Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Трилогия про пригоди двох друзiв ЧАСТИНА ПЕРША яку розсказує Павлуша Завгороднiй НАДЗВИЧАЙНI ПРИГОДИ РОБIНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВIРНОГО ДРУГА I ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШI ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛI, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВI ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКIВКИ РОЗДIЛ I . Метро пiд; свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич - От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку - тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш! Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо. - Вилазь, убоїще, бо гiрше буде! Ти ж мене знаєш! - Знаю, знаю, - ледь чутно зiтхає, мiй друг i нарештi наважується подати голос. - Дiду! - жалiбно озивається вiн. - Давай-давай! - Дiду, - ще жалiбнiше повторює мiй друг, - ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь. - Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте! - Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Києвi. - Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що... -Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо - нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду. Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату. Ми вилазимо з бур'янiв. Бiля свинарника нас зустрiчає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта. У-у, скотиняка! Щоб ти... Це через неї ми вскочили в халепу. У нас була прекрасна, благородна iдея - провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у -Васюкiвцi! Станцiя "Клуня" - станцiя "Крива груша". Три копiйки в один кiнець. Родичi - безплатно. З учительки арифметики - п'ять копiйок. Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом - непередбачена катастрофа! - клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i... Гiрко зiтхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодiйкувато озираємося - чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна...' Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався? Проте дiда не видно. I поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом. Ви, звичайно, знаєте, що є такий острiв - Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, - Великi Зондськi. Ну, так Ява - це не острiв. Ява - це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень. Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке - Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: "Я - Ваня", а вийшло "Ява", чи то "Iван" у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте "Ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве. У них взагалi вся сiм'я iнтересна. Батько на скрипцi грає. Корова - Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) - мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав'язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить - праве саме заплющується. Але ж i б'є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'є! Городськi мисливцi, що "Волгами" з Києва приїжджають, тiльки ахають. "Ви, дедушка, абсолютний чемпiон", - кажуть. На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали. Мати ж Явина - депутат райради, ланкова кукурудзоводiв. Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв їй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить: - Опозогив! - Вона букву "р" не вимовляє. - Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова! Такого шелесту наробила - Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза - тiльки п'ятами залопотiв. Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває. Ява сам говорив: - Ми, - говорив, - з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазiєю. Скажи? - З фантазiєю, - пiдтакував я. - Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: "Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi". - Чув. Точно. - Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня. - Треба, - погоджувавсь я. I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави. Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему "Виховання дiтей у сiм'ї". Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою. А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно. А то якось влiтку Ява сказав: - Давай влаштуємо бiй бикiв. - Га? - не вiдразу второпав я. - Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися "Тореадор"? - Ага... То й що? - Пам'ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює. - Так-так-так... - А потiм - рраз! Бик - беркиць! I оплески. - Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я? - Тю, дурний! Убивати! Що це тобi - м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут - красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори - це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут - тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки - бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде. Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi... Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед - бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi - наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор. Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький - загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом - Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить - не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався - досi невiдомо. Але факт - пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать. Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються. Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався. Але Ява мене не пiдтримав. - Нi, - сказав вiн, - Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось - велике i крутороге. - Коров'яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик. Ява задумався: - Хтозна, може й так. - Тодi, - кажу, - кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш. - А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька? - Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було. - Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна. - Що значить "психiчна"! Скажи краще, що ти просто мами боїшся. - Я - боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад! - Я забираю, але ти все одно боїшся. - Боюсь? - Боїшся... - Боюсь? - Боїшся... Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я. - Стривай, - кажу, - годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв. - Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака. Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку. Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява - Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день. У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється. У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi "баналюки", аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном. Килимок i капелюшок - то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi. Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе "Кармен", яку багато разiв чули по радiо. Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор... Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь. Ми спiвали i не знали, що нас жде. Небо було синє-синє - справжнє iспанське небо. Погода - саме пiдходяща для бою бикiв. Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, - далi вiд людських очей. - Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, - скадав Ява, - i давай починати. Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою бикiв. Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцiї. Пiдiйшов до самiсiнької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих - зараз почнеться... Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуцiя - анiчичирк! Спокiйнiсiнько щипає собi траву. Ява мазнув її килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду. Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати... Через пiвгодини вiн сказав: - Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче... Ану давай ти! Через годину, захекавшись, я сказав: -Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова. Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках - здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя - хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги. Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала: - Му-у! У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: "Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене". Але ми вчасно не зрозумiли попередження. Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю - це я бачив. Нарештi розлючений Ява крикнув: - Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що - боїшся?.. Ну, то я сам! Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небi. I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе: - Вва-вай! Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись. Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали. Ми стояли i мовчали. Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода - брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати. I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово! - Ще не скiнчили, анциболотники? - так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки. Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою. - Не бойсь, не трону! Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава. Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов. - Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi. Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять "метро" засипать, нiж один екзамен. - Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? - несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю. Дiд криво дивиться на нашу роботу - видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже: - Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке - вуха пообриваю i свиням викину. Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо. I якраз вчасно: ще мить - i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв... Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку. Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим "метром". Але довго журитися ми не вмiємо. - .Слухай, - раптом каже Ява, - а давай зробимо... пiдводного човна. - Давай, - не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: -Аз чого? - Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби... напiвзатоплена. - А як? - Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт. - А двигун? - На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний. - А дихать? - Через перископ. - А на поверхню як випливати? - Баласт викинем i випливемо. - А як водою заллє i затопить? - Ти що - плавати не вмiєш? От iще! "Як? Як?" Дулю з маком з тобою зробиш! - Сам ти дуля з маком! Який розумний! - Та ну тебе, - сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого - сьогоднi сваритися не хотiлось. Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали - так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: "Го!" Я люблю гокати у колодязь: таке "го" виходить - аж у вухах лящить. Такого "го" нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не "го". От - i зараз... - Го!... - Го! - Го! Тiльки виляски пiшли - наче аж до центру землi. I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха. - Яво! --.кажу. -Там хтось є. - Бреши! - Ану гокни й послухай. Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися. - Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява. - Точно, - сказав я. - Так що? - сказав Ява. - Треба витягти, - сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь. - Значить, так, - сказав Ява. - Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш. - За що! Хiба я тебе так вдержу? - Ти й справдi слабак. Не вдержиш. - То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий. - Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I ... i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно. - А де взять вiрьовку? - А ондо припиначка. - Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що? - Коза так погуляє, нiде не дiнеться. - Ну що ж - давай! - Мме-е-е! - радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати. Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля. --Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява. Операцiя почалася. Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп! Харош!" Я кинувся до зрубу: - Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте? - Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше! Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти. Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой! -- Яво! - кричу у вiдчаї. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю! Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, - от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, - i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова. Перший на землю ступив "товариш Собакевич" - кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява. Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали - вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки. - От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипiв Ява. - Ноги б повисмикував! - Якийсь фашист хотiв позбутися, - сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному. - Гайда на рiчку! - сказав Ява. - Треба помити Собакевича - бач який! Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, - не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди. Ми побiгли до рiчки. Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi... РОЗДIЛ II "Вермахт!.. Двадцять залiзних!.." - Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! - Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота). Ми покiрно потелiжилися за дверi. У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося. - Теж iще! --докiрливо сказав йому Ява. - Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель? Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас. Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву - пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: "Гав!" У класi - регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась - кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати. - Нiчого, переживем, - сказав Ява. - Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув. Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся - цуп! - i дзвоник уже в мене пiд сорочкою. - Хай учаться, як такi розумнiї - пiдморгнув Явi. - Не треба їм перерви. Обiйдуться. - Молодчинка! - похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху - то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить. Ми - хамiль-хамiль - i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно - надiйне мiсце. - Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник - основна пiч, - сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало. - Це ти красиво придумав! Молодчинка! - мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, - вiн звик усе сам придумувати). - О! Знаєш що! - стрепенувся вiн раптом. - Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га? - Здорово! - сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!). - У тебе нема якоїсь шворки абощо? - спитав Ява. Кинувсь я по кишенях: - Нема. - От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок. - Отаке... А штани? - Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба... Позаяк я був сьогоднi "молодчннка", вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї. - Здорово! От здорово ми придумали! - повторював вiн. I раптом... Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi. Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою. Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови): БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але... КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде... БУРМИЛО: Ги-ги! КНИШ: ...Вермахт щедрий... БУРМИЛО: А що ж, конешно... КНИШ: Має бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р-раз - i нету! Будьмо! Чути дзенькiт склянок, - мабуть, Книш i Бурмило випивають. КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло! БУРМИЛО: Сам не можеш? КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся. Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова. КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною... БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував. КНИШ: Тiльки ж -нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо -як довiдаються... БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке дiло... КНИШ: Ну, до завтра! I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая. Ми перезирнулися. Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову. - Га?! - роззявив рота я. - Га?! - роззявив рота Ява. Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови. Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна. - Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! - загукала вона. З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтiки. I куди ж ви думаєте - до нас, у кущi. Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я - на трьох, як собача з перебитою лапою, - менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани. Ми притиснулися до стiни сарая - далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - своїх друзiв i рятiвникiв. За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю. - Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував! З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни. Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає: -- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть! РОЗДIЛ III Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак - цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви. Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо: - Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява. - Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я. Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже: - Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла. I ми вiдчуваємо - їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче. - Педагогiчно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що бiльше не будемо. - Ну да, педагогiчно! - пiдхоплює Ява, - Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно! Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить: - Нi. I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили. Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). "Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?" - думаю я. I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова: "Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв... Вермахт щедрий... Двадцять залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз - i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому". Раптом Ява смикає мене за рукав: "Гайда! Швидше!" - i кидається до машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi. Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi. Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися. Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни: - Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали. Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть. Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой "язичок" у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок. "Раз - i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!" - билося в моїй головi в такт ударам. Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова... Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова... "Раз - i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!.." I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi - бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, - ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня: Знов зозулi чути голос в лiсi, Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi, А вiвчар жене отару плаєм, Тьохнув пiсню соловей за гаєм. Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки - гух! гух! гух! - пiсня сама виривається з грудей. В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"... Всюди буйно квiтне черемшина, Мов до шлюбу вбралася калина... Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорi!") затягли на все горло: Вiвчаря в садочку, В тихому куточку Жде дiвчина, жде. Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить. I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi: Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е... I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" - було для нас, як грiм з ясного неба. Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв. - Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни якiсь, фу! Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех! - Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило. "Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно! - Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте - весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку. Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй. Колектив хотiв спiвати. Ми опустили голови i сказали: - Ми бiльше не будемо... Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня: Йшла вона в садок повз осокори-и, Задивилась на високi гори-и... Ми з Явою намагалися перекричати всiх - так старалися. Довго ми їхали - геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти. Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк - високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться - лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки - великi, багатоповерховi... Київ! Приїхали. Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки - вiд усiх мiст, якi я бачив. . Столиця! - Значить, так, - говорить Галина Сидорiвна. - Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода? - Гурря-а-а! - закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро. А тепер усi враз збуджено загомонiли: "метро", "метра", "метром", "на метрi"... Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але...- невже ми не побачимо метро через них? Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!" - Книш, пiдiйшовши до неї, сказав: - Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого... Я пхнув Яву лiктем пiд бiк - порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от - метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика! Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр. Та найголовнiше - ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати - сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки - ти стоїш, а сходи сунуться. Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть - i все одно сунешся. Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор! От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки - зирк! - нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: "Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!.." Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. "Наступна станцiя - Хрещатик!" - буркотнув хтось по радiо. Дверi - клац. Гур-гур - поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi - до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися - стоп! Дверi розчинилися - станцiя "Хрещатик". Ми у дверi - шмиг) Дверi за нами - клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично - не то що в поїздi або на пароплавi. I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин "Динамо". Ми - за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо. Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю. - Давай,-пiдштовхує Книш лiктем Бурмила. - Ти давай, - смикнув плечем Бурмило. - Нi - ти! На тебе ж купляти, - наполягає Книш. - От, їй-богу! Яка разниця i - знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: - Дайте менi, пожалуста, оте-го. - Що? - не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки. - Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами. - А-а! Для пiдводного плавання, - усмiхнулася продавщиця. Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його). Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi. У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви! Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек. - Загорнiть! I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину. Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i... Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть. - Держiть! Ловiть! Хулiгани! - залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми - раз-раз! - мiж ними. Потiм мене Ява за рукав - сiп! - Чш! Не бiжи! Вродi ми - це не ми! Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти - останнє дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть: "Не бачи