вся об нас i загудiв, як з бочки: - Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш! I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi. У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо! I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують. А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо. Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав. Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях. Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли. По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно - або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається). З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок. Троє човнiв причалює до острова. Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його. Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання - вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття): - Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть - хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв. Ми з Явою слухали не дихаючи. - Чуєш, їжа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами. - Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою. - Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявляється менi: ...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус "Особо-Васюкiвський..." ...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець - во! Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса... - Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить Фарадейович, - i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите . "Ой здається, i озброєним теж..." - тремтить моє серце. - Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите... "Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?" Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає - я його знаю. I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" - стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше... Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить: - Увага, товаришi-громадяни, ви-ли... Ми з Явою блискавично перезирнулися, - Гой! - Вой! Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми. - Стiйте! Не лийте! Ви пам'ятаєте, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович. - Що? - здивовано запитав вiн. - Ми... - сказав Ява i глянув на мене. - Ми... - сказав я i глянув на Бардадима. - Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам можемо... по секрету... Фарадейович усмiхнувся. - По секрету, так по секрету. Я люблю секрети. Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо. I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав: - А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi. Фарадейович якось дивно скривився i протягнув: - Он воно що .. Гаразд... Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним. - Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi... Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув: - Гадаю, того, що лишилось, вистачить. Потiм випростався i вголос промовив: - Думаю, вiрно пропонують вони, га? - Вiрно! Правильно! - Очистить! Звичайно! - почулися голоси. - Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву. Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i _засмiялися. А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас. Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" - Їй-право, вихлебтали б до дна! Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег. Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою. - Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься? - Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте? Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв. - А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але нам було не до нього). - Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат. - На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю' I вiн хрипло зареготав. - А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився: - Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху. Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. "_ Але Явi я нiчого не сказавше наважився. Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус. Куди не поткнешся- - Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь. - Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни. - А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть. - Авжеж, для них що е найкращенького придумають. - Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє. - А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi. - Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той "глобус". - ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодшаєш. - Усмiхатися частiше треба - тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi. - I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку. Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть - читає, iде кудись - читає, телевiзор дивиться - теж читає. З газетою в руках так i засинає. I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю - розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння. - Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода. Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його "понiмаєте", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала. Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - "вид хлорели, може, ще й кращий" Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, - всесвiтнього значення. I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!" - далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув. Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють! I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi! I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна "Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна. I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю... РОЗДIЛ VII Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка... Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто обливає мене холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра. О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув. Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому. - Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй - ти ж знаєш! Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято. - Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф! - Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все! Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав: - Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить! I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав: - I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що... "Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять..." I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер... Явi - "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!" А менi... Одна лишалася надiя - на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок. Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав. Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застряє) i неквапом - ще є час - iду до Яви. - Яво! - гукаю через тин. Вiн не озивається. "Невже це в мене сили нема крикнути?" - Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку. Не озивається. Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути! - Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!.. Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи. "Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано". Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви. Я мотонув назад. Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший. - Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? - безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто. Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака. Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала: - Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок! Я кинувся до неї: - Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки! Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала. - Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш. Довелося йти. В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв. Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi. Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi - не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент. Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає: - А де Рень? Я пiдхоплююся з мiсця: - Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почекаємо трiшки? Галина Сидорiвна ще дужче супить брови: - Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить. Вона стає бiля дошки, стискає руки - наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) - i каже: - На першiй сторiнцi кожен напишiть: "Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу..." - i своє прiзвище. Ми схиляємо голови - пишемо. Екзамен почався. Учнi сопуть. Пера скриплять. Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може, вiн уже й неживий?" - холону я. Диктант закiнчено. - Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо - пiдтримує. Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги. А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки - не вчитаю. Не можу. От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка! Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз. I раптом - дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий! Живий-то живий, але - матiнко! - який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови. Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич. Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала. - Що це означає?' Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву. - У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома? Ява мовчав. - Де ти був? Ява нарештi розтулив губи: - У плавнях. - Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив? Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав: - Рибалив. Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки. - Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от - складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення! Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний. Ех ти "мама - депутат"! Ех ви, "iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок"!.. Я бачив: ще мить - i Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич - за ним. - Хто здав роботу, можете йти, - замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього - я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою. Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi. Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий - Ява зник, як булька на водi. I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi. I ви не думайте - я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв. Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом - о зрадлива доле людська! - не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi. I ще - я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, - нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю! Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили). Потiм подумав: "Може, вiн уже дома - обiд скоро". Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви. По сусiдству, за високим дощаним парканом - садиба Книша. Та он i сам вiн - сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю. Вийшов надвiр дiд Варава - з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори: - Здрастуйте, дедушка! - Здоров! - буркотнув невесело дiд. Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям: - Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село... От же, їй-богу! Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро. - Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, - веде далi Книш - I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, - так щоб насолить .. От же, їй-богу! Ой! Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху. Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу "Упади! Упади! Упади!" Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату. Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i - геп! - на землю. Наче враз подiяло моє заклинання. Я радiсно захихикав. Книш, крекчучи, пiдвiвся В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха. - О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася - Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало. Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати. Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив. Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи. Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне. Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською" зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я. Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез. А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить про те, що "товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один - нуль не на Явину користь. I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить "матч" дiд Варада. РОЗДIЛ VIII Що трапилось з Явою. "Не поїду я..." "Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти..." Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики. Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська. Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву. Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як? Проскочив город i бiля кривої грушi спинився. Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи. Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви. Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка. За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав "Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах". Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк - хтось лишився. "Еге, - думає кожен, - вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!" I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка "класи" на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна - як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: "Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'" Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся... Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як. Я пiдiйшов до нього. - Здоров, Яво! - тихо привiтався. - Здоров, - так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови. I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло. - Яво! Ну чого ти, Яво? - А що? Нiчого, - ще тихiше сказав вiн. - Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш - переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї... А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали. - Не бреши! У Володимира не було. - Було, було, - жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. - А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував... Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав: - Так як же воно все-таки вийшло? Вiн тiльки рукою махнув: - Не питай! - А що ж? Вiн зiтхнув: - Ще трохи - i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б.. - Та ну! Розкажи ж! Вiн знову зiтхнув. - Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати - на хвилиночку... в бур'яни... Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив - сплю... I враз чую голоси - за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу - як рукою... "Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив..." Це вона, Книшиха. А вiн: "Не вчи вченого..." А вона: "Вчений! А потiм передачi носи, еге?" А вiн "Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!" А вона. "Мовчи, нiкчемо! Якби не я". А вiн: "Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!" А вона "Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'" I - ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу - iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно - в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти - не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири - встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю- хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав - смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i - гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю - пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом - лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився - у днищi, якраз посерединi, - дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, - "з одної труби вливається, з другої виливається". Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається... Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, - ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача - та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув - догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав... Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу - сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi "рямочка" з бортiв пливла - усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй "рямочцi" як портрет Ще трохи - i був би цей портрет у траурнiй "рямочцi".. Пiдхопив я Собакевича на руки - i на берег. Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i - за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен - нiби цвяхами до дна прибитий - нi з мiсця. Зайшов я з корми - почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь- та й тiльки. Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла - сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються. От же ж у халепу вскочив. Ну! Тодi плюнув, пiдхопився й знову - пхати й тягти. Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм. Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає. Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне - державна справа ота... Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна... I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати. А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося. Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав. Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає - наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки - шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував - гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю. I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея - заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур! Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити - воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб - бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав - чи не тече. Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце... Ява зiтхнув i замовк. Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний. Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi "шпигунськi" справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд - мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне - що пiшов на риболовлю замiсть екзамену . I нести за це кару. - Ну, а в тебе як? - спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку. - Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! - сказав вiн. - Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш? Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У "Молоду гвардiю" в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. "Курс норд-ост!" - кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї. I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, - це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась. Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави: - Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник! Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника. А я поплентався додому. Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав: - Не шийте, мамо... не поїду я в табiр. Мати мовчки здивовано звела брови. - Що? - одклав газету батько. - Не поїду в табiр, - вже тихiше, але твердо повторив я. - Як це ти не поїдеш? Чого? - спитала мати. - Розхотiлося. - То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, - пiдморгнув менi батько - Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно. - Мо' ти захворiв? - примружився батько. - Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, - коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр... Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними... дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив - Не видумуй, синку, - пiдхопила мати. - Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка. - Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я - Поїдеш, поїдеш, - в голосi батька вже дзвенiла криця. - Не поїду. - Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку! - Ну й берiть. Тiльки в нас у країнi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палiї вiйни. -Ти... ти... ти... - скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав: - Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! - вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. - От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш... будеш... Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От! Не путiвку - серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси... Сльози закипiли в мене на очах. - I хай! I хай! - скрикнув я i прожогом вискочив з хати. ...Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв... "Але ж ти сам захотiв цього?" Так, сам. Звичайно, сам. Але... "Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти