Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось
село Семигори.  Яр  в'ється  гадюкою  мiж  крутими  горами,  мiж  зеленими
терасами; од яру на всi боки  розбiглись,  неначе  гiлки  дерева,  глибокi
рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать
рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади.  Греблi  обсадженi
столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'ється оксамитовий зелений пояс,
на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з  срiбла.  Два
рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на  зеленому
поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.

   На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс,  як  зелене  море,
вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори
впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась  складками,  позападала  в
вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй  день  лiс
на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий  туман.
Тi долини здалека нiби дишуть тобi  в  лице  холодком,  лiсовою  вогкiстю,
манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
   Пiд однiєю горою, коло  зеленої  левади,  в  глибокiй  западинi  стояла
чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi  черешнi
росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь.  Вся  Кайдашева  садиба
нiби дихала холодком.
   Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в  повiтцi  на
ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа
тiнь  у  воротах  повiтки,  при  ясному  сонцi,  здавалась  чорною.   Нiби
намальований на чорному полi картини,  сидiв  Кайдаш  в  бiлiй  сорочцi  з
широкими рукавами.  Кайдаш  стругав  вiсь.  Широкi  рукава  закачались  до
лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице
було сухорляве й блiде,  наче  лице  в  ченця.  На  сухому  високому  лобi
набiгали густi дрiбнi  зморшки.  Кучеряве  посiчене  волосся  стирчало  на
головi, як пух, i блищало сивиною.
   Коло повiтки на току два Кайдашевi  сини,  молодi  парубки,  поправляли
поди  пiд  стiжки:  жнива  кiнчались,  i  начиналась  возовиця.   Старшого
Кайдашевого сина звали Карпом,  меншого-  Лаврiном.  Кайдашевi  сини  були
молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й  русявi,
з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був
широкий в плечах, з батькiвськими  карими  гострими  очима,  з  блiдуватим
лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали  в  собi  щось
неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
   Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо,  очi
свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi,
тонкий нiс, рум'янi губи - все подихало молодою парубочою красою. Вiн  був
схожий з виду на матiр.

   Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо  ледве  володав  руками,
морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа.  Веселому,
жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому
по кiлька слiв.

   - Карпе! - промовив Лаврiн. - А кого ти будеш оце сватать? Адже  ж  оце
перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
   - Посватаю, кого трапиться, - знехотя обiзвався Карпо.
   - Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.

   - То сватай, як тобi треба, - сказав Карпо.
   - Якби на мене, то я б сватав Палажку, - сказав  Лаврiн.  -  В  Палажки
брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем  сипне.  Одна  брова  варта  вола,
другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!
   - Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби.

   - То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка.
   - I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох  товче,  а  як
говорить, то носом свистить.
   - То сватай Вiвдю. Чим  же  Вiвдя  негарна?  Говорить  тонiсiнько,  мов
сопiлка грає, а тиха, як ягниця.
   - Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива,  щоб  мала
серце з перцем, - сказав Карпо.
   - То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, - сказав Лаврiн.

   - Коли в Химки очi, як у сови, а своїм кирпатим носом вона  чує,  як  у
небi млинцi печуть. А як ходить, то  неначе  решетом  горох  точить,  такi
викрутаси виробляє...

   Карпо прикинув  таке  слiвце,  що  батько  перестав  стругати  i  почав
прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли  без
дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з
стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже  богомiльний,  ходив  до
церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв  два  рази
на  рiк,  горнувся  до  духовенства,  любив  молитись   i   постити;   вiн
понедiлкував  i  постив  дванадцять  п'ятниць  на  рiк,  перед   декотрими
празниками. Того дня припадала п'ятниця  перед  паликопою,  котрого  народ
дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить
у ту п'ятницю, той не буде в водi потопати.
   - А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете  бог  зна
що? - загомонiв Кайдаш до синiв. - Чи то можна в таку  п'ятницю  паскудить
язики? Ви знаєте, що хто сьогоднi  спостить  цiлий  день,  той  нiколи  не
потопатиме в водi i не вмре наглою смертю.
   - В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по  колiна,
- сказав Карпо.
   - Говори, дурню! Нема де  втопиться.  Як  бог  дасть,  то  i  в  калюжi
втопишся, - сказав батько.
   - Хiба з  корчми  йдучи...  -  сердито  сказав  Карпо  i  тим  натякнув
батьковi, що батько любить часто ходить до корчми.
   - Ти, Карпе,  нiколи  не  вдержиш  язика!  Все  допiкаєш  менi  гiркими
словами...

   Кайдаш плюнув i знов  пiшов  у  повiтку  стругать  вiсь.  Хлопцi  трохи
помовчали, але перегодя знов почали  балакати  спершу  тихо,  а  далi  все
голоснiше, а потiм зовсiм голосно.
   - Карпе! - тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. - Скажи-бо,
кого ти будеш сватать?
   - Ат! Одчепись од мене, - тихо промовив Карпо.
   - Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла,  як  цибулька,  повновида,  як
повний мiсяць; в неї щоки, мов  яблука,  зуби,  як  бiла  рiпа,  коса,  як
праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить.
   - Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як  бодня,  а  шия,  хоч
обiддя гни.

   - Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця  тоненька,  як  очеретина,  гнучка
станом, як тополя; личко маленьке й  тоненьке,  мов  шовкова  нитка;  губи
маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч  води  напийся,  а  сама
пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi.
   Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив:
   - Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як трiска, стан, наче копистка,
руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять.

   - Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, - сказав  Лавр  i
засмiявся.

   - Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три  днi  собаки
брешуть, а на виду в неї неначе чорт сiм кiп гороху змолотив.
   - Ну, то бери Ганну.
   - Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'їси, поки кругом обiйдеш,
а як iде...
   Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з
повiтки.

   Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
   - Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що  ви  в  таку  святу  п'ятницю
паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи  ви  не  соромитесь  святого
сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоїте, згорнувши руки,  дiла
не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! - крикнув Кайдаш i  почав
присiкуватись до синiв та  махать  стругом  перед  самим  Карповим  носом.
Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од
самого ранку й рiсочки не було в ротi.

   - Тату! - сказав гордо Карпо. -  Ви  покинули  майструвать,  а  ми  вам
нiчого не кажемо.
   Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й  сердито,  наговорив
синам сiм мiшкiв гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й  пiшов
у повiтку. Сини почали знов розмовлять.
   - Коли я буду вибирать собi дiвчину,  то  вiзьму  гарну,  як  квiточка,
червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, - сказав веселий Лаврiн.

   - Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи
в спасiвку, - сказав Карпо.
   - То бери Мотрю,  Довбишеву  старшу  дочку.  Мотря  й  гарна,  й  трохи
бриклива, i в неї серце з перцем. - сказав Лаврiн.
   Лаврiновi слова запали Карповi в душу.  Мотря  не  виходила  в  його  з
думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i
дивилась на його своїми темними маленькими, як терен,  очима.  Вiн  неначе
бачив, як пашiло її лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли її дрiбнi зуби
мiж тонкими червоними губами. Карпо  задумався,  сперся  на  заступ  i  не
зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю
в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.
   - Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота?
- спитав Лаврiн.
   Карпо нiби не чув його слiв та все дивився  суворими  очима  на  зелене
гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила
його.

   Сонце почало повертать на вечiрнiй круг.  Кайдашиха  вийшла  з  хати  i
прикрила очi долонею.Вона була вже не молода,  але  й  не  стара,  висока,
рiвна, з довгастим лицем, з сiрими  очима,  з  тонкими  губами  та  блiдим
лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у  пана.  куди  її
взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер  її  брали  до
панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на  храми.  Вона
довго терлась коло панiв i набралась од їх трохи панства. До неї  прилипла
якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать їх  в
руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з  ними.  Попадi  й  небагатi
панiї частували її в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну
людину.
   Маруся  пишала  губи,  осмiхалась,  сипала  облесливими  словами,  наче
дрiбним горохом.  До  природної  звичайностi  української  селянки  в  неї
пристало щось вже дуже  солодке,  аж  нудне.  Але  як  тiльки  вона  трохи
сердилась, з неї спадала та солодка луска, i вона  лаялась  i  кричала  на
ввесь рот. Маруся була сердита.
   - А  йдiть,  дiточки,  полуднувать  та  й  батька  кличте!  -  крикнула
Кайдашиха тонким голосом.
   Лаврiн покинув заступа й  пiшов  до  хати.  Карпо  стояв,  спершись  на
заступ.

   - Карпе! Йди,  серденько  полуднувать!  Кидай  роботу.  Омелько,  кидай
майструвать. Вже з пiвдня звернуло.
   - Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, - обiзвався  Кайдаш  з
повiтки, не повертаючи голови.
   Сини з  матiр'ю  пiшли  в  хату,  а  батько  все  сидiв  на  ослонi  та
майстрував. Вiн не обiдав тiєї п'ятницi i не пiшов полуднувати.
   Сини пополуднували  й  пiшли  знов  до  роботи,  а  старий  Кайдаш  все
працював. Вже сонце  низько  спустилось  над  лiсом,  а  вiн  i  не  думав
полуднувать.

   На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i  розлився
по селi на всi  долини.  Вiн  ударився  об  близьку  гору,  вкриту  лiсом,
одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi  розлився  десь  далеко
понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав  десь  в  тихих
лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився.  Вiн  надiв
свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.
   - Омельку! Омельку! - гукнула Кайдашиха тонким  голосом.  -  Не  забудь
зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози,  бо  завтра  треба  йти  в
Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуєш?
   - Та чую, чую! - обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

   - Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'єш грошi, не матимеш  з  чим
iти на ярмарок, - знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.
   Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв  коло  дверей
на кам'яних схiдцях i  поклав  шапку  коло  себе.  На  горах  за  шпилями,
вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi,
а мiж ними в долини проривався свiт  пучками,  заливав  западини  золотими
пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав  крiзь  зелений  лист,  як
через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн  гув  та  дрижав
над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на
його лицi розливався  якийсь  смуток  та  жаль.  Сторож  брязнув  ключами,
одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.
   Одчинили церкву. Прийшов священик з  дяком  i  почав  правити  вечерню.
Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить  за  паламаря,  посвiтив
свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю...
   Церква була  зовсiм  порожня,  тiльки  в  бабинцi  стояли  три  баби  в
намiтках. Кайдаш молився,  стоячи  навколiшки,  не  зводив  ясних  очей  з
царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як  вiск,  жовте,  як
лице в ченця.
   Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до  пана  за  грiшми.  Вiн  був  добрий
стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги  та  рала  i  заробляв
добрi грошi, але нiяк не  мiг  вдержати  їх  у  руках.  Грошi  втiкали  до
шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.
   Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв  шинок.
Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба  випити  хоч  одну
чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж  шкура  болить",  -
подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

   В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум  з  лисиною  на
всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл  i  почав  балакати,  випивши  чарку
горiлки.

   - Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш.

   - Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум.
   - Та все  лагоджу  вози  та  пiдробляю  осi.  Ота  менi  каторжна  гора
потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав  через  ту  iродову
гору, то й полiчити не можна.
   Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу.  Вона  спускалась  з
крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились  з  гори  i  тягли
вниз за собою й волiв.

   - То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум.
   - А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i
тобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
   - Нема, бач, менi дiла. Нiби  я  сиджу,  згорнувши  руки,  -  обiзвався
чоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз,  та  ще  там  трошки
навскоси.

   - Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром,  од  того
чагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.
   - Або хоч i так, примiром, навскоси од  твого  тину,  де  стоїть  стара
груша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси  на  другий
бiк. - От i вози були б цiлi.
   - Так було б ще лучче... та ще  якби  взяти  заступом  поза  тим  сучим
горбом попiд самим тином, -  сказав  Кайдаш,  випивши  чарку  i  запаливши
люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме!
Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.
   - Коли б ти знав, то я вже  через  його  пiдiрвався:  мене  вже  поруха
взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спину
поколов iк бiсовому батьковi.
   - Та, здається, куме, i ти сам котився з  тiєї  гори  з  своєю  Ганною,
вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк.
   - I як тi люди їздили з такої гори  i  не  розкопали,  одколи  Семигори
стоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.
   Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив  у  шинку,
доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.
   Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько
застукав у дверi.

   - Жiнко, одчиняй! - закричав  Омелько  й  почав  лупить  з  усiєї  сили
кулаком у дверi.

   - А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха  з
хати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене,  лягай  там
пiд тином.

   - Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так,
що поганенькi дверi аж торохтiли.
   - Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра  в  Богуславi  ярмарок,  -
обiзвалась з хати жiнка.
   Лаврiн  устав  i  одчинив  батьковi  дверi.  Батько  переступив  порiг,
заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать  стiни  в  темних  сiнях.
Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою,
скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.
   Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води.  Вода  через  верх  полилась
додолу.

   - Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. -  Чи  це  я
влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

   Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд  вербами  i
що вiн шубовснув з греблi у ставок.
   - Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха.
   - А може, це я згубив очi на греблi?  Нiчогiсiнько  не  бачу!  їй-богу,
нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, -  говорив  Кайдаш
сам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же  оце  я  прийду  додому  без
очей?
   Кайдаш  махнув  рукою  й  зачепив  горщик  на  полицi.  Горщик  полетiв
Кайдашевi на голову й гепнув об землю.
   - Яка це iродова душа кидається горшками?  Марусю!  Та  не  кидайся-бо!
При... присягаюсь, що вже бiльше не буду.
   Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар,
притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через
одчиненi дверi в сiни.

   - О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi  завтра...
я тобi оддячу!
   I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його  було  жовте,  як  вiск.
Рукава по лiктi були  мокрi,  i  з  їх  текла  патьоками  вода.  На  землi
з'явились смужки з водяних крапель,  неначе  разки  намиста,  розкиданi  й
поплутанi на всi лади.

   - Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чим
же ти поїдеш завтра на ярмарок,  коли  пропив  грошi?  Треба  солi,  треба
горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та  треба
дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.
   - Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, -  сказав
Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю  вiзьмеш,  а  не
грошi.

   - От тепер, тату, вже не будете в водi потопати  та  од  наглої  смертi
помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.
   - А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ!  Спи  отам,  коли
лiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши  на
лавку.

   - I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа.

   Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою  до
свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так
i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все  стихло  i
втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком
та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.
   Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе  бачив  пiд
зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на  головi  та  в  червоному
намистi з дукачем.

   II_

   Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш  з  жiнкою  поїхав  на
ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з  гори.
Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув  день.  Сонце  стояло  на  вечiрньому
прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й  пiшов
на той куток, де  жила  Мотря  Довбишiвна.  Од  учорашнього  дня  вона  не
виходила в його з думки.
   Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив  на  самому  кiнцi  села,  там,  де
глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку  того  яру  блищав
маленький Довбишiв ставочок. Над ставком  стояла  Довбишева  хата,  вся  в
черешнях. Од вулицi  було  видно  тiльки  край  бiлої  стiни  з  сiнешнiми
дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче
густий лiс.
   Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на  Довбишiв  двiр.  Перед  ним
блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли
чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою
з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева  хата  була  нова,  велика,
добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi,  помальованi
ясно-синьою фарбою.

   Карпо став за двором  i  сперся  на  ворота.  Мотря  вийшла  з  хати  з
глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий
глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.
   - Будь здорова, чорноброва!  -  сказав  Карпо,  не  здiймаючи  бриля  i
легенько кивнувши головою.
   - Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря.
   - А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.
   - Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась.

   Карпо був бiлявий, але волосся на  його  головi  звершечку  було  трохи
рудувате.

   - А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо.

   Мотря стояла пiд хатою  проти  бiлої  стiни.  Висока  на  зрiст,  рiвна
станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними
по лiктi, з чорними косами, вона була нiби  намальована  на  бiлiй  стiнi.
Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з
темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi,  в  очах  було
розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи
з злiстю. Сонце било на Мотрю косим  промiнням,  освiчувало  її  з  одного
боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.
   - Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт.

   - Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?
   - Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку,  не  хапаючись,  перелiз
через перелаз у двiр.
   - Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази?  Нашi  пороги  для
тебе дуже низькi, - сказала Мотря.
   Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

   - Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова  була,  Мотре!  -  сказав
Карпо, подаючи їй руку.
   Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище
од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.
   - Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря.
   - Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?
   - Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий  будеш,  -  задрiботiла
Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.
   - Та покинь отого глиняника! - сказав  Карпо  i  хотiв  однять  од  неї
драного горшка.

   Мотря сiпнула глиняника до себе;  шматок  горшка  зостався  в  Карпових
руках. Червона глина полилась по землi.
   - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що  я  й  досi  припiчка  не
пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала
мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала
мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.
   - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший,  -
сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.
   - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо.

   - Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов  махнула  вiхтем  коло  самого
Карпа; Карпо посунувся ще далi.
   - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?
   - Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря.
   Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

   - Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря.
   - Ану пхни, чи подужаєш? - промовив Карпо й осмiхнувся.
   - Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь  тобi  в  вiчi,  -  крикнула
Мотря й  замахнулась  на  Карпа  вiхтем.  Червона  глина  бризнула  трьома
кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.
   Карпо  схопився  й  зачепив  ногою  глиняник.  Глиняник  перекинувся  й
покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не  замазать  чобiт,  i  зачепив
п'ятою другого глиняника з бiлою глиною,  що  стояв  коло  самого  порога.
Глиняник покотився на середину двору, а за ним  простяглася  бiла  стежка,
неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

   - Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. -  Ой
лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?
   Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся  гаразд,  як
смiються люди. Його насуплене, жовтувате  лице  не  розвиднювалось  навiть
тодi, як губи осмiхались.
   - Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть.  Це  ж
мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за  цiлого  п'ятака,  -
промовила Мотря жалiбним голосом.
   - Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як  дiвчата  за  глиняниками
плачуть.

   - Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу  тобi  голову,  то  ти
бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.
   Мотря нахилилась, вхопила  з  землi  вiхтя  з  червоною  глиною  i  вже
замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа
   - Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо.
   Мотря бачила, що Карпо залицяється до  неї,  i  здержувала  свiй  гнiв.
Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.
   Тiльки що Мотря замахнулась  вiхтем,  за  вербами  заторохтiв  кiнський
вiзок. Мотря опустила руку.
   - Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через
перелаз i пiшов  попiд  тином.  По  другий  бiк  вулицi  котився  вiзок  i
пiдкотився пiд  ворота.  Довбишка  зараз  углядiла  пiд  хатою  двi  смуги
розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.
   - А це, дiвко, що таке? - крикнула мати з  воза.  -  Чи  ти  п'яна,  чи
твереза, що поперекидала серед двору глиняники?
   - Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн,
проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники,  -
говорила Мотря.

   - Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає  через  тини,
як собака, - промовила мати. - Чом же це ти не пiдвела перше припiчка,  та
заходилась коло призьби? - говорила мати, ввiйшовши в хату.
   - Оце, господи! Чом та чом? - крикнула й собi  Мотря.  -  Якби  не  той
каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло  поробила,  -  сказала
Мотря, осмiхаючись до стiни.
   Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки
що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:
   - Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?
   - Через яку гору? - спитав Карпо, не дивлячись на батька.
   - А через оту-о! Хiба не бачиш? - сказав  Кайдаш,  показуючи  рукою  на
крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. - Я ж вам обом казав, щоб
ви трохи розкопали дорогу навскоси.  Одначе  сьогоднi  не  можна  жати,  а
копать можна.

   - Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, - сердито обiзвався Карпо.

   - А як же ми возитимемо снопи? - сказав батько.
   - Так, як i возили, - -знехотя сказав Карпо.
   - А хiба ж мало осiв ми там поламали?
   - То ще з одну або зо двi поламаємо. Цiлий куток їздить через гору, а я
буду її розкопувать. Оце справдi штука!
   - А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, -  сказав
батько.

   - Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, -  сказав
Карпо i пiшов у хату.
   - I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.
   Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були  пани,  шляху
не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.
   - Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть
у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш.
   На  дзвiницi  вдарили  в  дзвiн.  Старий  Кайдаш  зняв   шапку,   тричi
перехрестився i пiшов до  церкви,  загадавши  синам  ладнати  два  вози  з
рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на  поле  по
снопи, незважаючи на  те,  що  була  недiля.  Селяни  поважають  недiлю  й
празники i не роблять нiякої роботи, але не мають  за  грiх  одного  дiла:
возити в недiлю та в празник снопи.
   В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась  до  церкви.
Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i  розсипала  їх
по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi
сап'янцi.  Довбишiвна  сiла  на  круглому   дзигликовi   коло   стола,   а
подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу,
схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала  вузеньку  стрiчку  з
золотої парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другої так, що над лобом
було видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i  всi  коси  вона
обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих  вузеньких  стьожок.
За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку,  качуринi  кучерi  та
павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок  до
самого пояса.
   - Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? - спитала в неї мати. - Тепер  же
не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?
   - Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала  Мотря,
але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв  для  неї  найнять  музики.
Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.
   Мотря вбралася в зелену спiдницю, в  червону  запаску  ,  пiдперезалась
довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась
в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в  червонi  чоботи,  надiла
добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла  до  церкви.  Вся  її
голова аж нiби  горiла  квiтками  проти  сонця.  Павине  пiр'я  блищало  й
миготiло, а золотий пружок парчi на  чорних  косах  сяв  i  надавав  краси
тонким чорним бровам та блискучим очам.

   Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого  шпиля  з'їжджали
два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш
з двома синами. Високi вози посхилялись  на  воли  й  кололи  їх  в  спину
гострою  соломою  та  остюками.  Воли  аж  позадирали  голови   вгору   та
повитрiщали здоровi очi.

   - Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на  сина.  -  Поминай  колесом
отой каторжний горбок.
   - Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо  i  крутнув  батогом  над
рогатими головами.
   Але саме в той час вiн глянув униз. Проз їх двiр iшла Мотря  в  квiтках
та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало й
сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те  диво,
а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.
   - Держи цабе! - крикнув не своїм голосом старий Кайдаш,  побачивши,  що
вiн нахиляється на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп!  Карпе,  держи-бо
цабе!

   Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк.  Батько
кинув заднього воза i побiг з гори до  переднього  та  все  кричав:  цабе,
сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся  набiк.  Передня
вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку.
   - Ой, лиха моя година та нещаслива! -  крикнув  Кайдаш.  -  Це  ж  мене
покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi їхати по снопи?
   Не встиг Кайдаш набiдкаться, як  заднiй  вiз  нагнався  на  переднiй  i
перекинувся.

   Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди,  що  сидiли  коло
церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь  шпиль,
на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку  i  почав
хреститись.

   - Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й  свята  недiля,  й
свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! -  говорив  Кайдаш  i  трохи  не
плакав.

   - Вас, тату, все карає як не  п'ятниця,  так  недiля,  -  сказав  Карпо
насмiшкувато.

   - Ти вже в нас великорозумний. Коли  б  пак  було  копирснуть  хоч  раз
заступом того каторжного горбика!  Що  ж  тепер  будемо  на  свiтi  божому
робити? - бiдкався старий Кайдаш.
   - Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо.
   В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за
свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки  поглядав,  як
Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар  пiд
зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.
   Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

   Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами  впорався  коло  воза,
одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз.
   Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов  до  церкви  одмолюватись  за  свiй
грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю.
   Карпо перейшов цвинтар i тiльки  встиг  кинути  очима  на  Мотрю.  Вона
зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв  на  ходу  її
гострi, як нiж, очi, вхопив її блискучий  погляд  з-пiд  вiнка  квiток  та
зеленого листя.
   Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгi стрiчки маяли
на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся  на  тополi.  Мотря
затулила губи хустиною, але зараз їх одтулила й смiливо спитала:
   - Чи вийдеш по обiдi на музики?
   - Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?
   - Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблю
та й сховалась за вербами, тiльки  червонi  стрiчки  блищали  мiж  зеленим
листом.

   "Ой, важу я на цю дiвчину  вражу,  та  не  знаю,  чи  буде  вона  моєю:
в'ється, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав  Карпо
та й пiшов у хату.

   По обiдi на вулицi вдарили троїстi музики i пiшли  через  все  село  до
корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та  в  садках,
висипались на вулицю, аж перелази  затрiщали.  Жнива  кiнчились,  наставав
вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку  пiд  корчмою.  Корчма  стояла
коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата  були  тiльки  в
червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках  та  в  стрiчках.  Дiвчата
зглядались одна  з  другою  та  все  поглядали  на  Мотрю.  Мiж  парубками
зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам.  Усi
дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики  для  однiєї
Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За  дiвчатами
пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку  за
пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба  дивився  на
Мотрю, як на її плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях
її червонi чоботи, як бряжчало на шиї добре намисто з дукачами.
   Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать.
Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив  до  неї,  не
розмовляв з нею.  Мотрю  почала  брати  злiсть.  Надвечiр  дiвчата  почали
розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав
її i пiшов з нею поруч, але довго  не  промовляв  i  слова.  Мотря  мовчки
лузала насiння. Довбишiв двiр  був  недалечко.  Вже  було  видко  садок  i
задимлений верх. Вони пiшли греблею.
   - Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати  вглядить  та  ще  й
вилає, - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.
   - А як я свисну за садком, чи вийдеш?
   - Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.

   - Чому ж так?
   - Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи  гордо  несешся?  Я  не
знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смiєшся. Ще й слави  на  все  село
наробиш.

   Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала.
   - Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю
i з тебе не смiюся.
   Мотря стала якась добрiша  i  ласкавiша.  Вона  осмiхнулась  i  глянула
Карповi просто в вiчi. Її блискучi очi неначе легка роса присипала.
   - Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на  часок
у садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко,
що її стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.
   "Ой ти,  дiвчино,  з  кучерявої  рути-м'яти  звита  та  з  гостролистої
шельвiї!" - подумав Карпо i повернув назад до дому.
   Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто.  Перед  самим  Семеном  Карпо
заслав до Мотрi старостiв.  Старости  замiняли  хлiб;  Мотря  не  цуралася
Карпа.

   На Семена старий Кайдаш надiв  нову  чорну  свиту,  засунув  за  пазуху
паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з своєю жiнкою до  Довбишiв  у  гостi.
Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi  чоботи,  в  нову  бiлу
свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку.  Довбишi  були  багатенькi,  i
Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.
   Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом.
Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло  ворiт  i  обтерла
полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi,
її руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд її руками, як сучка, дрiбно та
голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя  конопель  маяла  в  її  руцi  неначе
лисячий хвiст.

   - Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха  до  Мотрi
тоненьким голосом.
   - Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i її  руки  не
переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки  пiдвела  голову  вгору  i
знов спустила очi на терницю.
   - Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха.
   - Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на  хвилину
та й знов загавкала на ввесь садок.
   Довбишка  виглянула  в  вiкно  й  догадалась,  що  Кайдашi   йдуть   на
розглядини. Вона миттю заслала  скатертю  стiл,  поклала  на  столi  хлiб,
накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив  у  сiни,  вскочив  у  хижку  i
накинув на себе свиту.

   Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка  одчинила  сiнешнi
дверi  й  стала  на  порозi.  Кайдашi  привiтались  до  Довбишки.  Хазяйка
попросила їх у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi
вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазяїнами.
   Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка  взяла  паляницю  в  руки,
поцiлувала й знов поклала на стiл.
   - Як вас, свахо, бог милує? Чи  живi,  чи  здоровi,  моє  серденько?  -
говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.
   - Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити  бога.  Сiдайте,  свахо,
щоб старости сiдали, - просила хазяйка.
   - Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть  господь  милосердний,
то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха,
втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах  i  на  виду  нiчогiсiнько  не
було.

   - Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка.

   - Еге, моє серденько. Надворi  душно,  неначе  серед  лiта,  -  сказала
Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона  любила  чепуритись  i
держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове.
   Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазяїном.
   - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха  пересiла
з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i  була  прохана.  Пробуваючи  на
службi в панiв, вона набралась од їх чимало пишання.
   - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце,  господи!  А  ви,
свату, чого  це  стоїте?  Сiдайте  за  стiл,  а  то  ще  й  старости  нашi
спротивляться.

   Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки  трохи  посунулась  по  лавi  до
стола й очi спустила додолу.
   - Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка,  на  покутi!  Ви  ж
таки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху.
   Кайдашиха зовсiм спустила очi,  запишалась,  втерла  губи  хусточкою  i
посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.
   -  Де  це  моя  Мотря?  Оце  загаялась  за  тiєю  роботою.  Вже  й  час
полуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi.
   - Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так  пильнує
коло роботи, що й  не  розгинається.  Ото,  моє  серце,  гарну  невiсточку
матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, -  заговорила
Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.
   Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i  стала  коло  порога.
Мати загадала їй зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка
накраяла хлiба, а хазяїн внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив  на
стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний
на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.
   Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною  й  тарiлку  з  шматочками
сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе  хотiла  випитать  всю  її
душу. Її очi з м'якеньких стали  зразу  тверденькi.  Брови  насупились,  а
осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.
   - Спасибi тобi, моє  серце  кохане,  що  ти  нас  вiтаєш,  -  промовила
Кайдашиха до Мотрi, i знову на її уста прилинув осмiх, а з словами  неначе
полилась патока з уст.
   Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла
з церкви.

   Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi  очi  й  постерегла  ту  патоку
своїм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.
   Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i  спрягти
яєчню. Мотря почала поратись коло печi. Хазяїн  налив  чарку  перцiвки.  В
Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.
   Хазяїн пiдняв чарку вгору i почав приказувать:
   "Даруй же, боже, нам щастя  й  здоров'я,  а  помершим  пошли,  господи,
царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до  кiнця,  а  ти,  дочко,
будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та  свекрусi  покiрненька,  буде
твоя голiвонька веселенька".

   Хазяїн випив усю чарку до самого дна, щоб  не  зоставалось  на  сльози,
знов налив i подав Кайдашевi.
   Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька  слiв  i  швидко  вкинув  у  рот
горiлку. Хазяїн знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку
i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.
   - Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя
доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб  ти  закрасила
мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила  мою  старiсть.  Пошли
тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi.
   Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку.
   Кайдаш глянув на жiнку i подумав: "I на якого нечистого вона розпустила
язика!" Йому дуже заманулось випити по другiй.
   - Що це ви, свахо, так мало випили? - припрошувала хазяйка.
   - Ой, буде, буде? - залепетала Кайдашиха. - Така гiрка, як полин! Я  не
знаю, як тi п'яницi її п'ють.
   - Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце  ви  зоставляєте  стiльки  на
сльози? - просила хазяйка.
   Кайдашиха знов притулила губи до чарки i  трохи  не  помилилась  та  не
хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток  i  дуже
скривила губи.

   - Та випийте-бо, свахо, повну! - знов просила хазяйка.
   - Ой, буде, моє серденько! Коли б не впиться,  -  сказала  Кайдашиха  i
оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.
   Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку,  ледве
промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще  швидше  її
одвела, неначе губи чаркою попекла,  i  одвернулась,  втираючись  рукавом.
Гостi й хазяїни почали полуднувать, знов випили по чарцi й  розговорились.
Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню,  що
стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала
розказувать, як її шанували пани та попи.
   - Оце недавно, серденько моє, просили мене готувать обiд аж у Дешки:  у
священика були хрестини. Господи милосердний! Наїхало  гостей  повнiсiнькi
хати, а я на всiх настачила. Вже як  пороз'їздились  гостi,  а  матушка  й
кличе мене в покої, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiдає зо мною
вечерять. Так мене частувала, спасибi їй, та все припрошує: та випийте-бо,
панi Марусю, та їжте-бо, панi Кайдашихо. Їй-богу, правду кажу, п р о  ш  е
вас.
   Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись  по
всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.
   - Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже  доведу  до  пуття
тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!
   Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум
на всiх. Кайдашиха примiтила теє i звернула на iншу стежку.
   - А що вже за своїх синiв, то, їй-богу, грiх буде не хвалити їх. В мене
два сини, неначе два соколи. Що вже  що,  а  на  старiсть  прикриють  мене
орлиними крилами. Хвалити бога, буде  до  кого  прихилиться.  Що  за  люба
дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн
був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на  город,  вернуся,  а
вiн лежить - анi писне. Мої сини неначе пахучi васильки на городi.
   Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти  пороззявляли,  а
Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота  та
щоб хазяїн наливав по чарцi.  Червоний  перець  у  горiлцi  дражнив  його,
неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн  не
видержав.
   - I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова  своїх  дiтей,  що  нема
кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? - сказав Кайдаш.
   - Авжеж, що правда, то не грiх, - притакнула Довбишка й неначе  пiдлила
масла в вогонь.
   - Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi  Семигори
немає таких хлопцiв, як мої. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi,  то  дай,
боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о  ш  е  вас,  хоч  у  пазуху
сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.
   Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм  не  слухав
не тiльки її, але навiть батька,  а  покiрним  вiн  не  був  навить  малим
хлопцем.

   Мотря напрягла яєчнi й подала на стiл. Довбиш знов  почастував  гостей.
Кайдашиха випивала вже по повнiй, не  кривила  рота  й  губiв  не  втирала
хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на  днi
тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його  жiнки  посоловiли  очi.  Вони
встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться.  Кайдашиха
спiткнулась на порозi.

   - Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, -
сказав Кайдаш, виходячи за ворота. - В мене синами не поле засiяно. Лаврiн
зостанеться в моїй хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.
   - О то добре, свату! Як будуть  шануватись,  то  помиряться,  а  як  не
схотять, то як схотять! - сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.
   - Де вже, щоб мої сини та не помирились! На  цiлому  свiтi  нема  таких
слухняних дiтей, як мої сизоперi орли!  -  хвалилась  Кайдашиха,  виходячи
через ворота на вулицю.
   - Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за  сiль  та  за
вашу ласкавiсть! - прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.

   III _
   Пiсля другої пречистої Карпо повiнчався  з  Мотрею.  Чотири  днi  грали
музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.
   В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха
прокинулась i збудила невiстку.
   - Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi,  та  як  будеш  розкладать
дрова, то поклади на двох полiнах переклад,  та  вибирай,  моє  серденько,
товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш  окрiп,
то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.
   Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха  вчить  її
розкладать дрова в печi, неначе її й того мати не навчила.  Мотря  встала,
розпалила в печi й приставила чавун з водою.
   - Пiди ж, моя  доню,  видiй  корiвку.  Я  трохи  ще  полежу.  Чогось  я
нездужаю.  Так  у  мене  болять  ноги!  Ох-ох-ох!  -  застогнала  на  печi
Кайдашиха, укриваючись рядном.

   В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видоїла корову, процiдила на  цiдилок
молоко й погнала до череди корову. Вертається  вона  в  хату,  а  свекруха
спить на печi, аж хропе.
   - Чи одiгнала до череди? - спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. -
Вiзьми ж, моє серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я  ось
зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать.
   Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов  зо  сну  охала  на
печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось.  Вона  вмилась,  стала
перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик  картоплi,
бурякiв  та  капусти.  Свекруха  хрестилась,  а  скоса  все  поглядала  на
невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба  поглядала  на  свекруху  й
постерегла той косий погляд.

   Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку,  як  наливать
борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над  душею  в  Мотрi,
наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.
   - Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та  накришиш  сала
на вишкварки до кашi, - знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi
знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.
   Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за  її  руками.  "Але
чом оце свекруха не береться до роботи?" - подумала вона.
   Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона  була  рада,
що взяла в свою хату  добру  робiтницю,  i  почала  залежуватись.  В  печi
зашкварчав горщик.

   - Мотре! - крикнула вже не дуже солодким голосом  свекруха  з  печi.  -
Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч
собакам вилляти.

   Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.

   - Якби я могла розiрватися надвоє, то я б i  сiни  мела,  i  коло  печi
стояла, - промовила Мотря неласкавим голосом.
   В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать  обiд.  Мотря
подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях.
   - Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, - сказала Кайдашиха  й
почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.
   По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона  взяла  нiж  i  почала
вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче
цуценя.

   - Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить,  -
сказала Кайдашиха.
   - А як же його шкребти, щоб не  було  чуть!  -  не  видержала  Мотря  й
пiдняла свiй твердий голос.
   - Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде  скавучать,
наче собака, що зав'язла в тину.
   Мотря замовкла й кинула нiж на лаву.  Нiж  задзвенiв.  Свекруха  тiльки
скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.
   По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а  потiм  вчинить
дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала  й  пiшла  до
сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом  по  сiйцях,  перекладених
уподовж ночовок. Вона догадалась, що її  свекруха  недобра  i  що  пiд  її
солодкими словами ховається гiркий полин. Але Мотря була не з  такiвських,
щоб комусь покорятись.

   Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку,  а  сама  вкрилась  з
головою на печi й заохала. Мотря вже  не  йняла  вiри  тому  оханню.  Вона
зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась,  наче
муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з  печi,  тiльки  хату
вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала
на свекруху  й  насилу  здержувала  свого  язика.  Виплескала  вона  хлiб,
посаджала в пiч i подала на стiл обiд.  Борщ  вийшов  несмачний.  Свекруха
тiльки ложку вмочила й не їла борщу.
   - Недобрий, дочко, сьогоднi  зварила  борщ.  Мабуть,  i  сьогоднi  сало
збiгло, - сказала Кайдашиха.
   - Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук,  а
тiльки двi, - одрiзала Мотря.
   - Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом.
- Коли не вмiєш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але  пани  вивчили
мене на економiї.

   - Я, хвалити бога, панщини не робила й  у  панiв  не  вчилась,  -  знов
одрубала Мотря.

   Кайдашиха замовкла й прикусила язика.  Вона  догадалась,  що  Мотря  не
замовчуватиме.

   Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела  та
й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря  пiдмазала  стiни,  обмазала
комин, грубу, припiчок. Кайдашиха  прийшла  до  комина,  заклала  руки  за
спину, нахилила  голову  до  комина  i  роздивлялась,  чи  добре  невiстка
помазала.
   - Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а
так, моє серденько,  дрiбненько  та  дрiбненько  перше  вподовж,  а  потiм
упоперек, отак, отак, отак! А то,  бач,  скрiзь  вiхтi  знать,  -  сказала
Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре  обмазаний  i  тiльки
де-не-де було знать вiхоть.

   - Матерi було все вгодиш,  а  вам  не  потрапиш  вгодить,  -  несмiливо
обiзвалась невiстка.
   - Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я,  було,  як  мажу
панськi покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш  мене  слухати
та будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала  Кайдашиха  та  й  знов
сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.
   - Чи ти, стара, здурiла на старiсть,  чи  що?  -  обiзвався  Кайдаш.  -
Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.
   Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невiсткою.
   Минув  тиждень.  Кайдашиха  перестала  звати  Мотрю  серденьком  i  вже
орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала  їй  робити  роботу,
третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi  й  докоряти.  Мотря
насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.
   Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море,  ночi.  Молодицi  на  селi
почали вставати вдосвiта прясти.
   - Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти  не  чуєш?
Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре!  Чи
ти спиш?

   Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло
печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами  м'яти
коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря  напряла
пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й
сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з
вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.
   Дiло нiби горiло  в  Мотриних  руках.  Вона  оджимала  плаття  й  разом
поралась коло печi. Кайдашиха  разiв  зо  два  одсунула  горщик  од  жару,
вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю  взяла  злiсть.  "Не  буду
замiтать хати, - подумала вона, - ану, чи вимете свекруха".
   Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.
   - Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? - сказала Кайдашиха. - Чи ти
хочеш, щоб з нас люди смiялись?
   Мотря натомилась коло роботи, її взяла злiсть. Вона вилила з ночовок  у
помийницю луг i так кинула ночовки  на  ослiн,  що  вони  посковзнулись  i
полетiли на землю.

   - Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невiстко! -  крикнула  Кайдашиха
на Мотрю. - Однi ночви маємо, а ти й тi розбий.
   - Як розiб' ю, то купите другi, - одрубала Мотря.
   Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неї. Її саму взяла злiсть.

   Настав вечiр, а в хатi було смiття  трохи  не  по  кiсточки.  Кайдашиха
стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.
   - Чому це у вас i досi хата не метена?  -  спитав  Карпо,  увiйшовши  в
хату.

   - Бо твою  жiнку  сьогоднi  перелоги  напали,  -  сказала  вже  сердито
Кайдашиха.

   - Не знаю, кого  напали  перелоги,  -  ледве  обiзвалась  Мотря  й  так
скрутила сорочку в руках, що  вона  чвакнула,  нiби  закричала,  а  бризки
хлюпнули Кайдашисi в очi.

   - Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало смiття  в  хатi,  то  нехай
буде грязь, - крикнула Кайдашиха. - Чом ти своїй жiнцi нiчого не скажеш? -
сказала Кайдашиха до Карпа. - Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухає  та
дiла не робить.

   - А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, - крикнула й собi Мотря.

   - Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? - промовив Карпо до жiнки.

   - Не замела, бо гуляю од самої пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так
натанцювалась, - промовила Мотря.
   - Та чого це ти кричиш, як на батька! - крикнула Кайдашиха. - Менi  вух
не позакладало: чую.
   - Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли  робиш  на
всю сiм'ю сама.
   - А хiба ж ти робиш сама? - спитала Кайдашиха.
   - А хто ж менi помагає, коли хата й досi не заметена, - крикнула Мотря.

   - Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе  не  наводить  на  злий
розум, а на добрий, - обiзвався Карпо.
   Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, - сказала через зуби  Мотря.
Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.
   Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на  ставок.  В  хатi
стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.
   - Ти, Карпе, не потурай своїй жiнцi, а то вона мене  не  слухає,  ще  й
лає. Вона мене зовсiм не має за матiр. Що з того,  що  вона  робоча,  коли
хата три днi стоїть неметена?
   - Не три днi-бо, а тiльки один день, - сказав Карпо.
   - Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде  далi  в
своїй хатi й слова промовити. Мотря молода,  то  нехай  робить,  а  я  вже
стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона
й над тобою далi коверзуватиме.
   Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

   Поки Мотря прала  сорочки,  Кайдашиха  затопила  в  печi  й  приставила
вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лавi. По хатi
пiшов холод та вогкiсть. Свекруха  поралась  коло  печi  мовчки.  Невiстка
достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл:
хата була заметена.

   "Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, - думала  Кайдашиха,  стоячи
коло печi, - не одпочину я на  старiсть  од  роботи".  I  Кайдашиха  важко
зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.
   Чоловiки посходились у хату й сiли за  стiл.  Мотря  кинулась  насипать
галушки в миску.

   - Геть! - крикнула Кайдашиха. - Сама зумiю насипать. Не ти напартолила.
Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

   - Чого це ви  гризетесь?  -  обiзвався  старий  Кайдаш.  -  Чи  вже  не
помиритесь коло однiєї печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо
мати старша в хатi, - почав  навчать  старий  батько,  -  треба  ж  комусь
порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю  через  сiни  хату,
тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити...
   Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника,  мов  укопана.  Вона  не
сiла вечерять.

   - Годi тобi, дочко, гнiватись, - знов почав батько, - сiдай та вечеряй,
бо ти натопилась.
   Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де
тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить свої очi веселим вогнем.  Всi
встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все  стояла  на
одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм'ї. Карпо сiв на лавi й насупив  свої
рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа
тiнь.

   В хатi стало тихо, як у  вусi.  Керосинова  невеличка  лампа  без  скла
блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й
почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все  стояла  коло
мисника. Свiтло погасло. Карпо  й  Мотря  полягали  спати,  помолившись  у
темрявi. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не
виступила на її очах.

   Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чує  вона,  Кайдашиха  говорить
надворi з якоюсь жiнкою та все за неї. Мотря виглянула крадькома з  сiней:
Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неї за  ворiтьми  стояла  її
кума, голова  проти  голови,  неначе  вони  цiлувались.  Кайдашиха  почала
говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр'я.
   - От, мабуть. Довбишi надавали за  Мотрею  всякого  добра,  -  говорила
кума, - ще й ти, кумо, забагатiєш за невiсткою.
   - Де там, моє серденько! Я  думала,  що  такi  багатирi  наженуть  менi
повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше
вовну обстригли. Щось моя невiстка  не  одчиняє  при  менi  своєї  скринi;
мабуть, тим, що порожня.

   - Чи робоча ж твоя невiстка? - спитала кума. - Чи тямить  хоч  трохи  в
хазяйствi?

   - Хлiб їсти добре тямить, -  сказала  Кайдашиха.  -  Я  думала,  що  тi
багатирi вмiють добре спекти, зварить.  Але  менi  довелось  всьому  вчити
невiстку. Та то, моє серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти,  нi
зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого
борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всi вiхтi  знать.  А  вже
лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупi з  Довбишкою.
Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива,  то  й  сказати  не  можна.
Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як
кобила, та тiльки сопе...

   - Од кобили чую! - крикнула Мотря. висунувши голову з  сiней.  -  Що  й
одної сорочки менi не справили, а судите на все село.
   Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума  десь  дiлась,  неначе
крiзь землю провалилась.
   Мотря поралась в хатi й разу  не  глянула  на  свекруху.  Вона  вибрала
сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.
   - Потривай же,  свекрухо!  -  говорила  голосно  Мотря  сама  до  себе,
розвiшуючи сорочки по тину. - Будеш ти в мене циганської халяндри скакати,
а не я в тебе.


   На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:
   - Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш? Мотря прокинулась,  але
не обзивалась.
   - Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

   - Ох-ох-ох! - застогнала  Мотря  достоту  таким  жалiбним  голосом,  як
стогнала Кайдашиха. - Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

   Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.
   - Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене пiддуриш? Годi  тобi
брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.
   - Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! -  крикнула  й
собi Мотря з полу. - А я трошки покачаюсь!
   - Оце довелось  на  старiсть  терпiти  таку  напасть  од  своїх  дiтей,
-промовила Кайдашиха. - Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устає  до
роботи.

   В хатi всi спали, аж хропли.
   - Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть  та
варять.

   Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злiсть.
   - Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! -
крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. -  Чи  ти  чуєш,  що  витворяє  твоя
невiстка?

   Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i  важко  дихав.  Вiн  звечора
таки добре випив у шинку й спав як убитий.  Жiночий  крик,  гострi  жiночi
голоси стривожили його, i  вiн  почав  кричать  через  сон  диким,  чудним
голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза  з  червоними
очима, з вогнем у ротi,  освiтила  огнем  хату,  вхопила  в  переднi  лапи
кочергу й почала поратись коло печi  та  все  клацала  до  його  червоними
огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали
неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi  почала  танцювати,
висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З  кози  стала
кобила з здоровою, як ночви,  головою,  з  страшними  червоними  очима,  з
огняним язиком. Кайдаш закричав не  своїм  голосом.  Сини  повскакували  з
постелi й кину- лись до батька. Мотря й Кайдашиха  перестали  свариться  i
собi повставали.  Карпо  перекинув  батька  на  бiк,  i  вiн  тiльки  тодi
прокинувся й опам'ятався.

   - Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось?  -
питав батька Карпо.
   Кайдаш пiдвiвся, сiв  на  лавi  й  довго  протирав  очi.  Страшний  сон
перелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому
все здавалось, що його карає свята п'ятниця за те, що  вiн  не  додержував
посту в п'ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки.
   Такий несподiваний випадок зав'язав  рота  свекрусi  й  невiстцi.  Вони
обидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала  хати  та  все  поглядала
скоса на свекруху.  Свекруха  так  само  поглядала  то  на  вiник,  то  на
невiстку, а далi витягла з скринi сорочку й сiла коло  вiкна  шити.  Мотря
одiмкнула свою скриню, витягла стару  сорочку  й  собi  сiла  латать  коло
другого вiкна.
   Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару. дув бульки й  клекотiв
вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха
глянула на невiстку спiдлоба й промовила:
   - Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба  ти  не  бачиш,  що  в  печi  обiд
недоварений, а хата стоїть i досi неметена?
   - Та вже ж бачу, не повилазило, - обiзвалася Мотря  затягуючи  нитку  в
вушко.

   - Гляди лиш, щоб тобi й справдi  не  повилазило.  Сядеш  собi  шити  по
обiдi, як упораєшся.
   - Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, - почала Мотря
тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.
   - Дражнись, дражнись! - сказала свекруха. -  Кидай  лишень  сорочку  та
вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а  не  ти.  Роби  те,  що  тобi
загадують.

   - А я вам, мамо. не наймичка. Я й в своєї  матерi  не  була  наймичкою.
Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять i
в мене стало б хисту, аби було кого.
   - Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох  таких,
як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.

   - Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.
   - Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить!  А  то  як  вiзьму
кочергу, то й зуби визбираєш, - крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця.
   - Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не маєте права й вибивать.  В
коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас.
   - Карпе! Чи ти чуєш, що твоя  жiнка  витворяє?  Чом  ти  їй  нiчого  не
скажеш?

   Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що їм  казать.  В  хату  ввiйшов
Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку.
   - I  хто  нараяв  нам  брати  невiстку  з  тих  багатирiв?  -  крикнула
Кайдашиха. - Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею.
   - Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом  з  сiллю  не
ходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi  до  мене  прийшли.  -  сказала
Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.
   Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неї гримати.
   - Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж  до
нас привезена. Наш хлiб їси, нам i роби, а як нi, то ми тебе  й  попросимо
слухати.

   - Хiба ж я дурно їм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю...

   - А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась?  Та  я
тобi не подивлюся в зуби! - крикнув Кайдаш, i його  темнi  очi  заблищали:
вiн замахнувся на Мотрю рукою.
   - Тату, в Мотрi є чоловiк, - сказав понуро Карпо. - ви не дуже  на  неї
махайте кулаками.
   Кайдаш спахнув полум'ям.
   - А ти чого оступаєшся за своєю жiнкою? - крикнув вiн на Карпа. -  Коли
хочеш, то я тобi носа втру.
   - Ба не втрете! Я вже не маленький, - одрубав Карпо.
   Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск.  Вiн  кинувся  до  Карпа.
Карпо встав з лави й став, неначе стовп.
   - Що ви менi цвiкаєте в вiчi, неначе змовились. Хiба я не  ваш  батько?
Хiба менi не можна в своїй хатi порядок дати?
   - Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки є! - сказав Карпо й
собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.
   - Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю,  що  ви  будете  менi
покорятись.

   - Тату! Оступiться, прошу вас, - сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, -
бо й я налигача знайду.
   Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Вiн не мовчав батьковi й маленьким,
а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер.
   - Пху на тебе, сатано! - плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що
з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки.
   - Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навчаєш!  Ти
вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай її так, щоб вона й не поворухнулась. Ну,
взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду!
   Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i  плутала  ниткою  вздовж  i
поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з  хати  й  собi  хрьопнув
дверима так, що вiкна задзвенiли.  Кайдашиха  й  Мотря  зостались  у  хатi
вдвох. сидiли коло вiкон одна проти другої й нiби шили, не пiдводячи  очей
од шитва. В хатi стало тихо,  тiльки  борщ  бризкав  вряди-годи  здоровими
бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала  в  горшку,
пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в  вiкно
й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на  бiлiй  грубi  й  намалювало
долi  чотири  шибки  з  чорними  рамами,  з  чудними  малюнками   простого
прищуватого скла. Молодицi все  сидiли  одна  проти  другої,  все  шили  й
понашивали од злостi таких безконечникiв,  що  потiм  прийшлось  їм  довго
випорю-вать та розплутувати. Вони шили, а  скоса  все  поглядали  на  того
капосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником.
   В хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до  самої
печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та  дрiбного  пороху,
котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка.
   Чоловiки  посходились  в  хату.  Моря  стала  насипать  борщ.  Чоловiки
посiдали за стiл; сiла й Кайдашиха.
   - Чи помирились? - спитав батько, обертаючись до молодиць.
   Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за  столом  i  обiдав  мовчки.
Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у своїх очах.  Кожний  батькiв
докiр здавався йому тепер удвоє важчим.  Його  думка  лiтала  коло  якоїсь
хати, в котрiй вiн живе сам з своєю жiнкою, сам господарює без батька, без
матерi i нi од кого не чує нiякого приказу та загаду.
   Од того часу  вже  не  було  ладу  мiж  свекрухою  та  невiсткою.  Вони
поглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже  вважала  на  Кайдашиху  й
Кайдаша, але для неї все здавалось, що в  хатi  чогось  тiсно,  неначе  її
душать стiни, душить стеля, душить пiч.
   Вже було недалеко до рiздва. Роботи  було  ще  бiльше.  Мотря  вимазала
сiни, помила лави,  мисник,  полицi.  Перед  празниками  закололи  кабана.
Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи  не
змовчувала свекрусi.

   - Мамо! Не кричiть на мене, - говорила Мотря, пораючись коло ковбас.  -
Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте  на  лiжко  та,  про  мене,
берiть у руки бандуру, курiть люльку, як наша панi економша.
   Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха  справить  для  неї  будлi-яку
нову одежину. Кайдашиха одрiзала для неї нову запаску.
   На третiй день рiздва Мотря витягла з скринi нову  спiдницю,  привезену
од батька. Спiдниця була дуже гарна та рясна, зелена з  червоними  густими
рожами. Вона повiсила спiдницю на  сволоцi,  на  кiлку.  Кайдашиха  тiльки
скоса поглядала на ту спiдницю.
   Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в  хату
та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди  кругом  себе,  перед
самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю.
   - Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! - сказала Мотря й  стала
перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла  широку  спiдницю  на  обидва
боки.

   - Батьковi своєму  покажи,  однак  багатий!  -  сказала  Кайдашиха,  не
дивлячись на спiдницю.
   - Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну  запаску,  що
ви справили менi iк празнику.
   - Ой господи!  Доведеться  лаяться  на  рiздво  до  служби,  -  сказала
Кайдашиха, - через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чуєш? Он
до церкви дзвонять!

   У великий пiст Кайдашиха  принесла  от  ткалi  гарне  тонке  полотно  й
рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.
   - Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та  не  буду
красти, - промовила Мотря; але їй дуже хотiлось  одкраяти  свою  частку  й
сховать в свою скриню.
   Настав великий пiст. Вже до великодня було недалеко. Весна була  рання.
На п'ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать
Карпа.

   - Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя  мати  квiтчала  мене,  як
рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси  батька,  щоб  дав
менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi  iк  великодню  нову
одежу та хоч уберуся по-людськiй.
   Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як  прибирається  квiтка
навеснi. Вiн почав просити в батька грошей.
   - А де я тобi наберу стiльки грошей? - сказав батько. - Твоя  жiнка  не
дiвка: їй замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що
там буде треба.

   Кайдашиха й справдi поїхала на ярмарок. Мотря  просилась  й  собi,  але
свекруха її не .взяла.

   Ввечерi  Кайдашиха  привезла  Мотрi  з  ярмарку  хустку  й  матерiї  на
спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими
квiточками.

   - Мабуть, хочете мене в черницi постригти, -  сказала  Мотря  й  кинула
хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була
убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула її та й
одiйшла од стола.
   - Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить,  -  сказала
Кайдашиха, розсердившись, - де ж пак! Зросла в такiй розкошi.
   Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотiлось  зав'язать  на  празник
голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула.
   "Не моя воля волить у цiй хатi", - подумала вона. I для  неї  схотiлось
волi та своєї хати.

   IV _
   Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота.
   Сiм'я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi.
   За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi  вижали  свiй
хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з
Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою.
   Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив  хрестини.  Карпо  ще  бiльше
нiби вирiс сам в своїх очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого  хазяїна,
у всьому рiвного батьковi. В йому десь  узялась  повага  до  самого  себе.
Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити  для  Карпа
хату через сiни. Мала дитина наче трохи  помирила  свекруху  з  невiсткою.
Кайдашиха припадала коло свого онука,  неначе  коло  своєї  дитини,  вчила
невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов  заговорила  до  невiстки
солодким  голосом.  Мотря  ненавидiла  той  облесливий  голос,  але  стала
ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля родива,  Кайдашиха  стала
для  неї  в  великiй  пригодi.  Але  не  так  сталося,  як  дитина  почала
пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала  його,  гойдала,  а  Мотря
мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.
   Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже  знали,  що  вони  їдять
свiй хлiб, а не батькiвський. В стiжках стояло жито й пшениця, до  котрого
вони приклали бiльше працi, нiж батько  та  мати.  В  скринi  в  Кайдашихи
лежало полотно, в котрому може, третя  нитка  була  напрядена  Кайдашихою.
Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi  в  руки.  Лихо  в  хатi
тiльки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули  на
ту гадину перше молодицi.
   I гадина пiдвела  голову,  засичала  на  всю  Кайдашеву  хату,  на  все
подвiр'я.

   Пiсля покрови Кайдашиха витягла з скринi два сувої полотна: один  сувiй
давнiший, товстого та недобре вибiленого  полотна,  а  другий  -  тонкого,
гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно  на
сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a  coбi  одрiзала
тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню.
   - А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч  на  одну  сорочку  на
празники? - спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
   - Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре,  ще  молода:  носи  тим
часом товстi сорочки, - сказала Кайдашиха.
   - А ви думаєте, мене товста сорочка не рiже в тiло?
   - Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв,  а  мене  пани  й  попи  просять
варити обiд. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати
i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi  люди  в  товстiй
сорочцi?

   - Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я  пряла
на тонке полотно, може, бiльше од вас, - сказала Мотря.
   - От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше.  Не  звикай  до  тонких
сорочок, бо ще хто зна, як  буде  тобi  на  своєму  хазяйствi,  -  сказала
Кайдашиха.

   - Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну  тонку
сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?
   - Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся  в
його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не  знаю,  як  од  тебе
одчепиться, - сказала Кайдашиха.
   Мотря одвернулась  до  вiкна  i  вперше  заплакала  од  того  часу,  як
переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її  в
тому, до чого вона доклала багато працi своїх рук. Вона  втерла  крадькома
сльози рукавом.

   Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на  лаву.  Довго
лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала
з скринi червоної та синьої заполочi i вже надвечiр ciлa  вишивати  рукава
квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона  вишивала  їх  на
мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i  тiльки
подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.
   Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно  синiло,  неначе
буз. Вона глянула в дзеркало, i для неї здалося, що в такiй сорочцi в  неї
лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.
   "Була я в батька, було моє личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра
личко моє змарнiло й брови полиняли, - подумала  Мотря,  роздивляючись  на
себе в дзеркалi. - Iз'їсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький".
   Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село,
що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для неї погане, та
дешеве, та не до лиця.

   Молодi молодицi все чисто переказували Мотрi, як  її  судить  у  корчмi
свекруха.

   "Постривай же, свекрухо, не буду я бiльше для твоєї панської  шкури  на
тонке полотно прясти", - подумала Мотря, i з того часу вона  стала  прясти
починки собi окремо та ховать в свою скриню.
   - Навiщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? - спитала Кайдашиха.

   - На те, що треба; не буду ж їх їсти, - одрубала Мотря.
   - А може, й поїси: хто тебе знає, - сказала Кайдашиха.
   - Не бiйтесь, не понесу в шинок, не проп'ю i не буду напiдпитку судити,
як ви мене судите.
   - Що ж ти з ними думаєш робити? - спитала мати.
   - Помотаю на  мотовило,  осную  та  вироблю  собi  тонкого  полотна  на
сорочки. Може, й пiд мої боки хтось постеле подушки...
   Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, i трохи стурбувалась.  Вона
пряла лiниво, а Мотря дуже пильнувала  коло  гребеня.  Вона  боялась,  щоб
Мотря часом не випряла всього пряжва.
   - То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом? -  спитала
Кайдашиха.

   - Прядиво таке ваше, як i моє. Хiба я не брала конопель, не мочила,  не
била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас?
   Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невiстка  того  не  зробить,  а
тiльки мститься над нею за товстi сорочки.
   Одначе одного дня по обiдi Мотря витягла з своєї скринi десять  товстих
починкiв, взяла мотовило й хотiла мотать. Кайдашиха  побачила,  що  то  не
жарти, i спахнула.

   - Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною  дражнишся?  -  спитала  в  Мотрi
свекруха.

   - В мене  нема  жартiв,  -  сказала  Мотря,  махаючи  мотовилом,  котре
гойдалось в її руках i черкалось об сволок.
   Кайдашиха зобiдилась. - Дай сюди мотовило! Це не твоє, а  моє.  Принеси
од свого батька та й мотай на  йому,  про  мене,  свої  жили,  -  крикнула
Кайдашиха й ухопила рукою мотовило. - Ба  не  дам,  бо  й  менi  треба,  -
одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.
   - Дай сюди, кажу тобi! -  крикнула  на  всю  хату  Кайдашиха,  люта  од
злостi. - Я сама зараз буду мотать.
   - Ба не дам! У вас нема  чого  мотать,  бо  ви  нiчого  не  напряли,  -
крикнула й собi на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками.
   Геть собi iк нечистiй матерi! Дай мотовило, кажу тобi!  -  зарепетувала
Кайдашиха вже не своїм голосом  i  вхопила  мотовило  обома  руками  ще  й
потягла до себе.

   - Ба не дам! Хiба будемо битись, чи що? - крикнула Мотря й  сiпнула  до
себе мотовило.
   - Дай!
   - Ба не дам!
   - Дай, кажу тобi!
   - Ба не дам!
   Молодицi пiдняли гвалт. Чоловiки позбiгались  у  хату.  м  здалось,  що
молодицi б'ються. Серед хати стояли свекруха й невiстка i сiпали кожна  до
себе мотовило. Обидвi були лютi, в обох очi блищали. Починок качався долi.
Старий Кайдаш, Карпо й Лаврiн повитрiщали на молодиць очi, не  знаючи,  од
чого скоїлась мiж ними така сварка. Свекруха й невiстка так розлютувались,
що не примiтили чоловiкiв.

   - Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! - кричала Кайдашиха й сiпала
до себе мотовило.
   - Одчепiться, бо й я вмiю пхатися, - кричала Мотря несамовито  й  тягла
до себе мотовило.
   - Чи ви подурiли сьогоднi, чи показились,  -  сказав  Кайдаш,  -  чи  в
хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!
   Молодицi його не слухали й тягались по хатi з мотовилом, незважаючи  на
його слова.

   - Та це вони, мабуть,  в  ворона  граються,  -  обiзвався  насмiшкувато
Лаврiн.

   - Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як  ухоплю  кочергу,  то
поб'ю тобi руки.
   Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць;  вони  його  нiби  й  не
бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш  постив,  бо  тодi  була
п'ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його.
   - Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою!  -  крикнув
вiн на всю хату.
   Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не
мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усiєї  сили  об  землю
кочергою, вихопив з  їх  рук  мотовило  i  потрощив  його  на  цурпалочки.
Свекруха й невiстка розiйшлись набiк.
   - Чого ви лаєтесь? Чого  ви  сваритесь?  -  почав  Кайдаш.  -  Господи!
Сьогоднi свята п'ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть,  тiльки  до  грiха
доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило?
   - Буду свої починки мотать. Одначе в вас доброї сорочки не заслужиш,  -
сказала Мотря.
   - Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, - сказала Кайдашиха,
ледве дишучи.
   - Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не дає, чи що? - спитав
Кайдаш у Мотрi.
   - Хочу прясти, бо маю право, - сказала Мотря.
   - Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, - обiзвався Карпо.
   - Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так  високо  лiтала,  -
сказав батько.
   - Хiба моя жiнка курка, щоб я їй крила обборкав, - сказав Карпо.

   - Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна.

   - Далеко вам до моєї чуприни! - обiзвався Карпо.
   - Ти думаєш, що в мене руки не доросли  до  твоєї  чуприни?  -  крикнув
батько.

   - Мабуть, уже переросли... Мати кривдить жiнку, а  ви  мене,  -  сказав
Карпо.

   - Хто ж тебе зобижає? Xiбa я тобi їсти не даю? - крикнув батько.

   - A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки? Я роблю, а ви грошi  в
свою скриню ховаєте.
   - Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш їx пропить? - сказав батько.
   - А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? - сказав Карпо.
   - То ти мене будеш на старiть вчити! - кричав старий Кайдаш, блiдий, як
смерть, та все приступав до Карпа.
   - Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрiзнiть нас.

   - То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке в вiчi! Чого ти,
бiсова дочко,  гризешся  з  матip'ю?  -  крикнув  старий  Кайдаш,  махаючи
поламаним мотовилом. - Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи  що?  Чи  ти
хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом.
   Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив її по руцi.
   Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе з землi вирiс.
   - Тату, не бийте Мотрi, - крикнув вiн несамовито, - яке право ви  маєте
бить мою жiнку?
   - А чом же вона не слухає матерi та тiльки збиває бучу в моїй хатi?

   - Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на  Мотрю,  а
сама тiльки походеньки та посиденьки справляє.
   - То це ти таке говориш за свою матiр? - крикнув Кайдаш.
   - То це ти менi колеш очi  через  свою  жiнку?  -  крикнула  Кайдашиха,
приступаючи до Карпа з другого боку. - От чого я дiждалась на старiсть  од
своїх дiтей!

   - Як ти смiєш таке говорити на свою матiр? - суворо  крикнув  Кайдаш  i
приступив на ступiнь ближче до Карпа.
   - Тату! Не наближайтесь, - говорив спокiйно, але понуро  Карпо,  стоячи
стовпом на одному мiсцi.
   - Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на  старiсть  таке  лихо
терпiти! - крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак  пiд
самим носом у Карпа.
   Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки  витрiщив
їх ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.
   - Я поб'ю на тобi оце мотовило на  трiсочки,  як  ти  не  впиниш  своєї
жiнки! - крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
   Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав  на
батька.

   - Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, - сказав Карпо.
   Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа,  то  оступались,  як  хвилi
б'ють у скелистий берег та знов одходять  од  його.  Карпо  стояв,  неначе
скеля. Дуже  дражливий  старий  Кайдаш  розходився,  кинувся  на  Карпа  з
кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як  смерть,  а  тонкi
губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.
   - Тату! Не бийтесь! - ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий,  з  темними
блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
   - Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та  за  одним  разом  зарубайте  мене,  -
промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся  кров  налилась  в  його
голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах  задзвенiло  й
зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.
   - Не лiзь, бо задушу, iродова душе!  -  крикнув  Карпо  та  й  кинувся,
неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
   Старий Кайдаш як стояв так i впав  навзнак,  аж  ноги  задер.  Поламанi
шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.
   Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули  в  один  голос.  Лаврiн  з  матiр'ю
кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на
два ступенi до стола i  знов  став  непорушно,  неначе  скеля,  бiлий,  як
крейда. Його темнi очi погасли  й  нiби  померкли,  а  волосся  на  головi
настовбурчилось i стирчало, неначе в їжака.  Мотря  злякалась,  що  за  її
мотовило син побив батька.
   Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш  не  говорив
нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як  стривожився.
Неповага од сина й сором перед своїми дiтьми,  i  гнiв,  i  злiсть  -  все
злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося,
нiби Карпо вбив його на смерть.

   - Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не  ходиш,  -  через
силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала  голосно  плакати.  У
Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать  йому
волосся на головi. Одна Мотря спокiйно  ciлa  на  лавi,  згорнула  руки  и
дивилась то на пiч, то пiд пiч.
   У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав  крутиться
свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

   - Це все через тебе, невiсточко! - промовила  Кайдашиха  i  вдарила  до
Мотрi кулаком об кулак.
   - Може, через мене, а може,  й  через  вас,  -  спокiйненько  промовила
Мотря, дивлячись пiд пiч.
   - Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там  хоч
голови coбi поскручуйте! - сказав Кайдаш.

   - Та перше зробiть менi й матерi двоє мотовил, - спокiйненько промовила
Мотря.

   - Бодай тобi добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє  мотовило  син
побив батька. Ой, свiте  мiй!  Не  дадуть  дiти  своєю  смертю  вмерти,  -
бiдкалась Кайдашиха. - Хоч зараз вибирайся до сусiд з своєї хати.
   Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi  дiди  стали  по
кутках  i  навели,  як  блiда  та  сумна  смерть,  покiй  на  роздражнену,
розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв
старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й
спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених
вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не
їв цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку
та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.
   Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за  повiткою  пiд
грушею. Свiжий перший  снiг  укрив  гори  й  долини  нiби  тонким  дорогим
полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе  молочним  туманом.
Карпо дивився на голi бiлi гори, що  зовсiм  зливалися  з  бiлим  небом  у
вечiрнiй iмлi так, що не можна  було  розiбрати,  де  кiнчались  гори,  де
починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли  од
густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не
бачив. Уся його душа  десь  заховалась  глибоко  сама  в  собi;  вiн  нiби
здерев'янiв од тiєї подiї, котру недавно вчинив. М'який перший холод  нiби
протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн  потроху
почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов  з  двора,
пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку  в  вiкнi
заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й  ворушилась
коло шинку на бiлому снiгу. I все  те  вiн  бачив,  неначе  десь  у  водi,
одкинуте зверху од високого берега, або десь на  днi  неглибокої  прозорої
рiчки.
   Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив,  що  його  тiло  труситься  од
голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн
повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi,  вкриту  снiгом.  Снiг,
неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу  шию,  за  пазуху.
Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав  до  голови  й
тихою ходою пiшов у хату.

   В хатi було тихо й сумно; нiхто не  говорив  нi  слова,  тiльки  вогонь
палав та трiщав у печi i здавався однiєю живою веселою iстотою  в  мертвiй
хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у  шинку,  пив  з  кумом
горiлку й там заночував.

   На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату  i  унiс  двоє  нових
мотовил.

   - Нате вам двоє мотовил та, про мене, очi повиколюйте  собi,  -  сказав
Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
   Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з своєї скринi
починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в  її  руках  i  вряди-годи
черкалось об сволок, об стелю.  Нi  один  цар  не  махав  з  такою  втiхою
скiпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула  в  собi  дух  господинi,
самостiйної господинi. Свекруху брала злiсть. Для неї невiстчине  мотовило
гуло, неначе кусливi джмелi кругом її голови.
   "Пропадуть мої конопельки! Похоплива  невiсточка  попряде  їх  собi  на
полотно поперед мене", - подумала Кайдашиха.
   А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула  пiвмоток
з мотовила й сховала в свою скриню.
   - Ховай, невiсточко, в свою скриню, що  запiрвеш.  Швидко  сховаєш  усе
наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, - промовила свекруха.
   - Не бiйтесь! Такого добра не  сховаю,  а  якби  вас  знайшла  й  своїй
скринi, то ще б i надвiр викинула, - сказала невiстка.
   Другого дня Мотря позбирала свої й Карповi сорочки й намочила в лузi.

   - Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? - спитала мати.

   - Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi  самi;  адже  ж
маєте руки.

   - Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо  ти
наляпуєш зайвий раз у хатi? - сказала Кайдашиха.
   Мотря не слухала матерi. Вона  пооджимала  свої  сорочки,  другого  дня
одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха  мусила  заходжуватись  сама  коло
своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те  чоловiковi,  тим  що  боялась
колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й  так
минеться. Але воно таки не минулось.
   Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона  подала  його  на  стiл  до
борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на  два  пальцi.  На  бiду  й  борщ
вийшов недобрий.
   - Недобрий борщ, - сказав Лаврiн.
   - Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! - сказала сердито Кайдашиха.

   - Аж у горлi давить, - обiзвався i coбi старий Кайдаш.
   Як на лихо,  Лаврiн,  жартуючи,  взяв  та  злiпив  з  м'якушки  коника,
поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.
   Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на неї  окропом.
Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.
   - Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! - крикнула Мотря й кинула
об стiл ложкою.
   - Чого ж ти кидаєш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не  знаєш,  чи  що?  -
сказав старий Кайдаш.
   - Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, -
обiзвався вперше сердито на свою жiнку  Карпо.  -  Позабризкувала  стравою
усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.
   - То варiть та печiть собi самi. Я  нiчим  вам  не  вгоджу,  -  сказала
Мотря, одiйшовши до печi.
   - Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли  б  та
варили самi собi, - сказав Кайдаш.
   "Будете ви й так самi пекти й варити", - подумала Мотря й  задумала  на
другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.
   Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила  в
печi, знайшла два невеличкi горщечки й  приставила  в  одному  борщ,  а  в
другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала
й вечеряти з Карпом окремо.

   Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум'я трiщало
в печi, окрiп булькотiв, а вона  потягалась  на  печi  в  теплiй  постелi,
думаючи,  що  невiстка  варить  обiд  на  всiх.  Вже  стало  розвиднятись,
Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла двоє маленьких горнят.
   - Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? - спитала вона.
   - Борщ та кашу, - одказала Мотря.
   - Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках?  Сьогоднi  ж
не п'ятниця: i батько буде обiдати.
   - Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити.
Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.

   Надворi вже свiтало. Сiм'я обiдала рано, а Кайдашисi  прийшлось  тiльки
що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.
   - Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту!  -
крикнула Кайдашиха. - Що це ти витворяєш?
   - Те, що бачите.
   - Приставляй у бiльшому горшку борщ!
   -  Навiщо?  Мiй  борщ  вже  докипає,  -  сказала  Мотря  спокiйно,  але
насмiшкувато.

   Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.
   Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на  стiл  борщ.
Сам Карпо здивувався.
   - Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить батька? -  сказав
Карпо.

   - Сiдай та їж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а  я
бiльше не буду варити на всiх.
   Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха  наробила  крику  на
всю хату, на все подвiр'я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.
   -  Подивись,  що  твоя  невiсточка  витворяє!  -  крикнула   Кайдашиха,
вихопивши з печi мале горня з кашею.
   Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.

   - Глянь! Що це  таке!  -  сказала  Кайдашиха,  тикаючи  пiд  самий  нiс
Кайдашевi горня з кашею.

   - Каша. Що ж воно, як не каша. - сказав Кайдаш. Вiн  не  доглядався,  в
якому там горшку зварили кашу.
   - Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю  кашу,
- сказала Кайдашиха.
   - В щербатому б то, чи що, - сказав Кайдаш.
   - В щербатому... А чи стане цiєї кашi на  вcix?  -  спитала  Кайдашиха,
сердита, що Кайдаш не розумiє дiла.
   - Чорт вашого батька знає, в якому там  горшку  ви  приставляєте  кашу.
Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте,  -  сказав  Кайдаш,  сердитий  на
жiнок.

   - Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона
хоче обiдать окремо, - сказала Кайдашиха.
   - Та нехай, про мене, обiдає й  сама,  ще  й  розпережеться,  -  сказав
Кайдаш. - Нехай, про мене, з'їсть оцю кашу з горшком...
   Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.
   - Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти,
Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?
   Омелько боявся, щоб не довелось  через  ту  кашу  вдруге  задерти  ноги
догори, i мовчав.

   - Коли ти нiчого не скажеш, то я  сама  викидаю  отой  обiд  свиням,  -
сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у
шаплик. Помиї бризнули на стiну й облили її патьоками до самої полицi.
   Мотря аж зверетенилась.
   - Коли ви викидаєте страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хлiба.
Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей  борщ,
що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.
   Люта Мотря вхопила з  столу  миску  з  борщем  i  кинула  її  пiд  ноги
свекрусi.  Миска  розлетiлась  на  черепки.  картопля  покотилась  аж  пiд
припiчок.

   - Пху на вас! - плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку
робити воза.
   - Пху! - плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.
   Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув  на  самiсiньку  копичку  бурякiв  та
квасолi та й собi пiшов з хати.
   В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою
мискою мов кам'яна. Мотря стояла коло  стола,  як  стовп,  i  дивилась  на
широкi патьоки на стiнi коло помийницi.
   В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка  з  вишкварками
так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом,  вхопившись  за
коси. Сало шипiло,  як  змiя,  булькотало,  кувiкало,  як  свиня  в  тину,
геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало,  а  далi  нiби
завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й
пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi.
   Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в  челюстях,  вихопила  з
печi ринку i накрила її ганчiркою. Ринка погасла, а по  хатi  пiшов  такий
чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла.  Погасивши  ринку,  вона
крикнула на Мотрю:

   - Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила своїм  борщем  серед  хати,
або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.
   Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi  й
укинула в помийницю.
   - Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують
за хлiб, за сiль, - сказала Кайдашиха.
   Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона  вхопила  кожух,  накинула  на
себе та й побiгла до своєї матерi.
   - Дайте, мамо. пообiдать, - сказала вона Довбишцi.
   - А чом же ти не, пообiдала вдома? - спитала мати.
   - В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з
носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить,  то
пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.
   - Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись  з  свекрухою
спалите хату, - сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.
   Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала.  Кайдашиха  не  говорила  з
Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд  окремо.  Стара
Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря
не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тiльки вночi, тодi як  Мотря
спала мiцним сном,  Кайдашиха  вставала  до  дитини,  забавляла,  як  вона
плакала, та годувала її молоком.

   Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити  дiтей.  Вiн  боявся  Карпа.
Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки  не  жалкував,  неначе  вiн
побив якого-небудь парубка в шинку.
   У Кайдаша в  повiтцi  лежало  чимало  деревнi.  Кайдаш  прикупив  трохи
колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни.  Тiльки  почалася  надворi
весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на  тому  мiсцi  пшеницю.  Пшениця
зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.
   Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни.
Стара Кайдашиха не поклала своїми руками нi одного валька глини.
   Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату.  Мотря
вимазала чисто хату i тiльки половину  сiней,  неначе  мотузком  одмiряла.
Вона мазала сiни та все голосно спiвала:
   Коли б менi господь помiг
   Свекрухи дiждати!
   Заставила б стару суку
   Халяндри скакати.
   Скачи, скачи, стара суко,
   Хоч на однiй нiжцi.
   А щоб знала, як годити
   Молодiй невiстцi.
   А у батька свого горе -
   В свекра погуляти!
   А у свекра гiрше пекла:
   Свiта не видати.
   Мотря спiвала на злiсть  свекрусi  голосно  на  всi  сiни.  Дверi  були
одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi  з  притиском,  а  Мотря  ще  голоснiше
гукала:
   Заставила б стару суку
   Халяндри скакати.
   Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
   Мотря сiла на скринi й промовила:
   - Тепер я зовсiм панi!
   Вона гордо сидiла на своїй скринi, як цар на престолi.
   - Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить
свої горшки, чи й ти думаєш оддiлитися з худобою та з полем?
   - Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, - сказав Карпо.

   - Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однiєю худобою,  а
ти знаєш, що в гуртi каша їсться, а гуща дiтей не розгонить.
   - I вже, тату, нас гуща давно розiгнала!  Як  уже  буде,  так  i  буде.
Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.
   - То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.
   - Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, - сказав Карпо.

   I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому  пару  волiв,  воза,
борону i мусив видiлить частку поля.
   Мотря з того часу у своїй хатi нiби на свiт  народилась.  В  свекрушину
хату вона нiколи й не заглядала.

   V_

   Раз перед зеленими святками Кайдаш  послав  Лаврiна  до  млина.  Лаврiн
запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав  на  вiз.  Мати
дала Лаврiновi торбину з харчю.
   - Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно:  млива
там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.
   Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю.  Дорога  йшла  з
гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин  був  пiд  самим
Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у  глибоку  долину  i  виїхав  до
рiчки.
   Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн  задивився
на рiчку, на зеленi верби понад водою.  Веселе  сонце  грало  маревом  над
вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по  дорозi.  Лаврiн
дивився на рiчку i спiвав пiснi.
   За Россю, пiд високою скелею, блищав на  сонцi  новий  гарний  панський
млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з  покрiвлею  з  дощок,  з
двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком.  Четверо  колiс  неначе
залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали  бризками  на  всi
боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче  од  колiс,  бризкала
нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.
   Лаврiн приїхав до млина, позносив  з  воза  мiшки,  заїхав  пiд  верби,
розпрiг воли, поклав їм сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку,
вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у  млин.  Мiрошник  уже  насипав
борошном його мiшки.

   Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав  запрягати
воли.

   Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за
Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика
квiтка.

   "Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" - подумав Лаврiн.

   Коли дивиться вiн - та червона квiтка нiби пливе межею, помiж  зеленими
колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв  голова  з  чорними  кiсьми  i
неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту  чорноволосу  голову
двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi  пучки
червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн
задивився на неї й покинув запрягати  другого  вола.  Дiвчина  прийшла  до
Росi, стала на плисковатому каменi й  почала  мити  ноги.  Лаврiн  знехотя
задивився на її чорнi брови.

   Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на  лотоках,  сперлась
на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з  води
виглянуло її лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина  милувалась
собою та червоним намистом на шиї.
   Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився  на  неї.  Сонце
грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина  була  невелика  на
зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона  калина,
довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як  червонобокi
яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були  нiби
намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.
   Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вiї, як
вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на  скелi,  як  блищав  її
чистий, рiвний лоб.

   "Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов  червона  рожа,  повита  барвiнком!"-
подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.
   Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду.  Гiлка  сунулась
по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки  i  шубовснула  пiд  колесо.
Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби  двома
низками перлiв. Вона  кинула  очима  на  Лаврiна,  задивилась  на  його  й
засоромилась,  потiм  знялася  з  мiсця,  шугнула  зозулею  проз  Лаврiна,
блиснула на його карими очима i повернула на шлях.

   Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю  його  душу,  освiтила  густу
тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.
   "I де ти, красо, вродилася! - подумав  Лаврiн.  -  З  твоїми  шовковими
бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".
   Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб їхати  додому  через
греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.
   Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i
Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого  села  та  дiвчина.  Дiвчина  пiшла
середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати
очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорiлої  шиї.  По
обидва боки стояло високе жито, неначе  двi  зеленi  стiни.  Дiвчина  iшла
попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала  за
вуха. Лаврiн догнав її й порiвнявся з нею.
   Вона глянула на його своїми темними очима, i йому здалося, що  на  житi
блиснули двi зiрки.
   - Добривечiр тобi, дiвчино!  Чи  далеко  звiдсiль  до  села?  -  спитав
Лаврiн.

   - До якого села тобi треба? - спитала дiвчина,  i  її  голос  рознiсся,
неначе в житi затуркотала горлиця.
   - До того села, звiдкiля ти сама, - сказав Лаврiи.
   - Не питай, бо швидко старий будеш, - сказала дiвчина й осмiхнулась.

   290

   Вона задивилася на Лаврiна.
   Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

   "Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" - подумала
дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.
   Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за  нею.  Йому  хотiлось,  щоб
вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неї.
   - Чого це ти так хапаєшся? - спитав Лаврiн.

   - Щоб мати не лаяли, - одказала дiвчина.
   - А де ж ти була?
   - Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, - сказала дiвчина  i
вже смiливiше  глянула  на  Лаврiна.  Вона  пiшла  тихiше,  розмовляючи  з
парубком.

   - Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiєвець, чи з Дешок?

   - З Бiєвець, - сказала дiвчина, - а тобi навiщо?
   - А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?
   - Мелашка. Оце, який ти цiкавий!
   - А як твого батька прозивають?
   - Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? - спитала дiвчина й
засмiялась. - А ти сам бiєвський?
   - Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.
   - А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бiєвцi?
   - Та це мене батько послав... - сказав Лаврiн та й не доказав.

   Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На
горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок  i  знов  зараз  спускалася
дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв
волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.
   В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була  така  вузька,
що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й  закривало  небо.  Старi  дуби  й
граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева  ще  горiли
на червоному вечiрньому сонцi.
   Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками.  Її
чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж  високою  травою
на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.
   Лаврiн не зводив з дiвчини очей. Її краса так заслiпила йому  очi,  так
разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.
   Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною
луною.

   "Нема в Семигорах нi однiєї такої гарної дiвчини",  -  подумав  Лаврiн.
Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч  з  Мелашкою.  Дiвчина
липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервонiла й  спустила  очi
вниз.

   Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась  йому
тепер вдвоє кращою. Червоний мак на головi зблiд перед її красою.
   - Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

   В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпається крилами  в  густому
гiллi.

   - Наша хата край села в яру, на Западинцях, - сказала вона дуже тихо  й
зовсiм спустила вiї на щоки.
   Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

   В лiсi було тихо, як у хатi.  Здавалось,  лiс  уже  дрiмав,  засипав  i
тiльки через сон  дивився  з  гори  освiченими  верхами  на  заходяче  над
Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини,
затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх  обох  так,  що  вони  аж
кинулись.
   - Мелашко! - промовив Лаврiн тихим голосом. - Як  побачив  я  тебе  над
водою, то неначе з криницi погожої води напився.
   Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на  деревi
затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.
   - Твоя краса, твої чорнi брови неначе моє  здоров'я.  Як  глянув  я  на
тебе, то наче набрався здоров'я" - знов почав Лаврiн.
   По дорозi проти їх iшла якась  молодиця,  спускаючись  з  гори,  Лаврiн
замовк.

   Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в
глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка  одiйшла  набiк  i  пiшла  попiд
тином. Вони поминули церкву, знов спустились  возвозом  з  крутої  гори  й
повернули в вузький, як рукав, яр.  Лаврiн  поїхав  за  нею.  Яр  крутився
гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.
   - Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiє наша  хата!  -  сказала  Мелашка,
показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в  кiнцi  вузької
тiсної долини.

   Хата була третя од кiнця й стояла край  вишневого  садочка.  Вона  була
мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли  хлiвцi  та  повiтка.
Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.
   - Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не  треба?  -
спитав Лаврiн.
   - Приходь, - сказала Мелашка, - але поспiшай  додому,  бо  тебе  батько
лаятиме.

   - А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд  ту  вербу,  де  я  стояв  з
волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i  батька  не
питаючись.

   Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.
   - Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

   - Прийду, - насилу почув Лаврiн од неї тихе слово.
   Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла
в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поїхав додому.  З  Бiєвець  до
Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поїхав назад  тим  самим  шляхом,
кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своїм  слiдом
квiтки та зорi.

   Лаврiн приїхав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

   - Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мiшками в Крим?

   - Та там у  млинi  так  завiзно,  що  трудно  було  дотовпитися,  мусив
застоювать черги до самого вечора, - одбрiхувався Лаврiн.
   - А я думав, чи не поламав ти часом воза, - говорив сердито батько.

   Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.
   Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти  на  неї  неначе  пiвденне  сонце
свiтило, а як увiйшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, i  одразу
стала темна нiч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з  рук.  Вона
пiшла в  садок,  стала  пiд  вишнями,  схиливши  голову,  i  для  неї  все
здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лаврiном  i  нiяк  не  перейде
того гаю... От вона нiби сходить з гори,  входить  в  темну  долину,  а  з
долини знов виходить на гору й знов поруч з  Лаврi-ном  спускається  в  яр
попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неї ясними веселими очима  та  все
говорить, мов соловейко щебече... Тихiй та смирнiй дiвчинi  йшла  на  душу
пiсня.
   - Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? - крикнула мати.

   Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона  в  своїй
розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.
   I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все  разом  щезло.  Мелашка  важко
зiтхнула i пiшла в хату до роботи.
   Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи  йому  день
не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв  у
руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть  крила.
Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.
   Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина
з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрнє сонце, так  як  i  вчора,
обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд  колесами  шумiла...  Лаврiн
глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту  вербу,  де
вiн стояв з возом, i там її не було.
   Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та  лози.  На
одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв її голову з вiнком
квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на
греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.
   Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся  через  густi  верби  та
лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.
   - Добривечiр, Мелашко! - тихо промовив Лаврiн, взявши її за руку.

   - Доброго здоров'я! - обiзвалась ще тихiше  Мелашка,  i  її  очi  стали
повнi слiз, як криниця води. - Я думала, що ти не  прийдеш.  Чого  ти  так
забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
   Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
   Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на їх з-за Росi  й
пронизувало зеленi верби, кущi високої осоки коло самого  каменя  в  водi,
високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.
   - Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорнi й  лице  бiле:  де  ж
дiвся рум'янець з твого лиця?
   - Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю
та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе -  не  надивилась,  говорила  з
тобою - не наговорилась.
   Лаврiн розпитував Мелашку про її батька, матiр, за  сестер  та  братiв.
Вона йому розказала, що її батько бiдний, що мати її дуже любить i  жалує,
що в неї багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв її тонкий стан, i
вона схилила йому  на  плече  голову,  заквiтчану  маком,  настурцiями  та
м'ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча  м'ята  й
прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.
   Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за  семигорських
дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки  гули,  неначе  десь  далеко  у
лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй  бистринi  коло  каменя,
неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало  за  Россю,  за  богуславським
лiсом. Жита нiби дрiмали.  А  в  молодих  душах  розгорювалась  любов,  як
розгорюється сонце лiтнiм ранком.
   Вже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.

   - Чи це ти пiдеш уже додому? - спитав Лаврiн.
   - Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.
   - То я тебе проведу, - сказав Лаврiн. I вони обоє знялися  з  каменя  й
пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села.  Вже  було  видно
хати. Треба було прощатися.
   - Дiвчино моя, краща од сонця, не  маю  сили  одiрватись  од  тебе!  Де
збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там  тебе
ждатиму.

   - Наша вулиця збирається недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi.
Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?
   - Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пiшла  додому,  а
Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.
   Надворi  смеркало.  Пiд  вербами,  недалеко  од  криницi,  заворушились
дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд  вербою  коло  тину.  Парубки  вглядiли
його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був їм незнайомий.
   - Що ти за людина? - спитав Лаврiна один парубок. - Ти, здається, не  з
нашого кутка... А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на  нашу
вулицю, нас не спитавшись?
   Парубки обступили Лаврiна навкруги.
   - Я не бiєвський. Я прийшов у Бiєвцi недавно й  шукаю  собi  роботи,  -
обiзвався Лаврiн.
   - Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз  дорогу
знайшов! - крикнув другий парубок.
   - Коли хочеш з нами гуляти та до  наших  дiвчат  ходить,  то  став  нам
могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашої вулицi.
   Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн
поставив їм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.
   Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав її  й  одрiзнився  з
нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою  коло  тину,  з-за  котрого
виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi  плечi  своєю
свитою i обняв її за стан.

   Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата  спiвали  та  жартували  з
хлопцями.  А  Мелашка,  як  горлиця,  горнулась  до  Лаврiна.  Вже  вулиця
розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою  i  не  мав
сили одiйти од неї.

   - Коли ж ти прийдеш до мене? - спитала Мелашка.
   - Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай,  моє  ясне
сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала  мене
до самого свiту, - сказав Лаврiн.
   - Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, - сказала
Мелашка.

   - Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? -  спитав
Лаврiн.

   - Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби  в  головах
стоїть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його  вiтер  не  завiяв,
пiском не замiв, - сказала Мелашка. - А може, ти оце пiдеш за  ту  дiброву
та й занесеш навiки свою любу розмову?
   Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь  на  вулицю.  Я
прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила,  краща  од  золота,  краща  од
сонця, - сказав Лаврiн i поцiлував  Мелашку,  наче  впiк  її  душу  своїми
гарячими устами.

   Лаврiн прийшов додому вже  свiтом  i  лiг  спати  в  повiтцi.  Вже  всi
повставали, а Лаврiна не було видно. Вже  сонце  високо  пiдбилось  угору.
Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.
   - Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, - сказав Кайдаш  жiнцi.  -  Ходить  коло
роботи, мов п'яний, i походя спить.
   - На вулицi гуляв, - сказала Кайдашиха. Минув день, минула  нiч,  а  на
другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка
знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i
так iзнемiгся, що, без сорому  казка,  пiшов  по  обiдi  в  клуню,  лiг  у
засторонку на соломi й спав до самого вечора.
   - Занапастив себе парубок! - бiдкався Кайдаш. - I де ти бродиш,  де  ти
волочишся цiлу нiч? - питав Лаврiна батько.
   - Там де й ви волочилися, як були парубком, - сказав Лаврiн.

   Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i  зовсiм  розледащiв.  Без
Мелашки йому став свiт немилий.  Йому  стала  немила  мати,  став  немилий
батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр,  як  тiльки  висипали
зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр  та  лiсiв
за Россю, де стояли Бiєвцi.

   - А що, жiнко, настають жнива,  а  з  нашого  Лаврiна  не  буде  нiякої
роботи, - говорив Кайдаш до жiнки. - Ходить  по  садку,  неначе  напившись
отрути.

   То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його
брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi.
В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.
   - То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл  на  свiтi,  -  сказав
батько.

   Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.
   - Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на
думцi маєш?
   Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину
з яблунь та черешень.
   - Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити.  Посилай,
сину, старостiв до Катрi Головкiвни.  Катря  тиха  дiвчина  й  гарна,  мов
калина процвiтає.

   - Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою.  Нема  менi  в  Семигорах
пари.

   - А до кого ж ти ходиш на вулицю?
   - Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.
   - Аж у Бiєвцi! - крикнула мати i в долонi плеснула.
   - В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi  -  любо
подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце  в'яне.
- Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi... Чия ж вона дочка?
   - Балашова. Її звуть Мелашкою.
   - Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi  норови?
Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
   - Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, - сказав Лаврiн  i  одвернув
лице од матерi.
   - Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
   - А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в  його  скриню
не лазив.

   - То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з  батьком  поїду
на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.

   Лаврiн так i зробив,  як  йому  раяла  мати:  причепурився,  взяв  двох
старостiв та й пiшов у Бiєвцi.
   Балаш не сподiвався так рано старостiв до  своєї  дочки.  Мелашка  була
дуже  молода.  Наставали  жнива.  Мелашка  була  потрiбна  в  господi   як
робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi
й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась  з
вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла  сльози  рукавом  i  подала
старостам рушники.
   В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини  до
Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.
   - Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? - питала мати в Лаврiна.

   - Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в  цiлому  селi  кращої  нема,  -
говорив Лаврiн.

   - Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? - питала мати.

   - Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, -  хвалив
Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

   - В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа,  як  вiн  видавав  замiж
дочку. Я  там  у  поповому  дворi  частувала  всю  громаду.  О,  там,  моє
серденько, є добрi хазяїни. - У нас в Семигорах i справдi  таких  нема,  -
говорила Кайдашиха.

   Кайдашиха надiла тонку сорочку,  зав'язалась  гарною  новою  хусткою  з
торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й  дукачi,  надiла  нову
юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.
   "Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", - думала  Кайдашиха
й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

   Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й  поганяв  воли.
Лаврiн iшов за возом.  Кайдашиха  проїхала  коло  шинку,  де  стояла  купа
чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.
   - Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд  небо!  -  загомонiли
чоловiки. - Видно, що їде на розглядини.
   Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце
грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.
   - Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi  сап'янцi,
- смiялись чоловiки. - Везе  Кайдаш  свою  жiнку,  неначе  на  ярмарок  на
продаж.

   Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в'їхали в Бiєвцi. Кайдашиха
обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги:  дивiться,
мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi.
   Чималi хати блищали мiж садками. Коло  церкви  стояла  здорова  хата  з
новими вiкнами.

   - Чи не тут живе Балаш? - спитала в сина Кайдашиха.
   - Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи  далi,  -  сказав  Лаврiн,
показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
   Вiз повернув поза  церквою.  В  одному  садку  бiлiла  здорова  хата  з
мальованими одвiрками та дверима.
   - Мабуть, це Балашова хата, - говорила Кайдашиха.
   - Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

   Вже вони минули село. Хат було видно дуже  мало.  Дорога  спускалась  з
крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати,  неначе  бiлi
вiвцi.

   - Оце, мамо, й Западинцi, - сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.

   Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської,
доброї хати.

   - Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село  минули?  -  спитала
мати.

   - Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, - сказав син.

   Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як  пiч,
горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив  пужалном  по
мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду,  i  вони
поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась,
як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб  i  перекинувся.  Кайдашиха
викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило її зверху. Воли  потягли  воза
по долинi.
   Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! - кричав  Кайдаш  i  сам
летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв,  а  воли  басували,  мов  конi,
задерши голови, та тiльки рогами крутили.
   - Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! -  кричала  Кайдашиха
на весь яр. - Трохи в'язiв не скрутила.
   Кайдашиха вкачалась у сiно  та  в  пил  i  тiльки  обтрушувалась.  Сiно
почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в  пазуху,
заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i  навiть
у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи  та  пирхкала,  як
кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i  зробив
смугу через усю халяву й передок.
   - А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! - лаялась
Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його  з  голови.  -  Оце
заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле  в  спину,  хоч
спiдницю скидай!

   - Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто  не  побачить,  бо
щось тут i хат не гурт видно, - сказав Кайдаш.
   Лаврiн  помостив  на  вiз  сiно,  заслав  килимом.   Кайдашиха   зовсiм
очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.
   Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно  все  менше
та менше. Хати були все бiднiшi.
   - Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться!  -
гомонiла на возi Кайдашиха. - Де ж хата твоєї Мелашки?  -  питала  вона  в
Лаврiна.

   - Ото третя од кiнця, - сказав син.
   Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни.  Зверху  було
видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно  три  убогi
хатини.

   - Оце завiз мене в якийсь вулик.  Це  не  Западинцi,  а  якийсь  чортiв
мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись  навкулачки,  а  не  господарям
їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть  старцi,  а  не
хазяїни.

   Вiз пiд'їхав  пiд  ворота.  Балашова  хата  була  мала  й  стара,  вона
розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок,  неначе
стара баба. На причiлку хата  була  пiдперта  двома  стовпами,  обмазаними
бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.
   Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась.
Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони  заторохтiли  в  його  руках,  неначе
кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за  хати  вибiгла  суха
собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро
невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в  товстiй  сорочцi,  в
убогiй старiй хустцi на головi.

   Кайдаш i Лаврiн поздоровкались  з  Балашихою.  З-за  Балашихи  з  сiней
виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними  очима,  пахнула  рум'яним
лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.
   - Просимо якнайласкавiше до хати! - промовила  Балашиха  й  поклонилась
Кайдашисi.

   Кайдашиха була  сердита  на  Западинцi,  аж  сопла.  Вона  простягла  з
полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до  самих  колiн.  З  сiней
вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам  i
просив їх у хату.
   Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неї здалося, що  вона
влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi  були  ще  нижчi.  Кайдашиха
нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з  усiєї  сили  лусь
тiм'ям об одвiрок!

   Кайдашиха почутила, що в неї на тiм'ї вискочила гуля. Вона вхопилась за
тiм'я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм'я розпеченим  залiзом.  У
Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але  вона  мусила
мовчати й терпiть.

   "Ой, крикну! - думала Кайдашиха. - Ой, не видержу, заохаю!  Оце  сором!
Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!" - думала  вона
й мусила  зуби  зцiпить,  щоб  вдержати  язика.  Малi  дiти  зареготались.
Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бiєвцi, i Балашову  хату.  Вона
полапала рукою тiм'я - високий очiпок  поламався  й  увiгнувся.  Кайдашиха
стала шута, як безрога корова.

   Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм'ю,
на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за  стiл  i  сiла  на
покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
   Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби  слiпi.  Через  старi
шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно  було  навiть  неба.
Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз'їхалась. Камiння повипиналось
з неї, неначе сухi ребра в худої шкапи.  На  полу  в  кутку  стояла  стара
невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати  стояв  тонкий  побiлений
стовп: i вiн пiдпирав сволок.

   - Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до  образiв.  Її
червона, високо зав'язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi
на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.
   Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло
дiтей терлась кiшка, обстрижена од  голови  до  самого  хвоста.  Кайдашиха
глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала.
Вона любила дiтей.

   - Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моїх сватiв є  маленькi  дiти?  Ото,
який же ти! Я була б вам,  дiточки,  привезла  гостинця.  В  мене  ж  є  й
горiшки, є мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! - бiдкалась
Кайдашиха.

   Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у  їх  ротиках.
Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться
горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.
   - Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.

   Кайдашиха витягла з пазухи хусточку,  розв'язала  вузол  i  роздала  по
шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
   - Чи можна, мамо, їсти дзеню? - спитала маленька  дiвчинка  i  полизала
язиком свою дзеню.
   - Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! - сказала Кайдашиха.
   - Кака дзеня! Якби макiвникiв, - сказав хлопчик.
   - Мамо, хочу макiвникiв! - зарепетувала дiвчинка.
   - Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашої  зозулястої  курки,  -  сказав
голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.
   - Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти  надвiр,  -
сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.
   Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за  жито  та
пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в  шинок
по горiлку.

   - Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не  знаю,  чим  вас  i  вiтати.  Тепер
петрiвка, такий важкий час, - бiдкалась Балашиха.
   - Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, - вихопилася  Мелашка.
- Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.
   - Одже ти, дочко, добре радиш, -  сказала  Балашиха.  -  Побiжи  вибери
свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв,  а  ми  з  свахою  трошки
побалакаємо.

   Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви,  винесла  в  сiни  й
пiшла в хижку за борошном.
   Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на
зрiст, але проворна, жвава.
   "Ну, невеличка помiч буде з такої невiстки. Для  неї  ще  б  тiльки  на
припiчку кашу їсти", - думала Кайдашиха.
   Хлопець  принiс  кварту  горiлки.  Балашиха   накраяла   хлiба.   Балаш
почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а  Кайдашиха,  по
своєму звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку
хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний,  як  земля,  глевкий  та  несмачний.
Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив їй у горлi.
   "Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi
вчити цю Мелашку, - подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. - Коли б  хоч  не
була така сатана, як Мотря. I в Мотрi непоганi брови, а  за  тими  бровами
цiла купа лиха".

   - Погана в вас в Бiєвцях горiлка, неначе сироватка з перцем,  -  сказав
Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним  перцем,  що  вiн  пив  на
розглядинах у Довбиша.
   - Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, - проморив Балаш.  -  Бодай
йому смерть така, як оця горiлка.
   - Так тiльки смердить горiлкою, - сказав Кайдаш.
   Хазяїн почастував  Кайдашиху.  Кайдашиха  багато  приказувала,  а  мало
випила.

   "Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще  губи  в  чарцi",  -  подумала
Балашиха.

   Поки старi балакали  та  пили,  Мелашка  затопила  в  печi  i  полiпила
вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорнi,
неначе житнi вареники на ситi.
   Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила їх на друшляк i  подала
на стiл.

   - Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, - сказала
хазяйка.

   - Та обiйдемось, моє серденько, i без меду. Чи це  житнi,  чи  пшеничнi
вареники? - спитала Кайдашиха.
   - Та це в нас така пшениця вродила, - сказала хазяйка, - не пшениця,  а
якась мiшаниця з житом.
   Кайдащиха полизала  вареники,  виїла  полуницi.  а  тiсто  покинула  на
полумиску.

   Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля  Петра  в  першу  недiлю
справити весiлля. Лаврiн  пiшов  з  Мелашкою  в  садок  i  не  мiг  з  нею
наговоритися.
   - Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла,
- говорила Мелашка до Лаврiна.
   - Чи не буде Мелашко, тобi скучно за Бiєвцями? - спитав Лаврiн.

   - --Там менi буде веселенько, де ти будеш зо  мною,  моє  серденько,  -
сказала Мелашка.
   - Балашиха вийшла й покликала  Лаврiна  й  Мелашку  полуднувать.  Балаш
почастував їх з своїх рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в
руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю  хату
мед своїм язиком.

   - Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа;  весела,  як  весна,
робоча, як бджола, а багата,  як  свята  земля!  Дай  тобi,  боже,  спiшно
робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою,  щоб  твоя  рiч  була
тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води;  нехай
ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками.
   Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа  на  п'ятницю.
Мелашчина краса таки розв'язала їй язик й витягла з його меду цiлий вулик.
   Кайдашi надвечiр розпрощались з новими сватами i поїхали додому.
   - Гордi нашi свати, нема що сказати, - сказала Балашиха. - Не знаю,  чи
добре тобi, дочко, буде в цiєї чепуристої свекрухи, -  промовила  вона  до
Мелашки.

   Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв.  Кайдашиха
сидiла високо на возi i вже поховала свої  жовтi  сап'янцi,  прикривши  їх
свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза.
   - Ой, поганяй швидше воли! - крикнула Кайдашиха на чоловiка. -  Коли  б
завидна вилiзти з цього каторжного вулика. Буду пам'ятати, коли їздила  на
цi Западинцi. Не заманите мене сюди  й  калачем.  Поробили  дверi,  нiчого
сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку  зробила  собi  правдивi
Западинцi.

   - Зате ж, мамо, в вас на головi,  мабуть,  набiгли  цiлi  Семигори.  Чи
велика, мамо, моргуля на головi? - спитав насмiшкувато Лаврiн.
   - Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмiє  доброго  спекти.
Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю  невiсткою  наберуся
три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в  двiр  стрижену  ягницю,  а
твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку.
   Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи  часом  не  вглядить  де
знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустрiч  вийде  вся  бiєвська
громада з головою на чолi.

   - Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч  пополудную
гаразд, та досхочу нап'юся наливки. Я в тутешньої попадi, як у себе вдома.

   Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала  й  пiшла  в
двiр.

   - Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго  на  пухових  подушках,  -
гукнув вслiд Лаврiн.
   - Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок  навезе  твоя  Мелашка,  -
обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
   - Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! - сказав Лаврiн.  -  Хоч  пiд
лавкою, аби з гарною панянкою.
   - Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап'єшся й не
наїсися, - сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.
   - I на чортового батька їй  здалися  тi  попадi!  Хочеться  ж  дражнити
попових собак! - бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.
   Вже сонце  зайшло,  вже  надворi  смеркалось,  а  Кайдашиха  сидiла  та
щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на  тин  i
думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.
   Забрехали собаки в  дворi.  Кайдашиха  вийшла  з  хати  весела,  неначе
прийшла з церкви.

   - От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не  знали,  де  й
посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горiлкою,  i  наливкою,  -
хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
   Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.


   VI _
   Тиждень прожила Мелашка в  свекровiй  хатi,  як  у  раю.  Пiсля  вбогої
батькової хати вона нiби ввiйшла в  панськi  покої.  Кайдашева  хата  була
просторна, з чималими  ясними  вiкнами,  з  новими  образами,  з  великими
вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i  маленька
паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва
на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою - все нiби  заквiтчало  свекрову
хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
   Мелашка нiби не бачила, як п'яний свекор лаявся з  свекрухою,  нiби  не
чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
   Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а
потiм уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою  вона  обiйшлась  iнакше:
вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних  батькiв  i
як тiльки бралась за тiм'я, то згадувала Западинцi  i  свої  розглядини  в
Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисi дуже
бажалось на старiсть полежати та одпочить.

   Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на
Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку  i
глузувала з неї.
   Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала  їй  мiсить
дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу  i  нiяк  не
могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова,  а  вона  сама  була
невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.
   - Лаврiне! Пiдстав своїй жiнцi пiд  ноги  стiльчика,  бач,  не  дiстане
руками й до половини дiжi.
   Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги.  Мелашка
вилiзла на стiльчик  i,  запнувшись  бiлою  фантиною,  неначе  боролася  з
здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками  та  тонкими  руками.
Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як  вона  проворно  орудувала
руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неї на лобi виступив пiт.
   - Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а  то  ще  в  дiжу  покапає,  -  знов
сказала сердито Кайдашиха.
   Лаврiн обтер своїм  рукавом  гарячого  Мелашчиного  лоба.  Мелашка,  як
дитина, глянула на його  темними  очима  й  осмiхнулась.  Свекрушин  докiр
полетiв проз її вуха й не зачепив душi.
   - Лаврiне! - знов гукнула Кайдашиха. - Утри лиш носа своїй  жiнцi.  Он,
бач, дядьки з носа виглядають, -  вже  кепкувала  свекруха,  дивлячись  на
дитячi Мелашчинi руки.

   Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона  неначе
не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
   Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.
   В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав  гримати,  що
Кайдашиха опiзнилась з хлiбом.
   - Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з
Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв...
Он бабляється з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копає.

   Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому  було
видно бульбашки, неначе горiхи.
   - Геть вилазь з  дiжi,  бо  сьогоднi  не  будемо  обiдать!  -  крикнула
Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала  серед
хати. В неї на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi
руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого  ворога.  Тiсто  в  дiжi  аж
запищало i неначе заплямкало губами пiд її руками. Мелашка  знала,  що  не
вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед  хати  та  дивилась  на
замазанi руки.
   - Чого ти стоїш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста  на  руках
на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.

   Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б'є, та  не  болить,  а
свекруха словами б'є гiрше, нiж кулаками.
   Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.
   - Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде  батько  вдруге  до
хати, то вiн нам поб'є спину! - вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами.  Ще  й  гаразд  не
обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i  кинулась  вимiшувати
лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою,
i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в  густiй
лемiшцi, хруснула й переломилась.
   - Ой боже мiй, з цим  недбайлом!  -  крикнула  Кайдашиха,  глянувши  на
Мелашку. - Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.
   В Мелашки затрусились руки. Вона  вхопила  ложку  i  почала  вимiшувать
лемiшку ложкою. - Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та  й  тебе
навчила! - крикнула з злiстю Кайдашиха.
   Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала
хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату  межисiткою,  голодний  Кайдаш
знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.
   - Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не  готовий!  -
крикнув Кайдаш на всю хату. - Пiди, Мелашко, до Мотрi та  позич  хлiба  на
обiд.

   Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї
хто линув кип'ятком:
   - Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем  поперебиваю!  В  неї
снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй  хатi  дверi  були  одчиненi.
Мотря почула цi слова.
   - Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю
ноги оцiєю кочергою! - крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. -
Сплять до обiду та ще мене  й  судять:  судiть  вже  Мелашку,  а  мене  не
зачiпайте.

   Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди
позичать хлiба на обiд.
   Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок.  Вона  вглядiла  в
садку Лаврiна.

   - Зобiжає тебе, моє серце, мати, -  сказав  Лаврiн  i  неначе  закрасив
материну лайку своїми ласкавими словами.

   - Дарма, що мати лає,  аби  ти  мене  тiшив  своїми  очима,  -  сказала
Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.
   Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як
верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов  садок  розвився  й
зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.
   I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала  свариться
й стала дуже лайлива та опришкувата.  Вона  нападалась  на  Мелашку  сливе
кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря  не  любила  Мелашки  i  все
чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка  жила  з
Кайдашихою в однiй хатi,  а  через  Кайдашиху  Мотря  була  недобра  й  до
Мелашки.
   Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз.  Мелашка
вже нудилась за Бiєвцями,  за  батьком,  за  своєю  доброю  матiр'ю.  Вона
просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.
   Кожної недiлi просилась Мелашка в  гостi,  i  кожної  недiлi  Кайдашиха
знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
   - Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? - питав у неї чоловiк.

   - Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають,  а  я  нi  разу  не  була  в
матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла
в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та  й  сiла  на  вишнi.  Батько  неначе
виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в  хату,  дивлюсь,  а
моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним  сукном,
згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.
   - Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може,  й
пiдемо в гостi.
   - Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги  не  знаю,  де  дiтись.  Шумить
дiброва  на  гopi  та  тiльки  жалю  менi  завдає.  Щовечора  дивлюся   на
заросянськi гори, щовечера пориває мою душу!  Якби  я  мала  крила,  я  б,
здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається,
якби я зозулею летiла, то лiси б посушила  своєю  нудьгою,  крилами  садки
поламала б, степи попалила  б  своїми  сухотами  i  зеленi  луги  сльозами
залила.
   Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль
молодої жiнки.

   Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
   - Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та  колючою  ожиною
заросла, - сказала Мелашка.
   Лаврiн таки впросив  батька,  а  батько  почав  вговорювать  Кайдашиху.
Кайдашиха пустила невiстку до родини,  а  сама  таки  не  поїхала.  Навiть
попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi.  Кайдашиха
вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була
недобра горiлка.

   - Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось
бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких  паляниць,  не
тiльки що не їли, - сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.
   Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин  докiр,  стала
для неї важка, як камiнь.
   Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi.
   Тiльки що Мелашка ступила на батькiв  порiг,  та  й  залилась  дрiбними
сльозами, впавши матерi на груди.
   - Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в
вiкна виглядала, та вже й перестала.
   - Не пускав нас батько, не пускала й мати, - сказав Лаврiн, -  в  жнива
було дуже багато роботи.
   - Чого ж це ти, дочко,  так  розплакалась?  Мабуть,  дуже  нудилась  за
Бiєвцями та за нами, - говорила мати, - привикай, серце, до чужого села та
до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж  кажуть:  дiвка,  як
верба: де посади, то прийметься.
   - Не так легко, мамо, прийнятись, - говорила Мелашка, -  коли  посадили
нiби на гарячому пiску.
   Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.
   - У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як  квiтка  в'яла,  -
сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку.  -  Чого  ти,
дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй  став  такий  тихий  та
смутний.

   - Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається,  ладна  й
до вас вернутись.
   - Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, - сказала
Балашиха, осмiхаючись через сльози.
   Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що  вона  ще  дуже
молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що
Мелашцi було важко в свекрухи.
   - Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я  плакала,  а
далi звикла. Така вже жiноча доля.
   Мелашка обцiлувала маленьких  братiв  i  сестер,  розв'язала  хустку  з
гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було  всякого
добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука,  ще  й  медяники.  Дiти  аж
плескали в долонi та щебетали на всю хату.
   Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з  горiлкою.  Балаш
частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на  свекруху  й
свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi  жнива,  i  полила  ними
материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.
   - Я тижня не пробула в свекрухи i вже  сльозами  облилася,  -  говорила
Мелашка. - Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку
через сiни живе Карпова Мотря,  наче  люта  змiя,  не  сприяє  менi  через
свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.
   - То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти  не
мовчи:

   - Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я  одна,
як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.
   Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку,  ввiйшла  в  хату,  сiла  за  стiл
полуднувать i не полуднувала.
   "Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!"  -
думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
   Мелашка посидiла в батькiв до вечора,  пiшла  до  сусiд,  побачилась  з
сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла  вона
двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась
назад на батькову хату; вийшла на гору,  ще  раз  подивилась  на  вишневий
садочок.

   "Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала
Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.
   Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре,  замiтала
я сiни, виносила i своє й твоє  смiття,  а  завтра  не  винесу,  -  думала
Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, - нехай вже лає  мати,  а  то  й
вона кричить".

   Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе  мотузком
одмiряла.

   - Як вимела рiвненько! Чи не поясом  мiряла  сiни?  -  питала  Мотря  в
Мелашки.

   - А хоч би й поясом, що тобi до того!  Не  буду  мести  твоєї  половини
сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка.
   - А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком,  як  мазала  дiл  та  стiни?  -
обiзвалась Кайдашиха. - Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

   Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала  їй
перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од  того
часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

   Настала зима, настав важкий час для Мелашки.  Кайдашиха  напосiлась  на
неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу,  а  всю  важку
роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка,  вкинута
в чуже село, мiж чужi люди, не смiла  нiчого  говорити  проти  свекрухи  i
мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi  щаслива,
як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко.  Старий
Кайдаш пив у шинку, приходив  п'яний  додому  i  зганяв  злiсть  бiльш  на
невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала  Мелашки  через  сiни  i
зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.
   Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до  Кайдашiв  зайшла  баба
Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi  в
Лаврi. I тепер вона  збиралася  в  Київ,  але  самiй  iти  до  Києва  було
невесело, а ще до того  вона  трохи  боялась  сама  виряджатись  в  далеку
дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi
все-таки бабi безпечнiше.

   - Помагайбi вам! Поздоровляю вас  з  великим  понедiлком,  -  промовила
Палажка.

   - Спасибi, будь i ти здорова, - одказала Кайдашиха, - сiдай, Палажко, в
нашiй хатi.
   Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий  пiст
так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.
   - Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? - спитала Кайдашиха.

   - Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'їла я двадцять
пасок у Києвi, то,  може,  бог  поможе  з'їсти  i  двадцять  першу.  Стара
Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо  як
з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина,  то  бог  благословить  усю
сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та  ще
й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм  тижнi
царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через  царськi  врата
так i полетить просто в рай.

   Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.
   - А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай?  Чи
не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? - спитав Кайдаш.

   - Нi, - сказала з повагом Палажка, -  хто  постить  у  тi  п'ятницi  та
носить при собi сон богородицi, той  не  буде  в  водi  потопати,  в  огнi
горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто  пiде  в
Єрусалим або щороку в Києвi в  Лаврi  паску  їстиме,  або  вмре  на  самий
великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.
   Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук.
   - Треба в Києвi  на  великому  тижнi  висповiдатись,  в  чистий  четвер
одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на  святi
мощi по шагу покласти, то тодi господь  i  помилує  нас,  -  навчала  баба
Палажка, пiднявши вгору палець. - А хто купить мира од  мироточивих  голiв
або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та  лоб,  в
того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я  знаю  в  Києвi  всi  мощi,  всi
церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня
або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую,  де
лежить пiр'я з архангела  Гавриїла  в  панянському  монастирi,  де  стоїть
молоко богородицi, де святий Миколай  притиснув  до  стiни  своїм  образом
злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.
   - Невже притиснув? - спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

   - Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi  з  усього
Києва не посходились. А од образа пiшов свiт  на  всю  церкву,  неначе  од
сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на
те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та  позабирали
в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi  образ  i
пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.
   В хатi всi слухали Палажчину розмову.  Молодицi  позгортували  руки  та
важко зiтхали, приказуючи:
   - Ой боже наш, боже наш!
   - А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати,  то  мене
люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають  та  хрестяться.  Я
знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям  просто
в руки давати. А за мною люди так  i  валять  валкою,  а  я  їх  воджу  од
Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного  Миколая  до  Доброго,  од
Доброго Миколая  до  Малого,  а  далi  до  Мокрого  Миколая,  а  потiм  до
Притиского Миколая.
   - Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! - просилася Мелашка.  -  Я  й
зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi.
   - А церкви там усе з золотими  верхами.  В  печерах  лежить  дванадцять
братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все
входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi  брати
постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила  людей  на  самий  верх
дзвiницi до великих дзвонiв!

   - Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ.  Чи  то
правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?
   - Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як
пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер  щелепи,  та  й  сам  каменем
став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там  дива
нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, - тижня  мало!
- говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще
й пальцi розчепiрила. - Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є  джерело,
а в те джерело щороку забивають вiз вовни.  Як  тiльки  покажеться  зверху
роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни,  бо  якби  полилась  з  того
джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду
пiд престолом. Ой господи! Помилуй  нас,  грiшних!  -  сказала  Палажка  i
зiтхнула на всю хату.

   Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.
   - Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене,  то
я, здається, вмру, - сказала Мелашка.
   - Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi  великий
грiх од бога, - навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.
   - Та коли ж на великому тижнi багато роботи, - обiзвалась Кайдашиха.

   - Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду,
- просилась Мелашка, втираючи сльози.
   - Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, - сказав  Кайдаш.--
Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.
   - А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та  калач,  та
вкинь у  торбу  крашанок,  та  кiльце  ковбаски,  та  шматочок  сала,  щоб
розговiтись свяченим у Лаврi,  то  тебе  господь  простить  i  помилує,  -
навчала Палажка. - А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному.  Мене
всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi.  В  Києвi
вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.
   Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати.  Кайдашиха  вчинила  тiсто  й
спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв
i другого дня зайшла за Мелашкою. В  Палажчинiй  торбi  була  й  паска,  i
чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в
хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.
   -  Та  не  барися,  дочко,  вертайся  додому!  -  наказувала  Кайдашиха
невiстцi, стоячи за ворiтьми.
   - Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, - говорила Палажка,
кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.
   Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб  попрощатися  з  тими
молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом,  то
для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату,  як
ходить пiп з молитвою.

   Прочани йшли день, упросились в одному селi на  нiч  до  добрих  людей,
переночували й раненько знов  пiшли  в  дорогу.  Мелашка  неначе  на  свiт
народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi  свекор,  нi  Мотря.  Понад
дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили.  Надворi  було
тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.
   Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а  на  горi
могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже  було
видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.

   Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З  могили
було видно на горах високi дзвiницi, церкви  з  золотими  верхами.  Кругом
Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром,  нiби  повитий  сизим
туманом, бiр, а  мiж  соснами  подекуди  блищали  широкi  плеса  розлитого
Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв,  неначе  дорогi  камiнцi,
розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на  київськi  гори;  золотi  верхи
сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а  за  нею  й
молодицi почали бити поклони.
   Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

   - Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а  то  далi
свята Софiя, а то свята Варвара, - говорила вона.
   Молодицi водили очима слiдком  за  її  рукою,  а  Мелашка  стояла,  мов
кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь  дивною
казкою. Вона вперше йшла до Києва.  Прочани  перейшли  бiр  i  прийшли  на
заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:
   - Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть  i  помилує.  Йдiть
говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й  Лавра.  У  нас  бiльше
мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є
риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко
богородицi.

   Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх
до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само
стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.
   Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже  йде
в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.
   Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.
   - Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? - спитала Мелашка.

   - Де там тобi тут! - гордовито сказала Палажка. - Покажу тобi й лева, а
це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя...

   Мелашка  глянула  на  дзвiницю  i  трохи  злякалась.  Для  неї   чогось
здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.
   Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй  церквi  йшла  одправа.  То
було саме на страсть в  чистий  четвер.  Вся  велика  церква  нiби  палала
свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море,
заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни,  спалахнуло  на
високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире  золото  iконостас  i
повисло  пiд  банями  огняними  краплями  на  панiкадилах.  Пiсля   кожної
євангелiї  дзвонили  в  дзвони.  Серед  церкви  виходили  ченцi,   ставали
пiвкругом i спiвали страснi пiснi.
   Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки.  Сорок  душ
ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi  пiснi,  неначе
хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя,  а
якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт,  i  злилось
докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки
народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од  меча,
од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого,  од
дикого звiра...
   Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих  давнiх  лаврських  пiсень,
складених сотнi лiт... I Палажку,  i  Мелашку  здавило  за  серце.  В  тих
сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од  панщини,
од московських та польських  закуцiй,  од  давнього  польського  ярма,  од
жидiвського здирства... Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула  в
тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.
   - Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину!  -  молилася  Мелашка,
стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.
   Вони вийшли з церкви. Надворi  була  пiвнiч.  З  церкви  висипала  сила
народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг
кругом церкви на кам'яних плитах. Багата Лавра  не  спромоглася  поставити
гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.
   Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неї над головою нiби
висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась,  i
боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих  в
печерах, за лева та про пiр'я з архангела Гавриїла. Для неї  так  хотiлось
побачити всi дива, що вона не почувала, як у неї болiли ноги, нили колiна.
   На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало
ще з п'ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем.
Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани  погубили  лiк
церквам.  Прочани  прийшли  в  Софiю.  Серед  церкви   на   амвонi   стояв
митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав  на  ту
подушку образок, поставив олив'яну тарiлку, вдарив  поклона  й  поклав  на
тарiлку шага. Баба Палажка й собi  вдарила  перед  стiльцем  три  поклони,
поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею  посипались  молодицi.
Посипались п'ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з  тарiлки  грошi  й  сховав
собi в кишеню.
   - Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть  цiлуйте  образ  та  кладiть  по
шагу, - говорила баба Палажка до молодиць.
   З Софiї Палажка повела прочан до  Михайлiвського  монастиря  й  найняла
молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi  клали  грошi  на
молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрiя,  а  звiдтiль  на
Подiл у панянський Фроловський монастир.
   - Наймайте молебень святому Флору й Лавру! - шептала черниця молодицям.
- Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.
   Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала їх десь пiд
свою чорну рясу.
   - Чи показують ризу господню та пiр'я з архангела Гавриїла?  -  спитала
баба Палажка.
   - Од пiр'я ключi у матушки iгуменiї. Ви не  сподобитесь  його  сьогоднi
бачити, а ризу господню я вам покажу.
   Черниця повела бабiв за колони,  зняла  з  однiєї  срiбної  домовини  з
мощами червоне покривало. Пiд ним було  друге  -  дороге,  все  золоте,  з
золотими китицями.

   - Спасайтеся! Прикладайтесь до  господньої  ризи!  -  говорила  черниця
плаксивим голосом. - В цiй ризi Христа жиди мучили.
   Баба Палажка впала навколiшки, залилась  слiзьми  й  поцiлувала  кiнчик
золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами
до золота та до оксамиту.
   Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цiлує його  одежу.  Всi
молодицi  плакали  та  втирали  сльози,  а   черниця   плаксивим   голосом
розмальовувала, як жиди Христа мучили, як  накладали  на  голову  терновий
вiнець, як били вiрьовками i розпинали на  хрестi.  Богомольцi  кидали  на
ризу грошi, а черниця забирала i ховала їх десь пiд рясою та все поглядала
на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.
   В велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували  в
Братському монастирi. Утреня  мала  початись  в  третiй  годинi  опiвночi.
Богомольцi зiбрались лягти спати  покотом  на  травi  пiд  липами  пр-осто
чернечих келiй. З одних дверей келiї за  богомольцями  слiдив  очима  один
чернець, молодий, здоровий та повновидий, з  довгою  чорною  бородою.  Вiн
набачив у церквi Мелашку. Її  краса  так  вразила  його,  що  вiн  не  мiг
одiрвати од неї очей. Вiн вийшов слiдком за нею з  церкви,  пiдглядiв,  як
вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все  стояв  на  дверях,
доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв,
що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.

   З самого краю коло Мелашки лягла баба  Палажка  i  нiби  стерегла  своє
стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська  молодиця  десь  спiзнилась,
прийшла  до  гурту  i  лягла  спати  коло  баби  Палажки  з  самого  краю,
пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю
другою.
   Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що їх не розбудили
б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келiї, знайшов той  ряд,  де  лежала
Мелашка, як йому здавалось, другою од  краю,  пiдкрався  тихесенько  та  й
натрапив якраз на бабу Палажку.
   Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю
та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й  упав  на  неї.  Вона
закричала з усiєї сили, але дзвiн надавив її важким серцем i затулив рота.
Прокидається вона i чує, що на її лицi чиясь здорова борода, а чиїсь  губи
так вчепились в її губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла
пiдняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, нiби залiзом, до
землi. Вона хотiла повернути головою, а в неї на  лицi  плуталась  страшна
борода, повнi губи так цiлували її, що губи аж пристали до зубiв.
   Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справдi впав дзвiн, що
то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i  так  крикнула
на  все  горло,  що  побудила  всiх  богомольцiв.  Пiднявся  твалт,   шум.
Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу  в  щоки,  в
брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.
   "Що це таке? - думав чернець.  -  Така  гарна  молодиця,  а  лице  таке
тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!"
   - Що там таке! Чи злодiї, чи що? - питали соннi богомольцi.
   - Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти,  -  обiзвалась
крайня баба.

   - Ой, щось побiгло! - крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй
клунок пiд головами.
   - Це нечиста сила мене давила, - говорила баба Палажка. - Це  вiн  мене
скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце,  боже  мiй,
який грiх трапився! Двадцять пасок з'їла в Києвi,  а  за  двадцять  першою
такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й  щоки.  Пху  на
тебе, сатано!
   - Та то якийсь послушник побiг до келiй, - говорив один чоловiк.

   - Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт!  Цур  їм,  таким
послушникам. Прийдеться завтра другий  раз  сповiдатись.  Оце  одговiлась!
Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, - бiдкалась баба Палажка.
   - Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн  вас,  бабо,  цiлував,  -
сказала простенька Мелашка.
   - Оце вигадала! - сказала баба Палажка. - Чи то можна, щоб в  монастирi
були такi ченцi. Неначе я оце вперве в Києвi. Говорить неначе маленька. Ще
рознеси по Семигорах, як вернешся додому.
   Баба Палажка дуже обидилась.  Вона  бачила,  що  Мелашка  пiдривала  її
повагу, буцiмто чорти вже звернули на неї свою увагу й  почастували  своїм
жениханням та поцiлунками.
   Одначе на другий  день  баба  Палажка  боялась  зоставатись  на  нiч  у
монастирi i повела прочан  говiть  в  одну  церкву  на  Подолi  пiд  самою
Андрiївською горою. В тiй церквi був старий  священик.  Вiн  збудував  для
богомольцiв, зараз коло цвинтаря,  на  церковному  дворi  довгу  комору  з
перегородками, але без вiкон, i пускав туди прочан на  нiч.  Тiєю  коморою
вiн притягував до себе велику силу богомольцiв  i  заробляв  добрi  грошi.
Монастирi навiть не поробили для селян i таких комор.

   Баба Палажка завела прочан  у  ту  комору.  Там  вони  поскладали  свої
клуночки й замкнули дверi. Раненько в велику суботу прочани пiшли в церкву
говiти.

   Старий священик сповiдав людей. Сотня богомольцiв стояла кругом його  i
ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою i повернулась до  дверей.  Вона
боялась, що не дiждеться сповiдi. А грiх тiєї ночi мучив  бiдну  бабу,  як
пекельний огонь.

   Тiльки що семигорцi застукотiли чобiтьми по залiзному помостi, священик
покинув сповiдати якусь бабу, обернувся, махнув до баби  Палажки  рукою  i
крикнув на всю церкву:
   - Куди ви, бабки! Йдiть до мене сповiдатись! В мене шагом дешевше,  нiж
у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповiдь шагом дешевше й  покута
бiльша.

   Баба Палажка махнула до своїх, i вся ватага повернула од дверей назад i
знов застукала чобiтьми по залiзному помостi.
   Тим часом як баба Палажка сповiдалась, Мелашка вийшла з церкви  й  сiла
мiж довгими рядками  бабiв  на  церковних  схiднях,  пiд  стовпами.  Скраю
недалечко вiд неї сидiла старенька проскурниця й продавала проскури.
   Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Києвi, як у раї. Вона
згадала, що через день для неї треба буде  вертатись  додому,  i  зiтхнула
дуже важко. Сльози виступили на  її  очах.  Вона  в  Києвi  не  бачила  нi
свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова.  Нiхто  не
гриз їй тут голови.

   Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й  задивилась
на неї.

   - Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаєш? - спитала вона Мелашки.

   - Господи, як тут у Києвi гарно!  А  як  подумаю,  що  треба  вертаться
додому, то менi здається, що оце треба через день умирать.
   Мелашка розказала проскурницi за своє горе. Добра проскурниця слухала й
жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано  їй
стало на думку зостаться в Києвi. Краса мiста,  краса  церков,  монастирiв
одiбрала од неї думку навiть про Лаврiна.
   - Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.
   - Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна  робота  -  пекти  щодня
проскури, - сказала проскурниця.
   Мелашка сподобалась проскурницi, а од неї саме тодi одходила наймичка.

   - Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою  хату,
поки вони пiдуть з Києва додому.
   Проскурниця повела її в свою хату.  Хата  була  зараз  коло  церкви  на
цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату  були  за
брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в  пекарню.  Пекарня
була  невеличка,  але  висока,  з  одним  здоровим  вiкном,   переплетеним
залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл.  Ввесь
стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На
лiжку коло  печi,  на  подушках,  застелених  бiлим  простирадлом,  лежали
здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.
   Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила її  в  кiнцi  стола
вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все  поглядала  на  дверi.
Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала її.
   Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було  видно
маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як  у
вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На  вiкнi  червонiли  мiж  зеленим
листом китайськi рожi. Коло образiв з  золотими  широкими  рамами  блищала
лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий
спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а  її  думки
лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози  закапали  в  неї  з  очей.  Вона
втерла їх рукавом.
   "Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то  й
буде", - думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
   Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела  бабiв
з церкви. Вона хотiла вести їх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi
боки й примiтила, що нема Мелашки.
   - Де ж це дiлася Мелашка? - питала Палажка, оглядаючись на всi боки.  -
Чи не зосталась у церквi?
   Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i  замикав
замком.

   - Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? - говорили баби.

   Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору,  обдивилась
увесь двiр, - Мелашки нiде не було.
   - Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? - бiдкались баби i посiдали  пiд
стовпами на схiдцях.
   Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.
   - Куди це її нечистий понiс? - почала вже лаятися Палажка.  -  А  може,
вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.
   - Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.
   Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
   Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою,  а  Мелашка  не  приходила.
Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб їсти паску у лаврi,  а
Мелашка  неначе  скрiзь  землю  пiшла.  Баби  пiшли  в  Лавру,   дiждались
свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл,  а  Мелашка  все-таки  не
приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати  Мелашку  по
монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не  допитались.  Просидiли  ще
день-другий у Києвi та й пiшли в Семигори.

   Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про
Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що  Мелашка
десь одбилась од своїх i не вернулась  в  Семигори.  Та  чутка  дiйшла  до
Кайдашiв: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин  ворог,  вiдома
на все село брехуха.

   Христос  воскрес!  З  святками  будьте  здоровi!  -  сказала   Параска,
переступаючи через Кайдашiв порiг.
   - Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша  Палазя  розгубила  свою
череду десь по Києвi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у
Києвi, а з Києва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю.
Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не  людей
до Києва.

   - Та це я перечула вже через людей на селi, - сказала  Кайдашиха,  -  а
Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й  очей
не показує.

   - Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти?  Та  вона
цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й  не  знаю,
чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усi входи! Побачиш, коли вона не
принесе з Києва другого байстрюка в приполi, бо одного вже має: ще й  твою
невiстку навчить добру.

   Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою  Палажкою  в  Братському
монастирi у велику п'ятницю.
   - Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Києва, як ще Мелашка
вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києвi, -  говорила
баба Параска.

   Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали. :

   - Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де  Мелашку  шукати?  Завела  ота
стара, бодай її завело в безодню, - говорила Кайдашиха.
   - Та пiди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ  шукать  Мелашки.
Нехай знає, як поводатарю-вать, - намовляла Параска, - та пiди та побий їй
морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невiстки..
Я б оце показала їй Київ.
   - Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, - обiзвався Лаврiн.

   - От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала її в потилицю  до  Києва
чи що ? - говорила Кайдашиха.
   - Бо ви її гризли, гризли, доки до  свого  не  догризлись.  Як  пропаде
Мелашка, то я вам цього не подарую, - говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. -
А оту стару вiдьму я за коси потягну в Київ, нехай менi шукає Мелашку.
   - Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! - намовляла Параска.--
Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неї? Ви думаєте, що  вона  сама  до
вас прийде? Пiдiть до неї та розпитайте, та наступiть на неї, та придавiть
колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку.  Певно,  завела  десь  на
спасiння.

   - А справдi ти, Параско, добре радиш, - сказала Кайдашиха, -  ходiм  та
присiкаймось до тiєї дурисвiтки, може, вона знає, де Мелашка, та тiльки не
хоче признаватись.

   - Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де
старцiв водила, -- намовляла Параска.
   Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.
   Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi.  Вона
вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого  вони  до
неї йдуть, i трохи злякалась.
   - Христос воскрес, Палажко! - сказала Параска.
   - А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла.
   Баба  Параска  одчинила  ворота,  впустила  Кайдашiв,  знов   зачинила,
сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала
на Палажку веселими сiрими очима. В неї губи  осмiхались,  неначе  хто  їх
помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю.
   Баба Палажка не одказала на її привiтання. Вона тiльки блиснула на  неї
злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку.
   - А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, - сказала
Кайдашиха. - Де наша молодиця?
   - А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi,  ще  й
нам наробила клопоту. Ми через неї просидiли в Києвi цiлих два днi,  ще  й
мусили бiгати по монастирях та по церквах.
   - Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? - спитав Кайдаш.

   - Де ви, бабо, дiли Мелашку? - кричав Лаврiн.
   - Куди ви її завели? Навiщо ви її покинули в Києвi?
   - Оце, боже милостивий! Хiба ж я її в пазуху сховала, чи з'їла, чи  що?
Завела та й завела... Хiба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!

   - Навiщо ви її пiдмовляли йти в Київ? Чого ви  притаскались  до  нас  з
своїми брехнями, розпустили дурного язика  про  чуда?  Нащо  ви  пiдманили
молодицю? - репетував Лаврiн, згорнувши руки на грудях.
   - Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь
брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ,
щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко  на  губах  не  обсохло,  з  ти
брехню завдаєш преподобним жонам.
   - Йдiть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас
силою потягну, - сказав Лаврiн.
   - Авжеж потягни, та ще й за коси,  та  пiдганяй  її  батогом  ззаду!  -
крикнула з-за ворiт баба Параска.
   - А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота!  Он  послинила
ворота, як скажена корова! - крикнула од призьби баба Палажка.
   - Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилує йти  в
Київ за Мелашкою.
   - Ти залигай її вiжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на  святу
та божу! - гукала за ворiтьми баба Параска. - Цiлувалася в Києвi з ченцями
та з чортами, доки не розгубила своєї челядi.
   - Хто? Я? - крикнула Палажка й скочила з призьби.
   - А то ж хто? Вже  чи  не  я.  Добре  розговiлася,  нiчого  сказати,  -
говорила Параска.

   - Йди, Палажко, з нами в волость, - сказав Кайдаш,  -  нiчого  тобi  не
поможе. Там даси одвiт перед громадою.
   - Де ви дiли мою жiнку? Куди ви її завели? - кричав Лаврiн.
   - Та вона завела  її  в  монастир  до  ченцiв!  -  кричала  Параска  за
ворiтьми.

   - Вбирайся та йди з нами! Нiчого тобi не поможе. Пiдеш  ти  з  Лаврiном
знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою невiстку, - гомонiв Кайдаш.

   - Як пiдеш другий раз у Київ, то  не  цiлуйся  з  ченцями!  -  крикнула
Параска на всю улицю.
   - Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? - закричала Палажка i  вхопила
граблi. - Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв!
   - А що,  поводаторко,  смачно!  -  кричала  Параска.  Палажка  покинула
Кайдашiв, кинулась до ворiт  i  вперiщила  граблями  по  воротях.  Параска
одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила  за  ворота  й
зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i  шпурнула  ними
через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю  на  Параску.
Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi.
   - Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона  чiпляється  до
мене, неначе я згубила з  свiту  її  невiстку,  -  голосила  крiзь  сльози
Палажка, вхопившись руками за голову. - Це не Мелашка, а смерть моя.  Коли
вона зосталась у Києвi, то, певно, через тебе, Кайдашихо.  Про  мене,  йди
собi в Київ чи хоч i  за  границю  та  й  шукай  її,  -  сказала  Палажка,
обертаючись до Кайдашихи.

   - Що ти кажеш? Через мене Мелашка  покинула  нас?  Тобi,  Палажко,  час
помирати, а ти набрiхуєш на мене! Схаменися, стара  бабо!  Що  ти  верзеш?
Сама ходить по хатах, пiддурює людей iти з собою, а на мене складає пеню.
   - Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаємо,
як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука,  Параска,  на
мене, що я через неї i свiту не бачу.
   -  Палажко,  небреши  на  старiсть.  Ти  грiха  не  боїшся,  -  сказала
Кайдашиха.

   - Ба не брешу. Бреши сама! - крикнула Палажка i кинулась на  Кайдашиху,
як пiвень кидається на другого пiвня.
   - Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моєї невiстки? Яке  тобi  дiло
до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi  заглядати  в  нашi  горшки?
Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка  кидалась  до
Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались,  як
тi пiвнi, що кидаються один на одного.
   - За мої горшки, за мою невiстку ось тобi на!  -  сказала  Кайдашиха  i
дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.
   - А тобi ось двi!
   Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другої i сунула  обидвi
пiд самий нiс Кайдашисi.
   Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на
другий.

   - Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! - дражнилась Палажка з
Кайдашихи. - Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!
   - Не твоє дiло, по-панськiй чи не  по-панськiй!  Вбирайся  та  ходiм  у
волость, от що! - репетувала Кайдашиха.
   - То й пiду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися  в
жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли  хочеш  вести  мене
позивати в волость.
   - Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а  та  ки  тебе  в  тюрму
посаджу, - кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi,  неначе  козачка
танцювала.

   Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло,
змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт  на  весь  куток,  що  люди
повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на  ворота  i  з
злiстю осмiхалась своїми сiрими очима.
   Кайдашi таки потягли бабу Палажку в  волость.  Параска  пiшла  за  ними
назирцi оддалеки. Палажка нiби почула її плечима, обернулась, взяла грудку
землi та й пожбурила на неї.
   - На свого батька кидай! Скажена! - крикнула здалека Параска.

   - На, цю-цю! На, сiра! - крикнула Палажка i знов пожбурила  на  Параску
грудкою.

   Понеси своєму чоловiковi та дочцi на  закуску!  -  крикнула  Параска  i
все-таки йшла за Кайдашами в волость.
   Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав  про  їх  дiло,
вилаяв Палажку, але не присудив їй iти в Київ шукати Мелашки. Вiн  сказав,
що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києвi, то вона мала свiй  розум
у головi для того.

   Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула  їм  у
вiчi й пiшла додому. Лаврiн  спустив  очi,  похилив  голову  i  гукнув  до
Палажки:

   - Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу!
   - Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi  чоботи?
- обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки  йшла  Параска.
Її сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.
   Лаврiновi доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Вiн  ходив  по
селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Києва  разом  з  Мелашкою.  Всi
вони казали, що Мелашка покинула їх коло тiєї церкви, що стоїть пiд  самою
Андрiївською горою, на Подолi, а як звали  ту  церкву-  нi  одна  баба  не
знала. Пiд тiєю горою на Подолi стоїть не одна церква.
   Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не  приходила.
З Києва  вертались  прочани  й  розказували  багато  дива,  як  буває  мiж
прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали,
що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив  якийсь  чоловiк,  у  котрого
руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю  й  ходять  по  всiх
київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь  простив  грiх.
Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась  молода  молодиця  ходила  в
Києвi по Лаврi та по  печерах  та  все  кричала  не  своїм  голосом.  Люди
говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона
з того часу  ходить  у  Києвi  по  монастирях  в  однiй  сорочцi,  боса  й
простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й  не  говорить  та
все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає,  як  кiшка,  то
реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби,  посхилявши  голови,  i
тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона
боялась, що її проклiн  побив  Мелашку,  як  лиха  година,  почутила  свою
провину i тiльки плакала мовчки.
   Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди  й  розказували,  що
коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi.  Баба
Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже  стривожилась.  Її
серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що  недобре  обходилась  з
своєю невiсткою.

   Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв.
В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i
за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько  та
мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й  справдi
пропала десь у Києвi.

   Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;
   Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога  й
собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши  про  колотнечу  з  матiр'ю,  i  собi
ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками  голови.  В  хатi  неначе
лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон.
   - Боже мiй милостивий! - голосила Мелашчина мати. - Якби Мелашка вмерла
дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала
по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по  лiсi.  А  все,  свахо,
через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?
   Кайдашиха втерла  сльози  рукавом  i  терпiла  не  менше  од  Балашихи.
Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь  з  неба.  Довго  плакали  та
сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн  постановили  йти
до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки
забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того  дня  пiшли
до Києва.
   Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi.  Вона  прожила  перший
тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота  в  проскурницi  була
неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама  проскурниця
була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки  з  ранку  до  вечора,  як
гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка  одпочивала.  Але  другого  тижня,
пiсля  провiд,  Мелашка  почала  нудитися  за  Лаврiном.  Вона   виробляла
проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От  їй  здається,  що
вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею,  розмовляє  з  ним,  дивиться
йому в очi. Лаврiн докоряє її за те,  що  вiн  любив  її,  як  свою  душу,
жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в  його
очах сльози: сльози виступили з його синiх очей  i  полились  по  рум'яних
щоках на траву...
   Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її  очей  рiчкою  на
стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.
   - Чого ти, Мелашко, плачеш? - спитала проскурниця. - Чи жаль тобi села,
чи матерi, чи чоловiка?
   - Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн
за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.
   - То вернись додому, коли тобi за ним жалко, - говорила проскурниця.

   - Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися  в  пекло,  як
тiльки я згадаю про свекра та свекруху.
   - Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я  б  до  смертi  не  вернулась  в
Семигори, - згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури,  вийшла
в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було  видно
високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На  схiдцях  сидiли  i
стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела  очима  прочан  i
вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла,  що  крикнула  й  хотiла
побiгти до їх розпитать про  Лаврiна,  але  схаменулась  i  оступилась  за
браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе  побачила  Лаврiна
та рiдну матiр.
   Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли  з  цвинтаря  й  семигорськi
молодицi. Мелашка слiдкувала за ними,  доки  вони  не  зайшли  за  залiзнi
гратки. Молодицi обернулись, вглядiли її, але вона так швидко одскочила за
ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.
   Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою  й
згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумує, як плаче за  нею,
а сльози лилися з її очей.
   На цвинтарi було тихо, як  у  хатi.  Тополi  й  липи  млiли  в  теплому
повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на  горi
семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до неї на розмову
Лаврiн, бере її за руку.

   - Боже мiй! Прийми мою душу до себе, - говорила бiдна молодиця, - лучше
менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через
степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе!

   Над цвинтарем нiби висiла Андрiївська  тора  з  гострим  верхом,  а  на
самому вершечку стримiла  Андрiївська  церква  i  нiби  висiла  на  ясному
темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись  по  небi.
Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки  летять  в
небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi  на  церквi  заворушились,  що
сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неї напав  страх.
Вона глянула ще раз вгору, i їй здалось, що хрести на церквi  трусяться  й
коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. I вона  прожогом
побiгла з цвинтаря до хати.
   Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не  вмочила.  Лягла
вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка
гора. Тiльки, що вона заснула, аж їй  сниться,  що  вона  йде  з  Лаврiном
зеленим бiєвським гаєм, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на
шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита,  прийшла  до  млина  й
сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона
на Рось, аж Лаврiн пливе, потопає  серед  рiчки.  Бистра  вода  несе  його
серединою. Лаврiн то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає
на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її  ноги  приросли  до
каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче,  булькотить  та  все
несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби  весною.
Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби  зашумiла  листом.  А  за  Россю  в
Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде  над  водою,
над шумом, понад дiбровою.
   Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона  схопилась  з
постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.
   "Боже мiй! Вiн за мною побивається! Я взяла на свою душу великий грiх",
- думала Мелашка.
   Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця:
пекла проскури, ходила по церквах, по  монастирях  i  вже  сама  добре  не
знала, чи вертаться чи не вертатись додому.
   Тим часом Мелащина мати  з  Лаврiном  та  Кайдаши-хою  йшли  до  Києва,
стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої
молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули  чого  про  таку  молодицю  мiж
прочанами в Києвi? Вони вступили в великий бiр пiд Києвом i разом усi троє
заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: їм  здавалось,  що  Мелашка
лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в
здоровiй пасiцi, i тiльки їм жалю завдавав.

   Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала  велика  сила
людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув  хто,  чи
не бачив молодої чорнявої молодицi, чи не шукала, чи не  питала  вона  про
своїх людей. Прочани розказували, що недавно  одна  молодиця  одбилася  од
своїх людей i шукала  їх  на  печерах,  але  та  молодиця  була  русява  й
немолода.
   Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий  Iонiївський  монастир.  Мiж
богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi,  розпитав  їх,
чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн  зостався  в  тому
монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не  знайде  в
Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим,  що  господь  покарав  його  за
якийсь грiх, як не свiй, то батькiв  або  материн.  Лаврiн  трохи  вже  не
зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

   Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла  пiд  самою
Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували
в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.
   Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.
   Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й  продавала  проскури.  В
той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за  щось
спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на  прочан.  Обвела
вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила.  Народ  сновигав
коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло самої
проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв  до
неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний  лоб,
рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?
   "Чи Лаврiн, чи нi?  -  думала  Мелашка.  -  Де  ж  дiвся  з  лиця  його
рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як  смерть,  та  нужденний,  неначе
слабий?"

   Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що  вештались  у
промiннi, неначе мухи сновигали й  грали  проти  сонця.  Промiнь  упав  на
Лаврiнове лице.

   - Це вiн! - сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за  серце.  В  неї
заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.
   - Адже ж ото моя мати! - зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр  коло
товстого бiлого стовпа. - А ондечки й моя свекруха...
   На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й
одну хвилину не знала, чи бiгти до їх, чи  тiкать  в  пекарню.  Але  Лаврi
обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його  яснi  очi,  заридала,  як
мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом  i  кинулась  мiж
люди просто до Лаврiна.

   Лаврiн углядiв її й тiльки подивився на неї смутними докiрливими очима.

   Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.
   Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неї з плачем.
   Народ обступив їх навкруги.
   - Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас  мучила!  -  перша  почала  говорити
Мелашчина мати. - Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?
   - Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, - говорив Лаврiн, -  ми  тебе
оплакали як помершу.
   Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона  й  слова
не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що
вона ледве зводила дух.
   - Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? - спитала Мелашку свекруха, плачучи.
   - Отут служу в добрих людей, стала в  матушки  за  наймичку,  -  насилу
промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
   - Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? - спитала  проскурниця.
- Шкода менi тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички,  як
ти.

   - Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, - обiзвалась мати. -  Господи,
як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава  тобi,  господи,  що  таки
знайшли.

   Народ  ворушився,  гомонiв,  розпитував.  Цiкавi   молодицi   обступили
Мелашку, її матiр та свекруху. Проскурниця покликала  Мелашчину  рiдню  до
себе в хату. - Вертайся, дочко, додому;  тобi  нiхто  й  лихого  слова  не
скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами.
   - Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви  не  знайшли  мене,  то  я,
мабуть, сама вже не вернулась би.
   Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Києва. Всi йшли бором  смутнi  та
невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум
на сумнi й без того душi.
   Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила своє слово; од  того  часу
вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин  неначе  сховала  десь  у
комору для Мотрi. Кайдашиха боялась,  щоб  Мелашка  знов  не  чкурнула  на
Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю,
неначе всiх помиряюча смерть.

   Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в  Богуслав  на  ярмарок,  набрала
Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила  здорову  гарну  хустку  й  новий
жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка  обродинилась:
вона мала сина.


   VII _
   У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась з невiсткою.  Зате
на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад.  Лаврiн
вже вважав себе  за  господаря.  Вiй  був  менший  син  у  батька,  i  все
батькiвське добро,  по  українському  звичаю,  припадало  меншому  синовi.
Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро
- все те його добро. Вiн перестав  слухати  батька,  а  батьковi  хотiлось
порядкувать в господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше  заглядать
в корчму, запиваючи давнє панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана
та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.
   Вiн  не  давав  Лаврiновi  грошей  до  рук,  i  Лаврiновi  стало  важко
покорятись дражливому та лайливому батьковi.
   У петрiвку починалась косовиця та  гребовиця,  а  тим  часом  достиг  i
раннiй ячмiнь-рихоль.
   Старий Кайдаш загадав звечора  Кайдашисi  та  Мелашцi  гребти  сiно,  а
Лаврiновi косити  ячмiнь.  Другого  дня  Мелашка  взяла  на  руки  дитину,
причепила на спинi  колиску  й  триноги  для  колиски;  Кайдашиха  забрала
граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле.
   Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства.  Коли  дивиться
вiн, серед двору Лаврiн запрягає воли, а коса лежить на призьбi.
   - Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не  бачиш,  що  сонце
вже от-от поверне на полудень? -  спитав  Кайдаш.  -  Та  нащо  ж  ти  оце
запрягаєш воли?

   - Поїду до млина. Казала мати, що нема  борошна,  -  обiзвався  Лаврiн,
завертаючи воли до воза.
   - А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?
   - Постоїть до завтра, не де дiнеться, не втече.
   - Ти ж знаєш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.
   - Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоїть, - обiзвався
Лаврiн. - Гей, перiстий! Ший ставай! - крикнув вiн на вола.
   - Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поїду.

   - I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

   Син не слухав батька.
   Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

   "Заженуть мене синки швидко на пiч", - думав старий Кайдаш,  майструючи
в повiтцi.

   Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю.
Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.
   - Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? - спитав Лаврiна батько.

   - А хiба ж Карпо вас питається, як iде на поле? А чим же  я  гiрший  од
Карпа? - обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.
   - А як прийдеться платить подушне та  за  землю,  то  й  тодi  мене  не
спитаєшся? - спитав Кайдаш.
   - Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi  грошi  до
рук, то й я буду платить, - сказав Лаврiн.
   - Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

   - Нащо? Ваша частка - i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, -
сказав Лаврiн.
   - Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як  не
тебе, то твоїх дiтей, - сказав батько.
   - Не питай старого, а питай бувалого, -  сказав  Лаврiн.  -  Карали  ви
Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.
   З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати
i рiдко коли вмикувався  в  хазяйство.  Вiн  бiльше  майстрував,  заробляв
грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому
з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови  чорнiли  на
широкому блiдому лицi та  темнi  очi  блищали,  неначе  в  ямках,  глибоко
позападавши пiд бровами.

   Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на  вечерню.  Сонце  стояло
над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна  баба.  Кайдаш
став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли  це
чує Кайдаш, щось потягує тоненьким  голосом  за  дяком.  Голос  лився,  як
срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi  й  глянув  на  iконостас.  Зверху  на
iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi,  а
по боках коло хреста  стояли  навколiшки  два  позолоченi  янголи.  Кайдаш
глянув  на  янголiв,  вони  розтулювали  роти  i  спiвали  разом  з  дяком
тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi
образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi  образи  в  церквi...
Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав
головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн  на  образ  Варвари.
Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй  убрання  замаяло.  На
образi Параскеви П'ятницi - з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми,  з
квiтками на головi -  квiтки  на  головi  затрусились,  неначе  од  вiтру.
Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива.
   Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi  висiв  здоровий
образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на  образi  внизу  була
намальована в пеклi здорова коняча голова з  бiлими  гострими  зубами;  та
голова засмiялась до його. Полум'я в її ротi загойдалось,  мов  свiчка  од
вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв  в  зубах  заворушились,  мов
комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.
   Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр.  Вiн
сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло
низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi,  як  трава
на степу. Над лiсом од сонця тяглися  неначе  довгi  стьожки  та  стрiчки,
витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка  на  чистому
небi, вся золота, з червоними краями.

   Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося  рожевим  свiтом,  наче  лице  в
мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс  i  побачив,  що  над  самим
шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i  неначе
кивав рукою до його, нiби кликав.
   Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом,  а  те
диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй  вийшов  на  гору  за
село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими  лiсом;
в долинi блищала Рось.

   Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в  млинi  крутились,
вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло  млина  стояли  вози,
вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на
баских конях i трохи не зачепив його колесом.
   Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн  напружив
свої сили, одскочив набiк i опам'ятався.
   - Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба  було
йти до млина, чи в Бiєвцi? - питав сам  у  себе  Кайдаш.  Вiн  згадував  i
нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у
церквi, що з ним там дiялось щось чудне.
   Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм'я вже  повечеряла  й  полягала
спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне  -  з-за  угла
кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською  головою,
з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на  неї
руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.
   Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був  у
шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв  кiнець  стола,  блiдий,  як
смерть, i задумався.

   "Боже мiй! Що це зо мною дiялось? - думав Кайдаш.  -  Чи  це  мене  бог
карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?"
   - Де це ти бродиш? Чого ти став такий  жовтий,  як  вiск?  -  питала  в
Кайдаша жiнка.

   Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю
Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле
косити, а нудьга  давила  його,  як  камiнь.  Вертаючись  з  поля,  Кайдаш
забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i  випив  пiвкварти
горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами,  коли  гляне  в  воду,  з-пiд
греблi вискочив  чорненький  хлопчик  з  маленькими  рiжками,  з  здоровою
головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а  чорний  хлопчик
бiг за ним та приказував за кожним його  ступенем:  туп,  туп,  туп,  туп!
Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов.
Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядається, а хлопець знов бiжить за  ним
по мiстку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з
берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби,  чортики,  пiрнали,  знов
виринали й дражнились з його язиками.
   Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться  в  той  куток,  де
росли густi колючки, аж там замiсть колючок  ростуть  маленькi  чортики  з
рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою,  i  йому  здалося,  що  тi
чортики полягли покосами та  тiльки  нiжками  дригають.  Вiн  викосив  усi
колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху,  ростуть
чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини  й  невiстки.
Карпо гукнув до батька:
   - Що ви, тату, робите? Чи  вам  дiла  нема,  що  ви  косите  на  вулицi
кропиву?

   - Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш,  скiльки  наросло  тих
чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу!
   Сини й  невiстки  бачили,  що  батько  п'яненький,  i  почали  над  ним
глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.
   В той час з поля йшла череда. Кайдашевi здалося,  що  на  кожнiй  свинi
сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости  по  землi,  штовхали
свиней пiд боки ногами  й  поганяли  їх  макогонами  та  кочергами.  Свинi
вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками.
   - Жiнко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях?-- крикнув Кайдаш до ж
iнки.

   - Схаменися, п'янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки
напився!

   - Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий  вас  сила
божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському бугаєвi якийсь
сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня  я  й
мiж панами не бачив. А бодай  вас  хрест  побив!  А  ондечки  мiж  вiвцами
скiльки їх плутається.

   - Та йди в хату та вечеряй! - крикнула на Кайдаша жiнка. -  Та  протри,
лишень, свої п'янi баньки!
   Кайдаш увiйшов у хату. На  коминi  блимала  лампа  без  скла  й  бiльше
чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл;  на  покутi  сидить  чумак,  з
котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком  чумакував  з  батьком.  Коло
того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i  неначе  розмовляє  з  тим
чоловiком. Кайдаш придивлявся до їх, впiзнав чумака й батька, сiв  i  собi
кiнець стола i почав з ними балакать.

   В хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже
лаяться.

   - Омельку, стань та помолись богу! Що це з тобою дiється?
   - Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi  та  ще  з
херсонським чумаком, - говорив Кайдаш.
   Молодицi полякались. Мелашка побiгла  до  сусiдiв  i  покликала  кiлька
чоловiкiв.  Чоловiки  прийшли  i  почали  вговорювати  Кайдаша,  щоб   вiн
помолився богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав  голосно
молиться, як моляться маленькi дiти.  Кайдашиха  хрестила  ножем  вiкна  й
дверi, дiстала пляшечку свяченої води i  дала  Кайдашевi  напитись.  Мотря
побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була  знахуркою.  Кайдашиха  на
той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.

   Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та
тихо, в бiлiй катанцi, зав'язана  чорною  хусткою.  Вона  так  загорiла  в
жнива, що її вид чорнiв, та ще проти бiлої  свити,  неначе  був  помазаний
сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар.
   "Чорна, як  сам  чорт,  -  подумала  Кайдашиха,  -  ще  перелякає  мого
чоловiка".

   Баба  Палажка  переступила  порiг  i   зараз   почала   хреститись   та
нашiптувать. Вона вступила в хату, неначе пiп прийшов з молитвою.
   - Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! - сказав Кайдаш.

   - Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти  з
його жил, з його  жовтої  костi,  з  його  червоної  кровi,  з  семидесяти
суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей,
з його плечей. Зiйди на тi  болота,  на  тi  очерети,  де  глас  божий  не
заходить, де люди не ходять.

   Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались
тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.
   Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої
води, вкинула в воду жарину й шматочок  печини,  взяла  в  руки  веретено,
вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по  крисах  миски;  потiм
взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по  мисцi,  та
все нашiптувала:

   - Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу  могилу:
ой там на могилi, на  Осi-янськiй  горi,  там  стоїть  церковця,  бубликом
замкнута, медяником засунута. Одкусю  я  медяника,  одкусю  я  бублика  та
ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця!  П'ятiнко-матiнко,  i
ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє,
Iване, Дем'яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом'яни,  господи,
раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой,
савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти,
невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок
хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни
його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест
на менi, хрест на спинi, уся в хрестах,  як  овечка  в  реп'яхах.  Помилуй
його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара,
гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!
   Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись.
Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни  й  звелiла  їй  утопить  в  горiлцi
маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три  днi  оселедця  i  дати  ту
горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi  чималий  шматок
полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.
   Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого  не  знаючи,
як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем,  то
пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою  махнула  й  послала  його  до
священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень  Iсусовi
й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн  перестав
пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.
   - Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько,
- говорив Кайдаш.
   - Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, - говорив Лаврiн.

   Од того часу  Лаврiн  забрав  у  свої  руки  i  воли,  i  вози,  i  все
господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.
   - Був я колись Кайдаш, а тепер  перевiвся  на  маленького  Кайдашця,  -
говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.
   Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.
   Раз була мiсячна нiч. Кайдаш  спав  на  лавi.  Чує  вiн,  щось  рипнуло
дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак.  Кайдаш
встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в  хатi,  Кайдаш  вийшов  на
двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю  i  пiшли  нiби  до
шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все  не  було.
Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли  з  гори,  прийшли  до
Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними
лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов
у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн -  чумака  нема,  а  кругом  його
товстi дуби та липи.  Зверху  через  гiлля  промикується  свiт  мiсяця,  й
подекуди його  промiння  блищить  на  землi,  неначе  жовтi  яснi  хустки,
розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш  глянув
униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн  грибiв,  з
блискучими, як вогонь,  вершками.  Купа  грибiв  заворушилась,  з-пiд  неї
вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого.  Зайчики
почали смiятись, наче  малi  дiти,  а  над  ними  пiднявся  розкiшний  кущ
папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з  печi,
а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана  з  золота  й
вогню, з червоним жаром в осередку.  З  квiтки  знялась  вогняна  птиця  й
пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба  та
й... прокинувся.
   - Боже мiй! Де це я? - говорив сам до себе Кайдаш.
   Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого  лiсу.  Над  лiсом  мiж  гiллям
висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури  лип  та  дубiв  ледве  мрiли
кругом його, а бiлi берези блищали  неначе  бiлi  восковi  свiчки.  Кайдаш
обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите  мiсячним  свiтом.  Вiн
вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме.
Вiн пiшов шляхом з гори й  дiйшов  до  Росi.  Млиновi  колеса  зашумiли  й
притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi  зовсiм
опам'ятався та роздивився, куди вiн зайшов.

   На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила.  На
його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору.
Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили,  розмовляли,  носили
мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк поїхав  возом  через
греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i  йшов  з  ним  до
самого села.

   Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив  усiх  у
хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i  злякалась:  вiй  був
жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки.
   - Де ти ходиш, де ти бродиш? - почала гримати  на  чоловiка  Кайдашиха:
вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку.
   - Еге, ходиш... Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене  водить,  -  промовив
Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. - Завела мене нечиста сила  аж
у бо-гуславський лiс.
   Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що  вiн  п'яний.  Кайдаш
пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд шиєю була  дiрка  на
пiч. Дивиться Кайдаш, з тiєї дiрки вискочив чортик, такий  завбiльшки,  як
кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд  шиї
вискочило вже два чорти, показали йому язики i  знов  сховались  у  дiрку.
Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як  трiсне
макогоном по шиї, аж шматки глини одколупились i посипались додолу.
   - Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з'їхав? - крикнула Кайдашиха.

   - Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, - он чорти вискакують iз дiрки.

   - Свят, свят, свят! Перехрестися!  Де  тi  чорти  взялися!  -  говорила
Кайдашиха. - Нап'ється в шинку та тiльки дурiє.
   Кайдаш обернувся од комина, коли гляне  пiд  стiл,  пiд  столом  лежить
здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з  рогами,
з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на  лавi.
Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали
до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився
в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру  пiд
лавою й шепотiв: "Вiзьми сокиру та зарубайся!" Другий показував на налигач
пiд полом i шепотiв: "Пiди в клуню та повiсся!" Третiй  пiдказував:  "Пiди
до ставка та втопись!"
   - Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi?  -  говорив
Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.
   - Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, - говорила Кайдашиха.

   Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.

   - Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi  мухи
лiтають та чорнi круки шугають, - сказав Кайдаш.
   Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i  вибiгла
слiдком за ними. В Кайдашихи трусились  ноги  од  переляку.  Вона  дiстала
свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.
   Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його  в  хату.  Страхiття  десь
зникло.

   - Треба менi висповiдатись, - сказав Кайдаш, - це, мабуть,  смерть  моя
наступає.

   Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що  вiн
вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що  на  постелi  лазять  здоровi
раки та  чорнi  павуки.  Прудкi  павуки,  такi  завбiльшки,  як  гусенята,
кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу.  -  I
де та нечисть набралася на полу! - крикнув Кайдаш, обтрушуючи  сорочку.  -
Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.
   Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi.  Тодi  Кайдаш  лiг  на
постiль i заснув.

   На другий день Кайдаш пiшов до  священика,  висповiдався,  але  все  те
нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак,  приходив  до  його
вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях.
   Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на  греблю,  а  вранцi  його
знайшли в водi на потоках коло самої  застави.  Мiрошник  прийшов  пiдняти
заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка.  В  млинi  мололи  семигорськi
люди i впiзнали Кайдаша.

   Волость приставила до втопленика сторожу.  Три  днi  лежав  пiд  вербою
Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий i звелiв синам узяти
батька та поховать.

   - Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю  та  в
водi не потопати, а проте  втопився.  I  п'ятницi  нiчого  не  помогли,  -
говорив Карпо. - Варто було мучити себе цiлий вiк.
   Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька
в церкву; як ховали, то читали євангелiю трохи не коло кожної хати;  пiсля
похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню,
дала священиковi на сорокоуст.
   На четвертий  день  пiсля  похорону  Карпо  й  Лаврiн  почали  дiлитись
батькiвськими спадками.
   - А що, Лаврiне, - сказав Карпо, - роздiлим тепер грунт  пополовинi,  а
то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав.
   - То й роздiлимо, - сказав Лаврiн. - Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось
i без волостi?
   -  А  нащо  нам  здалася  та  волость!  Одмiримо  пополовинi  город  та
пополовинi садок, та й годi, - сказав Карпо. - Хiба таки самi собi не дамо
ради?

   - Про мене, мiряймо город i самi, - сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу  та
рiвну  лiщину  i  почав  з  Лаврiном  мiряти  город  вздовж  та  впоперек.
Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й  позабивали  на
межi кiлки.

   - А що,  Лаврiне,  чи  будемо  городити  тин,  чи,  може,  й  без  тину
обiйдеться? - сказав Карпо.
   - А навiщо той тин здався? Адже ж у нас двiр коло хати спiльний, хоч на
йому й стоїть i твоя i моя повiтка та загородка, - сказав Лаврiн.

   - Про мене, нехай буде так, - сказав Карпо.
   - Але не знаю, як ще нашi жiнки скажуть, - сказав Лаврiн, про матiр вже
й не згадуючи.
   - Хiба в мене жiночий розум, щоб я жiнок слухав? - сказав Карпо.

   Тiльки що вони перемiряли город та садок, з хати  вибiгла  Мотря.  Вона
вийшла на город i окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потiм
вийшли на горб i ще раз помiряла грунт очима. Лаврiнова частка здалась  їй
бiльшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хлiба все здається  бiльшим.
Вона скинула з  себе  пояс  та  давай  мiряти  город  перше  впоперек:  на
Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс. Перемiряла вона вдруге,  -
ой лишечко! Лаврiнова частка була бiльше аж на два пояси.
   - Бодай вас лиха година мiряла, як ви оце перемiряли, - сказала сама до
себе й  заходилась  мiрять  поясом  грунт  вподовж:  ой  гвалт!  Лаврiнова
половина виходила довша на цiлий пояс, ще й висунулась рiжком на вулицю  в
бузину.

   - Потривайте  ж!  -  крикнула  Мотря  на  весь  город.  -  Це,  мабуть,
свекрушище помагала їм мiрять! Це вона припустила собi на один пояс вздовж
та на два пояси впоперек, ще й рiжок у бузинi собi одтягла.
   Мотря прожогом побiгла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала  на
весь город. Коло припiчка стояла та хворостина, котрою  Карпо  з  Лаврiном
мiряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у дверi кулею, як птиця.
   - Це ви, мабуть, з матiр'ю так мiряли город, бодай  вас  мiряв  сей  та
той! - крикнула Мотря на порозi так, що дверi з обох хат разом  одчинились
i з дверей повискакували всi: i Карпо, й Лаврiн, i Кайдашиха,  й  Мелашка.
Вони повитрiщали очi на Мотрю.
   - Чого  вилупили  баньки,  неначе  мене  зроду  не  бачили?  Як  це  ви
перемiряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мiрою! - гукнула  не
своїм голосом Мотря й брязнула  об  землю  хворостиною  так,  що  вона  аж
захурчала.
   - Хррр! - захурчав насмiшкувато Лаврiн. - Чого це ти кричиш, неначе  на
батька.

   - Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отiєю хворостиною, коли хоч. Як
ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек.

   - Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема,  -  сказав  скривджений
Лаврiн.

   - Неправда твоя. Мотре, -  спокiйно  сказав  Карпо,  заклавши  руки  за
спиною.

   - Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай  волость
вас роздiлить, а не свекруха, - репетувала Мотря.
   - Одчепись од мене, сатано! Я й  дома  не  була,  як  вони  мiряли.  Це
правдива причепа! - сказала Кайдашиха. - Бере моє добро, ще й мене лає.
   - Iдiть мiряйте на моїх очах, а як нi, то я вашi  кiлки  на  межi  геть
повикидаю за тин, а таки свого докажу, - кричала Мотря.
   Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город;  за  нею  пiшла  Кайдашиха  з
Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти
город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси.
   - А що, чия правда?
   - Як  ти  мiряєш?  Пiддури  кого  дурнiшого,  а  не  мене,  -  крикнула
Кайдашиха, - свою  половину  мiряла,  то  натягувала,  аж  пояс  лущав,  а
Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть,  погана!  Дай  я  сама
перемiряю з Мелашкою.

   Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, - i знов обидвi половини були
однаковi.

   - А що, чия тепер правда! - говорила Кайдашиха. - Ти  мiряєш  собi,  то
натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi  тiльки
б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.
   -  Це  якийсь  жiночий  сажень  вигадала   Мотря,   що   стягується   й
розтягується, як кому треба, - сказав насмiшкувато Лаврiн.
   - А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким  сажнем  будеш  мiряти?  Не
бiйсь, менi не оддаси? - сказала Мотря.
   - То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю,
- сказала Мелашка.
   Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона  причепилась
до Лаврiна за батькiвську спадщину.
   - Чом же ви не  роздiлили  пасiки?  -  сказала  вона.-  Адже  ж  пасiка
батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку
бiльше двома грушами i однiєю яблунею.
   - А ти вже й полiчила? - спитав Лаврiн.
   - Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський,
- сказала Мотря.
   - То пересади на свою половину! - -крикнув Лаврiн.
   - Який їх  чорт  подужає  пересадить!  Пересадиш,  то  пiдвередишся,  -
сказала Мотря.

   - О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не  поможе,  -  сказав,  смiючись,
Лаврiн.

   - Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки  свого.  I  докажу,  -  гукнула
Мотря i вдарила кулаком об кулак, - ходiм лиш зараз у волость,  нехай  нас
волость розсудить, а не  ти  з  свекрухою.  Дайте,  лишень,  нам  половину
пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам  свого  не
подарую, - кричала, аж сичала Мотря.

   - Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на  моїй  -
щепи! - сказав Лаврiн.
   - Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки,  половину  овець  та
свиней, - сказав Карпо.
   - Овва, який розумний! Забери ще половину котiв  та  собак!  -  кричала
Кайдашиха. - А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.
   - Не бив, тiльки не слухав! - сказав спокiйно Карпо.
   - А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь  право  на  батькове
добро.  Ти  ладен,  мабуть,  мене  живою  в  землю  закопати!  -  говорила
Кайдашиха. - Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить?  Нi,  Карпе,
нехай нас громада розсудить!

   - Як громада, то й громада! Ходiм в волость,  бо  я  своєю  часткою  не
поступлюсь, - сказав Карпо.
   Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а  Мотря  з  Мелашкою
зостались у дворi коло волостi.
   Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо  Карпо  вже
забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то  трохи  не
скрутилась i наробила крику пiд волостю.
   Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й
Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх  у
хату.

   - А що, Мотре, виграла? Здобрiй  тим,  що  тобi  волость  присудила,  -
дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.
   - Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, - говорила  Мотря  i  трохи  не
плакала от злостi.
   Обидвi сiм'ї насторочились одна  проти  другої,  як  два  пiвнi,  ладнi
кинутись один на другого. Треба було однiєї iскорки, щоб схопилась пожежа.
Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття.
   Раз уранцi Мелашка вимела хату й  половину  сiней,  обмела  коло  своєї
призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести  смiття
на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття.
Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу.
   - Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки!  -  крикнула  Мотря  на
весь двiр; вона вхопила деркача та й  розкидала  смiття  попiд  Лаврiновою
призьбою.

   Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли  гляне  вона,  смiття  розкидане
геть попiд її призьбою й по призьбi.
   - Хто це порозкидав смiття? - спитала Мелашка в Мотрi.
   - Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою  призьбу,  бо  я  тебе  ним
колись нагодую, - сказала з злiстю Мотря.
   - А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй  свого  Карпа,  -
сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога.
   - Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! - ляснула Мотря.

   - Авжеж, велика панi. Покаляєш, княгине,  золотi  пiдкiвки,  -  сказала
Мелашка.

   - Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою
в смiття, щоб удруге так не робила, - сказала Мотря.
   Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому.
   - А, ти, паскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха?
Ти думаєш, що я тобi мовчатиму? - розкричалася Мелашка. - То ти мене вчиш,
як малу дитину? Ось тобi, ось тобi!
   I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину  призьбу,  на  сiни,  на
вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було  мокре,  те  поприставало  до
стiни.

   Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась  од  Мелашки  такої
смiливостi й спочатку не знала, що казати.
   - То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?
   - Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я од тебе не  втiкатиму  i
мовчать тобi не буду. Ось тобi на, ось тобi на!
   Деркач свистiв, як шулiка в повiтрi, у Мелашчиних  руках,  а  шибки  аж
дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача  з  рук.
Мелашка була слабкiша i випустила його з рук.  Мотря  замахнулась  на  неї
деркачем. Карпо сидiв у хатi,  почув,  що  в  вiкна  щось  порощить.  Йому
здалось, що в вiкна б'є град.

   "Що це за диво! Небо ясне, а в вiкна порощить град", - подумав вiн.

   - Гвалт! Гвалт! - закричала Мелашка. - Якого  ти  дiдька  чiпляєшся  до
мене, сатано?!

   З хати вибiгла Кайдашиха просто  од  печi  з  кочергою  в  руках.  Вона
вглядiла, що Мотря пiдняла деркач  угору  i  ладна  вперiщити  Мелашку,  i
махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в
Мотрине вiкно. Шибка дзенькнула, а дрiбне скло посипалось на призьбу.
   З хати вибiг Карпо, а за ним Лаврiн. Три молодицi вчепились до  кочерги
та до деркача, кричали, тяглись, сiпали тi причандали на всi боки.  Деркач
розiрвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пiр'я з гуски.  Чоловiки
розборонили жiнок i розiгнали їх.
   - Одривай хату! Не буду я з вами жити через  сiни,  хоч  би  мала  отут
пропасти! - репетувала Мотря. - Бери,  Карпе,  сокиру,  та  зараз  одривай
хату, а як ти не хочеш, то я сама вiзьму сокиру та й заходжусь коло хати.
   - Чи ви показились, чи знавiснiли? - говорив Карпо.  -  Хто  це  розбив
вiкно?

   - Твоя мати! Це вже пiшлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила менi
стiни, друга вiкна побила. Ось тобi за те! Ось тобi! -  крикнула  Мотря  й
почала хапать рукою з калюжi грязь i кидати на Мелашчину хату. Бiла  стiна
стала ряба, неначе її обсiли жуки та гедзi.
   - Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобi голову  провалю  кочергою,  -
крикнула Кайдашиха й  погналась  за  Мотрею.  Мотря  втекла  за  причiлок,
виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.
   - Лаврiне! Одривай їх хату. Про мене, нехай  Мотря  йде  жити  пiд  три
чорти або пiд  греблю;  я  з  нею  зроду-вiку  не  буду  жить  пiд  однiєю
покрiвлею, - кричала Кайдашиха.
   - Карпе! Одривай хату, бо я пiдпалю й їх, i себе та й на Сибiр пiду,  -
кричала Мотря.
   - Лаврiне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусiд вибратись. Зараз пiду
в волость, та нехай громада зiйдеться  та  розкидає  їх  хату,  -  кричала
Кайдашиха.

   З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побiгла в волость позивати
Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав,  що  вiн  не
думає одривать хати, а то тiльки полаялись та побились молодицi.  Волосний
вигнав Кайдашиху з хати. Слiдком за Кайдашихою прибiгла в волость Мотря  й
почала розказувати, починаючи од смiття.  Волосний  слухав,  слухав  та  й
плюнув.
   - Iдiть ви собi iк нечистiй матерi та, про мене, повибивайте й очi,  не
тiльки вiкна, - сказав волосний та й пiшов у кiмнату, ще й дверi причинив.

   Того ж таки вечора Кайдашиха  повечеряла  з  дiтьми  i  вже  лагодилась
лягать спати. Коли чує вона - на горищi закиркали в сiдалi кури, закричали
й кинулись з сiдала.

   - Ой, тхiр на горищi! - сказала Кайдашиха.
   - Може, злодюга лазить, - сказав  Лаврiн.  Кайдашиха  вхопила  лампу  i
вискочила в сiни; за нею вискочили в сiни Лаврiн та Мелашка.
   В сiнях було ясно. Хтось лазив на горищi з свiтлом.
   - Хто там лазить? - гукнув Лаврiн. З горища нiхто не обзивався,  тiльки
одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврiн  вискочив  на
драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.
   - Якого ти нечистого полохаєш наших курей! - крикнув Лаврiн, стоячи  на
щаблi.

   - Хiба ти не бачиш? Свою курку впiймала на вашому сiдалi.
   - Хiба ж ми просили твою курку на наше сiдало? - гукнув  Лаврiн.  -  Чи
шапку перед нею здiймали, чи що?
   - Верни, лишень, менi яйця, бо моя чорна курка вже  давно  несеться  на
твоєму горищi.
   Мотря лазила по горищi та збирала по гнiздах яйця. Сполоханi слiпi кури
кидались по горищi, падали в сiни на свiт.
   - Ой боже мiй! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з свiту зжене!
- говорила Кайдашиха. - Ще  хату  пiдпалить  лампою.  Покарав  мене  тобою
господь, та вже й не знаю за що!
   - Мабуть, за вашу добрiсть, - обiзвалась Мотря з горища  й  спустила  з
горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.
   Одна курка впала з горища й погасила  свiтло.  В  сiнях  стало  поночi.
Лаврiн стояв, сп'явшись на драбину. Мотря штовхнула його  п'ятою  в  зуби.
Вiн сплюнув у сiни. Мотря штовхнула його по  носi  другою  п'ятою.  Гаряча
литка посунулась по його лицi. Мотря ладна була сiсти йому на голову.
   - Куди ти сунешся на мою  голову!  -  крикнув  Лаврiн  i  почав  трясти
драбину. - Не лiзь, бо я тебе. сяка-така душе, скину з драбини!
   Лаврiн скочив у сiни i почав хитать драбину. Драбина стукала об стiну.

   - Скинь її з драбини додолу, нехай собi голову скрутить, щоб знала,  як
лазити на наше горище, - кричала в темних сiнях Кайдашиха.
   Лаврiн  прийняв  драбину.  Мотря  повисла  на  стiнi.  Половина   Мотрi
телiпалась на стiнi, а друга  половина  вчепилась  у  бантину,  як  кiшка,
однiєю рукою та лiктем другої руки. Мотря держала в руцi курку й не хотiла
її пускати, а в пазусi у  неї  були  яйця,  дуже  делiкатний  крам.  Мотря
боялась наробить в пазусi яєчнi, держалась за  бантину  й  нiяк  не  могла
видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз.

   - Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. -  зарепетувала  Мотря  не
своїм голосом.
   Од гвалту Карпо не всидiв у хатi й вискочив у сiни  з  свiтлом.  Лаврiн
стояв серед сiней з драбиною. Мотря телiпалась на стiнi, неначе  павук  на
павутинi.

   - Драбиною її плещи, та добре! - кричала Кайдашиха. - Нехай  не  збирає
яєць на нашому горищi!
   Кайдашиха кинулась до  драбини  й  була  б  справдi  почастувала  нижчу
половину Мотрi драбиною, але Карпо видрав драбину в Лаврiна,  пхнув  матiр
так, що вона трохи не перекинулась, i пiдставив драбину  пiд  Мотрю.  Вона
злiзла додолу з куркою в руках.
   - Оддай менi яйця, злодiйко! Нащо ти покрала нашi  яйця?  -  репетувала
Мелашка.

   - Це моя курка нанесла, - говорила Мотря, втiкаючи в свою хату.

   - А хiба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я пiду  в
волость, - говорила Кайдашиха.
   - Про мене, йдiть i за волость, - кричала Мотря з своєї хати, витираючи
ганчiркою яєчню в пазусi.
   Мелашка засвiтила свiтло, половила в сiнях свої кури й повикидала їх на
горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав  помаленьку,
як хвиля на водi пiсля вiтру, доки зовсiм не затих.
   - Одривай хату од цих злиднiв! - говорила Мотря в своїй хатi Карповi.

   - Чи ти здурiла, чи що? Неначе хату одiрвати так легко, як шматок хлiба
одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.
   - Що б там не коштувало, одривай, а  нi,  я  сама  одiрву,  -  говорила
Мотря. .

   - Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.

   Одначе швидко пiсля того Карпо побачив,  що  Мотря  говорила  таке,  що
держалось купи.

   На другий день Кайдашиха прибралась i пiшла до  священика  жалiтись  на
Мотрю. Вана розказала все дiло не так  священиковi,  як  матушцi.  Матушка
дала бабиним онукам коржикiв та бубликiв,  печених  з  сахаром.  Кайдашиха
принесла тi гостинцi, роздала Мелащиним дiтям. Мотринi дiти  почули  носом
гостинцi й повибiгали в сiни. Кайдашиха роздала й їм по бубликовi.
   - Не берiть од баби гостинця, бо вона  злодiйка,  -  крикнула  Мотря  з
своєї хати.

   Дiти  забрали  гостинцi  та  й  давай  махати  рученятами  на  бабу  та
промовлять тi слова, що їм доводилось не раз чути од матерi.
   - Баба погана, баба злодiйка! - лепетали дiти.
   - А гостинця взяли од баби, ще й бабу  лаєте,  -  сказала  Кайдашиха  i
заплакала.

   Мотря вискочила з  хати,  поодиiмала  од  дiтей  бублики  та  й  кинула
собакам.

   - Чи ти людина, чи ти звiрюка, - сказала Кайдашиха, втираючи сльози.

   Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з  Мелащиного  кухля  води
коло Мелащиної дiжки, бо в сiнях стояло двi дiжки з водою: Мотрина по один
бiк, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи  материного  погляду
на право власностi, вхопив кухоль з тiєї дiжки, що стояла до його  ближче,
але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.
   Кайдашиха вискочила з хати i наробила галасу.
   - Бач, iродова душе, вчила дiтей мене лаяти, а  твої  дiти  менi  шкоду
роблять, - крикнула Кайдашиха до Мотрi в дверi, -  iди,  лишень,  сюди  та
подивись!

   Мотря вибiгла з хати й  подивилась.  Черепки  лежали  далi,  а  хлопець
стояв, засунувши пальцi в рот i схиливши винну голову.
   Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної дiжки та -  хрьоп
ним об землю.

   - Оце чорт його й видав. Старе як мале! Зовсiм баба з  глузду  з'їхала.
Що вам дитина заподiяла? - крикнула Мотря.
   - Твої дiти такi змiюки, як i ти. Наплодила вовченят, то не  пускай  їх
до моєї дiжки.
   - То сховайте свою дiжку в пазуху,  а  кухля  менi  купiть,  бо  ви  не
дитина, - сказала Мотря.
   - Овва! Гаращо розпустила своїх дiтей, як зiнських щенят. Не дiждеш.  -
сказала Кайдашиха.
   - Коли так, то й я вам оддячу! - сказала Мотря.  При  тих  словам  вона
побiгла в Лаврiнову хату, вхопила з  полицi  горшка  i  хрьопнула  ним  об
землю. Мелашка i Лаврiн тiльки рота пороззявляли. Мотря  вибiгла  з  хати.
Мелашка за нею.

   - Коли так,  то  й  я  зугарна  до  московської  закуцiї,  -  закричала
Кайдашиха i як несамовита  вбiгла  в  Мотрину  хату,  вхопила  з  припiчка
здорову макiтру та - хрьоп нею об землю.
   Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволiла.
   - О, стонадцять чортiв вам з Мелашкою разом! За таку макiтру я знаю  як
вам оддячити! - закричала Мотря, блiда, як вiск. Вона вскочила в Лаврiнову
хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купi горшкiв, що сохли на лавi.
Горшки застогнали; черепки посипались додолу.
   Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача  та
в Мотрину хату!  Кайдашиха  лупила  кочергою  горшки  на  полицi,  Мелашка
частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полицi, як яблука  з
яблунi, неначе земля тряслася.

   Кайдашенки  так  здивувались,  що  їм  здалося,  що   молодицi   зовсiм
показились. Лаврiновi спала на ум  думка,  чи  не  покусала  часом  матерi
скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось,  що  до  Мотрi
вже приступає. Але глянули вони, що з полицi сипляться горшки, а з мисника
миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов  матiр  i
одняв од неї кочергу. Лаврiн висмикнув  з  Мелащиних  рук  рогача  i  спас
живоття трьом полумискам.
   Всi три  молодицi  насилу  дихали.  Вони  разом  верещали,  гвалтували,
лаялись. Клекiт у хатi був такий, що не можна було нiчого розiбрати.
   - Ти - змiя люта, а не свекруха! - кричала  Мотря.  -  Буду  я  чортова
дочка, коли не розiб'ю тобi кочергою голови.
   - Хто? Ти? Менi? Своїй матерi? - сичала Кайдашиха. - Карпе! ти чуєш, що
твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш менi, своїй матерi?
Карпе, вiзьми вiрьовку та повiсь її зараз у сiнях на  бантинi,  бо  як  не
повiсиш, то я їй сама смерть заподiю.
   - Карпе, вiзьми налигача та прив'яжи на три днi свою матiр серед вигону
коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на  неї  три  днi  собаки  брешуть,
нехай на неї три днi вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає,
- верещала Мотря.

   - Що ти кажеш? Щоб мене мiй син, моя кров, та прив'язав налигачем серед
вигону на смiх людям? - сичала Кайдашиха. - Ось я вiзьму  мiшка  та  напну
тобi на голову мов скаженiй собацi, бо ти нас усiх перекусаєш.
   Кайдашиха витягла з-пiд лави порожнього мiшка й кинулась до Мотрi.
   Карпо тiльки очi витрiщив i не знав, кого слухать: чи вiшати жiнку,  чи
прив'язувати налигачем матiр.
   - Ти злодiйка! Ти покрала в нас яйця! - кричала Кайдашиха й кинулась до
Мотрi з мiшком у руках.
   - Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо  обкрадала  мене,  мою  працю
цiлий рiк. Я на тебе робила, як на пана панщину, - кричала Мотря.
   - А чом же ти мене не кидала, коли тобi було в мене  погано?  -  пищала
Кайдашиха. - Чом тебе чорти не понесли на Бассарабiю або за границю?
   - Овва, через таке паскудство та оце тiкала б за  границю!  Тiкай  сама
хоч пiд шум, пiд греблю! - гвалтувала Мотря. - Ти злодюга, ти вiдьма!
   - Хто? Я? Я вiдьма? Я злодюга? - сичала Кайдашиха. - Ось тобi на!

   Кайдашиха тикнула Мотрi дулю й не потрапила в  нiс,  та  в  око.  Мотря
вхопила деркача i сунула держалном Кайдашисi просто межи очi.
   - Ой лишечко! Виколола проклята змiюка менi око! - заплакала  Кайдашиха
i вхопилась за праве око.
   В  неї  з  ока  потекла  кров.  Лаврiн  та  Мелашка  побачили  кров   i
розлютувались. Вони кинулись оборонять матiр. Лаврiн  пхнув  Мотрю.  Мотря
дала сторчака на лаву. Карпо кинувся  обороняти  Мотрю  i  пхнув  Лаврiна.
Лаврiн ударився об мисник. Три  полумиски,  захищенi  Лаврiном  од  наглої
смертi, посипались йому на голову.

   - Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою  матiр'ю,  з
твоїм iродовим кодлом! - репетувала Мотря.
   - У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лаврiне, їх хату, бо  я
сама полiзу та буду зривати кулики.
   Лаврiн i справдi розлютувався. Вiн ухопив драбину, приставив до стрiхи,
вискочив на покрiвлю й  почав  зривати  кулики  з  Карпової  хати.  Кулики
сипались на землю. На хатi заблищали крокви й лати, наче сухi  ребра.  Тим
часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому  виду,  замазала  в  кров
пазуху, повисмикувала з-пiд очiпка волосся та й побiгла  до  священика,  а
потiм у волость i наробила там гвалту.
   - Ой боже мiй! Дзвонiть в усi дзвони! Карпо  з  Мотрею  вбили  Лаврiна,
вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вiрує! - кричала не своїм
голосом Кайдашиха в волостi. - Скликайте громаду та зараз, зараз!
   Волосний  i  писар,  побачивши  покривавлену  Кайдашиху,  полякались  i
побiгли до Кайдашенкiв.За ними бiгла Кайдашиха та галасувала на все  село.
Волосний з писарем прибiгла в двiр i вглядiли живого Лаврiна. котрий сидiв
на хатi та зривав кулики. З хати вибiгла Мелашка, здорова й жива, а за нею
Мотря.

   - Рятуйте мене! - голосила Мотря. - Як мене знайдуть зарубану  сокирою,
то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в  бога
вiрує!

   - Чого це ти, навiсна, кричиш? - спитав голова. - Адже ж ти жива.

   - Рятуйте мене, вона мене вже вбила! - репетувала Кайдашиха.

   - Чи ви показились, чи що? - сказав писар. - Бiгає по дворi й  кричить,
що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?
   - Ось що скоїлось! - ткнула пальцем на око Кайдашиха.
   - А ти що робиш ото на хатi? - гукнув голова  до  Лаврiна.  Зараз  менi
злазь та давай одвiт перед нами.
   - Не злiзу, доки не одiрву Карпової хати, - говорив Лаврiн i  швиргонув
куликом волосному на голову.
   - Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз менi злазь, а то я полiзу
та сам тебе стягну, та всиплю тобi сотню рiзок, - кричав волосний.

   Лаврiн трохи  прохолов,  зiрвавши  пiвсотнi  куликiв,  i  злiз  додолу.
Волосний з писарем пiшли в хату: в Лаврiновiй i в Карповiй  хатi  валялись
купами черепки.

   З хати повибiгали дiти, вглядiли страшне  закривавлене  бабине  лице  й
пiдняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З  села
почали збiгатись люди. Волосний з писарем та з кiлькома громадянами повели
в волость Кайдашенкiв, їх жiнок та Кайдашиху. Вони  насилу  розплутали  їх
справу i присудили Карповi одiрвати хату  й  поставити  окроми  на  своєму
городi, бо Лаврiн, як менший син, мав право зостаться в батьковiй  хатi  i
за те був повинен додержать матiр до смертi. Громада  присудила  роздiлити
грунт мiж Кайдашенками пополовинi.

   Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два днi.
   Пiсля такої колотнечi стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало  око,  як
куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона ослiпла на праве око.
   - Господи! Од чого це в  нас  почалася  колотнеча  в  сiм'ї?  -  казала
Кайдашиха. - Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали  хату  не  на
смерть, а на колотнечу.

   Кайдашиха надумалась пiти до священика й просити його, щоб вiн  освятив
хати. Не сказавши нiчого Лаврiновi й  Карповi,  щоб  вони  часом  тому  не
спротивились, Кайдашиха побiгла до священика  й  попросила  його  освятить
хати.
   Наступав храм в семигорськiй церквi, i молодицi на селi  почали  мазати
хати. Мотря якраз того дня полiзла в пiч, щоб її вимазать.
   Кайдашиха  прийшла  додому  з  священиком,  з  ними  прийшов  i  дяк  з
паламарем.

   Священик покропив свяченою водою хату й сiни.  Кайдашиха  просила  його
посвятить i Карпову хату: їй усе-таки шкода було сина.
   Кайдашиха одчинила дверi в Карпову хату, а там  з  припiчка  телiпались
ноги п'ятами догори,  пальцями  вниз.  Товстi  литки  стримiли,  наче  двi
деревини. В печi лежала Мотря.

   Священик покропив Карпову хату.
   - Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хiба я вас просив, чи що?  -  сказав
матерi Карпо.
   - На те, щоб твоя жiнка не била горшкiв та не вибивала очей, -  сказала
Кайдашиха. - Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю.
   - То святiть, мамо, перше себе, бо й ви  не  безвиннi:  набили  горшкiв
удвох з Мелашкою бiльше од Мотрi, - сказав Карпо.
   - Не жартуй, сину! Ти  ще  молодий.  Пам'ятай:  у  тебе  дiти,  в  тебе
худоба.Гляди, лишень...
   - Та вже святiть не святiть мою хату, а  я  її  одiрву  та  й  не  буду
закладать на колотнечу, - сказав Карпо i зраз заходився одривати  хату  та
ставить на своєму грунтi.
   Двiр був невеликий, а як його роздiлити, то очевидячки обидвi  половини
стали ще меншi. Стара хата  стояла  на  вулицю  боком,  бо  хати  в  селах
ставлять вiкнами i дверима на пiвдень, а пiвдень припадав  не  на  вулицю.
Карпо  поставив  свою  хату  недалечко  од  Лаврiнової.  Вона  стояла   до
Лаврiнових дверей задвiрком.

   Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб i птиця через його
не перелiтала. Карпо мусив перегородить i двiр, i город.
   - Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б i горшки цiлi, i  в  твоєї
матерi очi не повилазили б, - говорила Мотря.
   Перебули Кайдашенки зиму на опрiчних дворах, i двi сiм'ї почали потроху
миритись. Спершу почали забiгати з однiєї хати в другу  дiти.  Їм  байдуже
було про батькiвську колотнечу. За дiтьми почали забiгать один до  другого
батьки для своєї господарської справи: то за стругом, то за  свердлом,  то
за сокирою, - спершу в повiтки, а потiм i в хати, а  вже  за  ними  почали
любенько через тин розмовляти й  жiнки.  Тiльки  Кайдашиха  не  ходила  до
Мотрi: слiпе око навiки загородило їй стежку до неї. На Кайдашевiй  давнiй
оселi повiяло миром. Щоб не бiгати кругом через  ворота,  Карпо  й  Лаврiн
зробили в дворi через тин перелаз.

   Мир мiж братами помiцнiшав ще бiльше задля господарської справи,  задля
спiльної вигоди.
   Карпо, одрiзнившись, од батька, спочатку  таки  набрався  багато  лиха,
поки зiбрався на своє хазяйство. Вiн був чоловiк гордий, упертий, не любив
нiкому кланятись, навiть рiдному батьковi. В його була тiльки пара  волiв,
i як йому треба було спрягаться пiд плуг, вiн нiколи  не  просив  волiв  у
батька, а напитував супряжичiв мiж чужими людьми. В Лаврiна зосталась пара
батькових волiв. Карпо спрягався з Лаврiном, i вони вдвох у супрязi  орали
попереду Карпове поле, а потiм Лаврiнове. Карпо ходив за плугом, а  Лаврiн
був за погонича. Спiльна вигода присилувала  їх  помагати  один  одному  в
оранцi, i в сiвбi, i в заволiкуваннi, i в возовицi.

   Саме тодi пiшла залiзна дорога з Києва  недалечко  од  Семигор.  Селяни
почали держати конi i ставали пiд хуру возить на залiзну  дорогу  сахар  з
ближчих сахарень, борошно з панських та єврейських млинiв. Карпо й  Лаврiн
купили й собi по коняцi. А так як на одному конi далеко не заїдеш i багато
не завезш, то вони спрягались кiньми пiд одну хуру й дiлились  заробiтками
пополовинi.
   Податi були великi, плата за  землю  була  чимала;  i  Карпо  й  Лаарiн
побачили, що поле не настачить  їм  грошей  на  податi,  i  мусили  шукати
заробiткiв в осiннiй та зимнiй безробiтний час.
   Громада в волостi обiбрала Карпа за десяцького.
   - Карпо чоловiк гордий та жорстокий, з його буде добрий  сiпака,  може,
його боятимуться хоч баби та молодицi, - говорила громада.
   - А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького  Мотрю,  -  прикинув
слiвце один жартiвливий чоловiк. - Не можна,  вона  повибиває  всiм  бабам
очi, - гукнули чоловiки, смiючись.
   Прийшов приказ з волостi рiвняти шляхи, лагодить мости та  насипать  на
багнах греблi. Карпо загадував людям на роботу i  попереду  усього  звелiв
скопать той капосний горбик на горi, вище од свого городу, на котрому його
батько поламав десяткiв зо два возiв.
   - Ану, Лаврiне, бери заступа  та  йди  на  роботу,  -  загадував  Карпо
братовi.

   - Пiди вижени на роботу свою Мотрю, - промовила стара Кайдашиха.

   - I Мотрю вижену. Ви думаєте, що пожалiю? - говорив Карпо.
   Вiн i справдi мусив вислати на роботу  й  свою  Мотрю.  Люди  прокопали
спуск навкоси, так як колись радив старий покiйний  Кайдаш,  ще  й  горбик
молодицi знесли в приполах пiд Карпiв тин.
   Минуло чимало рокiв пiсля панщини. Громада трохи заворушилась i  почала
встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.
   Тим часом громада почала дiло з жидом.  Один  багатий  жид  з  мiстечка
заплатив пановi добрi грошi  й  купив  собi  право  поставить  в  селi  на
панськiй землi шинки. Вiн заквiтчав своїми шинками село з чотирьох бокiв i
пустив горiлку по дешевшiй цiнi, нiж в громадському шинку.  Люди  кинулись
за горiлкою до жидiвських шинкiв. Громадський шинок стояв порожнiй, в його
нiхто й не заглядав.

   Волосний зiбрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громадi.
   - Панове громадо! - говорив Карпо.  -  Нехай  нiхто  з  села  не  купує
горiлки в жидiвських шинках. Посадiм коло  шинкiв  десяцьких  та  соцьких,
нехай дрючками одганяють людей.
   - Я сам сяду з дрюком i буду одганяти хоч би й  свою  рiдню!  -  гукнув
Лаврiн. - Нехай  жиди  посидять  дурно  цiле  лiто  над  своїми  барилами.
Посидять та й пiдуть.

   - Добре Кайдашенки радять! - загула громада. - Посадiм людей  та  й  не
пускаймо нiкого в жидiвськi шинки.
   Громада порадилась i розiйшлась.
   Жид побачив, що непереливки, взяв вiдро горiлки, однiс волосному; друге
однiс  писаревi,  зiбрав  до  себе  в  шинк  десять  чоловiкiв  таких,  що
заправляли громадою, i поставив їм цiле вiдро горiлки.
   - Чого нам змагаться, - говорив хитрий жид, - нащо вам  мене  кривдить.
Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю цiну в своїх шинках таку,  як  у
вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованцiв одчiпного.
   - Чи вже заплатиш? - гукнули чоловiки.
   - Ой-ой, чом i не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид,  то
в мене й душi нема? Я ладен i на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам
хрест, коли не ймете вiри.
   I жид перехрестився зовсiм по-християнськи. - Чи ти ба! Жид хреститься!
- гомонiли люди.
   - Ви думаєте, що я не поважаю вашої вiри? Та я ладен жити з вами, як  з
братами, - пiдлещувався жид. - От вам ще вiдро  горiлки!  Суро!  А  винеси
гостям оселедцiв та паляниць! - гукнув жид до жидiвки.
   Сура зiтхнула на всю кiмнату, так їй було  шкода  оселедцiв,  але  вона
винесла й поклала перед людьми на столi.
   - Їжте, люди добрi! Ви думаєте, що я шкодую для вас? - говорила Сура. -
Ой вей мiр, ой-ой! - прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.

   Люди пили, закусували та слухали Берка,  а  Берко  неначе  грав  їм  на
цимбалах своїми облесливими словами.
   Давнi панщанники  понаставляли  вуха  та  слухали  Берка.  Його  слова,
пiдсолодженi горiлкою та приправленi оселедцями, так i влазили в їх  душi.
Вони не знали, що жид вибере тi сорок карбованцiв i за оселедцi, i  за  ту
горiлку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень - то недоливками,
то водою, пiдлитою в горiлку, то бiльшою платою.
   Люди розтали, як вiск, i почали хвалити жида. Декотрi вже  були  зовсiм
п'яненькi.

   - Так що ж, панове, та ще й якi панове! Що тепер пан  перед  вами!  Ви,
Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волостi, те  й  зробите!  Ви,
Петре, тепер господар на все село, нiби князь! Тепер ви пани, а  пани  вже
перевелись на Iцькову сучку, - пiдлещувався Берко до мужикiв. - Та  що  ж,
панове, чи згодитесь громадою оддати менi й свiй шинк,  i  будете  пускати
людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованцiв на волость, а за  ваш  шинк
зараз покладу грошi на стiл!

   - А добрий жидi - гукнув один п'яненький мужик. - Ще й грошi зараз дає.
Будемо стояти на сходi за його!
   Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
   Саме в той час Карпо Кайдаженко їхав з ярмарку, вглядiв коло  панського
шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горiлки не  любить  i  на
сходi йде все проти його. Вiн сховався в кiмнату.
   - Здоров, був, Карпе! - гукнув Грицько i  почав  обнiмать  та  цiлувать
Карпа. Гостра  неголена  Грицькова  борода  колола  Карпове  лице,  неначе
голками.

   - Та здоров був... - говорив Карпо, одвертаючи лице. - Та годi вже!

   - Здоров був, соколе! Та зайди-бо а шинк та випий хоч чарочку з нами! -
молов Грицько i знов ухопив Карпа руками за шию i цмокнув його в щоку.

   Грицькова борода подряпала Карповi щоку, аж кров виступила.
   - Та одчепись iк нечистiй матерi. Оце припало тобi цiлуватись! Аж  кров
виступила на щоцi!
   - Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по однiй  чарцi,
хоч пiвчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!
   Грицько розвiв знов руки i наставив губи.
   - Та одчепись собi! Пiди,  обнiми  та  поцiлуй  мою  коняку,  коли  вже
припала охота цiлуваться, - говорив Карпо. - А нащо це ви горiлку п'єте  в
жидiвському шинку? - спитав Карпо.
   - Та бодай не казати... сказав Грицько, - тут такий добрий  жид,  такий
добрий, чорт його знає, де вiн такий добрий взявся.  Благодаренiє  богу  i
всiм святим, вiн i на церкву дасть! Ото кумедiя!
   - А ви забули, що самi на громадi постановили?
   - Серце, голубчику, бiлий лебедику! - говорив п'яний Грицько,  тикнувши
колючою бородою Карповi в нiс. - Та не цурайся-бо нашого хлiба-солi.

   Карпо бачив, що з п'яним розмовлять - тiльки гаяти час,  вдарив  коняку
батогом. Вiз покотився.
   - Карне! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельцi,  хоч  пiвкрапельки!  -
гукав ззаду Грицько й бiг за возом.
   На другий день зiбралась громада. Прийшов Карпо i вдивився.
   Громада спiвала вже iншої;  волосний  та  писар  тягли  за  громадою  i
кричали, щоб оддати Берковi й громадський шинк, не тiльки що пускать людей
по горiлку i в жидiвськi шинки... бо Берко зараз платить грошi...
   - Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! - сказав понуро
Карпо й одiйшов од громади набiк.
   Громада оддала Берковi громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей  та
дав, а тiльки дурив п'яних мужикiв.
   Громада дорого потiм заплатила хитрому жидовi...
   Берко приймав за горiлку не тiльки пашню, але  навiть  крадене  сiно  й
солому. Понесли люди мiшками пашню в Беркову комору, а Берко тiльки гладив
бороду бiлою рукою, дивився, як п'янi мужики валялись пiд його шинком,  та
зараз-таки пiдняв скажену цiну на горiлку в усiх шинках.

   IХ _
   Цiлу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер  на
селi дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невiстки на те не
вважали i жили мiж собою в згодi. Лаврiн любив Мелашку: нiколи її не то що
не бив, i пальцем не зачепив, навiть нiколи не лаявся з нею.  Мотря  часто
гризла голову Карповi, але вiн не любив говорити i бiльше мовчав.
   Але настала весна. Хати  Кайдашенкiв  стояли  дуже  близько  одна  коло
одної, а їх городи були перегородженi тiльки поганеньким тином.
   Мелашка посадила огiрки коло самого  тину.  Огiрки  зiйшли,  як  зелене
руно. Показались раннi огiрочки. Мотрин пiвень  перескочив  через  тин  та
давай вибирати Мелашчинi огiрки. Пiвень  сокотав  та  скликав  курей.  Всi
Мотринi кури перелетiли через тин в огiрки. За курами  полiзли  крiзь  тин
курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння.
   Стара Кайдашиха вийшла на город, углядiла таку шкоду та  аж  за  голову
вхопилась. Вона налапала пiд ногами палицю та  й  поперла  нею  на  курей.
Палиця влучила в пiвня; пiвень кирнув i потяг  через  тин  перебиту  ногу.
Двоє курчат лягло на мiсцi.

   Мотря вибiгла i вглядiла свого пiвня. Пiвень тяг ногу по землi.
   - Чи це ви, мамо, перебили моєму пiвневi ногу? -  гукнула  Мотря  через
тин до Кайдашихи.
   - А то ж хто? А як ще раз твої кури пiдуть на  нашi  огiрки,  то  я  їх
порiжу та поїм.

   - То й заплатите! Хiба в нас волостi нема, - говорила Мотря. - Не було,
пак, вам на городi мiсця для огiркiв: насадили пiд самим перелазом. Карпе,
чи ти бачиш, що то таке?
   - А що? Пiвень ногу волочить, - спокiйно обiзвався Карпо.
   - Карпе! Пiди до матерi та скажи їй, нехай вона другий раз не б'є  моїх
курей, - чiплялась Мотря.
   - Гм? - мукнув Карпо, стоячи коло хати.
   - Карпе! Чи ти чуєш, чи тобi позакладало? - кричала Мотря.
   Карпо стояв i дивився на пiвня.
   - Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з свiту зогнати? Пiди та  вилай
свою матiр.

   - Iди та й лайся, про  мене,  хоч  до  самого  вечора,  -  сказав  дуже
спокiйно Карпо.

   - Так, їй-богу, так.  Оце  добре!  Мати  вбила  двоє  курчат,  перебила
пiвневi ногу..

   - Пiдсипай, пiдсипай перцю, - насмiшкувато сказав Карпо.
   - Бiжи! Нехай Лаврiн заплатить за пiвня! -  крикнула  Мотря  пiд  самим
вухом у Карпа.

   - Ану голоснiше, бо не чую! Пiдкидай солi до перцю, бо вже давно їли  з
перцем.

   - Пiди посип перцем своїй матерi в носi та в ротi, - верещала Мотря.

   - Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже
дуже наперчила!
   - Бий тебе сила божа, ледащо! - крикнула Мотря, кидаючись до Карпа.

   - Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! -  промовив  спокiйно  Карпо,
скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови.
   Мотря оступилась.
   Саме того вечора Лаврiнiв кабанчик просунув рилом  тин  та  й  побiг  у
Мотрину картоплю. Як угледiла Мотря, як ухопить хворостину,  як  вперiщить
кабанчика по спинi! Кабанчик закувiкав та й потяг по  землi  зад  з  двома
ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврiнiв двiр.  Стара
Кайдашиха вибiгла з хати, вглядiла кабанчика й наробила  галасу  на  ввесь
двiр.
   - А це хто перебив спину нашому кабанцевi?
   - Я перебила! - гукнула Мотря з-за угла своєї хати. - Нехай не лазить в
мiй огород. Оце вам за мого пiвня.
   Мотря стояла за своєю хатою i виглядала зумисне Кайдашиху. Вона гукнула
до Кайдашихи одривчасто, крутнулась i побiгла в хату.
   - Лаврiне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збiгайтеся сюди! Чи  ви  бачите,
що наробила наша Мотруня?
   Лаврiн i Мелашка вибiгли з хати i дивились на бiдного кабанця. Їх  узяв
жаль та досада.

   - Це вже Мотря i справдi не знати  що  виробляє,  -  сказав  Лаврiн  на
вiтер.

   Мотря стояла за вуглом i тiльки того й ждала. Вона вискочила з-за вугла
як козак з маку.
   - Ось i я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого пiвня! Оце вам за
мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене!
   Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далi  в
Лаврiнiв  двiр,  неначе  хотiла  достати  кулаками  до  Кайдашихи;   потiм
крутнулась i швидко щезла за вуглом, неначе на повiтрi розлетiлась.
   - Постривай же ти, суко! Скручу я  голову  твоєму  пiвневi,  -  сказала
Кайдашиха.

   Кайдашиха взяла кужiль, сiла  прясти  за  хатою  та  все  поглядала  на
огiрки.  Коли  це  Мотрин  пiвень  вилiтає  на  тин;   потрiпав   крилами,
закукурiкав та - шубовсть у Лаврiновi огiрки. Кайдашиха схопилась з  мiсця
та давай закрадаться до пiвня з кужелем. А пiвень клює огiрки  та  тiльки:
со-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як  поперла  кужелем  та  лусь
його по головi! Пiвень закрутився на одному мiсцi. Кайдашиха вхопила його,
скрутила йому в'язи, потiм дорiзала, опарила,  обскубла  та  й  укинула  в
борщ.
   Але в той час прийшли Мотринi дiти до Мелашчиних дiтей гулять.  Старший
хлопець i вглядiв пiвнячу перебиту ногу, що стримiла з горшка.  Вiн  зараз
чкурнув до матерi та й розказав.
   Мигря вбiгла в Лаврiнову хату, заглянула в пiч, не сказавши  добридень.
Ой таточку! Ой лишечко! З  горшка  й  справдi  стримiла  здорова  перебита
пiвняча нога з товстою гулею посерединi i з  одним  одрубаним  кiгтем.  Не
сказавши нiкому й слова, Мотря вхопила пiвня за ногу, витягла з борщу та й
дала драла з хати.

   - Ой бабо! - крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. - Побiг пiвень з
горшка, тiльки патьоки по припiчку потекли.
   Баба мовчала, надувши щоки. Меланцi стало нiяково. Лаврiн осмiхнувся.

   Мотря вбiгла в свою хату з пiвнем у руках та сунулась до Карпа.
   - Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобi перець з сiллю. Пiди  насип
своїй матерi повний рот  перцю,  ще  й  слiпе  око  потруси.  Вона  зовсiм
сказилась i без перцю. Адже ж це наш пiвень? -  сказала  Мотря,  показуючи
Карповi перебиту ногу.

   - Наш. Навiщо ж ти зарiзала?
   - Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свiй  борщ  укинула.  Пiди  та
виколи своїй матерi друге око! Який ти  господарi  Чом  ти  їй  нiчого  не
кажеш? Та твоя мати вiдьма; та вона незабаром порiже та  повкидає  в  борщ
моїх дiтей. Пiда та хоч обскуби їй коси.
   Карповi шкода було пiвня. Вiн розсердився на матiр  за  такi  збитки  i
мусив iти лаятись з матiр'ю та Лаврiном.
   Вiй вернувся додому, а тим часом Мотря  звелiла  своїм  дiтям  упiймать
Мелашчиного чорного пiвня та принести до хати. Хлопцям тiльки того було  i
треба. Вони покатали на Лаврiнiв город, впiймали чорного пiвня й  принесли
матерi. Мотря вкинула його в кучу.
   Тим часом поганенький тинок мiж двома городами зовсiм осунувся. Рову не
було, i через тин почали скакати свинi. На  другий  день  у  Карпiв  город
ускочив Лаврiнiв рябий кабан i порався в картоплi.
   Мотря вглядiла кабана i наробила  гвалту.  Вона  вхопила  рогача,  дiти
забрали кочерги i гуртом кинулись за кабаном. За  дiтьми  побiгли  собаки.
Мотря з дiтьми загнала кабана в свiй хлiв та й зачинила.
   Лаврiн почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана.
   - Авжеж! Кабан твiй в займаннi. Викупи, то й вiзьмеш, -  гукнула  Мотря
через тин, - а як не викупиш, то верни менi пiвмiшка картоплi.
   Лаврiн почухав потилицю та й пiшов у  хату.  Кайдашиха  тiльки  губи  з
цiпила.

   Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач
пiсля похрестин. На Карповому дворi дiти одв'язали коняку i почали  їздити
верхом по дворi. Коняка зiрнула з гнуздечки, на радощах  хвицнула  заднiми
ногами та й скочила через тин у Лаврiнiв город. Поганенький тинок  звився,
як полотно, пiд кiнськими копитами  i  полiг  на  городину.  Коняка  пiшла
пастись на Лаврiновi буряки.
   Лаврiновi дiти прибiгли в хату i  дали  знати  бабi  та  батьковi.  Всi
повибiгали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка  й
Кайдашиха взяли її за гриву з двох бокiв, завели в хлiв та й заперли.
   Карповi дiти бачили все те з  двору.  Вони  зараз  побiгли  в  шинок  i
розказали, що їх коняка в займаннi у баби, зачинена в хлiвi.
   Карпо й Мотря вже трохи були напiдпитку й побiгли додому.
   - Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони  смiли  взяти  нашого
коня? - кричала дорогою Мотря.
   - Я їм покажу, що мiй кiнь не те, що  їх  пiвень,  -  говорив  сердитий
Карпо.

   Карпо з Мотрею прибiгли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без
дiла: вона ждала Мотрi. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким
лаяться. Вона вглядiла Мотрю й затрусилась.
   - А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? - гукнула Мотря до Кайдашихи.

   - Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла,  щоб  вона  в
наш город не скакала, - обiзвалась Кайдашиха.
   Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала  Мотря  з  Карпом
з-за своєї  хати  до  тину.  Не  сиза  хмара  над  дiбровою  вставала,  то
наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а  за  нею  вибiгла  а  хати
Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм'ї, як двi чорнi
хмарi, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мортя стояла коло  тину
висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним
лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була  в  однiй
сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона  втинала  одежу,
як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска  влипла  кругом  її  стану.  В
великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу  швайку  з
здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькiй сорочцi з  короткими  та
вузькими рукавами, в широких бiлих штанях з  товстого  полотна.  Позад  їх
стояла купа Карпових дiтей у вузьких штанцях, у  сороченятах  з  короткими
рукавами, в спiдничках вище колiн.
   По другий бiк тину  стояла  баба  Кайдашиха,  висока  та  суха,  неначе
циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi,  в  здоровiй
хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко  в  голцi,  хоч
туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в бiлiй  сорочцi,  в  червонiй
новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками,  в  зеленiй  ситцевiй  ряснiй
спiдницi. Рядом з Мелашкою стояв Лаврiн у широких рясних  синiх  з  бiлими
смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвiла i стала повнiша  на  виду.  Її
очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум'янцем од вискiв до
самого пiдборiддя. Гаряче сонце лляло свiт на двiр, на людей, обливало  їх
од голови до нiг. Чорна здорова хустка чорнiла на бабi  Кайдашисi,  неначе
горщик, надiтий на високий кiлок.
   Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А  сонячне  марево
заливало всiх, дрижало, переливалося мiж жiночими  та  дитячими  головами,
неначе якась золота вода крутилась помiж людьми,  неначе  якась  основа  з
тонких золотих ниточок  снувалась  по  двору  кругом  людей,  кругом  хат,
навкруги садка. Собаки стояли коло хат i крутили  хвостами,  дивлячись  на
людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть i нацькують ними когось.
   - Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли  в  свiй  хлiв?  -  крикнула
Мотря. - Не святi ж прийшли з неба та одв'язали його!
   - Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То твої дiти їздили  по  дворi
та й упустили його, - крикнула Кайдашиха.
   - То, мамо, баба одв'язали коня  та  й  пустили  по  дворi!  -  брехали
Мотринi дiти з-за угла.
   - Нi, не баба! То Василь одв'язав та їздив, доки  не  впустив  коня,  а
кiнь як задер заднi ноги та плиг у наш город! - кричав Лаврiнiв хлопець.

   - Он глянь, суко, на тин! Це твiй кiнь звалив. Заплати  три  карбованцi
та оддай нашого кабана, тодi вiзьмеш свого коня. - кричала баба Кайдашиха.

   - Як то? За свого невiрного гнилого кабана та ви взяли нашого  коня!  -
репетувала Мотря, пiднявши лице вгору.
   - То ваш кiнь гнилий та червивий, а не наш  кабан,  -  кричала  Мелашка
з-за бабиних плечей.
   - Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, - кричала Мотря  до
Мелашки.

   - Принеси лишень три карбованцi, а нi, пiду в волость тебе позивати, --
обiзвалась Мелашка.
   - Ще й вона пiде в волость! Втри  переднiше  вiскривого  носа  та  тодi
пiдеш у волость, - кричала Мотря.
   - Не лайся, бо я тобi в вiчi плюну, - говорила баба Кайдашиха.

   Молодицi пiдняли гвалт на все село. Їх лайка  дзвенiла,  як  дзвони  на
дзвiницi, по всьому яру, доходила до дiброви. Люди з кутка  позбiгались  i
дивились в ворота й через тин. Декотрi сусiди почали  вмикуватися,  хотiли
їх мирити i вговорювали Мотрю.

   - Та це ж тi каторжнi Балашi! Хiба ж ви їх не знаєте? -  кричала  Мотря
до людей.

   - Та це ж тi iродовi Довбишi! Хiба ж ви їх не знаєте? - репетувала баба
Кайдашиха. - Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами.
   - Та годi вам лаятись! - гукнув з-за тину один чоловiк.
   - Як же годi! Та це ж тi пiдтиканi, задрипанi Балашi! Хiба ж ви  їх  не
знаєте? Це ж тi бiєвськi лобурi, що старцiв по ярмарках водять! -  кричала
Мотря. - Он зав'язалась, як на  Великдень,  а  батько  ходить  по  селi  з
торбами.

   - Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмiєш! У  тебе
й до того розуму та хисту нема, - кричала Мелашка.
   - В тебе вже  розуму,  як  у  дiрявому  горшку;  стiльки,  як  у  твоєї
свекрухи! - кричала Мотря, взявшись за два кiлки i висунувшись у  Лаврiнiв
двiр.

   - Що я тобi винна,  що  ти  мене  потрiпуєш?  -  крикнула  Кайдашиха  i
кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кiлки i оступилась од тину.
   - Оддайте менi коня! - крикнув Карпо пiсля всього, - бо як не  оддасте,
то я й сам вiзьму!
   - Ба не вiзьмеш! Оддай перше  кабана  та  ще  й  доплати,  -  обiзвався
Лаврiн.

   - А завiщо я буду тобi платить? Твої свинi скакають у мiй город, а  моя
коняка вскочила в твiй! Оддай коня, бо пiду з  дрючком  одпирати  хлiв,  -
гукнув Карпо.

   - Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, - кричав Лаврiн.

   Карпо стояв блiдий, як смерть. В його головi трохи шумiла горiлка.  Вiн
вхопив дрючка, скочив через тин i кинувся до хлiва. 3 хлiва в дiрку,  вище
од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Bci в дворi стояли  та
мовчки дивились на Карпа; вci боялись його зачiпати, бо знали, що  вiн  не
спустить, як  розлютується.  Одна  баба  Кайдашиха  кинулась  до  хлiва  й
заступила дверi.
   Карпо вхопив матiр за плечi, придушив з yciєї сили до хлiва  i  крикнув
як несамовитий:

   - Нате, їжте мене, або я вас з'їм!
   Карпо затрусив матiр'ю так, що легенький хлiв  увесь  затрусився.  Баба
заголосила, випручалась та навтьоки з  двору.  Карпо  погнався  за  нею  з
дрючком. Але стара була прудка i так покатала з двору,  як  мала  дiвчина.
Важкий Карпо в здорових чоботях нiяк не мiг догнать матерi.
   - По спинi лупи її! Виколи дрючком їй друге  око!  -  кричала  з  двору
Мотря.

   Лаврiн з Мелашкою побiг слiдком за Карпом оборонять матiр.
   Кайдашиха побiгла з гори i добiгла до ставка. Карпо наздогнав її.  Вона
вже чула над головою дрючка i з переляку вскочила у  ставок,  не  пiднявши
подола. Карпо добiг до води та й спинивсь.
   - Не так шкода менi матерi, як шкода чобiт! - гукнув вiн на березi.
   - Гвалт! Рятуйте, хто в бога Bipyє! Ой, утопить мене, -  кричала  баба,
стоячи по колiна в водi.
   - Та не втопишся, бабо, бо навiть i серед ставка старiй жабi по колiна,
- сказав один чоловiк, що напував воли.
   Карпо плюнув у  воду,  вернувся  додому  та  й  пiшов  у  клуню  спати.
Кайдашиха вилiзла з води мокра до самого пояса i заляпана по саму шию та й
пoбiглa просто до священика. Вона йшла через село й голосила  та  жалiлась
людям на сина, на Мотрю.

   Лаврiн, Мелашка, їх дiти i юрба людей - всi йшли слiдком за бабою через
село.Кайдашиха прийшла до священика i почала плакати та жалiться на  Карпа
i на Мотрю.

   - Батюшко! Зосталась я сиротою, i нема кому за мене  оступитись.  Мотря
вибила менi око, а Карпо трохи мене сьогоднi не втопив.
   Священик одiслав Кайдашиху в волость. Вона пiшла в волость. Слiдком  за
нею йшли люди й дiти. У волостi присудили або дати  Крповi  десять  рiзок,
або заплатить матерi п'ять карбованцiв, як  тiльки  Карпо  не  перепросить
матерi i не помириться з нею.

   Карпо надвечiр проспався. Його покликали  в  волость  i,  хоч  вiн  був
десяцьким, хотiли його простягти i всипать десять рiзок.
   Карповi стало сором. Вiн не робив панщини, i його  пани  не  били.  Вiн
перепросив матiр, i мiж двома Кайдашенками знов настав мир. Щоб  свинi  не
скакали через тин, вони восени перекопали батькiвський город ровом,  ще  й
дерезою обсадили,

   Знов почалася згода мiж Кайдашенками.  Малi  дiти  знов  перими  почали
прибiгать однi до одних гуляти; за ними почали заходить  один  до  другого
брати, а пiсля всiх пересердились їх жiнки, хоч  од  їх  перших  все  лихо
починалось. Брати зовсiм помирились, i Лаврiн  держав  до  хреста  Карпову
дитину.
   Минула зима. Знов настало лiто. Золоте лiто несло за  собою  нелад  мiж
Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.
   Як громада  дiлила  мiж  братами  двiр  старого  Кайдаша,  до  Карпової
половини одiйшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею.  Та  груша  була
Лаврiнова. Ще хлопцем Лаврiн прищепив своїми руками щепу на  старому  пнi.
Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврiновi  ту  грушу  иа
багату кутю тодi, як Лаврiн чхнув за вечерею. В сiм'ї всi звали  ту  грушу
Лаврiновою. За це знали всi на кутку.

   Груша росла широко й високо i  довго  не  родила.  Сам  Лаврiн  натякав
Карповi не раз i не два, що в Карпiв двiр одiйшла  його  груша.  Але  доки
груша не родила, доти й лиха не було.
   На бiду того лiта груша  вродила,  та  ще  й  дуже  рясно.  Грушi  були
здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Таких груш не було в цiлому  селi.
Груш уродило так рясно, що гiлля аж гнулось додолу.
   Лаврiновi дiти довiдались, що  та  груша  не  дядькова.  Хоч  стоїть  у
дядьковому городi, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й
намовила їх полiзти через тин та нарвать груш.
   Дiти тiльки того й ждали. Хлопцi полiзли на грушу та й давай трусить, а
дiвчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тiтка Мотря.
   - А нащо це ви рвете нашi грушi! - крикнула Мотря на небожiв та небог.

   - Еге! Це не вашi грушi. Бабуся сказали, що це  груша  батькова,  а  не
дядькова, - говорили дiти та все збирали грушi.
   - Ось я вам дам грушi! Зараз повикидайте менi грушi з пазух, бо я нарву
кропиви, та  позадираю  вам  спiднички,  та  дам  таких  груш,  що  ви  не
потрапите, кудою втiкати.
   Мотря кинулась до кропиви. Дiти пiдняли гвалт i  кинулись  на  тин,  як
котенята. На їх крик вибiгла з хати Мелашка.
   - А навiщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дiтей? - спитала в Мотрi Мелашка.

   - За те, щоб не крали моїх груш, - обiзвалась з-за тину Мотря.

   - А хiба ж це твої грушi? Це наша груша; хiба ж ти не знаєш,  чи  що?--
говорила Мелашка.
   - Ще що вигадай! На нашому городi та виросла ваша  груша!  Це,  мабуть,
свекрушище тобi наговорила на вербi грушi, а на осицi кислицi, -  говорила
Мотря.

   З хати вийшов Лаврiн i почав оступаться за дiтей. Вiн кричав до  Мотрi,
що то груша його, що про те знає все село, що його дiти мають право  рвати
грушi, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собi з хати й вже  лаяла  Мотрю
на всю пельку.

   - Iдiть, дiти, та рвiть грушi смiливо! Це ваша  груша,  -  говорила  до
дiтей Кайдашиха.
   - Нехай тiльки влiзуть у  мiй  город  вдруге,  то  я  їм  ломакою  ноги
поперебиваю! - кричала Мотря.
   А грушi висiли, як горнята, та жовтi, як вiск! Лаврiновi дiти дали б їм
гарту, хоч би вони зовсiм були чужi, а тут  бабуся  й  мамуся  кажуть,  що
можна й треба рвать.

   Дiти знов полiзли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем i побила
дiтям спини;

   На Лаврiновому дворi пiднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жiнки,  а
чоловiки. Лаврiн доказував, що то груша його, бо вiн її прищепив, бо  йому
подарував батько, а Карпо доказував,  що  груша  його,  бо  росте  в  його
городi.

   - Коли вже на те пiшло, то я маю право на половину груш, бо груша  моя.
Про мене, йди позивай мене в волость, - говорив Лаврiн.
   - Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй  землi.  Мало  чого  там
батько не говорив колись, - говорив Карпо.
   А дiти все лазили в дядькiв огород, а Мотря все  частувала  їx  рiзкою.
Брати мусили йти в волость. У волостi присудили, щоб  Карпо  давав  щороку
половину груш Лаврiновi або щоб одгородив до  Лаврiнового  двору  грушу  з
землею на два аршини та й продав Лаврiновi ту землю навiки.
   - Авжеж! Так оце продам два  аршини  землi!  -  кричав  Карпо.  -  Я  й
Лаврiнових грошей не хочу i землi не дам. Про  мене,  нехай  приймає  coбi
грушу на свiй двiр, - говорив Карпо.
   - Але ж, чоловiче, грушi не можна прийнять, - говорив у волостi голова,
- а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврiновi, та й
iдiть coбi з богом.
   Лаврiн i Карпо вийшли з волостi i нiбито помирилися. Карпо  пристав  на
те, щоб давати половину груш Лаврiновi.
   Прийшли вони додому. Карпова жiнка заспiвала iншої.
   - За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали
їм половину картоплi та бурякiв. Це все свекруха наговорює в волостi.
   Мотря знов ганяла Лаврiнових дiтей з свого города ломакою,  доки  грушi
зовсiм не обiрвали то Мотринi, то Лаврiновi дiти.
   Минула зима, знов настало лiто. Капосна груша,  неначе  на  злiсть,  ще
бiльше розрослась i вшир i вгору, знов уродила i стояла рясна, як  облита.
Груш уродило мiшкiв зо три, коли не бiльше. Грушi були  здоровi  i  дорого
коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було  не
жарти.
   Знов почалась така сама комедiя. Ще грушi не достояли, а Лаврiновi дiти
кинулись на їx, як бджоли на мед. Мотря вибiгла з коцюбою,  побила  дiтей,
ще й грушi пооднiмала. Мелашка розлютувалась за своїх дiтей,  як  вовчиця,
кинулась до Мотрi й трохи не здерла iз неї очiпка. Карпо i Лаврiн пiшли до
священика. Священик раяв  їм  зробити  так  само,  як  переднiше  раяли  в
волостi.
   - Ти, Карпе, заплати Лаврiновi одчiпного три карбованцi, i нехай  груша
буде навiки твоя. Ти, Лаврiне, пристаєш на те? - спитав священик
   - Чи то можна пристати на те, - сказав Лаврiн. - Я щороку  продам  груш
за три карбованцi, а то щоб я взяв три карбованцi раз, та й годi. От нехай
менi Карпо одрiже на два аршини землi з грушею та й одгородить. От на це я
пристану.

   - Авжеж! В мене й так огороду обмаль, ще й одрiж йому на два аршини.  Я
на це не пристану, - сказав Карпо. - Про  мене,  Лаврiне,  бери  грушу  та
пересади в свiй город.
   - То дiлiться щороку грушами пополовинi, - сказав священик.
   - Коли ж, батюшко, Лаврiновi дiти лазять у город, вибачайте, як  свинi,
й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, - сказав Карпо.

   - Бо твоя жiнка таки гадюка, вибачайте в цiм словi, батюшко. Твою жiнку
тiльки посадить в клiтку та показувати за грошi, як звiрюку, на  ярмарках.
Вона кривдила, батюшко, й нашу матiр, вибила їй око, й моїх  дiтей  так  i
лупить ломакою по чому влучить, - жалiвся Лаврiн.
   - Ну, то як же воно буде? - спитав священик.
   - Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так,  як  ви  присудите,  так
воно вже нехай i буде! - сказали брати.
   - То я ж кажу, щоб Карпо заплатив тобi три або чотири карбованцi, та  й
нехай буде груша його, то й сварки бiльше не буде мiж вами, - знов  сказав
священик.

   - Зроду на це не згоджусь! -  сказав  Лаврiн.  -  Там  батюшко,  грушi,
вибачайте, коли ласка, як вашi кулаки. Я щороку продам груш два або й  три
мiшки за три або й за чотири карбованцi.
   - Ну, то ти, Карпе, одрiж йому землю з грушею.
   - Хiба я таки сказився чи з глузду  з'їхав,  щоб  одрiзувать  землю,  -
сказав Карпо.

   - То йдiть собi та, про мене, вдавiться тими  грушами  разом  з  своїми
жiнками, - сказав священик, пiшов у кiмнату та й зачинив дверi.
   Карпо i Лаврiн постояли й пiшли додому та все лаялись.  Лаврiн  кричав,
що вiзме сокиру та  й  зрубає  грушу.Вони  застали  на  дворi  коло  грушi
колотнечу:  Мотря  лупила  коцюбою  Лаврiнових  дiтей,  Мелашка  з   бабою
одгризались од Мотрi i неначе гавкали  через  тин.  Люди  з  кутка  почали
збiгаться. Прибiгли й баба  Палажка  Солов'їха,  а  за  нею  баба  Параска
Гришиха.
   - Ой господи! Якби хто взяв Лаврiнову хату та одiпхнув  її,  -  сказала
премудра баба Палажка, - геть-геть на гору або й за гору, а  Карпову  хату
одсунув ген-ген за ставок, аж у дiброву, то вони б помирились.
   - Навчай, навчай! Яка премудра! - не втерпiла баба Параска. - Подивись,
лишень, на себе! Коли б твого чоловiка хто  посунув  за  дiброву,  а  твою
дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, i мiж вами був мир.
   Дiло  з  грушею  скiнчилось  несподiвано.Груша  всохла,  i  двi   сiм'ї
помирились.В обох садибах настала мирнота й тиша.

   1878 року

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: