иче. Надiйшов начальник сторожi i впустив великого ученого, з котрим усi науки зiйдуть колись до гробу, як загально говорили про нього. Що сказав молодому султановi найбiльший мудрець його держави, не довiдався нiхто, аж поки не дiйшло до того, що дрiбнi, делiкатнi рученьки Настi зачали ламати велику i сильну державу падишаха, що простяглася на три частi свiту... Та до того часу ще не раз зацвiли червонi квiти брескви i не раз з гнiздочок голуби вивели молодих. XI. ПЕРША ПОДОРОЖ НА ПРОЩУ РОКСОЛЯНИ На Афонi дзвони дзвонять Починає Прот великий, Окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, Загудiв Ксеропотаму, Там Зографу, далi Павлю, Розливаесь Iверон... Був кришталево-ясний ранок, коли султанськi галери допливали до Святої Гори, що як бiлий мармуровий стiжок виднiє на синiм тлi неба i стрiмкими стiнами в море спадає. На довгiм пiвостровi вже здалека виднiли зеленi лiси. Як наближалися, повiяло з них чимсь рiдним на душу Настунi, бо запримiтила там не тiльки кипариси, пiнiї й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатиннi дерева: тут лучилася тверда рiстня її рiдної землi з м'ягкою полудневою рiстнею. Здалека долiтало привiтне грання дзвонiв всiх афонських церков, що вiтали могутнього монарха. На березi заливу Дафнi виднiли великi процесiї монахiв зi всiх монастирiв i багато паломникiв! Свою велику славу, як святе мiсце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору мiж Сходом i Заходом, а єднiсть була у церквi Христовiй. Оподалiк на скелях полуднево-захiдного узбережжя Святої Гори бiля пристанi Дафнi пишався в прекраснiм мiсцi старий монастир великомученика й iсцiлителя Пантелеймона, вiдновлений востаннє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зi всiх земель України. I здавалося їй, що в їх спiвах почула також вiд дитинства знакомий їй напiв галицьких церков. Ще на галерi просила Сулеймана, щоби спочав у тiм монастирi. Вiдчула самотнiсть у товпi мусульман i незнакомих монахiв. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в якiйсь пустинi. Змовила молитву щиро-щиро. I спокiй увiйшов у її душу. А потому стало їй так ясно i легко на душi, як у рiднiм домi. I здавалося їй, що кождий дуб i кождий бук, кожда тверда частинка i кожда квiтка Святої Гори - се її рiдня. Вже не чулася самотня. Не вiдчувала нiякого тягару. Уявляла собi Матiнку Господню Воротарницю в Тверськiй iконi на Святiм Афонi. Не лякалася її так само, як дiти паломникiв не боялися султана, перед яким дрижали їх батьки. Любила все кругом, i синє туркусове небо, i спокiйне море, i Святу Гору, i пахучi лiси на нiй, i монастирi, i скити, i трави, i квiти, i монахiв, i паломникiв, i дiтей. А його? - запитала себе. i майже притакнула в душi... Вся запаленiла, скоро кинула оком, чи не рiжниться чим вiд iнших молоденьких отрокiв султана. Не рiжнилася зовсiм одягом i, мабуть, не багато виглядом. Успокоїлася. I знов тiшилася всiм, що бачила навкруги. Тiшилася своєю власною радiстю з життя i гралася, мов ясним кришталем,- думкою, яка аж тут її привела. Тою думкою, що зродилася в її головцi в часi розмови з монахом-вiдступником. Вдивилася в товпу монахiв i здавалося їй, що бачила якесь знакоме обличчя - десь бiля самого Прота, начальника всiх монастирiв на Афонi, котрий вiтав Сулеймана. Тепла струя перейшла їй вiд серця до мозку i очей. I здавалося їй, що ясний кришталь думки, який уродився в нiй, зачинає розгрiватися й виглядає, як горючий камiнь, про який пророкувала їй циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його - в головi... Спокiйно пiшла в товпi отрокiв бiля Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона. Коли пiдiйшла до нього з Сулейманом, побачила на верху кам'яної брами монастиря вже невиразний вiд старостi надпис: "Святу Обитель сiю возобновил человiк, що вiрив у Бога: князь на Галичi, Перемишлi, Звенигород!, Ушицi i Бакотi, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозi 1187 года". З глибоким зворушенням вiдчитала старий напис i побожно змовила "Отченаш" за душу великого володаря своєї рiдної землi. * * * Пiсля скромного снiдання, яким монахи приняли високого гостя i його товаришiв, а яке складалося з чорного хлiба, меду i води, пiшла Настя оглянути головну церкву i її скити, розсипанi по недалеких скелях. Але як тiльки вийшла з киновiї, зустрiла несподiвано знакомого вiдступника, що йшов з якимсь дуже старим монахом. Збентежилася й хотiла його оминути. Одначе вiн показав її свому товаришевi i сказав до нього в її рiднiй мовi: - Це улюблений отрок султана Сулеймана, християнин. Ось тут був мiй дiм, моя дитинко! - звернувся до Наступi. Старий монах з бiлою бородою вдивився в неї своїми синiми очима, поблагословив її знаком хреста i сказав до знакомого Настi вiдступника: - Може, о. Iване, той отрок хоче оглянути нашу обитель? - Так,- вiдповiла живо Настя. По тiм, що монах назвав вiдступника "отче Iване", змiркувала, що тут не знають про його вiдступство. Але не хотiла його зраджувати. Розумiла, що тодi i вiн мiг би видати її тайну, що вона не отрок султана, але його любка. Iшли в трiйку як представники трьох поколiнь. Настуня чула ще вдома вiд батька i про св. Афон i про монастир св. Пантелеймона, як про мiсця, до котрих вiд вiкiв спрямованi були серця й уми всiх побожних паломникiв нашої землi. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жiнкам ще вiд часiв царя Константина i що на Афонi не була ще нi одна українка, навiть нiяка княгиня. Серце її билося так, як б'ється в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори. - Ти, сину, з нашої землi? А звiдки? - почав старий мовах. - З Рогатина,- вiдповiла. - Знаю. Ще не знищили його бiсурмани? - Жаль блиснув в його синiх, старечих очах. Увiйшли в церкву, де здалека блистiв головний вiвтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол i почав: - Святую трапезу сiю сотворили сице: собра воєдино злато, i серебро, i бисерiе, i каменiе многоцiнно, i мiдь, i олово, i желiзо, i от всiх вещей вложи в горн. I егда смiшашеся вся, слiя трапезу. I бисть красота трапези сирiч престола неiзре-ченная i недомисленная уму человiческому, занеже овида убо-являшеся злата, овогда ж серебра, овогда ж яко камень драгiй, овогда ж iнакова... Глибоке вражiння зробили на нiй сi слова старого монаха,- сама не знала чому. * * * Die Nachi ist still, Die Stunde slehl: Vergangenheit ruhrt sacht An goldnen Glocken Iдучи дальше до найближчого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом пiд ногами розливалися яснi води архiпелагу: лавровi дерева i прочитан[46] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вiрли. Як ухом сягнути,- панувала тиша. Не переривали тишi нi рев звiрiв, нi блеяння стад. Бо по уставам Святої Гори заборонений там побут самицям усяких животних i нема розмножування. I нiщо не нарушує глибокої тишi. Хiба вiтер просвистить час до часу в гiрських проваллях або прошелестить у листi дерев i корчiв. I знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманiтно шумить у прибережжя. Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель. Старець, iдучи пiд гору, втомився. Сiв, вiдпочив хвилинку й почав: - Старе передання восточної церкви каже: "Коли в Єрусалимi святi апостоли з Божою Матiр'ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповiдi Євангелiя,- дiсталася Богоматерi Iверська земля[47] . Але ангел сказав їй, що та земля просвiтиться пiзнiше, а її сам Бог приведе там, де очiкують її опiки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тодi єпископом на Хипрiйськiм островi, дуже хотiв бачити Божу Матiр. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. i за дозволом Богоматерi прислав по неї корабель, на якiм вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вiтер i корабель прибув у пристань Дафнi, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона i куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечнi тайни i навiть про тайну самого життя. Як тiльки Божа Мати ступила ногою на берiг, всi кам'янi iдоли закричали: "Люде! Йдiть до пристанi i приймiть Марiю, Матiр icyca!" Народ поспiшив на берiг моря i приняв з почестю Богоматiр. А вона оповiстила народовi про Iсуса. I всi впали й поклонилися йому, увiрували в нього i хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати i сказала: "Се мiсто буди мнi в жребiй, данний мнi от Сина i Бога моего!" Поблагословила народ i сказала: "Благодать Божа да пребудет на мiстi сiм i на пребивающих здi с вiрою i благоговiнiєм... Потребная же к житiю благая будуть iм с малим трудом iзобильна..." Поблагословила ще раз народ i поплила в Кипр. А як минуло вiсiм сот лiт, знов з'явилася тут Богомати в снi пустинножителю Петру. Вiн мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматiр'ю й, показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому мiсце для чернечого життя. А вона сказала: "Во Афонi горi будет покой его, то єсть жребiй мiй, от Сина мнi даний, да отлучающимся мiрских молв i ємлющимся духових подвигов по силi своей там временне житiє своє проведуть без печалi..." Таким остане святий Афон до скончанiя мiра[48]... Настуня закрила очi рукою. Все те, що оповiв старий монах, видалося їй таким природним i правдивим, що немов бачила й чула, як оживають i кричать кам'янi iдоли, кричать про чуда, якi мають дiятися на землi. Вiрила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для неї те, що вона сюди дiсталася? Дiсталася, всупереч приреченям цiлих поколiнь могутнiх царiв!.. Дiсталася як невольниця туди, де столiттями не могли дiстатися навiть жiнки наймогутнiших царiв Вiзантiї. Чи ж не чудом було, що з товпи бiдних невольниць так скоро вийшла аж на мiсце, якого їй завидують дочки перших домiв сеї землi? Вiдчула якийсь дивний бiль, що там унизу мучаться товаришки її недолi. Той бiль був змiшаний з розкiшною радiстю, що вона не там, мiж ними... Всiм серцем вiдчула дивну руку Господню, котра привела її аж сюди - Чорним Шляхом ординським i Диким Полем килиїмським. Привела ненарушену i невинну. Привела i призначила до якоїсь великої проби-боротьби. А перед тим дала їй ще у ласцi своїй побачити найсвятiшу обитель Грецiї та помолитися у нiй. З глибоких тихих ущель i дебрiв Святої Гори виходили до неї чудовi мрiї, мов срiбна мряка, й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних дiл. Хотiла ще тiльки побачити Матiнку Господню Воротарницю. I запитала: - Чи далеко вiдси Iверський монастир? Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Iверським монастирем попитували звичайно старi люде, якi мали тяжкi грiхи на совiстi. Вони хотiли перед смертю подивитися в обличчя матерi Суддi... Помалу вiдповiв: - Недалеко, синку!.. На другiм березi сього вузького пiвострова... Заки я вiдправлю службу Божу, ти вже можеш там бути... По хвилi додав: - Ти хочеш бачити Iверську iкону Богоматерi? Настя, бачачи, що старець розбалакався i радо говорить про святi рiчi Афону, запитала: - А вiдки та iкона взялася? - Одного вечера,- зачав старий,- iноки Тверської обителi побачили на морi полумiнний стовп, що верхом сягав аж до неба. Перенятi жахом, не могли рушитися з мiсця, тiльки молилися. А те видiння повторялося ночами i днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед iконою Божої Матерi i спробували на човнах пiдплисти до неї. Але чим бiльше пiдпливали, тим бiльше iкона вiддалялася. Тодi iверськi монахи зiбралися в храмi i слiзно молили Господа, щоб вiн подарував їх обителi той неоцiненний скарб - iкону Богоматерi. Господь вислухав їх молитви. Найпобожнiшому з них, Гавриїловi з Грузiї, з'явилася в снi Пресвята Дiва i сказала: "Вийди в море i з вiрою ступай по хвилях до мого образу!" Гавриїл вступив на море, перейшов по водах, як по сушi, i приняв у свої обiйми iкону Пречистої Дiви. Їверськi iноки поставили чудотворну iкону в головнiм вiвтарi. Але на другий день перед утренню iнок, що засвiчував лампади, вступивши в храм, не застав у нiм iкони. По довгiм шуканню побачили її переляканi монахи на стiнi, над монастирськими воротами, й вiднесли на попереднє мiсце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворiтьми. Це чудо повторилося багато разiв. Нарештi Пречиста Дiва знов з'явилася монаху Гавриїлу i сказала: "Об'яви братiї, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти - i тепер, i в будучiм життi". Братiя сповнила волю Богоматерi. Вiд того часу i до нинi Iверська iкона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Iверську обитель. А був мiж ними араб, що називався Варвар. Вiн з ненавистi до христової вiри ножем ударив Божу Матiр в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пiзнати,- покаявся, увiрив i став скитским монахом, i спасся, i став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зi стрiлами i з луком... Настя сидiла i в екстазi слухала святих легенд афонських. Картини, як малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй, мов живi перед очима. Слова: "Об'яви братiї, що я хочу їх охоронять - врiзалися їй у пам'ять незнищимо. З задуми збудив її бувший о. Iван, що весь час не промовив нi слова. Тепер додав, кажучи кожде слово: - Жiночого пола на святiм Афонi не було вже бiльше як тисячу лiт. Аронськi отцi законоположили, щоб жiночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всiх царiв вiзантiїських i великих султанiв. Була тут лише жiнка першого християнського царя Константина. Але як тiльки пiдiйшла допершого скита, Божа Мати крикнула з iкони: "Ти чого сюди! тут iноки, а ти жiнка! Нi кроку дальше!"... Цариця злякалася й вернула до Вiзантiї та оповiла се брату Аркадiю. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтiв золота i 17 срiбла з царської скарбницi. А як настали турецькi султани, то i вони пошанували святий закон Афонський... З Настунео дiялося щось надзвичайне пiд впливом дивної тишi й оповзань. Здавалося їй, що тутешнi монахи люде не з сего свiта. Якийсь внутрiшнiй розрух опанував її душу, мов орану весноп земельку, в яку має западати насiння. Постава й рухи старого монаха вже вiд першої хвилi зустрiчi з ним робили на неї вражiння, що вiн мусiв колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповiданнях нафала переконання, що вiн мiг би їй не одно сказати i в iншiх справах: тих, що ними зацiкавив її Рiччi у школi неводниць. По надумi промовила до нього: - Скажи менi, старче Божий, чому турки мають свою сильну клац на великих землях, а ми нi? Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опiсля повагом вiдповiв: - I ми все те мали, мiй молоденький сину... - Чому ж ми втратили? - запитала з великим зацiкавленням. - Бо вiрностi в нас не було. Старець зморщив чоло, якби пригадував собi щось давно забуте, i продовжав: - То мирськi дiла, мiй сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, соли вже в десять днiв по смертi Владимира убили на Алтi сина його, праведного Бориса... Та не в тiм рiч, що вбили. Було таке вiд часiв синiв Адама у всiх племен i народiв. Але в тiм сором i горе, що праведний Борис сконав, опущений вiйськом своїм. Так само зраджений, погиб i Глiб пiд Смоленськом, i Святослав, в долинi над Опором, серед гiр високих, де i я лiт тому п'ятдесят молився i докидав соснини, щоб звiрi не порили княжеського гробу... Всi вони погибли, опущенi вiйськом своїм... Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, i ловила кожде слово з його уст. Тут старець знов напружив ум свiй i високо зморщив чоло та почав: ..."А въ лъто 6655[49] убиша кiяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ... И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша"... Вiдiтхнув i продовжав: ..."А тисяцкiй Лязор - то мусiв бути варяжскiй нащадок, мiй синку, бо пошанував хоч тiло князя - "повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше, покриша его одеждами своими и положиша тъло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменiе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И наутръя приъха игуменъ Антонъ и везе тъло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробь"... Старець знов вiдiтхнув i додав: - Так описує стара лiтопись нашої землi, як поводився наш народ з владою своею, слухаючи пiдшепту бунтiвникiв. - А на що ж Бог допустив до такої страшної рiчi, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тiлом його? - запитала Настя. - Бо дав Господь свобiдну волю людям, сотворивши їх на образ i подобiє свое. Робiть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дiйдете... На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу... Не спинялася та злоба i перед найбiльшими володарями нашої землi, мiй сину... Королевi Даниловi, першому розумом по Соломонi, на пирi, при чужих послах, для бiльшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя... А Ярослава Осмомисла, котрого навiть чужi князi i султани вибирали суддею за розум його, взяли галичане на страшнi тортури: живцем спалили перед очима його любу жiнку... Се той сам господар нашої землi, за голови котрого сiяла вона золотом i достатком, як нiколи. Се той сам, що вiдновив святу обитель сiю... Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона iсцiлителя й кiнчив: - Аж до самого кiнця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душi останнього нашого князя, що сконав вiд отруї в тяжких муках... I не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий вiд злоби батькiв наших... Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї... Не в тiм рiч, що були злi вчинки, а в тiм, що не було спротиву в народi проти них... Не було нi пошани, нi оборони владi. Тому вона й упала... На Настю зробило те оповiдання Божого старця тяжке вражiння. Вимовилася втомою i вернула до монастиря. З полудня виїхала з султаном i iншими отроками через пiвостров до Iверської обителi. Грунт був сухий i кам'янистий, з рiдкими, але животворними потоками. Чудовi лiси i садя стояли кругом, а в них дерева маслиннi, орiховi, смоквовi й помаранчевi, каштановi й кипарисовi та огороди з овочами i виноградною лозою. Здалека виднiв бiлий снiг на високих шпилях Святої Гори. В'їхали в дубовий лiс, пишний, мiцний i великий. Тиша тут була така, що навiть комахи не бренiли в воздусi. "Розумiю,- сказав мов до себе Сулейман,- чому тут спочивав найбiльший завойовник Еребу[50], що дiйшов найдальше на схiд сонця..." Настуня оглянулася ще раз в напрямi таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Iмброс i Тассос, i ледви замiтку полосу берегiв Дарданелльського проливу, Ге-леспонту. Вечерiло, як наближалися до Iверської обителi на пiвнiчно-захiднiм склонi Афону, що стояла на прибережжi морського заливу, на тлi потрiйних недеїв гiр, покритих неграми й лiсами. Якраз входила процесiя в браму святої обителi. * * * Iверськi монахи глибоко клонили голови перед темною iконою Богоматерi, що стояла над монастирською брамою. Настуня глянула на Сулеймана i на iкону та мимохiть i собi склонила голову. Вид Iверської Богоматерi був строгий. Вона представлялася як Мати грiзного Суддi. На ланитi темної iкони без нiяких слiдiв колориту виднiв знак кривавої рани, що надавав їй ще бiльше грiзного вигляду. Настя подивилася на Сулеймана. Вiн ще вдивлявся в образ матерi "християнського Пророка". Дрож незначно переходила i по його обличчю. Насунув турбан ще глибше на очi, нiж звичайно, i твердим кроком увiйшов на подвiр'я старого монастиря. Там заночував з усiм почотом своїм в окремих келiях. Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в своїй келiї. Мiсяць заливав її кiмнату таким сильним свiтлом, що було в нiй ясно, мов удень. Дусилася в тiй малiй келiї i чулася дуже самотна, мов осиротiла. Чи подiлали на неї монастирськi мури, чи дух вiдречення вiд свiту, що вiяв тут вiд столiть, чи таємнича нiч полудня,- досить, що веселiсть, яка нiколи не опускала її, щезла зовсiм. Вiдчула потребу якоїсь охорони й опiки. Охорони не перед зовнiшнiм свiтом, бо ту мiг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрi. Того ще не було. Одначе, тiнь того, що мало прийти, вперве тут упала на її молоду, розхвильовану душу... Чула виразно, що розлетiвся вже нiжний запах її першої любовi, яку вiдчувала до Стефана, та що помалу, але постiйно входить в її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дiйсно як вино. Любов грiшна, любов до невiрного бiсурменина, який ставав їй все дорожчим. Пригадалася їй пiсня сербських невольникiв. I пригадалася їй подруга Iрина. Що вона сказала б на вiстку, що Настя стала жiнкою султана!.. Якась гордiсть пробудилася в її душi. Вже не журитиметься нiчим!.. Скарби незлiчимi матиме в руках... Властива кождiй жiнцi жадоба забезпечення себе i будучого потомства вiдпочивала в її душi, як насичена боа. Рiвночасно та думка справляла їй бiль i лишала, мов бурливий потiк, якийсь дивний осад в її нутрi. Образ Богоматерi Воротарницi не сходив їй тямки. А мiсяць немов викликував надвiр. Встала. Одягнулася. Вийшла... Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тiй порi. Але хотiла походити бодай по стежках монастирського города, ближче чудотворної iкони. Тихо, як кiточка, перейшла попри султанську сторожу i пiдiйшла до брами. Брама була вiдчинена!.. Бiля неї мiцно пахли синi бози, i бiлi ясмини, i червонi рожi, i синi грозну квiтiв глiцинiї, i червоний квiт брескви, що виглядав мов кров на обличчi iкони... Пiвп'яна вiд запаху вийшла перед браму... Нiч була ясна i спокiйна. Нi найменший вiтрець не вiяв вiд Гелеспонту i вiд Пропонтиди. А Єлинське море, гладке мов дзеркало, посрiблене сяйвом мiсячного блиску, вiддихало тихо, як великий став пiд Рогатином... На спомин рiдного краю задрижало серце молодої Настi й очi її звернулися до обличчя Божої Матерi. Воно було зовсiм iнакше, як вдень! Якесь бiльше задумане i менше остре, хоч все ще суворе. Молода невольниця в екстазi впала на колiна i поцiлувала чужу землю. З острахом подивилася на Iверську iкону, очiкуючи, що вона ось-ось крикне, зiйде з-над брами i прожене її зi Святої Гори. Але iкона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. I молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини: "...Матiнко Господня, Воротарнице! Твiй Син сказав до всiх людей: "Просiть i дасться вам, шукайте i знайдете, стукайте i отворять вам..." Матiнко Господня, Воротарнице в Iверськiй iконi на Святiм Афонi!.. I я тебе прошу!.. I я шукаю твоєї опiки!.. i я стукаю до милосердя твого!.." Вiдiтхнула, коли важила в душi те, що дальше мала сказати ласкавiй Матерi Бога, котра знає, що таке бiль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим i до кого? Хто знає, чи там живуть iще батько i ненька? Хто знає, чи Стефан не оженився вже? I чи вiльно тут тратити таку нагоду до сили i до влади? Тут пригадалася їй ворожба циганки, що буде великою панею. Вiдiтхнула i знов молилася: "...Я бiдна дiвчина з далекої країни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi! Мене вирвали з дому й загнали в свiт далекий. Але я не прошу нi за свою волю, нi за своє щастя... Матiнко Господня, Воротарнице! Дай менi тiльки знак, що робити маю у своїм ваганнi! Я не можу забути мук нещасних бранцiв i осель пожежi в своїм рiднiм краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагiднила великi нещастя рiдної землi? Дай менi знак який-небудь вiд всемогучого Сина свого в Тройцi єдинiй! Адже вiн знає все i всiм опiкується, навiть червачком найменшим! А бiль душi моєї бiльший, нiж бiль розтоптаного червака. Я не хотiла б вирiкатися церкви, в якiй молиться мiй батько. Бо тодi буду самотня ще бiльше, нiж тепер. Але ж iнакше не принесу пiльги тисячам нещасних. Ти знаєш, що таке бiль! Встався за мною до всемогучого Бога, що сотворив небо, i море, i вiтри, i птицi небеснi, що наказав людям творити добрi дiла. Дай менi знак який-небудь, Матiнко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тiй цiлi дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами i морями, щоб я принесла пiльгу горiючим селам i гнаним у неволю жiнкам i мужчинам? Дай менi знак який-небудь. Матiнко Господня, Воротарнице! Кивни своїм оком, задрижи повiкою, витягни пальчик до мене!.." Молилася всею наiвною щирiстю невинної душi. i дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матiнки Бога, Воротарницi, то в безвiсти синього неба над святим Афоном. Але не змiнялося дивне обличчя iкони. Лиш у небесних таємних безвiстях тихо моргали зорi на синiм тлi i ясний мiсяць сунув, мов млинове коло. Була сама. I вiдчула самоту. I якийсь дивний внутрiшнiй голос немов заговорив до неї: - "На образ i подобiе своє сотворив Бог людину, i дав людинi промiнь розуму свого i вольної волi своєї як двi могутнi керми, щоб переплила життя. Рiшай сама пiсля розуму свого i волi своєї, що їх дав тобi Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобi не оден знак, але багато, чи ти добре рiшила i чи добрi стежки твої..." Почула брязк зброї i вiдгомiн крокiв серед нiчної тишi. То сторожа пiдносила зброю. В брамi стояв задуманий Сулейман за насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боцi. I вiн не мiг заснути тої ночi. I йому не сходив з тямки суворий образ Воротарницi обителi, в якiй заночував. I вiн вийшов, щоби вночi подивитися на той таємний образ Матерi християнського Пророка, якого замучили солдати. Великий султан усмiхнувся над тим, що зробили предки теперiшнiх iсповiдникiв вiри Сина Марiї. Думав, що якби так його влада простягалася тодi над Єрусалимом, як простягається тепер, то, певно, нi оден мусульманський намiсник не дозволив би був так мучити того невинного проповiдника в бiлому хiтонi! А так - предки "джаврiв" споганили свiт: скрiзь, куди приходять їх потомки, несуть зi собою знак шибеницi, на якiй повiсили свого Пророка! - "Чи бачив хто щось подiбне! - думав iдучи великий султан, що не терпiв християнської вiри, а передовсiм знаку, хреста.- Куди не глянь у їх краю, скрiзь бачиш їх святу шибеницю: при стежках i шляхах, i на розпуттях, на домах, i на церквах, i на стягах та коронах їх князiв i монархiв, на грошах, ба навiть на грудях їх послiв!.. Навiть на своїй любцi бачив я шибеницю!.. А так мiцно держаться тi "джаври" своєї шибеницi, що навiть невольниця не хотiла зречися знаку шибеницi за цiну султанського сигнета! I чого вони так держаться тої шибеницi, на котрiй їх божевiльнi предки повiсили їх Пророка?" Так думав калiф усiх мусульман i не знаходив на се вiдповiдi. Але велика твердiсть "джаврiв" подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке i правдиве, хочби й разило його. Вiрив у те, що Магомет був бiльшим пророком нiж Христос i що прийшов по нiм, аби так само "поправити" його вiру, як Христос поправив вiру пророка євреїв, Мойсея. Євреїв не любив з рiжних причин. А головно тому, що вони не мали в собi спокою. Приглядався не раз, як його яничари добивали полонених рiжних народiв. Джаври звичайно спокiйно умирали, а євреї нi. Не терпiв сього. З джаврiв подiбно вертiлися перед смертю вiрмени i греки, їх так само не терпiв султан. Великий, погiдний спокiй тої невольницi, що онде молилася до матерi свого Пророка, iмпонував йому так, як iмпонував добрий полк, що йшов на певну смерть,- уперто, твердо. Очевидно, вона мусiла вже запримiтити його. Але не звертала на нього найменшої уваги. Се дразнило його - й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю своєї сили й могутностi вiдчував потребу того. Майже з покорою виждав, аж його любка скiнчила молитися. Встала i просто пiдiйшла до нього так природно i наївно, як дитина. Пiшли обоє понад морський берiг. Вона ще раз оглянулася, i мовби чула, як у мiсячнiм сяйвi йшов мов лунатик бувший монах, вiдступник. Iшов без шапки, з заломаними руками i з болем на обличчi. Чи так мучило його вiдступство вiд христової вiри, чи злочини, яких докопував у своїй шпiонськiй службi, чи одно i друге? Тепер зрозумiла Настуня, чому вiн так гарно-гарно оповiдав їй, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокiйну нiч прощає злочинцям їх страшнi дiла. Збагнула вже його душу i його мрiї. Додумалася всего... А вiн iшов просто до образа над брамою. I не бачив нiчого, задивлений у жерело ласки. Хто знає, як довго мрiв вiн про сю молитву перед чудотворним образом Богоматерi? - подумала Настуня. Оглянулася ще кiлька разiв. I все бачила, як iшли-скрадалися до образа темнi тiнi людей-грiшникiв. Всi вони мали якийсь тягар на душi. Всi, всi, всi. "А Сулейман? - подумала.- Цiкаво, яка його душа - там - у самiм нутрi?.." * * * Султан запримiтив у Настунi якусь змiну. Була ще погiднiша, як звичайно. Така дуже погiдна, як осiнь, що дає солодкi овочi. "Може, попращалася зi своїм Богом?" - шибнуло йому в душi. В тiй хвилi припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усiми святинями. Радiсть засiяла на його обличчi i на хвилину остудила його горячу любов, як остуджує все, що вже осягнене... Але, глянувши в очi невольницi, вiдчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохiть слова: - Люблю тебе... - I - я,- дуже тихо вiдповiла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи вiн дiйсно чув тi слова, чи тiльки причудилося йому те, що хотiв чути. Час для нього немов задержався вiд невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дiйсно його чув. Але радiсть його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкiш, що давала йому небувале почуття сили i життєвої радостi, обхопила все його єство. Мов зелектризований перуном стояв великий султан Османiв на березi вiчно-гомонного моря. I чув у собi подвiйну силу i подвiйну велич. Чув у собi погiдну радiсть з життя, яку переливала в його серце та тиха дiвчина з далекої країни. Помалу минало його розхвилювання. I обличчя султана залив спокiй, який йому найбiльше подобався в людях. * * * А вiд таємничого острова Самотраке сунув мiсяць вповнi, спокiйний, як найбiльший володар Османiв. Сунув i сипав своє срiбне свiтло на пальчасте листя винограду, на вiчно зелене гiлля дерев лаврових, на високу браму iнокiв iверських, на снiжистi шпилi Святої Гори i на мiнливi води Єлинського моря, в котрiм також любилися Божi сотворiння й через любов набирали сили до дальшого життя в невiдомiй глибинi. Та не знав великий султан, яка глибина була в душi його любки i що мало вийти з глибини тої душi. А на неї святий Афон зробив таке сильне вражiння, що рiшилася не покинути христової вiри за нiякi скарби свiту, навiть за дiядем султанки Османiв! А що вже полюбила молодого Сулеймана i хотiла стати його жiнкою, то вiдчула, як колеться душа i як великий бiль входить у серце. I бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вiрою i любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матiнка Господня Воротарниця, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi... Любов i вiра, двi найбiльшi сили в людинi, вже боролися в нiй, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освiтлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє. Вiн мимо розуму свого не бачив навiть того, що вона вже вспiла дати йому й учителя i на прощу до святого мiсця "джаврiв" затягнути. Великий султан Османiв у квiтi своєї молодостi йшов поруч улюбленої жiнки святими стежками Афону, як iшов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навiть не думаючи про те, чи вiн завагається з'їсти все, що вона йому подасть - вона, його будуча жiнка... Великий султан Османiв, володар трьох частей свiту, iшов в облаках райської розкошi - з бiдною дiвчиною, з невольницею. Вiн здобув її любов у хвилi, коли вона побачила, як вiн спокiйно ждав, заки вона скiнчить молитву до Бога свого. В тiй хвилинi здобув володар Османiв найбiльшу любов свого життя, найбiльшу розкiш його i - найтяжчу прикрiсть... Бо кожда правдива любов - се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвiн його бувальщини: його високих злетiв i кривавих упадкiв та покути. О, дивний єсть зв'язок мужчини з жiнкою, а iм'я йому таємниця... * * * О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощi в далекiй чужинi. I навiть не сподiвалася ще одної розв'язки питання, котре час до часу запрятувало її розбудженi в Криму думки. А сталося се так: Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зi своєї прогулки в спокiйну, тиху нiч,- нараз вiд Гелеспонту повiяв напрасний вихор i закрутилося море пiд Афоном. I засичали збуренi води, i похилилися вiд вихрiв лiси на горах. А помiж скелями Афону щось застогнало й засвистiло. I видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рiстня. I небезпечно стало йти дальше, бо вихор пiдривав пiднесенi до ходу ноги та мiг кинути в пропасть. Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зi страху i холоду. Опiсля подивився довкруги, потягнув її за руку в тихiше мiсце пiд густе дерево мiж скелями, зняв зi себе свiй верхнiй одяг й обтулив перелякану дiвчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зi страху. А тим часом небо затягнулося хмарами i грiм зачав ричати, тисячним хором лунаючи мiж скелями Афону. I погасли всi звiзди на небi, якби їх нiколи не було, i настала темна нiч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовитої темряви час до часу прорiзувала небо так само несамовита яснiсть. В її жахливiм фосфоричнiм блеску тим страшнiше,виглядали чорнi челюстi вирiв на морi, котрi крутилися немов у шаленiм танцi й летiли на береги Афону. По кождiм освiтленнi наступала ще тяжча темрява i не видно було навiть руки перед очима. Настя вся дрижала в обiймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила нi слова i не чула, що вiн говорив. Думки в неї бiгали безладно, а всi кружляли коло несамовитого свiтла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз i нутро її переляканого духу роздерла подiбна лискавка... Зрозумiла, чому її батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками... Адже по кождiм такiм роз'яснюваннi наступала ще бiльша темрява. I хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б iти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно. Коли на хвильку затих рев бурi i гримiт громiв на горах, вчула, як говорив до неї молодий султан Османiв: - Ти вся прозябла, я дам тобi зараз i свiй кафтан. Вiдповiла: - Ти володар великої держави, а я никла квiтка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема... Сулейман не вiдповiв нi слова i зачав розпинати свiй кафтан. Задержала його руку, кажучи: - Не хочу! - Чому? - За тобою вже напевно шукають твої люде i кождої хвилини можуть сюди доповзти. - I що з того? - Та й що ж подумають собi, коли побачать, що великий султан Османiв дрижить в сорочцi на дощi, а кафтан свiй дав служницi з гарему свого?.. - Ти не служниця, ти будеш найлюбiша жiнка моя! - Ще нi, ще нi! I Бог знає, що буде з нашої любовi. Та й не хочу я, щоби твої люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене своє здоровля. - Не оглядайся на людей! - А на твою матiр також нi? Таж вона довiдалася б про все... Се здержало Сулеймана. А буря дальше гула. I султана Османiв дiйсно шукали його вiрнi люде, повзучи з нараженням життя помiж скелi Афону, що дрижали вiд ударiв перунiв. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на мiсцi. На другий день Настя бачила тiла обидвох, покритi вiйськовим знаменем. XII. "I ДВА ВЕСIЛЛЯ, А ОДНОГО МУЖА..." Eine bot ihm einen bunten Traum Und er hat sein Herz dafur gegeben. Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben. Jahre gingen und er merkt' es kaum. Und sein Blut gor wie der Saft der Reben. Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столицi. I занепокоївся весь гарем на вiстку, що блiда невольниця iде з ним вже вiд Солуня в дорогiм дiядемi з перел, i гiршилися всi, що вона ще досi заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемiв. Надзвичайна тиша залягла палату Дерi-Сеадету, коли в'їздила до неї невольниця Хуррем. Тiльки переляканi євнухи товпою вийшли їй назустрiч i кланялися ще нижче, як перед тим. Та занепокоєнi були не тiльки мешканцi султанського гарему, але й всi везири, кадiяскери, дефтердари й нiшандшi i навiть Кiзляр-агасi, наймогутнiший зi всiх двiрських достойникiв. Вони нюхом схiдних людей чули, що наближаються якiсь великi змiни в життi цiсарського двору. * * * Мов чорна туча над землею, висiла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всiх жiнок i одалiсок до блiдої чужинки, невольницi Хуррем, "християнської собаки", що полонила серце десятого султана. На другий день по приїздi Настунi побачила вона вечером, як до її кiмнати вбiгла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде "дарунок" її суперниць, котрi зненавидiли її. Вони, очевидно, нарочно тепер пiдкинули ту собаку, бо була се звичайна пора вiдвiдин падишаха. Якраз пiд ту пору хотiли вони збентежити Настуню i, може, спробувати востаннє вiдвернути вiд неї серце Сулеймана. Зрозумiла се вмить. Успокоїлася i принадила до себе собачку. Собачка мала обвалянi болотом нiжки i якусь дощинку, причiплену до деревляного хрестика. На дощинi була надпись. Три слова: "Калим знайдi з Керван-Йолi"[51]. Зрозумiла тяжкий глум i насмiх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навiть калиму приняти. Вiдчула сей глум тим тяжче, що не зробила нiякого лиха нiкому, вiдколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися їй з очей, i не могла їх затамувати, хоч не хотiла, щоб так застав її падишах. Напрасно зачала витирати очi. Потому закликала служницю i казала собi подати води. Обмивши очi, взялася мити обвалянi болотом нiжки собачки. В тiй хвилi заповiв їй оден з євнухiв, що падишах вже йде. Зразу хотiла укрити собачку. Але надумалася. "Все одно довiдається",- подумала. Сулейман увiйшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзанiй собачцi, засмiявся весело i запитав: - А се що? - Се мiй калим, Сулеймане,- вiдповiла тихо. А жаль так дзвенiв у голосi її, як дзвенить умираючий звук дзвiночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю. Сулейман став мов перуном ражений. Ще нiколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрiшнiй бiль так у нiй горiв, як горить крiзь вiкна пожар у нутрi дому. Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її бiль i плач. В тiй хвилi доглянув деревляний хрестик на собачцi i перечитав надпис на дощинцi... Вона вперве назвала його по iменi в болю своїм... Було се музикою для нього. Вiдчув тим глибше її бiль i образу. Здавив у собi гнiв i сказав: - О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала нi одна з моїх жiнок, нi жiнок мого покiйного батька,- нехай Аллаг буде милостивий душi його!.. А тi, що придумали сей недобрий жарт, вiдпокутують за нього! Перестала мити собачку, зложила обi ручки як до молитви i сказала: - Не роби нiчого злого, щоб ти не покарав невинних у гнiвi твоїм! Бо як же ти вiдкриєш винних у величезнiм сераю, де живуть тисячi людей? - Я вже знайду на те способи! - вiдповiв молодий Сулейман. Сам докiнчив мити її "калим", погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван. Перейшовся нервозно кiлька разiв по кiмнатi, усмiхнувся до своєї любки i схвильований вийшов. Ще iз-за дверей сказав до своєї любки: - О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненавистi, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грiзнiше. Се, що вони зробили тепер, тiльки початок вибухiв. Я знаю своїх людей! I пiшрв рiвним кроком коридорами гаремлiку. А Настуня остала в страху, що буде дальше. * * * На другий день рано Настя як звичайно збудилася i виглянула вiкном на внутрiшнє подвiр'я гарему. Не чула нi одного спiву, нi одного звуку, хоч звичайно вже кипiло життя в тiй порi. Всi вiкна кругом були зачиненi. А пiд своїми вiкнами побачила подвiйну сторожу зовсiм нових євнухiв, яких ще нiколи не бачила. Звичайно повiдомляли її служницi навiть про найменшу новину, яка сталася в гаремi. Тепер не зголошувалася нi одна. Здивована Настуня сама пiшла до кiмнат своїх служниць. Були зiбранi разом i мали переляканий вигляд. На її вид однi низько похилилися, iншi аж поклякали на землю. - Що з вами? Що сталося? - запитала Настуня, сама перелякана. - О, панi,- вiдповiла одна з її невольниць.- Такого вже давно не було в гаремi - якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухiв твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасi, куди їх незабаром запр