мов у далекiй, закривавленiй мрацi станула перед нею мала церковця на передмiстю Рогатина. I мовчки стояла. А здалека долiтав дивний крик муедзинiв на високих мiнаретах сераю... "...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!" Вони молилися до Бога свого за великого султана i за державу Османiв, по котрiй iшов уже кiсмет з кривавими руками. I тихо додавали в своїх молитвах: "Вiдверни, Боже, кров вiд дому падишаха!" * * * А по великих базарах Стамбула ходили дивнi слухи про султанку, яку бачили у коридорах i салях селямлiку. i так оповiдав собi про се простий народ турецький: "Хотiв Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. " I пiдкупив чорного євнуха Гассана, щоб той пiдсунув сонний напiй султанцi. I зробив чорний Гассан та недобре дiло: пiдсунув напиток на сон молодiй султанцi... А як вона заснула, пiдкрався чорний Гассан з великим везиром. I взяли дитину султанки Ель Хуррем. Але вона зiрвалася у снi. I в снi закричала й дитину вiдобрала. I пiшла сонна на скаргу до Султана... У снi iшла... Йшла коридорами й салями селямлiку... Йшла... В дiядемi з перел, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах i вся в слезах... - Уся в слезах? - Так! Вся в слезах... - А перед нею несли чорнi євнухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi... - В золотiй лектицi? - Так! В золотiй лектицi. - За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха... - Збентеженi плачем? - Так! Збентеженi плачем. - Йшла просто до салi Великої Ради Дивану. - А як же знала, куди там iти, коли ще нiколи не була в селямлiку? - Так! Знала дуже добре, бо вело її материнське серце... Бо йшла по справедливiсть. - Який же вирок видав султан Сулейман? - Справедливий вирок видав султан Сулейман: казав так довго бити обох виновникiв, аж поки згiдно не призналися, за кiлько грошей перекупив везир чорного Гассана. А потому казав припiкати везира Агмеда, щоб видав з себе якраз тiлько зойкiв, кiлько дав грошей спiльниковi свому: I сконав Агмед в Джеляд-Одасi. - А чорний Гассан? - Його казав султан кинути у море зi зв'язаними руками: як перепливе до острова Принцiв, то може йти, куди захоче... Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить слiди нiг його! Бо таки крав податки великий везир Агмед, i то крав так, що не могли його iмити... А на тих податках були стони i кров. Та й вистогнав їх Агмед в Джеляд-Одасi... А решту рахункiв возьме в нього Аллаг з вiчними очима". XV. СУЛТАНКА МIСАФIР Нiяка влада не родиться з ненавистi. Всяка влада i вдасть родиться з любовi. О, Ви, що хочете де-небудь якої-небудь влади! Запитайте самi себе, кого i що Ви любите? Власть уродилася з любовi, а викормив її пошанiвок. Так само, як дитину, що родиться з любовi й росте з пошанiвку своїх родителiв. Давно-давно, коли турецький нарiд утiкав з Азiї на захiд сонця перед страшними ордами Джiнгiсхана, провадив його в утечi предок Сулеймана. I за те полюбив його турецький нарiд i пошаною оточив, як блиском, всiх потомкiв його. А чим бiльше росла в нiм пошана до роду Османа, тим бiльшу силу мав той нарiд i мала власть його. I так дiйшов вiн до верху своєї сили за Сулеймана Великого, Селiмового сина. коли полки його, йдучи горi Дунаєм, дiйшли в саме серце Європи. А тодi червоний кришталь влади турецьких султанiв зачав переходити з любовi великого султана в руки його жiнки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським i Диким Полем килиїмським з далекої країни як бiдна невольниця i полонила серце падишаха. То не жiнка прийшла, то прийшов кiсмет[69] Османiв. А мав вiн обличчя ангела i пальчики такi нiжнi, як першi блиски сходячої зорi, а очi синi, як небо весною. I пiддався йому великий султан, володар трьох частей свiту, що не пiддавався нiкому. I приглядався найбiльший завойовник блиски сходячої зорi, а очi синi, як небо весною. I пiддався i законодавець Османiв, що буде робити прегарний кiсмет, присланий незбагнутою волею Аллага - Чорним Шляхом степовим i Чорним морем бурливим... Бачив у нiй великий розум i добре серце. I був тим цiкавiший, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрiй i так не мiг опертися. * * * Все оточення султана знало, що султанка Ель Хуррем скорше довiдалася про смерть Агмеда-башi, нiж сам Султан. Вона бачила себе в зеркалi в тiй хвилi, коли їй донесли про се слуги. Була сим оживлена i скрiплена, як ростина, котру в часi спеки пiдiллють водою. О, бо й вона пережила гарячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Днiпру i переплила його перший порiг, про який так живо оповiдав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз iшов поза шкiру. Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокiйний дiм батькiв, де в часi морозiв частували мiцною горiлкою робiтникiв, що привозили з лiсу дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля мiцним червоним сорбетом i що той червоний сорбет облив їй одяг i руки. Обмилася i змiнила одяг. Мала вражiння, що чує запах кровi. Не почувалася до нiякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорожчих арабських пахощiв. Нiжнi пахучi клуби диму пригадали їй Великдень у церковцi св. Духа. Впала на колiна i насилу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її пiдглядають. Але очима душi вдивлялася в образ Пресвятої Богородицi, що стояв мiж восковими свiчами в убогiй церковцi на передмiстю Рогатина: "Боже, будь милостивий менi грiшнiй..." Милилася щиро. Але грiхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Грiхом уважала тiльки те, що в тiй цiлi сказала неправду свому чоловiковi. I за се просила прощення в таємної сили над нами. I була переконана, що колись прощення одержить. Вiдчула полекшу у грудях. I чула навiть якусь не вiдому досi силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о, був. На молитвi застав її Сулейман. - Приходжу так само незаповiджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене, - почав усмiхаючись. Очевидно, приємно йому було застати жiнку при побожнiм дiлi та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нiм якийсь сумнiв щодо правди слiв своєї жiнки, то тепер розвiявся безслiдно. Встала й радiсно, як дитина, закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грiшна супроти нього. Сiли обоє бiля кадильницi, й Сулейман почав кидати в огонь золотистi зеренця ладану. - Чи ти не маєш якої невольницi, що намовляла тебе з мого сина зробити християнина? - сказав шуткуючи султан. Вiдповiла весело: - Я не маю нi одної християнської невольницi. Але тепер вiзьму! Добре? - Добре, добре! Очевидно, на злiсть Агмедовi-башi: нехай ще перед смертю довiдається, що ти не боїшся його наклепiв! - сказав султан. - Вiн уже помер... - вiдповiла тихо. - Що? без мого вiдома? Непереслуханий?! Споважнiв i сказав по хвилi: - Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою нiму сторожу? Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тiй хвилинi подiбний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним. Вона вiдчула, що гнiв його не звертався до неї, а зверталася до неї бiльше його пристрасна цiкавiсть. Вiдповiла так спокiйно, якби ходило о якусь звичайну рiч: - А що менi даш, коли скажу тобi правдиву правду? По обличчю султана було видно зацiкавлення. - Чи ти могла б менi сказати й неправду? - запитав. - Певне, що могла б. I ти нiколи не довiдався б про се. Але бачиш, що не хочу. Змiркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-дiточому, i сказав: - Я ж тобi досi нiчого не вiдмовив. Скажи, чого хочеш? - Двiчi тiлько золотих дукатiв, кiлько хотiв вимусити на тобi Агмед-баша! Розсмiявся й вiдповiв: - Але ж бачиш, яка кара зустрiла його за вимушсння! - Але я не хочу тих дукатiв для себе, як хотiв вiн! - Тiльки для кого? - Для мошеї! - Якої мошеї? - Такої, якої ще нема у твоїй столицi. - Ти хочеш будувати нову мошею? - Так. Як подяку Аллаговi за вiдвернення першої небезпеки вiд нашого невинного сина. I назву ту мошею iменем його батька. - Що ж, будуй! Се богоугодне дiло. Тiльки чи не забагато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обiгнати кошти великої вiйни i здобути цiлу країну! Подумала хвильку й вiдповiла: - Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! Всерединi будуть чотири стовпи з червоного гранiту. Бо червона кров солила менi з обличчя, коли я змiркувала небезпеку, яка грозила Селiмовi. А верхи тих стовпiв будуть з бiлого як снiг мармору, бо я тодi дуже поблiдла. I мiграб[70] буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер[71] для хатiба[72], i мастаб муедзина, й висока максура[73] , призначена для тебе. По боках будуть подвiйнi галерiї з худжрами, в яких люде укривати будуть золото, i срiбло, й дороге камiння, а яких не рушить навiть султан! Бо все те буде пiд опiкою Аллага! - А маєш уже будiвничого? - питав напiвшуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будiвничим Сiнаном. - Будiвничого маю, але ще не маю грошей, тiльки думку. Та й тої я не скiнчила. - Кiнчи; вона дуже цiкава. - Так буде всерединi. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смертi... Великий султан спустив побожно очi й поцiлував подругу. А вона, одушевлена, мрiла-будувала: - Вся площа пiд мошею буде подiлена на три чотирикутники. Середнiй меджiд[74] я вже описала. Перед ним буде передсiнок. А за ним буде огород Аллага, де людськi ростини-костi спочиватимуть аж до судного дня, коли кожде тiло стане свiжим квiтом у великiм воскресеннi Божiм. I там ми обоє спiчнемо навiки. А над цiлим храмом скажу збудувати чотири мiнарети, високi, аж до неба. I забезпечу їх освiтлення у святi ночi мiсяця Рамазану[75]. Був гордий з такої жiнки. I так захопився її мрiєю, що сказав: - На таку будову варто дати шiстсот тисяч дукатiв. Тiльки чи не буде замало? - Може, й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого iменi. Вона буде скромна i дешева, з одним мiнаретом. А стане на мiсцi, де мене купили як невольницю до твого гарему. Тiльки коло неї хочу збудувати школу для сирiт, кухню для убогих i дiм для божевiльних. Божевiльне мiцна любов, якою розгорiло до неї серце молодого султана тодi, коли перший раз натяками згадувала йому про подiбнi замисли,- бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова, i припав устами до її уст. Боронилася, як колись дiвчиною, кажучи: - Ти забув, з чого ми почали. Тепер уже скажу тобi правду: то я спонукала твою нiму сторожу виконати нинi присуд, який мав щойно завтра упасти на Агмеда... Опритомнiв. Совiсть суддi несподiвано сильно застукала до душi великого володаря. Але ще сильнiше вiдчув скрегiт вищерблюваного в собi кришталю влади. Мимохiть кинув оком на дрiбнi рученята своєї жiнки. Виглядали нiжно, як бiлi квiточки лiлеї. Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав навiть, як вона спонукала його нiму сторожу передвчасно виконати кару смертi. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цiкавить та дивна жiнка. Досi був вiн у своїй палатi й державi сильний, як лев, але одинокий. Вiн нiкого не боявся, а його боялися всi. В сiй жiнцi вiдкрив людину, яка не боялася його, вiд якої мiг кождої хвилi сподiватися чогось несподiваного i вiн, i все його оточення. Зовсiм так само, як вiд нього самого. Тим ставала рiвною йому. Мав глибоке задоволення з того, що бiля нього був ще хтось, кого так само бояться, як його. Мав пару - i не чувся вже самотнiм. Зрозумiв, яким чином мiг так спокiйно дивитися на ту нечувану дивовижу, що її жiнка викликала сегодня в судейськiй салi: та дивовижа була йому дорога, неоцiнима. Як лев-самотник, що довго блукав сам i арештi знайшов собi самицю, простягнувся у весь рiст з задоволення. Запитав дуже нiжним голосом: - Чи тобi не прийшло на думку, як ослаблюєш своїм кроком судейську совiсть найвищого суддi в державi? - Прийшло. Але я сказала собi, що ти можеш переслухати про все євнуха Гассана. Вiн живий... Вiдiтхнув усею груддю. Вона також вiдiтхнула свобiдно, бо знала вже, що викрикував напiвбожевiльний Гассан. Сулейман знов споважнiв на хвильку. Пригадав собi рiжнi неприхильнi вискази про жiнок рiжних мудрецiв Сходу i запитав: - Чи ти нiколи ще не сказала менi неправди? Засмiялася, як дитина, i вiдповiла: - Так! Сказала! - Коли? - Тодi раненько... над морем... коли в червонiм блиску сходячого сонця надпливали рибалки... - А яку ж неправду сказала ти тодi? - Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любов'ю. I думала, чи ти не голоден. А соромилася запитати тебе... По тих словах, що були для нього солодшi вiд меду, могутнiй султан Османiв перший раз в життi сказав собi, що про душу жiнки всi мудрецi не знають нiчого... Дивувався сам собi, як мiг тодi повiрити, що та делiкатна iстота хотiла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собi, з яким смаком тодi заїдав, i сягнув по чашу сорбету... * * * Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тiльки зi спраги, але й тому, що чув якусь дивну пустку в нутрi. Вона не була прикра й навiть робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним дiялося - не знав. Але був переконаний, що вияснення знайде лише в очах сеї жiнки. Обняв її й чекав якогось нового "нападу", нового "вимушення" її нiжних рученят i чудових уст. Чув приємнiсть у цiлiм тiлi з того, що є хтось, що може на нiм робити вимушення. Вона iнстинктом жiнки вiдчула свою перевагу в сю хвилю. I мала навiть ясний план ще одного вимушення. Вже дiйсного вимушення - а то для себе, не для мошеї. Але трохи боялася зачати, а ще бiльше - не знала, як зачати. Вiн налив собi ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про те, що ся дивна жiнка, очевидно, ще чогось захоче. Її мовчанка дразнила й напружувала його. Не видержав i сказав: - Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати... - А звiдки ти знаєш, що я ще чогось хочу? - I знаю навiть, що чогось незвичайного. Бо ти зi звичайними справами не надумуєшся так довго, от як напримiр зi смертю Агмеда-пашi. Ще подумала й запитала: - Чи тобi було прикро, що я зробила таку дивовижу? - Нi. Було щось надзвичайне. Нiяка iнша з моїх жiнок не вiдважилася б на таке. I се менi навiть сподобалося, що ти така вiдважна. Подякувала йому усмiхом i сказала: - А що ти зробив би, якби я зробила ще бiльшу дивовижу? - Тут, у палатi? - Так. - Прилюдно? - Так. - Яку дивовижу? - Довго триваючу. - Цiкаво! Як же довго? - Цiле життя. - Довго. Але я не розумiю! Мовчала й надумувалася. Був уже переконаний, що заноситься дiйсно на поважнiшу дивовижу, коли вона аж так довго надумується. Ждав. Вона повiяла вiяльцем i запитала: - Чи ти мiг би наближитися до жiнки, про яку знав би, що вона недавно могла бути в руках iншого мужчини? Видивився на неї i вiдповiв коротко: - Нi. - А що ти вiдповiв би, якби я так само сказала тобi: "Нi"!.. Коли вимовила те слiвце "нi", здавалося їй, що впливає на другий, ще бiльше небезпечний днiпровий порiг. Її вiдповiдь була для нього зовсiм несподiвана. Скорше сподiвався почути ганьбу вiд Пророка з неба, як таке. Був ображений, мов нечуваним замахом на свої права. В першiй хвилi хотiв їй вiдповiсти, що вона належить до нього, як кожда жiнка в сiй палатi, i що вона була ще недавно невольницею! "Але невольниця не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана кришталь судейської влади,- подумав.- I не вiдважиться навiть на спробу таких змагань, як ся!.." Пригадав собi, що вiд часу вiнчання з нею не був ще нi разу у iншої жiнки. Вибирав у душi мiж усiми i нею. Волiв її. Думав, як над шуткою. Але по її обличчю бачив, що се для неї зовсiм поважна справа. Ї запитав: - А що ти зробила б, якби я вiдмовив? Те, що вiн ужив слова "зробила б", а не "сказала б", застановило її. Зрозумiла, що тепер рiшається її становище на цiлу будучнiсть, на цiле життя та що вiд сеї хвилi вплив її буде або безнастанно рости, аж до невiдомої висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих жiнок-невольниць, що служать до розкошi й забави - роки не зiв'януть. Все, що винесла з дому, пiднялося в нiй на саму думку про такий упадок. Але не хотiла в такiй рiшаючiй хвилi нiчим подразнити мужа. I лагiдним словом вiдповiла: - Я скажу тобi се аж тодi, коли ти вiдмовиш. - I виконаєш се? Голос її задрожав, але миттю набрав звуку. Вiдповiла твердо, заглянувши йому в очi: - Виконаю! Надумався. Пригадав собi європейських монархiв, що жили без гаремiв. Пригадав собi й життя Пророка Магомета, котрий довго жив з одною жiнкою, Хадiжою, що була старша вiд нього. А ся була така молода! Якесь внутрiшнє почуття справедливостi пробудилося в нiм, мов ключ цiлющої води, що добувається зi скелi. Примкнув очi вiд натовпу думок i сказав: - I я виконаю те, чого ти домагаєшся. Була дуже задоволена. Але не показала того в такiй мiрi, як могла. Може, iз-за страху, що переведення тої надзвичайної постанови султана награфить на рiжнi перешкоди... Задумалася. Сулейман взяв її за руку i промовив: - Пригадую, що ти прирекла сказати менi, що зробила б, якби я був вiдмовив. Спокiйно почала оповiдати, мов казку дитинi: - Я зробила б те, що роблять жiнки в моїм краю, коли їх мужi люблять iнших жiнок. Йому шибнуло в думцi одно-одиноке слово: "Мiсафiр!" I вiн запитав: - А що саме? - Я взяла б малого Селiма на руки й опустила би твою палату, столицю i державу. Ї не взяла б я з собою нi одної прикраси, яку ти менi подарував: нi дiядем з перел, нi перстеня з брильянтом, нi синiх туркусiв, нi одягу з шовку, нi грошей! - I з чого ти жила б у дорозi, та ще з дитиною? - запитав. Задрижала. Бо сподiвалася, що запитає, яким правом забрала б йому сина. Але зараз успокоїлася. Бо се його питання було для неї доказом, що вiн бiльше любить її, нiж дитину. Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - А з чого жиють убогi жiнки з дiтьми? Я варила б їсти хорим в тiмарханах i чужинцям в каравансераях, я прала б бiлизну в великих гамамах[76]. Перервав, сильно занепокоєний на саму думку, що ся жiнка могла б утечи з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жiнка, заробляти таким чином на життя своє i його сина!.. По хвилi запитав: - Чи ти думаєш, що мої люде не знайшли б тебе i не привели б сюди, заки сонце другий раз зайшло би на небi? - О, се ще не таке певне! Я нiкому не призналася б, що я жiнка султана, пана трьох частей свiту. Скажи, чи хтось так легко догадався б, що робiтниця в лазнi може бути жiнкою султана? Подумав i вiдповiв: - Дiйсно, нелегко. Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - Ї так працюючи, iшла б я все на пiвнiч, чужими краями, аж поки не дiйшла б до рiдного дому. Не мiг погодитися з думкою, щоби щось подiбне могло статися проти його волi, i сказав: - Нелегко було б людям догадатися, що ти султанська жiнка. Але нелегко було б i тобi втечи передi мною! - Скажiм, що твоїм людям навiть удалося б зловити мене в дорозi. То що ж ти зробив би менi? Здивовано вiдповiв: - Що? Наказав би знов привести сюди й замкнув би в гаремi! - Яким правом? Адже я свобiдна! Волю подарував менi сам султан Сулейман, якого весь нарiд називає справедливим. Гадаю, що вiн не сплямив би свого iменi i своїх законiв насильством над безборонною жiнкою, i ще до того матiр'ю свого сина! I знов шибнуло йому в думцi словечко: "Мiсафiр!" Усмiхнувся i подумав, що то вiн супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина i його любов. Та не сказав їй того, тiльки запитав: - Але яким правом забрала б ти мого сина з собою? - Таким самим, як Гагар забрала Iзмаїла. - Адже її чоловiк вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганяв би. Був дуже цiкавий, що вона вiдповiсть на се. А вона спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi: - Рiжну твар Господню рiжно виганяють з її гнiзда. Iнакше пташку, iнакше рибку, iнакше лисичку. Я не могла б навiки остати - в домi розкошi, як свобiдна жiнка, хiба як невольниця! Любов не терпить товаришок! - вибухла. Ї була дуже гарна в тiм вибуху i гнiвi. - Адже ти як свобiдна звiнчалася зi мною. Та й знала, бо бачила, що я маю й iнших жiнок. Так чи нi? - Так. Але я думала, що ти покинеш iнших. I як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирiк. На се не знав, що вiдповiсти. Думав уже над тим, яке вражiння викличе його постанова. Був навiть задоволений з того. Бо до всiх пророцтв про його надзвичайнiсть в iсторiї свого народу приходила ще одна, дiйсно небувала надзвичайнiсть. Усмiхнувся, обняв її тим дужче, що мав уже її одну, i сказав: - А вiдки ти знатимеш, чи я не заведу собi гарему десь за Царгородом? - Сулеймановi вiрю на слово? Iншому я не повiрила б. Споважнiв. В тiй хвилинi прочув, що з тою жiнкою переживатиме дiйсно дивнi пригоди, яких не переживав нi оден султан. I пригадалися йому слова Пашасаде: "Прегарна хатун Хуррем має ум високий i душу, що так умiє лучити святi думки Корану зi своїми думками i своїм бажанням, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром". Дiйсно. Навiть се її надзвичайне бажання не було противне святiй читанцi Пророка. А те, що вона нi разу не заговорила при тiм про Коран, переконувало його, що вона вже наскрiзь стала мусульманкою, бо з досвiду знав, що позiрно наверненi на мусульманство люблять багато говорити про Коран, особливо тодi, як домагаються чогось. "Вправдi, багато вчених говорило, що жiнка не має душi, але ся, очевидно, має душу",- подумав. I ще яку! З задуми вирвали його таки його власнi слова, котрi вимовив несподiвано для себе самого: - Я завойовник i розумiю душу завойовникiв. Ти здобула мiй гарем, а потому, кажу тобi, возьмешся i до здобування моєї держави... Говорив се так, мовби цiкавiсть, як се виглядатиме, перемагала в нiм усi iншi думки. Вона не зрозумiла вiдразу й по-жiночому вiдповiла: - Побачиш, що тобi не буде зле по здобуттi гарему! А державу - як же я можу здобути її? - Наперед схочеш знати всi її тайни, почавши вiд першої: не перешкоджай у працi чесним людям!.. - Тайни держави? - запитала, й очi їй засвiтилися, як дитинi, котрiй покажуть гарну забавку. - Так! Держава має свої тайни, подiбно як подружжя життя,- сказав, вдивляючись у її очi. Не питала, якi дальше. Бо була ще надто пересичена радiстю своєї побiди над гаремом. I не хотiла непокоїти чоловiка ненаситнiстю. Але в головi сплiтала свої спомини й думки про могутнiсть вiд першої зустрiчi з ним. Сплiтала з тим, що вiн тепер сказав. I здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. I навiть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловiка не виходили їй з тямки. "Таємницi держави! Їх, певно, можна знайти у вiйську й на вiйнi",сказала собi. I постановила побачити колись вiйну, бо там найяркiше мусить блистiти кривавий кришталь влади. Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити вiйну. Знала, що вiйна страшна. Бо чула про неї немало та й сама бачила й пережила татарський напад. Розумiла, що бiльше захопила її охота побачити вiйну зблизька, з самого нутра. Нараз засвiтило їй у головцi, мов у церквi на Великдень. Адже при тiй нагодi могла побачити чудовi країни заходу, про котрi так гарно оповiдав Рiччi у школi невольниць, у Криму! Де вiн тепер?I де може бути Кляра? Iрина? I... батько та мати... Засоромилася, що так рiдко згадувала про них. А прецiнь вони були такi добрi для неї... Вже двiчi посилала з купцями розвiдчикiв у Польщу, щоб довiдатися, що з ними сталося. Але купцi привезли тiльки вiстку, що всякий слух по них пропав. Що ж мала робити бiльше? Тепер усi її думки були захопленi сином i вiйною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистiв перед очима її душi, полонив її вже назавше. Думала, що аби той кришталь посiсти, треба його наперед побачити в огнi i зрозумiти. Думала до ранку. * * * На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свiдкiв. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. I раз у раз повторяв: - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити. - А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда? - Бо везир казав. - Адже ти знав, що се неправда! - Знав. - То чому ж ти говорив? - Бо везир казав. - I грошi обiцяв? - Обiцяв. - I ти тому так говорив? - Тому. Але я вже бiльше не буду. - Певно, що не будеш,- закiнчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мiшок i понесли топити в Босфорi. Вiн ще в мiшку кричав: - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й обiцяв за те багато грошей i дiм у Скутарi!.. - Там порахуєш тi грошi,- вiдповiв оден з яничарiв, що кидали в море чорного Гассана.Заколихалося море, i тiльки воднi круги покотилися по нiм. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни. I так закiнчилися хрестини султанського сина Селiма. * * * Хассеке Хуррем казала собi докладно оповiсти про те, як топили Гассана. Й опiсля кiлька разiв ходила на мiсце його страчення. Ще довго потiм непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золотi грошi на днi моря, на мiленькiм пiсочку мiж червоними коралями... А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер виднiло перед нею цiле море криштальне i як кров червоне... А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожнi мослеми ставали здивованi й молилися до всемогучого Аллага, щоб вiдвернув нещастя вiд роду падишаха. Бо всi вiрили, що його нещастя було б нещастям усеї держави i народу. * * * Як показати всему дворовi султана свою побiду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотiла се зробити якнайделiкатнiше, але виразно. Рiжнi думки приходили їй до голови. Рiшилася на двi. Пiслала свого учителя до ради улемiв, iмамiв i хатiбiв з повiдомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага. - Благословенне хай буде iм'я її, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка,- сказав на ту вiстку старий Пашасаде, з котрим усi науки зiйдуть колись до гробу. I повторила тi слова Висока Рада iсламу з лицем, оберненим до Мекки. А тодi молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухнi, що особисто переймає нагляд над нею. Нiхто не вiрив, що се можливе. Нi її служницi, котрих посилала до кухнi, нi тi, що працювали там. Але улюблена жiнка Сулеймана дiйсно прийшла, У скромнiй бiлiй сукнi, без прикрас, з бiленьким фартушком на собi. Навiть страчення великого везира Агмеда-башi не викликало такої дивовижi, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цiлiм сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жiнки падишаха. Переляканий Кiзляр-ага повiдомив про се самого падишаха. А над вечером прийшли завiзванi до султана Кемаль Пашасаде i Пашкепрiзаде. Султан Сулейман дозволив їм сiсти на диванi й довго мовчав. Не знав, вiд чого i як починати. Нарештi сказав: - Ви, може, додумуєтеся, в якiй справi попросив я вас до себе? - Так, нам здається,- вiдповiв Кемаль Пашасаде. - Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм родi? - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дiтей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла i варила. Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження,вiдповiв Кемаль Пашасаде. А Пашкепрiзаде, як луна, повторив його слова: - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дiтей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла i варила. Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження. Султан вiдiтхнув. Бо вже з досвiду знав, яка важка боротьба з суєвiр'ям i привичкою людських думок i очей. Знав, що часом лекше здобути найбiльшу крiпость, нiж переламати оден людський погляд тодi, коли нема на чiм опертися в минувшинi. Незабаром у всiх мечетах Стамбула славили хатiби жiнку Ертогрула i ставили за взiр всiм жiнкам правовiрних мослемiв. А обурення, яке закипiло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив i пошану. Бо змiнчива думка кождого народу, змiнчива бiльше, нiж хвиля на морських безвiстях. I благословеннi тi, що протиставляють їй свою думку i своє дiло, коли се роблять в почуттi своєї пра-востi i в пошанi законiв Божих. Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уявi своїй представляти собi свого сина Селiма на престолi султанiв. Була вся потрясена тою блискучою мрiєю. Червона кров била їй до очей. Але що зробити з первородним сином Сулеймана вiд iншої жiнки?.. Знала, вiдчула й розумiла, що законодавець Османiв не уступить в сiй справi так, як уступив в iнших. Знала твердий i споконвiчний закон Османiв, святий для всiх мослемiв вiд краю до краю величезної держави султана Сулеймана, намiсника Пророка на землi. Мов пекуча iскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала i пекла, горiла i щемiла i полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бiгла до колиски сина Селiма... Ой, колисала 'го, повивала, в бiлi муслини спати клала, в яснiї очка заглядала, в маленькi ручки цiлувала. I страшне дiло задумала - при золотiй колисцi сина, як усмiхалася дитина, в прекраснiй кiмнатi, в марморнiй палатi, в цiсарськiм садi, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипiв життям i сiяв пiд синiм небом, у блиску Божого сонця. Бо свобiдну волю дав Господь людинi - до добра i зла. А хто вiдразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дiм. I тодi нестримно дозрiває овоч думки людини, як дозрiває буря, зiрвана хмарою. * * * На другий день, як утопили в Босфорi чорного Гассана, зустрiлися улеми Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде у передсiнку Гагiї Софiї, найбiльшої мошеї в цiлiм Царгородi. Перший промовив Мугiєддiн Сiрек: - Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрiзадем в султана Сулеймана - нехай живе вiчно! - i що ви вiдкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула? - То правда, о приятелю, що я з Пашкепрiзадем був у султана Сулеймана - нехай живе вiчно! - але то неправда, що ми вiдкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо вiдкрив її менi Пашкепрiзаде, а я вiдкрив султановi. - Благословенне хай буде iм'я Аллага! Може, все те замiшання скiнчиться на смертi Агмеда-башi й одного євнуха!.. - Може, скiнчиться. Так думали улеми Мугiєддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися. Небагато днiв минуло, як одного вечера з дiльницi вельможiв затривожено сторожу сераю i велику казарму яничарiв дивною вiсткою, що пiдбурена кимсь товпа народу облягає палату вбитого Агмеда-башi i вже проломила огорожу. Як стiй, рушили туди вiддiли яничарiв i сiпагiв. Але хоч дiйшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати i знищення її. Начальник яничарiв, що дав наказ жовнiрам вiдперти товпу, впав, тяжко поранений камiнням, а вiйськовi вiддiли стояли безчинно, слухаючи крикiв товпи, що треба знищити гнiздо i рiд того, котрий хотiв украсти сина падишаха. I на очах вiйська розгромлено палату Агмеда-башi та всi будiвлi її, а його жiнок i дiтей витягала розшалiла товпа за волосся на вулицi Стамбула. I нiхто не знав, що з ними сталося. Султана не було того дня в Царгородi. А як приїхав, зараз завiзвав до себе Кассiма, команданта Стамбула, товариша своїх дiточих забав, котрому довiряв i котрий був дуже прив'язаний до нього. - Що сталося в моїй неприсутностi? - запитав. . - Знищено дiм Агмеда-башi. Його жiнки i дiти лежать пораненi. - Хто се зробив? - Зробила пiдбурена товпа. - А хто ж її пiдбурив? - Царю,- вiдповiв отверто командант Стамбула,- всi слiди вказують на те, що жерело того заворушення нiде iнде, тiльки в сераю. - Чи ти припускаєш, що хтось iз близьких менi осiб свiдомо викликав те недобре дiло? - Того не припускаю. Мої найлуччi звiдуни не принесли нiчого такого, що давало б пiдставу до подiбного припущення. - Може, боялися щось таке приносити? - Знаю їх добре i думаю, що сказали б усе. Султан задумався i довго думав. I мовчки сидiв бiля нього приятель з його молодечих лiт, командант Стамбула. По хвилi Кассiм докинув: - Я думаю, що се самосiвний зрив, котрий зродився зi старої ненавистi народа до Агмеда-башi i котрий тiльки використали рiжнi темнi духи. - Як радиш залагодити ту справу? - Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при менi. Всi тої думки, що треба тiльки порадити сем'ї Агмеда-башi, щоб виїхала зi Стамбула, а народовi оповiстити, що коли б iще раз лучилася спроба таких непорядкiв, то з волi самого падишаха не буде помилування. - I не робиш нiяких доходжень бiльше? - Я вже досить доходив. Нiчого тут, опрiч шуму, не зробимо. - Нехай буде i так,- сказав султан.- Але другу подiбну ворохобню треба буде вже здавити рiшучо i безпощадно. Незабаром сем'я Агмеда-башi опустила Царгород, i все затихло над Золотим Рогом. Султан нi словечка не сказав своїй любiй жiнцi про ту неприємну подiю. А вона дiйсно не була винна в нiй: то тiльки злий замiр, який кiльчився в нiй, вiдчула темна товпа з пристаней i передмiсть столицi, як вiдчуває вода, де низ i куди плисти. * * * В кiлька днiв по нападi на дiм Агмеда-башi перша жiнка падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не мiг вiдмовити. Прийшла з малим синком, вся в чорнiм i з глибокою заслоною на обличчi. А як вiдслонила її, видно було обличчя гарне i блiде, вимучене журбою. З плачем упала до нiг чоловiковi i сказала: - Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночi мала я страшний сон: снилося менi, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синовi, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й... - плач не дав їй докiнчити. Султан збентежився й вiдповiв тихим голосом: - Що ж я тобi поможу на важкi сни? - Дай i менi дозвiл опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичiв. Я маю дуже важке прочуття. - З сином? Се ж неможливе. Вiн як мiй наслiдник мусить бути вихований тут, на дворi. - Наслiдник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, вiд волi котрої залежить все в цiлiм сераю - вiд падишаха почавши, на конях у стайнях скiнчивши!.. - Жiнко! - перервав Сулейман. - Може, неправда? - запитала дрижачим голосом.Чогось подiбного ще не було в родi батькiв твоїх! Вся служба оглядається тiльки на її волю, а я, мати престолонаслiдника великої держави Османiв, не маю навiть чим поїхати до мошеї на молитву... - Ще мало коней i повозiв? - Нi, не мало, зовсiм не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях Стамбула з первородним сином падишаха в гiршiм повозi, нiж вона, та приблуда з Керван-Йолi, що... Не докiнчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону. - Кождiй з вас видається гiршим все, що одержить друга. А моя жiнка Ель Хуррем так само добра, як ти... - Так само? I для того вже всi iншi жiнки забули, коли їх муж був у них? А ти, батько, забув, як виглядає твiй син вiд першої правної жiнки!.. I ти кажеш: "так само"!.. О Боже!.. I навiть виїхати вiдси не вiльно, тiльки маю тут мучитися сама в тих мурах?.. Розплакалася голосно i хилялася вiд ревного плачу, як чорна сосна вiд сильного вiтру. Крiзь плач говорила щось нерозбiрчиво. Сулейман, котрий все був рiшучий, тут не мiг здобутися на рiшучiсть тим бiльше, що вiдчував i розумiв її прикре становище. Надумався, що се добра нагода позбутися на будуче подiбних сцен, котрi в разi повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби i всего двору. I сказав: - Може, твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворi. Повiдомлю тебе про те в свiй час. Плач пiд чорною заслоною устав. I дався чути притишений, але як сталь острий, голос: - Погодити? В свiй час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб вона рiшила про те!.. Нi!.. Беру назад свою просьбу!.. I не вступлюся вiдси, хiба мене i мого сина силою винесуть з дому мужа i батька, живих або мертвих!.. Склонилася глибоко i, хлипаючи з плачу, пiд заслоною, вийшла з кiмнати, а здержуваний плач потрясав нею, як вiтер деревиною. Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Рiжнi понурi слухи зачали ходити по великiм комплексi султанських палат. I занепокоїлася за внука мати падишаха... XVI. БОГ ВСЕМОГУЧИЙ "Domine, Deus meus, ne elongeris a me Dens meus, in exilium meum respice! Quoniam insurrexerunt in me varice cogitationes et timores magni affligentes animam meam. Quomodo pertransibo illaesus? Quomodo perfringam eas?" - "Ego inquit, ante te ibo..." А в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля зi всiх мiнаретiв султанської столицi голосно закричали мослемськi муедзини: - Аллагу Акбар! Ла-iллага-iл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас сала!.. Гам алас сала!.. Гам алас сала[77]!.. А в кожду п'ятницю рано, в турецьку недiлю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею бiлих коней, у золотiй каретi, зi сторожею кiнних яничарiв виїжджала. I, як завжди, пiд мурами по дорозi убога бiднота у два довгi ряди стояла, на милостиву паню, на матiр принца Селiма чекала. I руки простягала, милостинi благала. Кого там не було! Хто не стояв пiд муром палат Роксоляни? Стояли убогi турки, араби, курди i татаре та всякi мусульмане, стояли греки, вiрмени, iталiйцi, угри, волохи i поляки та всякi iншi християне, ждали жиди i цигане, i нiкого слуги султанки не минали, по жiночiм боцi її невольницi, по мужеськiм євнухи бiдним людям милостиню роздавали. А часом з рiдною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, iз-за старостi лiт випущенi на волю. Стояли i ждали на помiч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вмiла пiзнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рiдним словом подяку султанцi складали i слезами пращали, пiднесеними руками благословляли. I в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею бiлих коней, у золотiй каретi, зi сторожею кiнних яничарiв виїжджала. Вже виїхала за брами султанського сераю i по боках карети два рiвнi ряди яничарiв на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втiм якась жiнка старенька, в убогiм одязi чужинецькiм, iз ряду бiдних жiнок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, промiж коней яничарiв прорвалась, з плачем i з грошем у руцi: - Настуню, дитино моя! - закричала i бiля золотої карети султанки, на слiдах її колес, на дорозi впала. А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висiдала, пiшки до старої жiнки пiдступала, в дорогих шатах своїх на землю бiля неї клякала i, плачучи, по руках цiлувала. - Чи добре тобi тут, дитинко моя? - стара мати питала. - Дуже добре, мамо.- Настуня сказала i як вiд великого тягару глибоко вiддихала, свою рiдну матiр до карети взяла i до палати завернути казала. Мовчки плакали обидвi в золотiй каретi найбiльшого султана Османiв, аж поки не вступили у прекраснi кiмнати Ель Хуррем. А по цiлiм сераю i по всiй столицi, мов лискавка, рознеслася вiстка, що Бог знає вiдки прийшла убога теща Сулеймана i що з рядiв жебрачих, пiд муром палати, взяла її в султанськi кiмнати султанка Роксоляна. У багатих родах башiв i везирiв закипiло обурення, гаряче як окрiп... Але улеми i проповiдники святої читанки Пророка представили народовi як взiрець доброти поведения султанки супроти матерi. I тiльки ще вище пiдносилися руки убогих, що благословили молоду матiр принца Селiма, до котрого зараз завела Настуня свою рiдну матiр, щоб показати їй внука. Радостi матерi не було кiнця. Цiлувала дитя i раз у раз хрестила, а все тiшилася, що вiн здоровий i гарний... - А як ти живеш з iншими його жiнками? - питала. - Не зле i не добре, от як з котрою, мамо. - Бiльше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твiй чоловiк маму? - Та має. Вiн ще молодий, i вона не стара. Сорокiвки ще не має, мамо. Добра жiнка. Найкращi свої клейноди менi подарувала. - То вже, певно, задля сина зробила. * * * - Якi ж тут, Настуню, великi багатства у кiмнатах твоїх! I то все твоє? - сказала бiдна мати Настунi, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала. - Або я знаю, мамо,- вiдповiла Настя.- Та нiби моє, Я все, що захочу, маю. - Такий добрий твiй чоловiк? - Дуже добрий. - А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю пiслав тобi, доню. Тiльки ти якийсь тягар маєш на душi серед того добра. Бачу, бачу. Серцем вiдчуваю. I твiй покiйний тато молився за тебе до самої смертi. - Заплакала. Настуня на вiстку про смерть батька не могла зразу промовити нi слова. Залилася слiзьми i зiтхнула до Бога. Коли обидвi виплакалися, запитала Настя: - Як же ви, мамуню, вiдважилися самi пускатися в таку далеку дорогу? I як ви дiбралися сюди? I хто вам донiс, де я та й що зi мною дiється? Бо я вже посилала не раз довiрених людей з великими грiшми, щоб менi принесли бодай вiстку про родичiв. Вер