iдки я родом, сумовито слухав мою розповiдь про знищене наше село Турбаї. Потис менi руку i запитав: "Коня свого маєш?" - "Не маю, - кажу, - лише оброть ношу. Хочеться добути справжнього волоського коня". Засмiявся ватажок, поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував коня. Порадив берегти його до нової зустрiчi з ним. - Доброго коня привiв, Семене! - обiзвався з гурту задунаєць. - Наче справжнiй вiтрогон, - додав iнший. - Хай випасається до слушного часу, - замовк Семен, наче його осяйнула важлива думка, i пильно поглянув на бажаного прибульця. Наче вловив її Котляревський i повiв розмову, єднаючи в нiй минувшину з сучаснiстю. Кожне його слово торкалося струн чутливих душ слухачiв, якi вiд прохолоди тiснiше тулилися один до одного. Плескотом супроводила дунайська хвиля тиху розмову, несучи її в простори осiнньою iмлою повитої землi. Долю не одного сiроми колихала та хвиля, не прибивши до жаданого берега добробуту, як i цих, здружених горем побратимiв, з вiдкритими душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного. Занесла їх сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омрiяної волi. Принесли вони скорботи рiдної землi, а тепер iз-за Дунаю виглядають щасливої долi. Хто напоїть їхню невситимiсть до добра, хто поведе в думами плеканий свiт оновлення? В'язалося слово до слова i наче залягав плескiт дунайської течiї, щоб давати простiр думкам, що єдналися з почуттями цих життям битих, незвичайних своїми характерами простолюдiв, щедрих увагою до кожної доброї поради... Тихо спливала нiч, несучи на своїх крилах задуму й ронячи тривогу. А коли мiсяць загойдався на хмаринах, першим звiвся досвiдчений i невгамовний Семен, обiйняв щедрого порадами гостя. Далi заклав пальцi в рота, тричi свиснув. У вiдповiдь десь заiржав кiнь. Ще раз свиснув - i почулося ближче iржання. Назустрiч йому пiшов Битий i незабаром привiв молодого баского коня. - Вiзьмiть подарунок вiд задунайцiв, - промовив, звертаючись до гостя. - Цей кiнь рве землю, коли ворога почує, а понесеться у бiй, то очi вогнем палають. Вiзьмiть коня, земляче, на знак нашої щирої поваги! Цей вчинок схвилював Iвана Петровича. Присутнi задунайцi тiльки примовляли: - Оце по-козацькому... - Ну й Семен... Козацька душа... Коли з туману почав виринати голубий свiтанок, Iван Петрович завiтав у курiнь вiйськового писаря Пiдлесецького, мав з ним розмову i запросив у штаб для переговорiв. 19 Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин його давно забутi поети складали спiви, якi линуть за хвилями через столiття. Не випити його повенi, не вичерпати його глибини. Несе Дунай свої води до моря, пробиваючи гори, прорiзуючи широкi долини. Нема йому впину, як розлогим думам поета. Iван Петрович при кожнiй нагодi водив напувати коня до тихого Дунаю, пив пригорщами воду, тамуючи спрагу. Глибiнь здавалася такою прозорою, наче в нiй вiдбивалися легендарнi герої, якi черпали шоломом з Дунаю воду. Хотiлося полинути за тим прозорим плином, пiзнати в ньому древнього Святослава, що вiв бої з гордою Вiзантiєю, прибивав на брамi Цареграда свiй щит, щоб через багато столiть смiливiше було Сагайдачному вiдшукувати шляхи до цiєї фортецi, яка пiд владою туркiв перетворилася в повитий невiльницьким плачем Стамбул. А тим часом розгорталися подiї. 15 грудня 1806 року головнокомандуючий росiйською армiєю звернувся до задунайського козацтва з вiдозвою, в якiй обiцяв усiм втiкачам iз Сiчi дати притулок i волю та закликав до спiльної боротьби проти турецьких яничарiв. Швидко вiдгукнулися на цей заклик задунайцi. Набралося понад тисячу козакiв. Вони вирядили уповноважених у штаб, де було домовлено про заснування Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська на чолi з кошовим отаманом. Було зареєстровано 39 куренiв. В один iз них - Кущевський курiнь - козаки вписали i генерала Мiхельсона. Розносилась слава про задунайське козацьке вiйсько. Прибували сюди втiкачi вiд турецького гноблення з iнших країн. Утворилися Сербський i Болгарський куренi. Кошовим отаманом Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська було настановлено Пiдлесецького. Вiн розсилав уповноважених у рiзнi мiсцевостi для вербування охочих вступити у вiйсько. Та хвилювало козакiв те, що командування армiєю порушувало сiчовi порядки, не дозволяло скликати широкi ради для обрання кошового отамана. Не обраного, а призначеного кошового мусили визнавати козаки. Недовго був кошовим Пiдлесецький. За вербування у вiйсько втiкачiв з України його за наказом головнокомандуючого було заарештовано i наставлено кошовим Бучинського. Кiлькiсть козацького вiйська зростала. Весною 1807 року навiть з Волинi, Полтавщини прибували втiкачi i записувалися до куренiв. Часто вiдвiдував сiчовикiв Котляревський, маючи доручення вiд штабу корпусу тримати з ними зв'язки. При таких зустрiчах вiдбувалися задушевнi розмови. Навколо вогнища сiдали сiчовi дiди, гуторили билицi, а Семен Битий розповiдав про свої мандри, пригоди. - Синiють ото в далечинi руїни якогось боярського кубла, - поважно показував у той бiк, де виднiлися напiв-зруйнованi стiни стародавньої фортецi. - Не думайте, що там тiльки сови виють та кружляють орли... Збирав туди побратимiв славний волох Тудор Владимиреску. Сходилися бiдарi - i волохи, i болгари, i наш брат з України... То я йому, бувало, розповiдав про свої рiднi Турбаї... Не поспiшаючи, з якоюсь поважною урочистiстю Семен переказував довгу хвилюючу повiсть, яку слухав вiд нього волоський ватажок. I здавалося, нiби на стiнах тих руїн промайнула постать смiливого волоха. - За цю розповiдь, - кiнчав Семен, - Тудор нагородив мене подарунком... Шкода, що не маю зараз його при собi... Iншим разом покажу... - Почекаємо iншого разу, хоч i не чекається нам, - обiзвався старий сiчовик. - Всюди доводиться лише чекати... - От i генерал Мiхельсон чекає, коли штурмувати Iзмаїл, - з гумором додав другий. - Ех, якби сюди такого, як Iван Сiрко, то не їли б так довго з казанiв галушок пiд Iзмаїлом! - А той Мiхельсон хай краще штурмує свою генеральшу на печi! - Ха-ха-ха! А Iван Петрович слухав дотепнi розмови, i складалися рядки поеми: Латин старий був не рубака I воюватись не любив, Од слова смерть вiн, неборака, Був без душi i мов не жив. Вiн стичку тiлько мав на лiжку... Слухав Iван Петрович розмови, наповненi жартами, дотепами, легендами, i вiд цього несходимий свiт здавався ще ширшим, просторiшим, ще далi сягав зiр за плином води, що ринула в широке безмiр'я. Кожна зустрiч Котляревського з задунайськими сiчовиками була для поета наче святом. Одного разу вiн принiс задунайцям новину, повiдомивши, що прославлений Тудор Владимиреску прибув до штабу й привiв загiн волохiв для спiльної боротьби проти турецького вiйська. - Я ж говорив, що то правдивий волох! - радiючи, аж вигукнув Семен. - Пiдiймайся, задунайська голото! Разом пiдемо на штурм Iзмаїла!.. 20 Пiсля здобуття Iзмаїла росiйська армiя готувалася др нових складних операцiй, вiдбиваючи ворожi контрнаступи. Вiйна набула затяжного характеру. А тим часом у ворожому тилу частiше повставали проти турецької кормиги слов'янськi народи. До штабу росiйської армiї вiд повсталих сербiв прибула дипломатична мiсiя, очолена по-надшiстдесятилiтнiм Досифеєм Обрадовичем - зачинателем нової сербської лiтератури. Котляревський, якому давалися дипломатичнi доручення, мав нагоду познайомитись з вiдомим просвiтителем сербського народу i дiйти з ним узгоджень у розмовi. А найбiльшi його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке вiйсько, що було виставлене на важливi позицiї фронту, щоб у запеклих сiчах вiдбивати турецькi спроби прорвати фронт. Кожна зустрiч Iвана Петровича з усть-дунайцями приносила воїнам бiльшого запалу. Одного разу було покликано Котляревського до штабу i повiдомлено про рескрипт царя Олександра вiд 20 липня 1807 року, в якому говорилося: "За чутками, що рознеслися в Новоросiйському краї, про заснування на Дунаї Запорозької Сiчi, виникли мiж селянами рiзнi занепокоєння, непокiрнiсть i втеча в Молдавiю. Цiлi села залишають мiсця проживання i озброєною рукою, чинячи опiр земськiй полiцiї, пробираються за кордон... Знайшовши, що заснування це викликає в прикордонних губернiях мiж крiпаками шкiдливi наслiдки, доручаю вам заведення на Дунаї Сiчi припинити i все, що досi було зроблено в цiй справi, скасувати". Вислухавши цей рескрипт, Iван Петрович похилив голову, подумав: "Пiзнаю руку Аракчеєва..." Час вiд часу козацтво виявляло незадоволення, рвалося до бою. Новий головнокомандуючий генерал Прозоровський готував наказ про вiдкликання козацьких куренiв з фронтової лiнiї та переселення їх на Кубань. Про це таємно велися переговори з кошовим Бучинським, якому обiцяли дворянське звання, земельнi маєтностi i високий вiйськовий ранг. Щоб здiйснити наказ, Бучинський у супроводi спецiальної охорони прибув пiд Галац. Але в цей час трапилася несподiванка. Турецькi яничари вчинили вночi вилазку до' Iзмаїла, блискавично проникли в тил, загрожуючи навiть штабу росiйської армiї. Серед регулярних частин виникла панiка. Посилено били з гармат бастiони Iзмаїла, не даючи змоги розгорнути органiзований бiй яничарам. Тодi ринулися вперед частини Усть-Дунайського козацького вiйська. З вигуками: "За славу Сiчi!" - вони пiшли в рукопашний бiй i перемогли яничар. Стомленi в бою, несучи поранених побратимiв, козаки поверталися на ранок до куренiв. Тут зiбралося козацтво на майданi, щоб з почестями похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сiючи тривогу по майданi. Коли з'явився кошовий Бучинський у супроводi штабної охоронної варти, хтось iз гурту гукнув: - А де вiн переховувався, коли ми з яничарами билися? - Ганьба! Коли було таке на Сiчi, щоб кошовий з'являвся з вiйськовою охороною? - Занедбали сiчовi звичаї, освяченi козацькою кров'ю! Бучинський задрав папужого носа, пiднiс булаву i мав щось говорити, але козацька громада ще гучнiше заревла. - Геть запроданця Бучинського! - Продав заради дворянства честь i совiсть козацьку! - До булави треба козацької голови, а не такої паскудної! Як море, хвилювалося козацтво, здiймаючи кулаки. - Загордилася свиня, що об панський тин почухалася! - Пустiть! Я йому дулю пiднесу пiд пику, - намагався продертися вперед здоровий сiчовик у подертому вбраннi. - Та хай на нього коза брикне! - вiдгукувався iнший. - Стонадцять чортiв у його товстий кендюх! - Волiємо обрати свого кошового! - Волiємо! - Волiємо!! - рознеслося по всьому майданi. - Ще раз нас обдурили! Ганьба! Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тiсним колом оточувала його охорона, пробиваючись до осiдланих коней. Сiдаючи на коня, вiн з ляку спiткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сiсти в сiдло, i всi разом помчали до штабу. Слiдом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада не вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козакiв, попереду за небiжчиками iшов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку. Затягнув дужим голосом: Козака несуть... Жалiбну пiсню пiдхопили сотнi голосiв. Розлягався спiв, як гомiн Днiпрових порогiв, i чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття. Серед сiчовикiв знайшовся дячок, який проспiвав "Вiчную пам'ять". А пiсля похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi, розiйшлися до своїх куренiв. 21 Котляревський довiдався про подiї, що зчинилися пiд Галацем. Вiн хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав нагоди зустрiтися з земляками. Генералу Прозоровському було вiдомо, що штабс-капiтан користується повагою в козацькому вiйську. Здiйснюючи "высочайшее указание" про лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за поведiнкою штабс-капiтана. Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася до переселення на Кубань, щоб об'єднатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки вступали в регулярнi частини росiйського вiйська. А чимало козацької голоти розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних наймах. Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося, що всi цi подiї вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Енеїду". Багато довелося зустрiти людей великої душевної снаги й тривоги, нескоримого завзяття, побратимської честi. Пiд кожною битою вiтрами свитиною поет бачив своєрiдний свiт людини. Його муза не з олiмпiйської висоти озирала вимрiянi простори, а входила в життєву сутолоку, пiзнавала не патетично обожнюванi характери, а буттям карбовану правду. Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка, Там рицар - всякий парубiйка, Козак там чортовi не брат. Древнiй римський Вергiлiй у своїй "Енеїдi" не спускався з поетичних висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором i журбою. Час вимагає навиворiт показати обожнюванi Вергiлiєм епiзоди благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть свої дарунки у духовний свiт своєї сучасностi. А народжуванi поети словом увiнчують ту правду. Збагатилося пiзнання її Котляревським пiд час задунайського походу. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую; Старих нехай брика Пегас... У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що Бiда бiду, говорять, родить, Бiда для нас судьби устав. Не веде ця "бiда" поета до зневiри, викликає снагу життєствердження. Швидко вiн зрозумiв настрої нового головнокомандуючого Прозоровського, вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу. Для Котляревського не було несподiванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди. Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями. Зустрiвся з головою сербської дипломатичної мiсiї Досифеєм Обрадовичем, який знав Котляревського як автора "Енеїди" i надавав їй великого значення в слов'янському вiдродженнi. Обрадович цiкавився долею Сербського i Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська. Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова: - Будемо братами, як i нашi народи, що здавна браталися. А наша сербська i ваша українська пiснi є рiдними сестрами. Менi здається, що й герой вашої поеми Еней - "козак моторний" - є рiднею Марковi Кралевичу - героєвi сербських народних дум... На знак нашої дружби дарую вам збiрник сербських пiсень. - Ваш подарунок, рiдний моєму серцю, берегтиму i передам своїм землякам. Вiд себе дарую вам "Енеїду" - єдиний примiрник, що разом зi мною перебував у походах. - Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi троянцi на чолi з Енеєм ще зазнають мандрувань i тяжких несподiванок, але обов'язково добудуть славу й перемогу, їхнi мандрування та пригоди рiднi всiм слов'янам! В ознаку нашої дружби нап'ємося разом дунайської води, - запропонував сербин i задумливо продовжував: - Тихий Дунай... Наша слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi води. Ринуть вони вiд словацької Братiслави до сербського Белграда, розливаються Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока iсторiя слов'янських народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi. Шануймо їх, як найдорожчi слов'янськi скарби. - Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало пiсень. У цьому переконує те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський. - Пишiть, продовжуйте свою "Енеїду". Ви вiдкрили вдруге перед нашими очима Україну. - Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ, нацiя... - Коли я читав опис України у книзi французького мандрiвника сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нацiя спiває плачучи". А ви своєю "Енеїдою" показали, що ваша нацiя не тiльки спiває плачучи, а смiється спiваючи... Плекайте цей гумор, то найяснiшi перлини духовної культури. - Я вражений вашою щирiстю i сердечним ставленням до моїх землякiв. Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи свою пiсню i мову бiльше, нiж кордони". - В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу. - Я лише пробую збирати розсипанi перлини народної мудростi в гуморi. - Так... Це певнi кроки на шляху вiдродження... Хто смiється, той спроста не загине. Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про вiдбуття Котляревського у Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й пораду знайти. - Будете на Українi, - говорив сивий козак, - уклонiться рiднiй землi вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми ще будемо козакувати по всiх усюдах, бо оголошено про розпуск Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса. - Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен Битий. - Шкода тiльки, що в бою з яничарами втратив вiрного товариша. Разом пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим. Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!" - Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в Сiчi, - додав сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла стiльки пригод у походах, не зрiвняється з вiрним побратимом... Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку. - Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили нашi зашкарублi на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти? Слухаючи козацькi розмови, до них звернувся Обрадович i закликав вступати добровiльно до сербських частин, якi залишалися при регулярнiй армiї. Тодi обiзвався старий сiчовик: - Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тодi ми з ними браталися... - Пригадую, як приходили на Запорожжя сербiянськi лiрники. Добре спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган. - А в походах славного Сагайдачного брали участь i сербiянськi загони... Добрi вояки! Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен Битий зняв кудлату шапку, звернувся до Котляревського: - Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у вiйсько i захищати козацьку честь. - Благословляю на святеє дiло! - Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в походах браталися, визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула. Козаки загули, як бджоли перед роїнням, задзвенiли шаблями, то виймаючи, то заправляючи їх у пiхби... Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван Петрович сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом обступили вершника, пiдхопили руками коня i понесли кiлька крокiв. - Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота i не дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-своєму. Нехай наша слава по свiту iде! - Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi. - Прощайте! Не забувайте землякiв! - Ще зустрiнемося, - гукав Семен Битий, - бо всi дороги на цьому тiсному свiтi, де блукають нашi брати-сiромахи, сходяться докупи! Як знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi! - Прощайте! - Прощайте! Кiнь ударив копитами - i над полиневими звоями придорожжя легенька курява послалась. Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого при заходi сонця здавалася велетенською. Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз Iван Петрович на мiсце нового призначення - у Псковський драгунський полк. Розмови задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн переливав їх у рядки нових частин "Енеїди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з великими пригодами мандрували до омрiяних берегiв. Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi. У Псковському драгунському полку Iван Петрович не знайшов тих задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками. Незабаром вiн подав рапорт про звiльнення з вiйськової служби, i 1808 року 23 сiчня "из Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром". Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену четверту частину своєї "Енеїди". 22 - Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть iз уст. Хотiв розвiяти наплив думок, забутися. Мовчання обширiв придорожнiх порушувало одноманiтне теленькання дзвоника, припасованого до корiнної дуги тройчатої запряжки виснажених далекими мiжстанцiйними переїздами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловської фортецi над Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали: - Яка ганьба... Знущання... З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався прийому в вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень - помiчник графа Олексiя Андрiйовича Аракчеєва. Гостро врiзалася в пам'ять вся розмова... "Капiтан Котляревський?" "Так точно, ваше превосходительство!" "Просите мiсця для служби в столицi?" "Так точно..." "Вашу справу розглянули... Можна задовольнити прохання при однiй умовi". Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби наважувався помилувати або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд. "Можна задовольнити, - продовжував пiсля короткої колючої паузи, - при умовi, щоб ви..." "Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова". "То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню чиновник i самовпевнено продовжував: - Нам потрiбнi вiрнi слуги государя... Ви дворянин i повиннi розумiти, що велика, єдина вiд Балтiйського моря до Камчатки iмперiя потребує вiдданих слуг государя. Єдиний богом даний iмператор, єдинi помисли, єдина вiра, єдина... Все має бути єдиним! I хай "убояться всi язици, яко з нами бог"... Його сiятельство граф Олексiй Андрiйович з дозволу iмператора запроваджує вiйськовi поселення. На пiвднi Росiї вони матимуть подвiйне значення. Змiцнять вiйськову систему керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних мрiяти про вигаданi вiльностi. Для встановлення повного спокою навiть пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумiєте?!" "Не зовсiм, ваше превосходительство..." "То зрозумiйте... Можемо направити вас, капiтане, на роботу по жандармському вiдомству... Ви знаєте побут i життя малоросiв... Саме по жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперiї". "Я не пiдготовлений до такої роботи", - знiяковiв Котляревський. "Можна випробувати вашi здiбностi... Його сiятельство граф Олексiй Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви". "Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович. "Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського чину. Для такого бравого офiцера це вамало. - Звiвшись iз-за столу, чиновник особливих доручень додав: - Подумайте, капiтане... Це найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас представлю свiтлiйшому графу Аракчеєву..." - Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути в обличчя аракчеєвському слузi. Ставало образливо за себе, за честь громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдної тихої Полтави. Вже не застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи рiки гiрких слiз. Українське Полiсся зустрiчало натомленого подорожнього зачарованою тишею, повитими срiблом тополями та верболозами. А далi послалися сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили полтавськi дуби. Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня Наталки, що лягає зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за якi встиг пити воду в Днiстрi й Дунаї, а похiдна бурка пропахла вiтром. Думка про Наталку заслоняє iншi спогади. Якби позбирати її пiснi, то можна б звести в почуттєво вразливу дно, щоб линули вони на крилах вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки. Треба написати сценiчнi картини i героїню назвати цим iменем. Хай мрiї про неї замiнять утраченi надiї молодостi. Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього супроводжувача його в дорозi, який доглядав подарованого Отамана. В дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск вiрностi побратима дунайських походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч вiтру так, що ледь устигав поштовий кучер гнати слiдом коней, запряжених у бричку. Повiтря рiдного краю пестило верхiвця i посмiхалось до нього прозоре, блакитне небо улюбленої Полтавщини. Обабiч шляху зустрiчались кучерявi сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах, наче вiтали прибуття дорожнього. Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля. - Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, - шептав, як сповiдь, слова... 23 А тим часом iншим шляхом котилася бричка. Десь вiд хуторiв линула жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря: Не всi ж тiї та вiнчаються, Що любляться та кохаються... Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi обзивався дзвiн i його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця. До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала в руках карнавку, щоб збирати вiд проїжджих офiрування на монастир. Так велiла iгуменя. Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим увесь свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на захiд, змагаючись iз сумом безкрайностi. Далеко в трируччя розбiгався шлях. Дивилася черниця на той шлях, прислухалася до пiснi i серце до болю наповнювалось, як стиглий колос, незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла до перехрестя дорiг. Хотiла б стати зозулею, полетiти, i хоч бiля чужих гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi, що линула вiд хуторiв. Не всi ж тiї та вiнчаються... Зупинилась бiля калини. Зiрвала пучечок, пригорнула до серця. Задивилась на вiти калини - здавалося, що вони ронили сльози i часом нерозвiянi згадки. Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн на простори. Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась до часовеньки. Взяла карнавку, сiла край шляху, виглядаючи жаданих подорожнiх. Довгi роки життя в монастирi поклали на черницю печать житейської втоми, а в очах, що глибоко увiбрали в себе голубiнь жiночої печалi, змагалися покора з непокорою. Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр тоне в iмлистiй далечинi. З неї час вiд часу виринають подорожнi. Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi поволi спускалась на землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однiєю рукою витяг гаманець. Друга рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув у карнавку. - Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались слова, коли вiн кинув погляд на черницю. Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв: - Примара... Примара за грiх мiй. Черниця не зводила очей. Пiзнала колишнього лиходiя Вербицького. її пронизливо докiрний погляд проймав запекле його серце. Вiн швидко повернувся до брички. - Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. Поїдемо додому. - Пiдсаджував дружину на бричку. - Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа. - Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера. Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд. Не вимовила слова. Глибокi очi не ронили слiз, ще глибше пройнялися невимовною скорботою i гнiвом. 24 На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста, розповiв про недовге перебування в столицi, де хотiв, як заслужений офiцер, знайти пристойну посаду. - Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений орденом святої Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що граф Аракчеєв, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в мундири всю країну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг. Згадка про Аракчеєва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало втiшного привiз вiн iз столицi, хiба що домовився про нове видання "Енеїди", доповненої четвертою частиною. Слухаючи Капнiста, глянув на своє капiтанське вбрання, усмiхнувся. - Еге ж, капiтане, - продовжував Капнiст, - запам'ятайте, що наша вiтчизна багата щедротами своєї землi, а найбагатша вона вiдставними капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в нiй капiтанiв просвiти. Крає нашу землю пiтьма i ходить у нiй народ, наче слiпороджений шукач свiтла. Наше завдання полягає зараз у тому, щоб ширити свiдомiсть, сiяти зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть! Капнiст розповiв про свiй проект вiдкриття в Полтавi Будинку для виховання бiдних дворян. - В будинку дамо змогу навчатися не тiльки дворянським дiтям, а й здiбним юнакам з iнших верств. Дух вiльностi ми розбуджуватимемо вихованням. Пам'ятаєте, як сказав поет: О! вы, счастливые народы, Где случай вольность даровал. Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський i вiдповiв Капнiстовi: - А iнший поет сказав так: Везде, где кущи, села, грады Хранил от бед свободы щит, Там тверды зиждет власть ограды И вольность узами теснит. Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив: - Поет, що написав прочитанi вами слова, сидить перед вами i сивою своєю головою думає про наше майбутнє. А тодi, коли писалася "Ода на рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн своєю одою вiдповiв на указ царицi Катерини 1783 року про закрiпачення селян України. Iмператриця, збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити вживання слова "раб" i фактично узаконювати рабство... А тепер тисячi чиновникiв охороняють цi закони рабства. Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерiв упали на чоло. - Треба вiрити в майбутнє... - вiв далi вiн. - Ви ще молода людина i ближче станете до того майбутнього. Слава нашої вiтчизни в її майбутньому. В це ми, просвiтителi, вiримо. Свiт розуму, науки, благородства переможе! Отож закликаю вас стати на чолi нашого нового виховного закладу, що вiдкривається за моїм проектом. Я буду вас рекомендувати на засiданнi "Приказа общественного призрения"... На новi подвиги, капiтане, во iм'я благородного просвiтительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той не може не любити дiтей! Пiсля цього Капнiст перевiв розмову на iнше, розпитував про подiї на турецькому фронтi. Вийшовши з будинку Капнiста, Iван Петрович повернув не додому, а до центральної площi, посеред якої пiдносилась колона ще не закiнченого пам'ятника "Слави", що за проектом професора Академiї художеств Томаса-де-Томана мав символiзувати iсторичну перемогу над шведами в 1709 роцi. Навколо цiлим ансамблем розкинулись в стилi ампiру прикрашенi колонами урядовi будинки. Оглядав архiтектурнi деталi споруд. Стиль подобався, хоч i не задовольняв своєю крижаною врочистiстю. Чогось не вистачало. Але чого - не мiг вiдповiсти. I тiльки коли пролунали десь з Кобищанiв надвечоровi дiвочi пiснi, - здогадався: "Тут не вистачає народу". З цими думками пiшов старими вулицями мiста. Куди простував - не знав. Потiм похопився - зачаровано линув назустрiч пiснi, що доносилася з околицi. Поставали перед очима знайомi з дитинства завулки, дорiжки. Ось уже й Ворскла, i пiсня все голоснiше розноситься в просторах, губиться разом з останнiм промiнням сонця. Зорiло щедро розсипаними перлами оксамитне небо, коли Iван Петрович повернувся додому. "Хто любить сонце, той не може не любити дiтей" - цi слова старого просвiтителя не сходили з думки. "Сонце i дiти, - бринiло в уявi. - Сонце - початок всього живого на землi. Народи на зорi свого вiдродження зiгрiваються його промiннями..." Незабаром почав працювати в Будинковi для виховання бiдних, а пiсля денних турбот розповiдав матерi про дiтей, разом з нею радiв i тривожився. Здавалося, в цiй задушевнiй розмовi брали участь, оживали вправленi в темнi рямця портрети на стiнах: в одяговi соборного диякона дiд i батько - ретельний службовець полтавського магiстрату.. Стомлена мати починала засипати. А Iвану Петровичу ще хотiлося розповiдати, виливати радощi й болi. Але кому?.. Стривай, ось вона, подруга ще семiнарських рокiв, - скрипка. Брав її - i лилися звуки. То були не тiльки примiтиви семiнарських вправ, а й мелодiї народних пiсень, сповненi чарiвної фантазiї каприччiо молодого Паганiнi, з якими познайомився в армiї. Далi переходив до вiльних iмпровiзацiй - i в звуках народжувались картини, випливали улюбленi в мрiях троянцi. Вони несли по латинськiй землi свої звичаї i молоду силу... 25 З учнями зустрiчався Iван Петрович не тiльки в школi. Часто надвечiр вони приходили до його будинку, приносили радiсть, цiкавi вигадки. Можна було попустувати на просторiм соборнiм майданi або подивитися з гори на Ворсклу i далекi простори кучерявої Полтавщини. Одного разу, коли схилилося надвечiр сонце над Буланiвським лiсом, прийшли учнi i принесли з собою аж двi несподiванi вигадки. Перша вигадка - невеликий вiзок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив круглий обiдок. Друга - удосконалений паперовий змiй, який од вiтру високо здiймався, пiдтримуваний розпростертими паперовими крильми. - Це ми самi вигадали, - доповiв Мишко Остроградський. - Добре. Завжди треба щось цiкаве вигадувати. Хлопцi розважались, а Iван Петрович сiв на схiдцях рундучка. Навколо нього збилися хлопцi. - От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сiсти в неї i полетiти аж до хмар, - мрiяв Мишко. - То не можна, - говорили iншi. - Чому не можна? - Перекинешся! - А коли добре обчислити... - Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе. - Скажiть, Iване Петровичу, чи допоможе тут обчислення? - Обчислення - то велике дiло... А знайте, хлопцi, уже є такi знаряддя, що дають змогу людинi лiтати в повiтрi. - Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, - кинув Мишко. - Як же то лiтають? - Такi є повiтрянi кулi. Наповнюють кулю газом воднем, який значно легший за повiтря. Тому така куля пiдiймається вгору i тягне за собою корзину, в якiй сидять люди... Недавно в Петербурзi один учений на такiй кулi пiднявся в повiтрi на височiнь до трьох верст! - Ого! То аж за хмари? - Так можна до зiрок долетiти, - радiв Мишко. - Не долетиш... Грiх... Бог громом уб'є, - нерiшуче обiзвався один. - Будуть часи, коли наука сягне i до зiрок, - пояснював Iван Петрович. - Зiрки - то ж такi великi кулi, як i наша Земля. Вже сонце заховалося за лiсом, сутенiло. Хлопцi почали спостерiгати, як поволi з'являються зорi на небi. - От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравiша буває або звечора, або вранцi. Треба ловити зором i Меркурiя. Вiн теж пишається серед зiрок на початку вечора або вранцi. А згодом доберемося i до Марса... Хлопцi уважно слухали, спостерiгали за зiрками. - Ну скажiть, чого воно так? - порушив зачаровану мовчанку Мишко. -_ _Як? - Та так - цiкаво... - Ех, соколята мої! Вам би тiльки крила! - Та й що? - запитав один. - Що... Полетiли б до планети! - аж вигукнув захоплено Мишко. - А як зiрвешся? - Не зiрвуся. Обчислити тiльки треба, на те й математика! От що скажу! В цей час унизу пiд горою шляхом скрипiли чумацькi вози. Мишко гукнув: - Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волiв! Але нiхто не вiдгукнувся з чумакiв. Тiльки чулося скрич пiння возiв. - Правда ж, Iване Петровичу, ми випередимо чумакiв? Вигадаємо такi повозки, що швидко бiгатимуть i лiтатимуть, - не вгавав Мишко. - Чумакiв швидко випередимо. Це так. А от чумацька пiсня завжди житиме з нами, - вiдповiв Iван Петрович. - Послухайте, скiльки в тiй пiснi i скарги на чумацьку долю, i розлогої волi. Десь серед широких степових просторiв народилася i сповивалася, мов у колисцi, та пiсня! Всi притихли, прислухалися до чумацького спiву, i здавався вiн таким просторим, як зорями гаптоване небо. - А на березi чумаки розпалили вогнище! - Коли в темрявi горить вогнище, то так, нiби якась казка, - додав Мишко. - Про вогонь багато є казок, - зауважив Iван Петрович. - Розкажiть нам... - У давнину люди навiть вiрували у вогонь, як у чарiвну силу, як у бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в її життi. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь. От i склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужнiй, нескоримий перед богами велетень. - Тодi, мабуть, був тiльки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не було? Хлопцi засмiялися. Посмiхнувся й Iван Петрович, заговорив знову: - То було в стародавнiй Грецiї. Богами там були .вигаданi народом рiзнi казковi велетнi, вродливi люди... Аполлон, Венера та iншi... Слухайте далi... Одного разу розгнiвався на людей найстарший бог Зевес i забрав у них во" гонь. Залишилися люди без вогню у пiтьмi. Заступився за людей Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнiвався бог i звелiв прикувати Прометея до скелi. Кожен день посилав орла викльовувати серце Прометеєвi. Але за нiч серце знову виростало, i Прометей не вмирав... Минуло багато рокiв, знайшлися такi смiливцi, що вбили того орла i звiльнили Прометея. - А вiн живий i тепер? - То ж у казцi, - зауважив Мишко. - Є й у казцi правда, - додав Iван Петрович. - Правда полягає в тому, що серед людей є смiливi, безстрашнi поборники... Ото й кажуть, що Прометеїв вогонь не вгасає. - То, може, i в чумацькому вогнищi є Прометеїв вогонь? - Може, й є iскорка, бо недарма чумацька пiсня така розлога... Бачу, ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечiр холодний... - Нi, нас грiє вогонь Прометея, - пожартував Мишко. - Ми ще будемо слухати... Розкажiть про вiйну з турками. - I про дуб Сiрка. - Добре, розповiм. Та й додому. Розповiдав Iван Петрович про туркiв. Хлопцi смiялися. А коли почав розповiдати про Сiркового дуба, його голос забринiв, як у розлогiй пiснi. Розпрощавшись з гостями, Iван Петрович у своїх думках ще продовжував перебирати близькi серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою дорiжкою до дуба над днiпровою кручею. Сюди приносила разом з пiснею свою чарiвну скромнiсть та, що допомагала збагнути таємницi прекрасного, лелiяла думи поета. Щоб розвiятись, виводив iз стайнi свого задунайського вороного побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кiнь нiби чекав того i, зачувши господаря в сiдлi, прудко мчав шляхом, а далi - навмання, долиною Надворскля. Насторожував вуха, нiби вгадував настрої вершника, стрясав гривою, дугою вигинав шию. На безлюдному просторi верхiвець сходив з сiдла. Кiнь повертав до нього голову, пiдставляв спiтнiлу шию, щоб її погладив господар, форкав. Бiля його переднiх копит вершник стелив на прив'ялому полинi пропахлу походами волохату бурку i сiдав на неї, опустивши поводи. Кiнь не вiдходив вiд господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного небо розсипалося своїми зорями. А коли знову зачував їздця у сiдлi, то ще бiльше шаленiв, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темiнь ночi, а в небi розгинав своє прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях, схиляючись назустрiч свiтанню. 26 В Будинку для виховання бiдних вiдбувалися заняття. Перший урок закону божого вiв панотець. Ввiйшовши в клас, вiн поправив на грудях срiбний хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, вiд якої запахло ладаном та восковою свiчкою, i почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спiв пiдхопили хором учнi. Потiм панотець робив перекличку. Кожен учень, якого вiн називав, пiдiймався, повертався в куток класу, де висiла освiт