рi скакали по них. I холодна мрака стояла в темних улицях. Настуня лягла на мокре камiння й заснула. I в снi мала сон: весь час снилася їй чорна чаша отруї, кинжал убийникiв i якась довга бiйка без кiнця. Тупа, безладна i безцiльна. З криком i вереском плювали на себе, i шарпали себе, i кололи довгими ножами. Збудилася в снi. I знов їй снилося, що не хотiла спати на твердiм мокрiм камiнню чужої вулицi. Встала i добивалася до дверей. Але вони були вже замкненi, i нiхто не вiдчиняв. I щось збунтувалося в нiй. Зачала бити дрiбними п'ястуками в чужi замкненi дверi, мiцнi, дубовi, в мури вмурованi. I на диво - розбила їх. Але геть покривавила собi рученята. I з серця їй плила кров по бiлiм одязi. I з очей її двома струями лилися кривавi сльози - такi червонi-червонi, як огонь. А як дiсталася до чужого дому, вiн був пустий у тiм крилi. Впала втомлена на ложе, на м'ягкi подушки, але заснути не могла. А кров з її серця плила i плила по подушках, по лiжку, по пiдлозi - до дальших i дальших кiмнат. А потому надiйшов якийсь мужчина, i збирав ту кров пригорщами з долiвки, i хитався мов п'яний. Стряслася на всiм тiлi. Пробудилася, втомлена до краю. Глянула у вiкно. Ледви сiрiло на торговицi. Тихо клякла на лежанцi, обернена обiиччям до закратованого вiкна, й пiдняла очi до неба. Черствий подув ранку вiдсвiжував її чисту душу. Вона мов бiла квiтка вiдчувала, що наближається щось у її життю, щось зовсiм нове й невiдоме. Всi думки i всi почування звернула до одинокого Опiкуна, котрого тут могла мати - до всемогучого Бога. I представився їй в уявi ясний верх Чатирдагу, що пiдноситься високо над землею. Вона нiколи не була на нiм. Але бачила його i знала, що вiн iснує, гарний, як мрiя, спокiйний i могутнiй. В сiрiм сутiнку ранку молилася до Бога з твердою i мiцною вiрою в те, що Вiн чує кождс її слово, хоч би як тихо шептала. Молилася. - Всемогучий Боже, що бачиш все на свiтi! Ти видиш, як встає мiй батько, щоб iти до Твоєї церкви на молитву. Даруй менi, Боже, поворот додому! Я пiду пiшки кривавими ногами, о прошенiм хлiбi, як iдуть убогi на прощу до святинь. Нiколи без милостинi не вiдiйде прошак iз мого дому. I нiхто нiколи не попросить даром мене за нiчлiг. Я для сирiт буду добра, як ненька... Слези заперлилися їй в очах. Крiзь них побачила якiсь невисказано далекi простори i вiдчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала вражiння. що всемогучий Бог вислухає її та сповнить її гаряче бажання. Вiдчула розкiш, яка розлилася їй по очах i по обличчю та миттю висушила слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто знає що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя. "Да будет воля Твоя яко на небесiх, так i на землi..." - пфошепотiла з глибоким вiдданням себе в опiку Провидiнню. I засоромилася в душi того, що хотiла вказувати Божiй премудростi шлях". яким мае її вести. Була вже зовсiм спокiйна i приготована на все, що присудить їй всевишня сила Божа. Чулася дитиною Бога й вiрила, що Вiн не дасть їй зробити кривди. Мала роз'ясненi, як дитина, очi й вiдсвiжене екстазою обличчя, як моленниця. Виглядала, мов рання квiтка полева, свiжа i ясна. Надворi теж роз'яснювалося. Зачинався рух. Невольнгiцi повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово, як перед далекою дорогою, в невiдомий свiт. Снiдання майже не їли. Не могли. Коли одягнулися, їх власники оглянули докладно кожду зокрема й усiх разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замiнити одяг. Знов закували їх у ланцюжки i вивели їх на торговицю. Там уже був рух. Зi всiх усюдiв надходили малими й бiльшими групами невольницi, призначенi на продаж, пiд доглядом своїх власникiв i їх слуг. Деякi вже стояли на видних мiсцях. Були там жiнки й дiвчата з рiжних країв, усякого вiку й вигляду - вiд найчорнiших муринок до найбiлiших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначенi до тяжких робiт, були й нiжнi як квiти, вихованi виключно для розкошi тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин мiг тут бути заспокоєний: вiд того, що хотiв найтовстiшої жiнки, яка з трудом рухалася, до того, що хотiв дiвчини нiжної й легкої, як птиця. Купцi вже крутилися по базарi й оглядали призначений на продаж товар. Настя спокiйно придивлялася групам невольниць, бiля яких станув купець. Скрiзь невольницi миттю змiняли своє поведения, вiдповiдно до вiку й вигляду купця. Очевидно, скрiзь уживано тих самих або дуже подiбних способiв "виховання" їх. По деяких групах невольннць було видно, що були в особливо гострiй школi. Бо надмiрно виконували те, чого їх учили. Тiльки призначенi до тяжких робiт служницi сидiли нерухомо i лише час вiд часу, по наказу своїх власникiв, пiдносили тягарi, якi стояли бiля них, щоб доказати свою силу. Товстi жiнки переважно сидiли без руху. Деякi з них сильно заїдали, мабуть щоб доказати, що можна їх зробити ще бiльше товстими. Продавцi розкривали своїх невольниць i голосно захвалювали їх красу або силу. Деяких миттю спускали з ланцюжкiв i переводили за руки перед купцями, щоб доказати плавнiсть їх ходу. Деяким наказували танцювати на площi або спiвати. Всi тi картини зразу цiкавили Настуню своєю рiжноманiтнiстю. Потому так обурювали, якби кождий наказ вiдносився безпосереднє до неї. А потому знов збайдужнiла. Втома робила своє. Сидiла як кам'яна подоба. Але коли до її групи наближалися покупцi, довга тресура в школi робила своє: мимохiть викликувала й у неї виученi рухи та погляди очей. Переходили цiлi товпи купцiв. Першу продали єврейку Кляру. Настуня зi сльозами в очах пращала її. I навiть не могла змiркувати, до якого краю поїде її товаришка. У чвiрцi Настунi остали вже тiльки три невольницi: вона, одна грекиня й одна грузинка. Коло полудня Настунею зацiкавилися аж два купцi нараз. один молодий, другий поважний, з довгою сивою бородою. Але почувши високу цiну, вiдiйшли. Молодий вертав iще два рази. Але власники Настунi, очевидно, не спiшилися з продажею її. I навiть не дуже прихвалювали. Видно, ждали на щось. Настуня втомилася й сидiла, пiдiбгавши ноги пiд себе, збайдужнiла на крик торговицi й на все кругом. Нараз побачила, як заметушилися її власники й усi разом почали їй давати знаки руками, щоби встала. Махiнально встала й оглянулася. Серединою торговицi йшла бiльша група чорних євнухiв пiд проводом якогось достойника, також чорного. Мусiв се бути слуга якогось дуже високого дому, бо всi кругом вступалися з дороги i кланялися низенько. Мiж чорними євнухами йшли двi, очевидно, щойно купленi, бiлi невольницi надзвичайної краси. З ними йшла також якась старша жiнка в заслонi, поважна, як панi. Вiрменин, що стояв бiля Настунi, перекинувся поглядом з генуенцем й Iбрагiмом i почав кланятися та голосно кричати: - Нехай яснi вашi очi не минають i сих квiтiв в огородi Божiм! Нервовим рухом Iбрагiм шарпнув заслону на грудях Настунi i закричав: - Маю одну дiвчину, бiлу, як снiг на Ливанi, свiжу, як овоч iз нестертим пухом, солодку, як виноград з Кипру, з грудьми твердими, як гранати з Базри, з очима синiми, як туркус, що приносить щастя, - вивчену в школах для розкошi вiрним, добру до танцю, добру до розмови, послушну, як дитину, - вмiє крити тайну... Настуня запаленiла на обличчi. Чорний достойник став, придивився їй уважно i сказав щось невиразно до жiнки в заслонi. Вона приступила до Настунi й, не кажучи нi слова, дiткнула її обличчя й узяла в пальцi її золотисте волосся - зовсiм так, як пробується матерiю. Пригадала собi, як її перший раз продали у Криму. Зрозумiла, що була знов продана. Не знала тiльки кому. Кров ударила їй до очей i до голови. Мов крiзь криваву мряку бачила, як її дотеперiшнi власники кланялися чорному достойниковi й жiнцi в заслонi. I чула ще, як чорний достойник вiдсапнув i сказав до Iбрагiма: "По грошi прийдеш вечером до мене". Склонила голову перед своїми ще не проданими товаришками, мовчки пращаючи їх. Заходило сонце за Гагiю Софiю, як бiдну Настуню на Авретбазарi другий раз продали i з ланця спускали, кайдани з рук здiймали i чорним євнухам незнаного пана в руки вiддавали. Пiшла в товпi чорних як уголь євнухiв... А за нею клекотiла й шумiла жiноча торговиця Стамбула на Авретбазарi... Рух улицями в походi оживив Настуню з її втоми. Думки зачали їй ходити по головцi. Хотiла збагнути, кому її продали й куди її ведуть. Вiд самого початку розумiла, що продали її до якогось дуже багатого дому. Може, попаде в дiм якогось аги[27] або дефтердара. Але якого? Не довго тривало, як євнухи зачали йти в напрямi величезних будiвель. Серце в нiй захололо зi страху... Не було сумнiву: її вели в напрямi сераю[28]... Здовж попiд мури ходила рiвним кроком вiйськова сторожа... "Ну, вiдси вже нiхто нiякими грiшми не викупить мене,- шибнуло їй в головцi. - Навiть якби Стефан продав увесь свiй маєток, то й сим тут не дiб'ється нiчого", - подумала i зiтхнула. Дрижала як лист осики, коли впровадили її в якусь страшну велику браму, на котрiй виднiли застромленi на гаках свiжi людськi голови з виверненими вiд болю очима, стiкаючi кров'ю. Зрозумiла, що входить у нутро дому сина i наслiдника Седiма Грiзного, десятого султана Османiв, найгрiзнiшого ворога християн. Мимохiть пiднесла ручку i притиснула до грудей малий срiбний хрестик вiд матерi. Се успокоїло її, хоч страх мала такий, що тiльки на хвильку вiдважилася пiднести очi до неба. I так увiйшла на подвiр'я сераю, де зеленiли високi платани. А велика звiзда дня якраз зайшла, i сумерк ляг на величезнi мури i сади сераю в столицi Сулеймана, султана туркiв-Османiв. VIII. СЛУЖНИЦЯ В СУЛТАНСЬКIЙ ПАЛАТI Любов перша - чаша запахучих квiтiв, Любов друга - чаша з червоним вином, Любов третя - чаша з чорної отруї... З сербської народної пiснi Сходяче сонце щойно усмiхнулося над вежами i мурами султанського сераю, i над страшною брамою Баб-i-Гумаюн[29], i над ще страшнiшою Джеляд-Одасi[30], i над великими платанами в подвiр'ях терему, i над малими вiкнами в пiдваллях челядi, й над спальною кiмнатою новокуплених невольниць. Настуня прокинулася й вiдкрила очi. Iншi невольницi ще спали. Перше, що їй прийшло на думку, була челядь в домi її батькiв. Одних слуг батьки її любили, других нi. Уважно пригадувала собi, котрих i за що любили. Думки її перервала кяя-хатун[31], шо прийшла будити невольниць. Вони позривалися на рiвнi ноги й почали одягатися. Мовчки одягалася й Настуня й потайки перехрестилася та змовила "Отченаш". Новокуплених невольниць повела кяя-хатун на перший поверх гарему, щоб показати їм його розклад. Опiсля мали їх оглянути i розiбрати мiж себе султанськi жiнки й одалiски. Весняне сонце грало свiтлом на рiжнобарвних венецьких шибах вiкон султанського гарему й оживляло оргiї красок на чудових килимах кiмнат. Уважно придивлялася їм Настуня i всiми змислами вiдчувала радiсть на вид тої пишної краси. I здавалося їй, що вона купається в тiй красi, мов у теплий день в рiцi рiдного краю. i здавалося їй, що стiни, покритi килимами - живi-живiськi i що вони оповiдають чудовi казки, як оповiдали бзбуня в рiднiм домi. I здавалося їй, що вона вже не служниця, не невольниця, тiльки багата панi, збагачена самим видом тих дивних красок i чудових картин. Цвiтучi країни дивилися на неї зi стiн, далеко кращi, нiж в дiйсностi, квiти, й овочi, i винограднi грозна. Онде йшла Агар з малим сином Iзмаїлом. Iшла пустинею, вигнана мужем з дому, пiд надходячу нiч. Але навiть пустиня виглядала на килимi м'ягка, мов матiрна пiсня. I все так чудово вiдбивалося вiд матово-золотистих стiн гарему. Так. Тут чула бiля себе теплоту i працю великих умiв i рук артистiв. Мiсцями переходила напiвтемними коридорами й неприкрашеними кiмнатами, що виглядали як кам'янi ломи. Мимохiдь скоро минали їх. Улюбленiй жiнцi султана не сподобалася нi одна зi свiжокуплених невольниць. I їх повели в дальшi, менше прикрашенi крила гарему, де Настуню вибрала собi одна з султанських одалiсок, гарна, але дуже розпещена туркиня. В її кiмнатах зараз лишилася Настя. З нею було там ще кiлька невольниць. Уже на другий день почала Настуня пiзнавати життя великого гарему, його звичаї, завистi, iнтриги й ненавистi. Думки й розмови султанських жiнок, одалiсок i служниць крутилися передовсiм коло особи молодого султана. Всi були якнайдокладнiше поiнформованi про те, котрого дня i в якiй порi був вiн у одної зi своїх жiнок чи одалiсок, як довго там сидiв, чи вийшов задоволений, чи нi, на кого по дорозi подивився, що сказав,- до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощi, оточення султана - все, мов у дзеркалi, знаходило докладне вiдбиття в розмовах i мрiях гарему. Настуня скоро пiзнала все те, i скоро воно навкучило їй. В душi вiдчувала, що все те тiльки тимчасове. I тiшилася тим, хоч воно трохи й турбувало її. Вiдколи розсталася з рiдним домом, все було у неї дивне й тимчасове. Все, все, все. Було се в три тижнi по прибуттю Настунi до її нової панi. Весна свiтила в повнiм розгарi. Дерева цвiли у садах султанських. А в парках Iльдiз-Кiоску, мов води рiк, нiжно хвилювали довгi й округлi грядки Червоних, синiх i пурпурових квiтiв. П'янi пахучим соком квiтiв i дерев, жужжали пчоли у золотiм сонцi. На ясних саджавках мiж зеленню листя i блиском квiтiв плавали гiрлянди бiленьких лебедiв. На тлi аж темно-зелених кипарисiв дивно вiдбивали слiпучо-бiлi корчi ясминiв, бiля котрих ставали i молодi, i старi, що переходили чудними огородами сераю, вдихаючи запашну ласку неба. А часом над саджавками у парках султанських розпиналася семибарвна дуга. I було тодi так гарно, мов у раю. Настуня привикла вже до своїх робiт, до ношення води, до миття кам'яних сходiв, до чищення кiмнат, до трiпання килимiв i диванiв, опiсля до обтирання дорогих мальовил, вкiнцi до скучного й довгого одягання своєї панi i навiть до тихого бездiльного сидження в її передпокою. В думках старалася ще тiльки привикнути до того, щоб не журитися на вид старих невольниць, котрi тут i там волочилися, як тiнi, при ласкавiших жiнках султанських. Так надiйшов пам'ятний для Настунi день i таємнича година її долi. Вечерiло. Муедзини кiнчили спiвати п'ятий азан[32] на вежах струнких мiнаретiв. На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi[33] . Пахли глiцинiї. Служницi, мiж ними i Настя, кiнчили одягати султанську одалiску в м'ягкi нiчнi шати й мали розходитися, як надiйшов кiслярагасi, начальник чорних слуг в ранзi великого везира. Вiн повiдомив особисто паню, при котрiй була Настуня, що сього вечера зволить її вiдвiдати сам падишах. Низько склонився i вийшов. Султанська одалiска оживилася так, що важко було пiзнати, чи се та сама жiнка, її великi чорнi очi набрали блиску й живостi. Наказала покропити себе найдорожчими пахощами й одягти в найкращi шати i прикраси. Всi її слуги одержали гострий наказ, стояти бiля дверей своїх кiмнат i - не дивитися в очi великого султана, коли переходитиме. Тиша залягла в цiлiм крилi гарему. Тiльки чорнi євнухи ходили на пальцях i надслухували, чи не йде вже султан, володар трьох частей свiту. Настуня пiсля наказу своєї панi скромно стала бiля дверей її кiмнати й поклала руку на залiзнiй кратi вiдчиненого вiкна, в яке заглядали розцвiлi квiти бiлого ясмину, пронизуванi таємничим сяйвом мiсяця Серце в її грудях билося живiше: вона була цiкава побачити великого султана, перед котрим дрожали мiльйони людей i навiть дикi татарськi орди, якi нищили її рiдний край. Лискавкою перебiгли перед нею спомини подiй вiд часу її вивезення з рiдного дому. їй здавалося, що на всi землi та шляхи, якими йдуть орди татарськi, простягається рука сеї людини, що мала входити в кiмнату її панi, що ся людина - жерело тої страшної сили, яка нищить усе кругом. Так, серце в грудях Настунi билося живiше. Перший раз у життi вiдчула якийсь небувалий у неї внутрiшнiй неспокiй. I вся перемiнилася в слух. I здавалося їй, що вона очiкує спiву соловейка i що вiн ось-ось затьохкає в парку... Довго чекала. Нарештi здалека зашелестiли кроки по килимах кiмнат. Настя вiдчинила дверi й махiнально оперла знов руку на залiзнiй кратi вiкна, в котре заглядали розцвiлi цвiти бiлого ясмину. Не дивилася на молодого султана. Тiльки раз, оден раз. Султан став. Так... Перед нею став i стояв у блиску мiсячного свiтла. у всiй красi i молодостi своїй, первородний син i правний наслiдник Селiма Грiзного,- Сулейман Величавий,- пан Царгорода i Єрусалима, Смирни i Дамаска i сiм сот мiст багатих Сходу i Заходу, десятий i найбiльший падишах Османiв, халiф всiх мусульманiв, володар трьох частей свiту. цар п'ятьох морiв i гiр Балкану, Кавказу й Лiвану, i чудних рожевих долин здовж Марiци, i страшних шляхiв на степах України, могутнiй сторож святих мiст в пустинi Мекки i Медини i гробу Пророка, пострах всiх християнських народiв Європи i повелитель найбiльших сил свiту, що мiцно стояли над тихим Дунаєм, над Днiпром широким, над Євфратом i Тигром, над синiм i бiлим Нiлом... Ноги пiд нею задрижали. Але свiдомiсть мала майже ясну. Вiн був прекрасно одягнений,- стрункий i високий. Мав чорнi як терен, блискучi, трохи зачервонiлi очi, сильне чоло, матово-блiде обличчя лагiдного виразу, тонкий, орлиний нiс, вузькi уста й завзяття бiля них. Спокiй i розум блистiли з карих очей його. На дорогiй темнiй котарi бiля дверей одалiски виразно вiдбивала висока постать його. Стефан Дропан зi Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший вiд Стефана. Така молодiсть била вiд нього, що не могла собi уявити, як вiн мiг би стати старцем з бiлою бородою i зморщеним обличчям, якого їй описував у Кафi учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто неможливим. Спустила очi вниз i ручку зняла з залiзної крати... Чула, як обкинув її поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй пiдiйшла до личка. Засоромилася того, що її невiльницький одяг закривав красу її тiла. За хвилинку виринув у неї ще бiльший страх на думку, що скаже її панi на те, що султан так довго задержався тут... Мимохiть пiдвела вiї та благаючим поглядом показала султановi дверi своєї панi, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. I знов спустила свої синi очi. Але чи султана Сулеймана задержав бiлий квiт ясмину, що заглядав у вiкно, чи бiлолиций мiсяць, що пронизував пахучi листочки ясмину, чи бiле, як ясмин, личенько Настунi, чи її переляк - досить, що султан не вiдходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ. За хвилю запитав: - Я тебе ще нiколи не бачив? - Нi,- вiдповiла тихе, ледве чутно, не пiдводячи очей. - Як довго ти тут? В тiй хвилi вiдчинилися дверi сусiдньої кiмнати й виглянула султанська одалiска з розгнiваним обличчям. Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила дверi. Вона на одну мить спiзнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнiвним поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидвi жiнки. I сказав до Настi, збираючись до вiдходу: - Ти пiдеш за мною! Зовсiм збентежена, глянула Настуня на свiй одяг i на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махiнально пiшла за Сулейманом. Iдучи, чула на собi погляди своєї панi. А в дальших кiмнатах i своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрiлами. * * * Не пам'ятала, як i куди йшла i як опинилася в невеличкiм нарiжнiм будуарi гарему, де в закратованi вiкна заглядав синiй, мiцно пахучий боз. Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату вiкна. Молодий Сулейман пiдiйшов до неї i, взявши її за руку, повторив своє питання: - Як довго ти тут? - Три тижнi,- вiдповiла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримiтив се султан i сказав: - Ти чого така перелякана? - Я не перелякана, тiльки не знаю, як тепер покажуся на очi своїй панi, якiй я мимохiть перебила твiй прихiд. Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володаревi Османiв. Говорила просто через "ти" i "твiй". Вiн, очевидно, взяв се на рахунок незнання мови i звичаїв. - Ти зовсiм не потребуєш показуватися їй на очi,вiдповiв, усмiхаючись. - Чи ж не так само зле буде менi тепер у кождої з твоїх жiнок? - замiтила дуже тихо. Султан весело засмiявся i сказав: - Ти, бачу, не знаєш, що котру жiнку чи дiвчину султан раз дiткне, її вiдокремлюють i дають їй окремих невольниць i євнухiв. Зрозумiла. Мов лискавицi, ослiпили її на мить новi, зовсiм несподiванi вигляди. Хвилину билася з думками й вiдповiла, вся спаленiла вiд сорому: - Мусульманам Коран забороняє насилувати невольниць проти волi їх... Молодий Сулейман споважнiв. Пустив її руку i здивований запитав з притиском на кожнiм словi: - Ти знаєш Коран? - Знаю,- вiдповiла вже трошки смiлiше.- I знаю, що Коран у багатьох мiсцях поручає як богоугодне дiло освободжування невольниць, а передовсiм лагiднiсть i доброту супроти них. I знаю, що ти наймогутнiший сторож i виконавець приписiв Пророка,- додала, незначно пiдводячи очi на молодого султана Османiв. - Хто вчив тебе Корану? - запитав. - Побожний учнтель Абдуллаг, у Кафi, в школi невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих лiт! - Вiн добре вчив тебе. Обое дивилися на себе; якби вiдкрили в сiй палатi щось зовсiм несподiване. Вона не сподiвалася нiколи, що буде мати нагоду в чотири очi говорити з могутнiм падишахом i може випросити у нього свобiдний поворот до рiдного краю. Чула всiми нервами, що ся молода людина здiбна до благородних учинкiв. I вже ввижався їй у далекiй мрiї рiдний Рогатин, i церковця св. Духа, i сад бiля неї, i луги над Липою, i великi стави, i бiлий шлях до Львова... Аж покраснiла вiд мрiї, як снiжний квiт калини, сонцем закрашений. А вiн не сподiвався, що мiж невольницями одної зi своїх одалiсок зустрiне чужинку, яка кепською мовою, але зовсiм влучно говоритиме про Коран i не схоче вiдразу кинутися йому до нiг - йому, наймогутнiшому з султанiв! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтiв вiдблиск гнiву. На одну мить. На хвилинку забушував також у нiм гнiв. Особливо вразило його слово про "насилування". Хотiв їй сказати, що не мае ще нiякої пiдстави говорити анi навiть думати про се. Але вчас змiркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. I перемогла в нiм цiкавiсть молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, i успокоювало його гнiв її признання, що вiн наймогутнiший сторож святої читанки Пророка. Взяв її знов за руку i сказав: - Чи ти вiриш у Пророка? - Я християнка,- вiдповiла виминаюче, але доволi виразно. Усмiхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею. - I як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не вiриш у нього? - Але ти вiриш,- вiдповiла так природно й весело, що роззброїла його.- А ти тут рiшаєш, не я,- додала. - Та й розумна ж ти! - сказав здивований Сулейман.- А вiдки ти родом, як називаєшся i як сюди попала? Скромно спустилася очi й вiдповiла тихо: - Яз Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем[34]. Татари вивезли мене силою з дому батькiв, в день вiнчання мого. I продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарi. - Ти була вже жiнкою другого? - запитав. - Нi,- вiдповiла.- В сам день вiнчання вивезли мене. Молодий Сулейман хвилину боровся зi собою. Потiм взяв її за обидвi ручки, подивився в очi й запитав: - А чи ти по своїй волi лишилася б тут, якби я прирiк взяти тебе до свого гарему на правах одалiски? - Ти не зробиш сього,- вiдповiла. - Чому? - По-перше, тому, що я християнка. - А по-друге? - По-друге, тому, що я тiльки яко служниця слухняна... Засмiявся i сказав: - По-перше, ти i яко служниця не зовсiм слухняна! - А по-друге? - запитала. - По-друге, говори ти по-трете, бо не скiнчила. - Скiнчу! Отож, по-трете, я думаю, що тiльки тодi можна вiддаватися мужчинi, коли його любиться... Молодий султан знав, що в цiлiй величезнiй державi його нема нi одного дому, нi одного роду мослемiв, з котрого найкраща дiвчина не впала б йому до нiг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Вiн дуже здивувався, що тут, одна з його служниць,- ба, невольниця! - може мати такi думки... "Що за диво?" - подумав. - Значить, тобi треба сподобатися? - запитав напiв з глумом, який одначе щораз бiльше перемагала цiкавiсть. - Так,- вiдповiла наївно. - I як же можна тобi сподобатися? - питав з iще виразнiшим глумом. Одначе рiвночасно чув у глибинi душi, що ся дивно вiдважна дiвчина зачинає його дуже iнтересувати. А вона спокiйно вiдповiла: - Подобається менi тiльки такий мужчина, який не думає, що мас право й може зi мною робити, що хоче... - А чи ти знаєш, що я мiг би за такi слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю? - I мав би тiльки невольницю... - Розумiю. А як жiнка ти хотiла б, щоби твоїй волi пiдлягали всi палати мої. Правда? - Нi.- вiдповiла щиро, як дитина.- Не тiльки палати, але й уся твоя земля - вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду, i до кам'яних могил фараонiв, i по найдальшi стiйки твоїх вiйськ у пустинях. I не тiльки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькi судна рудого Хайреддiна. Молодий падишах пiдняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче сiсти легка пташина. Так до нього не говорив ще нiхто! Був у найвищiй мiрi здивований i - роззброєний. Тiнь твердостi зовсiм щезла довкруги його уст. Велике зацiкавлення сею молодою дiвчиною, що так основне рiжнилася вiд усiх жiнок в його гаремi, перемогло в нiм усi iншi почування. Пустив знов її руки i почав поводитися як супроти дiвчини з найповажнiшого дому. - Де тебе виховували? - запитав. - Вдома i два роки в Криму. - Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся? Мовчала. В тiй хвилi чула, що звела першу боротьбу з могутнiм падишахом, з десятим i найбiльшим султаном Османiв - i що тепер наступить кристалiзування їх взаємин. Iнстинктом вiдчула, що се кристалiзування не смiє поступати скоро, коли має бути тривке. Глибоко вiдчувала, що се не остання розмова з султаном. А молодий Сулейман почав якимсь м'ягким розмрiяним тоном: - У старих книгах написано, що були могутнi султанки, якi по завзятих боях брали в пiдданство султанiв. Але ти, о Хуррем, хотiла б мене взяти в пiдданство зовсiм без бою!.. - Без бою неможливо нiкого взяти в пiдданство,вiдповiла. Довшу хвилю вдивлявся в її молоде, iнтелiгентне личко. Потому сказав: - Так, маєш слушнiсть. Чи ти, може, не виграла вже бою?.. Не вiдповiла. Вiн приступив до вiкна i схопив кiлька разiв запашного воздуху, як ранений. Вона жiночим iнстинктом вiдчула, що доволi глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрiлу першого вражiння симпатiї i любовi. I вiдчувала, що вiн зараз спробує виривати з серця ту стрiлу. Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну нiч. Нараз став близько перед нею i запитав: - Чи можна бiльше разiв любити в життю? - Я молода й недосвiдчена в тiм,- вiдповiла.- Але я недавно чула, як спiвали про се невольники зi сербської землi, що працюють у твоїм парку. - Як же вони спiвали? - Вони спiвали так: Любов перша - чаша запахучих квiтiв, Любов друга - чаша з червоним вином. Любов третя - чаша чорної отруї... Сказала се напiвспiвучим тоном, причiм, як могла, так перекладала сербську пiсню на турецьку мову. По хвилi докинула: - Але я гадаю, що i перша, i друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог всемогучий. Сулейман признавав їй у душi глибоку рацiю, бо розчарувався був на своїй першiй любовi. Став як вкопаний. Був переконаний, що вона думає, що вiн уже перебув i третю любов... Не хотiв оставити її в тiм переконанню. По хвилi промовив помалу не то до себе, не то до неї: - Першу чашу я вже випив. Тепер, мабуть, другу зачинаю пити, хоч вино заборонене Пророком. I вже чуюся п'яний вiд нього. Тiльки третьої чашi нiколи не хотiв би я пити... Дивився допитливо в її очi. I був далеко кращий нiж недавно, коли побачила його, як iшов до її панi. Тепер здавалося їй, що вже не вiд сьогодня знає його. Мовчки слухала биття власного серця. По хвилi Сулейман. сказав: - Ти завдала за весь час тiльки.одно питання, а я завдав тобi багато питань. Запитай мене ще за що... - й усмiхнувся. Був дуже цiкавий, що її зацiкавить. Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Змiркувавши, що нi,- спитала дуже поважно: - Чому ти маєш зачервонiлi очi? Такого питання не сподiвався вiд невольницi, з котрою вперве говорив. Бо привик його чути тiльки вiд одної жiнки - вiд своєї матерi, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти, або з довгої їзди конем в часi вiтру, або коли задовго читав книги, або звiти намiсникiв i дефтердарiв. Вiдповiв з приємнiстю: - Сильнiший кiнь повинен бiльше тягнути... Несподiвано схопив її в рамена й почав цiлувати з усею жагою молодостi. Боронилася, чуючи, що мiж ним i нею стоїть на перешкодi передовсiм рiжниця вiри. Iз-за тої рiжницi чулася ще невольницею мимо горячих поцiлункiв падишаха. Iз-за хрестика вiд матерi, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрастi молодого мужчини. В шамотанню з нею побачив молодий Сулейман срiбний хрестик на грудях Настунi. I всупереч звичаєвi мовчки зняв свiй золотий, султанський сигнет, який мав ще його прадiд Магомет у хвилi, як в'їздив у здобутий Царгород. На нiм був чудовий, синiй туркус, що хоронить вiд роздратування й божевiлля, вiд отруї i повiтря, що дає красу i розум, i довге життя та й темнiє, коли його власник хорий. Поклавши сигнет на шовкову подушку, вдивився в оксамитнi, великi, вже втомленi очi невольницi. Але вона - не зняла малого хрестика, хоч зрозумiла його i хоч вiн сподобався їй тепер. I се рiшило про її вартiсть в очах великого султана... Шамотання з молодим i сильним мужчиною втомило її. Щоб мати змогу вiдпочати, сказала, ловлячи воздух: - Будь чемний, а завдам тобi ще одно цiкаве питання! - Завдавай! - вiдповiв Сулейман, також вiддихаючи глибоко. - Як ти можеш спроневiрюватися своїй найлюбiшiй жiнцi, залицяючись так до мене, хоч ти мене вперве побачив! - Якiй найлюбiшiй жiнцi? - Казав менi побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбiша жiнка зоветься Мiсафiр. Зiйшла, казав, у серцi десятого султана, немов ясна зоря, i зробила багато добра у всiх землях Халiфа... Я сама бачила у святiй караванi гарне дитя твоє, певно, вiд тої жiнки,- додала. Повторяла слова учителя без нiякого замiру i з повною вiрою, що султан уже має найлюбiшу жiнку, котра називається Мiсафiр. А слова учителя, що та жiнка зробила i багато лиха, пропустила, щоб не вразити падишаха. Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тiльки змiст її слiв зацiкавив його, але й свобiдна форма i вже перший акорд її, першi два слова. Хоч люде се такi єства, що якби їх було тiльки трьох на свiтi, то оден з них був би їх головою, то все-таки в кождiм, без виїмку, є природне бажання бодай iлюзiї рiвностi. Має се бажання i цар, i жебрак, i велетень, i дитина, бо се прояв вiчної правди про рiвнiсть всiх перед обличчям Бога. Султан не чув довкруги себе атмосфери рiвностi, хiба при однiй своїй матерi, i тому з великою приємнiстю вчув вiд служницi слова: - Будь чемний! Але коли вона скiнчила, з тим бiльшим захопленням заатакував її, кажучи: - Не маю найлюбiшої жiнки! Хiба, може, буду мати... Не могла догадатися, чи знає вiн передання, якi оповiдали про нього. Але якийсь внутрiшнiй стрим не радив їй питати про се. Опиралася постiйно дальше. Опиралася - аж поки вiд укритої в мурах Брами яничарiв не залунали надзвичайнi молитви улемiв[35]. Бо в круговоротi часу наближався великий день Османської держави, в котрiй її вiйсько вдерлося в столицю грекiв. I турецькi улеми молилися досвiта. Султан, хоч збурений був до самого дна, перемiг себе. Встав, засоромлений, i пiшов сповнити обов'язок молитви. Настуня глибоко вiдiтхнула, вiдпочила й упорядкувала волосся та одяг на собi. А як виходила з нарiжного будуару зi спущеними вниз очима, срiбнi звiзди Косарi на небi пiднялися високо над стрункими мiнаретами Стамбула - й низенько кланялись чорнi євнухи молодiй служницi в султанськiй палатi... IX. I ЗАЧАЛАСЯ БОРОТЬБА НЕВОЛЬНИЦI З ПАНОМ ТРЬОХ ЧАСТЕЙ СВIТУ Вислiд кождої боротьби непевний... Для того в жаднiм положенню не трать надiї, що виграєш. До краю збентежена несподiваним знакомством з найвищою особою на всiм Сходi, вертала Настя до своєї службової кiмнатки. По дорозi, мов крiзь мряку, запримiчувала, як низенько кланялись їй тi самi слуги i навiть достойники гарему, якi перед тим не звертали на неї нiякої зваги, навiть наказуючи їй щось - так, якби говорили "вйо" до коняки... Вiдповiдала на низенькi поклони, але майже незначно, бо ще в своїм почуванню iз-за напрасної змiни свого становища не могла мати певностi, чи тi поклони не кпини, не глум i не шутка гаремової служби,- хоч розум говорив їй, що нi. Весь час, як iшла коридорами гаремлiку, мала вражiння, що весь гарем не спить i не спав сеї ночi нi хвилинки. Раз у раз нiби припадкове вiдхилялися котари й занавiси кiмнат i будуарiв по обох боках коридорiв та виглядали з них сильно зацiкавленi обличчя то її товаришок-невольниць, то одалiсок у дорогих шатах, то навiть жiнок султанських. Останнiм кланялася по припису, як перед тим. Чула на собi погляди їх здивованих очей - то повнi цiкавостi й завистi, то навiть нетаеної ненавистi... I чула, як гарячка пiдходила їй до очей. I чула роздразнення в кождiм нервi. А передовсiм - збентеження. Не знала, як iти, що робити з власними руками, як держати голову. Так iшла, мов мiж двома рядами огн'в i рiзок. Насилу здержувала слези в очах. А як знайшлася перед входом до своєї службової кiмнатки, побачила самого Кiзляр-агу з ранзi великого везира з трьома групами гаремових слуг: в однiй стояло окремо кiлька євнухiв з лектикою, в другiй кiлька бiлих, а в третiй - чорних невольниць з зовсiм iншого крила гарему, бо не знала нiкого з них. Мимохiть склонилася перед Кiзляр-агою. Але вiн поклонився їй ще нижче i сказав до неї: "О, хатун!"[36]. А разом з ним глибоко вклонилися перед нею всi три групи гаремових слуг. Знала, що титул "хатун" не належався їй, бо була невольницею i щодо увiльнення треба було формального акту. Знов мала легке вражiння глуму. Але Кiзляр-ага, чоловiк серйозний, промовив до неї поважно: - Благословенне хай буде iм'я твое, хатун, i нехай Аллаг внесе через тебе добро i ласку свою в ясний дiм падишаха! Отеє слуги твої! А зараз запровадимо тебе до твого будуару, бо не годиться, щоб ти оставала в малiй кiмнатцi хочби хвилю довше вiд часу, коли взяв тебе за руку великий султан Османiв. Рухом руки показав закриту лектику на знак, що може всiдати. Збентежена в найвищiй мiрi, звернулася Настя мовчки по свої убогi рiчi. Але Кiзляр-ага вмить додумався того i сказав: - Всi твої рiчi, хатун, вже в лектицi... Рада була всiсти в неї, щоб укритися перед очима здовж коридорiв. Але якийсь дивний сором вчерашньої невольницi вiдпихав її вiд шовкових занавiс лектики. Волiла вже йти, нiж датися нести. Пiшла в товпi євнухiв довгими коридорами гаремлiку в товариствi Кiзляр-аги, вся запаленiла на обличчi. Не пам'ятала опiсля нiчого, що бачила по дорозi. Пригадувала собi тiльки, що перед вiдходом хотiла ще попрощатися зi своєю панею, котра не була для неї зла. Але досвiдчений Кiзляр-ага i сего домiркувався та й шепнув їй: - Наилучше iншим разом... Коли знайшлася в призначенiм для себе будуарi, глибоко вiдiтхнула i кинула оком на ряд своїх кiмнат. Були ще краще урядженi, нiж у її дотеперiшньої панi. Чудовий запах ладану нiсся злегка по них. Подумала, що завдячує все те тiльки довгiй розмовi з падишахом, а може, його збуреному по вiдходi виглядовi, котрий мусiла запримiтити служба. - Коли сi кiмнати не сподобаються тобi, о хатун, можеш одержати iншi,- сказав поважно Кiзляр-ага. - О, се прекрасно дiбранi кiмнати,- вiдповiла i глянула у вiкно. Там уже сiрiло, i зачиналося лящiння раннiх птиць у садах сераю. - Спасибiг за перше добре слово, хатун! - сказав задоволений достойник.- Маю добру волю старатися, щоб задоволенi були завше уподобання твої. Дав знак євнухам i слугам - i всi вийшли, за виїмком двох невольниць, призначених до розбирання нової панi. Опiсля сам серед уклонiв i бажань вийшов з будуару. Одна бiла й одна чорна невольницi заметушились i принесли своїй панi нiчний одяг. Але Настя була така втомлена переживаннями сеї ночi, що не хотiла змiняти одягу. Сказавши їм, щоб вийшли, сама скинула з себе свiй верхнiй одяг, i в невольницькiй сорочцi поклалася на чудовий перський диван, i затягнула над собою прекрасну котару з Кашмiру. Щойно тепер почулася лучше. Вiдiтхнула кiлька разiв глибоко i примкнула повiки. Але заснути не могла. Кров, мов молотками, стукала їй у висках, а перед очима повторялися картини подiй, якi пережила вiд вчера,- вiд хвилi, коли муедзини скiнчили спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. "Десь тепер, може, дзвонять на утренню в Рогатинi",подумала i клякла на м'ягкiм диванi. Схилилася так, що головою дiткнула його, закрила обличчя обома руками i розплакалася в молитвi до Бога свого. Мала певнiсть, що Бог вислухав її молитви в нiч перед проданням її на Авретбазарi i що дасть їй через знакомство з султаном можнiсть повернути додому. Горячо дякувала Богу. Потому втома зробила своє, i сон зморив її. А в часi, коли вона, плачучи, молилася, до найдальших крил i кiмнат гарему дiйшла вже дивна вiстка, що, напевно, справдиться старе передання туркiв i при десятiм падишаху Османiв царствувати буде могутня султанка Мiсафiр... * * * Настуня пробудилася по короткiм снi i скоро зiрвалася з дивану. вилинку стояла перед ложем, протираючи очi, бо думала, що спить... Над її ложем висiли прекраснi, дорогi котари... Вiдхилила їх... Вона була в величавiй кiмнатi, а не в спальнi невольниць... I нiхто не взивав її, щоб одягалася... Ще раз клiпнула очима по мiцнiм снi i пригадала собi, з ким вчера говорила i як опiсля сам Кiзляр-ага запровадив її в отсi кiмнати та призначив їй окрему прислугу. Чи все те дiйсно сталося?.. Але якраз iз-за котари сусiдньої кiмнати виглянула одна з призначених їй бiлих невольниць i, низько кланяючись, запитала, чи хатун хоче одягатися. Кивнула несмiло головою на знак згоди i не знала, що з собою почати. Миттю вступили в її спальню двi iншi невольницi i глибоко склонилися. Одна з них запитала, чи хатун хоче скупатися. Знов притакнула несмiло, бо по тiм як iще вчера сама послугувала, було їй прикро вживати послуги iнших, її новi невольницi одягнули її тим часом i завели в гарну купальню. Настя мовчки купалася, а серце її билося майже так, як учера, коли вперве побачила Сулеймана. По купелi завели її слуги в її одягальню, де побачила прекраснi посудини з дорогими парфумами, ще красшими, нiж були у її попередньої панi. Чого там не було! На малих столичках з чорного гебану стояли пахощi з Гiндостану i прегарнi красила: вогкий, чудовий сандал i темна аняна, i блiдо-рожева паталя, i ясно-червона бiмба, i мiцно пахучi парфуми прiянгу та чорний альоес, i чудна масть з червоної живицi з лякки... Оподалiк у кутку незначно горiло пахуче корiння нарду. А пiд вiкнами цвiли прегарнi лотоси, i пахуча бакуля, i бiлi "квiти смiху" кетакi, i ще бiльшi кандалi, i дивний манго з квiтом, як кров червоним, i гарна карнiкара. Деякi з тих парфум i квiтiв бачила у своєї бувшої панi, але не всi. Не знала, як забиратися до того всего, хоч недавно сама помагала при тiм своїй панi. Слуги робили з нею, що хотiли. На всi їх питання лише потакувала. Тiльки при одяганню вже показувала, якi одяги i яких красок хоче. Вiдiтхнула, коли скiнчили її одягати i завели до їдальнi, де вже був накритий столик для неї з рiжними присмаками й овочами. Сказала їм, щоб оставили її саму. Оглянулася, впала на колiна й довго молилася. Щира молитва успокоїла її. Сiла до столу i несмiло зачала коштувати присмаки з султанської кухнi, думаючи про Сулеймана... * * * А молодий Сулейман встав з думкою про чужинку-невольницю. Чогось подiбного ще не переживав. Був мов п'яний. У нiм дрижали всi нерви. Йому, пановi трьох частей свiту, оперлася його власна невольниця... I ще до того покликуючись на свою вiру!.. Щось нечуване в його родi!.. Думки його бiгали безладно. I всi кружляли коло тої невольницi, яку вчера перший раз побачив. Пробував вiдвернути вiд неї свої думки. Не мiг. Раз у раз вертали. Образ молодої чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось стоїть мов жива: волосся золотисте, очi легко синi. Личко бiле як снiг з таким вiдтiнком, як у першого пупiнка рози, а таке лагiдне, як у його матерi, що все боїться за нього. I притiм так само енергiйне!.. Очi Сулеймана почервонiли ще бiльше, нiж вчера. Здригнувся. Так, вiн ще не зустрiчав у своїм життi жiнки, котра бiльше пригадувала б йому його матiр, нiж ся невольниця з далекого Лєхiстану. Вже був певний, що вона, й тiльки вона потрафить виступити супроти нього так само лагiдно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очi, коли стрiлив якогось бика без пороху. А серед вiчних пiдхлiбств i подиву остре слово матерi було йому таке приємне, як разовий хлiб голодному. Був зовсiм певний, що i ся невольниця скаже йом