в, тут такий не пробiгав"? I ти спокiйно можеш сказати: "Бачив. Отуди побiг". Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро. Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро. По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк! - Оно! - вигукнув Ява. I справдi - у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв "спiнджак". Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? - подумав я. - Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять". Враз у вагонi стало бiло - поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя "Днiпро". Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спiнджак" обернувся - нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю! - Прогавили! - розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А пiд мостом по Днiпру "Метеори", "Ракети" на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури - дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка - голубiв пiдкида. Пейзаж - прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота! - Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми... - сказав Ява. - Ну да?! - недовiрливо вигукнув я. - А що ж! Кiно "Акваланги на днi" пам'ятаєш? Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки... - Та нi, - сказав я, - навряд. - А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися! Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили? Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне. - I що ж ото воно за двадцять залiзних... про якi вони говорили? "Якiсть бронебiйна..." - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима. - Зброя?.. Вибухiвка?.. - примружився на мене Ява. - який же тут зв'язок - акваланг... двадцять залiзних?,. I раптом - наче блискавка спалахнула в головi: - Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. - Тато колись читав у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами. - Точно! Це воно! Ух ти-и! - загорiвся Ява. - Ну да ж, "двадцять залiзних", i "вермахт", i акваланг, i... Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало: - Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї "Днiпро"! Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися. I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо. - Не бiйсь, - отямився нарештi Ява. - То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда! Ми подрiботiли до виходу. Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших - i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу: - Стоп! - руку пiдняв. - З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли. От тобi й "не бiйсь!" Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у "Динамо", за отi вудлища проклятущi! Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися - от-от на пiдлогу сяду. - Ну пiшли, чого ж ви, - обернувся мiлiцiонер. - На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив. Вийшли ми з метро, дивимось - стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: "Мiлiцiя". I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сiдайте", а сам - бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить: - Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба. Ми так i обiмлiли. Ну все! "Куди треба". У тюрму, значить, везе. Пропали ми. Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми бiльше не будемо, одпустiть", а ми - анi слова. Гордi ми! Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми... у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало - хоч плач. - Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба! - Тобто? - обернувся старшина. -- От вам i "тобто"! - закопилив губу Ява. - Може, ми за справжнiми шпигунами стежили... - Ну?! - лiва брова старшини вигнулася у знак запитання. - От вам i "ну". Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного плавання... - Ого! - От вам i "ого"! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть. - Ясно! "Акваланги на днi"? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану? - З нашого села. - Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища? Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову. - Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? - усмiхаючись, повторив старшина. - Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите? Раптом машина зупинилася. - Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко. Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо - великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма? Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже: - Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися. "Так он воно що! - радiсно попiдстрибували нашi душi. - Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!" - I не переживайте, хлопцi, - заспокоїв нас хороший чоловiк. - Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне! - Не тре... - Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I нащо Ява сказав! - Вiн... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я. - Умгу! - похнюпившись, пiдтвердив Ява. - Ми просто хотiли... хотiли... - я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли. - У Днiпрi скупатися, - пiдхопив Ява. - Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте... - Знаю, - усмiхнувся старшина. - Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли. Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм. .На землi щось камiнням викладено - наче велетенськi "класи". - Оце, - каже старшина, - найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент. Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини - ми навiть очам не повiрили - здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi - копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки. Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат. - Що то? - осмiлiвши, спитав я. - Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, - пояснив мiлiцiонер. - А ви той... ви теж визволяли? - спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав. - Визволяв, хлопцi. Що було, те було, - просто вiдповiв старшина. - Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто. Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який - старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей. Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат! Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого - все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду. Але другий поверх... Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки - рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який! Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї - повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто... Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он... назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить. - Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де? - Загубилися, - кається Ява. - Заблудилися... - каюсь я. - Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився... Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас! Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова. - Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, - говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються. - Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! - враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються. - Нема за що. Це наш обов'язок. - Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибi велике! Не знаю, що б я робила. Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни. А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом - зовсiм не таким, як з нами. - Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, - говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному. - Ах, знаєте! З ними так важко, так важко... Я їх люблю, але... - наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву. Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави). Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi. Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь. А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно. I знову сама собою завелася пiсня: Ось i вечiр, вiвцi бiля броду З Черемошу п'ють холодну воду. У садочку вiвчаря стрiчає Дiвчинонька, що ного кохає. Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло: У садочку старшину стрiчав Дiвчинонька, що його кохає. I так нам весело, що ми аж лягаємо. Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить - спiває, заливається... Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко! РОЗДIЛ IV Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю? ...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, - носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, - звiряється з iнструкцiєю. Поруч - одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається. Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли. Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води. - Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде. - Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокоює його Книш. - Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг... - Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, - набиває собi цiну Бурмило. - Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, - Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь. I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження. Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми "взяли слiд" - вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi. I от спостерiгаємо. - Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив? Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю. Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути. Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити. А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема. Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання "по перу". I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять. Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко. Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати. - Щось довго їх не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою. - Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом: -Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака. Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: "Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба. Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися - аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить? - Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати - потоне, - сказав дiд. - А то можна було б порозвозить на мiсця. - Так по одному можна переїхать, - каже Гонобобель. - Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти? - М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель. - А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли). - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд. - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки! - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися. Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою. - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака. Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова): - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке... I полiз у довбанку. - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд. Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв. - Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець. "Добре сидить, доїдемо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк. - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось! Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь... Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило. - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба. Тодi знову вигулькнув, знову: - Ружйо! I знову пiд воду. - Що там у вас? - весело загукали з берега. - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь. Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав: - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема! Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне' - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо! На березi дiд почав заспокоювати: - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть. Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш? Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив: - А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi. Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш. Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав її ногами, вигукуючи: - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня! Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було. - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? - сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше? До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися. - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться... Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з своєї нової "тулки"). Варiант з рушницею одпадав. Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка: - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба! - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш. - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема. - Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случаї чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав - спецзавдання. Ми перезирнулися. "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi. - Гайда! - шепоче Ява i хапається за весло. Я теж. Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега РОЗДIЛ V Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко. - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба? - Та нi, просто так... гуляємо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява. - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi. Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться. - На абордаж! - командує Ява. Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я. Раз-раз-раз!.. Др-р-р!.. А хай ти сказишся! Зачепився. I -як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди. Ява хапає мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати. Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов. Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина. Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше. Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали. Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива. Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора. - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява. I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками. Книш одразу побiг до лiтака. Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка. - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я. - Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки... - Замале для бомби, - намагаюся заспокоїти себе я. - Дуже ти тямиш, - хмикає Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв. Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж... - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо... - Чого? - питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти. - Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться. Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю. Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться: - Ч-чорт... пiдвернув... Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо - все-таки захист... - Iти можеш? - для годиться питаю я. - Спробую, - ховає очi Ява. Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати. Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться. Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею. Ми схвильовано перезираємося. О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович. Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?! О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон. Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити... Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв... Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"... Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього! Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то - огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна! Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете? Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити. Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого. Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi. Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя. Був вiн добряга, якого свiт не бачив. Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу. - Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю' Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю". Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав - ми точно знали. А в цей час Книш... Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi. - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд. - Нащо?! - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, - Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан. I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей. ...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги. Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Київське метро iменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!" Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че - щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш. I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить. Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже. - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу: - Риск! Може й зiрватися. - Може, - говорить Ява i знову хукає. Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi. - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить. Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви. - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я - Прощай! - зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше. Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi! Таємнича довгаста коробка стоїть на столi. Ява бере її. Одкриває... В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею. Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще... - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи. Ба-ббах-х! Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. . Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає? Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає? Я розплющую одне око, потiм друге. Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi. Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється... Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою. От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється. - Пильнуй термоса! "Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм... Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю? Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки. Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi. РОЗДIЛ VI Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. "Життя - заплутана i складна штука!" - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я. - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхикає Ява. Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою. Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос. Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу. Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата. - Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi. I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю. Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту. Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим - спiткну