Iван Пiльгук. Грозовий ранок ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Потомленi конi зупинилися бiля корчми, що причаїлася пiд крутим горбом на березi рiчки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зiскочивши з передка, став обтрушувати зi свитки пилюгу. З брички, критої халабудою, почувся грубий голос: - Гей, шинкарко, гостей зустрiчай! Дверi корчми заскиглили, мов немазаний вiз. На порозi з'явилася не шинкарка, а три худорлявi, середнього зросту чоловiки. На головах у них ледь трималися порудiлi шапки. Пiдтримуючи один одного та непевно ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них видiлявся той, що одна нога його була взута у чобiт, а друга боса. Взутою ногою вiн тупав об землю, приспiвуючи: - "Закаблукам лиха дам... Достанеться й передам!.." Гей, роздавайся, море, решетилiвськi чоботарi гуляють! Шибайголови заходилися танцювати, не звертаючи уваги на подорожнiх. До них пiдiйшов кучер, промовив: - Боже поможи у вашому дiлi! Напiвбосий пiдвiв голову, розпростер руки: - Микито! Звiдки тебе, брате, занесло сюди? Далi зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми. - Давай, шинкарко, i за цей чобiт горiлки! Крiзь розбиту шибку шинкарка подала жбан горiлки. - Пий, Микито, бо чоботарi сьогоднi гуляють, пропивають останнє, щоб завтра легко було у далекiй дорозi. Вночi зустрiнемося з побратимом Семеном i - бувайте здоровi... - Ц-с-с! - застережливо пiдняв пальця другий чоботар. Тим часом iз брички зiйшли два подорожнi. - Кого це ти, Микито, везеш? - запитав босий. - Та то ж пан Сухопень... - Сухопень? Ха-ха-ха!.. Пика панська, i вуси по-шляхетському пiдстриженi... А Сухопень! Їй-богу, не панське прiзвище... А ще надувається... А то що за жевжик бiля нього з гудзиками на фуркальцi... Нiби якийсь возний... - Та то ж такi мундирчики носять фертики, що сидять бiля паперiв у полтавському магiстратi, - додав другий. - Але цей не схожий на них... I сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очi добрi, не злi... Воно щось таке... - То домашнього навчателя найняв Сухопень... Iваном Петровичем звуть... - Iм'я нашенське... Та й скрипка, видати, не з циганських рук дiсталась йому. Може, не вiдмовить i нам заграти? - хитруватими прижмурками босоногий поглядав на подорожнього. - Запитай! Може, не погордує нами, - стиха докинув iнший. Ступивши кiлька крокiв, босоногий вклонився i насмiлився звернутись до юнака: - Витанцьовуємо бiля цiєї корчми, бо помiняли чоботарськi шила та дратву на бурлацькi торби. Тепер не прославленi ми решетилiвськi шевцi, а бурлаки, - знявши шапку, ударив нею об землю. - Якщо ваша ласка, мосьпане, то затриндикайте нам вiдхiдної на скрипцi. Не зронивши жодного слова, юнак узяв смичок, заграв. Гультяї принишкли, вловлюючи мотив мелодiї. Один, наче протверезившись, добрим голосом почав за скрипкою: Ой горе тiй чайцi, Горе небозi, Що вивела чаєняток При битiй дорозi... Спохмурнiло похилились бурлацькi голови. Стрепенула їхнi душi пiсня. Вторячи тужливий мотив, обнялись i попростували шляхом до села. А навздогiн голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенськi тiнi, що їх поволокли за собою сiроми до похилих, порудiлою соломою критих чоботарських осель. Дрiмотно насурмилась у яворовому затiнку спорожнiла корчма. Як той обдертий, згорблений лiтами старець блимає з-пiд обвiтрено-острiшкуватих брiв на багатiя, так вона позирала своїми побляклими вiкнами на той бiк рiчки, де недавно вирiс двоповерховий палац, обнесений муром. На вежi палацу герб власника i число "1786". То рiк, коли цариця Катерина "пожалувала" село Решетилiвку iз степами й лугами своєму фавориту, сподвижниковi князя Потьомкiна вельможному Попову Василю Степановичу, закрiпостивши 1800 душ козацького населення. Ще недавно на тому майданi, де збудовано палац, збиралася козацька громада в сiряках, сюди прибували запорожцi iз Сiчi замовляти в решетилiвських шевцiв добротнi чоботи. Та розвiялася за вiтром слава. Збудувавши палац, новоявлений володар крiпацьких душ, наляканий повстанням у селi Турбаях, подався супроводжувати царицю в її мандрах, залишивши своїх "яничарiв" наводити крiпосницькi порядки. Коли ж царськi вiйська зруйнували Турбаї, що кiлька рокiв були озброєною фортецею-республiкою, вельможний господар бундючно в супроводi загону кiнноти з'явився у свiй палац, гучно бенкетував днi i ночi, вибив срiбну медаль на пам'ять про щедру милiсть царицi. А бенкетувати Василь Степанович навчився, ще будучи правою рукою Потьомкiна при користуваннi державною казною. Коли хто з менш вельможного панства проїжджав шляхом повз палац, то мусив iти туди на уклiн. Не мiг не пiти до вельможi, повертаючись iз Полтави, i золотонiський помiщик Герасим Сухопень, який добув собi маєтнiсть i дворянство з ласки Потьомкiна та Попова. Залишивши свого кучера, кухаря та найнятого учителя бiля корчми, Сухопень якраз потрапив на бенкет. А юнак-учитель сидiв задумливо бiля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечiр прокидалася десь пестлива дiвоча пiсня. Щедра позолота вiд заходу сонця обсипала старезнi явори, що розкинули вiти на солом'яну стрiху корчми. Уже бралися туманом голубi сутiнки над рiчкою, а юнак сидiв у глибокiй задумi. Бiля корчми розташувалися ночувати подорожнi. Поскидали ярма з волiв, розвели багаття, вiдпарювали суху тараню, готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було вiддаля пiзнати, що то отаборилися чумаки. Щоб послухати про чумацькi мандрiвки, до багаття посходилася молодь, чоловiки. З'явився кобзар. Чумаки привiтали його, запросили до вечерi. Незабаром забринiли струни кобзи, понесли невимовну печаль у сивi присмерки. Юнак прислухався до кобзарського спiву. Такої пiснi ще не чув. А коли до кобзаря приєдналися чоловiчi голоси, юнак звiвся й наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пiсня: Зiбралися всi бурлаки До рiдної хати. Тут нам любо, тут вам мило Журбу заспiвати... Старечi й молодi голоси обiймалися вiльним плином, вимовляючи жадання простору, скарги живої душi, затамованої пристрастi. Здавалося, тi звуки вигойдувалися й сповивалися в колисцi суворої народної бувальщини, щоб єднати людськi серця в побратимськiй задушевностi. Пiсня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами i завмирала. Глибокi сiрi очi юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудiння струн обiрвалося i запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, - юнак обiзвався: - Чолом вам, добрi люди! Приймiть сердечну щирiсть вiд мандрiвної людини. - Хто ж ти, сину, звiдки й куди мандруєш? - запитав iз гурту найстарiший. - Я з Полтави. А мандрую до Золотоношi. Звуть мене Iваном, а прозивають Котляревським. - Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-пiд кобеняка скрипку. - То ти i на скрипцi тямкуєш? Може, нашу скорботу розважиш? - Заграйте веселої, - попрохали дiвчата. Пiд награвання нежданого скрипаля полилася пiсня: Ой бачиться - не журюся, в тугу не вдаюся, А як вийду за ворота, од вiтру валюся... Аж ось, нiби якийсь привид, виринула з пiтьми, поволi наближаючись до вогнища, висока постать. Навiть при млявому свiтлi можна було розглядiти, що людина дуже стомлена. Рука мандрiвника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, вiн несмiливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову. - Хто ти i що шукаєш серед ночi? - обiзвався один з гурту. - Хто я - питай вiтра в полi. А шукаю того, чого важко знайти, - тихим, густим, як дзвiн, голосом вiдповiв невiдомий. - Як же тебе занесло сюди, може, шукаєш загублене? - Угадали. Загубив долю, а шукаю правду. - То, мабуть, довго ти шукатимеш її? - Шукатиму, аж поки сили матиму, - зовсiм тихо вiдповiв мандрiвник. Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь до нього. Вiд вогнища пiдвiвся отаман чумацької валки. Сивi вуси, широкi вибiйчанi штани на очкурi, кремезнi, засмаглi руки надавали поважностi його постатi. Пiдiйшов до завiталого, змiряв своїм допитливим поглядом, заговорив: - Ке менi свою руку, чоловiче! - Взяв руку, стиснув її i голосом поважного господаря додав: - Рука жорстка, мозоляста i без злодiйської лихоманки. По очах бачу, що чоловiк путящий. А нашi дiди навчали: "Коли їси святий хлiб, то дай i тому з'їсти, хто прийде до твоєї трапези". Отож сiдай, чоловiче, бiля нас i покуштуй чумацької таранi та чабаку. А може, й кулешу поглитаєш з вагана. - Спасибi, - вiдповiв, сiдаючи на землю, невiдомий. їв вiн швидко, важко дихаючи. При свiтлi вогнища можна було примiтити на щоцi в нього закруглений, ще свiжий шрам. Увага всiх була звернута на несподiваного гостя. Вiн подякував за вечерю i схилив голову на руки. - З яких країв iдеш, чоловiче? - приязно обiзвався з гурту старечий голос. Нiби прокинувся вiд сну мандрiвник. - З яких країв, легко вам питати... З тих країв, де залишив найдорожчi днi свого життя. Чули про турбаївцiв? - О чули, чули!.. - Звичайно, чули!.. - То ти з Турбаiв? - Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським вiйськом. Але несила... Здались у лiтню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двiр лютi гусари. Перетворили наше квiтуче село на гробовище... Полилась наповнена гiркотою розповiдь. - Всiх непокiрних погнали царськi гусари десь на заселення пiвденних степiв. А я не пiддався посiпакам, утiк... Голос оповiдача забринiв гнiвом i обiрвався. Чоловiк звiвся, взяв у руки палицю. - Куди ж ти зiбрався? Можемо тебе приютити на ночiвлю... - Спасибi за ласку. А приютить мене темна нiч серед степу. Юнак iз скрипкою в руцi пiдiйшов до мандрiвника, потис його руку. - Ти вразив моє серце... Скажи, як звати тебе, куди тепер мандруєш? Може, будеш у Полтавi, то... - Нi, мої шляхи стеляться лiсами та байраками. Кажуть, нескоренi люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай... Може, i я натраплю на тi шляхи. Маю добрих побратимiв, десь чекають. Охрестили мене Семеном, а прозивають Битим, - кинув, уже iдучи по шляху, подорожнiй. Ще зупинився, поглянув убiк, де свiтились вогнi панського палацу, i грiзно посварився дужим кулаком: - Веселiться, проклятi! Почувся вiддаля кличний свист i якийсь гук. Постать мандрiвника нiби розвiялась у пiтьмi. Тiльки там, куди пiшов вiн, розлягалася i поволi стихала пiсня, завмираючи в бездоннi неба: Гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покриває... А коли зовсiм завмерла пiсня, кобзар тихо промовив: - Добрий спiвака, щасти йому в путi-дорозi... Догорало вогнище, налягала темiнь на землю. Але молодь не розходилася. - Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, - обiзвалася з гурту дiвчина. - Про Морозенка, Наливайка i Остряницю, - додав парубок. - То пiдкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, - вiдповiв кобзар. Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гiлля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темiнь неба вогнянi жмутки, якi, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважнiле згаром повiтря щiльнiше кутало землю. - Слава не вмре, не поляже, всьому свiту розкаже, - почав кобзар, а далi полилися його спiви, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака. Коли спiвак обривав речитативи паузами, то його бандура своїм гудiнням продовжувала промовляти не домовлене в думi. Пiд цей спiв мереживом снувалися думки-картини... Це ж жива iсторiя народу. Вона вся в пiснi... Тут можна пiзнати велике вiчноживе серце народу. Просторами рiдного краю в кривавiй боротьбi змагалася воля з неволею, засiваючи трупом поля боїв. Жалощами никла трава на полi, i вiтри несли до майбутнiх поколiнь розлогу пiсню, думу та надiю... Думкою обiймався з героями Вергiлiєвої "Енеїди". Наче вичитував на її сторiнках, як колись у семiнарiї, про славнi походи троянцiв. Пригадалося, як тодi перемайстровував на свiй лад вергiлiївський вiрш, за що прозвали його семiнаiристи римачем. Линули, як широка повiнь, мрiї юнака, а з ними росли i мужнiли настирливi думки. В душi прокидалося щось ранiше невiдоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка iз клiтки. Палка уява заповнювалася близькими, рiдними картинами. Нiби самi герої древнього Вергiлiя перевдягалися в кобеняки i козацькi жупани, ставали близькими до сучасностi, рiдними братами, а береги давньої латинської землi заквiтчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рiдного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в iсторичних бурях i мирнiй хлiборобськiй працi. Новi й новi думи розгорталися за кобзарським спiвом, снувалося мереживо римованих рядкiв, що лягали основою перелицьованої "Енеїди". А коли замовкав спiвець, то урочиста тиша нiби продовжувала уронену ним мелодiю, i зорi напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в себе кришталевi звуки землi... Нiч пливла, як важкий човен у безкрайому морi. Уже помилився на небi золотавий Чумацький Шлях. З заходу пiдiймалися темнi хмари, повiяв вiтер, почувся вiдгомiн громовицi, не зовсiм звичайної для передосенi. Молодь поволi розходилась. Пошкутильгав i кобзар до своєї хати... А юнаковi ще довго вчувалися спiви та звучання бандурцi, i перед очима розкривалися якiсь вiковi завiси, поставали ще не пiзнанi, не змiрянi зором, не доторканi мрiями далi. На тлi голубого безмежжя нiби гойдалися, щезали i знову виринали обриси краєвидiв i силуетiв. Вони поволi пливли, ринули. Хотiлося збагнути таємницi того безмежжi. Думка росте, несеться на невидимих крилах, поринає в глибину минувшини, кружляє голубкою бiля тiєї корчми, щр самотньо причаїлася край шляху, зазирає в похиле вiкно, щоб пiзнати захованi таємницi. Серед хмар блукає блiдий мiсяць, нiби шукає десь пристановища на незахмареному плесi неба. Але темнi хмари закривають його i зловтiшно торжествують свою перемогу. Густа темiнь пливе назустрiч свiтанковi. В небi гримить. Надходить грозовий ранок. 2 Важко розвiяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невiдомий свiт. Тодi кожна видима пiд час подорожi картина породжує живе слово великої повiстi-поеми, i уява перегортає її сторiнки, переноситься в епоху, овiяну невмирущими пiснями, переказами, думами. Другий день мандрiвки принiс новi враження. Пан Сухопень був у доброму гуморi. Вiн навiть посадив найнятого учителя в бричцi поруч з собою i назвав його Iваном Петровичем. Та чому й не бути йому в доброму гуморi? Дуже припав до душi вчорашнiй бенкет у великосвiтському палацi. Особливо сподобалося, як потiшав придворний блазень гостей. А червона чирва, налатана ззаду на штанях, що мiнилася в iншi кольори, коли блазень кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтiла в очах i викликала посмiшку. Є чому повчитися з розваг панства i повезти у свiй, хоч i не дуже вельможний, але багатий будинок. До того ж пан Сухопень радiв з нового придбання. Вiн порадував вельможного Попова, подарувавши барана бухарської породи, а той у свою чергу подарував йому молоду дiвчину-крiпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати панночок та зашнуровувати огрядну панi. Всю цю корисну науку має привезти Сухопень до свого будинку. Трьома добрими кiньми правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возi їхав панський кухар. На воза посадили i "крiпацьку душу" - Наталку. Конi збивали копитами куряву, i вона неслася за вiтром, стелячи в просторах осiнню печаль, що проймала дiвоче серце. В сумному гудiннi вiтру, який бився об придорожню стерню, вчувалися їй i тихий материнський спiв, i прокльони бездольцiв. Сидiла нерухомо, наверталися сльози на очi, крили туманом усе навколишнє. Лише дорога стелилася в каламутну невiдомiсть. Журавлi, вiдлiтаючи в теплi краї, ронили на землю жалiбне курликання i несли за собою прощальну гiркоту. Щось мугикав стиха старий кучер. Пановi не сподобалось його тоскне наспiвування, i вiн почав жартувати: - Чого ти, Микито, все однiєї бубониш? - Спiваю про конячу душу... - А хiба в коня є душа? - Звiсно, є... така терпка, як i в мужика. Скiльки не перiщ по ребрах, застряє в горлянцi душа i не вилiтає до неба. Коняча i мужича душi рiднi. Хiба не доводилось вам бачити, як плаче або смiється кiнь? Щоб викликати кучера на розважливi розмови, пан запитав: - Розкажи, Микито, що ти посiяв би, якби тобi сама цариця подарувала оце поле? - Для царицi посiяв би гречку! - А чому гречку, а не щось iнше? - А, кажуть, вона дуже любить у гречку стрибати. От щоб догодити... Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б. Iван Петрович лише посмiхнувся i додав: - Для царицi гречку сiють у столицi. - Про царiв не годиться такого говорити, - суворо зауважив пан, - царiв треба шанувати i ласку до них виявляти. - Тож я зичу ласку i вiд себе, i вiд оцих загнузданих коней. Погляньте, як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гнiдi! - кучер погнав коней трюхцем i знову прокволисте затяг пiсню, доповнюючи гудiння вiтру. Iван Петрович увiходив думками й почуттями у той спiв. Чулась у ньому приборкана воля, що котилася перекотиполем по колючих стернищах, забираючись у ковилеве роздолля та воронцеве квiтiння. Уявляв маловторованi шляхи. Ким i коли протолоченi вони? Якi ватаги топтали шумливу тирсу й задумливi чебрецi? Кому сонце споконвiку дарувало тут щедроти тепла й багрянi заграви сходу й заходу, щоб переливати їх у мелодiйнi слова i нести для поколiнь жагу почуттiв та сподiванок? Хотiлося юнаковi приєднати до них свiй голос, влити краплини власної кровi, щоб заповнити гармонiю незамулених плином часу уявлень i почувань. У думках перегортав вiдомi й ще незбагненнi сторiнки народного життя, обвiтреного суховiями й грозами повитого. Небо i землю обiймали сизi далi, на тлi яких вимальовувались уявою виплеканi мандрiвники, що несуть пригоди своїх блукань i невичерпну життєву снагу. Пiзнавав одчайдушну ватагу Енея. Наче зустрiчався з ним вiч-на-вiч. Замовк, наспiвавшись, кучер, а вiдгомiн посiяної тривоги колихався в придорожнiх порудiлих гiрчаках. Рiдний голос вчувався у них. Може, то долинало вiдлуння добрих слiв матерi, наче ронить їх вона _синовi, як заповiтне напуття. Нiби вiдчув Микита настрої юнака i почав розповiдати казку про Марка Пекельного. - I ходить той Марко по свiту, товчеться у пеклi, б'ється до дверей святого раю. Та нiде не знаходить пристановища i знову мандрує. Довга розповiдь лилася з уст кучера - про вiчного мандрiвника, вiчного шукача щастя. Що такому пекло? Вiн бродить по ньому, як сiрий вiл у болотi... Слухаючи кучера, пан задрiмав. А Iвана Петровича розповiдь повела знову до Енея i його козацької ватаги. Еней теж може перебрести через пекло, щоб вiльно пiти просторами широкої землi разом з козаками-троянцями. Гомоном, дотепами, пiснями стелиться їх шлях... "Куди вони йдуть, там бори гудуть..." - Прийде час, i принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно вiн її всюди шукає... - веде розповiдь панський кучер... Конi то бiгли, то йшли повiльно ступою. Ось колеса врiзалися в пiщану колiю. Кременчуцький шлях стелився до переправи через Псьол. Сухопень намiрився побувати в Кременчуцi на ярмарку. По шляху дедалi бiльше траплялося скрипучих дерев'яних возiв, широких гарб. А коли наблизилися до Псла, то важко було пробитися до порома. Даремно Сухопень сперечався i гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися, доки переправляли збитi у валку селянськi та чумацькi вози. Котляревський пiдiйшов до порома, де збилися люди, вози, конi, воли, корови, вiвцi. Тут стояв ярмарковий гамiр. Поромник - здоровий, обпалений сонцем лiтнiй чоловiк з засуканими по лiктi рукавами брудної сорочки - здавався казковим перевiзником у пекло через Стiкс. А цей з торбою за плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповiдав кучер? Чи не в пекло простує? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара циганка, нiби та Сiвiлла, що супроводила живих людей у пекло. Куди ж пробивається вона? До Наталки, яка зiйшла з воза, наблизилась до рiчки. - Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу, за ким думки у серцi носиш. - За своєю невiльною долею... - Циганка покличе твою долю. Циганка дасть приворот-зiлля i вiдворот-зiлля... Циганка дасть зiлля, i твоя доля буде прозорою, як вода у Пслi. Юнак наблизився, слухав розмову. Дiвчина пiшла далi до берега, задивилася на воду. Прозора вода здавалася їй каламутною хвилею. Схиливши голову на груди, дiвчина вiдчувала на собi погляд юнака. Здавалося, що тим поглядом вiн торкався до її зашарiлого лиця, до засмаглої шиї, до рук, навiть до грудей, що прискорено пiдiймалися i опускалися. Пасмо свiтлого волосся, вибившись з коси, спадало на плече i тремтiло з кожним її подихом. Юнак хотiв наблизитись, ступив крок i застиг вражений, побачивши, як дiвчина зронила у воду сльозу. О, скiльки таких Наталок носять сповненi горем серця незмiряними просторами краю! Хто розповiсть про ту сердечну повiнь почуттiв людини, хто збере тi кришталево чистi сльози? Проходять поколiння цими наснаженими гiркотою шляхами i несуть, несуть у рiдному словi, у рiднiй пiснi снагу життя. Несуть у прийдешнi вiки. I нема тому кiнця-краю. 3 Будинок, у який потрапив Котляревський, стояв недалеко вiд Золотоношi на пригорбi серед лугiв, що стелилися низиною до Днiпра. Господар пiсля подорожi в Полтаву почав заводити новi порядки. Вимагав, щоб усi дворовi величали його "вашим сiятельством", хоч нiяким "сiятельством" вiн не був, а вибився у дворяни з мiщанства i добув за послуги вiд Потьомкiна хутiр на пiвтораста крiпацьких душ. Бентежило Герасима Петровича не зовсiм шляхетське прiзвище - Сухопень, але боявся переiнакшити його, щоб не було розбiжностi з дворянським реєстром. Бо його рiд хiба що уславився тим, що Герасимiв дiд, об'ївшись вареникiв з сметаною, вiдправив свою душу до безславних предкiв. Родина Сухопеня невелика. Найпомiтнiша в нiй - огрядна, богом суджена Гликерiя Степанiвна. Обiцяла бути не менш огрядною i дев'ятнадцятилiтня донька Марта. Меншi хлопчик i дiвчинка почали навчатися в Iвана Петровича. Тоскно i одноманiтно минали днi в панському будинку. Особливу нудоту нагонили обiди, якi тяглися довго i томливо. "Його сiятельство" вимагав, щоб учитель пiд час таких обiдiв розповiдав щось жартiвливе, бо господиня дому вважала, що вiд смiху смачнiшає страва. Вона сперечалася з донькою Мартою, яка доводила, що краще пiд час довгого обiду перечитувати сторiнки якогось сентиментального роману, а пiсля обiду спiвати найулюбленiшу пiсню: "Стонет сизый голубочек". Тодi її бiле лице здавалося ще блiдiшим, а темнi очi наливалися самовтiхою. З цiєю пiснею Марта залишала їдальню, а дiти сiдали за свiй стiл для занять. Поважно поруч з ними займав крiсло Герасим Петрович, а господиня, начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сiдала бiля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дiтей слухати уроки пiсля обiду, бо на голодний шлунок наука не пiде в голову. Починався урок. Дiти вивчали заповiдь: "Чти отця свого i матiр свою". Учитель добирав до заповiдi iлюстрацiї з бiблiйних легенд, розповiдав про Ноя та його дiтей. Вставляв своє i Герасим Петрович: - Кожне созданiє да убоїться свого создателя!.. Потiм починався урок арифметики. Iван Петрович вигадував задачi, в яких треба було довiдуватися, як дiти в лiсi збирали гриби й квiти та як подiлили мiж собою i скiльки дiсталося кожному. Хлопчик i дiвчинка охоче розв'язували задачi. Але тут втрутилася Гликерiя Степанiвна i запропонувала учителю вигадати таку задачу, де б говорилося про гоноровиту сусiдку помiщицю Голубецьку. - I щоб її, кляту, потрясла трясця так, щоб аж волосся повилазило на головi, - поставила категоричну вимогу Гликерiя Степанiвна. Котляревський посмiхнувся, подумав. - У помiщицi Голубецької, - став складати задачу, - 200 крiпацьких душ, а волосся на головi стiльки, що вистачило б кожнiй крiпацькiй душi висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала на Голубецьку трясця, то стiльки повипадало у неї волосся, що залишилося по однiй волосинi на двi крiпацькi душi. Отже, треба обчислити: скiльки залишилося волосся на головi у Голубецької, а скiльки повипадало, коли її била трясця? Господиня задоволено слухала задачу, втiшно посмiхалася. - Подумайте, дiти, - сказав Iван Петрович. Швидко хлопчик вiдповiв: - У помiщицi Голубецької залишилося на головi сто волосинок. - Правильно. А випало скiльки? Вiдповiла дiвчинка: - Випало сiмсот волосин... - Сiмсот волосин забрала трясця у помiщицi Голубецької... Щоб їй i тi, що залишилися, повипадали! - поправила мати i оголосила закiнчення уроку. Коли почало вечорiти, Котляревський, переодягнений у парубоцьке вбрання, пiшов на вулицю. Молодь збиралася вiддаля од села аж на березi Днiпра, пiд старезним крислатим дубом, який здавна звався дубом Iвана Сiрка. I знову в збудженiй уявi поставали герої добре вивченої в семiнарiї поеми мудрого Вергiлiя. Помандрували вони свiтами пiсля руйнування Трої шукати пристановища на новiй землi. Описи тих мандрiвок перелицьовували наступнi поети рiзних народiв. Земними просторами пiшов безстрашний Еней, якого зустрiчали всюди в країнах, де шанувалася лицарська вiдвага, смiливiсть i духовна дужiсть. Прибуває вiн з своєю ватагою троянцiв i до Днiпрових берегiв, а звiдси вирушає i за Дунай та на Кубань. Думки напрошуються розповiсти iсторiю країни переiнакшеними з Вергiлiя епiзодами, наповнити їх промовистим гумором, показати незламнiсть волi до перемоги лихолiттям перестражданих людей. Долею битi, гартованi негодами, засмаглi пiд вiтром i сонцем iдуть по рiднiй землi кремезнi, великодушнi, несхибнi в побратимствi, незламнi переможцi пригод. Здається, сама природа вселяє мудрiсть товариського єднання в запеклi душi одчайдушних шукачiв незвiданих тривог. Пiзно повертався Iван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуцi. "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова. В її гуморi знаходив розважливу принаду, та не вiдчував тiєї iсторiї, в таємницi якої з благоговiнням входить потомок, перегортаючи лiтописи своїх предкiв. Уява обгортала прочитане. Заглиблювався в нерозгаданi таємницi народного життя i вiв за собою в думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому свiту. Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала їх безмежну путь... 4 З кожним днем бiльше проникав у глибину задуманої поеми - перелицьованої "Енеїди", прагнув надати їй народного змiсту, поєднати повсякдення з героїкою iсторичних подiй. Адже проблиски онароднення лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII столiття вiдкрили завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого викриття крiпосництва. Проймаючись тими iдеями, молодий поет не обмежувався своєю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти задуманого твору. Народжувались волелюбнi герої, здатнi на подвиги, побратимство у взаєминах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i дум та життє-стверджуючого гумору. Кожен задуманий епiзод наснажував здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у своїх шуканнях народу. Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом, а усамiтнюючись на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгортає думне чоло, а сонце мережить веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив своє покликання i наче сам вирушав у далекi мандрiвки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого безстрашним Енеєм. У словi нiс життєву мудрiсть народу. Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всiєю сiм'єю виїхати на берег Днiпра, щоб там у прохолодi провести день. Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i панi з дiтьми поснули в холодку пiд деревом, а Марта захопилася читанням роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд своїм улюбленим дубом, що звисав вiтами над урвищем. Шепiт молодого дубового листя навiвав думки. Здавалося, що то пестливо перешiптується лист з шелестом степової тирси i в таємничих звуках срiбною ниткою снується казка, лине в мережану даль минувшини. Може, родилась вона ще тодi, коли дикий половець або злий татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич. А розквiтала та казка, заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд цим дубом сходилися покривдженi пiд прапори Богдана Хмельницького або Залiзняка. Нiби вчувалося iржання бойових коней... Розкритою залишалась книга на сторiнках, де йшлося про зруйнування Трої, а її герої помандрували морями i понесли до берегiв нової землi свої звичаї i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи, щоб понести ними свою життєву силу, розвiяти тугу просторами несходимої землi, в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями. Ось вони постають в уявi - засмаглi пiд вiтром i сонцем, кремезнi, великодушнi, несхибнi у товариствi, незламнi в боротьбi. Умiють пити, гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи мандрiвок, пригод, героїчних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторiї, живої, наснаженої подихом пiснi, найближчої подруги надiї. Легко промайнула тiнь i обiрвала думки поета. Бiля нього стояла задумлива Наталка. Рiвна, гнучка, вона нiби принесла з собою шелест запашних трав i подих рути-м'яти. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiвує про сизого голубочка, що вiн скоро здохне вiд тої пiснi... - Лукава посмiшка промайнула на устах дiвчини. Зникла з її лиця жура, голос бринiв рiвно, привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти? - З дубом я подiляю свою самотнiсть. - I часто ви тут буваєте? - Приходь сюди, то ще частiше буватиму. - Заважатиму вам думати... - Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою свої думи... Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта. - Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись. Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила вона слова Наталки. - Люблю самотнiсть... - I в романах люблять самотнiсть тi, що закоханi або мають намiр закохатися. - Нi того, нi другого за собою не помiчаю. - Ой, як шкода, як шкода... - Нема чого шкодувати. - Чогось ви сумуєте... - Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати. - А я думала, що ви не такий... - Такий, як бачите. - Нi, не такий... - А який? - Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, - зiтхнула так, наче героїня недавно прочитаного французького любовного роману... Часто приносив Iван Петрович свої пекучi думи i хвилювання до Сiркового дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя пiдмивала дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повiтря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтiння листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому чулась розповiдь про буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба розповiсти про неї, передати дотепними словами про подвиги i походи, про боротьбу за рiдний край. Народжувалися новi сторiнки сповненої народної мудростi поеми, героєм якої виступає сам народ, що увiбрав у своїй мовi, в незрiвнянному гуморi та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у свiти виплеканi в думах герої... Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв своє вразливе серце. Цим зустрiчам був радий. - Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати хочеться. - Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповнює мої думи. Розповiдай про все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи. Дiвчина розповiдала, i в її голосi бринiв невiльничий стогiн. Хотiлося присунутися ближче до неї, приголубити. Але не смiв порушити зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь єдналася з сумом польових квiтiв i лагiдним плескотом хвилi. - А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо. - Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю; Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i в її задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимої втiхи. - Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усi ми говоримо, простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про козацьке життя i походи. - Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних бур, земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень, казок. Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика книга... Така книга, якi залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у темрявi, але носять у собi велику, ще не виявлену силу. Наталя не все могла сприйняти з цiєї розмови, але серцем вiдчувала щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда... То все правда". Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве слово... Десь почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася. - Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас. - Повертайся ще, Наталю! - Може, й повернусь! Побiгла. Зупинилася аж на стежцi бiля калини, що вже квiтчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила вiночок. А потiм на свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, нiби ховала в ньому плекану дiвочу надiю. Родиннi свята бучно вiдзначалися в панському дворi. Ось i тепер заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на день святої Гликерiї. До двору Сухопеня з'їхалося чимало гостей. Прибув навiть родич господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто приїжджав з Петербурга на Україну. Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих страв та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою прихильнiсть до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у Кременчуцi i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв. Гирявий, як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i задиралися вгору напомадженими вiстрями. Коли Наталка, прислуговуючись гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув їй i безцеремонне обняв за стан: - Красуня яка... Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла. Котляревський помiтив поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого обурення. Господар доручив Iвану Петровичу розважати гостей: - Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними розмовами, щоб регiтно було! - Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна... - Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися, щоб очi вирячувались на лоба! - То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення. - А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого намостiть. Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi було. Вiн привiз iз самої столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав. - Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство. - То я ж грошi тобi плачу i вимагаю, щоб смiхом i рiзними там викрутасами розважав гостей! - Розважатиму, як зумiю. - Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар. У просторiй кiмнатi на столах були поставленi рiзнi лакомини, печенi поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулiї горiлки, наливки та варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на бенкетах у Потьомкiна i Попова. Сухопень навiть пробував так само вiдпускати нижню губу, як вiдпускав її на бенкетi Попов. Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв келих, прохарамаркав подяку гостям за привiтання супутницi його життя. Iвану Петровичу було вiдведено мiсце на краєчку столу. Обiк стояла збентежена Наталка, готова до послуг i несподiванок. Вона навчилася приховувати свiй неспокiй i огиду. Швидко зчинився гамiр, галас, ревище. Найбiльше галасували панi Сухопеньова i Парпурова. Мiж ними виникла сварка. Панi Парпурова зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом. Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький. - Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип'ємо за чудовий жiночий рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це, розумiєте... це богом дане чудо... Красу треба любити... Як... Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки нахабства i безсоромностi, самолюбства та духовного убозтва, що Iван Петрович з огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного. Випивши, офiцер хвацько закрутив вуса i кинув зухвалий погляд на Наталку. Вона ображено опустила очi. Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офiцера, їй було прикро, що вiн кинув погляд не на неї, одягнуту в модне вбрання, а на просту крiпачку. Iван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодної нагоди попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького розповiдали, як вiн викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком, заводив у себе в домi породистих собак. Розповiдали, що вiн викликав ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем. "Таке убоге думкою, а носа граблями не дiстанеш..." - подумав Iван Петрович. - А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове! - ПросимоI.. - Давай!.. - Слухаємо!.. Котляревський пiдвiвся: - Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не буду я ковтати шпаги, як ковтають їх ярмарковi артисти. Шпагу я залишу для лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона часто затуплюється i стає не зброєю, а ламаним веретеном. Далi розповiв анекдот про дурня, який танцює на похоронах, спiває похоронної на весiллi. - А на iменинах крутить вуса вгору i щедро кидає посмiшку скромним дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького. Гостi стримано засмiялися. - Давай ще! - буркнув господар. - Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став читати, як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не iржали", та й тi, "жiнок своїх що не держали в руках, а волю їм давали", "i в гречку деякi скакали"... Багатим та скупим вливали Розтопленеє срiбло в рот, А брехунiв там заставляли Лизать гарячих сковород... Це читання особливо сподобалося Максимовi Парпурi. Вiн пiдiйшов до Iвана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообiцяв дати, але iншим разом. - Смiшного! - вимагав господар. - Можна... Було це тодi, коли бог творив видимий свiт, а сатанил перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив з ангелами пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житнє з висiвками, щоб злiпити мужика. Вилiпивши пшеничне тiло огрядного пана i чорне тiло мужика, виставив їх на сонцi запектись, а сам пiшов до раю, щоб набрати там у мiшок духу i вдихнути його в новi створiння. Та, на жаль, робота ця припала аж на шостий день божої працi по створенню свiту, i старий б