овадять... А одну з найкращих одалiсок падишаха зашивають у шкiряний мiшок i будуть топити у Босфорi... Настуня зблiдла. Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподiвалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусiв уже заявити суддям, що її обида - се обида його i його дому... Без того аж така кара була б неможлива. Щось у нiй захвилювало. Вдячнiсть для твердого опiкуна свого, страх i боязнь, щоб iз-за неї погибло троє людей,- все те вiдбилося на її обличчю. Показала пальцем на двi свої невольницi i сказала одно словечко: - Ходiть! Встали. Вона казала подати собi плащ i вийшла, як стояла, з двома служницями. Тихо мов у могилi було в цiлiм гаремi i пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виходi на сторожi, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвiр'я гаремлiку. Ї прямо йшла до брам селямлiку[52], де вступ жiнкам був остро заборонений. Начальник яничарiв, що був при сторожi бiля брам селямлiку, пiзнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони[53]. I вже знали її всi люде в палатi султана. Став у дверях i, низько склонившись, промовив з острахом: - О, найкраща зiрко в палатах падишаха! Вступ до селямлiку - жiнкам заборонений! Не вiдповiла нi словечка. Скромно i тихо стала бiля нього перед дверми - i ждала. Начальник яничарiв збентежився. Вся сторожа стояла мов остовпiла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на блiду Ель Хуррем, то на свого змiшаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилi сказав: - О, найкраща квiтко в городi Аллага! Не входи у дверi селямлiку! А я сам пiду й повiдомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми... Мовчки кивнула головою на знак, що годиться. Не довго тривало, як з кiмнат селямлiку надiйшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночi подiбний, i дзвонив острогами. За ним iшли два високi достойники. На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла бiля дверей селямлiку, випогодилося гнiвне i завзяте обличчя падишаха. Вiн запитав: - Що доброго, о Хуррем, мiг би я зробити для тебе? - Даруй життя трьом людям! - сказала молода Ель Хуррем i зложила руки, як дитина. Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селiма Грiзного! Вiн мовчки стояв. А оден з достойникiв вiдповiв за султана! - Нема дарування кари за образу падишаха, о панi! - Але ж є зменшення кари,- вiдповiла.- Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей,- додала так тихо i невинно, що султан вiдразу змiнився на обличчi. Всi видивилися на нього, як вiн скiнчить сю незвичайну авдiєнцiю, якої ще не бачили в султанськiм сераю. - Спинити кару на просьбу Ель Хуррем,- сказав коротко, усмiхнувся до молодої Ель Хуррем i зник у коридорах селямлiку. * * * Того ж вечера був падишах у кiмнатах Ель Хуррем. Як тiльки переступив порiг, запитав: - Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собi любов жiнок мого гарему? I чи ти знаєш, що та, котрiй ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навiть не заявила охоти подякувати тобi за се? Подумала й вiдповiла: - Я не для подяки просила за її життя. - А для чого ж? - Бо так учив Бог, що помер на хрестi. Падишах задумався. Потому запитав: - Як же саме вiн вчив? - Вiн учив: "Любiть ворогiв своїх. Чинiть добре ненавидячим вас..." Я пiсля волi моєї матерi мала стати нареченою Бога, що помер на хрестi... Молодий Сулейман посумнiв. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душi Настунi. В тiй хвилi зрозумiв те, чого не мiг зрозумiти на святiм Афонi. Зрозумiв, чому тi "джаври" так твердо держаться хреста. Перед ним вiдкрився немов замкнений досi й зовсiм йому невiдомий, новий огород душi його любки, в котрiм цвiли квiти, яких досi не стрiчав. Рiвночасно бiльшала в нiм любов до неї i рiс бiль, що мусить утратити її. Розумiв, що треба рiшитися якось скiнчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний лiс, в котрiм може заблудити - навiки. I пригадалися йому слова його любки про найбiльш нещасливих людей... Тої ночi не спав десятий i найбiльший володар Османiв, наймогутнiший сторож i виконавець приписiв Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати бiль того, що любить?.. Не спала тої ночi й Настуня у величавих кiмнатах гаремлiку. I всю нiч палила пахучий ладан i молилася, i все пропускала в молитвi Господнiй великi Божi слова: "i не введи нас во iскушенiє..." Лиш уста Настунi вимовляли тi слова молитви,- може, найглибшi зi всiх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змiшалася Настунi Господня молитва. I втомленi уста вже не говорили: "Да будет воля Твоя". Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха i кричить до неї з-мiж дерев: "Да будет воля Твоя, о найкраща квiтко в палатах падишаха!" "Да будет воля моя!" I заснула в гарячцi на шовковiм ложi, в палатi падишаха... * * * А на другий день коло полудня двi великi новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар вiд султана аж два дiядеми чудової краси. Оден з золотистих топазiв, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанiв, котрий мала на собi рiдна мати султана, коли було її весiлля з покiйним його батьком, султаном Селiмом. Падишах - говорила тихо служба у палатi - ходив особисто до кiмнат своєї матерi i випросив у неї найкращий дар з її весiльного калиму. Служба оповiдала собi пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як iшов до матерi, а огонь гарячки горiв в очах його... Начальник сторожi яничарiв, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кiмнат султана, одержав вiд падишаха похвалу за вiрну службу, мiшок золота, вищу рангу i - перенесення до Трапезунта... I ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блiдої Хуррем трясе у теремi десятим i найбiльшим султаном Османiв... I що молодий цiсар палахкотить, як свiчка, i тане на очах... I що його мати з журби змарнiла так само, як її син... I дивна тривога залягла в сераю, а побожнi мослеми, оберненi обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха. А в тiм часi в гаремi клячала на долiвцi блiда чужинка з далекої країни, невольниця Хуррем, "знайда з Чорного Шляху", званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до малої церковцi в Рогатинi. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на два найкращi дiядеми, якi їй подарувало серце Сулеймана зi скарбiв царського роду його. А нiхто не знає, чиє серце було бiльше розхвильоване i в котрiм бiльший бiль: в серцi невольницi чи молодого султана?.. Бiдна невольниця з далекої країни в болючiй думцi своїй назавше мiняла свою любов до Бога на хрестi - за любов до людини, за скарби свiта сего, за дiядем султанки, за владу на землi... * * * З небувалим напруженням очiкували дальших крокiв молодого Падишаха. Минуло ще кiлька неспаних ночей султана - i довiдався весь двiр, що сам Капу-ага ходив просити до султана двох визначних духовних. Пiзнiм вечером вступили до султанської кiмнати Мугiєддiн мудеррiс i муфтi Пашасаде. Нiхто не знав, що вони говорили з султаном, i вони нiкому сего не сказали. Але на другий день рано пiшли вони по наказу султана на згiршення цiлого двора до кiмнат блiдої невольницi. Такої дивовижi не було ще нiколи в Дерi-Сеадетi, щоби два побожнi й ученi улеми йшли до невольницi в гаремi султана, i ще з його наказу! I тому сам Кiзляр-агасi пiдслухував їх особисто й опiсля оповiв усе, що чув, своїм приятелям у великiй тайнi. Що ж чув Кiзляр-агасi в кiмнатi невольницi i що оповiдав своїм приятелям? Вiн оповiдав так: Ученi улеми вступили до кiмнати блiдої невольницi i сказали разом: "Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун! Десятий i найбiльший володар Османiв, Сулейман - нехай вовiки триває слава його! - дарує тобi волю i каже запитати, чи i коли хочеш опустити його палату, столицю i державу?" А блiда невольниця довшу хвилю мовчала. - I що на те сказала? - запитав нетерпеливий Капу-ага. - Не сказала на те нi слова. - I улеми так пiшли? - Не пiшли. - А що ж робили? - Слухали. - Таж вона нiчого не говорила! - На те нiчого не сказала. Але вiдповiла їм так, що маємо - нову паню! - Як же вiдповiла? - Так вiдповiла: "Визнаю, що нема Бога, тiльки Бог, а пророк його Магомет!"[54] Слухаючi аги, везири i кадiяскери побожно звернулися в сторону Мекки i всi, як один, повторили святi слова Корану. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Я незначно вiдхилив занавiсу, щоб побачити обличчя нашої панi у хвилi, як осiнила її ласка Пророка i свiтло правдивої вiри. Була така блiда, як перший снiг, що паде на високiм верху Чатирдагу. Але ви того нiкому не кажiть! Не скажете? - Так. Оповiдай дальше! Докладно все, що бачив, переповiдав старий Кiзляр-ага, найвищий достойник двора падишаха. Лиш не мiг переповiсти анi змалювати нутра душi Настунi i думок її, що билися як птицi в клiтцi, коли їй оповiщено дарування свободи! Мала в тiй хвилi двi головнi думки, що так стояли бiля неї, мовби батько й мати. А перша думка говорила їй: "Бачиш? Бог милосердний i всепрощаючий вислухав молитви серця твого, котрим ти молилася в нiч перед проданням на Авретбазарi. Пам'ятаєш, як ти тодi молилася? "Даруй менi, Боже, поворот додому! Я пiду пiшки, кривавими ногами, як iдуть убогi на прощу до святинь..." Пам'ятаєш, Настю? Отеє Бог Всемогучий вислухав молитви серця твого. I можеш не тiльки йти, але навiть їхати додому, як велика панi, бо султан Османiв, Сулеймян Величавий, напевно не схоче, щоби його любка, хоч зранила серце його, вертала пiшки у свою країну..." А друга думка говорила Настi: "Настуню, Настуню! Два рази продали тебе чужi люде, а третiй раз ти сама себе продаєш. Продаєш свою вiру в Спасителя свого, котрий i за тебе помер на хрестi. Продаєш його науку про доброту терпiння на сiй долинi слiз. Продаєш за земну любов до сотворiння, за скарби свiта сего, за дiадем султанки, за владу на землi... Йди, дитино, йди, бо вольну волю маєш... Та колись побачиш, куди ти зайдеш... без хреста малого i без вiри в нього..." I вiд тих думок була така блiда молода чужинка з далекої країни, що прийшла Чорним Шляхом на землю Османiв з вiрою в Бога свого... Бо єсть одно лиш важне дiло людини на землi: жити по вiрi в Бога. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Була дуже красна i мала великий розум в очах. Оба улеми не знали, що вiдповiсти. Перший промовив Мугiєддiн мудеррiс: "Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун!" А муфтi Пашасаде, як луна, повторив тi слова... I знов мовчали ученi улеми, аж поки наша панi не дозволила їм ласкаво сiсти. Тодi старий Мугiєддiн з любов'ю подивився на неї, як на свою дитину, i сказав недорiчнi слова, хоч який вiн розумний. - Якi ж недорiчнi слова сказав розумний Мугiєддiн? - запитали всi. - Вiн сказав отсi слова: - "Чи не жаль тобi, панi, оставати в чужинi? Чи не боїшся ти чого"? - А що ж вiдповiла наша панi? - Вона вiдповiла повагом, помалу словами Пророка. - Якими словами Пророка? - "...О, бiйтесь Аллага, iменем котрого просите себе взаїмно! I бiйтесь лона матерi своєї! Глядiть, що Аллаг дивиться на вас! I звернiть сиротi добро її й не мiняйте свою гiршу рiч за її лiпшу, i не лучiть її добра зi своїм, бо се великий злочин! Берiть собi жiнок з-помiж тих, якi видаються вам добрi, тiльки двi, або три, або чотири. А коли боїтеся, що се несправедливе, то дружiться тiльки з одною свобiдною або такою, яка посiдає вашi права[55] . Се найскорше охоронить вас перед несправедливiстю..." - Мудро вiдповiла наша панi! - сказав здивований другий везир, котрий мав дуже злющу другу жiнку. - А що на те вiдповiли ученi улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугiєддiн Сiрек? - Вiн сказав отсi слова: "Четверта сура[56] Корану, об'явлена в Мединi". - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: "Четверта сура Корану, об'явлена в Мединi..." I знов мовчали ученi улеми. Перший промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив недорiчнi слова, хоч вiн дуже мудрий. - Якi ж недорiчнi слова промовив дуже мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: "Благословенне хай буде iм'я твоє, хатун! Ти не боятимешся нiколи i нiчого, бо при тобi буде серце найбiльшого з султанiв!" - Чому ж ти сi слова називаєш недорiчними? - Бо таку вiдповiдь дала на них наша панi: "Коли небо розколеться, i коли звiзди розсипляться, i коли води змiшаються гiркi з солодкими, i коли гроби обернуться, тодi знає душа, що вона (зле) зробила i що (добре) занедбала, i в тiм днi одна душа не зможе помогти другiй, бо дня того рiшатиме Аллаг!" - А що на те вiдповiли улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугiєддiн Сiрек? - Вiн сказав з подивом отсi слова: "Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi". - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: "Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi". А наша панi додала: "В iм'я Аллага, милостивого, милосердного, пана у судний день!" А потому довго мовчали ученi улеми. Нарештi промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: "О велика хатун! Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка! Ти знаєш, що вибрав тебе на жiнку найбiльший з володарiв османських. I, певно, примiнишся до звичаю жiнок його закривати обличчя перед чужими, о хатун!" - А що вiдповiла мудра Хуррем хатун? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: "О мудрий муфтi Пашасаде! Чи ти зустрiчав у Коранi наказ, що жiнки мають закривати обличчя? Бо я читала уважно кожду стрiчку св. читанки Пророка i не бачила того..." А вчений муфтi Кемаль Пашасаде вiдповiв: "Але чи бачила ти, о хатун, таємничi знаки в Коранi?" - А що вiдповiла мудра хатун Хуррем? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: "Я бачила таємничi знаки в Коранi, о мудрий муфтi Пашасаде. Навiть великий учений Мугiєддiн Сiрек говорить про тебе, що всi науки зiйдуть до гробу з тобою, жий вiчно! Але чи ти можеш, о муфтi, з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках, яких нiхто не вiдчитав досi, єсть наказ, щоб жiнки закривали обличчя? Чи ж мiг Пророк дати такий наказ, коли Аллаг не наказав квiтам закривати бiлих i червоних платкiв обличчя їх?[57]" - А що на те вiдповiв мудрий Кемаль Пашасаде? - Мудрий Кемаль Пашасаде вiдповiв по правдi отсi слова: "Я не можу з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках єсть наказ Пророка, щоб жiнки закривали обличчя". А Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив його слова. I довго мовчали ученi улеми... * * * Мiж зiбраними теж запанувала довша мовчанка. Кождий з них обдумував можливi наслiдки впливу такої султанки на уряд i своє становище. Перший промовив Капу-ага; - Тепер треба нам ще тiльки знати, чи Мугiєддiн i Пашасаде вiрно повторили падишаховi свою розмову з нашою панею. I що додали? I що на все те сказав великий султан? - Се напевно знас спритний Iбрагiм-паша,- сказав Кiзляр-агасi. - Може, i,знає, але не скаже, - вiдповiв розумний грек, що був у великих ласках в султана. - Чому? - загуло з усiх бокiв.- Адже Кiзляр-агасi сказав, що знав! I ти також слухав! - Не скажу, бо з султаном нема жартiв! - Певно! Але тут не в жартах дiло! - А я тобi кажу, що з такою султанкою ще бiльше нема жартiв! - докинув Кiзляр-агасi, що бачив уже не одну жiнку в гаремi. - Iбрагiм-паша боїться! - дразнили його. - Злочинця все пiзнати по трусостi його! - приповiдкою вколов хтось мiцно Iбрагiма, нiби шепотом, але так, що всi чули. - Скажу,- рiшився Iбрагiм.- Тiльки не оповiм, як я довiдався про се. - Того ми не потребуємо! - Догадуємося! - Ну, кажи вже раз! - Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде оповiли султановi все i не скрипи нiчого... - А-а-а-а! - крикнув здивовано Капу-ага. - I чого ти дивуєшся? - загули з круга. - Вони ж люде чеснi! - Не всi такi скритi, як Iбрагiм! Iбрагiм удав, що не чув дотинку, й оповiдав дальше: - Султан уважно слухав їх оповiдання. Уважнiше, нiж ради Великого Дивану,- вiддячився Iбрагiм дотинком декому з присутнiх. - Все залежить вiд того, хто говорить, що говорить i як говорить,- пробував вiдтинатися оден з членiв Дивану - Тихо! не про Диван бесiда! нехай оповiдає далi! - Султан звернув увагу на четверту суру Корану i кiлька разiв повертав до неї в розмовi з улемами. - А як султан звернув увагу на четверту суру Корану? - Султан звернув увагу на четверту суру Корану так, що питав улемiв, чи нема в нiй укритої погрози, так укритої, казав, як укрите терня пiд пахучою розою в огородi падишаха... - А що вiдповiли ученi улеми? - Мугiєддiн Сiрек вiдповiв: "Iз-за одної правдивої рози зносить огородник багато колючок". А Кемаль Пашасаде сказав: "Тiльки птиця сороката зверха, а людина сороката внутрi". - А що розумiв пiд тим мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде розумiв пiд тим, що всякi замiри має внутрi людина. Але навiть зi слiв її, якi виходять наверх, мов пара з горшка, не можна пiзнати її нутра. - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде сказав "птиця" - замiсть "звiрюка", як говориться у приповiдцi. - Бо не хотiв дразнити падишаха навiть словом, яке протиставив натурi Хуррем. - I розумно зробив муфтi Пашасаде, бо сказано: "Навiть як маєш муравля ворогом, то все-таки будь обережний". - А що вiдповiв султан? - Султан вiдповiв те, що такий, як вiн, султан повинен був вiдповiсти: "Я знаю,- сказав,- що говорять старi мудрцi про людей. Бо вчив мене старий муфтi Алi Джемалi, який був уже муфтi за дiда мого Баязеда i справував той високий уряд за весь час правлiння батька мого, Селiма,- нехай Аллаг простить всiм трьом! Але нi старий Алi Джемалi, нi нiхто iнший зi старих мудрцiв не говорив з хатуною Хуррем i не бачив її... - А що на се вiдповiли ученi улеми? - Ученi улеми мовчали довго, дуже довго. I не перервав їх мовчанки великий Сулейман. Нарештi промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде отворив серце й уста i промовив так: "Ти правильно сказав нам, що рiльник є на те, щоб орав i засiвав землю, коваль на те, щоб пiдкував коня, котрого приведуть до нього, жовнiр на те, щоб боровся i погиб, коли треба, моряк на те, щоби пливав по морю, а учений на те, щоб висказував свої думки на основi своєї вченостi й ума свого. Бо в тiм вартiсть i цiна кождого з них. I ми скажемо тобi по совiстi своїй i умiнню свому: прегарна хатун Хуррем має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром. Та яке серце має велика хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагiдне чи остре,- сього ми не знаємо". - "Але я знаю, - перервав султан...- Вона має добре серце, i тому має радiсть в очах i в обличчi!" - А що на те сказав Мугiєддiн Сiрек? - Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив їх так: "Як вiд хлiбороба не вимагають, щоб бiльше сiяв насiння, нiж має у мiшку, так вiд ученого не вимагають, щоби сказав бiльше, нiж має в умi своїм. Онде пiд парком палати твоєї блищить-смiється море, спокiйне i веселе. Але не можна знати, чи попри синопський берiг не йде вже вихор Чорним морем i чи не збурить вiн до дна Босфору, i Золотого Рогу, i моря Мармара i чи не вдарить сильно в Серай Бурун". Султан мовчав. - А що сказав мудрий муфтi Пашасаде? - Мудрий муфтi Пашасаде, як луна, повторив слова Мугiєддiна i скiнчив так: "Прегарна хатун Хуррем принесе тобi велике щастя, або велике горе, або велике щастя i велике горе... Бо вона має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками i своїм бажанням, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром". - А що сказав старий Мугiєддiн Сiрек? - Мугiєддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив їх так: "Велика хатун Хуррем умiє так лучити зi своїми думками i своїм бажанням не тiльки те, що є в Коранi, але й те, чого в нiм нема,- як лучить великий будiвничий Сiнан порожнiй воздух з розмiрами копул у святих мошеях i замкнених худжрах[58]". - А що на те вiдповiв султан? - Султан вiдповiв на те: "Ви ж самi сказали, що не знаєте змiсту таємничих знакiв Корану. Може, хатун Хуррем лучила якраз те, що єсть в Коранi, зi своїм бажанням?" - "Може",- вiдповiв мудрий муфтi Пашасаде. "Може", - повторив, як луна, Мугiєддiн Сiрек. Султан подякував їм i хотiв нагородити великими дарами, якi мав уже приготованi для них. Але оба улеми не приняли дарiв, кажучи, що сказали те, що знали i що повиннi були сказати. I замовкли вельможi в султанськiй палатi i мовчки розiйшлися до своїх урядiв. * * * А кiнцевої розмови двох учених улемiв не повторив їм Кiзляр-агасi, бо не хотiв передчасно викликати рiжних толкiв. Та розмова виглядала так: - Чи замiтив ти, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет поручає брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг[59]... - Я замiтив, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет пору час брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг. - Чи ти не припускаєш, о приятелю, що нова султанка може розпочати ще не бувалу боротьбу проти усего гарему падишаха? - Я припускаю, о приятелю, що нова султанка може розпочати не бувалу ще боротьбу проти усего гарему падишаха. - Чи ти не припускаєш, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Я припускаю, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Чи ти не уважаєш, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв?.. - Я уважаю, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв... - Чи ти не уважаєш, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... - Я уважаю, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... Також Кiзляр-ага думав, що небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма. I тому нiкому не переповiв, що говорили мiж собою два найвищi улеми, Кемаль Пашасаде i Мугiєддiн Сiрек. * * * Вже голосно говорили в цiлiй столицi, що падишах ладиться до великого весiлля з бувшою служницею... Незадоволенi з того мали ще одиноку надiю на матiр падишаха, що вона може перешкодить тому. Мати падишаха дiйсно говорила з сином в справi весiлля. Але що саме, нiхто не довiдався. Говорила вона i з будучою невiсткою. Але й се на диво остало таємницею. Тiльки рiжнi глухi вiстi ходили про се мiж двораками й жiнками гарему. В гаремi кружляли, як оси, злобнi дотепи про те, що блiда невольниця принесе в посагу падишаховi. Бо дочки ханiв вносили як посаг золотi ключi мiст i великi багатства. "Тут навiть не знати, кому калим слати, бо нiкому не вiдомо, де її рiд i дiм",- говорили з завистi матерi поважних турецьких домiв, що мали дочок на виданнi. Настуня, як у мрацi, дивилася на приготування великого весiлля й оглядала чудовi дари, "сатшу". Як у мрацi, ставали перед нею спомини її першого весiлля i першого любка. I вона мимохiть боялася, чи се весiлля не скiнчиться так само дивно, як скiнчилося перше. Три найдостойнiшi турецькi жiнки оглянули Ель Хуррем по старому звичаю, чи не нарушена вона. Бо правнiсть потомства кровi падишаха мусiла бути певна понад усякий сумнiв, а нiхто не може знати, чи воля Аллага не забере до себе першого сина падишаха вiд iншої жiнки. Тi оглядини так збентежили невинну Настуню, що не вiдкрила очей з рук своїх, аж поки темна нiч не лягла на сади падишаха. У крайнiм збентеженнi заснула з гарячою молитвою на устах до Матерi Того, котрого виреклася, i мала передслюбної ночi дуже дивний сон. Снилася Настунi Свята Гора Афонська мiсячної ночi, вся у блиску зiр, оточена пiною Єлинського моря... I снився їй образ Матiнки Бога, Воротарницi, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi. Снилося їй, як оживала Матiнка Господня, Воротарниця. I як зiйшла з-над брами тихими ногами. I йшла понад води аж до Гелеспонту й до моря Мармара. I прийшла до мiсця, де мила обличчя молода Настуня пам'ятного ранку на сходах з мармору. I йшла Мати Божа великим парком падишаха, i понад платани, i понад пiнiї, прийшла до кiмнати будучої султанки. I похилилася над її ложем, немов рiдна мати. А мала смуток i лагiднiсть в очах. I глянула на ложе будучої султанки й тихенько сказала: - А хто ж тобi буде дружкою, Настуню? Ти ж бiдна дiвчина з далекої країни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi... Настуня сплакала в снi i вiдповiла: - Матiнко Господня, Воротарнице! Я навiть не знаю, чи в туркiв є дружки... А Божа Мати ще нижче схилилась i лагiдно спитала Настуню у снi: - А знаєш ти, дитинко, що ти тепер зробила? - Матiнко Господня, здається менi, знаю. Дотепер мене насилу волiкли аж тут, а тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боцi милого. Скажи менi. Мати, чи добрий буде муж мiй, чи буде мене любити? - Добрий буде муж твiй, Настуню, дитинко,- сказала Мати Божа, Воротарниця.- Ти в його любовi замкнеш очi свої. Всi три нареченi, яких ти мала, дитинко, були добрi для тебе. Будь же добра й ти - на тiм шляху високiм, на земнiм кладовищi, повнiм слiз i роз". А як Мати Божа пригадала Настунi материнський обiт, плач у снi стряс нею - i збудилася. Надворi свiтало. Слюбний день вставав. Промiння Господнi вiкна цiлували. I десь далеко, в улицях Стамбула вiйськовi банди грали, полки Сулеймана на торжество скликали... * * * А в серденьку Настунi вже грала така музика, що її головка забула про все... Забула й рiдну матiр в далекiй країнi. У її серденьку грала вже любов страшну пiсню, сильнiшу вiд смертi. О, се не була вже нiжна й напiвдiточа любов до Стефана. Се була любов жiнки, що так знайшла свiй предмет, як знаходить туча шпиль гори, котрий освiчує лискавками i б'є перунами. Любов - любов - любов! Вона вже часом так кипить у нутрi, як лава у горi, хоч на склонах її ще все спокiйне, i зеленiють полонини, i синiють, мов очi, тихi озера... * * * На великiй площi гiпподрому стояли вже намети, що мiнилися до сонця чудовими красками, й величний трон для султана. Почалися весiльнi торжества. Невиданий блеск i пишнота Сходу так ослiпили оченька Настунi, що перших вiсiм весiльних днiв все помiшалося їй у тямцi, мов якийсь безконечний хоровiд шалених танцiв, блискiв походiв, гомонiв i музики. Здавалося їй, що танцюють довкруги всi покої гаремлiку, всi брами селямлiку, всi кiннi полки султана, всi шатра на площах i навiть хвилi Золотого Рогу i Чорного моря. Нiколи опiсля не могла в порядку пригадати собi того, що бачила i чула за дев'ять днiв свого весiлля з десятим i найбiльшим султаном Османiв. В султанських палатах i на площах столицi гостили сiгiльдарiв, сiпагiв, улюфеджiв, хуребiв, джобеджiв, топджiв, везирiв, бегiв i беглербегiв. А дев'ятого дня, як у навечерi дня, призначеного до вiддання нареченої в руки будучого мужа, удався падишах, немов мiж двома стiнами з золотої парчi i шовку, якi звисали з вiкон i мурiв, на площу гiпподрому й пiд веселе грання музики засiв на престолi та приняв желания найвищих урядовцiв i намiсникiв. На пирi того ж вечера пив султан солодкий сорбет з чашi, рiзьбленої з одного туркуса. Праворуч його сидiв старий заслужений муфтi його дiда Алi Джемалi, а лiворуч Шемс-ефендi, призначений на учителя принцiв. В пирi взяли участь всi професори високих шкiл i академiй. Вони диспутували про ученi справи. На пишно заставлених столах стояли дактилi з Багдада, гранати з Шербана, риж iз Базри i яблука з Ахляту, кожде ваги до сто дiргем![60] Слiдуючого дня перший дружба Агмед-баша попровадив невиданий пишнотою "похiд пальм весiльних". Одна з них складалася з 46 000 малих частей, друга з 60 000. Вони представляли чудовi красою дерева, квiти i звiрята. Для народу уряджено величнi видовища, забави i змагання борцiв, для учених, поетiв i письменникiв духовi турнiри з диспутами. На них поети предкладали до оцiнки весiльнi вiршi й одержували нагороди в золотi. Настуня вперве пiзнала сестер свого мужа: одну, що була жiнкою Лютфi-пашi, i другу за Фергадом-пашою. А потiм i сiмох стриїв Сулеймана. З них найбiльше припали їй до вподоби Шегiн-Шах i Абдуллаг-Хан, найстарший i наймолодший. Всi вони цiкаво оглядали її та старалися влекшити їй самоту мiж чужими. Але почуття чужостi вiяло на неї нестримно в тiй пишнiй товпi османських вельмож. Як же iнакше виглядало тут весiлля! Здавалось їй, що цiле життя буде мiж ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв'язувало б її з тими людьми i їх племенем, опанувала її. Молодi її очi мимохiть зверталися на мужа. "Яку долю готовить вiн менi?" Вже не запитувала себе в душi: бо вже любила... Перехилила головку i глянула у вiкно. Там серед ночi чудово горiли на її честь високi деревлянi вежi, уставленi здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва їх освiтлювала парки сераю й кiмнати гарему. Iз-за мурiв долiтав радiсний рев товпи, розбавленої на вулицях i площах столицi. Ракети рiжнобарвних огнiв пiдносилися високо до звiздистого неба й немов освiтлювали будучий шлях її життя: були мiж ними золотi блиском, як хвилi радостi, були зеленi, як луги весною, були червонi, як свiжа кров, були перлистi, як слези. Вдивилася в них. I тодi принесли їй пишний калим - весiльний дар Сулеймана, що манив очi, мов грядка раю на землi. Стояли на столах у кiмнатах Ель Хуррем золотi корони й нараменник, садженi брильянтами. I блистiли великi нашийники з перел бiлих, як iней на шибах вiкон, i з перед найдорожчих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнiшої ночi. I свiтили дивними блесками прекраснi дiядеми з червоних як кров рубiнiв, i з зелених смарагдiв, i з темно-бронзових турмалiнiв, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардiйського каменя недолi, оточений колючим терням, як велiв старий звичай у царськiм родi Османiв. Вiн стояв, напiвприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Iзабеллi. Настуня дивилася на тi дива краси i працi й думала, чи не сниться їй те все. Але нi. Дотикала тих чудових рiчей. Се була дiйснiсть. Така прегарна дiйснiсть, що навiть її мала собачка ставала на лапки i здивовано глядiла на блискучий калим Настунi. Прийшов султан i радiв її радiстю. А коли муж запитав її, чи подобається їй весiльний калим, вiдповiла: - Дуже подобається менi мiй весiльний калим. Подякуй . вiд мене тим, що приготовляли його. - Але наймилiшої тобi частi твого калиму ти ще не бачила... Була дуже-дуже цiкава, що се таке. I просила, щоби сказав. Не хотiв. - Побачиш,- вiдповiв усмiхаючись. - Коли? - В п'ятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твiй дiйсний калим, i я вже наперед тiшуся, що вiн сподобається тобi... Прийшла п'ятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гагiї Софiї, найбiльшого мечету Царгорода. В золотiй каретi їхала Ель Хуррем з матiр'ю султана. А за ними безконечний ряд двiрських карет. В нiм їхав великий гарем, Дерi-Сеадет, султана: стрункi i делiкатнi дiвчатка з Еребу, ще не розвиненi, як пупiнки роз, i огнистi дочки Балкану, i прекраснi бiлi женщини з Кавказу, з очима, мов глибiнь, i рослi та сильнi жiнки з гiр Алтаю. А кругом безлiч вiйськ i народа. А як по престольнiм богослужению виїздили з мечету i доїздили до Авретбазару - вечерiло. На торговицi, на тiм самiм мiсцi, де колись продали Настуню чорним євнухам гарему, побачила вона крiзь вiкно коляси величезну скiлькiсть одягнених по-нашому дiвчат i жiнок. Безмежна радiсть била з їх очей i облич, i українська пiсня заливала жiночу торговицю Стамбула... - Се твiй калим, Хуррем! - сказав Сулейман.- Вони iдуть додому. Настуня заплакалася з радостi. А великий хор наших жiнок спiвав: Рубай,сину, ясенину - Буде добре клиння! Бери,сину,сиротину - Буде господиня.. Молода султанка плакала, як дитина, у критiй колясi султана Сулеймана i рукою з вiкна пращала великий полон українок. А жiночий похiд, освiчений свiтлом смолоскипiв, спiвав: А у нашiм селi-селi сталась новина: Молодая дiвчинонька сина повила. Не купала, не хрестила, в Дунай пустила... А потому обняли її ум турецькi пiснi, що лунали довкруги - так одностайно, як сипаний вiтром пiсок на пустинi. А в улицях Стамбула пiд гук гармат i самопалiв, пiд блиск ракет i гомiн музик шалiли п'янi вiд опiюму кавалькади на п'яних вiд опiюму конях. I клекотiв радiсно весь Стамбул султанський. А живий "калим" Настунi при смолоскипах, з возами харчiв i одягiв, з веселими спiвами тягнув на Пiвнiч, до радного краю Настунi. * * * Та одного, що приготував Сулейман Настунi як частину її калиму, не вiдкрив їй ще. Було се сповнення приречення у справi приняття учителя Абдуллага. Спiлка торговцiв невольницями, до котрої належала колись Настуня, вернула до Кафи у великiм страху. Бо в палатi падишаха нiхто не пояснив Їбрагiмовi, на що треба падишаховi учителя Абдуллага. Старий Iбрагiм одержав тiльки письмо з поручениям до влади в Кафi, щоб доставила до Царгорода Абдуллага. А друге таке письмо пiшло окремо. Старий Iбрагiм у присутностi цiлої спiлки торговцiв повiдомив Абдуллага, що його взивають до султана, очевидно, в якiмсь зв'язку з Роксоляною. Всi спiльники зачали питати Абдуллага, чи не говорив вiн невольницям чогось такого, за що мiг би султан покарати тепер i його, i цiлу спiлку. Абдуллаг вiдповiв: "Аллаг мiй свiдок найбiльший, що я вчив тiльки того, що каже Святе Письмо. А бiлу квiтку з Лєхiстану я шанував весь час, бо бачив у неї розум, покору i пильнiсть. Але нехай дiється воля Аллага!" Спокiйно сiв Абдуллаг на воєнну султанську галеру i пiд сторожею приїхав до Царгорода в день перед вiнчанням своєї ученицi. Його привели до сераю й повiдомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Кафи. Султан сказав, що перша має побачити його нова султанка Хуррем в день пiсля вiнчання свого, а перед тим має з Абдуллагом поговорити муфтi Пашасаде. Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, вiн налякався зустрiчi з великим вченим. I всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способiв читання Корану i всi науки близького й далекого Сходу, почавши вiд науки про небеснi блискучi зорi, скiнчивши на науцi про блискучi зорi в темнiй землi, про самоцвiтне камiння, вживане на лiки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях. Щасливо перейшла для Абдуллага авдiєнцiя у голови учених Кемаля Пашасаде. Вiн говорив з ним довго про способи читання Корану, якi знає звичайно кождий учитель читанки Пророка. Але про те, на що його спровадили до Царгорода, не мiг йому нiчого сказати, бо сам не знав. На другий день по слюбнiй ночi Роксоляни, коли муедзини скiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, впровадили Абдуллага до кiмнат султанки Роксоляни. Абдуллаг тихо сидiв. Коли вiддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завiзвати до себе улюблена жiнка падишаха. В своїй скромностi провiнцiального учителя анi на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя - тут, у величезнiй столицi свiту, де було тiлько великих учених! Ще раз i ще раз переходив у своїй пам'ятi, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперiшньої жiнки. I не мiг пригадати собi нiчого подiбного. Довго ждав Абдуллаг у кiмнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усi рiчi, дивани й десенi, що бачив їх докладно, навiть замкнувши очi. Нарештi зашелестiли жiночi кроки за дорогою занавiсою. Вона заколисалася, розхилилася, i в кiмнату вступила вся в чорнiм оксамитi, з одним блискучим брильянтом на грудi i в чудовiм дiядемi з перед бувша невольниця, "знайда з Чорного Шляху", жiнка десятого султана Османiв, велика хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчi, але весела, як весна. На вид Абдуллага її очi засвiтили ще яснiше, як благородний камiнь на її грудях. Абдуллаг на той вид так остовпiв, що стратив владу в ногах i навiть не мiг рушитися. Щойно по хвилинi похилився сидячи так, що чолом дiткнув дивану на долiвцi. А велика панi, Роксоляна Хуррем сiла напроти нього так тихо i скромно, як колись, коли ще була невольницею в Кафi. Зовсiм-зовсiм так само... I слези трiснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже тридцять лiт. А як виходив з будуарiв султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах. I зi слiзьми говорив до Кiзляр-аги, що такої султанки не мав ще рiд Османiв, бо вона в такiй покорi слухає науки Корану, як слухала колись невольницею... Скоро розiйшлися по султанськiм сераю похвали Абдуллага. I серця улемiв, хатiбiв та дервiшiв зачали прихилятись до блiдої чужинки, що полонила серце падишаха. Und mag dein Pfad in Zweifelsnacnt verschwinden - Das Kreuz am Wege wirst du immer finden. Urns Kreuz geht dein, geht aller Menschen Wallen: Am Kreuze mussen alle niederfallen. Am Kreuze, ob sie noch so ferne irren, Muss ihrer Wege Ratsel sich entwirren... XIII. УРОДИНИ ПЕРВОРОДНОГО СИНА РОКСОЛЯНИ Дитина - се в цiлостi будучнiсть, оперта на минувшинi. Вже семий раз сходив мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем свою службу розсилала, дверi своїх покоїв на чотири спусти замикала, вiкна в салонах своїх сама заслоняла,- материнський, маленький, срiбний хрестик з великим болем серця зi шиї здiймала, на деревляний хрест з першого свого "калиму" прив'язала, м'ягким, золотистим шовком разом їх обвивала, темно-цеглястим i квiтистим адамашком обкладала, у тверду, срiбну парчу поклала й уважно мiж найдорожчi пам'ятки сховала... Сховала в невеличку скриньку-деревлянку, де вже лежав дорогий для неї невольницький одяг, в котрiм її вперве побачив володар трьох частей свiту, як у нiм скромно при дверях одалiски як служниця стояла... Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамi в Рогатинi з матiр'ю купувала... Там був i кривавий платочок, котрим свою зранену нiжку на Чорнiм Шляху, на Дикiм Полi обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка i з утоми та з болю упала i пiд бiсурменськими батогами всiм своїм молоденьким тiленьком дрижала... Там було i маленьке глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю i потому в Кафi з Клярою чисту воду пила. I пару засушених листочкiв, котрi пiд Чатирдагом, сидячи на возi, на пам'ятку з дерева зiрвала. I маленький камiнчик з святого Афону, де Божу Матiр, що робити, питала... Вже семий раз зiйшов мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем свої синi очi бiленькими руками закривала, i перший раз в життi свого мужа Сулеймана цiлувала, i всiм тiлом дрижала, i про цвiтучу й пахучу землю, i про синє небо, про батька i про неньку, про день i про нiч, i про весь свiт з розкошi забувала. * * * А як минув перший пал розкоше i перший мiсяць любовi, мов золотистий ручай солодкого меду пролинув, то сумнiв дригнув у серденьку Ель Хуррем. I, мов гiлка осоки, совiсть задрижала. I, мов пташка у клiтцi, думка трiпотала. I тодi молода султанка Ель Хуррем в гарячi пальчики святий Коран брала, й цiлими днями читала, й учителя свого про Божi речi питала, загадку призначiння i життя людини розв'язати гадала. А побожний Абдуллаг благословив Аллага, що така побожна молода султанка настала. Благословив, куди ходив i вчив її всего, що сам знав i в що вiрив. - О велика хатун,- казав до Ель Хуррем.- Аллаг посилає людину на сей дивний свiт на коротку хвилину. I не спускає з неї ока й уваги вiд колиски до гробу. I, як батько, уважає на свою дитину, котра йде кладкою понад рiку. А кому Аллаг дав бiльше розуму i бiльше сили, вiд того й бiльшого рахунку зажадає, коли людина перейде стежку свого буття i вип'є всi чашi, гiркi i солодкi, котрi їй Аллаг поклав при дорозi життя. А час до часу присилає Аллаг свою пересторогу i, як батько, упоминає. Так вiрив побожний Абдуллаг i так учив високу ученицю свою, гарну i розумну султанку Роксоляну. Помалу пiзнавала вона 70 сект iсламу з рiжними-прерiжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов рiжних народiв, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро пiймала чужi мови, бо дуже прикладалася до науки,- щоб убити внутрiшнiй неспокiй i почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згiрднi думки i слова народних пiсень про потурнакiв, котрi виреклися своєї вiри для панства i лакiмства. Тодi тим дужче бралася до працi. А в її серденьку все дрижав сумнiв, чи добре зробила, що на своїй дивнiй стежинi скинула маленький х