Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   Присвячується М.В.Лисенковi



   Широкою  долиною  мiж  двома  рядками  розложистих  гiр  тихо  тече  по
Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед  долин  зеленiють  розкiшнi
густi та високi верби, там нiби  потонуло  в  вербах  село  Вербiвка.  Мiж
вербами дуже виразно й ясно блищить  проти  сонця  бiла  церква  з  трьома
банями, а коло неї невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому  гiллi
старих груш. Подекуди з-помiж  верб  та  садкiв  виринають  бiлi  хати  та
чорнiють покрiвлi високих клунь.
   По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi  городи
та левади, не одгородженi тинами. Один город оддiляється од другого тiльки
рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в травi  стежка  через
усе  село.  Пiдеш  тiєю  стежкою,  глянеш  кругом  себе,  i  скрiзь  бачиш
зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густої
осоки.
   От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади.  Густа,  як  руно,
трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самої води.  Подекуди  по
жовто-зеленiй  скатертi  розкиданi   темно-зеленi   кущi   верболозу,   то
кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi,  неначе  топольки.  Мiж  м'якими
зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'ється  гадюкою  Раставиця,  неначе
передражнює здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А
там далi вона повилась мiж високими вербами та  лозами,  що  обступили  її
стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i  розсипались  купами
на зеленiй травi. Скрiзь по обидва  боки  Раставицi  на  покатi  стеляться
чудовi  городи,  жовтiють  тисячi  соняшникiв,  що  нiби  поспинались   та
заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли  над  рiчку
високi коноплi i залили берег своїм гострим важким духом. В  одному  мiсцi
розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть  дикi
грушi та яблунi, розкидавши своє широке гiлля понад соняшниками; а ондечки
серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика
груша, розклала своє гiлля трохи не  при  землi  на  буряки  та  картоплю.
Соняшники заплутались своїми жовтими головами в гiллi.
   Серед села Раставиця входить  в  широкий  ставок.  Кругом  ставка  знов
осокори та верби: то стоять рiвною стiною, то збились нiби  в  прездоровий
круглий стовп, то пiшли берегом, наче вирiзаною зверху в зубчики  оборкою.
На ставу нiби плаває маленький острiвець з високими  старими  тополями  та
осокорами. На греблi знов у два рядки  видивляються  в  водi  дуже  старi,
товстi, дуплинастi верби, вкриваючи гiллям здоровий панський питель. Нижче
од ставка Раставиця знов повилася мiж зеленими левадами та вербами, а далi
сховалась в дубовий лiс та й утекла в Рось.

   Усi вулицi в Вербiвцi  нiби  зумисне  обсадженi  високими  вербами:  то
поросли вербовi кiлки тинiв. Усе село наче в  розкiшних  алеях.  Як  заллє
Вербiвку лiтнє палке сонце,  як  засипле  її  зверху  золотом  та  срiблом
сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою  буйними  зеленими
морськими хвилями, що десь набiгли з моря, й залили, й затопили долину,  й
скам'янiли, пiднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся,  дишеш  й  не
надишешся тим чистим гарячим та пахучим повiтрям.
   В кiнцi села, коло самої Раставицi, стояла хата  старого  Петра  Джерi.
Невеличка хата насилу свiтилась бiлими стiнами через  густий  рядок  верб.
Коло хати рiс невеликий старий садочок. Вербовий частокiл до самого берега
прийнявся й пустив од себе  широке  гiлля;  вербовi  кiлки,  колись  густо
повтиканi в  землю,  стали  високими  вербами.  Навiть  вербова  кошара  й
вербовий хлiв вже прийнялись на вогкiй землi й були напоготовi  розростись
гiлляками.
   Була недiля. Сонце скотилось на захiд. Починало вечорiть.  За  Джериною
хатою, пiд старою грушею, на зеленiй травi спав молодий парубок, пiдклавши
пiд голову бiлу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з  голови  на  траву.
Парубок пiдклав одну руку пiд голову, а  другу  одкинув  на  траву.  Чорне
волосся на головi, чорнi рiвнi брови дуже виразно блищали на бiлiй  свитi.
Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс  обвивавсь,  наче
гадюка, кругом тонкого стану. То  був  Джерин  син  Микола.  Гаряче  сонце
заглянуло пiд грушу, обсипало вогнем бiлу сорочку,  чорняве  лице.  Микола
почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бiк, лупнув очима i знов
їх заплющив.
   Чує вiн крiзь легкий сон, що якась дiвчина спiває тонким голосом пiсню.
Та пiсня здалась йому крiзь сон якимсь дивом.  Йому  здалося,  що  вiн  не
спить i дивиться вгору на гiлля. Зелений лист на грушi став  скляний.  Вiн
бачить через листя синє небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь  пронизує
кожний листок, як тихий вiтер має листом. Лист черкається об лист  i  тихо
дзвенить. Вiн чує, нiби той голос, та пiсня ллється на його зверху, з того
листя; йому здається, що спiває кожний листок, вимовляє навiть слова, i тi
слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на
саме  серце.  Вiн  роздивляється  на  той  дивний  лист  i   примiчає   на
самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям.
Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у павича, хвiст та
все спiвала, та все спускалась нижче по гiллi. З золотих  крил  посипались
огнянi iскри, впади на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв  i
заспiвав вкупi з птицею. Птиця  спускалась  усе  нижче  та  нижче.  Миколi
заманулось її впiймать... Вiн простяг руки, а iскряна птиця знов  пурхнула
вгору на самий вершечок, тiльки iскри посипались на траву, на  його  руки,
на щоки i запекли.

   Микола прокинувсь - i все диво хто його зна  де  й  дiлось.  Перед  ним
блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста  вода  в  Раставицi,  а  по
другий бiк рiчки в березi стояла якась кругловида дiвчина,  брала  воду  й
спiвала пiснi.

   Микола вгледiв її тонкий стан,  сорочку  з  товстого  полотна,  червоне
намисто на шиї; вгледiв її лице з чорними бровами. Дiвчина  витягла  вiдро
води коромислом, вхопила другим кiнцем  коромисла  друге  вiдро,  жваво  й
проворно кинула коромисло на плече й пiшла на згористий берег мiж  рiдкими
вишнями.
   Ще раз обернулась вона, зирнула на рiчку, на його, i вiн ще раз побачив
її кругле лице, тонкий рiвний нiс, чорнi брови та чорнi товстi двi коси на
головi. Вона все спiвала та спiвала, доки не сховалась на левадi в вербах.

   Микола пiзнав дiвчину й не впiзнав: вона була не вербiвська. Вiн глянув
на той камiнь, де вона стояла, i знов неначе побачив той гнучкий стан,  те
гарне, хоч i запалене на сонцi, лице.
   "Що це за дiвчина? Де вона взялася в  нашому  селi?"  -  думав  молодий
Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свиту через плече. Вiн пiшов до хати,
а та пiсня, а тi чорнi брови не сходили в його з думки.
   Молодий Джеря перейшов невеличкий садок i поза хатою повернув на  двiр.
На призьбi сидiла його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда,
з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисi  була  спiдниця  з  темної
пiстрi та  сорочка  з  товстого  полотна;  в  неї  голова  була  заверчена
намiткою. Намiтка свiтилась, i через  неї  було  видно  високий  очiпок  з
червоними лапатими квiтками на жовтогарячому полi. Жовтi старi чоботи були
почерненi по самi кiсточки i тiльки халяви ще жовтiли. Чорнi брови здалеки
дуже виразно чорнiли пiд бiлим пружком намiтки. Поруч  з  Джерихою  сидiли
чотири молодицi, позав'язуванi здоровими хустками на високих очiпках.
   Старий Джеря в однiй сорочцi стояв  коло  ворiт,  спершись  на  тин,  i
розмовляв з якимсь чоловiком. Молодицi розмовляли та цокотiли, як птицi на
деревi. Джериха розказувала десятий раз, як її син тiєї недiлi перший  раз
читав апостола в церквi, як розгортав книжку, i як вийшов серед церкви,  i
як став, i як  переступав  з  однiєї  ноги  на  другу,  як  засоромився  i
почервонiв. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкi  темнi  й
яснi очi так i крутились на всi боки.
   - Господи! скiльки я переносила дяковi курей, скiльки однесла  полотна,
яєць, грошей! А все-таки мiй Микола вивчився  читать,  дякувати  господовi
милосердному. Як заспiває мiй Микола в церквi, то я й сама  не  своя.  Б'ю
поклони та молюся та хрещусь... А це недавно я вже казала своєму  старому,
чи не час би оженить сина. Я вже старiюсь, час би взять собi невiсточку  в
хату, та не знаю. до кого б оце старостiв слати.
   Молодицi перебрали язиком усiх дiвчат на селi, пересудили й багатих,  i
бiдних, та й спинились на однiй; то була Варка, дочка одного  вербiвського
багатиря, молода й моторна дiвчина.
   Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий.  Вона
знала, що всi дiвчата водили очима слiдком  за  Миколою,  а  як  вiн  йшов
вулицею, то вибiгали дивитись на його, аж перелази трiщали.
   Сонце било промiнням з-за причiлка. Половина двора  була  вкрита  ясним
червоним свiтом, половина  лежала  в  тiнi.  Микола  вийшов  з  вишника  i
попрямував до хати.

   - За вовка промовка, а вовк i в хату! - промовила мати, вгледiвши сина.
- А ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.

   - Про що ж ви розмовляли, мамо? - спитав син.
   - А про те, що тебе час оженить! - сказала мати. I молодицi знов почали
вихвалювать Варку на всi боки.
   - Хвалiть, та глядiть, щоб часом не перехвалили на один бiк, - промовив
Микола й почув, що в його душi лунає пiсня  незнайомої  дiвчини,  а  перед
очима мрiє кругле молоде лице з чорними бровами.
   В той час на вулицi мiж вербами затупотiв кiнь. З-за  верби  висунулась
кiнська голова, а за нею зачорнiла висока шапка, зачервонiло повне лице  з
довгими  чорними  кудлатими  вусами.  Над  ворiтьми  блиснули  вирячкуватi
неласкавi сiрi очi. То був осавула. Вiн їздив  по  кутку  й  загадував  на
панщину.

   - Завтра чоловiки з косами на лан косити овес,  а  молодицi  з  серпами
панське жито жать! - закричав осавула над самою головою в Джерi, не знявши
шапки й не поздоровкавшись з людьми.
   Кiнь з осавулою посунувся далi проз ворота i сховався за вербами. Всi в
дворi замовкли. Нiхто до осавули не привiтався, не кивнув навiть  головою.
Микола тихо промовив:
   - А бодай тобi зацiпило! Кричить мов  скажений,  наче  нам  позакладало
вуха!

   Осавулин голос дав  знать,  що  свято  скiнчилось.  Молодицi  встали  з
призьби, розпрощались i пiшли з двору. Джериха встала й собi пiшла в хату.
Слiдком за нею пiшов i син.

   Джериха скинула намiтку й почала її згортувать,  а  згорнувши  намiтку,
помогла синовi складать бiлу празникову свиту дрiбними фалдами.
   Свiт вечiрнього сонця заглянув в  причiлкове  вiкно  i  позолотив  бiлу
скатерть на столi, бiлу. стiну з  понамальовуваними  червоними  та  синiми
квiтками в зеленому листi. Тi здоровi квiтки були багато кращi од  квiток,
що малюють по стiнах дiвчата: їх малював Микола. Скраю на полицi, рядом  з
горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами.  Микола
зробив ту цяцьку кiскою. Робота була така гарна, така чиста,  колесо  було
так штучно зроблене, наче його зробив справжнiй майстер. Рядом  з  колесом
лежали на полицi Миколинi книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.
   Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь
часловець i псалтир; i  не  раз  в  недiлю  або  в  свято  батько  й  мати
загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самi сидiли  мовчки,
згорнувши руки, зiтхали, нiби й справдi розумiли. Вони  тiльки  знали,  що
там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола  не
тямив.
   Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про  багатирку
Варку.

   - Пошлемо, сину, восени старостiв до  Варки.  В  її  батька  є  воли  й
корови, а в Варки чорнi брови. Чого ж тобi бiльше треба? Варка привезе  до
нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?
   - Може, мамо, так, а може, й нi. Хто його зна, як воно буде.

   - Чому ж нi? Чим же Варка тобi не до пари?
   - Тим, мамо, що я її не хочу сватать.
   - Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить бога, дiвка здорова, робоча: буде
нам помiч давати.
   - Одчепiться, мамо, з тiєю Варкою. Варка  та  й  Варка,  неначе  бiльше
дiвчат нема на селi.
   - Оце, який ти! Неначе мати тобi бажає лиха. Миколу  взяла  досада,  що
мати хвалить Варку, а не ту дiвчину, що недавно брала воду в березi.
   - А кого ж ти думаєш сватать? Може, яку убогу? Про мене, бери й  убогу;
але тим не здобрiєш, бо й ми убогi.
   Джериха сховала празникову одежу в скриню. затопила в печi й заходилась
варить вечерю. Микола зняв з полицi скрипку i почав  натягать  струни.  Ще
малим хлопцем вiн зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати  козачка.
Тепер вiн уже став музикою, купив собi недорогу скрипку, пiдслухав  усяких
пiсень у других музик i часто грав до танцiв дiвчатам та хлопцям.
   Микола направив струни, повiв смичком - i жалiбна пiсня  розляглася  по
хатi. Вiн почав веселого козачка, а сам смичок знов  повернув  на  жалiбну
думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась.
   - Не грай, сину, такої жалiбної! В мене аж сльози навертаються на  очi,
- сказала Джериха.
   В хату ввiйшов старий Джеря,  високий,  тонкий,  з  сивуватими  довгими
вусами, з нужденним блiдим лицем  та  смутними  очима.  Тяжка  праця  дуже
заранi зiгнула його стан. Глибокi зморшки на  щоках,  на  лобi,  поморщена
темна потилиця од гарячого сонця, грубi руки - все це нiби казало, що йому
важко жилося на свiтi. На його  пальцях,  навiть  на  долонях,  шкура  так
поморщилась та порепалась, нiби потрiскалась на жару. На  лiвiй  руцi  всi
пальцi трусились безперестану навiть тодi, як вiн спав. Скiльки вiн вижав,
перемолотив та перевiяв тими руками хлiба на панщинi за свiй довгий вiк!
   Сонце тихо сiдало за селом. Сiм'я сiла вечеряти  коло  порога  надворi.
Батько й мати все говорили синовi, що восени треба їм шукать невiстки,  що
вони стали старi, а панщина важка, податi великi.
   Пiсля вечерi Микола взяв свиту й лiг спати на току, на соломi, але його
не брав сон. Вiн лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо,  засiяне
зорями, нiби чорне поле пшеницею.  Вечiр  був  темний,  теплий  та  тихий.
Кругом стояли верби, грушi та вишнi, мов виробленi з каменя, а над вербами
розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто  висипали  зорi  на  небi.
Микола не мiг одiрвать очей од неба, водив очима за  зiрками,  придивлявся
до густої Квочки, до Воза, до Волосожара, i йому здавалось, що небо  -  то
якась здорова дивна книга, а зiрки - то якiсь дивнi слова, та  тiльки  вiн
не має хисту їх прочитать. Вiн вгледiв двi зiрки вкупi, i йому здалось, що
одна зiрка - то його доля, а друга зiрка - то доля тiєї дiвчини, що  перед
вечором брала в березi воду.
   За рiчкою заспiвали на вулицi дiвчата. Микола схопився,  накинув  свиту
на один рукав, побiг до  рiчки,  перейшов  через  хисткий  мiсток  з  двох
обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючкiв, з  поренчатами  по
один бiк, i пiшов на вигiн, де пiд вербами збиралася вулиця.
   Дiвчата й хлопцi тiльки що збирались, неначе  птицi  злiтались.  Микола
вгледiв пiд вербами нiби бiлi плями: то бiлiли на  дiвчатах  сорочки.  Вiн
попрямував до дiвчат. Незнайомої дiвчини не  було  мiж  ними.  Вiн  тiльки
почув, що дiвчата реготались, пригадували якесь чудне дiвчаче ймення i  не
пригадали.
   На нашому кутку в Кавунiв найнялася з присiлка якась  дiвчина,  та  так
чудно її звуть на  ймення,  що,  їй  богу,  нiяк  не  второпаю!  Пригадую,
пригадую, та нiяк не пригадаю! - говорила одна дiвчина до другої.
   - Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, - обiзвавсь один парубок.

   Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дiвчину на селi, i
почав ждать. Довго спiвали дiвчата, довго гуляли хлопцi, невважаючи на те,
що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дiвчина  з
чудним йменням все не виходила. Дiвчата зачiпали Миколу, жартуючи,  а  вiн
усе стояв похнюпившись. Вже  й  вулиця  розлетiлась,  як  i  злетiлась,  а
дiвчина не виходила.  Тихою  ходою  смутний  Микола  подибав  додому;  вiн
вернувся на тiк i заснув мiцним, здоровим, молодим сном, забувши й дiвчат,
i всi зорi на небi.
   Другого дня  зiйшло  сонце,  а  Микола  з  батьком  та  матiр'ю  вже  й
пообiдали. Батько з грабками пiшов косить панський овес, а мати  пiшла  на
панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши  в  торбину  шматок  хлiба  на
полудень, пiшов на панський лан  понад  рiчкою.  Поперед  його  йшла  купа
дiвчат з серпами. Дiвчата вгледiли на левадi кущ  калини.  На  калинi  вже
червонiли кетяги ягiд. Дiвчата кинулись до  куща,  одломили  по  маленькiй
гiлцi червоної калини з зеленим листям i позаквiтчували собi голови.  Вони
страхались, щоб часом хто не вгледiв, як вони  ламали  чужу  калину.  З-за
верби вийшов Микола, i  всi  дiвчата,  наче  сполоханi  птицi,  знялися  й
побiгли, аж калину погубили по травi.
   Микола догнав дiвчат на перелазi й зараз впiзнав ту дiвчину,  що  брала
воду в березi: впiзнав її гнучкий, тонкий стан, чорнi брови, широкий  лоб,
кругле лице i двi товстi коси кругом голови, за котрими  горiли  на  сонцi
червонi ягоди калини мiж зеленим листом.
   Вiн тепер придививсь, що в неї були темнi, як терен, очi i  довгi-довгi
чорнi вiї. Вона глянула на його й опустила вiї на щоки; вiї  зачорнiли  на
молодих щоках, як шовк. На  дiвчинi  була  дуже  бiдна  одежа:  рукави  на
сорочцi були ледве поцяцькованi полiвкою та маленькими блiдими зiрочками.
   Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на її неслухняного  батька
й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати
їх собi в голову, а баба-повитуха нiколи не могла донести в  своїй  головi
того ймення додому i губила його на поповому порозi.
   Тiй дiвчинi пiп дав iмення Минодора, а люди на селi звали її Нимидорою.

   Як тiльки Микола пристав до дiвчат, всi дiвчата заразом так i заспiвали
пiснi, мов пташки весною. Разом з дiвчатами заспiвала й  Нимидора.  Микола
впiзнав її тонкий голос i чогось пригадав свiй сон  пiд  грушею.  На  його
серце полилася така радiсть, таке щастя, що вiн не бачив стежки пiд своїми
ногами. Йому здалося, що разом з  Нимидорою  заспiвала  калина,  заспiвало
синє небо.
   Дiвчата наздогнали ще одну юрбу женцiв, повернули  з  левади  на  шлях,
зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постатi поруч
з Нимидорою.

   Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола  з  Нимидорою
врiзався в високе густе жито, як у лiс, i  почав  з  нею  розмовлять;  вiн
признавсь, що бачив її  вчора  ввечерi  в  березi,  i  почав  розпитувать,
звiдкiль вона прийшла в Вербiвку i де вона стала в найми.  Ласкавий  голос
молодого хлопця промовляв до неї, нiби голос рiдної матерi.  Вона  й  сама
незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.
   - Я родом з присiлка Скряпчинцiв, -  промовила  Нимидора.  -  Моя  мати
вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю  своєї  матерi:  але  як
почну думати та нагадувать, то менi здається, що моя мати була  висока  та
чорнява, гарна з лиця, краща од усiх молодиць,  скiльки  я  бачила  їх  на
свiтi, в доброму намистi, в червонiй  з  торочками  хустцi  на  головi  та
жовтих сап'янцях. I тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю  в  червонiй
хустцi та жовтих чоботях, то менi здається, нiби я побачила  рiдну  матiр.
Як була я малою, то менi було не раз сниться, що моя мати чеше менi  коси,
вплiтає червонi кiсники, вбирає мене в квiтки та в  стрiчки,  голубить  та
жалує мене. Мiй батько жив недовго й покинув мене сиротою.  Мене  взяв  до
себе дядько.
   Я жила в дядька, доки пiдросла. Дядина моя була  для  мене  дуже  люта.
Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене  все  обминала.  Оце
було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а  на  менi  згонить  злiсть.
Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своїх  дiтей.  До  своїх  дiтей
було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я  не  знала,  де  й
дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала  нових  кiсникiв,
нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було
дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби
була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла  б,  i
вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток.  Було
ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то  менi  й  сниться  моя  мати
такою, як я собi її пригадувала.
   Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за
сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з  його  малими  дiтьми.  Було
хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й  сама  опецьок,
сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась  тими  дiтьми.  Хазяїни  пiдуть  на
поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють
в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать  од  дiтей.
Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i
я гуляла б з дiтьми. "Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти  мене  такою  малою
покинула?"  -  було,  думаю  я.  Я  ввесь  свiй  дитячий  i  дiвчачий  вiк
поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.
   Стала я дiвкою й найнялася за  наймичку  в  одного  багатого  чоловiка.
Хазяїни були люди добрi, та не було менi вiльного часу  нi  поспiвать,  нi
потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до  вечора  робота  та
робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш  як  мертва.  Тiльки
почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а  мене  будить  корову
доїти та до череди гнать. Було вийду на подвiр'я з  дiйницею  -  соловейки
щебечуть, аж садки розлягаються, небо  ледве  починає  червонiть.  Я  сяду
доїти корову, а менi здається, що я  стою  коло  припiчка;  в  печi  палає
полум'я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива  моя
ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплої постелi.

   Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що  вона  розказує  за
себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його  чорнi
очi, то їй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.
   - Яка ти, дiвчино, безталанна! - тихо промовив Микола. -Чи довго  ж  ти
служила в того чоловiка?
   Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. "Ой, гарнi ж,  козаче,  i
твої карi очi, гарнi й твої чорнi брови! Вони випитають в  мене  всю  щиру
правду!" - подумала Нимидора та й знов почала розказувать.
   - Три роки поспiль служила я в того багатого чоловiка, ще й на  весiллi
в його старшої дочки за дружку була.
   - От, мабуть, надавали всякого добра дочцi? - промовив Микола.

   - Що надавали, то надавали! Батько поїхав на ярмарок i купив скриню  на
колiщатах,  здорову,  гарну,  зелену,  з  великими   червоними   квiтками.
"Господи! - подумала я. - Ото якби менi така скриня!" Мати справила  дочцi
червонi чоботи, купила шiсть разкiв доброго  рiзаного  намиста  з  срiбним
дукачем. Цiлу пилипiвку ми пряли на скатертi та на рушники. Настала весна.
Ми пiшли на леваду бiлить скатертi та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю
на зеленiй травi, а в мене з очей капають сльози. "Коли ж я собi, - думаю,
- напряду на рушники, та ще й квiтками повишиваю". Чужа мати,  чуже  щастя
тiльки жалю менi завдавало.

   Нимидора  заговорила  про   рушники,   про   весiлля,   схаменулась   i
почервонiла, як польова макiвка. "Ой господи! Що це я верзу парубковi  про
своє весiлля!" - подумала вона; але глянула вона на Миколу, i  його  чорнi
брови знов виманили у неї усю щиру правду.
   - Сиджу я пiд вербою, стережу рушники та крадькома од  хазяйки  вишиваю
хмелем собi сорочку; а на вербi сiла зозуля й почала кувать. "Не куй, сива
зозуле, не кажи менi багато лiт жити! - промовила я. -  Нащо  менi  молодi
лiта та вiк довгий, коли я проживу  його  в  наймах".  Зозуля  пурхнула  з
верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що  я  не  гляджу
хазяйського дiла, а роблю свою роботу.

   В Нимидори закапали сльози на снiп жита, на перевесло, i тi сльози наче
вогнем впали на Миколину душу. "Серце, козаче! - подумала Нимидора. - Твоє
ласкаве слово, твої карi очi чогось нiби стають менi за матiр,  за  брата,
за все, за все, що було менi  на  свiтi  найлюбiше,  наймилiше".  Нимидорi
здалося, що їй стало легше на гарячому  сонцi  чуже  жито  жати  на  однiй
постатi поруч з Миколою: неначе з неба  повiяло  тихим  холодком  зеленого
гаю.
   - Чи добре ж тобi, Нимидоро, тепер у Кавунiв? - спитав Микола.

   - Де вже воно буде добре  в  наймах!  Кавун  чоловiк  добрий,  та  зате
Кавуниха дуже лиха; гризе мене, як iржа залiзо. Як  тiльки  Кавун  ласкаво
заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне менi в батька-матiр. I я боюсь
його ласкавого слова, як огню.
   Микола заранi нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Вiн врiзався в
жито далеко од женцiв i все кидав жменi  жита  на  Нимидоринi  купки.  Вiн
забув на той час, що те жито було чуже.
   Женцi вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила  на  вечерю
кулешу. Сiм'я сiла вечерять мовчки; важка праця одняла  од  усiх  розмову;
мати й батько не згадували про Варку, а  Микола  все  думав  про  Кавунову
наймичку Нимидору.

   - Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, - обiзвавсь
Микола.

   - А як же її звуть? - знехотя спитала мати.
   - Нимидора, - сказав Микола. - Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.

   - I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно  звали,  -
сказала мати так  собi,  навмання.  Син  зморщив  губи,  насупив  брови  й
скрививсь.

   - Чи вийдеш в суботу на вулицю? - спитав другого дня Микола в  Нимидори
на лану.

   - Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, - сказала Нимидора.
   - Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
   - Може, й вийду... побачу...  -  сказала  Нимидора.  В  суботу  ввечерi
Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з  лугу  голову,  трохи
прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна  й
зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi  вже  зовсiм  потемнiло.  В  хатi
стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном.  В
вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко  утiк  од  неї  й
пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали  вогнем,  а  серце  кидалось
швидко, а душа холола од страху. В  одсунуту  кватирку  було  чуть  дiвочi
спiви на вулицi. Коли це за двором  хтось  свиснув  раз,  потiм  другий  i
третiй, Нимидора тихесенько встала.
   В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх  дверей  засов,
одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.
   - Хто там? - закричала спросоння Кавуниха та й  знов  захропла  на  всю
хату.

   Нимидора як стояла, так i скам'янiла. Вона  прислухалась,  що  Кавуниха
захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась  i
побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на  його  й
стиха крикнула.

   - Спить Кавуниха? - спитав Микола.
   - Спить, аж носом свистить, - сказала Нимидора. I вони  обоє  пiшли  на
вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що  вона  пурхнула
на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i  сама  не
знає куди. їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась,
наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту  нове
щастя.
   Довго  спiвали  дiвчата  й  хлопцi.  Нимидора  попрощалась  з  Миколою,
повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало  пекло,  куди  їй  треба
було вертаться.

   Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi,  -  дверi  не  одчинялись:
Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр, догадалась, що Нимидора на вулицi,  i
засунула дверi засовом.
   Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на
причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по  котрому  кури
лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище
по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко,  як  та
коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на  сволок  i  крадькома
полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора  спустила  ногу
на драбину й налапала ногою купу  колючок.  Кавуниха  обвiшала  всi  щаблi
колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в  сiни  по
дверях. Вона стала великими пальцями  на  вершок  дверей,  налапала  ногою
клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла  в  хату,  впала  на  лавку  й
заснула, навiть не дрiмавши.
   В  недiлю  вдосвiта  Кавун  встав,  вийшов  в  сiни,  глянув   драбину,
обквiтчану колючками, й крикнув  на  всi  сiни,  аж  Кавуниха  i  Нимидора
прокинулись.

   - На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду
до вiнця! - гукнув вiн до жiнки.
   - Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба.
Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, - обiзвалась з хати Кавуниха.

   Нимидора  вхопила  кухоль  з  водою  та  швиденько  дала  драла  надвiр
умиватись.

   - На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до  хлопцiв  на
вулицю! - промовила Кавуниха.
   - А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж  ти  дiвкою  не
бiгала на вулицю?
   - А не бiгала.
   - Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.

   - Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай
держиться хати, а то яка з неї буде робота  вдень?  Кунятиме  над  роботою
цiлий день.

   - Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?
   - А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї,
наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та  шпильок,  не  то  що
колючок навiшаю.

   Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору,
не говорячи до неї й слова.
   - Не можна менi до тебе на вулицю виходить, - казала Нимидора Миколi  в
недiлю ввечерi.
   - Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й  мати  хочуть
цiєї осенi мене оженити.
   Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й
одклада зайвi грошi на скриню.
   Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi  заразом  в
одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць.
Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi  й
слать старостiв до багатирки Варки.
   - Не хочу я сватать Варки, - сказав Микола, - бо маю  собi  дiвчину  на
примiтi.

   - Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? - спитала мати.
   - Нимидору, Кавунову наймичку.
   - Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? - сказав батько.
   - Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.

   - Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого  й
не чули? - аж крикнула Джериха, бiдкаючись. - Може, вона  якась  приблуда,
бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?
   Син почервонiв i розсердився.
   - Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини
нема на всьому селi.
   - Ой господи милосердний! - крикнула Джериха й руки опустила, згадавши,
що багатирка Варка не буде її невiсткою. - Так, сину, не можна  свататься.
Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!
   - Про мене, мамо, спитайте броду, - не будете  жалкувать  на  Нимидору:
вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а  в  наймах  не
можна сидiть, згорнувши руки. її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.
   Батько слухав мовчки й згодом промовив:
   - Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих
людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли  вона  здорова  й  не
ледащиця.

   Сталось так, як бажав  син:  перед  покровою  вiн  заслав  до  Нимидори
старостiв. Одного дня старости обмiняли хлiб, а  другого  дня  Нимидора  й
рушники подавала.

   Перед покровою Джеря з сином пiшов до скрипчинського пана просити,  щоб
вiн згодився пустить Нимидору з Скрипчинцiв. В Скрипчинцях був  свiй  пан,
та ще й небагатий; вiн мав тiльки  один  присiлок  i  з  великою  неохотою
пускав дiвчат замiж у чужi села. Джеря просив, благав, але все  те  нiчого
не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тiльки  тодi,  як  з  Вербiвки
яка-небудь дiвка вийде замiж у Скрипчинцi. Микола вийшов од пана нi  живий
нi мертвий; вiн пiшов додому, не промовивши нi одного слова,  ходив  цiлий
день, опустивши голову. Якби мiг, вiн, здається, задушив  би  пана  своїми
руками.
   Вже прийшла осiнь. На селi почались весiлля. В церквi  вiнчалось  разом
десять пар молодих. Нимидора стояла в церквi, а в неї сльози текли по лицi
та крапали на намисто.
   На Миколине  щастя,  один  скрипчинський  парубок  посватав  вербiвську
дiвчину. Скрипчинський  пан  згодився  одпустить  Нимидору.  Вся  сiм'я  в
Джеринiй хатi наче ожила. Джериха готувалась  до  весiлля.  Нимидора  наче
знов на свiт народилась.

   Старий Петро Джеря вдягся  в  нову  свиту,  заткнув  за  пазуху  пляшку
горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до  батюшки  годить
вiнчання.

   Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.
   Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб,  поставив
пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.
   - Як даси п'ять карбованцiв, то повiнчаю сина, - сказав батюшка.

   - Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в  свiтi
взяти п'ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.
   - Не можна, тепер i для нас час  трудний.  Все  подорожчало,  -  сказав
батюшка.

   - Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай
вже буде нi по-моєму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.
   - Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.
   Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов  з  хати.  Вiн  постояв  у  сiнях,
поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.
   - Ну, що скажеш, Петре? -обiзвався батюшка з другої кiмнати.

   - I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля,  i  на  подушне.
Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й  бог  так
велiв.

   Батюшка подумав, подумав i згодився.
   - Давай могорич, - сказав вiн, - давай  i  грошi.  Джеря  закотив  полу
свити, засунув руку в кишеню, витяг звiдтiль  бiлу  хусточку  з  червоними
пружками, вив'язав з узла карбованцi i поклав на  стiл.  Потiм  вiн  налив
чарку горiлки й почастував .батюшку. Батюшка випив сам i  налив  по  чарцi
Джерi i старостi. Вони випили, довго приказуючи до  чарки,  попрощались  i
пiшли додому.
   Нимидора подякувала Петровi Кавуновi й пiшла в присiлок до дядька, бо в
дядька мали справлять весiлля.
   Старий Джеря й собi  готувався  до  весiлля.  Вiн  купив  десять  вiдер
горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв наборг.
Микола просив батька одiслать кiлька вiдер  до  Нимидориного  дядька;  вiн
добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага  на
весiлля.
   В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з
вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї  вились  дружки  i
спiвали весiльних пiсень.  Просто  з  церкви  вона  пiшла  з  дружками  до
батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її
рум'яне лице, високий зрiст, то забула навiть на  той  час  про  багатирку
Варку. Пiсля обiду в  Нимидориного  дядька  на  застеленому  столi  стояло
соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi
лежав здоровий  коровай,  обтиканий  голубами,  позолоченими  сухозлiткою;
кругом короваю лежали шишки. На  посадi  сидiла  Нимидора,  спустивши  очi
додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних  пiсень.  В  хатi
було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку.
Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: "Якби
була жива моя мати, в мене коровай був би бiлiший, i  рушники  були  б  не
такi простi, й одежа на менi була б не така дешева.  Не  так  виряджала  б
мене з дому мати, як виряджає дядина".
   Перед вечором  прийшов  молодий  з  боярами,  свашками  та  свiтилками.
Нимидорi стало веселiше, але її думка все лiтала  коло  материної  могили.
Ввечерi дружки почали розплiтать  Нимидорi  косу  й  заспiвали  сирiтських
пiсень: як дочка нiби розмовляє з небiжкою-матiр'ю, просить матiр встати з
домовини та подивиться на свою дитину, а мати одказує, що  земля  надавила
їй груди, що вона вже не встане з домовини, а тiльки  набiжить  над  селом
бiлою хмаркою, впаде дрiбним дощем, гляне з високого неба на  свою  дорогу
дочку. Нимидора почала прощатись з дядьком  та  з  дядиною,  згадала  свою
матiр, згадала своє сирiтство, свiй важкий молодий вiк  у  наймах,  i  так
заплакала, що за слiзьми й свiту не бачила.
   Ввечерi смерком одвезли молоду в Вербiвку. Як переїжджала молода  через
вербiвську греблю, хлопцi наставили кулiв, наклали соломи й  запалили.  На
других кутках, де справляли чимало весiллiв,  так  само  йшла  перезва,  i
скрiзь по селi палало полум'я. Усе село нiби палало в час перезви, бо  все
село гуляло на весiллi. В близьких селах думали, що в Вербiвцi пожежа.
   Другого дня, в понедiлок,  не  було  й  панщини.  Все  село  гуляло  на
весiллях. На Нимидору надiли Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною
двойчастою стрiчкою, повели молодих до  священика  скривать.  За  молодими
йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловiки  та  молодицi.  Ввесь
батющин двiр був сповнений народом, бо в той час заразом привели  скривать
усiх молодих з  села.  В  кожному  кутку  двора  грали  музики,  танцювали
молодицi, доки не вивели  з  покоїв  молодих.  Потiм  приданки  заспiвали,
музики заграли. Народ рушив з двору. Пiднявся такий галас, що вже не можна
було розiбрать, де спiвають, а де грають. Тiльки решета гули  та  бряжчали
серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкi  жiночi  голоси.  За
двором народ розсипався на всi кутки понад Раставицею, i  музики  й  спiви
молодиць почали одрiзнятись однi од других. I ще  довго  потiм  було  чуть
музики та спiви мiж вербами та помiж хатами.
   В Джеринiй хатi цiлий день грали музики, цiлий день пили та закусювали.
Випили всю горiлку, та ще й не стало; виїли цiлу дiжечку солоних  огiркiв,
цiлу дiжечку кислої капусти, поїли ввесь хлiб, всi паляницi. Старий  Джеря
витрусив усi кишенi, ще й у шинок на заставу однiс свiй кожух.
   Ввечерi попiд дворами їздив осавула на конi i загадував усiм на панщину
до току. Крик осавули дав знати людям, що весiлля скiнчилось.  Всi  почали
розходитись, Джерина хата спорожнилась.
   Ввечерi в Джеринiй хатi  ледве  блимав  каганець.  Джериха  й  Нимидора
кинулись прибирать в хатi й перемивати посуд. Весiльний час одразу  вийшов
у всiх з голови. Джеря й Джериха помiркували,  скiльки-то  вони  витратили
грошей  на  весiлля.  Треба  було  заплатить  жидовi,  оплатить   подушне,
нашаткувать другу дiжку капусти. Грошей не було нi копiйки.
   - А що, стара, будемо робить? Чим  будемо  робити  оплать?  -  промовив
батько.

   - Змолотимо та продамо половину хлiба. Цього року, хвалить  бога,  хлiб
вродив дуже добре.
   - А як не стане хлiба, що будемо їсти? - спитав батько.
   - То заробимо, хiба не маємо рук, чи що? - обiзвався син.
   - А коли ж то  ми  його  заробимо?  Хiба  за  тiєю  панщиною  похопишся
заробить? - сказав батько.
   - Бодай ту панщину дiдько забрав  собi  до  пекла!  -  промовив  син  з
злiстю.

   Мати знов згадала про багатирку Варку, згадала  дуже  легку  Нимидорину
скриню й скоса  зирнула  на  Нимидору.  Нимидора  поралась  в  чужiй  хатi
проворно, та якось незручно. В  високому  очiпку,  в  квiтчастiй  здоровiй
хустцi на головi, вона стала молодицею ще вища й показнiша, її чимале лице
неначе побiльшало; чорнi брови були нiби намальованi на широкому  чолi.  В
тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькi пазури та  й  висунулись,
наче з м'яких котячих лапок.
   Задумався  батько,  тяжко  зiтхнувши,  задумався  й   молодий   Микола,
засмутилась i мати. Тiльки Нимидора була щаслива: вона нiби  знайшла  свою
рiдну матiр, свого батька, хату, бо для  неї  вже  не  треба  було  бiльше
поневiряться в наймах у чужих людей.

   - Лягаймо, невiстко, спати, бо завтра треба  вдосвiта  вставать  та  на
панщину поспiшать, - сказала  мати,  стоячи  перед  образами  i  починаючи
хреститься та молитись.

   II_

   Другого дня тiльки що зiйшло сонце, а Джерина сiм'я вже й пообiдала,  й
вийшла на панщину; батько з сином пiшли на панський тiк молотить, а мати з
невiсткою пiшли панськi коноплi тiпать.
   Тiк був, як звичайно на селах на Українi, за панським  садком  в  кiнцi
села i вганявся далеко  в  поле  пiд  гору,  обкопаний  ровом,  обсаджений
високими розкiшними  тополями  та  осокорами.  Ввесь  тiк,  бiльше  як  на
пiвверстви,  був  заставлений  скиртами:  десять  довгих-предовгих   скирт
пшеницi стояло вподовж току; десять менших  скирт  жита  стояло  впоперек;
скирти ярини, довгелецькi ожереди  соломи  тулились  по  закутках,  неначе
дрiбнi вiвцi мiж здоровим товаром.
   День був ясний, сонячний та теплий.  Починалось  бабине  лiто.  Надворi
стояла суша. Небо синiло, як лiтом. Сонце ходило на небi  низько,  але  ще
добре припiкало косим промiнням. Тихий вiтер ледве  ворушився.  Над  полем
миготiло марево.

   Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист
зеленiв, нiби влiтку. Якби не жовте  листя  в  садках,  то  можна  було  б
подумать, що надворi не бабине, а справдiшнє лiто.  Тiльки  зелена  низька
озимина навкруги току нагадувала про осiнь. Надворi летiло павутиння.  Все
синє небо було нiби засноване бiлим, як пух,  легким,  як  шовковi  нитки,
павутинням. Проти сонця павутиння лиснiло, наче  легка  лiтня  бiла  хмара
порвалася на небi, розпалась на нитки, на тонкi пасма  та  й  полетiла  на
землю. Павутиння летiло пучками, нитками, нiби клубочками,  починками,  то
гнулося великими дугами, то мiсцями стояло  просто,  рiвними,  як  очерет,
стеблами. Воно обснувало тополi, верби, стiжки, тини; маяло  на  вершечках
садкiв, метлялось коло хрестiв та бань на церквi i знов летiло та  летiло;
хто його зна, де воно й бралося.
   Чоловiки стояли рядками на скиртах, хапали снопи  з  довгої  верстви  й
скидали додолу на тiк i снопи, i розв'язь.
   На току гуменний одлiчував снопи для кожного молотника. Довгими рядками
стояли молотники на току, наче закопанi по пояс в жовтiй соломi, i  махали
цiпами. Цiпи блискали на сонцi. Курява стояла над током, неначе починалась
пожежа на току.

   Микола молотив поруч з батьком.
   - А що,  музико,  вигравай  цiпом  пiсля  свого  весiлля!  -  жартували
чоловiки з Миколою.
   Микола глянув на незлiченнi скирти, задумавсь i спитав у батька:
   - Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Господи!  Чи  вже  ж  вiн
поїсть оце все?
   - Ти б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; вiн почує та
ще й пановi за це викаже. Це ж вiдомий на селi викажчик.
   - Коли б нам, тату, хоч десяту частку однiєї  скирти!  Ото  ми  були  б
щасливi! - знов промовив Микола.
   - Ой сину, мовчи лишень! Борони  боже,  як  пан  довiдається  про  твої
слова.

   Микола замовк, а його думка не замовкла.  Як  вiн  був  парубком,  такi
думки i в голову йому не  приходили;  тепер  вiн  мав  жiнку,  i  як  йому
бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб i вiн був щасливий i заможний  та
робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.
   Зараз за током, коло самого панського садка молодицi на сонцi  били  на
бительнях i тiпали коноплi. Мiж ними Микола впiзнав Нимидору,  впiзнав  її
по високому зросту, по новiй квiтчастiй хустцi на головi. Йому  заманулось
пiти до неї, хоч ласкаве  слово  промовить,  хоч  подивиться  на  неї,  та
гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав  i  сам  пан  Бжозовський  на
конi, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руцi, в чорному
картузi на головi.
   - Коли ми, тату, перемолотимо оцi скирти? - знов спитав Микола.

   - А тодi, як помремо, - сумно одказав батько, - а як цi  змолотимо,  то
бог уродить другi, може, ще довшi.
   Микола задумавсь i з усiєї сили так уперiщив снопа, що рипиця луснула i
бич одскочив.

   - Ану, синку, цiпом батька по лисинi, - загукали молотники, смiючись.

   Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частину  до  вечора.
Ввечерi Нимидора з Джерихою принесли в ряднах  одважене  панське  прядиво.
Кожнiй молодицi, дiвчинi, навiть дiвчинцi пани накидали прясти на зиму  по
два пiвмiтки. Як не ставало прядива, то молодицi мусили докладати свого.
   В довгi зимовi вечори та вдосвiта в  Джеринiй  хатi  палали  трiски  та
трусок на припiчку в челюстях. Коло печi  Джериха  та  Нимидора  сидiли  й
пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки й  м'яв  ногами  коноплi.
Порох од конопель, од мичок тягся в комин,  неначе  дим.  Молода  Нимидора
пряла й спiвала. Вона була зовсiм щаслива: тепер  вона  вже  не  наймичка,
живе в своїй хатi. Пiсня сама наверталась їй на думку.
   Микола кинув коноплi, сiв на лавi i задумався. Вiн думав про  те,  нащо
його Нимидора повинна прясти не собi й йому на сорочки  взимку,  а  комусь
iншому...

   Минула зима. Настало лiто,  настали  й  жнива.  Почалась  спека.  Жито,
пшениця й овес - все разом поспiло й присохло. Люди вкрили панський лан  i
хапали панське жито, а людське стояло на пнi. На панському лану вже стояли
полукiпки довгими стайками; на людському полi не видно було нi снопа.
   Микола з батьком одбули три днi панщини, на четвертий пiшли  жати  своє
жито, незважаючи на те що осавула звечора знов загадував  на  панщину,  на
згiннi днi; тi згiннi днi, що вся громада повинна була одроблять -  то  за
чередника, то за титаря, котрi були  вольнi  од  панщини,  то  за  якийсь,
вигаданий паном, шарварок, - пан одкладав на жнива, коли було й  без  того
багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а  осавула  все  загадував  на
панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.
   Микола, замiсть панського лану, вийшов на  своє  поле;  вiн  стрiвся  з
людьми i тих намовив жати своє жито. Тiльки що вони  зайняли  постатi,  од
панського лану на конi вже катав конем до них осавула.
   - Чому ви не йдете на лан, сякi-такi? - крикнув осавула.
   Всi мовчали; Микола обiзвався:
   - А тим, що ми вже одробили панщину, - сказав вiн.
   - А згiннi днi хiба забув? - знов крикнув осавула i знов налаяв Миколу.

   - Згiннi днi одробимо восени; он подивись лиш! Наше жито вже сиплеться;
через день, через два воно вже вклякне! - промовив Микола.
   Всi женцi стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жменi жита та  серпи;
всi поглядали то на осавулу, то на Миколу.
   Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. Микола одскочив у жито, пiднявши
серп угору. Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан.
   - Боже мiй милосердний!  -  промовив  старий  Джеря.  -  Що  ж  оце  ми
наробили? Буде ж тепер нам!
   Декотрi чоловiки дов'язували снопи, декотрi рушили до  панського  лану.
Коли це на полi з'явився, нiби птиця, панський баский кiнь; на конi  сидiв
пан Бжозовський i лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бiгти за ним i
немилосердно толочив жито.
   Всi люди стояли як укопанi,  познiмавши  шапки.  Бжозовський  прикатав,
крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав  перiщить  його
батогом. Всi люди позабирали клунки з хлiбом i  поплентались  на  панський
лан. Пан звелiв привести їх усiх увечерi на економiю. На економiї їх  усiх
вибили рiзками, вибили й Миколу, вибили навiть старого  Джерю  перед  його
очима.
   Микола вийшов на панський двiр i люто  показав  кулак,  обернувшись  до
панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. Обидва  вони
мовчки пiшли додому. Дома вони розказали за все Джерисi й Нимидорi. Мати й
невiстка почали плакати.

   Пишно  викотився  повний  мiсяць  з-за  гори  й  освiтив  ясним  свiтом
Вербiвку. Всi верби було видно, як удень.
   Надворi стало ясно, хоч  голки  визбируй.  Сiм'я  довечеряла  й  сидiла
мовчки на призьбi.

   - Ходiмо, Нимидоро, жито жать! - промовив Микола. - А ви, тату й  мамо,
лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?
   Нимидора встала, знайшла серпи, i вони обоє рушили на  поле.  Все  поле
жовтiло проти мiсяця, як удень. Все тiло в Миколи болiло й щемiло,  болiла
й душа його, але вiн мусив  гнути  спину.  Нимидора  кинулась  на  жито  з
серпом, як огонь на суху солому, i так  працювала,  так  швидко  жала,  як
огонь швидко їсть суху солому.

   Високо  покотивсь  мiсяць  на  небi.  Микола  з  Нимидорою  склали  два
полукiпки жита й вернулись в село.
   Од того часу пан мав на прикметi Миколу й звав його  бунтарем.  Осавула
не раз кричав на Миколу, що вiн бунтує всю громаду в селi. Сам Микола дуже
змiнився; бувши парубком, вiн смiливо дивився всiм  в  очi,  був  веселий,
говорючий, любив часом  пожартувать;  тепер  вiн  похнюпив  голову;  рiдко
смiявся, перестав жартувать, а часом було  як  кине  на  кого  жартовливим
словом, то нiби вогнем впече. Вiн зненавидiв свого пана.
   Панський хлiб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками,
як небо зорями, а людський хлiб стояв, похилився i навiть вже сипавсь.
   Зiбрав Джеря свiй хлiб, половину склав у стiжок, а половину змолотив на
харч. Прийшов шинкар за грiшми. Джеря мусив везти хлiб на базар, продати i
заплатить жидовi грошi та викупить  кожуха.  А  тут  треба  було  годувать
панськi качки. Весною на економiї пан роздав на  кожну  хату  по  двадцять
качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була  принести  на  економiю
двадцять качок. На качку давали з економiї по гарцевi зерна, але качка  за
лiто здохла б, а не прохарчувалась би тим  харчем.  Люди  мусили  годувать
качок своєю пашнею.
   Настала осiнь. Нимидора почiпляла за  нiжки  на  коромисло  десять  пар
качок i однесла на економiю.
   Восени Нимидора  мала  вже  дочку.  Пiшла  баба-бранка  до  батюшки  по
молитву.

   - Яке ймення дав батюшка? - спитала Нимидора в баби.  -  Може,  й  моїй
дочцi дав таке чудне ймення, як менi?
   - Нi, дав ймення Любка, - сказала баба.
   Третього дня породiлля вже встала  з  постелi  й  поралась  коло  хати.
Старий Джеря й Микола були на  панщинi.  Проз  двiр  їхав  конем  осавула,
заглянув у двiр i вгледiв на дворi Нимидору. Вiн зскочив з коня i  вбiг  у
двiр.
   - А чом ти, суча дочко, оце й досi не виходиш  на  панщину?  -  крикнув
осавула й ударив Нимидору нагайкою по спинi.
   Нимидора крикнула й залилась слiзьми.
   - В мене родилось дитинча; ще ж сьогоднi тiльки третiй  день,  -  ледве
промовила вона крiзь сльози. Осавула схаменувсь i крикнув:
   -  Гляди  ж  менi,   щоб   завтра   вийшла   на   леваду   обшморгувать
буряки-висадки!

   Породiллям пани давали тiльки три днi  вольного  часу  на  одужання,  а
четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.
   Ввечерi прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спинi. В Миколи
запеклось серце, а в  душi  заворушилась  думка  помститись  за  себе,  за
батька, за Нимидору.

   А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав, думав,  де
б то взяти грошей, i надумав продати кабана, що годували к рiздву. Продали
кабана, а самi зостались без сала й цiлi М'ясницi їли пiсний борщ та пiсну
кашу, неначе в пiст.

   Настав великий пiст. Одного вечора старий  Джеря  прийшов  з  панського
току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його  сила  хто  його
зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше,  очi
позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились,  що
вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його  сливе  усю
кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко  розплющивши  очi.
Пролежав вiн тиждень,  навiть  не  стогнав,  i  лице  в  його  стало  нiби
припадать землею.
   Микола пiшов до батюшки  й  просив  його  висповiдать  старого  батька.
Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i  звелiв  йому
їсти в пiст скоромне.

   - Батюшко, хiба ж у мене душi  нема,  щоб  я  в  пiст  їв  скоромне!  -
промовив Джеря тихим хриплим голосом.
   - То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому  бог  простить,  i  я  тобi
прощаю, - промовив молодий священик.
   -  Не  буду,  батюшко,  їсти:  грiха  боюся.  Я  чоловiк   старий,   не
сьогоднi-завтра  вмру.  Та  й  де  того  молока  дiстать?   Ми   вже   так
вихарчувались, що їмо самий хлiб та цибулю, та й хлiба до нового не стане.
Треба хлять, хоч i не хочеш.

   - Про мене, як знаєш, а я тобi раджу й дозволяю їсти скоромне,  бо  ти,
дiду, охляв i захляв.
   Петро тiльки рукою махнув.
   В чистий четвер  Джеря  вмер,  та  все  наказуючи  синовi  не  зачiпать
осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину.
   - Ти, сину, нiчого не вдiєш, а собi лиха накоїш.  Пан  оддасть  тебе  в
москалi, - промовив Джеря та й умер, побитий лихою  годиною.  Важка  праця
виссала з його усю силу. Вся його сила  пiшла  на  чужу  користь,  в  чужу
кишеню, - на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй,
на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.
   В велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сiм'я їла  паску  з  слiзьми.
Микола ще бiльше зажуривсь, бо за  помершого  батька  треба  було  платить
подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.
   Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава
на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та  зеленiло,
тiльки Микола ходив сумний та невеселий.
   Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках;  Микола
носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На  зелених
грядках, на зеленiй левадi,  проти  ясно-зеленого  листя  верб,  її  брови
чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела  й  спiвала.  Микола  стояв  над
вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.
   - Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? - ледве промовив Микола. -  Ти
спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.
   - Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та  кляла
зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi  забажалось,  щоб  вона
накувала менi багато год живоття. Як  гляну  я  навкруги  на  цей  зелений
город, що оце засiяла, та як згадаю,  що  я  тепер  хазяйка,  то  менi  аж
веселої пiснi хочеться спiвать.

   - Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, -  промовив  сумно
Микола. - Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба,  що  я  й  не
знаю, де й дiтись!

   - А чого ж оце тебе журба бере?
   - А тим, що нам погано жити на свiтi.  Вмер  батько...  i  за  мертвого
плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже  не  знаю,  чим  винна  та
душа, що за неї треба щороку платить подушне.
   - Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.
   - Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть  пан  завчасу
його зiбрать та звозити в тiк.
   Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра,  i  вони  обоє
мовчки пiшли до хати.
   Микола ввiйшов у хату, сiв за столом,  пiдпер  голову  долонею  та  все
думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе  сидiв
i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.
   - Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось.
Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в  полi,  та  помолився
богу. Може б, нам господь  послав  талан  та  добрий  врожай  на  полi,  -
вговорювала мати сина.

   Микола сидiв i слова не промовив.  Його  довгий  чорний  вус  спустився
вниз, неначе п'явка; густi брови були насупленi. Микола  мовчки  вийшов  у
садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче  гасло,
а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу.
Вiн усе думав, нащо то бог  так  вчинив,  що  недобре  роздiлив  долю  мiж
людьми: одним дав панство й степи, й  лани,  а  другим  дав  важку  працю,
бiднiсть та трохи не торби.  Вiн  вернувсь  до  хати,  згорнувши  руки  на
грудях.
   - То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi
сухарiв на дорогу, - говорила до його мати, вештаючись коло хати.
   - Не пiду, мамо, до Києва, не хочу  молитись  та  дурно  боговi  пороги
оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський,  а  не  мужицький,
бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, - сумно промовив Микола.
   - Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що  це  ти  верзеш?  Схаменись
лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не  дає,  що  ми
таке верземо та богу не молимось? - промовила Джериха та й перехрестилась.

   Микола ввiйшов у хату, достав  з  полицi  псалтир,  розгорнув  i  почав
читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної  ночi:  вiн  не  знайшов  у
ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i  мовчки  поклав
на полицю.
   Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась  до  його,
питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.

   - Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки,  -  одказував  вiн  матерi.
Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами  трохи
розважала його.
   Настали жнива. Хлiб не дуже вродив. Пан почав знову  одлiчувать  згiннi
днi та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на
тi згiннi днi та мерщiй хапати свiй хлiб з поля. Осавула розказав  пановi,
що Микола Джеря знов бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддать Миколу  в
москалi. Та звiстка дiйшла до Джерихи.
   - Сину, не зачiпай лиш ти осавули,  не  дражни  пана!  -  благала  мати
Миколу. - Ти знаєш, що ми панщаннi люди: пан зробить з нами, що  схоче,  i
вволить свою волю.

   - Як же його не зачiпать, коли  вiн  нiби  знущається  над  нами.  Я  б
раднiший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а вiн такий гладкий, що в  свою
шкуру не потовпиться.

   - А що ми робитимемо, як вiн оддасть тебе в москалi? - сказала мати.

   - Не дiжде вiн того! - крикнув Микола, i його очi заблищали, неначе хто
кинув двома iскрами, як у того вовка.
   Микола вже був не молодий хлопець, а чоловiк з довгими вусами, з мiцним
станом, широкими плечима та мiцними руками.
   Мати замовкла. Нимидора почала плакати. Миколу взяв за серце не жаль, а
взяла злiсть. Вiн вийшов у садок, сперся на тин i  довго  стояв,  поки  не
прохололи його голова й груди.
   Одбули люди панщину, одбули вже й згiннi  днi,  а  все-таки  не  вижали
панської пшеницi до решти. Пшениця в пана вродила, як лiс, густа, як  щiт.
Бжозовський зiбрав людей i оповiстив, що дасть жати  за  снiп,  але  давав
дуже малий снiп. Микола не втерпiв i вихопився перед паном  з  словом,  що
люди пiдуть жати до графа.

   За ним обiзвався i Петро Кавун, а далi ще кiлька чоловiкiв.
   Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще  червонiше,  сiрi
очi аж налились кров'ю. Вiн зненавидiв Миколу, бо вгадував в його  гордих,
смiливих карих очах велику ненависть  до  себе.  Ту  злiсть  примiчав  вiн
навiть в його довгих чорних вусах, в мiцно  стиснених  губах,  в  твердому
неласкавому голосi. Вiн затупотiв ногами на одному мiсцi й крикнув:
   - То ти смiєш менi цвiкать в вiчi? То ти смiєш менi пiдбивать народ? Та
я зараз дам знать становому й накличу повне село  москалiв.  Я  вас  поб'ю
московськими руками й оддам усiх бунтарiв-хазяїнiв у  москалi!  Я  вас  на
Сибiр запроторю! - крикнув Бжозовський несамовито та все тупотiв ногами на
одному мiсцi.

   Пан прогнав Миколу й Кавуна з-перед  очей,  одначе  поступився  громадi
бiльшим снопом. Вiн боявсь, щоб часом люди i справдi не пiшли на графський
лан на заробiтки.

   Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна i ще чотири чоловiки в холодну на
висiдку. В пана була думка й справдi оддать Джерю й Кавуна в москалi.
   Посидiли вони взапертi день, а другого дня їх випустили, бо треба  було
панську пшеницю дожинать. Пiшов Микола  з  чоловiками  додому  та,  йдучи,
нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана i постановили втiкать
з села на далекi сахарнi, поки мине некрутчина.
   Тим часом трапилась несподiвана подiя. Осавулину жiнку  давно  дражнили
на селi злодiйкою, i хазяйки  нiчого  не  клали  напохватi,  де  вертiлась
осавулиха. В Кавунихи раз пропав шматок полотна,  що  бiлився  на  левадi.
Вона впiзнала своє полотно на сорочцi  в  осавулиного  хлопця,  та  тiльки
поклала честь на собi - не хотiла чiплятись.
   Саме тодi Кавун заколов кабана. Осавулиха навiдалась до Кавуна в хату i
вхопила пiд полу два шматки  сала.  Проворна  Кавуниха  зараз  постерегла,
глянувши на купу сала на столi, прожогом побiгла  слiдком  за  осавулихою,
витрусила своє сало й наробила  галасу  на  ввесь  куток.  Збiглися  люди.
Прибiг i Микола i почав кричать, що  злодiйку  треба  повести  по  селi  з
музиками. Микола порiзав шматки сала на четвертини, понизав їх на  мотузок
i почепив осавулисi на шию. Баби вхопили осавулиху попiд руки та й  повели
по селi. Микола йшов попереду й грав на скрипцi. Кавуниха грала рублем  на
качалцi. Осавулиха йшла i не знала, де дiти  очi  од  сорому.  Дiти  юрбою
бiгли слiдком; люди вибiгали з дворiв дивиться на ту комедiю.
   Осавула, довiдавшись про цей  Миколин  та  Кавунiв  вчинок,  спересердя
пiшов до пана й розказав, що молотники  крадуть  з  панського  току  жито;
поробили собi здоровi кишенi i  щовечора  насипають  повнi  кишенi  пашнi,
вертаючись додому. Вiн понабрiхував на всiх тих, що водили  по  селi  його
жiнку, а найбiльше на Джерю та на Кавуна.
   По селi пiшла про це чутка. Всi люди загомонiли, що  осавула  грiха  не
боїться: сам бреше, i ще й виказує пановi, як люди крадуть панську  пашню.
Микола з товаришами засiв на засiдки на левадi мiж вербами, i  саме  тодi,
як осавула вертався од пана, вони вискочили з-за кущiв, простягли  осавулу
й дали йому пiвсотнi добрих київ.
   - Оце тобi за пана, а це - за панiю, а це - за  панщину,  -  приказував
Микола, - адже ж пан не шкодує сiна своїм волам, ще й брагою їх  поїть,  а
ми так само панськi, робимо пановi, як воли, вiн нас не частує  брагою,  а
рiзками. Панське добро - то й наше добро, бо то наша праця, а земля  божа,
- говорив Микола, луплячи осавулу палицею.
   - Оце тобi за те, щоб ти пам'ятав, що виказувать панам на  людей  грiх,
бо ми не крали в пана, а своє брали й вертали собi, - приказували чоловiки
та все гнались за осавулою  навздогiнцi,  та  все  лупили  його  по  спинi
палицями.

   Осавула так боявся того грiха, що признавсь навiть в  йому  на  сповiдi
батюшцi; але все-таки пiшов до пана й розказав, хто його попобив палицями.
Пан постановив оддать Миколу, Кавуна i їх однодумцiв в москалi, та  ще  як
можна швидше.

   Пiшла чутка  про  некрутчину.  В  Скрипчинцях  вже  ловили  некрутiв  i
забивали в колодки. Микола й  Кавун  з  товаришами  постановили  того-таки
вечора тiкати на сахарнi в Стеблiв, у Канiвщину.
   Настав темний осiннiй вечiр. Все небо було засноване  хмарами.  Надворi
було поночi, як у погребi. Джеря повечеряв з Нимидорою та з  матiр'ю,  сiв
коло стола i задумавсь. Мати полiзла на пiч i незабаром заснула.  Нимидора
розклала в челюстях огонь i  сiла  коло  припiчка  прясти.  Червоний  свiт
миготiв по бiлих стiнах, по молодому Нимидориному лицi. Мичка  на  гребенi
свiтилась наскрiзь. Гребiнь  чорнiв  зубцями  проти  вогню.  Микола  сидiв
кiнець стола й не зводив з Нимидори очей. Його темнi смутнi очi блищали  в
темрявi. В його на душi було так важко, так тяжко, що й  Нимидоринi  брови
не могли його розважить. Микола сидiв, одягнутий в свиту.

   - Чом, це ти, Миколо, не роздягаєшся? - спитала в його Нимидора.

   - Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобi  казать,
- промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матерi.
   Нимидора поклала гребiнь на днище й сiла коло його.
   - Скажу тобi, моє серце, що на душi маю: я тебе, молоду,  цього  вечора
покинуть думаю. Я задумав цiєї ночi втiкать з  села  з  Кавуном  та  ще  з
чотирма, чоловiками.

   Нимидорi неначе хто гострим  ножем  штрикнув  у  серце.  Вона  охолола,
отерпла, зблiдла й сидiла мов нежива.
   - Не бiйсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать  в  москалi;  як
вiн нам обголить лоби, то ми тодi пропащi навiки; а тим часом  ми  втечемо
на сахарнi, перебудемо цей важкий час та й знов повертаємось.  Може,  воно
якось перетреться, перемнеться та й так минеться.
   - Ой, не кидай мене, моє серце, бо я  пропаду!  -  несамовито  крикнула
Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.
   - Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матiр: ви наробите галасу, тодi я
пропащий.

   Нимидора пiдвелась з лави i знов упала на лаву мов нежива.
   - Я не навiки тебе покидаю; я зароблю грошей i знов вернуся.

   - Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хлiб  їсти  й  воду  пити!  -
промовила Нимидора без слiз, наче простогнала.
   - Не проклинай мене, i не лай, i не плач! Ти думаєш,  менi  легко  тебе
покидать? Доле моя.  щастя  моє!  -  неначе  простогнав  Микола,  вхопивши
Нимидору в обнiмок i сам залився сльозами, як мала дитина. - Пiду з  села,
бо тяжко менi жити; пiду в лiси, пiду в степи, пiду в  пущi  й  на  гострi
скелi, а панщини таки робить не буду i в москалi не пiду.  Пiду  втоплюсь,
об камiнь розiб'юся! Нехай звiрi розшарпають моє тiло, а я все-таки втечу.
Все одно менi пропадать! -сказав Микола.

   - Що ж я буду в свiтi божому дiяти сама з малою  дитиною?  -  промовила
Нимидора й почала гiрко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать
по мертвому, i аж побивалась на лавi.
   - Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось  i  без  твоїх  слiз.  Мене
нужда iзсушила, iзв'ялила, як холодний вiтер  билину  в  полi.  Моє  серце
наскрiзь ножем пробите. Знайди  менi  сорочки,  знайди  харч  та  й  бувай
здорова! Як не вмру, повернуся, i повернусь не вдень, а вночi  застукаю  в
кватирку, а ти одчиняй дверi.

   - Пропаща я навiки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко  караєш?
Коли ж тебе дожидать додому?
   - "Тодi жди мене в гостi,  як  виросте  в  тебе  у  свiтлицi  трава  на
помостi", - одказав Микола словами пiснi, - а ти не  ламай  рук,  не  суши
очей та доглядай матерi й дитини. Як не вмру, то вернуся, нiде не дiнусь.
   Нимидора кинулась до колиски й схилилась, i нiби впала на дитину.
   - Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! - плакала
Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.
   - Нимидоро, годi голосить та плакати! Мене  ждуть  люди.  Давай  мерщiй
сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.
   - Не йди! Переночуй хоч одну нiченьку дома!
   - Не можна. Ми змовились;  мене  ждуть  люди.  Завтра  мене  заб'ють  в
кайдани, тодi я пропащий навiки.
   - Бодай всi нашi сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б
маленькою пропала, лучче б поневiрялась довiку в наймах, нiж  маю  терпiти
таке горе! - промовила  Нимидора  i  почала  шукать  сорочки  в  скринi  й
складати їх у мiшок. Микола вдягся в кожух, надiв  шапку,  кинув  у  мiшок
скрипку, поклонився до матерi,  поцiлував  дитину  i  блiдий,  як  смерть,
сумний, як осiння нiч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слiдом за ним.
   - Прощайте, рiднi пороги, де  походжали  мої  ноги!  Прощай,  Нимидоро!
Згадуй мене, моє серце, вiрними словами та дрiбними сльозами,  а  я  тебе,
доки живий буду, довiку не забуду.
   Надворi було поночi. Нiч була темна, але тиха.  Усе  небо  було  вкрите
густими хмарами, неначе чорною  рiллею.  Нимидора  випровадила  Миколу  за
ворота i насилу дiйшла до хати.
   Микола пiшов на вигон, де стояли старi верби: там  його  ждав  Кавун  i
чотири чоловiки, що налагодились потаєнцi втiкать на сахарнi.
   Нимидора вбiгла в хату, впала на лаву, схилилась на стiл, голова  упала
на руки, i довго-довго плакала i побивалась.  Гарячi  сльози  обливали  її
руки, лились на стiл, як кринична вода ллється з  джерела  на  траву.  Вже
трiски на припiчку погорiли, i тiльки одна  головешка  жеврiла  в  попелi,
мигочучи синiм одлиском. Вже в хатi стало поночi, а Нимидора все  плакала.
Вона виплакала всi сльози, а сон утiк од неї десь далеко в поле.
   Коли це одразу в хатi стало  видно,  як  удень.  Стiни,  пiч,  лежанка,
колиска, образи - все нiби облилося кров'ю.  Червоний  свiт  миготiв  нiби
хвильками й брижжами по стiнах, трусивсь, переливався з стiн на стелю,  на
жердку з одежею.

   Нимидора схопилась з мiсця i глянула на  вiкна.  Три  вiкна  були  нiби
завiшанi знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорi здалося, що  вона
збожеволiла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску  з
дитиною i рвонула її так, що всi вiрвечки  порвалися,  крикнула  не  своїм
голосом i вибiгла надвiр. Слiдком за нею вибiгла стара перелякана Джериха.
   Надворi було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всi верби,
кожну гiлляку, кожний збляклий жовтий листок, що телiпався на гiллi.
   Увесь двiр, садок, хата - все було залите червоним свiтом, нiби кров'ю.

   Нимидорi здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум'ям, що
горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо,
що запалилась уся земля пiд її ногами.
   - Рятуйте, хто в бога вiрує! - крикнула  Нимидора.  -  Рятуйте  дитину,
рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо вiн пропаде з тiлом i душею.

   - Бог з тобою, дочко! Це ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селi,
- обiзвалась мати, поправляючи хустку на головi.
   На селi гавкали собаки, спiвали пiвнi. Десь далеко  було  чути  шум  та
гам, неначе пiд землею. Всi люди на кутку спали. Нiде  не  видно  було  нi
живої душi.

   - Мамо, рятуйте Миколу! - знов закричала Нимидора, пригортаючи  колиску
до грудей.

   - Де ж Микола? - спитала мати.
   - Помандрував, покинув нас! - крикнула Ними-дора.
   - Коли? - спитала мати.
   - Оце тiльки що розпрощався зо мною i вас не звелiв будить та й пiшов у
мандрiвку кудись.
   - Боже мiй, свiте мiй! Чом же ти мене не збудила?
   - Я свiту за слiзьми  не  бачила,  я  про  вас  i  забула.  Стара  мати
заголосила на ввесь двiр, а  за  нею  й  Нимидора,  вертаючись  у  хату  з
колискою.
   - Що ж ми тепер в свiтi божому будемо дiяти та робити  без  хазяїна?  -
насилу промовила мати крiзь сльози.
   Нимидора тiльки голосила без слiз: в неї слiз не стало.
   А тим часом Микола з товаришами мандрував  з  села,  та  не  шляхом,  а
просто через поле межами.  Вони  всi  йшли  мовчки,  притаївши  дух  i  не
оглядаючись. Вже вони вийшли на гору, вже одiйшли  далеченько  од  села  i
дiйшли до лiсу. Коли це одразу перед  їх  очима  освiтився  лiс  легеньким
червонуватим свiтом. В селi бевкнув дзвiн на гвалт i жалiбно розлився його
гук по полi, попiд лiсом. Всi вони разом обернулись назад.
   Панський тiк по другий бiк села було видно ввесь, як удень.  По  самому
краю од поля горiв довгий ожеред  соломи.  Над  ожередом  стояло  полум'я,
неначе  кучерява  вогняна  квiтка,  однизу  вузенька,   вгорi   широка   з
позакручуваними  листками.  Полум'я  стояло  рiвно,  наче  свiчка  палала.
Надворi було тихо й поночi. Кучерявий дим йшов просто вгору до самих хмар.
Рядом з ожередом вже займався довгий стiжок нового  жита,  а  серед  рядка
стiжкiв знов спалахнула вогняна квiтка, лизнула тричi огняним язиком вгору
i запалала рiвним кучерявим  полум'ям.  Пiсля  того  запалали  всi  стiжки
суспiль, що стояли рядом до самого  поля.  З  десять  скирт  хлiба  палало
заразом, наче десять ставникiв горiло, а од їх пiднiмався густий  дим,  то
чорний, як смола, то бiлий, як осiннiй туман. Вгорi дим зливався докупи  в
один страшний стовп та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо  вгорi
заблищало  вогнем,  замиготiло  рiвними  хвилями,  неначе  клiпало  якимсь
страшним оком, кидаючи кров'яний свiт на село, на  ставок,  на  рiчку,  на
греблю, на верби, на широку долину. Кругом неба однизу, стояла  чорна,  як
земля, смуга, неначе огняне небо було пiдперезане оксамитовим поясом. Свiт
був такий ясний, що тополi на окопi кругом току було видно, як  удень.  На
тополях половина листя була зелена, а половина жовта. Зелений  лист  проти
вогню був нiби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим,
неначе хто його облив вишневим соком. Чорнi стовбури тополь чорнiли  проти
вогню, нiби викованi з залiза. Все село було видно, як на долонi, з  усiма
бiлими хатами, з клунями, з церквою, з садками й  вербами.  Ввесь  широкий
ставок був нiби залитий  кров'ю.  Раставиця  крутилась  на  левадах,  нiби
вогняна гадюка, що сипле iскрами, а в кров'яному ставку  одбивались  чорнi
стовбури осокорiв, чорне безлисте гiлля верб, неначе в прозору кров  хтось
накидав чорного дроту та залiзних стовпiв.
   Дзвiн сумно бевкав на гвалт. Пан вискочив з двору на  конi,  а  за  ним
козаки. Осавула покатав конем по  селi  будити  людей,  зганяв  їх  гасити
пожежу. Загавкали й завили на селi собаки, завештались люди, i всi побiгли
до току, чоловiки з  сокирами,  молодицi  й  дiвчата  з  вiдрами,  дiти  з
порожнiми руками обстали лавою огняний тiк, пороззявлявши рота й стоячи на
одному мiсцi. Одна баба з ляку чогось прибiгла з кочергою i стояла з  нею,
неначе донський козак  з  списом.  Пан  кричав,  осавула  верещав,  економ
репетував, скакаючи скрiзь на  конях  та  зганяючи  народ.  Народ  i  собi
кричав, та все стояв на одному мiсцi. Кiлька десяткiв  чоловiка  розкидали
стiжок i кидали снопи за окiп на поле. Двоє  барил  з  водою  стояло  коло
стiжка. Люди нащось лили воду вiдрами в огонь,  неначе  грались  в  якоїсь
iграшки.

   А полум'я йшло далi в осередок току,  до  клунi.  Другий  рядок  старих
скирт чорнiв проти вогню, неначе якiсь здоровi й довгi чорнi звiрi  стояли
рядками коло полум'я. Зайнялись i тi старi скирти, i неначе з землi  виник
одразу другий ряд огняних кучерявих квiток. Огонь лився далi, мов хвиля на
водi; можна  було  бачити  очима,  як  вiн  посовувавсь  по  стiжках.  Вже
зайнялась довга здорова клуня.  Купа  чорного  диму  вихопилась  з-пiд  її
високої покрiвлi, прорвалась i валувала вгору, нiби вище од самих хмар. За
димом палахнуло полум'я й обхопило клуню в одну мить з усiх бокiв.  Почали
летiть нiби пучками й фонтанами iскри. Шматки кулiв летiли вгору й горiли,
розсипались на повiтрi й трусили iскрами  додолу  на  поле.  З  полум'я  з
осередку  несподiвано  схопився  вихор,  неначе  клуня   роззявила   рота,
позiхнула й засопла на всю пельку. Вихор закрутив вогнем.  З  огню  почало
викидать цiлi снопи й шпурляло їх угору, як  кидають  подавальники  вилами
снопи на стiжок.

   Сполоханi горобцi та голуби вилiтали з соломи та з стiжкiв, пiднiмались
угору, чорнiли в диму, наче хто кидав грудками, а потiм займались вгорi на
вогнi, трiпали вогняними крильцями й  падали  нiби  кулями  й  грудками  в
огонь, неначе зверху крапав iскряний дощ.
   Весь тiк палав до останнього стiжка. Навкруги окопiв тополi  посохли  i
незабаром запалали, неначе рядки  ставникiв.  Швидко  дим  став  менший  i
бiлiший. Де були стiжки, там лежали й жеврiли купи вогняної мерви.  Тополi
жеврiли, неначе хто позабивав розпеченi в огнi червонi залiзнi кiлки. Небо
миготiло слабкiше й  тихiше.  Червоне  кружало  серед  неба  поменшало,  а
оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не  пiднявся  до
самої середини неба.

   Шiсть чоловiка стояли пiд лiсом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та
все казали, що хтось зумисне пiдпалив тiк...
   - Отак i треба нашому пановi! - гомонiли чоловiки. -  Добрий  заробiток
матиме пан на хлiбi цього року.
   - Цей хлiб згорить, а на прийдешнiй рiк знов у  його  буде  повний  тiк
хлiба, - промовив Джеря.
   - I хто його пiдпалив? - питав наче сам у  себе  Кавун.  -  А  дивiться
лишень, чи не лiтає чия душа в полум'ї? Як лiтає,  ми  впiзнаємо,  чия  то
душа, й знатимемо, хто оце пiдпалив тiк.
   - Дурна була б душа: полiзла б в огонь! Хiба для неї  не  лучче  сидiть
дома та не рипаться, - обiзвався Микола, а сам шукав  очима  своєї  оселi;
вгледiв купу верб коло своєї хати, що бiлiла проти вогню, i все дивився на
тi верби пiд котрими вiн зрiс, пiд котрими покинув свою хату, свою  матiр,
жiнку, дитину, покинув половину свого серця.
   - Цур їй, цiй пожежi! Кидаймо та ходiмо  просто  лiсом,  поки  пан  нам
присвiчує, - промовив Микола,  останнiй  раз  глянувши  на  свої  верби  i
вхопившись руками коло серця.
   Шiсть чоловiка ввiйшли в лiс. Червоний свiт блищав по товстих дубах, по
старих липах. Дерево чорнiло, як залiзнi стовпи, i тiльки бiлi берези ясно
й виразно лиснiли, неначе обшитi полотном та облитi  рожевим  соком.  Вони
ввiйшли в темну чорну долину i неначе одразу пiрнули пiд землю.
   Тим часом в Джеринiй хатi ще довго голосила  стара  мати  з  Нимидорою.
Каганець блимав коло комина, неначе старець блимав слiпима очима. Нимидора
впала на лаву i вже не плакала, а тiльки стогнала, нiби через сон.  В  неї
голова нiби горiла вогнем; блiде лице стало червоне.  Мати  сидiла  кiнець
стола та тiльки дивилась на неї.  Нимидорi  здалось,  що  вона  горить  на
панському току в полум'ї, що коло  неї  Микола  i  небiжчик  старий  Джеря
молотять огнянi снопи; з снопiв сипляться не зерна, а iскри i  падають  на
її лице, на груди, на очi. Нимидорi здалось, що вони самi неначе поробленi
з розпеченого червоного залiза, свiтяться наскрiзь, пашать вогнем  та  все
б'ють червоними залiзними цiпами по вогняних снопах.

   - Мамо! чи ви бачите, якi стали Микола та батько? Он подивiться! Вони з
червоного гарячого залiза... А якi в їх очi! Боже мiй!  в  їх  не  очi,  а
жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже ж  пани  будуть
їсти пшеничнi iскри, що летять з тих снопiв?
   - Що ти говориш, дочко? Схаменись! Перехрестись  та  помолись  богу!  -
промовила Джериха i  почала  будить  Нимидору  та  торсать  її  за  плечi.
Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як  огонь.  Джериха  достала
орданської свяченої води, помочила Нимидорi голову й груди, очi й щоки.
   - Мамо! - обiзвалась нишком Нимидора, пiдвiвшись з постелi. - Чи чуєте?
Хтось стукає в кватирочку... Чуєте? Це вiн, це  вiн  вернувся,  мiй  голуб
сизий.

   Нимидора схопилась з лави й кинулась до вiкна. Нiч  була  темна.  Вiкна
чорнiли, неначе позавiшуванi чорним сукном.
   - Мамо, гляньте, як видно надворi! Я бачу ввесь  двiр  i  садок.  Мамо!
Микола приїхав на бiлому конi! Он подивiться! Та такий гарний та ясний, як
сонце, а на йому золота одежа та червоний пояс.
   Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вiкна.
   - Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою? -  говорила  Джериха
та все хрестила Нимидору, хрестила вiкна, хрестилась сама. Їй здалось,  що
до Нимидори вже лiтає перелесник.
   Ненько моя! Боже мiй!..  Микола  стає  вогнем,  пiднiмається  й  летить
угору! Боже мiй! Вiн полетiв до неба i вже не вернеться до мене! Пропаща я
навiки! - крикнула несамовито Нимидора чудним  голосом  i  впала  знов  на
лаву, як камiнь. Джериха перелякалась i не знала,  що  робить.  До  самого
свiту вона хрестилась та молилась, поки Нимидора  заснула  важким,  тяжким
сном.

   III_

   Микола з товаришами помандрував на сахарнi в Канiвщину, в Стеблiв.  Вiн
iшов не великим битим шляхом, а через малi села  понад  Россю,  невеликими
дорогами, щоб не стрiнуться з вербiвськими людьми або й з своїм паном.
   В Стеблевi, де  кiнчається  мiстечко,  де  Рось  виривається  з  тiсних
берегiв, обставлених скелями, є дуже гарне мiсце. Там Рось  минає  чималий
скелистий острiв Замок i знов зливається з своєю Самовiлкою. Зараз за  тим
островом скелистi високi береги  оступаються  од  рiчки,  подаються  трохи
набiк, а  там  далi  камiння  ховається  пiд  землею,  гори  розступаються
пiвкругом, i по рiвному полю в'ється рiчка по зелених  луках  та  левадах.
Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе  здоровий  кам'яний
звiр з чистого камiння, на котрому стирчить нiби здорова кам'яна шерсть то
ножами, то стовпчиками, то нiби пилками iз здоровими зубцями. Усе це  нiби
накидано зверху на подовжасту купу скель, а  на  самому  кiнцi  тiєї  купи
стримить високий, як стовп, камiнь на вiсiм сажнiв, зверху товщий,  неначе
на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тiльки очей  та  носа,  щоб
той камiнь був схожий на давнього iдола. Той стовп  стримить,  неначе  рiг
кам'яного величезного звiра.
   На островi пiд кам'яною стiною притулився здоровий питель на два  етажi
i трохи не достав покрiвлею до верха скелi. Коло самого питля з берега  на
острiв висiв перекинутий мiшок з поренчатами.  Мiсток  висить  високо  над
Россю, прикований залiзяками до скелi на обох берегах Росi. Пiд ним шумить
i б'ється об камiння бiла водяна хвиля. Просто по Росi вгору видно  високi
скелистi покрученi береги, а там далi над самою скелею, що  зветься  Спас,
стоїть церква серед  зеленого  дерева,  котру  видко  наче  через  кам'янi
ворота.
   В тому мiсцi, нижче од Замка, пiд самою скелею стояла фабрика, здорова,
бiла, висока, з високим чорним стовпом, котрий  виганявся  трохи  вище  од
скелi. Нижче од фабрики, на рiвнинi, мiж зеленими  вербами,  бiлiли  рядки
нiмецьких мурованих домкiв, з бiлими стiнами на причiлках до самого  верху
покрiвлi. Веселi домки тонули в вербах.  Мiж  домиками  вештаються  нiмцi;
нiмкенi в  червоних  сукнях  брали  воду  з  криницi;  коло  їх  вешталися
нiмченята в узесеньких штанцях. Там жили всi нiмецькi майстри  й  директор
сахарнi.
   Микола й його товаришi прийшли в контору, де сидiли директор та писарi.
В здорових просторих покоях скрiзь по закутках були поробленi з дроту нiби
клiтки, а в тих клiтках сидiли писарi. Коло одного стола  сидiв  директор,
високий, поставний бiлявий нiмець з довгими вусами та сiрими очима. Вiн не
спитав вербiвцiв про пашпорти, не спитав навiть, звiдкiля  вони  родом,  i
тiльки позаписував  їх  ймення  й  прiзвища.  Микола  назвав  себе  Iваном
Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату  по  три
карбованцi на мiсяць на панських харчах i звелiв йти до сахарнi.
   В сахарнi другий нiмець, машинiст, поставив їх коло  машин  на  роботу.
Кругом їх кипiли здоровi казани з малясом,  стукотiли,  гуркотiли  колеса,
дрижали здоровi ремiннi паси, перекинутi од низу через  стелю  на  верхнiй
етаж. Бiднi хлiбороби озирались на всi боки на тi страшнi, здоровi, лапатi
машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх  завели  в
якесь страшне пекло.

   Настала нiч, а їм здавалось, що з-за машини от-от  вискочать  дiдьки  й
потягнуть їх пiд тi машини з страшними зубцями. Нiмець все  показував  їм,
як ходить коло машини, i вони насилу оговтались, насилу  призвичаїлись  до
обстави, до нової роботи.

   Опiвночi, сливе перед свiтом, задзвонили в дзвоник,  й  iншi  робiтники
стали на їх мiсце, а вони пiшли до  казарми  на  ночiвку.  То  була  нiчна
змiна.
   Мiж бiлими, чистими нiмецькими домнами, мiж  зеленими  вербами  чорнiли
двi довгi казарми для бурлак. Казарми були  довгi,  обiдранi,  з  оббитими
дощем стiнами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати  для
людей. На кiнцi кожної казарми в кутку стояли здоровi казани, замурованi в
цегляну пiч, де варили бурлакам їсти.
   Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з  Вербiвки.  Була  недiля.  В
селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад  Россю,  мiж
скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли  бурлаки.  Мiж  ними
був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно
було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець
пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки
з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю.  На
Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта  свита,  старi  шкарбани  з
дiрками, звiдкiль виглядали солом'янi устiлки. Волосся на головах у бурлак
було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою  сидiли  за
столом бурлаки в таких чорних сорочках i з  такими  невми-тими  видами,  з
такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться  було
страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на  їх  ледве
червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi  нечупарними  бурлацькими
руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i  частували
бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла
й почала його лаять за те, що вiн грає до служби божої. Через усю  казарму
попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома  й  потерть.
На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi
свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму  i
згортувала з полiв барлiг. П'янi бурлаки затягли пiснi;  Микола  пригравав
їм на скрипцi.
   - Господи! нема  вам  нi  празника,  нi  недiлi!  -  гукнула  богобояща
молодиця з другого кутка. - Чи не чуєте, що до церкви дзвонять?
   - Дзвонять, бо їх на панщину не гонять! - обiзвавсь приказкою Микола  i
задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались.
   В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи:
   - Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого  пана
Бжозовського.
   - Невже? - аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку  на  стiл,  що  вона
загула нiби не своїм голосом.
   - Їй-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу!

   Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти.
   - Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це  приїхав  по  нашi
душi, - сказав Микола. - Але  чорта  лисого  забере  звiдсiля  до  себе  в
Вербiвку, а не нас.

   - Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, - обiзвався один
бурлака.

   - Де ж ти його бачив? - спитав Джеря в Кавуна.
   - Сидiв в заїздi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав  його  руду
голову й червону пику та й дав драла  за  жидiвськi  хати  через  тини,  -
сказав Кавун.

   - В котрому вiкнi вiн сидiв? - знов спитав Микола.
   - В самому крайньому, що зараз од угла з причiлка, - сказав Кавун.

   Микола подумав, встав, покликав Кавуна i вербiвських  бурлак  надвiр  i
нишком промовив:

   - Знаєте що, хлопцi? Давайте провчимо вражого  пана,  щоб  не  квапився
ганяться за бурлаками!
   - Як же ми його провчимо? - спитали бурлаки.
   - Нападемо вночi на станцiю, видеремо вiкно, влiземо в кiмнату та  дамо
йому стiльки стусанiв i рiзок, скiльки вiн колись надавав нам на економiї.

   - Добре, їй-богу, добре! Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам'ятав  до
нових вiникiв, - загукали бурлаки.
   Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один  за
одним втекли з казарми i поховались у  скелях  мiж  густими  лозами.  Вони
поклали клунки пiд голови i полягали спати.
   Пан Бжозовський i справдi довiдався од людей, що  бували  по  ярмарках,
про вербiвських утiкачiв. Микола показав дорогу iншим,  i  слiдом  за  ним
багато людей  повтiкало  на  стеблiвськi  заводи.  Бжозовський  приїхав  в
Стеблiв, пiшов на справу до стеблiвського пана i полаявся з ним за те,  що
вiн приймає до  себе  на  фабрики  без  пашпортiв  його  панщанних  людей.
Бжозовський задумав  другого  дня  з  сiльською  полiцiєю  половить  своїх
крiпакiв i вернути додому.
   Надворi  смеркало  й  сутенiло.  Микола  з  товаришами  спав  в  лозах,
готуючись в далеку дорогу. В пiзню добу вiн побудив  товаришiв;  всi  вони
рушили з лiз i потяглися на мiсто до корчми. Нiч  була  темна,  тiльки  на
небi ясно блищали зорi. Надворi було холодненько, як буває весною. Бурлаки
прийшли на мiсто. В однiй  жидiвськiй  хатi  ще  блищало  свiтло.  Бурлаки
посидiли на призьбi коло однiєї жидiвської хати, поки не погасло свiтло, i
крадькома через тини та городи прийшли до  заїзду.  В  заїздi  все  спало.
Скрiзь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вiкно, де Бжозовський
сидiв удень з люлькою в зубах. Вiкно виходило не на вулицю, а на подвiр'я.
Бурлаки обiйшли кругом заїзду, пiдiйшли пiд вiкно i  почали  прислухатись.
Крiзь вiкно було чути, як Бжозовський сопiв та хрiп на всю кiмнату.
   - Починаймо! - зашепотiв Микола i почав одколупувать ножем вiкно. Другi
бурлаки помагали йому. Поганенькi  рами  й  завiски  швидко  подалися  пiд
дужими руками, мов  тонке  павутиння.  Микола  вийняв  i  виставив  вiкно,
поставив його коло стiни i полiз у кiмнату. За ним  слiдом  полiзли  другi
бурлаки.
   Як той звiр кидається на товаряку, так кинувся Микола  на  Бжозовського
лiжко i налапав пановi ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос  i  не
мiг навiть крикнуть: як блискавка, мигнула в його головi думка про  Миколу
й вербiвських бурлак. Микола однiєю рукою вхопив пана за  ногу,  а  другою
почав давать стусани в груди. В хатi було поночi, як у льоху.  Бжозовський
звився, як уж, та й шугнув просто в дверi, як сполоханий  пiвень.  Бурлаки
не знали, де дверi, i тiльки крутились по хатi. Пан  перебiг  прихожу,  де
спав осавула, i побоявся бiгти надвiр: в його була думка, що  коло  дверей
засiли на вартi  i  стережуть  його  другi  бурлаки.  Бжозовський  налапав
сiнешнi дверi i в одну мить кинувся по дверях на горище. В сiнях, на  його
щастя, не було стелi. Вiн видряпався по дверях на горище й кинувся  бiгти.
Одначе бiгти не було куди: вiн вдарився лобом об  крокву  i  поколов  собi
лице куликом. Од переляку на його лобi виступив холодний пiт. Вiн присiв у
самiсiнькому куточку пiд покрiвлею.
   Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кiмнатах, лапали руками по
всiх закутках, лазили пiд лiжка i не знайшли пана. Микола  був  лютий,  як
звiр, i посатанiв.
   - Доставай сiрникiв! Свiти свiтло? - шепотiв вiн сливе нишком бурлакам.
- Будемо гамселить при свiтлi... що бог дасть!
   Кавун дiстав з кишенi сiрники, тернув сiрником об стiну. Огонь  спахнув
- i бурлаки вгледiли порожнє лiжко,  а  в  прихожiй  вербiвського  осавулу
долi. Осавула лежав на спинi i  спав  мiцним  сном,  аж  рота  роззявив  i
вищирив зуби. Бурлаки без  сорому  засвiтили  свiчку,  миттю  кинулись  на
осавулу i почали його лупцювать кулаками. Кавун  накинув  йому  на  голову
свиту, ще й сам сiв зверху. Переляканий осавула тiльки харчав пiд Кавуном.
   Бжозовський, сидячи на горищi, почув те страшне харчання. Один  бурлака
вгледiв одчиненi дверi, догадавсь, де подiвся Бжозовський, i почав дертись
по дверях на горище. Бжозовський  схопився  з  мiсця,  мiж  латами  продер
кулики видерся на покрiвлю i стрибнув з стрiхи додолу. Пiд  стрiхою  стояв
воловий вiз.  Вiн  потрапив  на  вiз,  страшенно  обiдрав  собi  литку  об
полудрабок, скочив з воза й побiг через двiр. Перескочивши в  город  через
тин, вiн присiв пiд тином i боявся бiгти далi. Йому здавалось,  що  бурлак
повний двiр, повний город, що вони  позасiдали  на  засiдки  скрiзь  попiд
вiкнами, попiд стайнею, поза тинами. Йому здавалось, що от-от знов на його
спину плигне Джеря i почне лупцювать його в груди кулаками.

   - Тiкаймо звiдцiль, браття! - промовив  Микола.  -  Тiкаймо!  Вислизнув
жмикрут з наших рук! Не животiти теперечки нам на свiтi.
   Один бурлака схопив з стола золотий годинник i  хотiв  сховати  його  в
кишеню.

   - Не зачiпай! Це наша кров! - крикнув Микола несамовито,  видер  з  рук
годинник i брязнув ним об  помiст  з  усiєї  сили.  Годинник  дзенькнув  i
розбився на дрiб'язки. Микола вискочив через вiкно надвiр; за  ним  почали
плигать другi бурлаки. Свiтло погасло. Пан бачив, як блиснуло  свiтло,  як
бурлаки стрибали з вiкна  надвiр,  i  з  переляку  дременув  просто  через
грядки, нахиляючись при самiй землi. Його ноги грузли  в  м'яких  грядках.
Грудки землi летiли на всi  боки.  Молода  кукурудза  лущала  пiд  ногами.
Бжозовський вбiг у молодий бур'ян i прилiг у йому на саму землю.
   Бурлаки зникли. Надворi стало тихо.  Тiльки  осавула  в  хатi  охав  та
стогнав. Довго Бжозовський лежав у бур'янi  та  прислухавсь.  Вiн  втратив
памороки i тiльки тодi опам'ятався, як почув, що в його все тiло труситься
од холоду, а зуби аж цокотять.
   На селi десь далеко заспiвав пiвень. Той пiвень неначе розiгнав дiдькiв
для Бжозовського. Вiн набрався смiливостi,  пiдвiвся,  глянув  на  небо  i
побачив, що забiг таки далеченько. Грудки муляли в босi  ноги,  а  холодна
земля обсипала ноги, наче снiг. Вiн прийшов до  заїзду,  побудив  жидiв  i
звелiв  погоничевi  зараз  запрягать  конi.  Осавула  ледве  ворушився  од
стусанiв.
   Пан ще вдосвiта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже
далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темної ночi, вони все бiдкались, що їм не
спосудилось добре оддячить своєму пановi. Вони брались не  на  пiвнiч,  де
було так само багато сахарень, а на пiвдень. Туди їх тягло почування  волi
на степах; туди, далеко на степи, їх надила якась  невiдома  сила,  на  тi
шляхи,  на  тi  степи,  де  колись  ховалась  воля  українського   народу,
невважаючи на другу пащеку страшного степового звiра -  татар.  Та  й  цей
степовий звiр, мабуть, не був такий страшний,  як  свiй  небезпечний  звiр
домашнiй, котрий катував їх i знущався над ними без жалю.
   В той час Бжозовський вертався до Вербiвки. Четвiрня добрих коней несла
легенький фаетон нiби на руках. Осавула ледве поспiшав  за  ним  маленькою
бiдкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, i  вся  кров  кидалась
йому в голову, заливала його очi. Вiн почував на своїх  грудях  бурлацький
кулак, i йому здавалось, що саме в тому мiсцi пекло його нiби вогнем.  Вiн
пригадував, як втiкав через горище, як скакав  з  покрiвлi  на  землю,  як
лежав у бур'янi, i ввесь його шляхетський гонор  пiднявся  з  самого  дна,
кипiв, клекотiв у його душi. Вiн догадувавсь, що й  погонич,  певно,  знає
про те дiло, знає й осавула, знає й увесь Стеблiв, знатиме й уся  Вербiвка
i всi пани-сусiди. Од помсти вiн усе штовхав погонича кулаком у спину,  як
тiльки той не потрапляв на добру дорогу, як тiльки фаетон нахилявся набiк.
Погонич од злостi передавав тi стусани  коням,  лупцював  їх  немилосердно
гарапником попiд черево, а конi  передавали  злiсть  панському  фаетоновi,
хвицали по йому заднiми копитами й трохи не поносили.

   Вже свiнуло надворi, вже й зiйшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали.
Вони поминули багато сiл, багато сахарень  та  суконних  фабрик,  нiде  не
спочивали i не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде  гнаться  за
ними. Опiвднi вони звернули в лiсок, з'їли по  шматку  хлiба,  напились  з
кринички погожої води i помандрували далi.  Ввечерi  з'явилось  на  долонi
велике мiстечко з двома бiлими мурованими церквами. За мiстечком  осторонь
стояли здоровi сахарнi з високим чорним стовпом. Вiтер повiвав од  заводу,
i далеко на полi було чути препаскудний противний  сморiд  од  перепалиних
кiсток, од гнилого малясу.

   Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки  ввiйшли
в мiстечко. То була Черкащина.
   - Ставаймо тут на роботу в сахарнi, - промовив Джеря. - Ми  зайшли  вже
далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан.
   - Де пристанемо, там i на роботу станемо, - сказав Кавун. - Сахарень  є
доволi; ми вже поминули їх по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось
тут.

   Але треба нам десь переночувать.
   - Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять,  -  промовив
Джеря.

   Бурлаки сiли на окопi коло царини,  трохи  одпочили,  з'їли  по  шматку
хлiба та по цибулi i ввiйшли в мiстечко.
   - Чи будемо  проситись  до  багатих,  чи  до  бiдних?  -обiзвався  один
бурлака.

   - Спробуємо переднiше до багатих, - сказав Микола.
   Бурлаки повернули повернули до  великої  хати  i  ввiйшли  у  двiр.  На
просторному дворi мекали вiвцi,  стояли  потомленi  воли.  Молодиця  доїла
корову. Старий чоловiк порався в загородi.
   - Добривечiр вам! З понедiлком будьте здоровi!  -  сказали  бурлаки  до
хазяїна, пiднявши трошечки шапки. - Будьте ласкавi, пустiть переночувать!

   - А хто ж ви такi; звiдкiля бог несе? - спитав хазяїн.
   - Ми йдемо здалека на заробiтки й хочемо стати на роботу в  сахарнi,  -
сказали бурлаки.
   Хазяїн бистро кинув на їх оком i задумався. Перед  ним  стояли  люди  в
чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й  пiдборiддями,  в  старих
драних свитках, в старих дiрявих брилям з червоними очима.
   - То ви б то бурлаки, чи що? - спитав їх хазяїн згорда.
   Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив:
   - Та еге ж! Не з добра стали бурлакувать...
   - Коло нашої хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, - i
доброго, i лихого. Шукайте собi, люди добрi, пристановища деiнде, промовив
хазяїн i кинувся до роботи.

   Бурлаки мовчки повернули з двора, а Микола не стерпiв i промовив:
   - Та й ми такi хазяїни, як i ти, чоловiче, та тiльки лиха доля  погнала
нас з дому.

   Бурлаки пiшли до другої хати, далi до третьої: їх нiде  не  пускали  на
нiч. Коло самої церкви вони зайшли  до  одної  убогої  молодицi  й  почали
проситись переночувать в клунi.
   - Я б вас пустила, та мого хазяїна нема дома. Я не знаю... я б  рада  й
пустить, та... - говорила молодиця, заникуючись.
   Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли  з  села
од пана, як бiдували, як набрались лиха,  i  розжалобили  добру  молодицю.
Вона пустила їх на нiч у клуню, ще й наварила на  вечерю  кулешу.  Бурлаки
покотом полягали на соломi й спали як убитi. А добра молодиця,  вернувшись
до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в  скриню  всю
одежу, яка висiла на жердцi, пiдперла дверi кочергою й рогачем i довго  не
спала, та все думала за бурлак.

   Другого дня, тiльки що свiнуло, молодиця встала й почала оглядать  хату
i все, що було в хатi: подивилась на скриню,  заглянула  в  скриню  -  все
добро було цiле. Вона перехрестилась  i  вийшла  надвiр.  Бурлаки  покотом
спали на соломi як побитi. Молодиця затопила в печi й почала варить  обiд.
Бурлаки встали, повмивались, помолились богу  до  схiд  сонця,  подякували
молодицi й пiшли до сахарень.


   IV_

   Сахарнi  стояли  за  великим  ставком,  захищенi   глибоким   ровом   i
обгородженi стiною. Шлях вився до  великої  мурованої  брами;  коло  брами
стояла сторожка для вартового, помальована бiлими й  чорними  смугами,  як
малюють скарбовi сторожки для москалiв. Бурлаки ввiйшли в браму i побачили
цiлий невеличкий городок. Перед ними була зовсiм мiська вулиця з мостовою,
з тротуарами. По обидва боки стояли невеликi мурованi домики  з  здоровими
вiкнами; коло їх зеленiли  садочки.  То  були  житла  для  нiмцiв  та  для
писарiв. На другiй вулицi стояв чималий дiм директора рафiнаду.  Там  була
навiть школа, тiльки не для просвiти народу, а  задля  того,  щоб  вивчить
хлопцiв на писарiв для фабрицьких канцелярiй. В кiнцi вулицi стояв високий
будинок; то був театр - панська примха, для розваги офiцiалiстiв, їх дочок
i синiв та писарiв, а пiд ним були крамницi з  усяким  крамом.  Далi  йшли
довгi магазини а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на
чотири поверхи, з другого на п'ять. Коло самого ставка  стояв  рафiнад  та
костопальнi з високими чорними стовпами. За  сахарнею  здоровий  двiр  був
закиданий сажнями дров; звiдтiль тяглась залiзна дорога до заводiв.  Серед
того двора мiж сажнями дров стояла парова машина; там  рiзали  колодки  на
дрова, складали дрова на вагони i везли їх  просто  до  парових  машин  на
заводи.
   По всьому дворi й по тому мiстi  сновигали  позамазуванi  робiтники,  в
чорних сорочках, з чорними видами. Скрiзь було чути гук, шум, гам,  свист.
Машини в заводах стукотiли та гуркотiли, аж  стiни  гули  й  трусились.  З
високих виводiв завжди валували стовпи чорного, смердючого  диму.  Бурлаки
дiйшли до сахарнi й почали  розпитувать,  хто  приймає  людей  на  роботу.
Робiтники показали їм на один дiм, де жив посесор тих заводiв.
   Посесор був єврей, Абрам Мойсейович Бродовський. Всi заводи  належались
до одного дуже багатого пана, котрий жив за границею, й рiдко приїздив  на
заводи. Єврейське господарство вже далося взнаки людям i кидалось в  вiчi.
Огорожа мiсцями лежала на землi, по двору  стояли  гнилi  калюжi;  будинки
були облупленi, вiкна в хатах були повибиванi;  подекуди  цiле  стадо  кiз
гуляло по садочках i гризло дерево.

   В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов  сам
посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима,  в
чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з
печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi
перснi з  дорогими  блискучими  камiнцями.  Комiрчики  й  сорочка,  чорний
блискучий галстук на шиї були  засмальцьованi,  аж  блищали  проти  сонця.
Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали  йому
дуже характерний вид. Невважаючи на його багате  вбрання,  на  золото,  од
його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею,  як  вовки
впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi.

   - Чого вам треба? - спитав у бурлак Бродовський.
   Всi робiтники поздiймали перед ним шапки. Вербiвськi бурлаки  не  зняли
шапок, не поклонились, тiльки згорда поглядали на його, неначе  вони  були
хазяїнами в сахарнi, а Бродовський був наймитом.
   - Ми хочемо стать на роботу в сахарнi, - обiзвався Микола згорда.

   - Ну, коли хочете, то ставайте, - сказав Бродовський.
   - А хiба ти приймаєш тут на роботу? - спитав Микола якось з  осмiхом  i
гордо.

   Бродовський зобидився. Всi робiтники осмiхнулись.
   - Коли хочеш ставать на роботу в мене, то не тикай на мене! Ну,  що  це
таке з цими мужиками! Я тут хазяїн. Хiба ти не знаєш, чи що?
   - Авжеж не знаю! Хто тебе знає, що  ти  таке,  -  сказав  Микола  якось
сердито, як звичайно селяни говорять.
   - Чого ти кричиш на мене! Ну, я з тобою свиней не пас! Ну, коли хочеш в
мене служить, то не тикай на мене, бо я тут пан, -  промовив  уже  сердито
Бродовський.

   Микола трохи не загнув Бродовському в  батька-матiр  i  насилу  вдержав
язика; одначе вiн уже зумисне поминав те капосне "ви". Вiн усе-таки  бачив
перед собою жида, хоч i багатого.
   Бродовський, взявши в посесiю сахарнi, довго  морочивсь,  поки  привчив
людей казати йому "ви", а хто на його тикав, тому  вiн  довго  не  видавав
плати за роботу. Однi захожi бурлаки довго не гнулись, та  все  тикали  на
його, на дiтей, навiть на його жiнку, хоч вона зовсiм була схожа на паню.
   Бурлаки згодились з Бродовським по три карбованцi на  мiсяць,  на  його
харчах i пiшли до казарм.
   - Чи не комедiя, вражого сина, з жидом!  -  сказав  Микола.  -  Служили
панам, а це вже довелось служить жидам. Покуштуємо ще  жидiвського  хлiба,
який вiн на смак.

   Бурлаки ввiйшли в казарми. Казарми, довгi без мiри,  були  ще  поганшi,
нiж на стеблiвськiй сахарнi. В хатi було повно барлогу, як у  свинюшниках;
там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої  одежi,  от
кислого борщу, од бурлацьких онуч.
   На заводах задзвонили в  дзвоник.  Густими  рядками  потяглися  люди  з
заводiв. Однi пiшли в мiстечко; за всi днi найнятi робiтники пiшли на обiд
в казарми.

   Бурлаки посiдали обiдать. Кухарi насипали з  великих  казанiв  у  миски
борщ. Той борщ був такий смачний,  що  вербiвськi  бурлаки,  виголодавшись
пiсля дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщi була сама  за
себе бутвина та квас; подекуди тiльки плавали таргани замiсть м'яса. Пiсля
борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе  сало  тхнуло  лоєм.
Хлiб був чорний, як свята земля.

   - Ото каша! - промовив Микола. - I в Вербiвцi бiдував, а  такого  добра
не їв. Чи й сам пан жид їсть таку кашу?
   - Поживеш, чоловiче,  покуштуєш  ще  й  кращої  кашi,  -  озвався  один
бурлака.

   Дзвоник задзвонив, i всi бурлаки  знов  пiшли  на  роботу.  В  казармах
зостались самi вербiвцi, зостались i задумались. Кожний згадував  за  свою
хату, за свою жiнку, своїх дiтей. Микола сидiв i журивсь.
   - Чи доведеться нам коли вернуться додому? - спитав Кавун  наче  сам  у
себе.

   - Як ухопить нашого пана, то, може, й повертаємось, - промовив Микола.

   - А коли ж то його вхопить, коли вiн здоровий, як вiл, - знов обiзвався
Кавун i похилив на стiл свою русяву голову, своє довгообразе лице з тонким
рiвним носом i з довгими вусами.
   - Та й смердить же наша хата! - сказав Микола i вийшов надвiр.  За  ним
вийшли i другi вербiвцi.
   Казарми  стояли  над  самим  ставком.  Ставок  був   здоровий,   далеко
розливався в поле мiж двома  невисокими  горами.  За  ставком,  од  самого
берега йшов на гору старий лiс високою рiвною  стiною,  переходив  гору  й
ховався в долинi, за горою. Половина лiсу вже пiшла на  сахарнi,  а  друга
половина, наче по шнурку обрубана,  стояла  в  пишнiй  красi,  нiби  хтось
зумисне насадив його стiною до самого ставу. Товстi граби, берести,  дуби,
кленки стояли, нiби густо наставленi стовпи, з зеленою  покрiвлею  зверху.
Круглi зеленi широкi верхiв'я вкривали лiс зверху, нiби зеленими  шатрами.
А там далеко на яру блищав ставок, зеленiли береги; а далi  в  водi  стояв
стiнами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькi гнучкi стебла  здалеки
були схожi на купи павутиння. Вiн одбивавсь у водi ще тоншим, ще нiжнiшим,
неначе пiд водою плавав зелений пух.
   Бурлаки хотiли скупатись, але глянули в воду i побачили, що  вода  була
густа й смердюча. Дохла риба плавала  коло  берегiв:  в  ставок  випустили
маляс i зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила.
   Вербiвцi стали на роботу в сахарнi. Ця робота  була  для  їх  легша  од
роботи на полi, але зате нуднiша. На полi, на чистому повiтрi  було  якось
веселiше й охотнiше робить, нiж коло  машини,  мiж  стiнами,  на  помостi,
слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу.
   Минув мiсяць. Бурлаки пiшли до  посесора  за  грiшми.  Бродовський  сам
одлiчував плату робiтникам, незважаючи на те, що був дуже багатий: вiн був
з простих євреїв.

   Микола стрiв на подвiр'ї Бродовського жiнку. Вона  була  убрана  зовсiм
по-панськiй, але її лице, її нечепурна  одежа,  чорний  подiл  спiдницi  i
розкудлане волосся на головi - все це показувало, що вона не панiя.
   - А де твiй чоловiк? - спитав Микола в посесорiшi
   - Що ти, свиню! Ну! Чого ти на мене тикаєш? Я тобi  не  дам  грошей  за
мiсяць. Нiяк не привчимо цих хамул, як треба розмовлять з панами.
   - Авжеж пак! Хiба я дурно робив мiсяць,  -  сказав  Микола.  Бродовська
пiшла жалiтись на бурлак до свого чоловiка.
   Бродовський вилаяв бурлак, одлiчив i видав грошi i вилiчив за всi  днi,
коли бурлаки були слабкi й не були на роботi. Бурлакам довелось забрати не
всю свою мiсячну плату.

   - Ну, не забагатiємо в цього пана!  -  промовили  бурлаки,  вийшовши  з
двора.

   Бродовський поставив шинок коло самих заводiв, хоч усi шинки в мiстечку
були закупленi  в  дiдича  таки  Бродовським.  Бурлаки  в  шинку  оддавали
Бродовському назад за його горiлку заробленi в його грошi.
   Була недiля. Бурлаки просто од посесора потяглися до  шинку  i  з  горя
пропили трохи не всi свої грошi. Микола пив чарку за чаркою;  жид  наливав
та все не доливав на палець, бо з тих  недоливкiв  зоставались  у  його  в
кишенi сотнi карбованцiв. Коло  шинку  сидiли  музики  i  грали;  бурлачки
танцювали з бурлаками. Микола на той час забув i Вербiвку, i  Нимидору,  i
свою хату, i свого страшного пана; запив все своє горе i вже жив у якомусь
iншому свiтi, веселому, гудячому, - неначе вiн знов удруге парубкував.
   - Грайте, музики! буду танцювать!  -  крикнув  Микола,  пiднявши  рукою
високо шапку вгору.
   Музики заграли, i Микола пiшов садить гопака. Той гопак  був  страшний;
здавалось, нiби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темнi  очi  нiби
горiли, як жарини, а волосся розпатлалось; блiде лице почорнiло  i  неначе
посатанiло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим  веселим
лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день.
   - Грайте дрiбнiше, бо морду поб'ю! - крикнув Микола несамовито i  потяг
одну бурлачку у танець. Вiн так обкрутив її  кругом  себе,  що  на  бiднiй
бурлачцi затрiщала свита, i вона ледве вирвалась з його рук.
   До пiзньої ночi грали музики; до пiзньої ночi пили й танцювали бурлаки,
доки не витрусили з кишенi усiх зароблених грошей.
   Настала зима. Бурлаки стали на роботу  в  Бродовського  на  цiлу  зиму.
Посесор так харчував бурлак, що в великий пiст  в  його  казармах  почався
помiрок. Заслабла одна молодиця i вмерла наглою смертю; потiм заслаб  один
чоловiк i не дiждав до вечора. Другого дня знов заслабло  кiлька  чоловiк.
Бродовський, взявши в посесiю  сахарнi  в  одного  великого  пана  дiдича,
одразу заплатив багацько грошей i через це мусив позичить чимало грошей  в
заможного купця в Лебединi, Шмуля Каплуна. Шмуль  згодився  позичить,  але
вимовив таке завсiдне право, щоб його зять харчував робiтникiв в  сахарнях
за три карбованцi от душi, аж доки посесор виплатить усю  позичку.  Шмулiв
зять закупив на харчування бурлак багато таранi за дуже малу плату. Тараня
була дуже давня, лежана, трухла й гнилувата. Од неї бурлаки  зараз  почали
слабiть, а потiм по бурлаках пiшов такий помiрок, що за його  пiшла  чутка
по околицi та й скрiзь. Робiтникiв умирало багато.
   Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа. Вiн
звелiв самим бурлакам ховать мерцiв. Пiп, не довго  думавши,  дав  звiстку
благочинному. Почалось дiло. Тодi посесор побачив, що накоїв  лиха,  ледве
загасив дiло сотнями карбованцiв. Вiн скуб себе  за  пейси,  за  бороду  i
мусив платить поповi давню плату за фабрицьку парафiю.
   А тим часом пошесть пiшла по всiх казармах. Люди не переставали слабiть
i вмирати. Мiж бурлаками почалася тривога: однi казали, що  пани  насипали
зумисне в криницi отрути, другi казали, що  посесор  годує  людей  собачим
м'ясом. Пiшов по казармах гомiн, клекiт. Микола правував над усiма,  давав
привiд, кричав на ввесь двiр, що жиди наслали  пошесть  на  людей.  Ватага
бурлак знялася, пiшла до посесора й побила йому вiкна. Посесор тим часом з
жiнкою й дiтьми утiк в мiстечко i пересидiв лиху годину, доки  бурлаки  не
втихомирились. Тим часом вiн дав знати в стан. Становий набiг на заводи  з
москалями, з доктором та з попом.  Доктор  заглядав  у  криницi,  куштував
воду, ходив по заводах, по казармах, ходив чогось понад ставком, по двору,
заглядав  у  пекарнi,  в  казани,  заспокоював  бурлак;  але  сам   боявся
покуштувать бурлацького борщу з гнилою таранею,  з  додатком  пацюкiв  для
присмаки. Вiн звелiв обчистить i вимазати казарми, але, невважаючи на  те,
бурлаки почали потроху втiкать з заводiв. Нашi  вербiвськi  бурлаки  ждали
тiльки, доки трохи  протряхне  надворi.  Вони  задумали  тiкать  далi,  на
херсонськi степи. А тим часом  несподiвано  заслаб  Кавун.  Вiн  довго  не
признававсь, що вiн слабий, насилу  волочив  ноги,  а  все-таки  ходив  на
роботу. Вiн боявсь лазарету,  як  пекла,  бо  з  того  лазарету  мало  хто
вертався до казарм.
   Одного вечора Кавун зваливсь з нiг; його перевезли в лазарет.  Нi  один
вербiвець не  впiзнав  би  тепер  Кавуна,  колись  здорового,  кремезного,
широкоплечого чоловiка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками.
   Кавун лежав на голому  полу,  прикрившись  старою  свитою,  i  стогнав.
Смутно блищав вечiр у вiкно, i жовте, як вiск, Кавунове  лице  ледве  було
видно проти вiкна. Щоки його позападали, рум'янець зник, нiс  загострився;
темнi очi стали якiсь нiби втомленi й дивились непорушне на стiну,  неначе
на тiй стiнi Кавун читав своє гiрке життя. Микола сидiв коло його й  думав
думу, похиливши на груди  голову.  Iншi  вербiвцi  стояли  коло  полу,  бо
слiдком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербiвських
людей. Не один десяток уже втiк з Вербiвки од пана Бжозовського.
   Кавун стогнав та все не зводив очей з бiлої стiни,  на  котрiй  став  у
закутку широкий темний вечiрнiй дiд.  На  замазанiй  стiнi  темнiли  чорнi
плями, мiсцями червонiла цегла з-пiд обколупаної глини. Минула  година,  i
Кавун все дивився очима на ту стiну i не мiг опам'ятатись: перед ним  нiби
манячили то милi, то страшнi картини на тiй стiнi. От  зазеленiла  вербами
Вербiвка,  вся  облита  гарячим  сонцем,  зазеленiла   його   левада   над
Раставицею; забiлiли стiни його хати, i  вiн  засмiявся  тонкими  смажними
губами. Потiм перед його очима усi верби нiби спалахнули  страшним  огнем;
небо вкрилось хмарами; день змiнився на нiч...  Верби  стали  стiжками  на
панському току, i чорне небо замиготiло страшним полум'ям; весь  тiк,  вся
Вербiвка вже нiби палала перед його очима. Горiла його хата; йому здалось,
що в хатi його жiнка з дiтьми, що вони  от-от  згорять  в  тому  страшному
вогнi.

   - Рятуйте жiнку, дiтей! Хто в бога вiрує! - крикнув  Кавун.  -  Миколо!
Нимидоро! Рятуйте моїх дiтей!
   Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме  серце,  i  гаряча
сльоза скотилась з його очей.
   I здалося Кавуновi, що горить його двiр, палає його клуня, горить земля
пiд його ногами, горить i клекотить вода в ставку. Йому гаряче  й  боляче:
його душить у горлi дим, а жаль за жiнкою, за дiтьми давить  слiзьми  його
горло... от-от задавить його на смерть...
   Вiн придивляється, а з полум'я витикаються скелi. витикаються  скелистi
береги понад Россю, червонi, нiби розпечене  червоне  залiзо.  Перед  ним,
неначе з  землi,  одразу  висовується  високий,  як  стовп,  камiнь,  весь
червоний, як жар, а на тому каменi  стоїть  Бжозовський.  На  Бжозовському
палає одежа, палає волосся на головi; з його  ллється  потьоками  кров  по
гарячому каменi.
   - Ага! А що! Пiймавсь! I ти в пеклi! А добре тобi  в  тому  полум'ї!  -
простогнав Кавун, i перед його очима камiнь з паном пiшов пiд землю, а  на
тому мiсцi закрутились фабрицькi колеса, замахала,  наче  крилами,  парова
машина, заклекотiли казани з малясом,  а  мiж  тими  колесами  закрутились
чорнi дiдьки з  рогами,  з  хвостами,  з  цапиними  бородами,  з  огняними
висолопленими язиками. Мiж ними знов закрутився пан,  закрутивсь  осавула,
жид-шинкар, закрутився Бродовський.  Та  вся  ватага  танцювала,  плигала,
бiгала, верещала й стукотiла. Чорти перекидались машинами,  машини  махали
головами, хвостами, а з тих машин летiли на всi боки сахарнi бiлi голови i
били Кавуна по головi, неначе хто безперестану бив його в  тiм'я  залiзним
обухом.
   - За що ви мене б'єте? За що катуєте? - знов несамовито  крикнув  Кавун
на всю казарму й нiби прокинувсь; через його очi знов зирнув розум.  Кавун
затих, глянув на Миколу, на вербiвцiв.
   - Чи впiзнаєш мене, Петре? - промовив до Кавуна Джеря.
   - Впiзнаю, - насилу вимовив Кавун.
   - Чи не покликать попа, щоб тебе висповiдав? - обiзвався один бурлака.

   - I вже! Дай менi спокiй. Вже смерть моя за плечима, - сказав Кавун.  -
Мабуть, я вже  не  встану.  Брати-товаришi!  Коли  хто  вернеться  додому,
накажiть моїй жiнцi, нехай не журиться, не плаче,  та  нехай  доводить  до
розуму дiтей.

   - Щоб вийшли здатнi до панської роботи... - сумно промовив Микола.

   - Не думав я, бувши хазяїном, що  менi  доведеться  помирати  на  чужiй
сторонi, в цьому лазаретi, - неначе нишком промовив Кавун. - Ой  боже  мiй
милосердний! За що ж ти мене так тяжко караєш? Бодай все моє горе, всi мої
сльози впали на того душу, хто мене пустив по свiтi бурлакою.
   Кавун заплакав, але в його вже слiз не було: його  сльози  висохли,  бо
вже його живоття висохло до решти, до останньої краплi.
   - Хоч поховайте мене по-людському закону. Нехай посесор не викидає мене
на смiтник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; вiн  здер
з мене моє грiшне тiло, а пан виссав мою кров.  Простiть,  брати-товаришi!
Може, я в чому перед ким винен... Може, я був винен перед громадою,  перед
вербiвцями. Скажiть  їм,  щоб  простили  менi,  бурлацi.  Як  вернетесь  в
Вербiвку, то  кланяйтесь  жiнцi  та  скажiть,  нехай  мене  не  жде  й  не
сподiвається в гостi.
   Сумно було в лазаретi. Надворi  поночiло.  Петро  вмер  на  чужинi  мiж
чужими людьми. Бурлаки сидiли й стояли кругом його,  мов  кам'янi.  Кожний
думав про себе, про свою долю.
   "Що ж далi буде з нами?" - думав кожний бурлака. "Що  ж  буде  далi  зо
мною? - думав Микола. - Невже ж колись i Нимидора почує про мою смерть  на
чужинi?"

   Микола почутив, що на його головi волосся пiднiмається вгору. I  нiколи
йому так не хотiлось вернуться  у  свою  хату,  до  своєї  Нимидори;  йому
забажалось хоч побачитися та поговорити на одну  хвилину,  -  та  пан  був
живий. Втiкачi недавно принесли звiстку, що у Вербiвцi все було так, як  i
переднiше, що пан розпитує скрiзь по сахарнях та шукає Джерi, щоб на  йому
зiгнать свою злiсть.

   Пiсля Кавунової смертi в посесора зостались його грошi за цiлий мiсяць.
Як настав облiч, вербiвцi почали нагадувать за  тi  грошi.  Микола  просив
Бродовського оддать тi грошi йому до рук; вiн думав передать їх  в  церкву
на помин душi небiжчика.

   - Авжеж! Так оце й дам бурлацi в руки чужi грошi! - сказав Бродовський.
- Знаю я, в яку церкву ти однесеш грошi: ти їх проп'єш у шинку,  бо  ти  ж
на-пропали гуляєш.

   - Не проп'ю, а оддам у церкву, - сказав твердим голосом Микола.

   - Я й сам оддам на церкву, - сказав хазяїн.
   - Чи бог же прийме з ваших рук тi грошi за душу небiжчика?
   - Що ти менi допiкаєш отими  дурощами!  Я  тебе  поведу  в  полiцiю  до
станового.

   - Може, оддасте в москалi? - вже грубо промовив Микола.
   Бродовський зверетенився й почервонiв.
   - Чого ти чiпляєшся? Я й твоїх грошей не оддам, ще й напишу пановi,  що
ти служиш в моїй сахарнi.
   При цих словах в Миколи очi заблищали.  Вiн  ледве  вдержався,  щоб  не
луснуть Бродовського, i тiльки приступив до посесора ближче на ступiнь.

   - Гвалт! То ти мене смiєш лаять? Ти думаєш, я не знаю, звiдкiля  ти?  -
крикнув Бродовський.
   - А хiба не варт лаять? Хiба ми не знаємо, як  ви  не  додаєте  грошей,
годуєте нас собачим м'ясом або здохлятиною  та  пацюками?  Знаємо,  як  ви
приймаєте буряки од мужикiв. Панськi буряки важите, а мужичих i не важите,
а приймаєте навмання, як собi хочете, а потiм  платите,  скiльки  схочете.
Знаємо вас!

   I Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос i лайку в горлi.

   Бродовський, одначе, стерпiв бурлацьку  щирiсть  i  навiть  лайку;  вiн
боявся порозганять бурлак з заводiв. З робiтниками було тодi дуже  трудно.
З мiстечка люди йшли на роботу з великою неохотою, i  тiльки  важка  нужда
гнала бiдних на роботу до Бродовського.

   Надворi стало  теплiше.  Бурлаки  почали  змовляться,  щоб  утiкать  од
Бродовського, i радились, куди  тiкати.  Пiшов  гомiн  по  казармах.  Однi
хотiли йти на заводи, другi  раяли  йти  на  заробiтки  на  степи  або  на
Бассарабiю.
   - Вже менi осточортiло тинятись  по  сахарнях,  -  промовив  Микола.  -
Ходiм, бра, ще на степи. Адже ж i нашi вербiвцi не раз ходили на заробiтки
на степи i в Одес. Декотрi поприносили додому чимало грошей.
   - Коли на степи, то й на степи, - загомонiли вербiвцi.
   Їм хотiлось вибратись на поле,  на  степ.  Всi  вони  позвикали  робить
влiтку на полi, на вольному повiтрi; всi любили хлiборобство. До Вербiвцiв
пристало ще кiлька бурлак,  i,  як  тiльки  надворi  потеплiшало,  бурлаки
накупили  харчi,  забрали  клунки  на  плечi  й  помандрували  на   широкi
херсонськi степи.
   - От тобi й Абрам Мойсейович! Зоставайся з своїм  скарбом!  -  промовив
Микола до бурлак, виходячи на сходi сонця з сахарнi.
   Бурлаки вийшли на гору, глянули з гори на сахарнi, i їм стало  веселiше
на душi. Пiсля смердючої казарми, пiсля  смороду  од  гнилого  малясу,  од
горiлих кiсток, од диму й чаду на сахарнях свiт божий наче смiявся  до  їх
зеленою весняною травою, синiм небом та чистим польовим повiтрям.  Бурлаки
йшли та йшли, минали здоровi села, хутори, минали багато сахарень,  минали
лiси й яри. В  селах  часом  їх  пускали  люди  на  нiч,  але  частiше  їм
доводилось ночувать надворi пiд корчмами або в корчмах.  Вже  вони  минули
Чигиринщину. Лiсiв стало менше,  тiльки  по  долинах  траплялися  невеликi
байраки. Гори й долини зрiвнювались. Села траплялись  все  рiдше,  а  далi
перед ними розiслався широкий степ, широкий на  всi  боки,  скiльки  можна
було скинуть оком. Вони йшли день, йшли два, i не бачили нi  одного  села,
нi .одного хутора по дорозi. Молода трава ясно блищала на весняному сонцi.
Мiж травою купами жовтiли круглi квiтки кульбаби,  синiв  раннiй  степовий
сон. Птицi крутились в небi й щебетали  в  широкому  просторi.  На  бурлак
повiяла широким крилом золота воля,  воля  од  усякого  лиха,  од  усякого
безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною.
   - Господи, як тут просторно, як тут широко! - промовив Микола. - От  би
де сховатись у будлi-якому яру або в балцi од усiх наших ворогiв.

   - Тут уже нас не впiймає Бжозовський i не присилує  робить  панщину,  -
обiзвались бурлаки.
   Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течiя i
ховалась далеко-далеко, мiж спадистими  горбами.  Понад  потоком  зеленiли
густi очерети, скiльки можна було осягти оком. Подекуди  мiж  очеретом  та
оситнягом блищали невеличкi плеса, чистi й яснi, як дзеркало, а кругом  їх
стояв рiвною стiною густий  оситняг.  Надворi  вечорiло.  На  заходi  небо
почервонiло й запалало вогнем,  розкиданi  легенькi  хмарки,  нiби  гурток
лебедiв, i степ, i очерет облились рожевим свiтом.
   Бурлаки посiдали над водою, намочили житнi сухарi  й  почали  вечерять.
Вони були потомленi, аж тлiннi. Нiхто з їх i слова  не  промовляв.  Велика
тиша, рожевий свiт по зеленому степу засмутив i без того смутнi їх душi.
   Сонце  сiло.  Почало  смеркать.  Микола  назгрiбав  торiшнього   сухого
очерету, сухої осоки й розпалив  багаття.  Бурлаки  полягали  навкруги  на
свитках i дрiмали. На далекому плесi кахкала  дика  качка,  зашелестiла  в
оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорної
рiллi. Крик завмер, i ввесь степ знов нiби завмер у снi.
   Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось  iшло
i прямувало до їх. Хода була людська. Трава шелестiла пiд  ногами,  людина
ввiйшла  в  ясний  кружок,  розкинутий   червонуватим   огнем.   Заблищала
червонуватим свiтом чиясь голова, а далi заманячило лице з чорними вусами.
Просто до вогню iшов якийсь чоловiк в чорнiй старiй свитi, в дранiй шапцi,
з торбиною на плечах.

   - Добривечiр вам, люди добрi! - промовив чоловiк. - Чи приймете до себе
на нiч?

   - Доброго здоров'я! - тихо й знехотя обiзвались бурлаки, повернувши  до
того чоловiка голови. - Сiдай, чоловiче,  коло  багаття  та  грiйся,  коли
хочеш. Ми й самi думаємо ночувать отутечки просто неба на землi.
   Чоловiк сiв на порожньому мiсцi коло вогню й поклав торбину коло  себе.
Огонь блиснув на його лице i проти вогню заблищали його чорнi швидкi очi й
забiгали разом по всiх бурлаках, неначе вiн дививсь заразом кожному в очi.
Кирпатий, круглий, як картопля, нiс, коротке лице, чорнi брови й блискучi,
круглi, як терен, очi, гостре маленьке пiдборiддя, - все в  йому  виявляло
чоловiка швидкого, проворного, навiть хижого. Його голова, прикрита чорною
драною шапкою, нагадувала нiчну хижу птицю з коротким дзьобом, з  круглими
очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядуючи скоса на якогось зайду.
   - Звiдкiля вас бог несе? - спитав чоловiк, витягаючи з гамана люльку  й
набиваючи її тютюном.
   - Здалека, чоловiче, - промовив Микола.
   - А куди вас бог несе?  -  знов  спитав  чоловiк,  запаливши  люльку  i
потягнувши з неї дим так здорово, що тютюн затрiщав i запалахкотiв.
   - I самi не знаємо, чоловiче, - обiзвався один бурлака. - Ми  йдемо  на
заробiтки.

   - Певно, повтiкали од панiв? - спитав чоловiк.
   - Може, й повтiкали; хто його  зна...  -  насилу  промовив  Микола,  не
виймаючи люльки з губiв.
   - Та й я втiк од свого пана, i вже блукаю не один рiк по цих степах.  Я
знаю тут усякi мiсця. Коли приймете мене до своєї  ватаги,  то  я  вам  на
степах скрiзь дорогу покажу i, може, стану вам в пригодi.
   Бурлаки дивились на чоловiка i мовчали.  Швидка  розмова,  швидкi  очi,
проворнi руки, проворнi рушення -  все  те  було  не  пiдхоже  до  якогось
вiковiчного хлiбороба-крiпака.
   - Куди ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на  Бассарабiю?  -  знов
спитав їх чоловiк лепетливим язиком.
   - Сказать по правдi, чоловiче,  ми  й  самi  ще  добре  не  знаємо,  де
знайдемо пришиб.

   - Я був по всiх усюдах в цих краях, був i в Криму,  був  в  забродських
ватагах на Днiстрi,  служив  i  в  панiв,  а  тепер  думаю  простувать  на
Бассарабiю.

   - Чому ж доконешне на Бассарабiю? - спитали бурлаки.
   - Та тим, що тут в степах уже розплодилась сила станових,  вже  геть-то
почали чiплятись до бурлак за пашпорти, а на Бассарабiї не гурт-то питають
про пашпорти. Коли хочете, то ходiм на Бассарабiю на заробiтки.

   Бурлаки зглянулись i все подивлялись на проворного бродягу, все  чогось
не йняли йому вiри.
   - Ви погане мiсце вибрали: тут трохи  вогко,  а  там  далi  над  рiчкою
сухiше. Я цi всi мiсця добре знаю.
   Бурлаки мовчки курили та все поглядали на свої клунки.
   - Просимо вечерять! - промовив чоловiк, виймаючи з торби окраєць хлiба,
сiль та цибулю.
   - Вечеряй на здоров'я! - промовили  бурлаки.  Полягали  бурлаки  кругом
багаття, пiдмостивши клунки пiд голови, I почали дрiмать. Декотрi, одначе,
поприв'язували клунки до рук мотузками й довго не спали,  доки  незнайомий
чоловiк не впав на траву, як куля, i не захрiп на ввесь яр.
   Другого дня вдосвiта бурлаки повставали, полапали клунки: все  було  на
своєму мiсцi. Вони повмивались  коло  плеса,  помолились  богу  i  збудили
незнайомого чоловiка. Вiн схопивсь нiби опечений, протер очi, позiтхнув  i
пiшов вмиватись, навiть не перехрестившись.
   - Мене звуть Андрiй  Корчака.  Коли  хочете  послухать  моєї  ради,  то
рушаймо на Бассарабiю. На степах тутечки вештається багато панiв; ще якраз
колись натрапимо на своїх.
   - А що, браття! Чи не послухать нам цiєї ради? - спитав Микола в  своїх
товаришiв. - Хiба ж нам ще не остогидли тi пани?
   - Як на Бассарабiю, то й на Бассарабiю, аби тiльки зайти як можна далi,
- обiзвались бурлаки.
   Всi рушили за ватажком Андрiєм Корчакою.
   Йшли вони день i ввечерi  добились  до  степової  корчми.  Корчма  була
збудована з сiрого пiскуватого каменя й стояла необмазана. В корчмi сидiли
жиди, держали горiлку й закуску i за все  брали  чималi  грошi.  В  корчмi
служила за наймичку .стара баба, бурлачка з Подiльської  губернiї.  Кругом
корчми слалося на всi боки рiвне поле. Бурлаки випили  по  чарцi  горiлки,
з'їли по шматку хлiба з цибулею i переночували пiд корчмою. Вони розпитали
в жидiв, чи не можна де в близькому селi стать на роботу на тиждень або на
два. В їх було обмаль грошей, а до Бассарабiї ще було далеко. Жид  справив
їх на село Колонтаївку, де в пана на цiле лiто наймались строковi бурлаки.
   В невеличкому яру перед їх очима  розкинулась  Колонтаївка.  Село  було
степове;  на  яру  й  попiд  горбами  стояли  маленькi   хатки-мазанки   з
невеличкими вiкнами; коло хат стирчали хлiви з  високого  очерету,  вкритi
зверху очеретом. Скот  заганяли  в  загороди,  тiльки  обкопанi  ровом,  а
замiсть тину за ровом лежали купи гною або стояли  стiни,  -  так  само  з
очерету. Нiде не видно було нi комор, нi високих клунь.  Хлiб  складали  в
стiжки й молотили на току проти неба або  гарманували  кiньми  та  волами,
перетираючи розкиданi снопи  важкою  колодою,  причепленою  до  коней.  На
цiлому селi не видно було нi одного дерева, навiть  верби.  То  було  село
зовсiм солом'яне та очеретяне. Вся  Колонтаївка  рябiла  й  чорнiла  серед
степу чорними покрiвлями  хат,  жовтiла  очеретяними  тинами  та  високими
окопами. Все було сiре, невеселе, тiльки кругом панської  бiлої  мурованої
хати росли густi зеленi акацiї та абрикоси.
   За селом на горбу стояли три низенькi вiтряки з шiстьма крилами.

   - Та й поганi тут села! Не доведи господи жить на такому селi! - казали
бурлаки.

   - Ця Колонтаївка не схожа на нашу Вербiвку, - промовив Микола.

   Бурлаки ввiйшли в село i побачили, що в  людей  дуже  багато  овець  та
товару, що люди в тих  степах  не  так  бiдують,  як  їм  здавалось.  Вони
пристали до корчми, розпитали про пана i пiшли  до  панського  двору.  Пан
хотiв умовиться з ними на цiле лiто, до  покрови;  але  бурлаки  згодились
стати на роботу тiльки на недовгий  час,  щоб  заробить  трохи  грошей  на
дорогу, їм так допекли пани, що вони були ладнi  втекти  од  їх  як  можна
далi, хоч на край свiту.
   Заробивши трохи грошей, бурлаки пiшли далi до Днiстра. Андрiй  Корчака,
мов степовий вовк, змiряв тi степи вздовж i впоперек; вiн  вже  брався  до
Днiстровського лиману, до Чорного моря, де були рибальськi ватаги.
   Багато степових херсонських сiл поминули бурлаки. Вони  бачили  села  й
степовi, голi й опаленi гарячим  сонцем;  бачили  села  понад  невеличкими
степовими рiчечками, де вже зеленiли верби, садочки i навiть виноградники;
бачили здоровi багатi нiмецькi  колонiї  з  довгими  рiвними  вулицями,  з
домами на два поверхи серед зелених садкiв та виноградникiв.

   V _
   Одного дня бурлаки примiтили серед рiвного степу високу синю смугу;  то
був високий бассарабський берег по той бiк Днiстровського лиману. Та  синя
смуга все наближалась до їх, нiби висовувалась з-пiд землi. Вже було видко
гори, вкритi лiсом, а мiж горами глибокi  долини  та  яри.  Вже  на  горах
забiлiв Акерман з церквами та садками. Бурлаки зiйшли на крутий берег  над
лиманом i стали над кручею:  перед  ними  заблищав  широкий  лиман.  Сонце
високо стояло на небi. Хоч була рання весна, але надворi було вже  гаряче,
як серед лiта. З лиману повiяло холодком. Картина  за  лиманом  була  дуже
пишна. Гори неначе поламались та порепались балками до самого долу. I гори
i крутi балки зеленiли свiжою весняною травою. Акерман був  розкинутий  на
горах i нiби виставив напоказ проти сонця  свої  бiленькi  хати,  закиданi
садками та  виноградниками.  Над  самим  лиманом  стояла  давня  генуезька
твердиня з високими, довгими, темними  стiнами  з  визубнями  й  зазубнями
зверху. Поверх стiн, порослих зеленим  бадиллям,  стримiли  високi  башти.
Мурованi стiни з баштами нiби виходили просто з води, а в водi  одбивались
такi самi стiни й башти, неначе хотiли впасти в глибоку синю  безодню.  На
горах бiлiли  й  блищали  банi  церков,  шпичастi  верхи  дзвiниць.  Увесь
височенький зелений берег з садками,  церквами  одбивався  в  водi,  як  в
дзеркалi, а над горами синiло, мов густа  синька,  пишне  пiвденне  гаряче
небо. Днiстро вливався в  закруглений  лиман,  неначе  вилазив  з  зелених
густих очеретiв та ситникiв, що звуться  там  чагарями.  Зеленi,  як  пух,
чагарi тяглись по обидва боки Днiстра й понад лиманом широкою смугою.  Мiж
ними подекуди блищали озера, а над озерами й чагарями  високо  пiднiмались
гори, вкритi лiсами. Блискучий лиман розливавсь вшир на вiсiм верстов, мов
розтоплене скло. Той край за лиманом здавався зеленим раєм  пiсля  рiвного
нудного порожнього степу.
   - Потривайте ж, хлопцi, - сказав швидкий Корчака, - хоч за лиманом край
трохи вольнiший, але й туди вдень не можна їхать,  бо  й  там  є  становi.
Треба дiждатись ночi. Лягаймо спати, бо цiєї ночi буде нам багато  роботи.
Та готуйте грошi, коли хочете приписаться до будлi-якого села.
   Нашi бурлаки знайшли глибоку балку,  пополуднували  i  полягали  спати.
Ввечерi, як почало смеркать, Корчака побудив бурлак, i вони всi  пiшли  до
перевозу, де стояли човни.
   На Бассарабiї не було такої панщини,  як  на  Українi.  Люди  одробляли
панам за поле,  але  пани  не  мали  права  продавати  й  купувать  людей.
Бессарабськi пани з великою охотою  приймали  на  свої  землi  українських
утiкачiв, бо в їх було землi багацько, а людей мало. Сюди втiкали за часiв
панщини українцi з Подiлля, з Київщини, з Херсонщини i навiть з-за Днiпра,
з Полтавщини. Вони оселялись в Акерманщинi, в  Бендерщинi,  i  навiть  мiж
молдаванами скрiзь по Бассарабiї. В Акерманщинi всi новi села дiлились  на
посади; в кожному посадi був пристав, цебто полiцiя, й староста з писарем,
замiсть волосного голови. Народ приписувавсь в мiщани,  бо  в  Акерманщинi
панщанних селян не було. Пристави, як i всяка полiцiя, таки добре обдирали
українських бурлак, котрi хотiли оселитись в акерманських посадах.

   Корчака переговорив з перевожчиком, сторгувавсь за перевоз i за справу,
щоб перевожчик пiшов до пристава i вмовивсь з ним, скiльки вiн  вiзьме  за
те, що припише до посаду бурлак. Бурлаки сiли в човни i  перепливли  через
лиман. Вони пристали проти села Кривди.
   Бурлаки зостались коло човна, а перевожчик побiг на гору в  Кривду,  де
жив посадський пристав, вмовився  з  приставом,  вернувсь  i  сказав,  щоб
бурлаки готували по п'ятнадцять карбованцiв  за  припис  до  кривдянського
посаду. Перевожчик  повiв  бурлак  до  пристава.  Пристав  не  спитав  їх,
звiдкiль вони i хто вони,  i  позаписував  їх  мiщанами  в  посад  Кривду.
Декотрi бурлаки не мали так багато грошей; вони обiцяли принести  грошi  в
полiцiю, як тiльки встигнуть заробити.

   В тому посадi i в церковних метриках, i в  посадських,  i  полiцейських
книгах були позаписуванi якiсь невмирущi люди: вони нiколи не вмирали,  бо
на їх мiсце зараз  записували  нових  українських  утiкачiв  i  давали  їм
прiзвища записаних в книгах небiжчикiв. Якийсь  Петро  Перебендя,  по  тих
книгах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швидкий з жiнкою Оришкою жили  сто
двадцять год, а Iван Посмiтюх вже прожив пiвтораста год, та ще  з  п'ятьма
синами  i  трьома  братами.  Пристав  записав  Миколу  батьком  -   Iваном
Посмiтюхом, а других бурлак позаписував його братами та  синами.  Корчака,
чи тепер Олекса  Посмiтюха,  був  на  лiта  старший  од  Миколи,  а  тепер
доводився йому сином. Подававши ймення усiм новонародженим, пристав забрав
грошi з бурлак i видав їм пашпорти.
   - Та й дорого ж бере цей бассарабський  пiп  за  хрестини,  -  промовив
Микола, виходячи з бурлаками та з перевожчиком надвiр.
   - Цей ще не дорогий! Бували й дорожчi, - сказав перевожчик.
   - Та як звуть вас, мої  дiтоньки?  -  жартував  Микола.  -  Коли  б  не
позабуватись та часом не вбрехаться.
   Вся новохрещена бурлацька  сiм'я  Посмiтюх  пригадувала  й  силкувалась
запам'ятать гаразд свої новi ймення.
   - Тепер iдiть до попа на похрестини,  нехай  вiн  подивиться  на  своїх
нових парафiян, - сказав перевожчик i повiв їх до попа.
   - Чи й цей пiп заправить за похрестини по стiльки карбованцiв,  скiльки
узяв той? - спитав Микола. - Як тiльки й цей заправить таку дорогу  плату,
то хоч давай драла назад в Вербiвку робить панщину.
   - Воля, бач, дорога  рiч;  за  неї  варт  дорого  заплатить,  -  сказав
перевожчик i привiв їх до попа.
   Пiп прийняв з великою охотою в свою парафiю нових людей, позаписував їх
Посмiтюхами  i  не  взяв  за  те  нi  шага.  Його  парафiя  розростувалась
українськими втiкачами.

   - Тепер  поздоровляю  вас  з  новим  щастям,  новим  здоров'ям,  панове
Посмiтюхи; а ти, тату, поведи мене в шинок  i  справ  хрестини,  -  сказав
перевожчик.

   Вони пiшли в шинок, випили двi кварти горiлки, а другого дня той  самий
перевожчик повiв їх до лиману, де  коло  чагарiв  одна  рибальська  ватага
ловила рибу.

   Над самим  лиманом,  на  зеленiй  травi,  мiж  двома  високими  стiнами
молодого очерету, висiли чорнi неводи на  пiдтечах,  повбиваних  в  землю.
Довгi без кiнця мережi моталися на  легкому  вiтрi,  неначе  жмути  чорних
шнуркiв, вимочених в смолi. Од  кiлка  до  кiлка  висiли  разками  здоровi
поплавки, що  звуться  галаганами,  поробленi  з  легкого  сухого  дерева.
Здалеки здавалось, нiби то  стояли  рiдкi  тини  з  тоненького  хмизу  або
тонiсiнькi штахети, обтиканi зверху якимись цяцьками. Серед того павутиння
неводiв чорнiв кухарський курiнь: вiн був круглий, з низькими  очеретяними
стiнками i дверцями, тiльки без покрiвлi.  Серед  його  стояли  двi  чорнi
задимленi сохи з розсiшками з бантиною зверху. На цiй  перекладинi  висiли
казани; пiд казанами горiв огонь, i густий дим клубами  валував  вгору.  В
диму чорнiли сохи, нiби шибениця. В тому кухарському куренi стояли  столи,
де кухар розкладав сиру рибу. В казанах варилась  риба.  В  куренi  тхнуло
риб'ячою сирiстю од луски.
   Коло кухарського куреня стояв  здоровий  курiнь  з  очерету  для  цiлої
ватаги. Там стояли шаплики, барильця, дiжки з пшоном, горохом,  кукурудзою
та квасолею, лежали харч та одежа. Там ночував  отаман  i  вся  забродська
ватага.
   Кухар порався коло казанiв. Забродчики  лагодили  неводи.  Коло  куреня
стояв отаман, Iван Ковбаненко; вiн був сам i хазяїном, i отаманом  ватаги.
Отаман був чоловiк  невисокий,  але  дуже  широкий  в  плечах,  з  великою
головою,  з  здоровими  чорними  вусами,  з  запаленим  лицем  i   чорними
блискучими очима. На йому була проста одежа:  широкi  крамнi  синi  штани,
бiла сорочка й чорна смушева шапка. Тiльки червоно-гарячий гарний одеський
пояс одрiзняв його од простих рибалок, а  гордий,  смiливий  вид  i  темнi
розумнi  очi  виявляли  щось  хазяйське,  отаманське.  Вiн  курив  люльку,
пускаючи дим одним кiнцем рота.
   - Ми шукаємо роботи i хочемо  пристать  до  вашої  ватаги,  -  промовив
Микола до отамана, поздоровкавшись.
   Отаман тiльки помаленьку кивнув головою, не  виймаючи  люльки  з  рота,
кинув гордим оком по всiх бурлаках, скоса глянув на дрiбненького Корчаку з
прудкими злодiйськими очима i промовив:
   - Приставайте, коли  хочете.  Половина  наловленої  риби  буде  моя,  а
половина ваша. Неводи мої, а харч  будемо  платить  по  половинi,  а  коли
схочете випить, то горiлка буде ваша. Чи пристаєте на те? - спитав отаман,
окинувши оком молодих, здорових бурлак.
   - Чом же й не пристать! Не ми заводили цi звичаї, не нам їх i виводить,
- промовив швидкий Корчака.
   Отаман не спитав їх, звiдкiль вони i що  вони  за  люди.  Декотрi  його
забродчики мали пашпорти, а декотрi нiколи зроду їх не мали, тiльки бачили
в других.

   - Сiдайте, хлопцi, просто неба на  землi,  -  сказав  отаман,  -  зараз
будете обiдать, а по обiдi й до роботи.
   Бурлаки склали свої клунки в куренi,  понабивали  люльки,  посiдали  на
травi й почали курить.
   - А що, хлопцi! Коли хочете заробить обiд, то сiдайте чистить рибу,  бо
цiєї, що в казанах, на всiх не настачить, - промовив кухар.
   Отаман пiдняв циновку  з  одного  шаплика,  де  було  повно  рiчаної  i
морської риби, подавав вербiвцям ножi, i вони  почали  зшкрiбать  луску  з
риби. Бурлаки ледве совали  руками.  Кухар  i  отаман  мовчки  осмiхались;
осмiхались   i   проворнi    забродчики,    дивлячись    на    хамулуватих
неповертайлiв-хлiборобiв.
   Кухар вкинув в окрiп рибу й пiдкинув у вогонь очерету. Огонь запалав  i
затрiщав. Риба швидко закипiла. Тим часом вiн повитягав з казана здоровим,
як тарiлка, ополоником зварену рибу i  склав  її  в  стябло,  чи  здоровий
коряк, в котрому навiть держално було видовбане. Стябло було  здорове,  як
ночви. Кухар зробив з юшки густий розсiл, облив ним рибу i  зцiдив  розсiл
через видовбане держално. Отаман i всi рибалки сiли на маленьких дзигликах
кругом низенького стола, що був тiльки по колiна. Кухар поставив  на  стiл
стябло з рибою, а потiм насипав у миску  юшки  й  накраяв  хлiба.  Голоднi
бурлаки уплiтали свiжу щуку, осетрину й бiлугу на всi  заставки.  Од  того
часу, як вони втекли з Вербiвки, вони й  разу  не  обiдали  так  тривко  й
смачно. Вони нiби набирались нової сили.
   - Тепер, хлопцi, справивши  вхiдчини,  ставайте  до  роботи,  -промовив
отаман, готуючи човна.
   Всi рибалки почали знiмать здоровий невiд i складали на човен.

   В лиманi  ловилась  риба  бiльше  днiстрова,  рiчана  або  ставна,  нiж
морська, але часом траплялись: здоровi осетри й бiлуги. Отаман возив  рибу
в Акерман i продавав її свiжою на базарi.  На  лиманi  не  солили  риби  в
бочках на просiл.

   Отаман з своєю ватагою постояв на лиманi з тиждень  i  почав  збиратись
додому. Настав час ловить рибу в  морi.  Рибалки  поскладали  на  здоровий
човен неводи, забрали шаплики, харч i одежу, сiли в човен  i  попливли  до
Акермана. В Акерманi отаман пiшов з рибалками в полiцiю, узяв  пашпорт  на
цiле лiто й дав присягу, що вiн не зачепить того добра, що викине море  на
берег, i зараз передасть на кордон.

   Рибалки попливли човном далi по лиману, знайшли пришиб i спинились коло
одного великого посаду чи села. Отаман покинув коло човна одного  рибалку,
а сам з ватагою пiшов додому через село. Це була Акерманщина.
   Село було довге й здорове. Через усе село йшла широка вулиця i  тяглася
трохи не до самого Акермана. Вона  вся  була  обсаджена  акацiями,  неначе
Вербiвка вербами. Село було українське. В йому, як i в самому Акерманi, що
став  уже  зовсiм  українським  городом,  були  люди  з  усiх  українських
губернiй. Усе село було  залите  абрикосовими  та  черешневими  садками  i
зеленiло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на  всi  боки,  скiльки
можна було  скинуть  оком.  А  там,  за  селом,  на  широкому  полi  ледве
пiднiмалась зелена, як пух, кукурудза, розстелялось  широке  молоде  листя
тютюну, а там далi  розстелився  широкий,  рiвний,  як  дiл,  степ,  ввесь
зелений, ввесь укритий то  виноградом,  то  пшеницею,  то  кукурудзою,  то
зеленою травою. Надворi ще була весна, а висока трава  в  степу  була  вже
готова пiд косу. Край був багатий та пишний, як рай.
   Отаманова хата стояла за  посадом,  на  хуторi.  Хата  була  чимала,  з
пiскуватого каменя, з великими вiкнами на чотири шибки. Ковбаненко будував
її, дивлячись на хати в швейцарськiй колонiї Шабi,  що  була  недалеко  од
села в степу. Кругом хати зеленiв здоровий виноградник;  помiж  виноградом
по межах довгими рядками росли абрикоси  та  черешнi.  Кругом  хати  росли
старi велетенськi волоськi горiхи. Молоде пагоння на горiхах  на  гарячому
сонцi вже повиганялось на сажень вгору,  нiби  сходило  на  дрiжджах.  Вся
оселя зеленiла  й  пахла,  нiби  квiтник.  Акацiї  стояли  саме  в  цвiту,
заквiтчанi безлiччю бiлих  китиць.  Вони  були  схожi  на  здоровi  срiбнi
канделябри. Гаряче повiтря було повне гострих пахощiв акацiй  i  розливало
якусь розкiш на ввесь двiр.
   З хати вибiгла отаманова жiнка, українська молодиця, вже немолода,  але
проворна, рiвна й висока, в  синьому  керсетi,  зав'язана  по-полтавськiй,
низенько, чорною хусткою з червоними квiточками. Отаман Ковбаненко  зайшов
в Акерманщину з жiнкою з-за Днiпра, з Полтавщини.
   За матiр'ю вибiгла з хати  молода  дiвчина:  то  була  отаманова  дочка
Мокрина. Мокрина була тонка й висока, як тополя, з тонким рiвним станом, з
маленькими й тонкими нiжками, з  маленькими  руками,  якi  має  полтавське
жiноцтво. В Мокрини лице було довгасте, з тонкими  пружками.  Тонкi  чорнi
брови чорнiли, як шовковi шнурочки; блискучi карi очi чорнiли,  як  терен;
невеликi повнi губи червонiли, як вишня в  зеленому  листi;  на  щоках  до
самих вискiв грав рум'янець. Од її молодого лиця нiби пашiло здоров'ям; од
щiк, од очей неначе одганялось огнем, неначе вона тiльки  що  стояла  коло
печi, коло полум'я. Якимсь степовим здоров'ям нiби пашiло все її  лице,  а
легкий стан, тонка шия, тонкi руки гнулися, як степова  гнучка  билина  на
вiтрi. Чорнi товстi коси лиснiли  на  головi  проти  вечiрнього  сонця,  а
червоне намисто на  синьому  керсетi  нiби  ще  бiльше  додавало  вогню  й
рум'янцю її палкому видовi й постатi.
   Мокрина стояла проти сонця пiд  волоським  горiхом  i  роздивлялась  на
рибалок. Вона вгледiла Миколу, i її лице одразу почервонiло, мов  польовий
мак. Вона знялась з мiсця i, як птиця, полинула в хату.
   Тим часом хазяйка винесла рибалкам вечерю.  Сонце  тiльки  що  сiло,  а
рибалки вже полягали покотом пiд волоськими  горiхами.  Завтра  вони  мали
виряджатись на цiле лiто на море.
   Другого дня свiтом вже був готовий  обiд.  Рибалки  пообiдали  надворi,
потiм поскладали на вiз здоровi мережi й посуд, набрали харчi,  прив'язали
до воза собаку, на возi посадили пiвня й ввiйшли в свiтлицю, щоб  сповнить
звичай вихiдчин.

   Свiтлиця  була  чиста  й  просторна.  Перед  образами  горiла  лампа  i
коливались голуби та писанки на нитках, прилiплених воском до стелi.  Стiл
був застелений бiлою скатертиною, а на столi лежав  хлiб  з  дрiбком  солi
зверху. Отаман винiс  з  кiмнати  здорову  пляшку  горiлки,  настояної  на
жовтому корiннi, i  поставив  на  стiл.  Рибалки  обстали  стiл  навкруги.
Двадцять чоловiк товпились в свiтлицi, неначе колядники на рiздво.  Отаман
налив чарку горiлки, перехрестивсь i почав приказувати:
   - Даруй же нам, боже, повнi мережi всякої риби! Щоб до  нас  спливалась
риба з усього Чорного моря та просто в нашi мережi та  єрики.  Пошли  нам,
боже, щастя й здоров'я! Дай боже, щоб ми живi повертались до господи та не
потопились у морi!

   - Дай боже! - промовили рибалки.
   Отаман почастував жiнку й почав частувать рибалок.  Потiм  вiн  зняв  з
стiни образ, поклав на столi, перехрестивсь, поцiлував образ  i  хлiб;  за
ним приступили усi рибалки по черзi i знаменувались до образа й до  хлiба.
Отаман мовчки сiв за столом на покутi, всi рибалки посiдали  на  лавках  i
навiть долi,  кому  не  стало  мiсця.  Всi  посiдали  й  замовкли,  неначе
завмерли. Тiльки було чуть, як мухи шелестiли в сухих  торiшнiх  васильках
за образами. Отаман потiм  встав,  за  ним  заразом  лавою  пiднялись  усi
рибалки. Отаман узяв образ i хлiб з сiллю i вийшов у двiр, за  ним  вийшли
всi рибалки. Образ i хлiб сховали на возi. Довгий нiмецький вiз  з  шинами
на ободах рушив з двора, а за ним  пiшли  рибалки  з  хазяйкою.  Вихiдчини
скiнчились.
   Рибалки приїхали на лиман,  спустили  човна  на  воду,  поскладали  усю
рибальську снасть, здоровi мережi й  посуд  i  сiли  самi  двома  рядками.
Отаман став  коло  демена  й  почав  правувать  здоровим  деменом.  Демено
повернулось, неначе здорова морська риба, збило хвилю i легенько повернуло
човна од берега. Рибалки вдарили по водi  плиском  бабайками,  i  здоровий
човен полинув по лиманi, неначе птиця по небу,  тiльки  покинув  за  собою
довгий слiд хвиль та брижiв.
   - Через тиждень виїжджай до нас та вивозь нам харчi! - гукнув  з  човна
отаман до хазяйки. - Нашi куренi стоятимуть на старому мiсцi, на пересипi.

   Хазяйка довго стояла,  дивлячись  на  човен,  де  далеко  блищала  бiла
сорочка на отамановi, неначе вiн стояв витесаний з  бiлого  каменя.  Потiм
молодиця повернула конi на гору й неначе сховалась i зникла десь в степу.
   Рибалки  допливли   до   Цареградського   гирла,   минули   єрики,   що
промикувались через косу в озеро, i пристали в самому  гирлi  до  кордону.
Там отаман показав вартовим урядовцям пашпорт, i ватагу пропустили в море.
Човен повернув за гострий рiг пiскуватої коси  i  вступив  в  Чорне  море,
пливучи попiд низьким берегом. Через кiлька верстов  рибалки  пристали  до
берега i позносили мережi, неводи й посуд на плисковату пiскувату пересип.
Пересип була дуже плисковата й слалася, неначе бiла стрiчка, понад  морем,
оддiляючи здорове солоне озеро од моря i од лиману. Те озеро  було  колись
затокою моря; морська хвиля  насипала  вузьку  пересип  i  неначе  греблею
оддiлила здорове, на верстов двадцять, озеро од моря та од лиману.  Крутий
далекий берег озера, що, мабуть, був колись берегом моря, стояв в  туманi,
неначе  стiна,  вкритий  зеленою  травою;  пiд  ним  зеленiли  очерети  та
оситняги, скiльки можна було скинуть оком.
   Картина навкруги була дуже оригiнальна. Продовжасте озеро  на  двадцять
верстов вганялося в степ i блищало мiж  крутими  берегами,  неначе  вкрите
легким прозорим покривалом з туману. Мiсцями  кругом  озера,  а  найбiльше
коло бiлої пересипi, нiби тонули в зеленiй водi  високi,  густi,  як  лiс,
очерети та оситняги, а за пересип'ю синiло  Чорне  море,  пiднiмалося  все
вгору, зливалось далеко з туманом на небi, з золотим свiтом сонця,  стояло
нiби сумна далека чорна гора i неначе  було  напоготовi  шубовснуть  всiєю
товщею i залити бiлу пересип, i озеро, i зеленi очерети, i широкий степ. I
море, i озеро, i синiй, високий його берег  i  широкий  степ  -  все  було
залите гарячим маревом i прикрите  таким  легким  сивим  туманом,  що  всi
сутiнки, всi кольори нiби зливались  докупи.  Тiльки  зверху  ясно  синiло
пишне, кругле, лиснюче небо. В небi крутились  бiлi  мартини  й  чайки,  а
здоровi бiлi з червоними носами баби, неначе  лебедi,  вкривали  купами  й
море, й береги.

   Через узьку пересип скрiзь були прокопанi єрики,  цебто  канави,  кудою
цiле лiто йшла дрiбна кефаль з моря в озеро жирувать на плавнях, а  восени
верталась знов у море. Коло єрикiв зеленiв  очерет  та  оситняг,  i,  наче
кров, червонiв ситий соковитий солонець. Отаман вибрав мiсце  коло  одного
єрика, де пiсок зарiс зеленою листатою чаполоттю та червоним  солонцем,  i
звелiв ставить там курiнь.

   Рибалки набрали  сухого  очерету,  збудували  дуже  довгий  отаманський
курiнь, загородили загороду для кухаря, на кухарський курiнь,  закопали  в
пiсок палi, примостили зверху балку й повiшали казани. Потiм  вони  забили
двi палi з бантиною для  кодол,  а  декотрi  рибалки  поставили  для  себе
маленькi очеретянi ятки, в котрих можна було  тiльки  сидiти  або  лежать;
потiм викопали кабицю, чи пiч, для казана з смолою, котрою мазали  мережi;
поставили мечет, цебто  пiч  для  хлiба.  Це  все  становище  з  куренями,
очеретяними ятками. з  мечетом,  з  кабицею,  з  кодiльнею,  з  кухарським
куренем загалом звалося куренем. Часом один хозяїн мав два або й три таких
куренi i настановляв на кожний курiнь опрiчного отамана.

   Хазяїн позабивав рядками пiдтечi для мережi та неводiв. Коса вкривалась
ятками, нiби  хатами.  Собаку  пустили  на  волю,  а  пiвня  прив'язали  в
опрiчному  маленькому  куренi.  На  мертвiй  тихiй  пересипi   завештались
рибалки; заблищав огонь пiд казанами, засинiв густий дам  з  мечета  та  з
кабицi. Заворушилось людське життя на мертвому березi.
   Надвечори отаман загадав готувать здорову мережу. Забродчики  пiдходили
до його рядком, i вiн складав їм на спину й плечi полотнища  мережi.  Один
одходив, приходив другий, i незабаром  потяглось  рядком  до  моря  десять
чоловiка, несучи довгу мережу на плечах. В березi отаман здiймав мережу  з
кожного рибалки i складав її на човен.

   Сонце сiло. Надворi почало  смеркать.  Море  почорнiло,  тiльки  бiлiла
пересип, неначе довгий клапоть  бiлого  полотна.  Мартини  часто  й  густо
припадали зверху до води; крячки стрiлами падали на воду i хапали рибу: то
був знак, що риби напливло до берега доволi.
   Настала нiч. Надворi стало тихо, як у хатi,  тiльки  море  лащилось  до
берега легесенькою хвилею i ледве  шелестiло  на  пiску.  Отаман  став  на
деменi в човнi, коло його нiг лежала  кодола,  скручена  кружалом,  неначе
гадюка, з залiзною кiшкою на кiнцi, котра була прив'язана до одного  кiнця
мережi. На березi зостався крилаш, чи помагач отаманiв, i бiльша  половина
рибалок. З отаманом сiв в човнi кодiльничий та кiлька рибалок.
   Отаман одiпхнув човна в море й повернув демено. Крилаш держав на березi
один кiнець кодоли, прив'язаної до мережi. З човна почали викидать мережу,
заходячи далеко в море пiвкругом.  Важка  мережа  тонула  в  водi,  тiльки
зверху вискакували бульки  та  блищав  довгий  рядок  здорових  дерев'яних
галаганiв, неначе разок намиста.

   Важкий  човен  помаленьку  й  мляво  сунувся  по  водi.  Бабайки   тихо
ворушились в кочетах. Рибалки мовчки курили люльки. На березi блищав огонь
в люльках  у  рибалок,  неначе  жар  у  печi;  на  морi  ясно  палахкотiла
отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зiрка Волосожар.
   Отаман обплив далеко пiвкругом i пристав до берега. Кодiльничий  вхопив
решту кружала кодоли i з усiєї сили швиргонув її з човна на берег.  Кодола
свиснула i розкрутилась мов чорна гадина. Кiнець упав на пiсок i зачепився
залiзною кiшкою. Вся кодола голосно ляснула по водi й потонула.
   Тим часом сходив повний мiсяць, неначе виринав з чорної хвилi. Маленька
червона стежка заблищала десь далеко на морi пiд самим мiсяцем, неначе  за
сотню верстов. Мiсяць тихо крадькома викотивсь увесь на небо, неначе через
велику силу вилiз з води. Море заблищало, i вже  виразно  було  видно  пiд
мiсяцем блискучу воду й довгу червону смугу на водi.
   Отаман причалив човна до  берега,  скочив  на  берег,  замочивши  ноги,
вхопив за кодолу й гукнув голосно:
   "Тягнiть разом!"
   В  кожного  забродчика  була  дерев'яна  ляма.  Вона  обiймала  широкою
плисковатою дерев'яною дугою  стан,  а  її  кiнцi  були  стягнутi  спереду
ремiнцями; ремiнцi застiбались дерев'яною цуркою; до ремiнцiв  коло  пояса
були прив'язанi ремiннi  паски  з  дерев'яними  довбишками  на  кiнцi.  Цi
ремiннi паски з довбишками на кiнцi звуться живцями.  Забродчики  закидали
на товсту кодолу свої живцi; живцi обвивались кругом кодоли, як гадюки,  i
нiби всисались в неї, мов п'явки, а довбишки не давали їм розкручуватись.
   Половина забродчикiв впилася живцями в кодолу з одного боку  мережi,  а
друга половина - в другу кодолу  по  другий  бiк.  Рибалки  тягли  кодоли,
ступаючи на кiлька ступенiв задом уперед i з усiєї сили обпираючись станом
об дерев'янi лями. Як тiльки мережа наближалась до берега, тi,  що  стояли
на кiнцi кодоли,  розкручували  перебучавiлi  од  води  живцi,  перебiгали
ближче до берега i знов впивались п'явками в мокру кодолу, що  набрякла  в
водi й стала товща.

   Мiсяць пiднявся вгору i сипнув  промiнням  на  море.  Усе  море  скрiзь
чорнiло, нiби пооране поле, i тiльки блищало широким кружалом  ясне  плесо
проти самого мiсяця. На морi картина була сумна,  нiби  пекельна,  зате  ж
бiла пересип, бiлий берег так блищав проти мiсяця, неначе  од  його  лився
бiлий свiт на саме море.

   За кодолами з моря виникли й посунулись на берег довгi клячi i  потягли
за собою чорну обсмолену мережу. З води полiзли  нiби  два  чорнi  тини  з
мережi. На товстих шнурках телiпались чорнi  раки,  неначе  здоровi  чорнi
павуки; подекуди блищав бiлий дрiбний баламут, чи скумбрiя, зачепившись за
шнурки жабрами, нiби хто обтикав мережу срiбними ножами. Далеко  на  берег
полiзла мережа двома кiнцями, а за нею з'явилась, вилiзши з  води,  широка
матня, нiби якийсь морський  звiр  висунув  з-пiд  води  голову  i  тулуб.
Поперед матнi котились цiлi покоси морської трави камки. Трава позбивалась
докупи, нiби клубки чорних стрiчок. Вдень був низовий  вiтер  i  нагнав  з
моря багато камки; горiшнiй вiтер завсiди зносить камку в море.
   - Берiть пiдсаки! Виливайте рибу! - гукнув отаман  i  за  тими  словами
вскочив у воду та й придавив ногами низ мережi, щоб риба не  пустилась  на
хитрощi та не вискакувала попiд мережею.
   Забродчики покидали кодоли, позабирали пiдсаки й кинулись до матнi. Вся
матня  була  нiби  жива.  Вона  ворушилась,  пiдскакувала,  брьохалась  та
пiднiмалась, нiби людськi груди од дихання й зiтхання, то  знов  тонула  в
воду. Рибалки почали забирать рибу пiдсаками i  кидали  далеко  на  пiсок.
Дрiбний бiлий баламут трiпався й побивався цiлими копицями,  неначе  з-пiд
землi  вискакував  цiлий  фонтан  перлин,  неначе  бризкала  з-пiд   землi
кришталева  вода  й  одбивала  в  собi  промiння  мiсяця.  Кругла  камбала
побивалась, нiби на пiску пiдскакували срiбнi здоровi  тарiлки.  На  пiсок
полетiв  здоровий  осетр  i  почав  гнуть  спину  пiдковою,  копирсаючи  й
розкидаючи хвостом навкруги пiсок. Разом  з  пiском  летiли  на  всi  боки
баламути. Потiм посипались з матнi на берег  здоровi  лакерди,  плисковатi
палажки,  заблищали  морськi   пiвнi   з   червоними   перами,   залиснiли
червоно-золотi москалики. Мiж рибою  бiлiло,  як  холодець,  серце,  тобто
медуза. Ввесь берег нiби ворушився проти мiсяця. Здавалося, що самий пiсок
ожив i пiдскакував, бризкав з-пiд землi фонтанами.
   Матню витягли на самий берег: там дуже  борсався  дельфiн,  чи  морська
свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти  живою  i
почали лупить по головi довбишками. Дельфiн зомлiв,  i  його  викинули  на
берег, мов чорну копицю. Морський кiт гострим хвостом порiзав одну пiдсаку
й обшмульгав одному рибальцi ногу.
   - Добра тоня! Нема де правди дiть! - крикнули рибалки. - Пане  отамане,
справляй могорич!
   Перша тоня була вся отаманська. Та  тоня,  що  її  тягли  недалечко  од
куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.
   Кухар набрав риби в  ночви  i  понiс  до  кухарського  куреня  готувать
вечерю. Рибу позбирали в здоровi шаплики й цебрики, i всi рибалки пiшли на
пересип до куреня пити могорич та вечерять.
   Високо летiло полум'я пiд казанами, аж  лизало  язиком  бантину.  Сухий
очерет трiщав i бризкав iскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипiла в
казанi, а кругом казана на дзигликах сидiли рибалки й сушили на собi  коло
вогню мокрi сорочки. З  сорочок  йшла  пара.  Тим  часом  отаман  частував
рибалок горiлкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мiшав огонь  довгим
покрасичем. Огонь палав. Як вечеря  була  готова,  кухар  швидко  поставив
перед забродчиками стябла з свiжою рибою й налив у миску "сторчака", цебто
юшки.
   Рибалки вечеряли коло багаття. На фонi чорної ночi всi вони так  бiлiли
проти вогню, нiби вогонь пронизував їх наскрiзь, нiби вони були  вилитi  з
бiлого прозорого скла.

   Рибалки були веселi, жартували, дражнили один одного прiзвищами. Одного
рибалку з таким здоровим носом, як цибуля, продражнили Цибулею, другого  -
Перепелицею, третього - Задерихвостом. Iнших дражнили так, що й казать  не
годиться. Один Микола сидiв смутний, похиливши  свою  чорноволосу  голову.
Життя у забродськiй ватазi здавалось йому луччим, нiж на сахарнях,  нiж  у
Вербiвцi в лихого пана. Отаман був чоловiк свiй, не пан. Їжi, поживку було
доволi, та тiльки дума про Нимидору не виходила в його  з  голови.  "I  що
вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матiр'ю? Чи жива  вона,
чи здорова? Чи вернеться вiн коли-небудь до неї, чи побачиться коли з  нею
на цiм свiтi?"
   Край неба викотилась, нiби з моря виплила, блискуча вранiшня зоря, а за
нею почало червонiть небо. Море стояло тихе i гладеньке, як скло.  Рибалки
розiйшлись по куренях спати. Декотрi попадали  на  землi  коло  багаття  i
захропли, аж пiсок задвигтiв пiд ними.
   Через кiлька день отаманова жiнка  та  дочка  вивезли  возом  харч  для
забродчикiв. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по  пересипi
та поза озером.

   Мокрина знiмала хлiб з воза й клала на простелене на  травi  рядно,  її
чорнi коси лиснiли на сонцi, мов чорнi лиснючi гадюки, а  червоне  намисто
ще побiльшувало рум'янець на її щоках. Легкий стан гнувся,  як  тополя  на
вiтрi, тодi як вона доставала хлiб з воза i клала його на рядно.
   - Позабирай у вiз рибу та вези у мiсто на продаж, - промовив отаман  до
жiнки. - А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйствi.
   - А хiба ж я не втраплю до города, чи що? - промовила Мокрина весело  i
дуже смiливо. - Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у  город.
Оце хочу набрать собi на новий керсет в крамницi.
   - Про мене, їдь, - сказав батько.  Вiн  знав,  що  дочка  поставить  на
своєму, коли того схоче, i не сперечався.
   Мокрина поскладала на ряднинi хлiб i зирнула на рибалок  очима,  неначе
блискавкою. Вона вгледiла Миколу,  i  все  її  лице  до  самих  брiв  нiби
зайнялося. Микола поздоровшав на чистому  морському  повiтрi  й  покращав.
Чорнi брови, чорнi вуса запалили серце молодої дiвчини. Мокрина не  бачила
на своєму вiку такого гарного бадьористого чоловiка,  таких  чорних  брiв,
таких блискучих карих очей.
   Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав  собi  Нимидору.  Вiн
неначе побачив її тутечки на степу, побачив нiби її всю до самих маленьких
пружкiв лиця: побачив повний вид, чорнi брови,  навiть  велику  хустку  на
головi й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких  машин,  серед
фабрицького галасу вiн був почав її трохи забувать, але тут край  широкого
моря, на вольному степу, на чистому повiтрi в його серцi знов  прокинулось
давнє щастя й навернуло сльози на очi.

   "Дiвчино-горлице! Коли б ти знала,  якого  жалю  ти  менi  завдала!"  -
подумав Микола, глянувши на Мокрину.
   Мокрина забрала рибу, проворно скочила на вiзок, мов  степова  коза,  i
поїхала додому понад озером. Микола довго дивився слiдком за нею, як синiв
оддалеки на возi її керсет i  чорнiли  коси  на  головi  проти  вечiрнього
сонця.
   Сонце впало в степ за очеретом i погасло, а з лиману викотився червоний
мiсяць i пустив на воду широку iскряну стежку.  Надворi  темнiшало.  Ввесь
степ, i лиман, i озеро, i море - все закуталось в  якийсь  чарiвний  тихий
свiт, повилось прозорим сизим туманом. Широкий простiр, широкий  без  краю
вигляд навiв на Миколу важкi думи. Огонь  пiд  казаном  палав;  дим  бiлiв
клубками проти мiсяця.  Стовпи  з  бантиною  чорнiли  в  диму.  Забродчики
жартували, смiялись, а Миколi було не до  смiху,  не  до  жартiв.  "Чи  не
вернутись би до Вербiвки та забрати в степи, жiнку, й матiр, i  дочку?"  -
не раз думав та гадав вiн; але як згадав, скiльки вiн пройшов того  степу,
скiльки поминув сiл, мiстечок, ярiв та лiсiв, як згадав свого пана,  то  й
махнув рукою.
   Рибалки продражнили Миколу Смутком.
   Настало  душне,  гаряче  лiто.  Риби  ловилось  все  менше  та   менше.
Отаманська дочка частiше та частiше навiдувалась на берег,  та  все  трохи
нiби чiплялась до  Миколи.  Це  залицяння  усiм  кинулось  в  очi,  навiть
батьковi.

   VI_

   Як минуло лiто, отаман почав дiлитись заробiтком: взяв собi половину, а
другу оддав грiшми забродчикам. Влов був  дуже  добрий.  Рибалки  заробили
чимало грошей i задумали погулять. Вони  всею  ватагою  пiшли  в  Акерман,
посправляли собi новi  свитки,  а  декотрi  пошили  синi  суконнi  жупани,
покупили яснi червонi одеськi пояси, новi  смушевi  шапки;  потiм  найняли
музики i з музиками, з церемонiєю перейшли город i  пристали  коло  одного
шинку. Повбиранi в нову одежу,  попiдперезуванi  червоними  поясами,  вони
гордо й пишно йшли по вулицi на гарячому сонцi, понадiвавши шапки набакир.
Їх червонi широкi пояси червонiли на сонцi, як жар, а довгi кiнцi поясiв з
торочками телiпались аж нижче од колiн.

   Рибалки посiдали цiлою ватагою на лавках коло столiв i почали частувать
один одного горiлкою. Музики грали. Рибалки весело гомонiли. Пiсля закуски
вони почали кружлять пиво. Забродчики  з  близьких  сiл  пили  менше,  але
бурлаки й приблуди та усякi пройдисвiти не вважали нi на  що  й  розсипали
грошi, як полову. Декотрi почали танцювати. Микола сидiв мовчки та  тяг  з
пляшки пиво.

   -  Гей,  Смутку!  годi  тобi  смуткувать;  йди  танцювати!   -   гукнув
Задерихвiст i поцуприкував Миколу за рукав свити з усiєї сили.
   - Ти думаєш, що я не вмiю гулять! - сумно обiзвався Микола.  -  Брешеш,
вражий сину! Ще й тебе навчу цього дива.
   - Ба, брешеш, не навчиш! Щоб Задерихвоста хтось вчив пити й гулять!  О,
брешеш, сучий сину, не докажеш! - промовив Задерихвiст, вже трохи п'яний.

   - А як докажу, що буде? - промовив Микола.
   - Куплю пляшку дорогого вина. Ти думаєш, менi шкода грошей? Пху! От  що
менi грошi! Менi грошi - полова! - кричав палкий бурлака.
   - Ану, задирай лиш хвоста вгору! - крикнув уже зовсiм п'яний Цибуля.  -
Побачим, чи вмiєш гедзкаться.
   Задерихвiст почав i справдi гедзкаться: пiшов такого  тропака,  наче  й
справдi його гедзi кусали i в спину, i в п'яти, i  в  пiдошви.  Вiн  кидав
ногами, викручував п'ятами, аж земля летiла музикам у вiчi; згодом зачепив
чоботом стола, i пляшки посипались додолу. Поли синього  короткого  жупана
метлялись та крутились, нiби крила вiтряка, а  червоний  пояс  миготiв  на
сонцi, неначе зайнявся й палав.

   Микола не втерпiв i почав проти Задерихвоста садить гопака; за  Миколою
пiшов у танець Цибуля, за Цибулею Перепелиця, за  Перепелицею  Макогiн,  а
далi вискочив з-за стола Свербигуз. Половина ватаги  пiшла  у  танець,  i,
здавалось, нiби ватага вiтрякiв схопилась з мiсця й затанцювала й замахала
крилами. Махали руки, дригали ноги, метлялись поли синiх  жупанiв,  чорних
свиток; мiж тим усiм блискали довгi  кiнцi  червоних  поясiв.  Задерихвiст
перев'язав чорну шапку червоним поясом. Цибуля причепив  до  пояса  велику
шовкову хустку, Микола зняв шапку й вихав нею над головою.
   - Шинкарю! давай лишень сюди  дорогого  вина!  -  крикнув  Задерихвiст,
сiдаючи на лаву. - Нема бiльше моцi; Микола виграв!
   Жид винiс пляшку дорогого вина. Бурлака витяг з гамана грошi i  шпурнув
жидовi на стiл.
   - Наливай! Задерихвiст гуляє! Бурлака п'є, бо грошi є! Пий,  гуляй,  не
жалуй грошей.
   Жид не сердився й наливав вино в чарки, сховавши в кишеню грошi.

   - Ти думаєш, що й ми  не  куштували  нiколи  дорогого  вина!  -  гукнув
Корчака. - Давай ще дорожчого, того, що п'ють найбiльшi пани.
   Жид винiс поганшого вина й здер бiльшi грошi з бурлак.
   Настав вечiр, i п'янi рибалки ще  довго  танцювали,  спiвали  та  пили.
Декотрi позвалювались i лежали коло шинку в просi.  Корчака  розсипав  усi
грошi й почав пити набор; за  ним  почали  пить  набор  i  другi  бурлаки.
Опiвночi все затихло i вгамувалось.  Ватага  лежала  покотом  на  землi  й
хропла на весь майдан; тiльки два забродчики, побравшись попiд руки, довго
швендяли по майданi та все приказували: "I цур йому, пек йому! Ходiм,  бра
в солому. Держи цабе, то якраз потрапимо в ворота до клунi. Бери цабе!  Та
не пхайся-бо. Он! Ондечки стоїть ожеред соломи!" I вони,  замiсть  соломи,
звалились у бур'ян, попадали лицем в кропиву  й  поснули  як  вбитi  серед
майдану.
   Другого дня забродчики почали похмеляться. Декотрi  хазяїни  розiйшлись
додому, але бурлаки ще довго гуляли й тiльки на третiй день  вернулись  на
роботу, покинувши багато грошей у шинкаря.
   Тим часом Корчака з двома вербiвськими  бурлаками  зостався  в  городi,
зовсiм розпивсь, розледащiв i мусив заставить в жида новий  жупан  i  новi
чоботи. Вiн зустрiвся з давнiми товаришами-бродягами i обiкрав з ними одну
жидiвку: забрав з скринi срiбнi ложки,  котрi  лежали  в  неї  в  заставi,
забрав шабасковi  лiхтарi,  ще  й  украв  з  десяток  карбованцiв.  Злодiї
перепродували ложки й лiхтарi одному жидовi, а тим часо набiгла полiцiя  й
половила їх з ложками й з лiхтарями. Їх повели в полiцiю. Саме в  той  час
Мокрина з матiр'ю продавала на  базарi  рибу,  бачила  всю  ту  комедiю  й
прочула, що становий готується тiєї ночi набiгти з десяцькими на  батькову
ватагу й половить усiх  бурлак.  Вона  покинула  матiр  на  базарi,  пiшки
майнула до рибальських куренiв i розказала про все батьковi й Миколi.

   - Ховайтесь, де хто знає! - промовив отаман. - Про мене - в степи,  про
мене - в комишi, про мене - на море, бо буде бiда. Пересидьте  якийсь  час
та й знов вертайтесь на роботу, як минеться оце лихо.
   Бурлаки розбiглись в очерети, як курчата в бур'ян од шулiки.
   - Сiдай, Миколо, в човен та тiкай на море; закинь там кiшку та й  стiй,
доки я дам тобi знати з берега,  бо  в  очеретах  небезпечно  ховаться,  -
пошепки сказала Мокрина Миколi. - Я запалю вночi на березi багаття  i,  як
буду пiдкидать вгору головешки, тодi вертайся.
   Микола кинувся до малого човна й став човном на морi за кiлька  верстов
од берега. Вiн  бачив  звiдтiль,  що  люди  на  березi  заворушились,  мов
комашня, i припав ниць на дно човна: то набiгла на курiнь полiцiя.
   День був  гарячий.  Сонце  сипало  полум'ям  з  високого  неба.  Микола
зоглядiвся, що в його не було  нi  шматка  хлiба,  нi  краплi  води.  Йому
схотiлось їсти, а потiм пить: в його посохло в горлi, в ротi. Вода  кругом
човна ще бiльше дражнила його; печiя й смага ще гiрше пекла його в грудях,
у горлi. Вiн ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце  нiби
стояло на одному мiсцi й не ворушилось.  Перед  ним  стояв  дужкою  рiвний
берег, а за ним на синьому морi плив здоровий  корабель,  розпустивши  всi
свої бiлi вiтрила. Гордо й пишно, як бiлий лебiдь, ледве сунувся  корабель
по водi. Пишнi вiтрила понадимались i бiлiли проти сонця, нiби  витканi  з
дорогого лебединого пуху, перемiшаного з срiблом.
   В одному мiсцi, де небо сходилось з морем, де  бiлiв  легенький  туман,
з'явилась чорна пляма. Та пляма все бiльшала  швидко  i  все  наближалась,
неначе сунулась морем якась темна копиця,  котра  нiби  росла  й  ширшала.
Микола почував, що тихе море задвигтiло пiд човном, неначе  хтось  торкнув
море з дна. Темна копиця стала нiби здоровою скиртою, та все  сунулась  до
берега. Тоненький край її заблищав проти сонця,  неначе  срiбна  каблучка.
Бiлi вiтрила на кораблi стали проти неї ще бiлiшi й блищали, неначе  проти
чорного поораного поля. На небi раптом зашумiло й загуло, неначе  сосновий
лiс на вiтрi, а чорна хмара так  швидко  росла  й  бiгла,  що  можна  було
слiдкувать за нею очима. Море почорнiло пiд нею, i вона в одну мить неначе
поглинула корабля. З моря набiгла  хвиля  з  бiлими  густими  гребенями  i
почала нiби танцювать кругом човна.
   Микола був вперше на морi. Його тверда душа трохи сполохалась, але його
горе було важче од тiєї хвилi. Вiн сидiв на човнi й сумно дивився на  того
звiра, що набiгав на його.
   В море впало кiлька здорових важких  крапель  дощу,  а  за  ними  разом
несподiвано  загув  страшний  вiтер,  кинув  човен  вгору,  як   трiсочку.
Посипався, як з решета, наглий краплистий дощ, а далi полив як  iз  вiдра.
Море застогнало й загуло, як сосновий бiр в час бурi.  Берег  закутався  в
туман та в дощ. Сонце зайшло з хмари. Все змiшалось в одну мить i  злилось
докупи: i земля, й море. На морi стало поночi,  i  тiльки  вiтер  свистiв,
шипiв та ревiв, як звiр.
   Вода почала заливать  човен.  Високi  бiлi  гребенi  бились  об  дошки,
пiдскакували вгору, перелiтали через човен. Микола почав виливати  воду  з
човна пригорщами.

   А в той час на березi в куренi сидiла Мокрина  i  дивилась  на  страшне
море. У неї на душi похололо. Вона плакала, як мала дитина, i  не  зводила
очей з того мiсця, де стояв на морi човен, доки  небо  одразу  вияснилось,
доки перестав вiтер в  одну  мить,  неначе  втiк  з  моря  на  степи,  щоб
нагулятись ще на степах досхочу на роздоллi.
   Надворi разом стишилось. Швидко море з  берега  заблищало,  все  вкрите
бiлими гребенями  по  зеленiй  водi,  як  буває  сiнокос  вкритий  довгими
покосами. Сонце ясно блищало з-за хмари; небо над морем стало сизе,  i  на
тому сизому небi  заблищала  пишна  веселка.  Вона  обперлася  одним  дуже
широким кiнцем об море, а другим потяглася далеко за озеро,  за  плавнi  в
рiвний широкий степ. Червонi, жовтогарячi й  жовтi  веселчанi  смути  були
такi ярi, неначе горiли тихим полум'ям,  а  через  широкий  край  веселки,
розстелений, як павичевий хвiст, по морi, було  ясно  видко  зелене  море.
бiлi гребенi на хвилях, пофарбованi  то  червоним,  то  жовтим,  то  синiм
кольором веселки. Веселка захопила й корабель з його мокрими  вiтрилами  i
неначе вкрила його якоюсь пишною дорогою тканиною.
   Мокрина нагледiла чорну цятку мiж бiлими хвилями  i  зрадiла,  як  мала
дитина. Вона ждала вечора i задумала, потаєнцi од батька,  одвезти  Миколi
хлiба й води.

   Тим часом до куреня вернувся становий з  десяцькими.  Вони  дурнiсiнько
блукали в очеретах та в оситнягах, не знайшли бурлак i  тiльки  змокли  до
самих сорочок. Становий поїхав в мiсто й поставив на  вартi  десяцьких  на
всю нiч, обiцяючи навiдатись з мiста другого дня.
   Надворi почало смеркать. Мокрина взяла тикву з водою,  хлiб  i  вареної
риби i пiшла буцiмто додому, а тим  часом  вона  зайшла  далеко-далеко  за
крутий берег, знайшла легенький човник, сiла в його i почала  ждать,  поки
зiйде мiсяць. Вона боялась поминути в темрявi  Миколин  човен  i  виплисти
далеко в море.

   Зiйшов червоний мiсяць. Мокрина вхопила весло i полинула на море.

   Микола ввесь мокрий сидiв на човнi,  мов  дерев'яний.  Вiн  несподiвано
угледiв, що до його наближається  човник.  Йому  здалося,  що  то  за  ним
гониться десяцький, i вiн пiдняв уже важке весло, щоб  телепнуть  його  по
головi, як трапиться мiж ними спотичка на водi, але запримiтив, що в човнi
сидить дiвчина. Червонуватий свiт заблищав на її виду, на синьому керсетi,
на бiлих рукавах.
   - Це я! - тихо промовила Мокрина, i її  легенький  човник  стикнувся  з
Миколиним човном i стукнув, ударившись об Миколин човен.
   Микола не йняв вiри  своїм  очам:  але  чорнi  брови  ясно  чорнiли  на
дiвочому лобi, а рум'янець на щоках було знать навiть при мiсяцi.
   - Десяцькi зостались коло куреня на вартi на цiлу нiч. Я  знала,  що  в
тебе нема нi шматка, нi скибки хлiба, i оце привезла тобi  хлiба,  води  й
риби.

   I з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою,  поклала
хлiб та рибу.
   - Спасибi тобi, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає,  що
ти тут? - спитав Микола.
   - Нi, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хiба ти скажеш...

   - Навiщо менi казать... - непривiтно промовив Микола.
   - Як ти не  скажеш,  то  я  сама  не  признаюсь,  хоч  би  мене  батько
замордував i вбив. Для мене нема й не буде нiякої притичини, щоб  одвiдать
тебе й нагодувати.

   Микола догадавсь, що смiлива Мокрина привезла йому харчi  неспроста,  i
не знав, що й казать Мокринi.
   - Чи вже ж ти не боялась сама плисти човном вночi? - спитав Микола.

   - Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою менi не страшно. Чого
ти такий смутний?
   - Нема чого менi веселим бути.
   - Ти, певно, покинув батька-матiр десь  далеко.  Тобi  жалко  за  своєю
стороною, шкода батькiв.
   - Мiй батько вмер, - тихо  обiзвався  Микола.  Мокрина  не  насмiлилась
бiльше його розпитувать i промовила:
   - Знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик  в  очерети.  Там
тобi буде безпечнiше пересидiть лиху годину. Висмикни кiшку та  рушаймо  в
дорогу.

   - А ти ж не наведеш на мене десяцьких? - з острахом спитав Микола.

   Мокрина спалахнула якось уся, усiм тiлом. Вона палко промовила:
   - Не на те я тебе люблю, щоб виказать або видати десяцьким.
   Миколi стало нiяково, стало й жаль бiдної дiвчини, жаль її чорних  брiв
i рум'янцю. Вiн трохи не вимовивсь, що вiн жонатий, але як глянув на пишнi
дiвочi брови, на молоде  палке  лице,  на  хисткий  стан,  то  його  слово
несамохiть задержалось на язицi. Мокрина сидiла  з  ним  поруч.  Їх  човни
черкались боками. Вiн почував огонь од її гарячого лиця, i краса  степової
дiвчини причарувала його на  той  час  при  ясному  мiсяцевi,  нiби  краса
русалки.
   Мокрина погнала свiй човник до берега.  Човен,  як  качур,  полинув  по
водi. Микола поплив слiдком за нею.
   Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, i  вони  попливли
по озеру. Швидко зашелестiв об човен густий  оситняг,  i  Мокрина  погнала
човна мiж двома рядками оситнягу, нiби по канавi. Чисте,  незаросле  мiсце
то  звужувалось,  то  мiсцями  розходилось,  нiби  озерце,  то  йшло   мiж
очеретами, неначе широка рiчка, потiм знову звужувалось, крутилось на  всi
боки, а далi човен заплив в таке вузьке мiсце, що ледве сунувся мiж  двома
стiнами високого, як лiс, очерету. Мокрина спинила човна.
   - Сиди ж тутечки, Миколо, та жди мене. В  це  мiсце  не  потрапить  сам
батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобi  харч
i чисту воду, доки мине лихо.
   Мокрина повернула свого човника назад.
   - Прощай, Миколо! - промовила вона.
   Микола подав їй руку на прощання.  Мокрина  потяглася  за  його  рукою,
обвела свої гарячi, голi по лiктi руки кругом його шиї i  впилась  в  його
губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.
   - Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю  й  пропасти.  На
добранiч! - промовила  Мокрина,  i  Микола  тiльки  тодi  опам'ятався,  як
зашелестiв десь гнучкий очерет.
   - Боже мiй, що зо мною дiється? Нимидоро, моя голубко,  моя  безталанна
ластiвко! Чи вже ж оце я тебе мушу навiк забути?..
   Мiсяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, i заглянув в човен
через високий очерет. Микола  сидiв  немов  дерев'яний,  схиливши  голову.
Здавалось, що вiн був такий мертвий, як i той очерет, що понависав  своїми
китицями над його човном.  Перед  ним  лежав  цiлiсiнький  хлiб  i  стояла
непочата вода в тиквi. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном,  i
в тому снi нiби випливала з моря зеленоока  красуня  русалка,  причарувала
його чорними бровами, поцiлувала i знов впiрнула в воду  на  морське  дно,
попiкши  його  душу  ласкою,  пишними  очима  та  гарячими  поцiлунками  й
обнiмками.
   Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже  перед
свiтом вiн наламав очерету. накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг
спати. I йому все вивиджувалось  широке  море,  вкрите  бiлими  хвилями  й
брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi  наче  сходила  до
його Нимидора нiби па схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних  чоботях,
в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море,  там
плавала Мокрина з зеленими кiсьми з  осоки  i  нiби  ждала  Нимидору,  щоб
потягти в страшне клекочуче хвилями море.

   Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.
   - Де це ти була так довго? - спитав в Мокрини батько.
   - Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою,  заблудила  й
довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я  не  потрапила  на  дорогу.
Мабуть, мене нечистий водив.
   - Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, - обiзвався батько.
- Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.
   Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому,  а  ввечерi  знов  прийшла  до
куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у  плавнi,
де сидiв Микола.

   - Чи й досi десяцькi стережуть? - спитав Микола в Мокрини.
   - I тепер ночують  коло  куренiв,  ще  й  вранцi  навiдувався  скажений
становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.
   Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами,  а  Микола  смутно
обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини,  було  жаль  i
гарячого кохання; але в його нiяк не повертався  язик  признатись  Мокрннi
або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.
   Мокрина знов пiзно вернулась  до  куреня,  знов  сердився  та  лаяв  її
батько.

   - Ти, Мокрино, неспроста  приходиш  пiзно  додому.  Як  менi  й  завтра
опiзнишся, то я на тобi поб'ю ломаку. Чи чуєш?
   - Та вже  ж  чую:  не  позакладало  менi  вух,  -  обiзвалась  Мокрина,
розсердившись.

   - I де ти бродиш? Де ти волочишся? - спитав сердито батько.
   - Я не бродила й не  волочилася,  а  тiльки  одвезла  човном  в  комишi
бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?
   - Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? - спитав понуро батько.

   - Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, - смiливо  одказала  Мокрина,
неначе одрубала.
   - Хiба ж ти не знаєш, що вiн не  парубок,  що  вiн  жонатий?  -  сказав
батько.

   - А хоч би й жонатий, що менi до того, - ледве промовила Мокрина,  нiби
для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло
ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i  залилась  слiзьми.  I
жаль, i горе, i кохання -  все  заразом  пiднялось  в  її  душi  й  неначе
затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.
   Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i  нi  за  що  не  дiзнавшись,
поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю,
не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.
   Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.
   - Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? - спитав вiн.

   Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки  заридала.  I  сором,  i
горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як  намисто  на  її
шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так  гарно  дивився
на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.
   - Миколо! чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?
   Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.
   - Коли тому правда, - сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши  голову,  -  то
забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то  я  сама  собi
смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама  не
знаю що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку.
Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.
   Мокрина яро й якось дико блискала карими  очима,  але  пiсля  тих  слiв
похилилась на край човна, мов гнучка очеретина,  i  заридала  голосно,  як
плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з  тонкими  пальцями,  що
вп'ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.
   - Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.

   Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь
дiвоцький сором вернувся до неї. Їй сором  було  пiдвести  очi  й  глянути
Миколi в вiчi.

   В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла  з  очерету  i
крутилась по водi трохи не  коло  самого  човна.  Дика  качка  вилась  над
плавнями, ляскала крильцями i  впала  в  очерет  коло  самого  човна,  але
злякалась, закахкала на все горло, наче  крикнула  з  переляку,  затрiпала
крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.
   Мокрина насилу пiдвелась,  посидiла,  затуливши  очi  рукавом,  а  далi
промовила, наче нiчого мiж ними й не було:
   - Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до  курення:
вартовi зникли, од'їхали од куреня.
   Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий  очерет  i
посунула вперед свого  човна.  Микола  поплив  за  нею.  Вони  пливли  мiж
очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з
ним, не подивилась на його. Її мiцна душа задавила в собi всi  сльози,  та
не задавила свого безталанного кохання.
   Мокрина знову пiзно вернулась додому,  батько  знов  накрив  її  мокрим
рядном.

   - I де ти в iродового батька волочишся! - з гнiвом крикнув батько. -  I
чого ти ото ходиш до бурлаки?
   Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене,  а  я  все-таки  його
любитиму.

   - Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! -  крикнув  батько,
несподiвано вилаявши самого себе  й  свою  жiнку.  -  Он  до  тебе  восени
прийдуть старости. Готуй рушники.
   - Як прийдуть, то й назад пiдуть, - сказала Мокрина i пiшла на город.

   Розпудженi полiцiєю бурлаки  знову  збiглись  до  куреня,  знов  почали
ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь.  Забродчики  попрочищали  єрики,
повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши  на  плавнях,  кефаль
вже почала вертатись з озера  в  море.  Забродчики  ловили  її  в  єриках,
заставляючи єрики очеретяними тинками.

   Робота на чистому повiтрi, на вольному морi  здалась  вербiвцям  багато
легшою, нiж робота в сахарнях. Вони стали здоровшi, веселiшi,  проворнiшi.
Декотрi жонатi вербiвцi позабували  своїх  жiнок  i  через  десяток  рокiв
поженились вдруге, заробили грошей,  побудували  собi  валькованi  хати  й
розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими  селами  з
садками й виноградниками.

   Два вербiвськi бурлаки збудували коло отаманського хутора двi  землянки
i, поженившись, завели господарство. Потiм десь узявся бассарабський жид i
поставив на городi вiтряк. Над озером зачиналось українське село. Вербiвцi
на смiх назвали село Вербiвочкою, хоч у ньому не було  вербової  й  гiлки.
Микола вже зiбрав грошей i хотiв i собi ставить землянку. Йому так  огидло
бурлакувать, так забажалось осiстись i оселиться на одному  мiсцi.  Але  в
його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жiнки, до  дочки.  Та
думка одбивала в його охоту завести оселю в далекiй сторонi й знов  пхнула
його в бурлацтво.

   Раз восени, перед самою покровою, Микола сидiв увечерi  над  лиманом  i
одпочивав пiсля роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку  й
розважав себе, граючи тi пiснi, що Нимидора  любила  спiвать.  Його  думки
лiтали далеко-далеко, понад Вербiвкою, коло свого садка, коло свого двору,
коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестiло; вiн оглянувся: то була
Мокрина. Проти заходу блищали її темнi очi, червонiло намисто на шиї. Вона
стояла, пiдперши щоку долонею й слухала його пiсню.
   - Грай, а я послухаю, - тихо промовила вона, - я вже давненько стою  та
слухаю.

   - Мокрино! йди додому. Твiй батько буде сердиться на тебе  й  на  мене.
Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.
   - Про мене, нехай сердиться: за всi голови!  Байдуже  менi!  Що  ж  маю
робить, коли ти знехотя мене зводиш з розуму.
   - Схаменись, Мокрино! Ти думаєш, що ти мене не зводиш з розуму? Та що ж
маю робить, коли моя така доля.
   Микола несамохiть задививсь на її тонкi брови, що чорнiли,  як  шовковi
шнурки; милувавсь її гарячим  личком.  На  його  дихнуло  знов  жаром  тих
гарячих уст, що були вп'ялися в його  тодi  як  вiн  ховався  в  очеретах.
Мокрина чарувала його тим огнем.

   - Миколо, мiй голубе сизий! - сказала Мокрина.  -  Чи  зоря  свiтає  на
небi, чи сонце грає, чи нiч вкриває землю, - думка про тебе тлiє  в  моєму
серцi. Я вночi сплю, i як ти менi приснишся, то душа моя аж звеселиться  й
заграє, як ластiвка на сонцi. Прокинуся, тебе нема, -  i  моє  серце  знов
замирає. Я нiгде не знайду собi поради. Чи мiсяць свiтить, чи сонце  грiє,
на моєму серденьку туга та печаль.

   - Не дражни мене, дiвчино, своїм щебетанням;  не  запагублюй  надаремно
мого вiку, бо я й без того безщасний.
   - Миколо, забудь свою жiнку! Ти нiколи вже не вернешся  додому;  ти  за
неї забудеш. А коли ти мене любиш, то я пiду за тобою хоч за синє море.  Я
ладна втекти звiдсiля з тобою хоч i зараз.
   - Чи добре ж воно буде? Чи годиться ж  менi  кривдить  твого  батька  ,
матiр?

   - Нащо менi батько й мати, коли я тебе люблю? Очi твої карi, бiда  менi
з вами! Як я на вас гляну, то й плакать перестану. Нащо ж ти  запалив  мою
душу карими очима? - промовила Мокрина жалiбно, обертаючись  до  Миколи  i
ламаючи руки. - Прийми, море, моє грiшне тiло!
   Мокрина кинулась до моря, неначе прудка коза.  Миколу  взяв  жаль.  Вiн
побiг за нею назирцi, вхопив її за руку.
   - Подумай, дiвчино, непомiркована й нерозсудлива, що ти робиш?

   - Раднiша б я думать, та вже й думок не маю; раднiша б плакати, та  вже
висохли всi мої сльози.
   - Голубко Мокрино! - промовив Микола, взявши її за руки. - Потривай! Не
губи своєї душi й краси. Я ж нiде не дiнусь: буду тут служить. А хто знає,
що далi буде, що потiм трапиться з тобою.
   Мокрина нiби знов ожила. Вона впала  на  Миколине  плече  й  заплакала;
заплакала тихими, як лiтня роса, слiзьми.
   Пiзньою добою Мокрина вернулась на хутiр,  забувши  сором,  забувши  за
батька й матiр i за все на свiтi.  В  її  серцi  наче  почала  розвиваться
весняна рожа й сповнила всю душу пахощами. Вона стала спокiйнiша. Нiхто не
чув од неї нi пiснi, нi жарту, нi веселого  слова.  Вона  все  сподiвалась
чогось, мала надiю.
   Микола  довго  стояв  над  морем.  Хвиля  тихо  черкалась  об  берег  i
шелестiла, неначе лiс на тихому вiтрi. Вiн  заслухавсь,  i  йому  здалося,
нiби  шелестять  верби  над  Раставицею,  над  тiєю  хатою,  де  спочивала
Нимидора. А з його думки не  сходило  червоне  личко  Мокрини,  її  гарячi
сльози i палке молоде кохання. Вiн дуже  задумався,  аж  засмутився.  Його
душа заколивалась, як хисткий човен на хвилястому  морi,  та  не  надовго:
мiцна вдача перемогла це взрушення, перемогла серце i  таки  поставила  на
своєму.
   Отаман полюбив Миколу й настановив його  за  крилаша,  цебто  за  свого
помiчника; Микола з двома кодiльничими глядiв кодол, порядкував i правував
усiма, як отамана не було дома. В добрi роки вiн чимало  заробляв  грошей,
але багато їх зоставалось в шинках, а найбiльше тодi,  як  усi  забродчики
гуляли гуртом в мiстi напропалу.

   А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на  його  чорнi
брови та карi очi. Вона все ждала й сподiвалась чогось.

   V_

   Другого  дня  пiсля  того,  як  Микола  покинув  Нимидору  i  пiшов  на
заробiтки, Нимидора мусила йти на панщину. Вона йшла на панщину - плакала,
йшла з панщини - так само плакала. Настав вечiр, i  Нимидорi  здалося,  що
вже минув рiк, як Микола  покинув  її.  Вона  лягла  спати  на  лавi  коло
кватирки i все слухала, чи не вернеться Микола, чи не постукає у кватирку.
Тiльки що стара Джериха задрiмала на печi, Нимидора спросоння схопилась  з
постелi й закричала на всю хату:

   - Мамо! вставайте, Микола прийшов!
   Мати схопилась з печi, бо їй здалося, що знов щось страшне  дiється  на
селi.

   - Де Микола? Що ти кажеш, Нимидоро? - спитала перелякана мати.

   - Хiба ж ви, мамо, не чули? Микола постукав у кватирку; я йому одчинила
дверi. Вiн увiйшов у хату, обняв мене, поцiлував та й  знов  пiшов.  Мамо!
вiн десь ховається у дворi.
   Стара мати  вигорнула  з  печi  жарину,  притулила  до  жарини  скалку,
роздмухала жар, запалила скалку  й  засвiтила  каганець.  Нимидора  стояла
серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем.
   - Може, тобi щось приснилось? Або щось привидiлось? Може, тобi,  дочко,
так здалося? Чи вже ж пак вiн вернувся? Адже ж його пан зараз оддав  би  в
москалi.

   - Мамо, Микола в дворi. Ходiм у двiр, вiн  десь  ховається,  -  сказала
Нимидора, - я лiтала слiдом за  ним  по  степах  зозулею,  а  як  вiн  сiв
спочивать, я стала криницею. Вiн напився води; вiн плакав за мною, i  його
сльози впали на моє лице. Я вернулась з ним додому. Мамо, Микола ховається
надворi.
   Перелякана мати вийшла надвiр; з нею вийшла й  Нимидора.  Надворi  було
поночi; була темна нiч. Нiде не було чути навiть шелесту верб на городi.
   - Нимидоро, голубко! лягай спати та  перестань  думать  про  Миколу!  -
сказала мати, а в неї самої ноги i руки трусились.
   Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечiр,  i  Нимидорi
знов здалось, нiби Микола увiйшов у ворота, перейшов двiр i пiшов у садок.
Вона вибiгла в двiр. Мати догнала її й привела в хату.
   - Мамо! я бачила Миколу. Вiн розмовляв зо мною в садку нишком  i  пiшов
через леваду в верби, ще й мене за собою манив.
   Мати перелякалась: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу i що  до
неї лiтає перелесник.
   Тим часом по всьому селi пiшла чутка, що до Нимидори лiтає  перелесник.
Одна баба розказувала, що бачила на свої очi, як огняний змiй упав у вивiд
над Джериною хатою. Молодицi балакали,  тяжко  зiтхали  й  нараяли  матерi
повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. Про  того  ченця  скрiзь  по
селах пiшла слава, що вiн вичитує екзордiю й виганяє з людей нечисту силу.
   Стара Джериха вийняла з скринi сувiй полотна, взяла карбованця  грошей,
найняла в сусiда конячку й повезла Нимидору в монастир.
   Нимидора сидiла на возi блiда, як смерть, i навiть не знала, що  з  нею
робили.

   В суботу надвечори вони приїхали в монастир i пiшли до  старого  ченця,
отця Зенона. Ченця не було вдома. Його знайшли десь мiж скелями та  лозами
над Россю, де вiн трохи не втопився. Вся одежа на йому по пояс була мокра.
Люди розказували, що нечиста сила мстилась над отцем Зеноном, завела  його
в рiчку, i якби не трапились люди та не витягли його, то нечиста сила була
б його втопила.
   А тим часом дiло було зовсiм не так. Отець Зенон, як завсiди, пiшов  до
шинку, добре впився i замiсть монастиря повернув мiж скелi та й  шубовснув
просто в Рось. Люди витягли його з води i мокрого привели в монастир.  Вiн
того дня не мiг вичитувати  екзордiї  й  навiть  не  ходив  до  церкви  на
вечерню.
   В недiлю вранцi отець Зенон проспався й прочумавсь, i  до  його  почали
приводить  божевiльних.  Один  божевiльний   чоловiк   усе   хрестився   й
безперестанку кричав: "Господи милостивий! Вiзьми  мене  до  себе!"  Якась
молода  модиця,  свiжа  й  рум'яна,  збожеволiла  з  журби  та  горя,   бо
перепечалилась. Вона безперестанку розказувала тими самими словами, як  її
коханого Петра взяли в москалi, як обголили лоба. Другу молодицю  впiймали
аж на дзвiницi, де вона задзвонила в усi дзвони; її  привели  в  келiю  до
ченця, вона кляла його в  батька,  в  матiр  i  несамовито  кричала  диким
голосом, плювала на образи й на хрест.
   Отець Зенон, низенький i товстий, як  печериця,  з  товстими  навислими
бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою  екзордiю.
Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла  вiри  в  тому,  що  в  їй  й
справдi сидить нечистий дух.

   Оддавши ченцевi сувiй полотна й карбованця, стара Джериха  з  Нимидорою
пiшли до церкви на службу, висповiдались i одговiлись. Нимидора  вийшла  з
церкви спокiйнiша. Гарна пiвча в церквi, гарнi образи, сила прочан  -  все
те трохи її розважило  й  заспокоїло.  Вона  вернулась  з  матiр'ю  додому
спокiйнiша, нiби й справдi позбулась в монастирi нечистої сили.
   Зосталась Нимидора нiби удовою. Взимку вона з свекрухою  пряла  панське
прядиво, а  влiтку  ходила  на  панщину.  Вона  оддала  своє  поле  одному
чоловiковi наспiл на другу скибу. Минув рiк, минув другий, про  Миколу  не
було нi чутки, нi вiстки.  Нимидора  розпитувала  про  його  на  ярмарках,
ходила по сахарнях: нiхто не бачив i не чув про Миколу. Вже поросли  верби
й вишнi, посадженi Миколою над Раставицею, а Микола не приходив.  Нимидора
нiби одiйшла, але все журилась та все спiвала, сидячи зимою  за  гребенем,
про милого, як вiн збився з дороги, вертаючись додому, як  вiн  "до  iншої
залицявся й од милої одцурався".
   Десять год пiсля того жила стара  Джериха  й  на  одинадцятому  вмерла.
Нимидора плакала за нею, як за рiдною матiр'ю.  Поки  була  жива  Миколина
мати, Нимидора нiби почувала його дух у хатi; тепер у неї  зосталась  одна
втiха - дочка Любка.

   Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору;
в неї були такi темнi очi, такi чорнi тонкi брови на широкому  лобi,  такi
довгi коси. Нимидора жалувала  її,  пестила  й  не  давала  робить  важкої
роботи. Любцi минуло десять год, вже пряла на рушники й готувала хустки.
   - Дочко моя, сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я  одна
зазнаю горя. Коли б хоч ти була щасливiша од мене!
   Любка спiвала, мов соловейко в гаю, та вишивала великий  рушник  хмелем
та зiрками. Нимидора неначе вдруге переживала свiй вiк в своїй Любцi.
   Хто давно знав Нимидору, той тепер не впiзнав би її,  така  вона  стала
блiда та худа; повнi щоки висохли й позападали; блиск в очах погас; тiльки
один рiвний стан не зiгнувся навiть од важкої роботи.  Нимидору  iзсушила,
iзв'ялила нужда, як холодний вiтер зелену билину. Лиха недоля iзстарила її
завчасу. Минула половина її лiт, а вже здавалось, що Нимидора доживає свiй
вiк.
   Любка виросла й стала дiвкою, гарною на все село.  Нимидора  заквiтчала
її, милувала, як рожу в садочку. Тiльки що минуло їй шiстнадцять год, а до
неї хлопцi стали слать старостiв. Любку посватав  гарний  парубок,  Олекса
Чабаненко. Нимидора справила сирiтське весiлля без батька й прийняла  зятя
в прийми в свою хату.

   Пiсля Любчиного весiлля Нимидорi нiчого бiльше не зоставалось на  свiтi
i нiщо її не цiкавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собi
сорочку й намiтку, придбала грошей на похорон, на подзвiнне, на євангелiю.
Кожної недiлi, кожного празника вона ходила до церкви й на  службу,  i  на
вечерю. Щороку вона ходила до Києва в лавру на прошу та  все  молилась  за
Миколу по київських монастирях, щоб вiн був живий та здоровий та  вернувся
додому хоч перед її смертю.

   Минуло два десятки год од того часу, як пiшов в свiти Микола; вже пiшов
третiй десяток, i Нимидора вже почала забувать його. Вона почала  забувать
його вид, його очi, голос. Його вид манячив перед нею вже неначе в туманi.
Нимидора почала слабувать й  старiтись,  i  знов  їй  забажалось  побачить
Миколу. Вона хотiла побачить його хоч перед смертю.
   - Невже ж оце я вмру й не побачу його перед смертю? - сказала  Нимидора
дочцi.

   I вона знов почала думати про  його,  сидячи  за  гребенем  коло  печi,
думала про його, стоячи в темнiй церквi на вечернi, та все просила в бога,
як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю.
   Настала весна. Нимидора пiшла до Києва, одговiлась i вернулась  додому.
В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його мiж  богомольцями  в
лаврi, розпитувала в людей з далеких країв i нiчого не допиталась.  Микола
почав їй сниться...

   Раз Нимидорi приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на своєму  полi.
Надворi мiсячна нiч. Один  повний  мiсяць  стоїть  серед  неба,  а  другий
сходить з-за лiсу, червоний, як жар, та здоровий, як вiко од дiжi.
   Микола жне поперед неї, а вона поспiшає за ним, та нiяк не дожене його.
Коли пiдведеться вона, аж надворi вже день. Одно сонце серед неба, а друге
тiльки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дiвчина, в
квiтках та стрiчках, пiдперезана вишиваним рушником, убрана, як до  вiнця.
Микола жне поперед неї, увiгнався в високу, як  гай,  пшеницю,  жне  й  не
розхиляється, тiльки блищить проти сонця його золотий серп.  Вона  бачить,
що Микола  молодий,  з  чорними  кучерями  на  головi,  в  бiлiй  сорочцi,
пiдперезаний червоним поясом. Їй дуже хочеться подивитись на його лице,  а
вiн не обертається. Пшениця валиться йому на  плече;  з  колоскiв  бризкає
золоте зерно, сиплеться на чорнi кучерi, на бiлу сорочку i  падає  додолу.
Потiм одразу з колоскiв посипались iскри й  обсипали  його  бiлу  сорочку.
Микола обернувся до неї й глянув на неї. Вона побачила його  молоде  лице,
чорнi брови, яснi очi й зрадiла.
   Нимидора прокинулась i почувала, що її душа розтривожилась. Вона почала
хреститись та молитись i знов задрiмала.
   I здається їй, що вона в Києвi в лаврi, на вечернi на  страстях.  Лавра
повнiсiнька людей. Всi люди стоять  з  свiчками  в  руках.  Уся  церква  в
свiчках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої  банi,  ллються
голоси такi гарнi, що їй здалось, нiби вона в раю.  Коли  оглянеться  вона
назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тiльки
брови чорнiють, як шнурки. В його лице нужденне, сухе, поморщене. Вiн бере
її за руку, i вони  вдвох  з  свiчками  в  руках  йдуть  до  стiни.  Стiна
розступилась перед ними. Микола веде її в печери, а за ними рiчкою ллється
народ з свiчками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник,
i вони вдвох з свiчками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. По
обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живi мощi з  довгими
сивими бородами, з чорними бровами  i  блискучими  очима.  Нимидорi  стало
страшно, а Микола все далi, все глибше веде її за руку. В  однiй  домовинi
вона вгледiла отця Зенона, котрий читав над нею екзордiю. Вiн  усе  моргав
товстими сивими короткими бровами. Вже  вони  поминули  всi  мощi,  минули
мощi, що стояли закопанi в землю до пояса; вже в  них  свiчки  погасли,  а
вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав
червоний свiт; їй здається, що вона з Миколою вже на тiм свiтi.
   Узенька печера розступилась, i перед нею стала страшна здорова  печера.
Зверху понависало здорове камiння, розпечене й червоне, як гаряче  залiзо.
Пiд однiєю скелею стояло смоляне озеро. Воно кипiло, як  окрiп  в  чавунi,
клекотiло, билося в ключi пiд розпеченою скелею. Серед того озера стояв по
пояс в смолi пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На  його  головi
чорнiло волосся, i вся на йому шкура порепалась. Рогатi й  хвостатi  чорти
висiли скрiзь по камiннi, неначе кажанки, i поливали  Бжозовського  зверху
гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як  у
дiда, поморщене лице, все облите пекельним червоним свiтом. Їй стало  дуже
страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать i... прокинулась.
   Прокинулась вона, встала й почала  класти  поклони  перед  образами  за
Миколу.

   - Цього року я вмру. Менi снився цiєї ночi мiй чоловiк, та так страшно,
що й сказати не можна, - говорила вранцi дiтям Нимидора, розказуючи сни.

   - Та то, мамо, ви думаєте за батька, то вiн вам i  сниться,  -  сказала
Любка.

   - Нi, дочко, моя смерть вже в мене  за  плечима.  Так  менi  оце  стало
важко, що вже не стає духу й дихать.  Це  вже  моя  смерть  тисне  мене  в
грудях. Коли б вернувся твiй батько хоч перед смертю.
   Через тиждень Нимидорi знов приснився сон, нiби вона блукає  з  Миколою
вночi по якомусь широкому степу. Все небо вкрите чорними хмарами.  Надворi
душно, як у пеклi, а на всьому небi блискає страшна  блискавка  й  гримить
грiм безперестанку, неначе в горобину нiч. По один  бiк  блисне  блискавка
червоним свiтом, i вона бачить  Миколи  не  лице  все  червоне.  неначе  з
розпеченого залiза; з другого боку мигне зелена блискавка, i Миколине лице
стає зелене, неначе в утопленика; то знов  мигне  вогонь  ясний,  як  свiт
сонця, i перед нею майне молоде, пишне парубоче Миколине лице з  рум'яними
щоками, з чорними бровами. Нимидорi стало страшно.  По  всьому  небi  наче
лiтають огненi змiї; все небо нiби трiскається од верху до самого  низу  i
вздовж, i впоперек, а навкруги широкий без кiнця степ: нiде  не  видно  нi
деревця, нi хатини. Коли це одразу перед ними зашумiла по  камiннi  рiчка.
Небо посерединi проломилось, i звiдтiль  зiйшло  сонце  серед  неба.  Вона
побачила за рiчкою на горi пишний садок, де мiж  зеленими  яблунями  росло
дерево з золотими яблуками, де на деревi шугали й спiвали райськi птицi  в
золотому  пiр'ї,  з  золотими  вiнцями  на  головах,  з  павиними  довгими
хвостами. Вода шумить мiж камiнням, пiдкидає вгору хвилi, а  з  каменя  на
камiнь лежать хисткi кладочки. Микола пiшов уперед i  повiв  її  за  руку.
Вона глянула наниз на страшний шум, i в неї голова заморочилась.  Загримiв
страшний грiм. Сонце впало з неба в рiчку. А блискавка все бiгає по  небi.
Нимидора прокинулась i вся трусилась, нiби в пропасницi.
   - Дочко моя, знов менi снився твiй батько i  так  страшно!..  -  казала
Нимидора дочцi, i од того часу вона стала журиться  i  вдалась  в  сум  та
тугу.

   Тим часом в народi пiшла чутка, пiшла й покотилась по селах, як грiм по
небу: то була чутка про волю. Народ зашумiв, як бiр в негоду. Встала, нiби
з домовини, чутка про козаччину.  В  Василькiвщинi  й  Канiвщинi  схопився
бунт, як пожежа серед ночi. Народ пiднявся й пiшов  ватагами  од  села  до
села, нiби хотiв знайти  скорiше  волю.  Всi  записувались  в  козаки,  бо
говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини.  Десь  узялась
звiстка, що воля вже прийшла од царя, та її ховають  од  народу  попи,  бо
держать руку за панами. Народ почав приставати до попiв, щоб  вони  читали
народовi волю, почали знущатись над ними, мучити їх.

   Та чутка, як хвиля на морi, звiдкiльсь  пiшла  скрiзь  i  дiйшла  й  до
Вербiвки. Народ загомонiв по ярмарках i розвозив гомiн по селах.  Нимидора
повеселiшала. Вона думала,  що  от-от  Микола  почує  про  волю  й,  може,
вернеться в Вербiвку.

   - Господи, коли б менi пожити на свiтi  хоч  рiк.  Я  знаю,  що  Микола
вернеться, почувши про волю, i попрощається зо мною на цiм свiтi  за  свою
провину, - говорила Нимидора.
   Цвiли садки i одцвiтались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало
половiть, а його  не  було.  Нимидора  почала  слабувать  i  залежуватись.
Настала петрiвка. Нимидора насилу одговiлась. Вже її насилу  носили  ноги.
Вона зсохла, зв'яла;  лице  поморщилось  i  потемнiло;  тiльки  темнi  очi
блищали мiж жовтими зморшками.

   Раз Нимидора сидiла коло вiкна й дивилась в одчинену кватирку. В  садку
зеленiли вишнi й грушi, щебетали соловейки, а в далекому лузi мiж  вербами
кувала зозуля. Коли це проз самий її вид  пурхнула  в  кватирку  ластiвка,
покрутилась у хатi кругом стiн, сiла на образ, пощебетала,  знялась,  знов
пурхнула назад в кватирку i сховалась в вишнях.
   - Це вже моя смерть приходила по мене!  Це  недурно  прилетiла  в  хату
ластiвка, - сказала Нимидора дочцi.
   Через тиждень Нимидора лягла i бiльше вже не  вставала,  її  здавило  в
грудях, i в неї не стало духу дихать. Вона все  прислухалась,  чи  не  йде
Микола. Посилала Любку за двiр виглядать та  все  тривожилась,  як  собаки
гавкали надворi.

   - Пiди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за  свiй
грiх. Щось застугонiло коло ворiт, - казала нiби через сон Нимидора, ледве
розплющуючи вiї й вiка.
   Любка виходила на подвiр'я i знов верталась до  хати.  Нимидора  насилу
зводила дух.

   - Любко, чи не прийшов батько? Менi здається, що я чула його  голос  за
вiкном, - сказала, як через сон, Нимидора.
   - Нi, мамо! бог з вами. То соловейки  щебечуть  в  садку,  -  промовила
Любка.

   - Якби вiн прийшов, менi була б, може, полегкiсть, - сказала вона.

   Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як
i родилась безталанною. Сусiди завертiли їй голову намiткою й  поклали  на
лавi. Нимидора лежала жовта, як вiск. Сусiди входили й виходили,  а  Любка
голосила над матiр'ю, припавши до неї. Вона  так  гарно  плакала,  що  всi
молодицi в хатi плакали вкупi з нею.
   - Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано  покидаєш?  Чи  я  ж
тебе не любила, чи я тобi не годила? Чи я рано не вставала, чи я  тебе  не
доглядала, що ти мене навiки покидаєш?
   Ненько моя, ластiвко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь  ти  багато
слiз вилила, що не схотiла на цiм свiтi жити, та полинула, як сива зозуля,
в далеку сторононьку. Коли ж тебе,  моя  матiнко,  дожидать  в  гостi?  Чи
глибокими снiгами, чи зеленими лугами, чи бiлими вишневими садками?
   Матусю моя, лебiдонько моя! Звiдкiль тебе ждати, звiдкiль виглядать? Чи
з заходу, чи з сходу, чи з-за  синього  моря,  чи  з  широкого  степу?  Чи
прибудеш до мене, моя  матiнко,  бистрою  рiчкою,  чи  буйним  вiтром,  чи
дрiбним дощем, чи бiлою хмарою; чи  прилинеш  до  мене  сивою  зозулею  та
закуєш в вишневому садочку?

   Ненько моя, ластiвочко, золоте насiннячко! Де ж тебе посiю, моя матiнко
рiдна? Чи в синьому небi, чи в зеленому лузi, чи в вишневому  садочку?  Чи
зiйдеш ти зiркою на небi, чи розiв'єшся повною рожею в садочку?
   Всi молодицi плакали й казали, що нiхто в цiлому селi не вмiє так гарно
голосить, як молода Любка.
   Поховали Нимидору на  кладовищi  рядом  з  її  тещею  i  тестем.  Любка
посадила край могили вербу, а її чоловiк поставив невеличкого хреста.  Всi
люди в селi жалкували за Нимидорою i просили бога, щоб їй  хоч  по  смертi
було легко лежати та землю держать, бо на цьому свiтi її життя було  важче
од сирої землi.


   VIII _
   Микола все служив забродчиком в  Ковбаненковiй  ватазi.  Мокрина  довго
любила його та все давала гарбузи своїм  женихам.  Батько  лаяв  її,  мати
плакала, вмовляла, та нiчого не вдiяла.  Мокрина  вийшла  замiж  аж  через
кiлька год, тодi, як прохололо її серце i Микола покинув Ковбаненка.
   Раз Микола полаявся i трохи не  побився  з  отаманом.  Почалась  весна.
Забродчики  з  отаманом  збиралися  плисти  на  море  ловити  рибу.   Вони
поскладали неводи на вiз i вийшли з  села  цiлою  ватагою.  Першу  весняну
красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi  отаман  усю.  Тоня  вдалась  i
справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги,  лакерд
та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли її на берег.
   Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич  був  скупенький.  Забродчики
неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.
   Красна тоня вдалась добра; але того лiта  риба  ловилась  дуже  погано.
Забродчики  роздiлили  восени  дохiд  i  насилу   заробили   по   двадцять
карбованцiв. Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав  всiєї  їх  частки.
Вони пiшли  в  мiсто  пити  могорич,  i  їм  не  стало  за  що  не  тiльки
похмелитись, але навiть впитись.

   Другого дня ввечерi вони  вернулись  до  отаманської  хати  дуже  лихi.
Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба  i  вчорашньої  смаженої  риби,
котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.
   - Чи вже ж, пане отамане, в  тебе  не  знайшлося  кращої  риби  нам  на
вечерю? - спитав сердитий Микола. - Чи вже ж  за  ту  красну  тоню  ми  ще
будемо їсти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й  гарячу  рибку,  а
ви, мовляв, їжте й холодну й нетривну.
   - А де ж я вiзьму свiжої? - сказав отаман. -  Не  вередуйте  лишень  та
викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?

   - А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої  працi  за
цiле лiто.

   -  Оце!  Як  коржа,  так  коржа!  Як  спечемо,  то  й  дамо!  -  сказав
насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.
   Микола схопився з мiсця i крикнув:
   - Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. Це справдi
знайшовся гарний  давалець:  роботи  дає  багато,  а  харч  дає  видавцем.
Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.
   - Ти, Миколо, бунтуєш менi усiх забродчикiв, бо їх намовляєш. Для таких
намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз
своєю намогою, напитуй собi деiнде хазяїна.
   Микола вхопив в руки дрючка й кинувся  до  отамана.  Отаман  вхопив  за
кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи це бiйка.

   - Пусти! - кричав Микола, посатанiвши од злостi.
   - Ба, не пущу! Яке право ти маєш зо мною биться, - кричав отаман, -  ти
менi не пригонич i не хазяїн. Тут моя воля волить.
   - Ти думаєш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких  панiв,
як ти! - крикнув Микола з злiстю й смикнув з рук дрючка так, що обшмульгав
отамановi руки.
   Отаман кинувся навтiкача. Надворi наймит гарманував  пшеницею,  тягаючи
волами  колодку  чи  вал  по  розкиданих  i  розв'язаних  снопах.   Отаман
перескочив через вал, через розв'язь i побiг поза волами. Микола зачепився
ногою за вал, дав сторчака в пшеницю i тiльки через це не  достав  отамана
дрючком по спинi. Отаман побiг кругом  хати,  а  Микола  погнався  за  ним
навздогiнцi. Отаман вскочив у сiни й запер дверi засовом.
   - Не виходь же з хати, бо вб'ю! -  гукав  Микола,  гуркаючи  кулаком  у
дверi та торгаючи дверi за клямку.
   Отаман знав Миколинi норови i справдi заперся в хатi та й  не  виходив,
доки Микола не лiг спати.
   Микола вдосвiта забрав свої манатки й пристав до другої ватаги.
   Отамановi було шкода Миколи. Вiн служив йому  дуже  добре,  працював  i
падкував щиро коло роботи, помагав навiть  в  господарствi  й  був  добрим
крилашем. На другу весну вiн пiшов до Миколи, перепросив його гарненько; i
вони помирились i запили сварку й мир могоричем. Микола знов  вернувся  до
Ковбаненкового куреня.

   Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало  грошей.  Вiн
поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому  було  тяжко  й
сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з  Вербiвки  все
втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато їх тинялось по  сахарнях,
багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi,  Микола  стрiчався  з
вербiвцями i затягав  їх  до  Ковбаненкової  ватаги.  Вiн  розпитував  про
Нимидору, про свiй грунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн
добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан.
Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей i почав  їздить
скрiзь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив вiн i вернув
до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.

   Вiн пам'ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло  те
мiсце, де його вдарила мужича рука.
   В той час в Акерманi настав становий,  родом  з  Київщини,  знайомий  i
навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце,  вiн  забрiв
аж  на  Бассарабiю  i  досвiдчивсь,  що  в  забродських   ватагах   багато
вербiвських  втiкачiв.  Становий  налетiв  несподiвано  з  полiцiєю  й  на
Ковбаненкiв курiнь, похапав багато. вербiвцiв i мiж ними й Миколу, їх усiх
позабивали в  кайдани  й  посадили  в  тюрму.  Становий  зараз  дав  знати
Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, поїхав до Одеси, а потiм  i
до Акермана. В його душа стрепенулась од  пихи.  Вiн  був  ладен  втратить
пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над  Миколою.  Бжозовський  поїхав  до
Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.

   Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки їх  покликали  на  суд.  Бжозовський
ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув  мiсяць.  Бжозовський
витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду  все-таки  не  було.
Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i
його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi  з  рушницями  на
плечах привели на  суд  десять  вербiвцiв.  Вони  вгледiли  свого  пана  й
поопускали голови. Один Микола смiливо  дивився  на  пана  своїми  темними
пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього свої
здоровi очi й, здається, був ладен з'їсти Миколу очима.
   Перед судом стояло десять чоловiка бурлак.  То  не  були  тi  обiдранi,
замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по  українських  сахарнях.  Перед
судом стояли здоровi високi люди,  повбиранi  в  гарну  одежу.  Мiж  усiма
бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рiвним станом  i  гордим,
смiливим поглядом. Його не зiгнула недоля й тяжка  неволя.  Його  брови  i
вуса чорнiли, а голова вже нiби снiгом припала. Виски й тiм'я ще чорнiли й
лиснiли, i тiльки нiби бiлим пилом припали, а сивина обхопила його голову,
нiби бiлим вiнком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Вiн
став високий та поставний чолов'яга з дужими руками, з широким станом.  На
його мiцних руках було видно нiби дротянi  напруженi  жили.  З-пiд  густих
низьких брiв блищали невеликi темнi гордi очi. Вид в  його  був  смiливий.
Чорнi довгi вуса висiли, як двi гадюки.  Вид  його  був  одкритий,  неначе
випнутий. Нi один пружок лиця не ховався десь всередину; тiльки очi лежали
глибоко в ямках, нiби поховались десь пiд бровами, й виглядали звiдтiль  i
розумно, й хитро, й смiливо, й гордо, та все дивились скоса  в  бiк,  нiби
казали, що вони нiкому не ймуть вiри. Iншi бурлаки, побачивши свого  пана,
стояли похнюпившись. Здавалось, нiби вони побачили свою смерть, що пiдняла
над їх головами залiзну замашну косу.
   - Як вас звуть? - спитав суддя в Миколи.
   - Я Iван Посмiтюх, - промовив Джеря неохоче  низьким  голосом,  нiби  з
домовини.

   - Вiн зветься Микола Джеря! -  крикнув  Бжозовський,  не  втерпiвши,  i
заблищав своїми сiрими круглими витрiшкуватими очима.
   - Якого ти вєроiсповєданiя? - питав далi суддя по-великоруськiй.

   - Бассарабського, - сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й  думаючи,
що вiн його питає про губернiю.
   - Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? - питав далi суддя.

   - Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.

   - Та не про те мова мовиться. Якої ти вiри? - питав суддя вже сердито.

   - Якої ж я вiри... християнської, такої, як i люди, - сказав Микола.

   - Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?

   - Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я  родом  з  Кривди.  Батько  мiй
звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.
   - Вiн  родом  з  Вербiвки,  з  Київської  губернiї.  -  обiзвався  пан.
дивуючись з Джериних слiв.
   - Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона  знаходиться  i
до якого пана належиться, - тихо обiзвався Микола.
   - Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як  двадцять  год,  -  сказав
пан.

   - Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, - гордовито сказав Микола,  -
я не волоцюга й не пройдисвiт.
   Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.

   - А вас як звуть? - спитав вiн у другого чоловiка.
   - Я Грицько Посмiтюх.
   - Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?
   - Я його син, - сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi  додолу.
Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.

   - А вас як звуть? - обернувся суддя до третього бурлаки.
   - Я Карпо Посмiтюх, - обiзвався чоловiк несмiливо.
   - Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? - спитав суддя.

   - Я Iванiв брат, - неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм  похиливши
голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.
   Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п'ятого.  I  тi  назвали  себе
синами Миколи Джерi.
   - Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! - промовив
суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi судчики.
   Пан тiльки витрiщав очi на ту комедiю i не знав, чи тi люди  жартували,
чи зовсiм подурiли.
   Другi бурлаки звали себе усякими прiзвищами, якими  їх  позаписували  в
акерманських селах, але не тими,  що  їх  звали  у  Вербiвцi.  Пан  насилу
постерiг ту штуку.

   Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такi самi  прiзвища,  якими
бурлаки себе називали. Вiн звелiв  одвести  бурлак  до  тюрми,  а  на  суд
привести того старосту й писаря, що  видавали  пашпорти.  Суддя  знав,  як
робилось таке дiло в Акерманщинi, i тiльки реготавсь.
   Знов москалi одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти  на  Сибiр,
нiж вертаться у Вербiвку до пана. Вони знали, що пан не  дурно  приїхав  i
дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кiнця того суду i  вже
не радий був, що виїхав з дому. Вiн тiльки  тiшив  себе  тiєю  думкою,  що
дасть Миколi кiлька сотень рiзок, помститься над  ним  i  оддасть  його  в
москалi.
   В той час, як бурлаки досиджували свiй час у тюрмi,  сталось  велике  й
несподiване для бурлак  дiло.  Прийшла  народна  воля,  i  панщина  навiки
загинула. Чутка про ту волю ще не дiйшла в акерманський закуток, не дiйшла
до тiєї тюрми, де поневiрялись i нудьгували бурлаки. Але  пан  Бжозовський
почув про те дiло i нiяк не йняв тому вiри.
   Знов одчинились дверi в тюрмi; знов москалi повели бурлак  на  суд.  На
судi вже стояв i староста й писар з Кривди. Там вже був i пан Бжозовський.
   А тим часом прийшла оповiстка про визволення селян од панщини.  Про  це
вже оповiстили в церквах тiєї  недiлi.  Суддя  бачив,  що  бурлацьке  дiло
розв'язувалось тепер зовсiм iнакше. Бурлаки  стояли  нiби  пiд  шибеницею.
Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його.  Бурлаки  нiчогiсiнько
не втямили через ту мову.

   - Чи зрозумiло для вас, за що я прочитав? - спитав вiн у бурлак.

   - Нi, пане! - обiзвались вони.
   Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольнi, не  панщаннi,
а коли хочуть мати поле, то щоб хутчiй вертались не до Кривди, а до  своєї
господи, звiдкiль вони повтiкали.  Бурлаки  стояли  нi  живi,  нi  мертвi;
одначе нi один з них не йняв суддi вiри, i кожний  мав  на  думцi,  що  їх
хитро дурять.
   - Ну признавайтесь тепер, чи ви справдi Посмiтюхи? - жартував суддя. --
Ви тепер не панщаннi, а вольнi, i вертайтесь, коли схочете, й додому.

   Бурлакам здалось,  що  суддя  пiдходить  тiльки  до  них  штуками,  щоб
допитаться, хто вони такi.
   - Нi, пане! Ми таки Посмiтюхи з батькiв, з дiдiв, з прадiдiв! -  сказав
Микола.

   - А як я дам вам пашпорти на волю i звелю вам  йти  до  господи,  ще  й
панщини не робить.
   - Воля ваша! Ми таки кривдянськi. Посмiтюхи з дiдiв i прадiдiв, -  знов
сказав Микола. - Наша батькiвщина й дiдизна,  i  наша  держава  в  Кривдi.
Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер нi в сих нi  в  тих,  як
стояли нещаснi бурлаки з початку суду.
   Бурлаки тiльки тодi  пойняли  вiри,  як  од  їх  оступились  москалi  з
рушницями, як їх випустили i справдi на село.
   Тiльки тодi вони нiби на свiт народились.
   - От теперечки ми вже й справдi не  Посмiтюхи,  -  промовив  Микола,  -
доведеться знов вихрещуваться наново на старi прiзвища, та не знаю, в кого
й де вихрещуватись.

   - Мабуть, у Вербiвцi, як казав суддя, - говорили бурлаки.
   Пан Бжозовський мусив тьопаться назад до Вербiвки, а бурлаки  почали  й
собi лаштуваться в далеку дорогу.  Вони  поспродували,  що  мали,  зiбрали
грошей, дiждали теплих днiв i весною розпрощались з отаманом та й рушили в
далеку дорогу. Тiльки позоставались тi, що  поженились  вдруге  при  живих
жiнках.
   В той час в Кривдi i в iнших акерманських селах,  по  книжках,  померла
велика сила народу. Помер i невмирущий Посмiтюх з усiма синами, братами  й
з небожами, та ще й в один день, а Кишинiвська консисторiя,  роздивляючись
книги, перелякалась од такої страшної пошестi та помiрку в  Акерманi  i  в
цiлiй Бассарабiї. Пiшла навiть чутка, що знов  прокинулась  на  Бассарабiї
бендерська чума.
   Знов перед бурлаками розiслався скатертею широкий степ; знов пiшли вони
знайомими шляхами. Вони нiби не йшли, а, здавалось,  самi  ноги  несли  їх
додому. В кожного на душi була думка то за матiр, то за жiнку та дiтей, їм
усiм здавалось, що вони не жили, а тiльки животiли на чужинi, тиняючись  в
наймах по усяких мiсцях.

   - Чи застанемо живими своїх? - несамохiть вимовився Микола; i нiхто  не
обiзвався на його слова. Кожному було радiсно,  але  над  тiєю  радiстю  в
кожного на душi нiби лежав важкий камiнь.
   Багацько сiл, багато мiст на  Українi  минули  бурлаки;  багато  недiль
налiчили вони  в  дорозi,  доки  прибились  до  Вербiвки.  Садки  цвiли  й
одцвiтались, жито в полi знялося руном i пiшло вгору, а вони все  йшли  та
йшли, доки одного дня надвечiр перед ними розiслалась на долинi  Вербiвка.
Всi бурлаки стали на  горi  й  довго  дивились  на  рiдне  село.  Вербiвка
зеленiла своїми вербами, садками, огородиною.  Кожний  шукав  очима  своєї
оселi  й  хати;  в  кожного  сльози  навертались  на  очi.  Вербiвка  дуже
змiнилась. Село розрослось понад Раставицею. На низинi в одному мiсцi нiби
вирiс край села новий куток.
   Бурлаки спустились з гори й увiйшли в село. З ними стрiчались люди,  та
все незнайомi, та все нiби чужi.
   - Чи є тут у вас на  селi  Джерина  хата?  -  спитав  Микола  в  одного
парубка.

   - Нема в нас такої хати. Була, кажуть, Джерина хата, а тепер  вона  вже
Чабаненкова, бо баба Нимидора Джериха видала дочку за Чабаненка.
   - Чи жива ще Нимидора Джериха? - спитав Микола,  i  в  його  затрусився
голос, а з голосом затрiпотiла уся душа.
   - Того року вмерла; i недовго нездужала, - сказав парубок.
   Микола тiльки й примiтив,  що  Вербiвка  закрутилась  перед  ним;  була
зелена, потiм стала жовта, а потiм нiби вкрилась туманом, а потiм вiн  вже
й не бачив її за слiзьми, неначе над селом схопилися хмари i залили  дощем
усе село. Микола пiшов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблi стали
такi товстi, що їх трудно було обхопить вдвох. Вiн  повернув  переулком  i
вгледiв свою оселю.

   "Що ж тепер я знайду на своїй оселi?" - мiркував Микола,  пiдходячи  до
ворiт.

   Микола прийшов до ворiт i сперся  на  них,  похиливши  сиву  голову  та
оглядаючи подвiр'я. Де колись стояла  повiтка,  там  тепер  давнi  вербовi
кiлки  стали  товстими  та  здоровими  вербами.   Хата   осiла   й   трохи
перехнябилась на бiк, на причiлок. Вiкна  покосились,  дверi  понижчали  й
трохи ввiйшли в землю. Тiльки стiни  бiлiли,  як  i  колись  давно.  Старе
дерево в садку посохло, а на його мiсце повиганялись молодi  буйнi  яблунi
та вишнi.
   Микола перейшов двiр, рипнув сiнешнiми дверима i ввiйшов у хату. Молода
молодиця поралась коло печi, а якийсь молодий чоловiк  стояв  коло  стола.
Молодиця була нiби рiдна  Нимидорина  сестра:  така  вона  була  схожа  на
Нимидору. В неї достоту були такi чорнi брови, такi темнi очi; тiльки  вид
у неї був худiший, i вона  була  тоненька  й  утла,  нiби  захарчована  ще
змалку. Миколi здалось, що то була Нимидора в той час, як вiн ще сватав її
й залицявся до неї.
   - Добривечiр вам! - промовив Микола, дивлячись на хазяїна й на  хазяйку
заплаканими очима.
   - Доброго здоров'я! - обiзвалась Любка  й  широкими  очима  глянула  на
Миколу.

   Її широко розкритi темнi очi,  її  голос,  вид  -  все  так  нагадувало
Нимидору, нiби на його через тi очi глянула  Нимидорина  душа,  через  той
голос заговорила до його сама. Нимидора з того свiту. Микола не вдержавсь,
поцiлував Любку й заплакав. Вся його тверда, мiцна  душа  розтопилась,  як
вiск на гарячому вогнi, й розплилась слiзьми.
   - Не впiзнаєш батька, бо зроду його не бачила! - насилу вимовив Микола.
- А де ж твоя мати?
   Любка  догадалась,  хто  прийшов  до  неї  в  хату.  Вона  засмутилась,
здивувалась, не знала, що й казать, i  тiльки  мовчки  стояла  коло  печi.
Одначе в її серцi не заворушилось нi крихти дитячого жалю, жалю  дочки  за
батьком. Перед нею стояв зовсiм чужий для неї чоловiк. Для неї навiть було
чудно, що вiн називав себе її батьком, їй усе здавалось, що  батько  давно
вмер i лежить  похований  в  землi.  В  її  серцi  все  якось  помiшалось,
скаламутилось, так що вона не знала, чи радiть, чи плакати?

   - Чи давно вмерла мати, Любко?
   - Торiк у петрiвку, - насилу промовила Любка, - мати ждала вас  та  все
посилала мене виглядать.
   - Та й не дiждалась! Така вже наша доля! - промовив Микола. -  Ти  вже,
Любко, вийшла замiж; а я тебе покинув ще в колисцi.
   - Ми недавно побрались, - сказала Любка, показуючи на чоловiка.

   - А хата стала ще нижча; мабуть, осiла. I образи тi  самi,  -  промовив
Микола, - перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольнi?
   - Вже, хвалить бога, не робимо панщини, - обiзвався Любчин  чоловiк,  -
ще оремо переднiше поле, а це кажуть, що приїдуть надiлять нас  землею  на
виплат, чи що.

   - Якби не та панщина, може, й мати ваша була б жива, i я не тинявся б у
свiтах бiльше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?
   - Бабуся вмерли давно: ще я була дiвчиною, - промовила Любка.

   - Чи добре ж вам жилось без мене? - спитав Джеря.
   - Ет! Яке там добро! Бiдували та побивались  з  матiр'ю  до  останнього
часу, може, мати й тепер були б живi. Сiдайте, будьте ласкавi!  -  сказала
Любка i хотiла назвать Джерю татом, але язик сам задержав  на  кiнчику  те
слово.

   Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двiр, пiшов у садок, а далi  пiшов
на город, на леваду понад рiчкою. Високо й густо розрiсся вишник,  що  вiн
насадив, неначе зелене гнiздо; через його навiть не  промикувавсь  промiнь
сонця. Верби коло тину стали дуплинастi i взялися порохнею.  Микола  шукав
очима тiєї  старої  гiллястої  грушi,  з-пiд  котрої  вiн  вперше  побачив
Нимидору, як вона брала з Раставицi воду.  Грушi  вже  не  було  й  слiду.
Микола ледве налапав ногами в кропивi сухий спорохнявiлий пеньок. Од  його
не пiшло нi одного  паростка.  Микола  пригадав  собi  той  пишний  вечiр,
пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як вiн спав пiд грушею, те
кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що нiби спiвала Нимидориним голосом.
   Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над  Нимидорою.
Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопi  росла  густа  береза.  З
одного боку по окопi росли високi верби. Сонце тiльки що сiло за  горою  i
його останнє рожеве промiння гасло на самих вершечках верб. Любка показала
Джерi Нимидорину могилу пiд вербами. Могила  вже  заросла  травою.  Микола
зняв шапку, перехрестився й похилив голову, .держачи  обома  руками  шапку
перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотились двi здоровi сльози
i впали у траву.
   Надворi було тихо, як у хатi. В тiй тишi  нiби  було  чуть,  як  смерть
витала над кладовищем. Микола довго стояв i думав, а потiм тихо  промовив,
махнувши рукою:

   - Все померло, й слiду не зосталось. Марно перегорiло й  перетлiло  моє
живоття, i тепер зостався тiльки попiл, доки його не поглине свята земля.

   Одначе Микола помиливсь: з  його  не  швидко  став  попiл.  Вiн  i  сам
недобачав, що в йому ще тлiє великий жар, як пiсля спалених дубових  дров.
Пiд сивим волоссям затаїлась мiцна запекла й правдива душа.
   З кладовища Микола пiшов до священика й найняв  панахиду  за  Нимидору.
Любка пiшла додому, увiйшла в хату, зглянулась з чоловiком i  перекинулась
кiлькома словами.

   - Це батько твiй прийшов? - промовив чоловiк.
   - Здається, батько, бо дуже плаче за матiр'ю, - промовила Любка.

   - Де ж це ходив твiй батько  так  довго?  Мабуть,  десь  бурлакував?  -
спитав чоловiк.

   - Бог його знає, де вiн ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась
та набралась лиха, то, мабуть,  нiкому  не  доводилось  так  бiдувать,  як
матерi.

   - Та, мабуть, батько не од добра втiкав. Адже ж i Кавун утiк, повтiкали
й iншi нашi вербiвцi, -промовив чоловiк.
   Микола зостався жить при своїй дочцi. Дiтям спочатку було  дуже  чудно.
Любка першої ночi таки добре боялась: для неї  все  здавалось,  що  до  їх
притарабанився волоцюга i може ще й  лиха  накоїть  у  хатi.  Вона  насилу
звикла звати Миколу батьком.  Вiн  так  i  зостався  для  неї  чужiсiньким
чоловiком за все його живоття.

   Микола  пiшов  по  селi,  познаходив  старих  знайомих   людей,   своїх
перевесникiв, почав про все розпитувать, а далi зайшов з ними до шинку  та
поставив їм з горя такого могорича, що й сам з ними звалився пiд  лавку  й
проспав там п'яний цiлу нiч.

   - Оце як я здорово запив своє бурлацтво! - казав Микола, встаючи вранцi
з-пiд лавки. - Не я п'ю, горе п'є та мої нещадимi злиднi. Не сприяла  менi
доля за ввесь мiй вiк.
   Цiлий тиждень Микола запивав своє гiрке  бурлацтво  i  приходив  додому
п'яний. Дочка й зять зглядались мiж собою й мусили мовчать. Зять пам'ятав,
що живе в тестя у приймах i що вiн настоятель на Джерине поле й грунт.
   - Не сердьтесь, дiти! - казав до їх Джеря. -  Проп'ю  свою  бiду  та  й
закаюсь пити, поки й мого живоття.
   Зять мусив змовчувать: робив усяку угоду Джерi, бо вiн був у приймах  i
постерiгав, що Джеря п'є з горя.
   Микола й справдi швидко закаявся пити, за свої грошi  купив  конячку  з
вiзком i почав хазяйнувать. Його  вдача,  як  велика  рiчка  пiсля  весни,
почала входить в  свої  береги;  але  часом  вряди-годи  знов  несподiвано
виходила з берегiв i розливалась бурлацтвом, доки  зовсiм  вгамувалась  на
старiсть. Тим часом на селi завелись новi порядки; вже завели  волость,  i
громада обрала за голову одного багатого чоловiка й поклала йому плату  на
рiк двiстi карбованцiв. Голова зараз почув, де раки  зимують,  i  почав  з
писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свiй багатий  рiд
i всi громадськi повинностi скидав на вбогих хазяїнiв.  Раз  якось  голова
послав до Миколи десяцького, щоб вiн дав свого коня пiд станового.  Микола
знав, що конi самого голови i його багатої рiднi стоять дома в повiтках.

   - Нехай голова дає свої конi  або  пошле  до  своєї  рiднi,  -  сердито
одказав Джеря.

   Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня,  але  зараз
пiшов до шинку, де було чимало громадян, i почав нарiкать на голову за те,
що вiн усю громадську  вагу  скидає  на  бiднiших  хазяїнiв,  а  собi  вже
поставив нову хату з  свiтлицею  та  з  кiмнатою,  наче  збудував  панську
економiю.
   - Голова краде нашi грошi, а ми мовчимо. Вiн швидко переведе нашi  конi
й худобу, а ми нiбито повиннi йому на все настачать. Хiба таки  в  нас  на
селi й людей нема. Даймо чередниковi сто карбованцiв, то  вiн  буде  таким
самим головою, ще й спасибi скаже! Скиньмо  його,  iродового  сина!  Нехай
знає, що громада великий чоловiк.

   - То й скиньмо! Правду ти, Миколо, кажеш! Чи вже ж таки в нас  на  селi
вартого чоловiка не знайдеться. Оберiм ще вбогого. Бачили  вже  багатих  в
головах, побачимо й бiдних!
   Старий, аж трухлявий, корчмар, той самий,  що  колись  брав  у  заставу
одежу старого Джерi, як Микола женився, налив Миколi пiвкварти  горiлки  й
трохи не долив.

   - Чом же ти не доливаєш, вражий сину! - крикнув Микола на  жида.  -  Ти
думаєш, що я не знаю, скiльки ти заробляєш на тих недоливках?
   - А скiльки я заробляю на тих недоливках? -  спитав  старий  шинкар.  -
Бодай менi бог не долив стiльки вiку, скiльки я тобi не доливаю.
   - Довелось би тобi давно загинуть, - смiявся Микола. - Ти  не  доливаєш
на сто карбованцiв на рiк!
   - Ой вай! Куди ж пак! на сто карбованцiв! Якби тому була  правда,  я  б
досi був багатим купцем.
   - Давай ще пiвкварти! - крикнув Микола. Шинкар  налив  пiвкварти  й  не
долив на цiлий палець. Вiн бачив, що Микола вже був трохи напiдпитку.  Для
п'яних вiн не тiльки не доливав, а ще й води пiдливав.
   - Доливай-бо! Не жартуй лиш зо мною! - крикнув Микола.
   - Ну! Як доливай? Хiба я не долив? - промовив жид i долив ще двi краплi
для людського ока.
   Микола вхопив кварту й пожбурив нею на шинкаря. Горiлка потекла йому по
лицi й по бородi. Шинкар прискав, як кiт, понюхавши перцю.
   - Потривай же ти! Не будеш ти сидiть в наших шинках. Ти думаєш,  ми  не
знаємо, скiльки вiдер горiлки ти дав на могорич головi, писаревi  та  його
рiднi. Скинемо ми й тебе з парафiї, як i голову. Сам сяду  в  громадському
шинку, а тебе не пущу.

   - Хто тобi забороняє? Сiдай, про мене, сам, ще й дочку свою  посади,  -
почав шинкар.
   Громада зiбралась у волость i  загула,  як  бджоли  в  улику.  Багатого
голову  скинули  й  обрали  за  голову  чередника.  Всi  громадськi  шинки
пооднiмали од жидiв i оддали двом чоловiкам, таки вербiвським.
   Тим часом почали надiлять селян землею. Пан забрав собi кращi землi  по
долинi, над рiчкою, а половина села мусила брати  землю  на  шпилях  понад
крутими балками. Одна така гора припала й Джерi i  його  зятевi.  Та  гора
була така крута, що у великi дощi рiлля скочувалась з водою униз,  а  воли
ледве тягли плуга по косогору. Опрiч того, пiд панськi землi одiйшов  лiс,
а в тому  лiсi  були  людськi  садки.  Тi  садки  належались  до  хазяїнiв
споконвiку. Вони росли по балцi  серед  густого  лiсу.  Там  був  i  садок
Джерин; там стояла з давнiх давен пасiка його батька.

   - Панове громадо! - казав Джеря людям. - Пан хоче нас скривдить, та  ми
того не попустим. За що ми будемо платить такi скаженi грошi? Чи вже ж  за
тi лисi гори! Як собi пан схоче, а я не хочу  брать  того  поля,  не  буду
навiть цього лiта сiяти на йому хлiба; а хто посiє хлiб, той буде  зрадник
громадi.

   - То й не сiймо! -  гукнула  громада.  -  А  хто  почне  орать,  то  ми
полатаємо киями боки. Треба подавать лист на пана i за  поле,  i  за  нашi
батькiвськi садки.

   - Авжеж, треба! Минулась панщина; а тепер i ми пани, i свого  докажемо,
напутював людей Микола.
   Громада й справдi того року не орала й не сiяла  хлiба  на  тому  полi,
вгорi над балкою. Тим часом пан поїхав до мiста i  пожалiвся,  нiби  Джеря
бунтує громаду. Мировий посередник потяг руку за паном i Миколу з кiлькома
ватажками та приводцями зв'язали, одвели до мiста й посадали  в  тюрму  на
висидку. - От тобi й воля! -  сказав  Джеря.  -  От  тобi  й  вернувся  до
господи. I нащо було вертатись  у  цей  проклятий  край!  Будь  вiн  тричi
проклят од бога i од людей!

   Половина села не орала й не сiяла того року. Пан не  згоджувавсь  брать
назад того поля. Так воно й стояло цiле лiто толокою.
   Тим часом i по других селах люди не хотiли брать поля; i в других селах
давали їм землю неродючу. З столицi прислали  повiрочну  комiсiю.  Комiсiя
розiбрала дiло вербiвських селян i звелiла надiлить їх кращою  землею,  їм
повертали навiть тi хутори й садки в лiсах, що польськi пани ще  переднiше
од їх пооднiмали. Джерю випустили з тюрми на волю. Пан зненавидiв  його  й
не знав, як його викишкать з села, а Джеря обходив панський  двiр  десятою
вулицею й зарiкся навiть зароблять хлiб на панському полi.  Од  того  часу
Джеря, як тiльки було почує дзвоник  станового  або  справника,  то  зараз
тiкає з села на хутiр, у лiс.

   I до кiнця свого живоття Джеря йшов проти  панiв  та  жидiв:  так  вони
багато нашкодили йому й скривдили його, занапастили його вiк.
   Чи вивозив вiн на ярмарок картоплю, цибулю,  капусту  або  огiрки,  вiн
нiколи не продавав панам, одказував їм грубо, сердито, з  великою  злiстю,
мало не проганяв їх од воза. Жиди пiдпоювали декотрих громадян,  пiдбивали
їх оддати їм громадськi шинки, та нiчого не вдiяли. Джеря  пiдбив  громаду
подати губернаторовi лист, щоб жидiв зовсiм виселити з села.
   В Вербiвцi настав молодий пiп i почав  брати  велику  плату  за  треби.
Джеря перестав ходити до  церкви,  i  як  було  вгледить  попа,  то  зараз
хапається за свою  кишеню.  Вряди-годи,  одначе,  Микола  молився  богу  в
пасiцi, хрестячись та кланяючись до схiд сонця. - На  старостi  лiт  Джеря
любив довгими зимнiми вечорами розказувать дочцi й онукам, де  вiн  бував,
що вiн бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрiчався. Дiти слухали
й засипали коло його, на його руках.

   Настали iншi часи, настали iншi люди. Джеря тiльки згадував, як  колись
вiн жав з Нимидорою вночi при мiсяцi, як  людський  хлiб  стояв  незжатий,
гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщинi хапали серпами панський хлiб.
Тепер стало  дiло  напереверт:  на  людському  полi  стояли  полукiпки,  а
панський хлiб стояв незжатий. Пани,  в  важку  для  селян  годину,  почали
наймать зимою строкових на жнив'яний час за  нiкчемну  плату  й  накладали
велику пеню на того, хто  пропускав  в  жнива  днi.  Стала  знов  маленька
панщина: це тодi завелись в польських панiв вiдомi "порцiї".

   Джеря вговорював людей не ставать на тi "порцiї", а сам  перебравсь  на
все лiто в свiй хуторець. Вiн був за пасiчника i в  iнших  пасiках,  котрi
стояли сливе суспiль по садках поблизу од його пасiки.
   Був пишний тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло  на  заходi.  Старий  Джеря
сидiв у своїй пасiцi коло куреня з своїми малими онуками. Невеличка пасiка
стояла в балцi на косогорi в садочку,  а  насупроти  неї,  по  другий  бiк
балки, стояла крута гора, як стiна, вся  зверху  вкрита  густим  лiсом,  а
внизу густою лiщиною.

   Коло пасiки суспiль росли на балцi старi садки,  а  мiж  ними  подекуди
стояли здоровi старi дуби з  густим  темним  листом,  нiби  скелi.  Балка,
вкрита садками, вилась попiд горою  i  ховалась  далеко-далеко  в  старому
липовому лiсi. В садках було ще знать окопи  та  ями,  зарослi  терном  та
лiщиною: то було померше село, може, ще старiше, нiж була Вербiвка,  може,
знесене татарським або польським мечем та вогнем.
   Невеличка Джерина пасiка була обгороджена низьким тином i обставлена од
пiвночi очеретом. Коло очеретяної стiни притулився курiнь.  Попiд  уликами
вилися прочищенi стежки, а серед пасiки стояв важкий  низенький  хрест,  з
двома дощечками, прибитими зверху на обидва кiнцi перехрестя. Серед хреста
було видно образ Зосими й Савватiя. Пiд хрестом стояло корито з водою  для
бжiл, потрушеною стеблами соломи.

   Коло пасiки росли яблунi й грушi, посхилявши густе гiлля в  пасiку  над
уликами. За пасiкою зеленiв маленький баштан. Довге гарбузиння вилiзло  на
курiнь i почiплялось по тину. На  самому  куренi  вгнiздився  здоровецький
гарбуз, неначе вилiз, щоб погрiти своє бiле  черево  на  сонцi.  В  одному
кутку коло хвiртки тлiло курево, i легенький димок вився вгору й ховався в
густому гiллi старої грушi. Джеря сидiв на пеньку коло вогню i  держав  на
руках маленького замурзаного онучка. Коло його сидiло двi дiвчинки-онучки,
а старший хлопець з батогом в руках стояв проти дiда й не  зводив  з  його
очей. Джеря був сивий, аж бiлий. Густi  сивi  брови  низько  понависали  й
закривали очi, а з-пiд їх i тепер блищали темнi, як терен, очi. Довгi сивi
вуса спускались вниз, а голова бiлiла, наче  вишневий  цвiт.  Його  вид  i
тепер був смiливий i гордовитий.
   Любка принесла дiдовi харч в клунку i стояла пiд гiллям грушi, схиливши
голову i пiдперши щоку долонею. Дiд дав онукам по огiрку i все  розказував
їм про далекий край, про Чорне море, про лиман. Дiти слухали неначе  якусь
дивну казку та все розпитували дiда про морську чудну та страшну  рибу  та
про море. Мала дитина заснула на його руках.
   А в пасiцi гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе  вони  були
закопанi десь пiд землею. В вiчках подекуди лiниво  лазило  кiлька  бджiл.
Двi-три бджоли сновигали лiниво понад хрестом,  та  й  тi  незабаром  нiби
падали в вiчка. В пасiцi пахло медом, пахло молодою  травою  та  польовими
квiтами. Серед пасiки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною,
березкою та з широким листом огiркiв i  побiгла  до  одного  улика  довгою
зеленою  стежкою.  Мiж  уликами  зеленiла  трава,  синiли  синi  дзвоники,
показуючи свої яснi осередочки; пiд тином червонiла, нiби кров'янi краплi,
червона смiлка, рiс жовтий кущик  дроку.  Косе  промiння  промкнулось  пiд
яблунями та важкими дубами й нiби запалило  зелену  траву,  улики,  зелене
листя на грушах, ще й облило сивого дiда червонястим свiтом.
   Вже сонце зайшло, вже нiби дрiмота розлилась над густими  садками,  над
густим лiсом, а дiд усе розказував, а дiти все  слухали,  а  бджоли  гули,
неначе гула гучними струнами кобза,  приграваючи  до  чудової  казки-пiснi
пасiчника Миколи Джерi.

   1876 року, 1 генваря

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: