тали й говорили, що i слiду по вас не могли знайти. - Та то було так. Зараз по нападi ми обидвое з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже нiколи тебе не побачимо на сiм свiтi. Та й батько й не побачив, бiдний. А Стефан, твiй наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. I нам за той час помагав. А потому оженився, i все скiнчилося. - А з ким? - Та з твоєю подругою Iриною. Разом з полону втiкали i там серед пригод i познакомилися. Правда, вiн ще вiрно шукав за тобою, не зараз побiг за другою. Тато наш не переставав уже хорувати. Парохiю дали iншому, а я з хорим мусiла їхати до рiднi в Самбiрщинi. Гiрко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнiм ложi згадував тебе. А потому я сама остала... Знов сплакала й оповiдала дальше: - А потому прийшли дивнi вiстки про тебе i твою долю. - Куди? Аж у Самбiрщину? - запитала Настя. - Аж у Самбiрщину. Аякже. - I що ж оповiдали? - Та таке верзли люде, що аж повторити нiяково! Може, скажу тобi колись. А нарештi чую, глум з мене, доню, роблять... Стара попадя, кажуть, турецького цiсаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить... Та й дуже смiялися з мене. Натерпiлася я вiд людських язикiв, Настуню,- досить! Але Бог - всемогучий, доню! Привiв мене аж сюди, через такi краї, i гори, i води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бiдна, слабосильна жiнка, та й добилася при Божiй помочi... - А вiрили ви, мамо, що турецького цiсаря за зятя маєте? - А де ж у таке диво можна було повiрити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вiрила. Аж як побачила тебе в золотiй каретi, а турецьке вiйсько довкруги, тодi я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вiрю, як вiд тебе чую. Та й ще мов сон усе менi здається... Диво Боже, та й тiльки! Вже на якусь пробу Божа мудрiсть зробила се диво. Не без причини воно, доню. - А як же ви, мамо, вiдважилися в таку далеку дорогу, через тiлько чужих земель пускатися? I з ким ви сюди добилися? I за що? - Та то було так. Кпять собi з мене люде та й кучму менi з насмiхiв шиють. Вже й дiти покрикали за мною: "Цiсарська теща йде!" Не обзиваюся, бувало, нi словечком. Тiльки до Бога зiтхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в недiлю то було, з полудня, сиджу я по службi Божiй, по обiдi, у своїх своякiв, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вiкно видко, як два старi жиди входять на подвiр'я. Певно, якiсь купцi, гадаю. I анi в думцi не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хiба свою журу та й опущену старiсть, що передо мною... - Мамо! Ви ще не старi, лише зжуренi. Вiджиєте в добрi коло мене. I менi з вами веселiше буде. Як же я тiшуся, що Бог всемогучий прислав менi вас! - Та й я до смертi, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, анi в думцi не маю, що тi купцi до мене. Але за хвилю кличуть мене домашнi. "Тi купцi,- кажуть,- до вас прийшли за чимсь". Я настрашилася, бо гадаю, певно, покiйний твiй батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив i менi не сказав. Йду нi мертва нi жива. Виходжу до них, прошу їх сiдати, а сама аж трясуся зi страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. I вiдки я бiдна возьму для них таку суму? - Як же вони зачали? - Та сiли й оден на другого подивився, i старший з них зачав: "Ми до вас,- каже,- з одною справою, панi..." Певно, за грошi, гадаю i ледво вимовити можу: "Прошу, кажiть!" А вiн каже так: "Ви вже, може, чули, що ваша донька живе i великою панею в Туреччинi стала",- "Та чула я,- кажу,- всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею дiється, та й чи вона ще є на свiтi". I сльози менi закрутилися в очах. - А вони що? - А оден каже: "Нашi, жидiвськi купцi зi Львова були там, де є ваша донька,- каже.- I видiли її,- каже,- на свої очi,- каже,- як iде з палати, таки з палати,- каже,- шiстьма кiньми їде,- каже.- I в золотiй каретi,- каже!" А я як не бухну плачем! - Та чого, мамуньцю? - Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять... Та й кажу до них: "I не сором вам, старим, поважним людям, насмiватися над бiдною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?" - А вони що? - А оден з них каже: "Ну, ну, то ви, їмость,- каже,мудро думаєте,- каже,- як гадаєте, що ми нiякої лiпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насмiятися над вами... Добрий iнтерес, нема що казати",- каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: "Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачнi, бо менi вже так докучають рiжнi люде, що сама не знаю, що говорю". А вони кажуть: "Ми на тiм нiчого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас i не образили. Але вислухайте нас до кiнця, ми за то нiчого не хочемо". - Та хочби ви що й хотiли, то не дiстанете, бо нiчого не маю,- кажу. - Ми знаємо. Вiдки у вдови по чеснiм священику маєтки? Та й ще по такiм, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали. Я вiдiтхнула, що вже нiяких грошей не схочуть, i питаю: - А говорили тi вашi знакомi купцi з моєю донькою? А вони кажуть: - Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость,-- лиш хвiртку в плотi вiдчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухнi й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидiв зi Львова, i з Рогатина, i з Перемишля, i з Самбора не тiльки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий iнтерес мiг би там зробити. Такий iнтерес, як мiд! Але там замiсть плота високi мури, замiсть хвiртки залiзна брама, i то не одна, а замiсть пса войсько стоїть, i анi не рушиться з мiсця! Нема куда зайти i запитати, чи донька нашої їмостi вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову i питав коло брами, то так би йому всипали, що вже бiльше за нiким не мiг би питати, чи вдома, чи не вдома. - А чого ж ви-в мене хочете? - питаю. А сама гадаю, що коли то навiть ти, Настуню, то в добрi клямки тебе там взяли. А вони кажуть: - Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тiм можете пiзнати, чи її нашi видiли, чи не видiли. - Ну, а як же вона виглядає? - кажу. - Файна, дуже файна! Бiла, золоте волосся, синi очi, подовгасте лице, малi руки, як у дитини, i добре серце має, бо як їде, то не минає нiяких бiдних, навiть наших, жидiвських, хоч ми iнша вiра. - Сама роздає милостиню? - питаю. - Ви хотiли, аби вона сама виходила з повозу i роздавала грошi? Ну, ну, там уже є такi коло неї, що роздають i мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарiд тельмом бiжить: то по запомогу, то по справедливiсть, як кому де кривда дiється, всьо одно, в якiм краю. То так її карету письмами закидають, якби снiг на дворi падав,- каже.- А її слуги,- каже,- всi письма збирають, бо такий уже наказ мають,- каже. - Та й що вона з тими письмами робить? - питаю. - Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такi є, що роблять. Найменше письмо, навiть подерте,- каже,- розглядають i потому кожду справу розбирають,- каже.- I з-пiд землi винного добувають,- каже,а невинному допоможуть,- каже,- аби не знати де був, чи оден, чи другий,- каже. - Ну, а як такий, що провинився, втече в iнший край? - питаю. - Ну, ну,- каже.- Ви гадаєте,- каже,- що султан послiв не має,- каже.- А де турецький посол приїде, то так всi коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабiна. Ще гiрше,- каже,- бо ми свого рабiна шануємо,- каже,- а турецького посла в iнших краях, як огню бояться,- каже. - Та чого так дуже бояться? - питаю. А сама вже боюся. А купець каже: - Ви, як дитина, питаєте,- каже.- Та чи нема чого боятися,- каже,- як за тим послом,- каже,- коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, i тяжкi гармати везе, i мiста розбиває, i села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, нiби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися! - То моя донька,- питаю,- таке слово має? - Слово, кажете? Вона силу має, якої ще свiт не видав,- каже.- Що хоче, то робить,- каже. - Ну, а як чоловiк її,- питаю,- чогось iншого хоче? А жид каже: - Коли вiн того самого хоче, чого вона хоче, i то вже всi знають,- каже.- Нiби ви не розумiєте, як то є? - Але,- кажу їм,- чи одна так може виглядати, як моя дочка? А вони кажуть: - О, розумно кажете, їмость! I якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша. А я їм на те кажу: - Та як же ж я вам можу вiдси сказати,- кажу,- чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те: - Розумне слово кажете, їмость! Вiдси не годна навiть рiдна мати пiзнати. Але треба туди поїхати й подивитися. - Туди?! - аж крикнула я.- Та за що? Таж то суми треба, щоб у такi далекi краї їхати! I то на непевне! Бо таки скорше не вона, нiж вона. Чи ж мало гладких дiвчат на свiтi? Та й не мало,- кажу,- кому таке трафитися, та якраз моїй доньцi? Коби де якого-небудь чесного чоловiка трафила, а не то такого великого моцара! - Так кажу. А сама в думцi мiркую: "Бог всемогучий керує всiм. Хто знає, що може бути?" А жиди кажуть: - Ну, а вiдки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Бiг всьо може, бо вiн всемогучий. Нашi купцi там уже довго розвiдували мiж слугами, i таки кажуть, що найперша жiнка нового султана, котру вiн найбiльше любить, звiдси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару лiт забрали в ясир. Котра ж iнша може бути, як не ваша донька? - Бог би з вас говорив,- кажу,- але то всьо може бути байка. А вони кажуть: - А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу i туди, i назад, як схочете вертати. I самi з вами поїдемо. А я їм на те: - Люде добрi,- кажу,- нiяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, нi з чого вiддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! I не тiльки вертай зi смiхом, але ще довг вiддавай! Та з чого? - А жиди що на те, мамуню? - запитала Настуня. - А вони подивилися оден на другого та й кажуть: "Гм, може, так, а може, iнакше. Знаєте, що? - кажуть.- Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу,- на наше ризико! Може, стратимо, а може, нi". - А ви, мамо, що на те сказали? - А що ж я, доню, iншого могла сказати, як: "Не хочу я нiчийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо вiдки ви приходите до того, щоб менi щось задармо давати?" А вони кажуть: "Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсiм задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, панiматко, вiд вас нiчого не хочемо. I вiд вашої доньки ми нiчого не хочемо, бо вона сама дасть". А другий докинув: - Вона й давати не потребує нiчого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькiм краю кривди в торговлi не робили. Ми бiльше не хочемо i не потребуємо. - А як то не моя дочка,- кажу,- тодi ви до мене: вiддавай грошi за дорогу! - Їмость, хто вам то каже? - Та тепер не кажете, але потому можете сказати. - Ми вам тепер на письмi дамо, що нi тепер, нi потому нiчого вiд вас не хочемо. Ну? Добре буде? - Боюся я й вашого письма,- кажу.- Моя нога,- кажу,ще не була в судi, нехай там нога чесного чоловiка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому свiти очима по судах. Тягайся!.. - Ну,- каже старший,- розумiю: судовi ви не вiрите i, може, маєте слушнiсть: усякi суддi бувають. Але свому владицi вiрите? Як вiрите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлi. - Та ще єпископовi вашими паперами голову клопотати? Мало вiн має своїх клопотiв? - кажу. - Ну, де ви видiли такого владику, аби не мав клопотiв? I чим лiпший, тим бiльше клопотiв має. Так, як з кождим чоловiком. Але вiн на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав iнтереси,каже,- А ви гадаєте. що iнтереси без клопотiв?.. Ну, надумайтеся,- каже.- Ми прийдемо завтра.- Попращалися i пiшли. - А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий свiт. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цiсаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в снi кому таке приснилося? А тут нi порадитися з ким, бо лише смiються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зiйшла та й байку за правду бере. Як тiльки жиди з хати - вже причепилися: "Що вам,- кажуть,- жиди казали?" - "Ет,- кажу,- дайте менi спокiй з жидами! От, верзуть Бог знає що!" - Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночi... - Та де можна було заснути, доню! Так менi здавалося, якби на тамтой свiт вибиратися... Задрiмала я аж над ранком, як уже свiтало. I снилася ти менi, вся в бiлiм i в блискучiй коронi на головi. А з серденька твого крiзь бiлу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, i вже по пальчиках вона тобi спливає... I тяжко зiтхаєш... I така мене туга за тобою зняла, що я таки у снi сказала собi: "Нехай ся дiє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!" - Жиди прийшли? - Та прийшли, доню. Переночували знов у мiсцевого корчмаря i прийшли рано. - "Що ж,- кажуть,- їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки". - "Та їдемо,- кажу,- спробую". - "Ну,- кажуть,- як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали". - Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дiйшла я до єпископської палати, бо вiддиху не ставало. Найбiльше з сорому. - Та чого з сорому, мамо? - Доню, доню! як неправда,- то стид, а як правда,- то грiх, гадаю, за чужу вiру замiж виходити, своє покидати. Настуня закрила очi руками й не сказала нi словечка. Мати змiркувала, що ся згадка заболiла Настуню. I оповiдала дальше: - Правда, ласкаво приняв мене владика i згiрдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе i твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи нi. Бо всякi дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидiв, поговорив зi мною i сказав: "Усяке буває з Божої волi, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волi нiхто вам нiчого не вдiє!" I поблагословив мене. Лекше на душi стало. - Ну, а з тим письмом, що жиди обiцяли, що сталося? - Закликав владика аж двох духовних i казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всi кошти дороги аж до Царгорода й назад, вiдки мене взяли, та зрiкаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, пiдписали, менi вiдчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали i в актах єпископських сховали. А жиди при них менi щось на дорогу таки до рук дали i такi радi були, що страх. Подякувала я всiм, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, i в Божу путь пустилася, в далеку дорогу. Тут вiдiтхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, i хотiла оповiдати дальше. Втiм служницi внесли овочi й солодкi сорбети. Низько склонилися i вийшли. - А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дiвчину мiж своєю челяддю? - запитала мати. - Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок. - Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такi якiсь лячнi, що аж дивитися страшно. - Тi чорнi люде не страшнi, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадкiв? Та про се потому. Маємо часу доволi. Тим часом прошу, покрiпiться. - Не можу нi їсти нi пити,- сказала мати,- поки не докiнчу та з свого серця не виллю хоч здебiльша те, що я перейшла по дорозi, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню! Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом i, помалесенько п'ючи, говорила: - Добрi тут напитки маєш, аякже... Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловiк, хоч i зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатськi гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобi, така гарна та мила та зiллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край i щодалi, то нашої мови все менше i менше було чути. Але гарний то край! Так i видно на нiм Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гiрше, як у Польщi. Здовж дороги в тiм краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, i всюди своїх знайдуть, i скрiзь доступ мають, i всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр" чи нiмець, чи турок. Аж дивно. - А шанували вони вас, мамо, по дорозi? - Шанували, доню, що правда. Лiпшi були, нiж свої не раз бувають. Нiякого зла вони менi не заподiяли, все, що було потрiбне, я мала. Тiльки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великi рiвнини угорськi i в'їхали у краї, де твiй чоловiк царствує,- то, кажеш, вiн добрий? - Дуже добрий, мамо. I розумний, i справедливий, i нiчого менi не вiдмовляє. Лiпший вже не може бути. - Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин,- зiтхнула.- Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями i такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хiба на другiм свiтi побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали i якось пустили нас далi. Ну, i знов їдемо. Рiвнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в менi стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у пiснях спiвають. - А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з iншого боку сюди приїхала. Через море. - Та море ще бiльше, як Дунай. Усячину Бог сотворив . на тiм свiтi, а всьо чоловiк перейде по Божiй волi. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Рiка то рiка, доню! Та й де тої води тiлько набереться, гадаю, що так пливе i пливе, лиш синiє, а другий берiг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу,- мiсто. Замок такий на бiлих скалах пiдноситься вгору, що хiба птах туди годен долетiти проти волi тих, що в тiм замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намiсник, нiби заступник твого чоловiка. Таки так кажуть: "Видите,- кажуть,- у тiм замку сидить заступник чоловiка вашої доньки!" А я собi гадаю: "Аби я того заступника тодi на сiм свiтi побачила, як свого небiжчика мужа, а твого покiйного тата, царство йому небесне!.." Але нiчого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть,- гадаю.- Та знаєш, доню, таки мусiла я його побачити, i то в тiм високiм замку! - А то як? - Та так: десь у мiстi заїхали жиди зi мною до якогось заїзного дому, дали менi кiмнатку, а самi пiшли за своїми iнтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую - бренькiт Дивлюся вiкном, войсько турецьке йде i моїх жидiв веде! Вони блiдi, трясуться i на моє вiкно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. I задеревiла я. Духу в собi не чую.- Вiдiтхнула, якби ще не видихалася з тодiшнього страху, й оповiдала далi: - Входять товпою в хату турецькi жовнiри. Але не кричать. Навiть руки до чола i до серця прикладають i голови передо мною схиляють. Домiркувалася я, що жиди мусiли їм наговорити, що я до якоїсь великої панi iду. Та й вiдiтхнула я. А на подвiр'я, вже бачу, й вiз заїжджає. Така бричка, що й владицi не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, i питаю жидiв. А вони кажуть: - Не бiйтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в iнтересах натрафили на ворогiв, аби вони собi кишки поламали! I були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жiнки самого султана. Ми так мусiли сказати, бо ви, їмость, бiдно одягненi та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали. - А на що ж ви,- кажу,- заходили собi в то всьо? - Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не тi стали i спокiй нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами пiти на замок i там потвердити, що ми сказали. - Та на неправду свiдчити? А як присягати скажуть? - На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чiм неправда? - А де ж я знаю напевно, чи жiнка султана - моя дитина, чи не моя? - Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тодi напевно скажете. Де тут неправда i в чiм тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловiк - розумiє се. А як не ваша, то ви їм также нi мур не вкусите, нi моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже. - Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом i з жидами, а серце в менi лиш тьохкає. Всадили мене в той повiз. Конi як змiї. Лиш лiцами їх торкнули i пiшли! Ледви вилiзла я на той замок. Спочивала я пару разiв. Правда, навiть турки милосердiє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком iшли. Ставала я, ставали й вони i чекали. поки я не вiдпочала. Нарештi вийшла я на ту гору. Таке подвiр'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: i Дунай, i поля навкруги. Як у раю, так гарно. I впровадили мене до якихсь покоїв. Скрiзь дивани дорогi, подушки на пiдлогах аксамитнi. Показують менi турки, що можу сiдати. Сiла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую - йдуть ще якiсь люде. Аж замерехкотiло вiд них. А тi, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидiти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-мiж тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий i не молодий вже чоловiк, по-турецьки одягнений, в турбанi. Та й чисто по-нашому каже: - Слухайте, жiнко,- каже,- маєте правду сказати, як на сповiдi, бо ви,- каже,- перед самим цiсарським намiсником, котрому я кожде ваше слово переповiм по-турецьки. - Питайте,- вiдповiдаю,- а я скажу, що буду знати. - Чи то правда,- питає,- що ви няньчили жiнку великого султана Сулеймана i їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода? - Та до Царгорода з тими купцями я їду,- кажу.- Але чи жiнка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тодi, як її побачу. Я їду,- кажу,- шукати тої, котру я няньчила на своїх руках,- кажу,- бо люде говорять, що вона в Царгородi,- кажу. - Добре ви, мамо, вiдповiли,- сказала Настя. - Та правда все добра, доню. - А що ж той товмач на те? - Товмач зараз заговорив до намiсника. Старший, уже сивий, чоловiк був той намiсник. Вiн щось сказав товмачевi. А той знов до мене: - Видко,- каже,- що ви правду говорите. Тепер питаю вас, вiдки ви i коли ту дiвчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре? - Я,- кажу,- зi свого краю, з Червоної Руси, а тодi була я в Рогатинi.- I кажу, коли то було, всьо по правдi. А вiн знов переповiдає тому старому пановi. Той лиш головою поважно кивав. I знов щось сказав товмачевi. А товмач до мене: - А мали ви якi певнi вiсти вiд того часу, як ту дiвчину татаре взяли? - Та вiстей,- кажу,- було багато, казали люде, що вийшла замiж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда?- Боялася я i словечком згадати, що люде i про цiсаря говорять, аби туркiв не образити. А вiн знов переповiв i вже щось довше мiж собою говорили. I iнших запитували. I тi щось говорили. А жидiв уже не питали. Видко, мусiли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарештi товмач знов звернувся до мене та й говорить: - Цiсарський намiсник каже вам, панi, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажiть i нiчого не бiйтеся. - Нiчого,- кажу,- я не потребую i нiякої скарги не маю. Коби лиш нас бiльше не спиняли по дорозi...- Вiн переповiв i се. Знов поговорили та й каже вiн до мене: - Ваше переслухання скiнчене. Дiстанете таке письмо, що нiхто вас бiльше по дорозi не зачепить...- Подякувала я, доню, i тому намiсниковi, i тому товмачевi. А на вiдхiднiм сам намiсник склонився i всi, що були з ним. Тодi я подумала: "Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанiвок, як такий великий пан задля тебе навiть стару няньку твою шанує". I ще менше я вiдтодi вiрила, що се може бути. - А на письмо довго ви, мамо, чекали? - Не довго тривало, як мене тим самим повозом вiдвезли. А ще того дня вечером принесли менi то письмо i таки до моїх рук дали. I ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала. - А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати? - Не питали, бо видко дiло, що не були певнi. Той намiсник, мабуть, мiркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперiшньої султанки. Як нянька, то вистарчить менi пропуск, а як не нянька, то сторожею осмiшив би себе. Отож гадаю, що вiн розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, i вже дiйсно по дорозi не чiпали нас бiльше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего мiста, i попiд такi чорнi гори їхали ми, доню, що нехай сховаються нашi Карпати, хоч i там вiрли мусять добре летiти, заки долетять на найвищi скали. А тут на верхах снiги, бiлi-бiлi, а пiд ними лiси такi чорнi-чорнi, аж синi. А долинами води бренять i квiти прекраснi. Велику красу Господь Бог поклав на сi дивнi землi, але наша, доню, таки приємнiша, бо наша. Мати вiдiтхнула глибоко i продовжала: - А як побачила я великi мури i брами сего мiста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала. - Та чого, мамо? Таж тут безпечнiше, нiж по дорозi. - Не зi страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бiдної мами. - Та що ви кажете, мамо! - Дитинко, всякi дiти бувають. I не одно я вже на своїм вiку чула про дiтей. Добре то приповiдка каже, що батько або мати навiть семеро дiтей вигодують, а потому семеро дiтей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха пiднесеться понад свiй стан, а вже соромиться родичiв. А ти таки несподiвано високо дiйшла, дуже високо. А жиди не дурнi. Мусiли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: "Їмость, ви пiдете з нами i станете мiж людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цiсарева, а ви пiзнаєте, що то ваша дочка, то не закричiть,- кажуть.- Лише спокiйно подивiться, вiдiйдiть набiк i нам скажiть. А ми вже знайдемо спосiб, як вас звести з вашою донькою разом". Розумно радили, доню. Але я як тебе узрiла i як милостиню вiд моєї дитини твоя слуга менi в руку втиснула, то - не видержала я, доню моя! Заплакала я i закричала. А ти вибач менi, дитинко моя, серцевi наказати не годен. - То нiчого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловiка. - Шкода, що я до него нi слова промовити не годна, бо не знаю його мови. - Вiн вирозумiлий чоловiк, побачите. - А чого ти, доню, так за того намiсника попитувала? - запитала мати.- Не метися, доню, на нiкiм, навiть якби було за що. - Я, мамо, не хочу метатися. Але менi треба знати, яких людей мiй чоловiк де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. I рiжнi приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мiшаюся до справ султана. Але я часом мiшаюся, мамо. - Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мiшатися, то ти вже тут лiпше знаєш, нiж я. Говорили ще довго-довго i кiлька разiв ходили дивитися на дитинку. * * * А як Настуня скiнчила випитувати маму за всю рiдню i за всiх знакомих i сусiдiв, тодi запитала: - А що там, мамо, так поза тим дiється у нашiм рiднiм краю? - Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобi сказати, що там дiється. - А прецiнь, мамо, що? Чи так, як тут? - Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозi у твоїм новiм краю взрiла, порiвняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобi, доню, що там гiрше. Досить там поляки жеруться мiж собою, а нашi, донечко, ще гiрше. Ненависть мiж нашими така, що оден другого в ложцi водi втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якiсь процеси мають. А мiщане як про-цесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грiшу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна iнакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустрiла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих i голодних! Ой справедливо! - Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара пiд татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами. - А пам'ятаєш ти ще, доню, iгумена з Чернча? - Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати? - Чернче тодi спалили татаре, i монастир згорiв притiм, хоч, що правда, тi бiсурмени не палять навмисно Божих домiв. А нашi християне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розiб'ють i знищать. Такий дивний наш нарiд, доню. - Таж не весь нарiд такий, мамо! Всякi ж люде бувають. - Правда, доню. Є й у нас добрi люде. Але, здається, що таки нiде так легко не знайдуть послуху тi, що юдять, як мiж нашими людьми. Iгумен о. Теодозiй, чоловiк розумний, каже, що Юда Iскарiотський мусiв походити або з полякiв, або з наших, а не з жидiв. Так багато, донечко, тих юдiв мiж нашими. - Що ж вони таке роблять, мамо? - Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там притиснули по мiстах, що навiть тiло помершого чоловiка, чи жiнки, чи дитини не вiльно на кладовище вивозити з мiста тою брамою, що iнших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко. Настуня закрила очi руками, а хвиля обурення пiдогнала їй кров до обличчя. А мати оповiдала дальше: - I, знаєш, навiть такий насмiх та гнет не спам'ятує їх! Вони мiж собою шукають ворогiв i ненавидять своїх гiрше, нiж чужих. I хоч яка бiда мiж нашими по мiстах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все грошi зберуть! Казав менi о. Теодозiй, що всi владики в процесах з громадами. Нема нi одного без процесiв, i так вiдколи пам'ять людська сягає. Вже у полякiв того неба, доню, або як трафиться, то таки рiдко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанiвок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А нашi, донечко, нi та й нi. Хiба що їх чужi поб'ють без милосердя, обiдруть донага i голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями i ремiнними бичами. Тодi плачуть i нарiкають та й пошанiвок для такого ворога мають. I при тiм всiм процеси не устають нi на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зi шляхтою, мiщане з церквами, села з селами - колами, горiшнiй кут села з долiшнiм кутом села, вулиця з вулицею, дiм з домом, чоловiк з чоловiком, а всi разом з жидами. Настуня щось порiвнювала в душi. По хвилi сказала: - То тут, мамунцю, таки великий пошанiвок єсть. Дуже великий. - I тому, дитинко, кажу тобi, твiй чоловiк ще далi сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очi бачать, кажу, та й що розумнi люде говорять. Каже о. Теодозiй, що Господь Бог так справедливо вiдмiрив нашим кару, що нi на макове зерно не схибив. - А за що ж ви, мамо, так натерпiлися разом з покiйним татом? - За що? За тих, що перед нами були, так у нашiм Святiм Письмi написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, i мене ти пошанувала, та й тобi, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волi, то вiдпокутуєш, доню, ой тяжко вiдпокутуєш i ти, i - най Бог вiдверне - твоя дитина. Бо кара Божа йде вiд роду в рiд. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Вiн iде перед тобою в життi твоїм так, як iшов перед тобою i передi мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозi. Мати перехрестилася побожно. Простi слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в нiй дна. Лискавками перебiгли їй у душi важнi подiї її життя, неспричиненi i спричиненi нею. Пригадала собi, як виреклася вiри своїх батькiв задля любовi до мужчини i блиску свiту сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша i чорний слуга Гассан. А потому пригадала собi страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа вiд iншої жiнки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летiла в пропасть. Зiтхнула. - Бог ласкав, донечко,- казала лагiдно мати, що запримiтила тяжке зiтхнення дочки.- I все ще час, поки живе людина, завернути зi злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо i скiнчиться наша спроба на сiм свiтi. I мати зiтхнула. Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з матiр'ю i вiдповiла: - Потому. Довго ще говорили. Зачало вечерiти. Крiзь венецькi шиби вiкон султанської палати заблистiла червень заходячого сонця i заграла на дорогих коврах стiн i долiвки. Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi. Настуня встала, перепросила матiр на хвилю i вийшла. Йшла просто до своєї молитовної кiмнати, де впала на диван, обличчям обернена до Мекки. Вiд часу убийства Агмеда-башi й чорного Гассана ще не молилася так горячо. З роздертої душi її, немов запах кадила з жару кадильницi, пiдносилася молитва до Бога. Дякувала в покорi за ласку, що привiв матiр до неї, i постановляла щиру поправу. А як переломила в собi злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого, вiдчула таку легкiсть на серцi, як тодi на жiночiй торговицi, коли досвiта вiддавалася в опiку Богу, кажучи: "Да будет воля Твоя!" Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула спiву нi з одної вежi мiнарету. А в кiмнатах свiтилися вже пахучi свiчi. За той час мати Настi вспiла вже розговоритися з Гапкою й довiдалася вiд неї не тiльки про "випадок", але i про всякi iншi обставини життя своєї дочки. * * * Султан Сулейман прийшов до кiмнат Ель Хуррем, коли його жiнка ще молилася. Покликана невольниця сказала, що панi на молитвi. Сулейман Великий пiдняв руку вгору i сказав побожно: "Ель Хуррем говорить з бiльшим, нiж я. А як скiнчить молитися, також не кажи своїй панi, що я жду, хiба сама запитає". I тихо усiв в однiй з її прийомних кiмнат та задумався. А по гаремi стрiлою пiшла вiстка, як дуже шанує султан жiнку свою, до котрої прибула мати її. I вся служба вiдтодi ще бiльше на пальцях пiдходила до кiмнат Ель Хуррем. * * * Вже було пiзно, як Настуня закликала службу й запитала, чи султан був. - Падишах уже довго жде в нарiжнiм будуарi. Падишах не казав говорити, що жде, поки хассеке Хуррем сама не запитає. Молода султанка Ель Хуррем вся покраснiла на обличчi Коли служба вiдiйшла, не видержала, щоб не похвалитися матерi, який делiкатний її чоловiк. - Ласка Божа, доню,- вiдповiла мати.- Бачу, що вiн направду великий цар. - Так всi люде кажуть, мамо, i свої, i чужi. А войсько так дивиться в него, як в образ. - Не роби ж йому, доню, нiчого злого, бо жiнка, донечко, може зробити багато зла чоловiковi, як хоче, i вiн навiть не знає того. Настуня запровадила маму до кiмнат свого сина, а сама пiшла до мужа. Вiн перший зачав живо говорити: - Чую, що маєш дорогого гостя. I казали менi нашi улеми, що ти, о моя мила Хуррем, знайшлася так, що будеш довго прикладом i взiрцем всiм дiтям правовiрних мослемiв, як мають шанувати своїх батькiв i матерей! Не знаходять слiв похвали для тебе. Настуня вся сiяла з радостi, що чоловiк так вiдразу привiтав i похвалив її стрiчу з матiр'ю. Була прекрасна у своїй радостi. I запитала: - А чи ти будеш добрий для моєї матерi? - Не схочу прецiнь показатися гiршим вiд своєї жiнки,- сказав весело. I додав по хвилi.- А як у вашiм краю вiтається чоловiк з матiр'ю своєї жiнки? Настуня з вдячнiстю подивилася на нього i вiдповiла: - Се твiй край, Сулеймане, i я твоя. Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твiй край вже давно моїм краєм i твiй нарiд моїм народом. - Знаю, о Хуррем, що ти найбiльшим даром не втiшишся так, як привiтанням твоєї мами по звичаям твоєї землi i твого роду. Чому ж я не мав би зробити того? Вона вся запаленiла з задоволення, стала на пальцi й шепнула йому до уха кiлька слiв, якби не хотiла, щоби хтось почув їх. Опiсля запровадила чоловiка до кiмнат своєї дитини, де великий султан точно по звичаям країни своєї жiнки привiтав її матiр. Бо чого не зробить мужчина для жiнки веселої вдачi, котра вмiє прив'язати його до себе? * * * Ще, мабуть, нiде й нiколи не втiкали так два купцi з нiякого мiста, як утiкали тi, що привезли матiр султанки Ель Хуррем. Все лишили, що мали, й утiкали - на однiм возi. - Зле ми зробили, Мойше,- сказав молодший до старшого. - То не ми зле зробили,- вiдповiв старший купець,але стара попадя. Нащо вона кричала? Нащо вона наробила такий гармiдер мiж дiдами? - Але нащо ми її мiж дiдами поставили, Мойше? - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спiльника. Таже ти сам так радив! I ти добре радив. Бо тодi султанка найпомалiше їде, як милостиню роздає, i стара мати могла їй наилучше придивитися. А якби ми були її поставили десь в iншiм мiсцi; то карета з султанкою була б лише мигнула мiж вiйськом. I знов треба було чекати аж до п'ятницi. - А не можна було старої попадi поставити перед головну мошею, де султанка висiдає? Таж там вона вже не їде нi скоро, нi помалу! - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. А то троха iнакше. По-перше: чому ти той розум маєш ззаду? А-по друге: навiть той заднiй розум не єсть нiякий розум. Там нi нас, нi її не допустили би стояти. А навiть якби допустили здалека, то мiж тими панами, що там заїжджають, i тим войськом, стара попадя була б i так нiчого не доглянула. I таки треба було б чекати знов до п'ятницi i там само її поставити, де ми її поставили. А тепер знаєш, що з нами буде, як нас зловлять? - Що буде, Мойше? - Як нас зловлять, то можемо собi обидва сказати: "Бувай здоров, i Львiв, i Перемишль, i наша лазня у Львовi!" - Чому так, Мойше? - Бо нам тут справлять лазню i запорпають. - За що, Мойше? Чи ми що зле хотiли або зробили? - Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спiльника. Ми, Срулю, зробили добре дiло, але ми його зле зробили. Розумiєш? I нам не вибачать за те, що ми з султанської тещi жебрачку зробили, бо що правда, то вона не є нiяка жебрачка. Глибоко вiддихаючи, сказав Сруль: - Кажуть, що султан дуже справедливий чоловiк. А де ж була би справедливiсть убивати нас за нашi труди i за нашi грошi? - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дiйти до самого султана? На сто випадкiв вiн i про оден не все може знати. Анi вiн, анi його жiнка. Тут уже е такi, що сим займаються. Так говорили у смертельнiм страху два купцi, що втiкали бiчними дорогами з султанської столицi. А тим часом султанка Ель Хуррем пiслала по них свою службу. Служба вернула i сказала, що їх вози є, а їх самих уже цiлий день i нiч не було в заїзнiм домi. Наказано їх шукати в обавi, чи хто їх не убив у великiм мiстi. Недовго тривало, як вiдшукала їх спритна i до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнiм страху до сераю. Таким чином жидiвськi купцi, що привезли матiр султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутностi своєї матерi, дозволила їм сiсти i довго з ними говорила про рiдний край, про свiй Рогатин, про Львiв, про крами, цiни i матерiї, про подорож i вiдносини в сусiднiх краях. Опiсля, дякуючи їм за привезення матерi, дала кождому з них значну скiлькiсть золотих монет у прозрачних шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, якi кошти виложили на подорож матерi. Обидва купцi, низько кланяючись i з радiстю стискаючи золотi дари, вiдповiли, що вже не мають нiяких коштiв i що тi ласкавi дари, якi одержали, перейшли їх найбiльшi надiї на вiдплату. - То, може, маєте якесь iнакше бажання? - питала колишня рогатинська попадянка, усмiхаючись. - О, найяснiша панi,- вiдповiв старший з них.- Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи... - Спробуйте,- вiдповiла ласкаво,- як тiльки се буде в моїй силi, то зроблю. - Два роки тому, коло татарської границi, ограбували наших спiльникiв на великi суми! Що ми вже не находилися по всiх польських владах, i нема способу дiстати яке-небудь вiдшкодування. Ми пристали б i на половину шкоди. - А де се сталося? - На половинi дороги мiж Бакотою i Кримом. - Ви згадували про татарську границю. По котрiм боцi границi наступив грабунок? - Найяснiша панi! Де там є яка границя? То тiльки так говорять, що границя. А там хто хоче, той рабує. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують i татаре, бо чому не мали б рабувати? Але що поляки кажуть, що то їх земля, то, може б, вони заплатили, як їх? Молода султанка плеснула в долонi. З'явилася служниця. За короткий час з'явився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка випитала ще про назвиська ограбованих i вбитих, про їх спадкоємцiв i подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закiнчила його так: "Iменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу i в дарi залучаю кiлька сорочок i спiдньої бiлизни". Французький товмач в