд батька. А може, не допускали до неї нiякої вiстки? Часом сидiла й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки. Властителi Настунi тiшилися, що мають таку пильну ученицю. А тим часом Стефан Дропан, наречений Настунi, зi значними грiшми їхав з польським посольством слiдами своєї любки. Був у Бахчисараю i добився до Кафи. I молився в церквi оо. Тринiтарiїв, лиш через улицю вiд своєї Настунi. Скрiзь розпитував i поїхав дальше аж до Царгороду. Але навiть нiякої вiстки про неї не здобув. I не вiдзискав Настунi, i вона не вiдзискала його. I хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цiлей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей i народiв на стежках, якi вони самi собi вибирають вольною волею, iдучи до добра чи зла. VI. В НЕВIДОМУ БУДУЧНIСТЬ "Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris: et non invenies altiorem viam supra, nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis". Понад морем сумно лине Ключ вiдлетних журавлiв. Хто з них верне? Хто загине? Чути їх прощальний спiв. Багато днiв минуло у школi невольниць, i над страшною Кафою вже другий раз на пiвнiч летiли журавлi. Настала гарна весна, i земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристанi причалив ряд турецьких галер, побачила Настуня з вiкна своєї кiмнати, як вiйськова сторожа у пристанi зачала кидати свої шапки на землю i зривати намети! Голоснi оклики воякiв доносилися аж до неї. Миттю стало вiдомо всiм, що в мiстi Ограшкей помер у дорозi старий султан Селiм[12] i що тiло його чорними волами везуть до Стамбула. Якесь небувале заворушення заволодiло мусульманами. На устах усiх було iм'я престолонаслiдника, що досi був намiсником Магнезiї. - На престол вступає молодий Сулейман! Сi слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском i таємничiстю в очах. По вулицях мiста якось iнакше йшли вiйськовi вiддiли: iнакше ступали, iнакше несли мушкети, iнакше пiдносили голови. Крок їх став твердий, а литки яничарiв мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Кафи збиралися товпи мослемiв i,голосно кричали до неба: "Аллагу Акбар[13]! Нехай сто лiт живе султан Сулейман!" ...Десятий султан Османiв! А з тим окликом якась дивна легенда вiри i надiї йшла вiд Чорного моря i вiд гiр Чатирдагу мiж народ мослемiв. Йшла i крiпила його на дусi i на тiлi. Навiть на подвiр'ях гаремiв побожнi жiнки мослемiв пiднiмали своїх дiтей вгору i з завзяттям шептали: "Нашу кров i майно - на приказ падишаха!" I всi мошеї станули отвором, а народ мослемiв хвилями напливав молитися за молодого султана. Iз верхiв мiнаретiв кричали муедзини дивними голосами свої молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемiв. Чути було в воздусi, що надходить велика доба держави Османiв, пiдготована твердiстю покiйного султана. Якась аж неймовiрна єднiсть опанувала мусульман всiх племен i станiв - вiд багача до жеброти. Вiд неї тим виразнiше вiдбивали посоловiлi обличчя чужинцiв, християн i жидiв. Настуня з цiкавiстю очiкувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана. Як тiльки на другий день увiйшов у кiмнату Абдуллаг, запитала його: - Чого мусульмани сподiються вiд нового султана? Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях i сказав глибоким таємничим голосом: - Султан Сулейман буде найбiльший зi всiх султанiв наших! - Чому? - запитала молода невольниця, котра вже убулася в школi i привикла до учителiв. - Бо так предсказано,- вiдповiв з глибокою вiрою поважний Абдуллаг. - Але що саме предсказано? - запитала цiкаво Настя. - Предсказано, що з початком кождого столiття родиться великий муж, який обхопить те столiття, як бика за роги i поборе його. А султан Сулейман уродився в першiм роцi десятого столiття Геджри. - Але ж у тiм роцi уродилося бiльше людей,- замiтила Настуня. - Не говори так, о, Хуррем,- вiдповiв поважно Абдуллаг,- бо султан Сулейман любимець Аллага, i свята рiзка в руцi його має за собою ще оден знак на те, що буде найбiльший зi всiх султанiв наших. - Який знак? - запитала ще цiкавiше. - Такий, що вiн десятий з черги султанiв! А число десять се найбiльш досконале число! Бо воно кiнчить i завершує перший круг чисел. Про досконалiсть сього числа свiдчить те, що маємо десять пальцiв на руках i десять на ногах,- маємо десять змислiв: зiр, слух, нюх, дотик i смак i п'ять таких у нутрi, маємо десять частей святої книги Корану i десять способiв читання її, маємо десять учнiв Пророка i десять заповiдей, i десять частей неба, i десять генiїв над ними, i з десяткiв складається все вiйсько падишаха. Десятий султан тяжко поб'є ворогiв iсламу. Чи не чуєш, як iнакше перекликається сторожа у пристанi? Вона вже чує, що велика рука взяла над землею знак влади Пророка, ще бiльша, нiж була рука його грiзного батька, нехай Аллаг буде милостивий душi його![14] А вiйськова сторожа дiйсно iнакше перекликалася у кафськiй пристанi. Iнакше на вежах спiвали муедзини. Iнакше носили голови навiть простi мослеми: їх уявою заволодiла вже мiцна вiра в великого султана, що все переможе i все упорядкує. I дивнi легенди почали оповiдати про молодого Сулеймана. Настуня все нетерпеливо ждала на Абдуллага, щоб розпитувати його докладнiйше про нового султана. Тепер Абдуллаг, а не Рiччi, цiкавив її передовсiм. На другий день почала знов розпитувати Абдуллага про молодого султана. I так зацiкавилася тим, що говорила вже доволi добре з Абдуллагом, навiть без допомоги товаришок. Абдуллаг, урадований її зацiкавленням, оповiдав з найвищим захопленням, говорив про великi дiла, яких напевно доконає сей молодий султан. Настуня довго слухала його з зацiкавленням. Нарештi перервала його словами: - Говориш про його дiла так, якби султан Сулейман мав вiчно жити. - Нi. Вiчно жити не буде й вiн. Але старе передання каже, що вiн i по смертi правитиме свiтом ще якийсь час. - А се як? - Ось так. Десятий султан Османiв умре на львинiм столi сидячи. А що вiн у хвилi смертi своєї оточений буде всiми ознаками влади, то люде i звiрята, генiї й злi духи боятимуться його i слухатимуть, думаючи, що вiн живий. I нiхто не вiдважиться наближитися до Великого халiфа. А вiн нiкого не закличе, бо буде неживий. I так сидiтиме, аж поки малий червак не розточить палицi, на якiй великий султан опирати буде обi руки свої. Тодi разом з розточеним патиком упаде труп Великого Володаря. I смерть його стане вiдома всiм. I пiчнеться небувалий нелад в державi Османiв. Мiшками зав'яжуть собi шиї аги i вельможi i настане страшне панування Капу-Кулiв[15]. Арпалiк[16] i Пашмаклiк[17] знищать велику скарбницю султанiв, а перекупства i злочини, як черви, розточать силу законiв десятого й найбiльшого султана Османiв. Ще з того боку моря, з пустинь далеких такi передання принiс мiй нарiд про десятого й найбiльшого султана Османiв. По хвилi додав: - А ти, нiжна квiтко, не бiйся страшного часу Капу-Кулiв. Бо предсказано, що хто матиме лiт бiльше нiж десять, коли вперве почує сi передання про Сулеймана, той не побачить смертi десятого султана. Бо дуже багато морських хвиль ударить до берегiв землi, заки зморщиться молоде обличчя Великого халiфа i як молоко побiлiє каре волосся його. Учитель Абдуллаг говорив се спокiйним голосом. I нi оден нерв не задрижав на його обличчi. З запертим вiддихом слухала Настя старого повiр'я туркiв про їх найбiльшого мужа. Немов в екстазi, запитала: - А не предсказано нiчого про жадну з жiнок десятого султана? - Все, що призначене, єсть i предсказане. Найлюбiша жiнка десятого султана буде Мiсафiр[18]. Зiйде як ясна феджер[19] у серцi падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра i багато лиха в усiх землях халiфа вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду i до кам'яних могил фараонiв! Навiть в царствi мовчання, у страшнiй пустинi, де вiк вiкiв чорнiє Мекам - Iбрагiм[20], серед жари засвiтить чистий ключ водицi за стопою її. Бо дасть їй Аллаг з високого неба велику ласку свою i розум великий. Але шайтан засiє в її серденько рiвно велику гордiсть... В школi невольниць було тихо, хоч мак сiй. Учитель Абдуллаг вiдiтхнув i говорив дальше: - Довго i завзято постом i молитвою буде боротися Велика Султанка зi своїм грiхом, поки не пiддасться силi шайтана - у святу нiч Рамазану... I затермосить вихор брамами сераю i вiкнами гарему, а в серцi султанки зiйде грiх гордостi, i засмiється шайтан у садах султанських i в мармурових палатах падишаха. А потiм кара Божа так певно надiйде, як йде пустинею напоєний верблюд. Бо Аллаг людинi багато позичає i довго чекає i нiчого не дарує, даром не дає... Настуня задумалася, але не над жiнками падишаха. Ум її, котрий Рiччi зацiкавив державними справами, звернув увагу на щось зовсiм iнше, i вона сказала: - Ще одно! Чи не предсказано, що буде дальше з державою великого султана? - Все... що призначене... єсть i предсказане дрожачою душею вiщих людей,- вiдповiв Абдуллаг. I додав якби з сумом: - Коли доповниться круг вiкiв на повiках вiчних очей Аллага, тодi нарiд Османiв поверне вiдки прийшов, сповнивши по наказу Божiм своє призначiння на безбожних нессараг[21]. А вертати буде знов на схiд сонця пiд проводом кривавих ватажкiв своїх без роду i без плоду, лише з огнем в зубах... Помовчав хвилю i закiнчив: - Як кожда людина, так i кожде плем'я має свiй кiсмет[22], твердий i невмолимий, котрого не об'їде нi конем на землi, нi судном на морю... Говорив так певно, мовби читав зi святої книги Корану. Нi на одну мить не проявився неспокiй в очах його. Всею поставою i всiм виразом обличчя говорив, що буде те, що має бути. i навiть Сулейман Великий не здержить крокiв Призначiння. "Кiсмет" iшов... * * * Рух, викликаний вiсткою про смерть старого султана i вступлення на престол нового, не вгавав, а крiпшав дня на день. Рух в пристанi став великанський. З глибин Криму приганяли на торг великi маси коней, худоби i невольниць. Попит за ними був сильний. Бо всякi достойники заосмотрювалися в сей товар, щоб робити дарунки ще вищим достойникам: запопадали їх ласки при сподiваних змiна; хотiли вдержатися на своїх становищах або одержати при тiй нагодi вищi. Наука в школi невольниць майже зовсiм перервалася, бо щодня приходили вельможi й багатi купцi, яким у рiжних одягах або й напiвнаго показувано весь жiночий товар. Раз мало не купив Настунi якийсь анатольський баша. Купно розбилося тiльки iз-за високої цiни, з якої не хотiв генуенець опустити нi шеляга. Не переривано тiльки науки, якої вчили жiнки. Сю науку вбивано в голови невольниць з iще бiльшим натиском. Скоро повторювано з ними особливо науку густовного одягання й добирання красок в одягах та в уряджуванню кiмнат, в укладанню кашмiрських шалiв та дорогих серпанкiв з Моссулю й Дамаску. Поведення з невольницями стало надзичайно суворе: за найменшу неточнiсть били їх батогами, докладне обвиваючи тiло перед биттям, щоб не поранити. Харч був багатий, як нiколи. Серед такого руху, де кожда кождої хвилi могла сподiватися змiни своєї долi на гiршу, майже без вражiння здiйснилося прочуття ляцької шляхтянки. Всi її товаришки дивилися якось безучасно на те як її одягали. Всi вже знали, що приїхав старий, знемощiлий баша. Настуня при пращанню шепнула їй на потiху: - Вiн купує тебе не для себе, а на дар для когось Може, й молодому мужчинi дiстанешся. - Ой нi,- вiдповiла жертва.- Вiн уже над грбом i в нiкого ласки не запопадає. Для себе купить мене! А може жити ще довго... З'явилися i вiрменин, i старий Iбрагiм та й разом з генуенцем прийшли, ще раз упiмнули свою жертву, щоб старалася сподобатися старому башi. - Бо iнакше буде дуже зле,- сказали їй торговцi, щоб залякати й iнших. Нещасна жертва, пам'ятаючи попереднi знущання, зараз пiднесла голову й почала крiзь сльози кидати огнистi погляди та живо рухатися так, як її вчили. За годину їхала в критiй колясi зi старим трупом до пристанi як його власнiсть. Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею буде завтра. - Бiдна Ванда Вєлєжинська вже має чоловiка,- шепнула Настуня до своеї товаришки Кляри. Та не вiдповiла нi словечка, така була стурбована. Кляру призначили в оден ряд з Настунею - невiдомо, куди... * * * Генуенець, Iбрагiм i вiрменин ходили по огородi й над чимсь радили. Невольницi з запертим вiддихом слiдили з вiкон кождий їх рух, кождий вираз їх облич. Знали, що тi торговцi рiшають тепер про їх долю, але не знали, що рiшать. Ще того вечера повiдомили їх, що завтра рано повезуть на продаж цiлу школу. Куди, не сказав нiхто. Але всi додумувалися, що морем i правдоподiбно в Царгород, бо там найбiльший попит. Сам Iбрагiм повезе їх, оповiдали. Все одно - опиняться на авретбазарi[23] . Се знали. Настуня не спала майже цiлу нiч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшiсть, вгадували будучнiсть. Раннiм ранком принесли їм гарнi одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тривало - i цiлу школу рядами поведено до пристанi та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Iбрагiм i то разом з вiрменином. Настуня згадала першi хвилi свого полону. Оба були ласкавi для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде i чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат генуенця. Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно пiд вечiр. Настуня з жалем подивилася на мiсто й будiвлю, де пережила стiльки нових для неї думок, мрiй i почувань. Якийсь холодний сутiнок клав свої нiжнi пальцi на тихi води моря, на його легкi хвилi й на заплаканi очi молодих невольниць. Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гiрша - аж до страшних домiв розкошi у Смирнi та Дамаску, в Марокку й Самаркандi... Але болю душ не можна порiвняти. I тому однаково клав свої нiжнi пальцi вечiрнiй сутiнок на заплаканi очi невольниць. Нараз - невольницi сумно заспiвали на пращання... Заспiвали, як птицi заскиглили... Береги Криму i страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде - невiдомого. Хоч вони були дуже втомленi, бо не спали минувшої ночi, але й сеї заснути не могли. А як темна нiч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорнiй галерi i не дав заснути нi везеним на торг невольницям, нi їх властителям. Оповiдали собi про напади морських розбишак, про страшного Хайреддiна з рудою бородою, котрий не шанує навiть галер високих достойникiв. Оповiдали про чайки козацькi, що несподiвано нападають на морю й пiдпалюють турецькi галери. Настуня мрiла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на водi. А як пiвнiч наспiла i небо та Чорне море стали чорнi, мов найчорнiйший аксамит i нi одна зiрка не блистiла на небеснiм зводi, - побачили бiднi невольницi, як далеко-далеко засвiтили на морi три червонi огнi. Вони скоро зближалися. Неспокiй запанував на галерi торговцiв. Хто се може надпливати? В тих часах моря були рiвно небезпечнi, як сухопутнi шляхи. Неспокiй перейшов у тривогу, бо вже виразно виднiли таємничi судна - не то купецькi, не то воєннi. Нараз пронiсся по галерi шепiт: - То пливе Хайреддiн з рудою бородою! Хто шептав? Всi шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але нi одна душа не сумнiвалася, що надпливає Хайреддiн, "пострах п'яти морiв" - вiд Альгiру по Аден, вiд Кафи по Каiро, скрiзь страшний i скрiзь присутнiй... Жах спаралiжував усякий рух на галерi торговцiв. А три темнi судна Хайреддiна, найстрашнiшого пiрата тих часiв, щораз ближче свiтили червоними огнями. У свiтлi їх Чорне море ставало ще чорнiше. I якась тяжка задуха лягла на воздух, i на воду, i на серця всiх людей на галерi,- така тяжка, якби духи всiх помордованих грiзним султаном Селiмом хмарами летiли зi всiх усюдiв на суд справедливого Аллага. Навiть невольницi, котрi нiчого не могли стратити, вiдчували, що може бути ще гiрша доля вiд тої, яку мали: попасти в руки закам'янiлих злочинцiв як добича, жеребом тягнена. А темнi судна Хайреддiна пiдпливали все ближче i ближче. Вже на них виразно виднiли чорнi тула гармат i блискучi гакiвницi i залiзнi драбини з гаками, якi розбишаки перекидали на купецькi кораблi i так дiставалися на них з мечами в руках i ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами, ждучи наказу ватажка. Галера торговцiв стала - як курка, на котру налiтають шулiки. А на однiм з пiратських суден вийшов з каюти Хайреддiн з рудою бородою, пострах всiх людей, що плили морськими шляхами, без рiжницi вiроiсповiдань. Обличчя опришка було порiзане глибокими близнами. Крiзь легкий прозрачний кафтан з червоного шовку виднiла сталева кольчуга. За поясом мав два острi ятагани, при боцi криву шаблю, в руцi звичайну палицю-кавулю. Бороду мав руду, аж червону, немов помальовану. Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом: - Помилуй мя, Боже, по великiй милостi твоїй i по множеству щедрот твоїх... Кляра, на всiм тiлi дрожачи, шептала до Настунi: - Зараз буде напад... Хайреддiн глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговцiв, не кажучи нi слова. Над його головою помалу пiдносили червене полотно на двох жердках. На нiм звичайно виднiло одно-одиноке слово: "Пiддайтеся!" Але тепер на велике здивування всiх, що влiпили очi в полотно, був бiльший надпис: "Десять днiв i десять ночей не беру добичi нi на морi нi на сушi нi вiд мослемiв нi вiд нессараг, вiдколи вуха мої вчули вiстку, що на престол мослемiв вступив десятий падишах Османiв". Всi вiдiтхнули, хоч страх не уступив вiдразу: i свобiднi, i невольнi напiвпритомними очима глядiли на три пiратськi судна Хайреддiна, що тихо сунули попри них. Вони вже зникали на чорнiм тлi, а жах невольниць ще бiльшав на думку про в'їзд у столицю того чоловiка, котрого хоч на десять днiв пошанував страшний Хайреддiн з рудою бородою. Настуня збiлiлими устами раз у раз вiдмовляла "Помилуй мя Боже" - вже зi страху перед Царгородом, столицею Халiфа. Всi невольницi вже Бог знає котрий раз оповiдали собi, як перед виладовуванням їх у пристанi покують їх чвiрками в ланцюжки, бо в натовпi могла б не одна втечи i пропасти. Кляра, котра вiдкись докладно знала майже про все, що робили з невольницямн, пояснювала Настунi, що коли часом не стає ланцюжкiв, то скорше навiть мужчин пов'яжуть звичайними путами, нiж молодих жiнок i дiвчат. - Та чому? - питала Настя. - Я ж тобi вже говорила! Бо мусульмане кажуть, що найдурнiша жiнка хитрiша вiд найрозумнiшого мужчини. Зрештою, ми в нашiм вiцi дорожчий товар, нiж найсильнiшi мужчини. Бiлi ручки Настунi злегка задрожали, а в її синiх очах заперлилися сльози. Над ранком заснула неспокiйним сном. I снилося їй, що на галеру таки напав Хайреддiн-розбишака трьома суднами i що здалека надлетiли малi чайки козацькi... I що була завзята битва, i що галера почала горiти, i пекла ясна полумiнь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тiльки оченята її пекли вiд недоспаних ночей. Сiла на лежанцi й очiкувала днини. Раненько почула в небi тужнi голоси. Такi тужнi, що здавалося їй на хвилинку, що то її рiдна мати й батько кличуть за нею: "Настуню! Настуню!" А то ключ перелетних журавлiв летiв з Малої Азiї понад Чорним морем, на пiвнiч, в рiдний край Настунi. Може, й вiн пращав її... Перед її очима став Рогатин i великi луги над ставищем, де часто спочивали журавлi. "Там, певно, все ще в руїнi," - подумала, i сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговцiв живим товаром плила i плила на захiд сонця - в невiдому будучнiсть. VII. В ЦАРГОРОДI НА АВРЕТ-БАЗАРI "Viel dunkle Wege fuehren Vor unbekannte Тuегеп, Wer keine Heimat hat..." "Zal z oczu lzy wyciskal tym, со tain patrzyli, Co z Bahramen w niewoli w Carigrodzie byli, Widzac, ano tuteczne ludzie przedawano, Xiedza, cylopa, szlachcica, - nic nie brakowano. Jednych kijmi na bazar jak bydlo pedzono Drugich w petach, a drugich w lancuchach wiedziono", Щойно перестали падати ряснi дощi над гарним Царгородом[24] , i весняне сонце усмiхалося до нього блиском i теплом. Зазеленiли сади й огороди. I мiцнiше притулився повiй до струнких кипарисiв у парках Iльдiз-Кiоску. I зацвiли бiлi й синi бози, i червоний квiт брескви покрив гiлля її. З величезних мурiв резиденцiї падишаха позвисали синi, мiцно пахучi китицi квiтiв глiцинiї. Запах їх доходив аж до пристанi, де виладовували довгi ряди молодих невольниць. ...Йшли скованi, по чотири, злученi мiцними подвiйними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвiрки, в котрiй була Настя, якось не стало легких, жiночих ланцюжкiв. I на березi Золотого Рога столицi падишаха заложили на її ручки тяжкi ланцюхи, призначенi для молодих мужчин-хлопцiв, стиснувши їх на три огнива, бо дрiбнi ручки мала. Була б тут, може, ревно заплакала, якби й увагу не вiдвернули дикi сцени, що дiялися тут при виладовуванню мужеських невольникiв. Вiд Чорного моря, вiд берегiв Скутарi й вiд моря Мармара тиснулися до Золотого Рога рiжнi-прерiжш судна, галери, байдаки i каравелi[25] . А з них виганяли на берiг пристанi маси невольниць i невольникiв. З невольницями поводилися ще сяк-так, але невольникiв гнали як худобу: били буками i рiзками, дротяними-нагайками i кiнцями ланцюхiв, аж до кровi. Тут узрiла розгорнену в самiй серединi "книгу iсторiї наших найбiльших страждань i мук". Вiд хвилi, коли побачила своїми очима, що навiть найстрашнiший опришок турецький умiв пошанувати правну владу своєї землi, вже не сумнiвалася в розвиненiй болем головцi своїй, що кождому народовi дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синiх очах Настунi знов мигнула чаша чорної отруї - на тлi Високого Замку у Львовi. I для того не заридала вголос на березi Стамбулу i золотої пристанi його. Тiльки двi тихi слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани i засвiтили, як перли. I пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: "В перлах i фараpaх ходити будеш i адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю твоїм..." Не в перлах, а в ланцах iшла, не по адамашку, а по поросi, скропленiм слiзьми невольниць. У волоссю не мала дорогого "горiючого каменя", але зате немов палахкотiв горiючий камiнь у головi: хвилями вiдчувала такий пекучий бiль у головцi, що здавалося їй, немов її власнi очi западаються в нутро голови. Коли бiль уставав, вiддихала, мовби на свiт щойно вродилася. А вiд Пери й Галяти, великанських передмiсть Iстамбула, гнали сухопуттям в ланцюгах i путах новi товпи вже проданих невольникiв! Кого мiж ними не було! Робiтний народ, селяне i мiщане, шляхтичi й духовнi, що видно було по їх одягах: мусiли їх недавно пригнати з рiдного краю кримськi ординцi або дикi ногайцi. Бранцi йшли скованi й пов'язанi, як худоба, битi й катованi. А турецькi пси лизали кров, що капала з їх ран вiд побоїв. Настуня закрила очi з внутрiшного болю. Були се, очевидно, бранцi з її рiдних сторiн, бо переважали мiж ними зiтхання до Бога в її рiднiй мовi, хоч чула також тут i там уриванi слова польської молитви: "Здровась Марйо, ласкiсь пелна... мудль сєн за намi гжешнимi... тераз i в годзiнє сьмєрцi нашей... амен..." Польську мову чула мiж нещасними рiдше нiж нашу. Пригадалися їй батькiвськi слова, що й ляхи гарнi пташки, але таки не такi гарнi, як нашi. I для того менше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: "Як вимiрив Божою мiрою справедливостi..." Розумiла, що й нашi, й поляки були тут дуже нещаснi, бо втратили свою Батькiвщину, цiннiшу навiть вiд здоровля. ї тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже нi рiдної, нi польської мови, зачала розглядатися по мiстi, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зi стисненим серцем дивилася на марморнi палати i стрункi мiнарети чудової, як мрiя, столицi Османiв серед квiтiв i зеленi пiд синiм небом полудня. * * * Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану[26]. Вже вiд ранку глiтно було на широкiй вулицi, що з пiвнiчного кiнця пристанi провадить до Iльдiз-Кiоску, положеного над Босфором, на височинi Бешiкташу. Незлiчимi повозки сунули в барвистiй товпi народа... А вiд Бешiкташу аж до гори Iльдiз стояло шпалiрами вiйсько падишаха. I все ще виходили султанськi сили стройними рядами з довгої на милю казарми яничарiв, котру скоро кiнчив десятий султан Османiв. Всi дахи кам'яниць були битком заповненi глядачами. З кождого вiкна дивилися цiкавi очi тiсно стиснених голов. А всi мури по обох боках вулицi обсадженi були видцями до останнього мiсця. Довжезними рядами сидiли на них турецькi жiнки i дiвчата в завоях. Кожда з них очiкувала нетерпеливо, щоб побачити молодого султана. Те саме бажання мали й молодi невольницi, яких уложено далеко позаду - просто для того, що дальше в натовпi не можна було нi йти вперед, нi вернути до пристанi. З мошеї вийшов довгий ряд мусульманських духовних: старi, бородатi мужi, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими, золотом гаптованими ковнiрами. На головах мали зеленi турбани з широкими золотими лентами. Йшли мовчки i поважно - в напрямi до султанської палати. Там, перед вiкнами великого падишаха, в укриттю перед товпою, навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу Пророка. Настуня вся замiнилася в зiр. Але не могла бачити, що дiялося там, куди пiшов довгий ряд духовних. Перемогла в собi внутрiшнє пригноблення, яке мала iз-за наложених на руках ланцюхiв. I вже з веселим усмiхом звернулася до старого "опiкуна" свого i сказала лагiдним, як оксамит, тоном: - Скажи нам, добрий Iбрагiме, куди йдуть тi духовнi? Iбрагiм ласкаво подивився на неї й вiдповiв: - Скажу тобi, о Хуррем, хоч ти й не визнаєш святого iменi Пророка. Бо я не трачу надiї, що свiтло науки його осiнить колись твої веселi очi. Правду скажу тобi. А що се правда, переконаєшся, як Аллаг буде ласкав для тебе i зробить тебе служницею одної з жiнок падишаха, нехай живе вiчно!.. Показав рукою i говорив дальше: - Тi духовники йдуть на велике подвiр'я палати падишаха, де пiд вiкнами султана всiх султанiв навантажують святу каравану султанськими дарами. Визначнi паломники, що пiдуть з нею до гробу Пророка, i тi духовнi, що товаришать їй, вступають у великий намет, де для них приготована спiльна вечеря. По вечерi входить мiж них сам Шейх-Уль-Iслям, Заступник Халiфа у справах Iсляму i благословить їх на путь. Опiсля виходять з намету i стають перед вiкнами султана. Щасливий той, чиї очi можуть хоч раз в життю побачити десятого й найбiльшого султана Османiв!.. Тут старий Iбрагiм зiтхнув i говорив дальше: - Вiн стає в однiм з вiкон i знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються йому до землi. Зараз потiм виходить тридцять висланцiв султана й передають провiдникам каравани золотi грошi в шкатулах з бiлої шкiри, зав'язаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильникiв зi скриньками, в яких є султанськi дари для Мекки. Наперед навантажують двох верблюдiв, потому тридцять мулiв. Опiсля тих двох верблюдiв провадять по великих купах пiску, насипаних на той час в подвiр'ю султанської палати, щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустинi. В тiм мiсцi Наступi задрожало серденько в грудi. Але вона ще не знала чому. Щойно по хвилi додумалася причини свого зворушення: мусульманський символ пригадав їй iнший символ iнакшого свята, в рiднiм домi батькiв, де на святий вечiр вносили дiдуха i стелили на долiвцi пшеничну або житну солому. Надворi смеркало, i перша зiрка блимала на небi. I звичайно потрясав снiжок. Як сон, як сон, як далека мрiя рисувався їй у душi сей святочний спомин. I Настуня похилила на хвилю головку. А старий Iбрагiм оповiдав дальше: - По тiй церемонiї задержують обох верблюдiв на мiсцi й розстеляють перед ними молитовнi килими. Духовники звертають лице до Мекки, а Шейх-Уль-Iслям ще раз благословить їх. I тодi свята каравана опускає палату султана i входить мiж народ. Ось зараз надiйде... Дiйсно. По зворушенню народа видно було, що надходить свята каравана. Очi всiх звернулися в той бiк. На чолi каравани посувалися тi самi духовники, що йшли недавно до султанської палати. Тiльки тепер їхали на бiлих конях; сiдла їх були багато вибиванi золотом. Шпалiри вiйська з трудом здержували товпу, що перлася, аби якнайближче стати бiля святої каравани. Вiйсько тупими кiнцями копiй i ударами батогiв заганяли тих, що випихалися iз рядiв. Два переднi верблюди виставали високо своїми головами понад товпу. Дорогi металевi вудила звисали з їх пискiв, а шовковi кутаси з їх золотом тканих накривал. На хребтi першого верблюда колисався на дорогоцiннiм килимi намет, скарбами наповнений, покритий килимами великої вартостi, грубо золотом i срiблом тканими. Другий верблюд мав на хребтi на шовкових килимах дивну вежу з павиними вiялами й чудовими страусиними перами, що мали вiдганяти злих духiв вiд каравани. За верблюдами йшла вiйськова сторожа пiд такт глухих ударiв барабанiв. Нараз похiд став. Два араби, озброєнi кривими шаблями й металевими плитами, малими, як тарiлка, скочили проти себе в дикiм двобою. Скорими, напрасними ударами били себе взаiмно по своїх металевих щитах i шаблях, справно граючи кiньми. Се видовище представляло напад розбишак на каравану й оборону її: паломники, заосмотренi в довгi палицi, вiдганяли напасникiв. I похiд вже спокiйно посувався дальше. В серединi каравани, пiд охороною сильної сторожi вiйська, несли два мiцнi мули гарну, як павiльйон рiзьблену, лектику з темного дерева. Дах тої лектики був на золочених стовпах. На верху її блистiв золотий пiвмiсяць. По обох боках мала лектика по три вiдчиненi вiкна, а спереду i ззаду по одному. Всi вони заосмотренi були занавiсами. На пухких подушках чудової лектики сидiв малий синок султана, що представляв батька: сам султан тiльки духом iшов з караваною. На вид престолонаслiдника велике одушевления опанувало народ. Але вiн тiльки рухами очей i рук, а не криком, давав вислiв своїм почуванням, щоб голосним криком не злякати малого принца з кровi падишаха. I тiльки тихий шепiт iшов в народi мослемiв: "Се Мустафа, первенець султана Сулеймана..." Був се перший член сем'ї падишаха, якою Настя побачила в столицi султанiв. Гарне, живе дитя. За лектикою йшов довгий ряд тяжко навантажених мулiв. Кождий з них двигав крiм двох скринь ще якийсь дивоглядний, чотиригранний прилад з павиними i струсиними перами. Всi тi тягарi покритi були дорогоцiнними шалями. За мулами знов їхала сильна вiйськова сторожа. А за нею iншi члени святої каравани i маса народу. Весь той мальовничий похiд сунув у напрямi до пристанi, де мав переправитися на азiйський берег, до Скутарi. * * * За той час вiрменин i генуенець кудись ходили. Мабуть, шукали нiчлiгу для себе i для свого жiночого товару. А може, шукали покупцiв, бо фiлiя їх фiрми мусiла вже давно приготовити нiчлiг для свого "товару". Може, й вiдповiдних покупцiв знайшла, i вiрменин та генуенець тiльки для переконання ходили кудись. Настуню якось сильнiше заболiло серце на думку про тяжку долю, яка жде невольниць. Не журилася чомусь собою, тiльки ними. Вроджена їй веселiсть немов говорила до неї: "Ти даш собi всюди раду". Але як день почав умирати в улицях Царгороду, закрався неспокiй i в серце Настi. Зразу щемiв у нiм тихо, мов дрожання маленької рани. Потому щораз дужче i дужче. Вже тьохкало серденько в грудi. Спочатку - мов цвiркун в житi - вривано, незначно. Нарештi розтьохкалося, як соловейко в калинi, в саду над Липою. Вже сумерк почав тихо блукати в улицях Стамбула. Муедзини кiнчили спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв, як надiйшли вiрменин з генуенцем. Були задоволенi зi своєї прогулки по мiсту. Вiрменин шепнув щось Iбрагiмовi, i той також повеселiшав. Звернувся до дiвчат i сказав: - Ходiть! Маємо вже нiчлiг бiля Авретбазару. Рушили. Єврейка Кляра, що йшла коло Наступi, шепнула до неї: - Матимемо завтра багатих купцiв. - Та що з того? - Як то що з того? Все лучше попасти в багатший дiм, нiж в убогий. - А звiдки знаєш, що так буде? - Як то, вiдки? Ти гадаєш, що вони вернули б такi задоволенi, якби не пiдкупили слуг якогось багатого дому, котрi завтра купуватимуть невольниць? Но, я їх дуже добре знаю! А не забудеш за мене, як тобi буде лучше, нiж менi? - Нi. Але й ти не забувай! - А чи я тебе забувала в Криму? - Нi, нi. Я тобi дiйсно вдячна! - казала Настуня до Кляри. Та розмова трохи успокоїла її. Вже зовсiм було темно, як їх власники запровадили їх у великi сiни якогось заїзного дому, що стояв при самiй жiночiй торговицi. Спокiйно, як овечки, зайшли туди дiвчата. Незабаром розковано їх i розмiщено у великих кiмнатах. Для котрих не стало мiсця, тих примiщено в сiнях, на сiнi. Всi одержали воду до миття, харч i свiже бiлля. Їсти майже нiчого не могли. Але з приємнiстю милися по довгiй дорозi. I поклалися спати, кожда зiтхнувши до Бога. Настуня вiдразу заснула. Спала так слабо, як пташина на гiлцi. Вiд довшого часу переслiдували її майже щодругої ночi якiсь дивнi сни. I тепер мала дивний сон: снилося Настi, що йшла степами, кривавими слiдами, з iншими невольницями. I всi дiйшли до якогось мрачного мiста над морем. Було темно в улицях його. При входi до кождої вулицi стояв мужчина у зброї з жiнкою в бiлiм одязi i з дитиною. I брали на нiч утомлених подорожнiх. Але питали: "Чи маєш батькiвщину?" Хто мав, той iшов вiдпочивати додому, до кiмнати. А хто не мав, мусiв лягати на вогке камiння, пiд домом. А собаки бiгали скрiзь i нюхали лежачих, i зубатi щу