го, призначеного генерал-губернатором Саксонiї. Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися перед зором широкi розливи Ельби, а за нею красувався древнiй Дрезден. Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав: - Коли я дивлюся на цi розливи, менi пригадується дитинство. Так я любив ще хлопчиком стояти i дивитися на повiнь рiчки Хорол у рiдному Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але їх спорiднює отой плин води, що навiває думи, зворушує почуття. - I Ельба, i Хорол, - зауважив Iван Петрович, - були в давнину родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi стародавньої Лаби жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили собi нiмецькi феодали. Але полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову. Ще й тепер ви зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я зустрiчався з такими ще в задунайському походi. - Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив Муравйов-Апостол. - Якби їм злитися у вiльне, широке слов'янське море... Який простiр! В ньому чується щось рiдне. - I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i моєї Ворскли... Вiйна проти наполеонiвської навали розбуркує дрiмливi сили слов'ян. У задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського вiдродження i ще тодi зрозумiв, яка сила криється у пробудженнi наших народiв. - Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий краєвид Дрездена! - Вiд поколiння до поколiння там будувалися, зберiгалися пам'ятники. Королi Саксонiї приходили i зникали або їх проганяли, а пам'ятники залишалися. Безсмертний той народ, що береже i шанує свої пам'ятники. Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в стилi барокко. Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйнує цi пам'ятники. - Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонiї князем Рєпнiним. - З Рєпнiним про це можна говорити, але не з Аракчеєвим. Треба розумiти Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих краєвидiв. - Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол. - Так. Менi здається, що вiн доповнив би новими мотивами свою "Крейцерову сонату" та героїчну Третю симфонiю i "Аврору", якби зараз побував з нами на цiй гiрцi. - Та ще якби завiтав у кабiнет Аракчеєва, - засмiявся Муравйов-Апостол. Долинами вже лягали присмерки. Доносилися вiдзвуки канонади. Земляки замовкли, прислухаючись та поглядаючи на вiдблиски грiзного бою, а прощаючись, домовилися продовжити розмову на Українi. 32 В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена, розгорiвся бiй. Звечора французи, одержавши пiдкрiплення, кинулися в контратаку. А на ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими й пораненими. На переднiй лiнiї бiля пораненого коня припадав воїн: - Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй чужиницi? Викохував тебе за Дунаєм, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм твоєму господарю, який, може, десь з ворсклянської гори виглядає нас з походу? Батьку рiдний, Iване, чи чуєш нашi благання? Губи вороного ворушилися, нiби намагався вiдповiсти вiн на жалiбне звертання. Воїн гладив спiтнiлу прострелену шию коня, прислухався до важкого дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного, а з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз. Хотiв закрити повiки тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками линув i за Дунай, i до берегiв завороженої пiснями Ворскли. Нiби прислухався до виття вiтру вороний. Може, ввижалися йому в передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по вiтру свою гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах. А коли кiнь востаннє хрипко зiтхнув, козак похилив свою скуйовджену голову: - Прощай, мiй коню, єдиний мiй друже на цьому смертельному полi. Вiдстриг на пам'ять жмуток чорної гриви i заховав за пазуху. Глянув навколо. До трупiв злiталися чорнi круки, зловiсне кружляючи та спускаючись все нижче й нижче. - Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi своїм пожадливим хрипом, не нацiлюйся випивати очi моєму вороному! Червоне сонце несмiливо виповзало над обрiєм, розливало промiння кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем воїна, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до берега Ельби. Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть? Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти її по рiднiй землi. Та хмаринки щезали за обрiєм, а за ними повзла слiпа тиша, в якiй безслiдно тонули благання воїна. Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто на схiд сонця. Нiби хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi. Жаль гiркий брав за серце, охмарював його. Хотiлося заплакати, та сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей. Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдної роси воду пити, нiж з чужої повноводної рiки. Який широкий свiт, а нема в ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих шлеях ходити, або в ярмо шию нагинати. I линула думка за думкою в рiдний край... - Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки. 33 У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францiї, а в долинах Європи ще не всi трупи були загорнутi землею. Багатьом воїнам не судилося дiйти до Парижа. Не ввiйшов у нього i органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сiлезькому мiстi Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi. Зате урочисто на бiлому конi в'їздив у столицю Францiї манiрний, як кокетлива дама, iмператор, якого церква i Аракчеєв проголосили "Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги. Вiн щедро роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi, хто й не нюхав боїв. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторiї. Попи i дяки щедро вiдправляли молебнi за позбавлення вiд навали "двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного". Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали селян, а чиновники наводили "порядки" в мiстах i селах, у тюрмах i школах. Iмператор - всеросiйський самодержець - повiрив у те, що вiн благословенний богом переможець i владика просторiв землi Руської, благоденствiєм повитої вiд краю до краю. Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не чув стогону народiв, що скнiли у безправностi пiд скiпетром непогрiшного монарха неподiльної держави. Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу реакцiї, очолив Священний союз Росiї, Пруссiї, Австрiї, через який здiйснювалося мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У цьому союзi "благословенний" знайшов спiльника - канцлера Меттернiха, що запровадив найганебнiшу полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрiєю. Тиха Полтава теж святкувала прибуття в малоросiйську губернiю "благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат губернiї i найлютiший кат крiпакiв Кочубей побудував муровану арку - ворота при в'їздi в Диканьку з Полтавського шляху. Сподiваних за час вiйни змiн у життi країни народ не дочекався. Бувають епохи, коли iдеали розумного буття то наближаються до людини, то вiддаляються вiд неї. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря хитається її доля. Одних хвиля пiдiймає наверх, iнших кидає в прiрву. Слава тому, хто не випускає з рук стерна, прямує човном по хвилях до заповiтних берегiв, шукаючи щастя. Епоха породжує мужнiх стернових. Вони вiрять, що людина може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi. Воєнна i пiслявоєнна епоха породила нових героїв, якi пiднесли iдеали людяностi, добра, правди, їх не лякали катiвнi тиранiв. Вони сiяли зерна смiливих помислiв, хоч у своїй дiяльностi не спиралися на широкi народнi маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче, чесне, людяне, прислухалося до їхнього голосу. Народжувалися таємнi товариства - "Союз порятунку", "Союз благоденства", учасники яких, загартованi i прославленi воїни Вiтчизняної вiйни, не мирячись з тиранiєю, прагнули полум'ям революцiї оновити заковану в рабство країну. Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Рєпнiн, пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя Григоровича Волконського, виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором Саксонiї, вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи титул вiце-короля Саксонiї, губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову пошкоджених пiд час вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським генерал-губернатором, Рєпнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi з пiдлеглими вiн був стриманий i простий, охоче читав романи, слухав анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною. Вiн не чванився своїм знатним родом князiв Волконських. Не бундючився й тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману України Кирилу Розумовському. В своєму будинку новий генерал-губернатор охоче дозволяв улаштовувати вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив до свого дому Iвана Петровича Котляревського. На Новий 1816 рiк у Полтаву пiсля мандрiвок по Європi прибув брат губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в домi генерал-губернатора вiдбулася органiзована Котляревським вистава п'єси Олександра Шаховського "Казак-стихотворец". До вистави Iван Петрович залучив своїх вихованцiв, що виконували гуртовi пiснi, якими було поповнено змiст п'єси. Та не тiльки вiн додав на свiй смак пiснi, а й дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи їм правдивiшого народного колориту. Роль Марусi виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п'єси вона проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович iз уст безталанної Наталки. Вiн, слухаючи цю пiсню, вiдчував у нiй глибоко зворушливу сердечнiсть виконання, що засвiдчувало народження артистичного таланту. Про здiбностi Тетяни Гнатiвни Преженковської знав Котляревський з розмов театральних любителiв, а тепер переконався, почувши її чудовий голос та пересвiдчившись у майстерному вмiннi тримати себе на сценi. В повному узгодженнi з голосом вона надавала гармонiйної пластичностi своїм рухам, що пасували до її жiночої вроди. Саме такi артистичнi властивостi Преженковської захопили Iвана Петровича. Довiдавшись, що молода акторка добула успiхiв не тiльки виступами по запрошенню в Полтавi, а й в iнших мiстах, вiн шукав нагоди повести з нею розмову про подальше спiвробiтництво для прославлення мiсцевого театру. На закiнчення вистави хлоп'ячий хор вихованцiв будинку проспiвав пiсню Климовського "їхав козак за Дунай". Князь i княгиня були задоволенi виставою. Сергiй Волконський вiтав Преженковську й Котляревського. Вiн потис Iвану Петровичу руку, промовив: - Ви розпочинаєте корисне дiло... Це початок створення української народної драми. - Вашi слова, Сергiю Григоровичу, зворушують мене. Я чую їх вiд прославленого в боях воїна. - То минуле... Ми перемогли наполеонiвськi полчища, але вiтчизна вимагає вiд нас нових подвигiв. Мене тiшить те, що своєю дiяльнiстю тут, у Полтавi, ви готуєте грунт для великих справ. Адже в культурному вiдродженнi кожного народу театр вiдiгравав неабияку роль. - Так... Радий, що ви вгадуєте мої намiри. Хочеться створити театр не для легкої розваги, не для потакання слiзливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янiв вогонь вiдродження! - Ви маєте рацiю. Кожен народ у своєму розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до свiтла правди i благоденства. Бажаю вам успiхiв i горджуся полтавцями. Перевiвши зiр на картину, що висiла на стiнi в залi, Волконський додав: - Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами європейських музеїв. З картини поглядала сповнена тихої задумливостi жiнка на тлi сiльського пейзажу... Тим часом пiдiйшов управитель канцелярiї генерал-губернатора Новиков, дiловито звернувся до Котляревського: - Нам конче треба цими днями зустрiтися й поговорити... Бувайте здоровi... Князь дозволив подати для вас i Преженковської свої конi... За кiлька хвилин Котляревський i Преженковська сiдали в розкiшнi губернаторськi сани, оббитi ведмежим хутром. Баскi конi помчали вулицею. Iван Петрович вiдчував бiля себе теплий подих жiнки, що своїм спiвом пiд час вистави торкнулася глибоких струн у душi. Хотiлося ще довго їхати, вiдчувати цей теплий подих i пригадувати той спiв, що переносив думки в пережите минуле, воскрешав сбраз тiєї, що так задушевно, без театрального позування, спiвала колись цю рiдну, зворушливу пiсню. "Вiють вiтри, вiють буйнi", - нiби виринав з минулого рiдний, незабутнiй голос. Швидко домчали конi до квартири Преженковської, i вона грацiйно вистрибнула з саней. - До побачення! - гукнула. Зникла, як привид, а з ним розвiялися i сердечнi згадки. Дома в думках ще довго продовжував розмову з Волконським про роль театру у вiдродженнi... 34 Зустрiчi Котляревського з Новиковим переросли в задушевну дружбу. Особливо зближував їх спiльний iнтерес до лiтератури. Родич вiдомого просвiтителя Миколи Iвановича Новикова, Михайло Миколайович багато знав цiкавого i повчального з дiяльностi видавця сатиричних журналiв часiв царювання Катерини II та Павла I. З його розповiдей Iван Петрович дiзнавався про разючi епiзоди з переслiдувань журналiста-сатирика та п'ятнадцятирiчного його ув'язнення у Шлiссельбурзькiй фортецi. У Петербурзi, до прибуття в Полтаву на посаду управителя канцелярiї генерал-губернатора, Новиков зустрiчався з молодими лiтераторами, приятелював з письменником Федором Глiнкою, входив у таємне товариство "Союз порятунку" та брав участь у масонськiй ложi. Не раз вiн розмовляв з Пестелем та iншими буревiсниками дворянської молодi. Разом друзi читали новi журнали. Обох їх цiкавив журнал "Украинский вестник", що почав у 1816 роцi виходити в Харковi. Одного грудневого вечора 1817 року Михайло Миколайович принiс до Котляревського цiлу паку журналiв i газет. Ще на порозi гукнув: - Ура! Перемога, Iване Петровичуi - Яка перемога? - Є повiдомлення iз столицi про надання вам звання майора! Це ж перемога! Пригадавши розумнi слова дорогого Василя Капнiста, Iван Петрович вiдповiв: -_ _Капiтанiв та майорiв у мундирах у нас досить. Та мало капiтанiв духовного життя, мало майорiв гуманiзму й освiти. - Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в Будинку для виховання бiдних. Та й те зважте, що це була iнiцiатива такої гуманної людини, як наш Рєпнiн. Отже, дозвольте поздоровити вас i потиснути руку. Офiцiйно сам Рєпнiн повiдомить вас на черговому прийомi. - Дякую, - скромно вiдповiв Котляревський. Пiдiйшовши до столу, Новиков розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" i промовив ще урочистiшим тоном: - А тепер прочитайте оце! То був вiдгук на виставу в Харковi "Казака-стихотворца". В ньому значилося: "Прочитавши в оголошеннi про постановку оного, я сподiвався побачити щось подiбне до незрiвнянної малоросiйської "Енеїди"; мрiї мої про вдоволення пiдкрiпились ще чутками, з якими оплесками прийнята була ця опера на петербурзькому театрi, але скiльки уява моя не була зайнята на користь п'єси, все ж я ледве мiг дослухати кiнець. Що це за твiр?" - Що ви скажете? - запитав Новиков. Iван Петрович розвiв руками. - Ви створили українську "Енеїду"... - Тiльки чотири частини. Останнi двi ще продовжую писати. - Але i в тому виглядi, що є, ваша "Енеїда" стала знаменитою. В нiй ви дали змогу читачам вiдчути життя народу. Ви заговорили в поемi як iстинний син народу... - Я не заслужив такої похвали... - Це не похвала... Ви порушили вiкове мовчання. Подали голос, нiби з глибокого пiдземелля, i слово прорвалося на свiт сонця. А тепер треба поширити звучання цього слова. Ви, тiльки ви повиннi створити українську народну драму. - Це моя мрiя. Але є багато перешкод. Та й багато службових справ, доручень генерал-губернатора. Ось зобов'язав ще й вести бiблiотеку заснованого ним бiблiйного товариства. - То князь виконує волю iмператора, який вирiшив через бiблiйнi товариства поширювати занепалий дух божого смирення, а через вiйськовi поселення, створенi за проектом Аракчеєва, здiйснювати свавiлля тупої воєнної диктатури... Будемо вiдверто говорити, як друзi. Пiсля Вiтчизняної вiйни наша країна вступила в перiод вражаючих контрастiв. З одного боку, пiднесення народного патрiотизму, волелюбства, а з другого - наступ реакцiї у вiдвертих i найдошкульнiших формах. Дворянська iнтелiгенцiя, що вся разом iшла на боротьбу за спасiння вiтчизни, тепер розкололася на два табори. Як завжди в часи мракобiсся i тиранiї, виступали поодинокi будителi, провiсники волi. Завжди їх боялися i знищували тирани. Пригадайте з римської iсторiї тирана Тiберiя, який переслiдував iсторика Кремуцiя, бо вважав небезпечними людей розуму. Так i в наш час дух аракчеєвщини i дух вольностi несумiснi. Ростуть, пiдiймаються бурхливi хвилi, хоч поки що розбиваються об мури реакцiї. Але навiть краплини води довбають камiння! А слова поетiв дiють сильнiше за краплини води... Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкiн. Це iз вiрша "Вольность", який я недавно одержав зi столицi. Хочу воспеть свободу миру, На тронах поразить порок. А от ще разючiшi рядки: Тираны мира! трепещите! А вы мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы! - Далi читайте ви, - передав вiрш Iвану Петровичу, а сам лише повторював з прочитаного: - "Самовластитель-ный злодей! Тебя, твой трон я ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет i це розумiєте краще за мене. Новиков розповiв про столичний досвiд органiзацiї масонських лож, де учасники домовлялися до спiльної дiяльностi, до взаємосприяння. - Я маю доручення, - повiдомив вiн, - органiзувати в Полтавi вiддiлення столичної ложi "вiльних каменярiв", як по традицiї називають себе масони. Iван Петрович ще в армiї зустрiчався з офiцерами, якi брали участь у масонських ложах, слухав вiд них про таємнi збори, наповненi мiстичними дiйствами. Це все не вiдповiдало життєвiй, вiдвертiй його вдачi. Тому вiн зауважив: - Я не бачу великої користi вiд таємних сходок аристократiв, що ховаються за затемненими вiкнами, одягають якесь надзвичайне вбрання, виголошують якiсь символiчнi сповiдi. Правду треба шукати в життi. - Ви не маєте повного уявлення про товариство "вiльних каменярiв". Головне полягає в iдеї братерської любовi, рiвностi, взаємодопомоги, самопiзнання i морального самовдосконалення... - То з цим не треба ховатися в темних кiмнатах. Краще виносити все на свiт сонця. - Справа в тому, що свiт сонця занадто захмарений у нашi часи. Масони проголошують сповiдi без попiв i єпископiв, вони проти церковщини. Та, зрештою, рiзнi можуть бути форми об'єднань, де сходяться люди, ховаючись вiд блюстителiв державного порядку. - Все-таки менi подiбнi зiбрання нагадують сентиментально-моралiзаторську комедiю, в якiй лише не вистачає зiтхання дам. - Але навiть комедiя може обернутися на драму, коли в неї внести поглиблений змiст. Признаюсь вам, що нашi завдання далеко ширшi. Треба насамперед ближче пiзнати людей, привчитись до конспiрацiї, а потiм... Новиков утримався сказати, що пiд прикриттям масонської ложi в столицi було утворено полiтичне товариство "Союз порятунку". - Наша масонська ложа буде вiддiленням столичної "Астреї". Вам доведеться в нiй виконувати роль витiї. Тобто проголошувати пiдготовленi повiдомлення, зачитувати твори, що поступатимуть до нас на зразок того вiрша, з яким ми познайомились сьогоднi. Iван Петрович дав згоду прибути на збори масонської ложi... З кожною зустрiччю тiснiшали взаємини друзiв. Новиков знайшов у особi Iвана Петровича самобутню, розумну людину... У 1818 роцi на посаду ад'ютанта генерал-губернатора Рєпнiна прибув з Петербурга пiдполковник Матвiй Iванович Муравйов-Апостол. Вiн зустрiвся з Новиковим. Ще перед вiд'їздом зi столицi за участю братiв Мурав-йових-Апостолiв було створено таємне товариство "Союз благоденства", замiсть ранiше заснованого "Союзу порятунку". Нове товариство виразнiше визначило полiтичну програму, прийняло статут, в якому вимагалося розповсюджувати освiту, засновувати благодiйнi заклади та готувати державний переворот. Муравйов-Апостол познайомив Новикова зi статутом "Союзу благоденства", повiдомив, що в товариствi намiчаються два крила: однi висловлюються за конституцiйну монархiю, а iншi - за республiку. - Республiканцi беруть верх, - додав вiн. - Центральна управа нашої органiзацiї покладає надiї на українськi групи. Ми повиннi тримати зв'язки з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армiї. В Кам'янцi перебуває наш друг Сергiй Волконський. Полтавська група має розгорнути дiяльнiсть спiльно з iншими групами. Нам треба мати надiйних впливових людей. - Я вважаю одним з таких Котляревського - автора української "Енеїди", - вставив Новиков. - Вашi мiркування правильнi. Я добре знаю Iвана Петровича. Вiн чудово розумiється у вiйськовiй справi. Нам треба таких. - Я маю намiр пiдготувати Котляревського до вступу в нашу органiзацiю через масонську ложу. - Так... Це виправдано нашою практикою. - В органiзацiю входять герої Вiтчизняної вiйни, досвiдченi i хоробрi командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрiсть у вiйнi проти Наполеона золотим мечем, покладе його на вiвтар великої справи "Союзу благоденства". - До меча треба i слово нагострити... - Так... Слово має стати подвiйним мечем. Пам'ятаєте, як говорить наш друг Федiр Миколайович Глiнка: Свобода! Отчизна! Священны слова! Иль будете вечно вы звуком пустым? Нет! Мы воскресим вас!.. В цей час дверi кабiнету управителя канцелярiї генерал-губернатора раптово вiдчинились, i в них з'явився збентежений Котляревський. - Яка ганьба! Яка ганьба! - заговорив вiн. - Що сталося, Iване Петровичу? - Насамперед привiтайтеся з Матвiєм Iвановичем i сiдайте. - Матвiя Iвановича я радий завжди вiтати... З того часу, як, пам'ятаєте, розмовляли пiд Дрезденом... - Не можна не пам'ятати берегiв Ельби... - Друзi! - заговорив Iван Петрович. - До нас у мiсто прибула трупа Штейна, i, уявiть собi, найкращий у нiй актор Михайло Семенович Щепкiн - пiдневiльний крiпак! Душа митця не може бути скована рабством! Це ж ганьба! Це прокляття, найганебнiше явище нашого часу! - Що ж маємо робити? - Новиков, нiяковiючи, переглянувся з Муравйовим-Апостолом. - Все зробити, щоб добути йому волю! - вiв з'апально Iван Петрович. - Якому помiщиковi належить Щепкiн? - втрутився Муравйов-Апостол. - Курським графам Волкенштейнам. - Твердий горiх... Дешево не вiддадуть. Та й без дозволу мiнiстра внутрiшнiх справ не можна викупити, - зауважив Новиков. - Михайло Семенович Щепкiн говорить, що вже порушувалося питання про його викуп, але Волкенштейни хочуть одержати десять тисяч. I то не вiдпускну дадуть, а нiби продадуть iншому помiщиковi, бо пiсля смертi графа Волкенштейна маєток перейшов до опiкуна, який може продавати крiпакiв, а давати вiдпускнi не має права. - Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й багато iншого, - пояснював Новиков. - Та й кошти не малi. За такi кошти помiщик може купити на Нижегородському ярмарку сотню крiпакiв або стiльки ж коней, - глумливо зауважив Муравйов-Апостол. - Ми будемо збирати кошти за вистави, через пiдписнi листи. Залучимо до цього учасникiв масонської ложi, - гарячкував Iван Петрович. - Цього замало... Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й iм'я людини, що вiзьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Рєпнiн або його брат Сергiй Волконський зробили купчу на себе, а потiм, через якийсь час, дали вiдпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, вiд якої залежить дозвiл на викуп, жорстокий i невблаганний. До того ж вiн не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такi "беззаконiя". - Вашi мiркування, Михайле Миколайовичу, правильнi. Я спробую поговорити при нагодi з Сергiєм Волконським, а вам треба вплинути на Рєпнiна. Вiн же прихильник мистецтва, - зауважив Муравйов-Апостол. - Обмiркуймо ж детальнiше нашi заходи i будемо дiяти. 35 Одного осiннього надвечiр'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Iван Петрович сидiв за столом, дописував останнi частини "Енеїди". Аж ось раптово вiдчинилися дверi, й важко ввалився подорожнiй чоловiк iз торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивiлий, з глибоко запалими очима, наче намальований при входi до монастиря подвижник. Тiльки в гострому поглядi не крилося чернечого смиренства. Стомленим голосом привiтався i стояв серед кiмнати. - Семене! Чого ж так, нiби соромишся? Важко присiв бiля порога, скинув торбу, поклав бiля нiг. - Де ж ти забарився? Давно ж уже закiнчилася вiйна. - Кому закiнчилася, а кому нi. Семен розстебнув пазуху, витяг з неї жмуток кiнськоi гриви, поклав на колiна. - Оце все, що залишилося вiд вороного. Винiс вiн мене з пекельного бою на березi Ельби та й упав пiдстрелений. Попрощався з ним, вiдрiзав оце на пам'ять. I зараз нiби бачу, якими очима вiн тодi дивився на мене. Нiби хотiв щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять... - Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полi бою як герой! - Та воно так... Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрiтися з задунайськими братами. Хотiлося напоїти ще раз його в широкому Дунаї. - Якщо не Отамана, то, може, iншого вороного напоїмо в Дунаї або й в iншiй рiцi. - Якби-то... Як говорили колись мої задунайськi побратими: "Степ, кiнь та воля - ото козацька доля". Оглянувши вiтальню, Семен запитав: - Що ж у вас - усi живi, здоровi? - Поховали за цей час матiр... Лише тепер Семен зняв кудлату шапку. - Хай легко їй буде... Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка. - Де ж ти цi роки перебував? По яких свiтах ходив? - перевiв на iнше розмову Iван Петрович. - Шукав правду. - Знайшов? - Всюди живеться гiрко... Ходив, хотiв довiдатися, який широкий свiт... Вийдеш на шлях, глянеш, i здається тобi, що там десь бiля дерева на обрiї мерехтить його кiнець. А дiйдеш до того кiнця, i знову мерехтить перед очима несходжена безконечнiсть. I знову iдеш... Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-рiзному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав їхнi розповiдi. I кожен з них по-своєму шукає спасiння. Хто бреше, а хто вiрить тiй брехнi... Баламутять людей своїми баляндрасами, а правди i не питай... Пiшов я самотужки шукати правду. Задумався Семен, мовчав. - То хоч небагато знайшов її? - Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обiцяв прийти i розповiсти, як вiдшукується ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. - Нiби збираючись з думками, повiв далi: - Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити крiпакiв та в карти грати. Хоч сам i плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато крiпацьких душ. Намiчав i мене внести у ревiзькi списки, та помилився. Ставши кучером, терпiв я од нього багато кривди i образ. Мовчав i виношував свiй гнiв. Полюбили мене дворовi люди - розповiдав їм про походи, про щире побратимство. Пiдслухав пан мої балагури i велiв катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!" - прорвався таки мiй гнiв. - "Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай i на Ельбу!" Збунтувався я i повiв за собою своїх прихильних крiпакiв. Наче пiшли на штурм Iзмаїла! Зчинився такий заколот, що довелося тiкати пановi до сусiднього маєтку. Випроводжали мене бунтарi в дорогу, а самi теж лагодилися до втечi тими шляхами, якими я радив їм простувати до Дунаю. Залягала нiч, коли я вийшов уночi на простори, спалахнула пожежа в маєтку, наче освiтлювала менi шлях. - Та це, Семене, цiла життєва повiсть. - Як хочете звiть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, - виривалися слова, наче з глибини назбираних у життi тривог. - Чимало побратимiв я зустрiчав i втрачав у мандрах, починаючи од втечi з рiдних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дiйшов ними до кiнця, - скорботою повивалася розповiдь. Читав у нiй Iван Петрович не тiльки принесений з мандрiвок Семенiв невпокiй, а й гнiв гнаного недолями народу. Поставали вразливi картини лiро-епiчного сказання, вiд якого пашiло достиглими придорожними гiрчаками й вiтрами розгойданого колосся рiдних нив. Поетам належить збирати цi дарунки, щоб у словi передати для поколiнь... - Менi здається, Семене, що ти наче побував у моїх мандрiвникiв-троянцiв. - Може... Тiльки вашi козаки-троянцi все по морях мандрують, а я по суходолi. - Добилися й вони вже до суходолу. - То дай боже їм пожити без панiв i не зазнавати крiпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все своє життя мандрую та шукаю правди. - Правду шукати треба. Це так. Але є рiзнi шляхи такого шукання... Шукали правду твої, Семене, турбаївцi. Багато наробили бешкету. А справа не полiпшилась... Є шлях шукання правди через освiту, шлях добростi, людяностi. Добро треба шукати добром, а не злом. - То, мабуть, довго його доведеться шукати... А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'єшся... Он як! В цей час завiтав Стеблiн-Камiнський. Вiн пiзнав Семена. - Це ти, Семене? - Виходить, що я, коли Семеном називаєте... Вже сутiнки кутали кiмнату. Семен, як i колись, пiдiйшов до грубки, почав розпалювати вогонь. 36 Готувались до вистави "Ябеда". Репетицiї цiєї п'єси принесли багато турбот не тiльки тому, що Iван Петрович поважав її автора Капнiста, а й прагнув залучити до театру якомога бiльше глядачiв. Вiн вважав п'єсу однiєю з кращих, хоч не все в нiй йому подобалося. Однак не наважувався смiливо вносити змiни та доповнення, як це робив у iнших п'єсах. Пiсля однiєї репетицiї розповiв Щепкiну про свої роздуми над "Ябедою". - В п'єсi є Добров i Кривосудов, є Хватайко i Прямиков; є тут добро i зло, правда i кривда, доброчиннiсть i криводушнiсть. Але нема душевної простоти, не чути аромату наших ланiв, вишневих садiв... Ви мене розумiєте? - Не тiльки розумiю, а й вiдчуваю душею артиста... В таких п'єсах я виконую роль, здебiльшого декламуючи, проголошую устами героя високi iстини. Але п'єса сковує дiю, не дає простору гри... Я проголошую устами героя iдеї, закликаю до правди, до людяностi, але не вiдчуваю у цьому життєвої простоти, правди священних почуттiв. Тому я з бiльшою охотою граю ролi в п'єсах Лопе де Вега, Шекспiра, Мольєра. Там бiльше життєвої правди, оптимiзму. В роздумах актора-крiпака Iван Петрович вiдчував свiжий голос, в якому артистичнiсть сполучалася з народними поняттями краси. - Хочеться до цього ще додати... - обiзвався Котляревський. - Народ, який пробуджується, не може не прагнути до правди у своїх почуттях. Народ, якому iсторiя мусить присудити майбутнє... - Нових нам п'єс треба! Нових героїв! Цими п'єсами треба вивести театр iз вузьких примiщень, де збирається купка людей для домашньої втiхи. Треба дати ширшi простори для голосу артиста! Все сказане артистом-крiпаком нiс iз собою у тиху кiмнату свого дому, нiс образи народної драми, якi зароджувалися, полонили його думи, хвилювали уяву. На порозi зустрiчав Семен, стурбовано звертався: - Так довго забарилися. Такi задумливi... Чи не закохалися часом у кого? - Так, закохався... - А хто ж вона,та краля? - Така, що не дає спокою нi вдень нi вночi, бо хвилює серце i тривожить душу... - Як же її звати? - Ще нема їй iм'я... - Дивно... Без iм'я не можна... Довго на самотi думав Iван Петрович. Поставала в уявi проста дiвчина-полтавка, щира, добра, що любить матiр.. Батька нема... Коханий давно пiшов на заробiтки, обiцяє повернутися... Сватається заможний пан... Мати вагається... I все це переплiтається народними пiснями. В таких роздумах вiдсуваються десь на другий план виплеканi ранiше образи козакiв-троянцiв, їх заступає постать сердечної, нiжної, як пiсня, Наталки Полтавки. Очевидно, так треба i назвати задуману п'єсу - "Наталка Полтавка". Вранцi, коли Семен зайшов у кiмнату, Iван Петрович сказав: - Ти запитував, як звати її? - Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи iм'я... - Її iм'я Наталка Полтавка. - Хороше iм'я... Щасти вам на все добре. - Але це ж тiльки в думках... - Коли в думках, то може бути й на дiлi. Так воно водиться... Шукав тепер нагоду повести ранiше обiцяну розмову з Преженковською. За останнi роки вона, незважаючи на свою молодiсть, набула сценiчного досвiду й популярностi, встигла прославитись у харкiвських виступах разом з Щепкiним у трупi Штейна. Нагода трапилась пiсля однiєї чергової репетицiї. Iван Петрович запросив акторку послухати текст дiй "Наталки Полтавки", в яких героїня виконує пiснi. Тетяна Гнатiвна була вражена зачитаним. - Вважаю честю для себе виступити в такiй ролi. Обiцяю вкласти в неї найсердечнiшу щирiсть, - акторка нагородила автора приязною усмiшкою. - Спасибi, Тетяно Гнатiвно... Прошу дозволу вести цю роль за моєю консультацiєю... Особливо треба подбати про костюм героїнi. - У Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутнi святковi днi одягала його подруга юностi. Тож вона сама колись квiтчала вбрання народними вишивками. - Так... Для виступу на сценi багато важить вбрання акторки, - погоджувалась Преженковська. - Вашi поради в цьому виконуватиму. - Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожнiй вишивцi й мережцi проглядає душа народу... При вашiй вродi це буде чарiвно... - Ой, не говорiть такого, Iване Петровичу, - зашарiлась акторка й пройняла iскрами свого погляду спiвбесiдника, простерши йому руку... Пiд враженням розмови Iван Петрович прибув на виставу "Ябеды" Капнiста. Серед глядачiв був i автор п'єси. Починали виставу, за звичаєм, декламацiями. На цей раз Котляревський приготував для декламацiї вiрш, який вiдповiдав його настроям та роздумам, сам зачитав його. То була поезiя Капнiста "Разлука". Лилися слова задушевної декламацiї. Зворушливо закiнчував декламатор: Ведь не смерть нас разлучила, Возвратится милый друг. I декламацiя, i вистава пройшли з успiхом. Задоволений Капнiст запросив до себе на вечерю Iвана Петровича, артистiв та своїх друзiв. Серед них були Новиков та Муравйов-Апостол. Пiдiймаючи старечою рукою перший келих, Капнiст промовив: - За здоров'я служителiв сценiчного мистецтва! За успiхи артистiв! За успiшну виставу, що принесла нам сьогоднi багато приємностi. Схиляюся перед тими, хто своєю грою на сценi несе свiт розуму i почуттiв. Схиляюся перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз домовитись i запросити всiх присутнiх до себе в Обухiвку пiсля того, як вiдбудеться ще iнша вистава з не меншим успiхом! А тепер прошу промовити слово Iвана Петровича, якому ми вдячнi за органiзацiю вистави. Котляревський несмiливо пiдвiвся: - Дякую за добре визнання вистави. Я називаю першими винуватцями успiхiв у цiй виставi Михайла Семеновича Щепкiна i Тетяну Гнатiвну. Вони принесли розквiт своїх сил на нашу полтавську сцену, освiтили її життєвою силою. - Звернувши приязний погляд на Щепкiна, Iван Петрович мовив далi: - Хотiлося б, щоб Михайло Семенович не тiльки зi сцени, а й тут, у колi прихильникiв, сказав кiлька слiв, допомiг нам зрозумiти таємницi артистичного мистецтва. - Просимо, Михайле Семеновичу! - загули голоси. З келихом у руцi Щепкiн виглядав не так артистично, як на сценi. Перед учасниками вечора стояв скромний, навiть сором'язливий молодий чоловiк, в очах якого крився затамований смуток. Нiхто не звик таким бачити артиста, який потiшав багатьох своїм смiхом. - Правильно, що артист несе через сцену свiтло розуму й почуттiв. А свiтло є завжди наслiдком горiння. Навiть у трагедiї, коли артист удає, як згорає пристрасний герой, сiється крiзь пiтьму умовностi свiт жорстокої правди. Артист, i ридаючи, i смiючись на сценi, навiть удаючи блазня, розкриває душу людини, що є прикрасою всiх прикрас на землi. Серце артиста завжди прагне до краси, до волi... I тодi, коли вiн смiється, а душа його ридає, i тодi, коли вiн читає урочистi оди, а гiркотою наповнене серце щемить... Артист може зносити i приниження, i образи. Вiд нього вимагають смiху i слiз... Прошу пробачення... Так думає i почуває артист-плебей... З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза i впала в келих, який вiн пiднiс до своїх уст. Раптово обiзвався Муравйов-Апостол. - Пiдношу келих i закликаю до звiльнення артиста вiд крiпацтва! Кладу на це святе дiло золоту табакерку, що одержав разом з нагородами у Вiтчизнянiй вiйнi. В залi на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькiт келихiв. Iван Петрович нахилився до артиста. Капнiст звiвся, промовив: - Ваш учинок, Матвiю Iвановичу, гiдний похвали i пiдтримки. 37 Збори масонської ложi "Любов до iстини" вiдбувалися в Писарiвцi - маєтку Новикових. Тут зустрiвся Котляревський з давнiм своїм знайомим Василем Лукашевичем, якого знав як органiзатора козацького полку в Переяславському повiтi. Вiн був активним членом товариства "вiльних каменярiв". Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та iншi масони. Управитель масонської ложi Новиков пiдготував до зборiв- уривки бiблiйних текстiв, якi могла бути використанi для поширення протестантських настроїв. У затемненiй завiсами кiмнатi на столi, застеленому чорним покривалом, мерехтiв синiй вогник лампадки, кидаючи млявi одблиски на присутнiх, що сидiли, вдягненi в традицiйнi для "вiльних каменярiв" мантiї. На столi лежала бiблiя. Все це надавало пiдкресленої таємничостi. Спершу Новиков повiдомив, що уряд посилено переслiдує зiбрання масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього гумором, зауважив словами "Енеїди", поглянувши на Котляревського: Коли кого мiх налякає, То послi торба спать не дасть. Iван Петрович нiчого не вiдповiв. Вiн уже тримав у руках бiблiю i, виконуючи обов'язки "витiї каменярiв", почав зачитувати помiченi в нiй Новиковим мiсця. Помiрно, виразно i урочисто лилися слова "витiї": - "А хто зробить шкоду ближньому своєму, тому треба зробити те саме, що вiн учинив. Перелом за перелом, око за око..." Пауза... Роздуми... - "Не вливають вина нового в мiхи старi; а то прорвуться мiхи, i вино повитiкає, i мiхи пропадуть". Пауза... Меркне вогник лампадки. - "На рiках вавiлонських, там сидiли ми i плакали, згадуючи про Сiон..." Пауза... Тихий шепiт... - "Ти вiддав нас на погорду сусiдам нашим, на посмiховисько й наругу тим, хто живе навколо нас. Зробив нас притчею в народiв, предметом покивання головою для чужинцiв..." Пауза... Блимнув, затрiщав вогник лампадки... - "Ви сiль землi. Якщо ж сiль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона не потрiбна нi на що, її тiльки викинути геть на попрання людям". Пауза... Роздуми... - "Усьому свiй час, i кожна рiч має пору пiд небом". Далi зачитувалися бiблiйнi епiзоди з життя Соломона, Давида, Саула. Iзраїльтяни обирають царем Саула, який кує iз золота престол i множить бiднiсть, безчестя в країнi. - Древня мудрiсть завжди оновлюється, - пояснював Новиков. - Ми понесем древню мудрiсть, наповнюючи її новими iдеалами. Роздуми обривалися тихими речами. Блимав