дав дещо вигадане, щоб зацiкавити свого друга... Прокинулись, коли щось затупотiло бiля копицi. Здалося, що то потвора якась простягала чорну довгу голову до сiна. Осип завмер. - Та це ж кiнь прибився! З вуздечкою, - зрадiв Юзько. - Мабуть, хоче нам прислужитись. Вiн упiймав коня. - Що ти вигадуєш? - Клади на нього бесаги! Сiдаймо верхи! - В одну мить Юзько стрибнув на коня й подав Осипу руку. Їхали хлопцi смiючись. Юзько весело насвистував, а вiд того кiнь пiдiймав голову вище i йшов без понуки. Та далi почав зупинятися, норовлячи вертатися назад. Мабуть, не звик далеко заходити вiд обiйстя. Тодi Юзько вигадав iнший спосiб. - Ти сиди. Осипе, тримай бесаги, а я буду пiдганяти його. Потiм Юзько сiдав на коня, а Осип пiдганяв. Так подорожували, аж доки зажеврiла зоря крайнеба. - Тепер можна й вiдпустити. Хай повертається. Треба лише напоїти в ручаї. - Що то господар скаже? - уболiвав Осип. - Господаря треба сповiстити, написати подяку й добре прив'язати до хвоста, щоб не втеряв. Жартуючи, хлопцi склали листа, прив'язали й пустили коня, який заiржав i подався шляхом. Ця пригода пiднесла настрiй мандрiвникiв, якi багато свого шляху вiдмiряли жартiвливою їздою. Вiд Вашкiвцiв до Вижницi довелося обходити несподiванi плеса, що лишились пiсля весняної повенi. Намилувавшись краєвидом з гори Нiмчич, побратими, поклавши бесаги пiд голови, лежали горiлиць проти кришталевого неба. Часом боривiтер шугне над ними. Вiд його трепетних крилець, здається, здiйметься легiт i заляже на макових стеблинках, струшуючи пелюстки. Тут зустрiлися юнi мандрiвники з дiдком-прочанином, який розповiв легенду про Сокiльський камiнь... Було се тодi, коли давнi поселенцi зайшли в цi гори. їх ватажок - Гуцул. Шолом на його головi - наче сонце свiтило пiд час свята на честь Лади, що справляли люди над Черемошем. Там святиню на Сокiльськiм мав Ладо. Триста легiнiв служило йому вдень i вночi. Всi у панцирах, всi при зброї. Праворуч у тiй святинi стояв образ того ж бога - бiлий, наче в мармуру рiзьблений. А лiворуч - образ чорнобога Чортовита. Стояв темний вiн, замiсть череса гадюкою оповитий. Чорний меч тримав у руцi мiцнiй, вправнiй. Ось свято Лади почалось. Легiнi-прислужнi водили довкола святинi коня бiлого, як лебiдь, коляду спiвали й шану вiддавали. А навколо Чорновита дiди стали, а вiдтак i коня чорного водили. Пiсень вони не спiвали, лиш дивилися понуро, наче сльота випадала перед ними. Пiд час свята сталось диво - ожили статуї бiлобога й чорнобога. Загримiли мечi в руках божих, бо вступили в бiй нещадний. Iскри сипались довкола, народ млiв од переляку. А боги рубались до знесили. Ось у бою тiм бiлобог, спiткнувшись, упав на землю. Тодi подав голос ватажок: - Такий ти, бiлобоже? Не встояв перед чорним iстуканом? - заступився гордий Гуцул за бiлобога, розмахнувшися мечем дужим. Лiг на землю скривавлений чорнобог. Але таким порятунком порушив Гуцул давнiй звичай не втручатися в справи божої сили, за що був заклятий бiлобогом: - В сю гору тя заклинаю, в нiй пiдземнiї святинi скнiють. I Сокiльським ме ся звати оцей камiнь, по iм'ю моєї птицi. Меш там доти спати, доки в лiтi на Купала не зiшлю своїх соколiв, щоб ти встав, добувши прощу. Вiдтодi спочиває ватажок у Сокiльськiм. А щороку на Купала пробуджаєсь, щоб довiдатись про прощу божу. Виглядає вiн соколiв, що мають вiсть принести. Лиш тодi зможе вирушити з ватагою добувати нашу славу. Вислухавши розповiдь. Осип, дивлячись на Сокiльський камiнь, заклично звернувся: - О, злетiть вже раз ви, соколики милi!.. Пiшли далi. Часом доводилося пробиратися плаєм 35, де можна пройти лише один по одному. Стежинка та вiддалялася вiд берега, то заводила пiд прямовиснi скелi або виходила на широку долину, по якiй розгалужувалося рiчище. Тому й село, що пишається садами, назване Розтоками. В широкому плинi тут перепочиває Черемош, звiльнившись вiд стрiмких вирiв. Лише тихим шепотом обзиваються хвилi, бавлячись дрiбними камiнцями. 35 Вузька стежка. А за Розтоками знову кам'янi береги, наче велетнi на чатах. Розбуджує їх вуркотлива Путилiвка, вриваючись своїм потоком у плин Черемошу. Тому й село назвали Усть-Путилiв. Недалеко за ним знову кам'янi брили по рiчищi. - Прислухайся! Здається, що в тому каменi щось тоскно грає, наче зiтха. - Справдi?! - насторожився Осип. - А вiдаєш, чому названо камiнь Бiскiв? - Або я знаю... - То слухай, абись вiдав... Юзько умiв з таємничим видом розповiдати рiзнi пригоди, небилицi. Часом додавав щось своє. Коли говорив, то так переконливо, що й сам проймався вiрою, нiби в кожному словi звучить достеменна правда, а не вигадка. Та й слухача мiг запевнити в цьому... - То було, коли Довбуш перемiг злого Арiдника й кинув його у хвилi Черемошу. А недобитий виплив i оселився в тому каменi. Ночами вiн перекидається в чорного скрипаля. Забереться на камiнь i грає-грає, аж доки вранiшня зоря сходить. А далi ховається знову десь у каменi, сидить та струни свої ладнає. Ото вони й бриньчать тихо-сумно. Осип прислухався, i здавалося, нiби справдi тужнi звуки линуть вiд каменя... Берегами Путилiвки зав'юнилась дорiжка до рiдного села. Ось i знайома хата внизу. А навколо схили гiр, повитi задумливими смереками. Обiйстя обнесено воринням, i поза ним стелиться зажурена в самотинi левада. * * * Переступивши порiг, зупинився, несподiвано вражений. На лавi бiля вiкна в бiлому вбраннi лежала Марiйка. Повела сумними очима, але нiчого не промовила. Привiтавшись, Осип ступив кiлька крокiв, подав хустину. Взяла блiдою рукою, пригорнула до грудей, ледве ворохнула посинiлi уста. - То ангелiв бачить Марiйка, - пошепки сказала мати. Поглянув на свiчку, поставлену коло неї. Хотiв упасти на колiна й заридати. Але стримався, бо, за гуцульськими звичаями, не вiльно плакати, коли людина помирає. Адже вiд того душа її буде мучитись. За кiлька хвилин мати погасила свiчку. То вже згасла страдниця. У дорожньому вбраннi як був так i залишився Осип. В карбоване смутком серце влився ще один струмочок гiркої печалi. Мовчав, а душа голосила, побивалася. Промайнули згадки про сестринi спiваночки, казки, тихi розмови. А тепер... У хату зайшов збентежений Iван, привiтався з братом. - Привiв уже трьох трембiтарiв, - повiдав матерi. - Хай трембiтають. За хвилину сумно затужили пiд хатою трембiти, сповiщаючи про тяжке лихо в родинi Федьковичiв-Гординських. Линули терпкi звуки долиною Путилiвки, залягали на далеких схилах околишнiх гiр. На той клич виходили з своїх осель старi й молодi гуцули, простували на похорон, несучи з собою восковi свiчки. Анна з Павлинкою закiнчували споряджати померлу. У головах її поставили горнятко з водою та свiчку. Прибулi подружницi сплели вiнок з барвiнку, поклали на голову Марiйцi, а поруч "деревце" - вершок смеречки з трьома пругами кольорове оздоблених вiточок. На знак того, що в хатi померла, знадвору бiля вiкна повiсили бiлу намiтку. А серед двору Осип з Юзьком розпалювали за звичаєм велику ватру. - Хай освiтлює шлях нашiй Марiйцi, - тоскно зауважила Анна. Кожен прибулий на похорон, запаливши бiля ватри свiчку, несе її до хати, тулить бiля померлої, дехто кладе грiш їй на груди; потiм звертається до присутнiх, кланяючись: - Добридень! Стоячи бiля нарядженої Марiйки, гiрко голосить мати: - Донечко моя, з ким я буду вiкувати, з ким се буду слугувати? Вже ти менi не меш робити, не меш кутати; я тобi на вiно не давала, я тобi весiлля не справляла; ти у мене дорога була, ти у мене вiрна була; ти зi мною се обходила! Донечко моя дорога, чо' ти мене облишила? Я тебе не сварила, я тебе не била, чим тебе так прогнiвила, що ти мене лишаєш! Донечко моя! Марiйко моя! Де тебе переслiдити, чи в садочку на листочку, чи в травицi на росицi, чи у верхах на каменi, чи у хатi, на задвiр'ї? Жалем проймали Осиповi груди материнi слова. А тим часом прибули пiп i дяк, кадили навколо ладаном... Продовжувала голосити мати, коли виносили померлу. За нею йшли простоволосi, з розвихреними чубами чоловiки, бо не годиться вiд початку аж до кiнця похорону щось на голову натягати. То хай жiнки пишаються своїми хустками. В дорожньому вбраннi пiшов поруч матерi Осип... Поховали Марiйку поруч могилок її братикiв та сестриць. Ятрилася душа Осипа, коли дивився на матiр, що ставила запаленi свiчечки не тiльки на свiжiй могилi, а й на iнших. Сiм гробикiв поруч. Тут спочивають сестри та брати Осипа. Уклякла Анна й бiля дев'ятої могили, квiтчаної калиною й барвiнком. Там ще молодою поховала свого першого мужа. Щось шептали уста її. Слiв не розумiв Осип, але збагнув невиплакану до дна материну гiркоту. * * * Та не тiльки сiмейна трагедiя лягла тiнями в оселi Федьковичiв. Не минули її й подiї пам'ятного 1848 року. Селянськими заворушеннями була охоплена вся Буковина. З появою в селах Лук'яна Кобилицi ширилися революцiйнi настрої, пiдносилася нова хвиля виступiв проти помiщикiв. Принишкли цiсарськi посiпаки, поховалися мандатори й комiсари. Гуцули зустрiчали всюди Кобилицю з великою повагою. Тепер вiдростив собi довгу бороду, а на виду став ще мужнiшим i гнiвнiшим. На нього покладалися, як на ватажка, котрий зазнав i ув'язнення, й фiзичного покарання. Його iм'я вимовлялося з повагою й гордiстю. Од Вижницької округи обрали народного оборонця депутатом австрiйського рейхстагу, що його скликано було 26 червня. Туди вiдбув Кобилиця. У той час, як селяни покладали великi надiї на свого депутата, консервативна нiмецько-румунська газета "Вucovina" ширила наклепи на нього та iнших депутатiв, намагаючись довести, що не можна "таку ватагу вважати представниками цiлої австрiйської провiнцiї". Спiльники Кобилицi, що залишалися в селах, сповiщали свого депутата про подiї. Не вiдмовлялися Iван Дашкевич з Осипом писати суплiки на iм'я депутата, коли приходили прохачi до хати Федьковичiв. Та й Анна чуло ставилась до селянських бiдкувань i не заперечувала синам чинити добре дiло. Так минало лiто, а осiнь принесла нерадiснi вiстi. Почали бешкетувати по селах вiйськовi загони, приборкуючи селянськi заворушення. У сiчнi 1849 року оголошено стан облоги по всiй Буковинi. Почала брати гору реакцiя. Кобилиця зник, аби не потрапити до рук екзекуторiв. Не залишилась поза їхньою увагою й хата Федьковичiв. Засмутився Iван Дашкевич, подовгу десь никав. Може, шукав зв'язкiв з Кобилицею? Iнодi таємниче розповiдав Осипу про все, що чув од своїх спiльникiв. Повiдав брат i про свої намiри. А намiри тi були вагомi. Говорив, що його чекає десь кохана панянка. Не знав, куди податися - чи до коханої родом iз Серета, чи до Кобилицi в гори. Осип наслухався братових оповiдань про мандрiвнi пригоди, подiї, якi вiдбувалися по iнших мiстах. Знав Iван iз розмов Кобилицi про великi заворушення в Угорщинi. Навiть дав Осиповi познайомитись з примiрником газети "Зоря галицька", що з початком революцiйних подiй виходила рiдною мовою у Львовi. Довiдався з цiєї газети про створення Головної Ради Руської. Читав надруковану "Вiдозву до руського народу". Дивно звучала ця вiдозва: "Браття! Вiдомо вам, що найяснiший цiсар австрiйський i король наш подали ласкаво всiм народам своїм i нам, русинам землi Галицької, патентом з дня 25 березня 1848 конституцiю, то значить: такую фундаментальную установу, котра цiлому народовi нашому через виборних i завiреньє маючих мужiв удiл в праводавствi своїм дозволяє, i тим способом свободу i добрий бит нам забезпечає..." Важко було Осипу розiбратися у всьому тому, що писалося у вiдозвi Головної Ради Руської. - А чи Кобилиця приєднався до тої ради? - запитував Осип. - Кобилиця не приєднався. Вiн прагне iншої конституцiї, насправдi народної, а не цiсарської подачки. - То-то ж... Яка ж то конституцiя, видана цiсарем, коли вiн сам не знаходить собi ради без Меттернiха?... Як мiг, так пояснював Iван. Але й сам вiн нетерпеливився. Кому вiрити? Де правди шукати? Не знайдеш її, сидячи бiля припiчка в рiднiй хатi. - Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там i працю легше добути, - дiйшов висновку. При згадцi про Молдову Осип живо уявив собi той шлях, що слався на пiвдень вiд Чернiвцiв. Пригадав, як вирушав ним циганський табiр. Наче почувся дивний спiв химерної спiвачки. - Може, й мене, Iване, вiзьмеш? - запитав брата. - Нi. Ти лишайся бiля матерi. А менi вже не сидиться тут... Незабаром Iван здiйснив свої намiри. Осип випровадив брата в далеку дорогу, а сам залишився допомагати матерi. Та з кожним днем тривожнi думи не давали спокою. Де себе дiти? Де знайти пристановище в життi?.. Минала осiнь, минала й зима. Надходили тривожнi вiстi про те, що росiйський цар посилає вiйська, аби придушити неспокiйних угрiв. Та й у Вiднi знову беруть верх цiсарськi посiпаки... Всюди наплодилося їх, як чортiв у болотi. Не минула їхньої уваги й хата Федьковичiв. Якось прибув i сюди чиновник служби державного порядку в супроводi жандарма. Схвильована мати застигла, стоячи бiля печi. Осип спостерiгав, як чиновник швидким позiром оглянув кiмнату, звернув увагу на книги, що лежали на столi, зокрема на розгорнутого Гейне. В постатi, виразi обличчя чиновника можна було вгадати, що ця людина складається з елементiв: їсти, спати, писати протоколи, стежити за проявами державної крамоли. Такою уявлялася Осипу австрiйська державна Фемiда, п'ятою якої затиснуто волю народiв, пiдвладних iмперiї Габсбургiв. Чиновник розпитував про Iвана - куди вiн подався, що розповiдав про Лук'яна Кобилицю, коли має повернутися? Мати нiчого не знала. Не залишив охоронець державної непохитностi поза увагою й Осипа. - Хоч п'ятнадцятирiчний вiк не дає права на застосування заходiв безпеки, однак, замiсть брата, доведеться Осипу Гординському-Федьковичу з'явитися в жандармське управлiння, - на останньому словi чиновник єхидно, зловтiшне посмiхнувся. - У таких юнакiв, що зачитуються вiршами Гейне, теж зароджуються недобрi думки. Провiтрювати їх необхiдно. Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося. Коли непроханi вiдвiдувачi пiшли, Осип рвучким рухом руки причинив дверi, звертаючись до матерi: - Неню! Нумо замiтати хату, аби слiд не смердiв по тих свинях! Мати вперше бачила сина таким. Вiдчула в ньому дозрiваючу силу. Та не здогадувалась, що за тiєю силою криються болi для неї... * * * Не стримати хвилю Черемошу, коли вiн зануртує, скидаючи з себе зимову одiж. Не зупинити бистроплинного лету, коли з вирiю полетять збудженi весною журавлi. Не вiдвернути пристрасних бажань, коли прокидаються в юнацькому серцi. Першоквiттям рясту i сон-трави заряснiли долини. Перегуками веснянок озвалися розпрозоренi далi. Завуркотiли нiжними мелодiями ручаї, а за ними й флоєри засурмили пробудженим рiзноголоссям. Зеленолисто закосичувалися пiдгiрськi гаї в обiймах зарожевiлих ранкiв. У таку пору не будеш сидiти сиднем, коли й повiтря мандрiвкою запахне. I вдень, i увечерi виходив Осип за обiйстя, прислухався до провесняних звукiв, чуючи в них мандрiвнi заклики. Юзько радив йому разом готуватися на полонину. Але iншi простеляться перед ним шляхи. Потай вiд матерi складав подорожнi речi в бесаги, увiбгав i книгу вiршiв Гейне, з якими часто подiляв свої хвилювання та роздуми. А надiйшов час, заговорив: - Пiду пошукаю брата в Молдовi. Мати опустила руки, болiсно глянула, стиха промовила: - Цього я сподiвалася. Чуло моє серце. Недарма останнi днi кружляли журавлi над хатою. Щось вiщують вони, - на очах у Анни заiскрилися сльозинки. Втерла рукавом i поцiлувала сина в чоло. - Хай тобi щастить... Не забувай... Повертайся... Нагодився Юзько, пообiцяв приходити до двору Федьковичiв допомагати в господарствi, а Осипа проводжав у дорогу. - Де ж ти, Осипе, знайдеш собi притулок? Де будеш поневiрятися? - уболiвав. - Не пiде ж чорт водить старцiв по свiту, а пошле на це нашого брата. - То правда твоя, Осипе... Iшли мовчки. Небо то захмарювалося, то свiтлiшало. Десь перегукувалися пiвнi, нагадуючи, що там поховалися гуцульськi оселi, обгриманi негодами, повитi одвiчним шумом лiсових хащiв i темно-зелених смерек... Розпрощалися юнi побратими аж бiля Сокiльського. Залишившись один, Осип стояв бiля скелi, пригадуючи все почуте про неї. Знявши з голови крисаню, вiн задивився на павину прикрасу. Усмiшка промайнула по задумливому виду. Може, видерти та пустити за водою? Чи пiрне, чи вирине? Коли б усе було гоже в дорозi. Спала на думку розмова й пiсня молодої циганки. Пригадалось її iм'я - Цора. Нi, то не пiсня, то стогне течiя, а за нею пливуть без упину думки про минулi дитячi лiта. Пливуть, як те пiр'ячко, пущене за водою: то поринає, то виринає на хвилях, колихаючи надiї... ГЛАВА ДРУГА _ ЧАРИ МОЛДОВИ _ Святкового дня на вулицях Ясс i ярмарковiй площi можна пiзнати життя всiєї Молдови. Сюди принiс молодий мандрiвник не тiльки втому тривалої подорожi, а й змужнiння. Не на свої роки виглядав тепер, хоч цiлим роєм ще кружляли думки, наснаженi враженнями минулого дитинства. Перша прогулянка привабила Осипа багатьма дивами, розвагами, прикрасами. Гомiнким рiзноголоссям зустрiла його столиця Молдови. Наче переселився вiн у iнший, досi не знаний свiт. Пiстрявiсть кольорiв, хаотичнiсть звукiв, гурми людей у найрiзноманiтнiших вбраннях приголомшували i вражали допитливого юнака. Скiльки сягне око, видно у зеленi тiнистих садiв та виноградникiв будиночки, що з'явились за останнi двадцять рокiв пiсля великої пожежi мiста, а серед них красується архiтектурна пам'ятка, собор Трьох святителiв, що вражає кожного прибульця своїми вежами, поставленими поверх чотирикутної кам'яницi, масивної, як фортеця, i оздобленої скульптурами. Дозорцями древньої молдавської слави стоять осторонь бiлi башти, iсторiя яких криється у давнинi столiть. Наче пiдiймаються вони в наснаженому промiнням повiтрi, пливуть, розповiдаючи, як у п'ятнадцятому вiцi прибув сюди з Сучави прославлений полководець Стефан Великий, щоб дати вiдсiч завойовниковi Константинополя турецькому султановi Мехамеду II, полчища якого полягли тодi на просторах Запруття. Недалеко вiд мiста котить свої води Прут до Дунаю, як котив, коли ще древня Дакiя вела непримиренну боротьбу проти римського панування. Попелом пожеж та порохнею часу вкритi подiї, що становлять сповнену легендами iсторiю Молдови. Пiзнавав допитливий юнак у будовах та переказах бувальщину цiкавої, самобутньої країни. Дрiмливо причаїлось, пославшись аж до глибоких байракiв, дивне мiсто. Тут можна зустрiти нiмця, сербина, грека, цигана, вiрменина, єврея, росiйського липована 36. Щедра молдавська земля прийняла в свої обiйми представникiв багатьох народiв. Потрапляли сюди й засланi тиранами нескоримi волелюбцi. 36 Сектанти, що втекли вiд переслiдувань. За одягом, поведiнкою можна розпiзнати кожного прибульця. Найбiльшу увагу до себе привертають селяни з околишнiх мiсцевостей. Поважно проходять вони торговими рядами, не поспiшаючи розглядають або купують крам. У кожного на головi кучма темного довгого волосся, рiвно пiдстриженого над чолом. Одежа проста, аж до колiн, з широкими рукавами сорочка, а поверх неї черес; домотканi вузькi штани сягають сирицевих постолiв. Поруч iдуть молдаванки - стрункi, статнi. У них темнi очi, добрi, лагiднi, довiрливi. Голови оздобленi добротними хустками, покладеними вперше пiд час вiнчання. Це дiти природи, нащадки колишнiх дакiв, якi столiттями боронили вiд навали чужинцiв свої пасовиська i критi очеретом оселi. Та не тiльки далися взнаки завойовники, випили багато трудової кровi мiсцевi феодали - бояри. Не раз проносились хвилi молдавських повстань, а 1848 року в Яссах спалахнули вуличнi бої, стiйко билися на барикадах молдавани. Вiйська господаря Молдови придушили революцiю. Але полумiнь повстання не згас у думах i мрiях трударiв. Осип прибув у Ясси пореволюцiйного часу. Урядовий палац тепер прикрашав прапор, пiднятий ще 1829 року, коли Молдова разом з Валахiєю, пiсля поразки Туреччини у вiйнi з Росiєю, дiстали деяку полiтичну незалежнiсть. Майорiли кольоровими оксамитами iншi державнi прапори над будинками консульств. Пiд прапором iмперiї Габсбургiв причаїлось на затишнiй вулицi австрiйське консульство. Сюди, до брата Iвана Дашкевича, що займав посаду писаря при консульствi, прибув з далекої мандрiвки Осип. * * * У небагатiй, скромнiй квартирi брата тимчасово вiн зупинився. - Хлiба молдавського скуштувати прибув, - пояснював свою мандрiвку. - Всюди не легкий хлiб. Прибув, то будемо добувати його разом, брате, - Iван покликав молоду дружину. - Не був на весiллi в мене. Осипе, то знайомся тепер. Це моя Кассандра. По шляхетському манiрно вона подала руку гостю. В її свiтлоiскристих очах, блiдому обличчi, усмiшцi, застиглiй на краєчках губ, вичитував Осип вдачу примхливої жiнки. - Бардзо рада, - мовила, запитливо глянувши на простацького прибульця. - Приймiть вiд мене i нашої родини найсердечнiший уклiн, - низько вклонився вiн. - Дзенькую. - За гуцульським звичаєм, сiдай до столу, брате, - Iван пiднiс чару вина... Почалися турботи. Вiдшукали в мiстi батькового приятеля Чунтуляка, що мав професiю iнженера-землемiра. Молдавськi помiщики, наляканi хвилею селянських заворушень, поспiшали вимiрювати землi, аби будь-якими паперами закрiплювати похитнутi революцiєю власницькi права. Для цього мiг знадобитися Чунтуляк не тiльки своєю спецiальнiстю, а й тим, що на свiт дивився байдуже крiзь великi окуляри. Землемiр згодився взяти молодого помiчника, який добре склав у реальнiй школi геометрiю. Осиповi до серця така робота, бо дозволяла мандрувати. Недовго довелося гостювати в брата. На прощання Iван влаштував прогулянку в мiсто. Весело, з жартами висадились на лузi Копоу. Тут є де розважитись, подивитись на людей. Можна купити солодощiв, якi розносить грек, вправно тримаючи на головi цiлу бербеницю. А там, у тiнi, пiд дубом, сидять у червоних фесках сербiяни, награють щось своє рiдне, задушевне. Кассандра зажадала пiти аж до байракiв, де виднiлося циганське шатро. Звiдти долинали дивнi звуки. Тут чимало зiбралося людей. Дехто сидiв на землi, iншi примостилися на пеньках та колодах. Знайшлося мiсце й Кассандрi з Iваном. Осип стояв, вражений грою старого цигана. Здавалося, вiн у звуках скрипки виливав скорботу циганської долi, розповiдав про своє плем'я, гнане лихолiттями. У шатрi починається i закiнчується життя цигана. Плакала, голосила зойком проклять i благань скрипка. До скрипаля приєдналися чоловiчi голоси. Полилася смутком пiсня. Е валвал мєрєл аврi, Х'о бришинд ке дєл. Ма май мар, валвалорi, Ке сим чхайорi чорi, Хай нанай ман дадоро, Хай нанай ман пхралоро, Хай нанай ман дайорi, Хай нанай ман пхенорi, Саркай чхайорi чорi. Ме пхiрав дiп шатра н' шатра, Дiн каруца ин каруца...37 37 Увечерi вiтер повiяв I дощику принiс, Ой не вiй, холодний вiтерочку, Бо я бiдна циганка, Батька я не маю. I братiв не маю, I сестер не маю, I ненi не маю, Як бездольна, бiдна циганка, Блукаю вiд шатра до шатра, З воза до воза... Раптово сумнi звуки пiснi обiрвали бубон i флейта. Закружляла в танку дiвчина-циганка. Розвiвалося на нiй платтячко, вигинався й випростовувався стан. Шалений танок нагадував кружляння вихору, що раптово сколихнув повiтря, рвучи й ламаючи перепони на своєму шляху... Та ось зупинилась танцюристка, заспiвала: Упар плай ко зєлєно... Пiзнав той голос Осип. Пiзнав ту, що ненароком зустрiв на березi Пруту... Тепер вона мала дорослiший вигляд i гострiшi блиски ронили її темнi очi... - То бруталь! - зiрвалось з уст Кассандри. Вона звелась i зажадала негайно йти звiдси. Iван покiрно пiшов за дружиною. Осип завагався на мить, але мусив теж iти. Ще прислухався до знайомого голосу, звуки якого торкалися струн його чулого юнацького серця... Над Яссами залягала нiч, коли поверталися з прогулянки. Кассандра нарiкала на щось своїм верескливим голосом. Їй вiдповiдав Iван. Але Осип не дослуховувався тих розмов. Йому все ще чулася гра на скрипцi цигана i спiв дiвочий... Мiсяць то виринав, то ховався за хмарами, торкаючись срiблястим промiнням шпилiв Святої Голiї38. Десь далеко колихалась у теменi мелодiя. Може, то чарами когось заворожує дивна спiвачка? 38 Головна церква святої дiви. Їi описав Федькович пiзнiше у вiршi "Нiч у Яссах". Уранцi, перед тим, як вирушити з Чунтуляком на роботу, поспiшив Осип побувати на лузi в Копоу. Простував до циганського шатра, прислухався, хотiв почути знайомий спiв. Але на мiсцi постою залишилося тiльки згасаюче вогнище. Вiтерець розвiвав свiжий попiл, в якому ледь-ледь яскрiли жаринки. Дивився навколо, наче прагнув вiдшукати щось утрачене. Задуму розвiяв старий молдаванин, що попасом гнав кiз i зупинився бiля попелу. Знайшовши жаринку, запалив люльку, а далi звернувся до Осипа. - Добридень, юначе! - Добридень, дiду... - З яких країв ти i чий син? - З Гуцульщини... Син Черемошу... - Карпати, - молдаванин показав рукою на гори, що ледь вимальовувались у синiй далечинi. - Знаємо. Чули про Довбуша. Кажуть, бував вiн i на нашiй Молдовi, - Старий сiв на каменi. - I нас, гайдукiв, водив молдавський ватажок, славний Бужор, у Карпати, - заспiвав старий пiсню про народного героя... - А потiм ще докинув: - Щасти тобi, сину. Будь здоровий! - Спасибi. Хай i вам щастить!.. Чунтуляк ще до вiд'їзду на роботу доручив Осипу вкладати речi, почистити чоботи, полагодити костюм. Крiм приладiв, брав ще в дорогу всякi дрiбнички, наче для розваги, а з ними й фото. Серед них дюжину фотографiй самого господаря Молдови. - То все треба. Все знадобиться, - метушився землемiр, розгублено поглядаючи у вiкно, наче когось чекав. Час минав, нiхто не приходив. Лише фурман нагадував, що пора вже вирушати. У дорозi Чунтуляк розповiв, що чекав на панночку, яка мала бути його нареченою. Шкодував, що не попрощався з нею. Осипа здивувала поведiнка землемiра, який кiлька разiв починав розповiдь про наречену, але не завжди називав її тим самим iменем. * * * Почалось трудове життя серед молдавських степiв, садiв та виноградникiв. Доводилося переїздити вiд одного села до iншого. Кожного разу перед зором юнака вiдкривалися новi краєвиди, зустрiчалися цiкавi люди. Вiн не зважав на втому, бо захоплювався самим процесом працi: волочив прилади, креслив на паперi плани угiдь. Нудно було лише, коли Чунтуляк починав гостювати у землевласникiв, маєтностi яких вимiряв. Тодi Осип змушений був виконувати роль слуги - стояти коло дверей, подавати Чунтуляку плащ, модний капелюх i навiть бiлi рукавички. Дратувала юнака така поведiнка землемiра, який за столом у багатiїв розповiдав усiлякi небилицi, обов'язково вигадував про свою багату наречену. А зрештою витягав фото молдавського господаря, говорив, що одержав з його рук. На знак поваги до землевласника Чунтуляк дарував йому знаменне фото, набиваючи собi цiну. Хотiлося Осипу обiзватись i спростувати дещо в поведiнцi землемiра. Але вiн твердо вирiшив до слушного часу терпiти й мовчати. Минав у працi час. Зростав у турботах юнак i мужнiв, знаходив друзiв серед молдаван, слухав їхнi скарги на утиски вiд землевласникiв. Недобре говорили вони i про землемiра, який нiбито прислужує багатiям i вимiрює землi не по праву. Все це вражало й насторожувало Осипа. Пiсля багатьох мандрувань землемiри зупинились у мiстi Нямц (Петра-Нямц), що причаїлось у затишному пiднiжжi Карпат на березi Бистрицi, яка своїм плином нагадувала рiдний Черемош. Доводилось терпiти незручностi тимчасового оселення, виконувати багато доручень щодо креслення численних планiв угiдь, виноградникiв та лiсiв. Зате сторицею одержував Осип винагороду, мандруючи берегами Бистрицi. Ще не зовсiм уляглися пiсля революцiї селянськi заколоти. Iнодi гурмою приходили молдавани до землемiрiв, вимагали, щоб накресленi плани були позначенi не боярською печаткою та пiдписами власникiв, а iменами уповноважених вiд громади. - Лiси й пасовиська нашi! - Зажерли бояри нашi предковiчнi землi! - Коли б з'явився наш ватажок Бужор, то дав би раду! - Власними руками понасаджували ми виноградники! - Вимiрюйте землю на кожен двiр хлiбороба. То наша кров, нашi мозолi на руках, горби на спинах. - А пасовиська мiряйте на нашу, а не панську худобу! Чунтуляк пояснював, що вимiрювання земель вiдбувається за урядовими патентами. - На те є конституцiя, - говорив вiн. - Конституцiя панська, а земля наша! - Обдурюють нас пани! - Гетьте з нашої землi! - Гайдуки дадуть раду! Iнодi селяни не давали завершити роботу. В бунтарськiй непокорi Осип бачив народне пробудження, прагнення вiдiбрати загарбанi помiщиками землi. Навчився розумiти й мову молдаван... Знаходив час Осип вивчати пам'ятки з iсторiї Молдови. Його зацiкавила стародавня фортеця та монастир на околицi мiста Нямц, повитi легендами про ратнi подвиги Стефана Великого. Наче тiнь полководця бродить по горi Петричисi. А внизу виграє Бистриця, нiби розповiдає незабутнi билицi. Вiд монастиря в'ється дорiжка, якою ходять прочани вклонитися гробницi прославленого господаря першої половини XV столiття Олександра Доброго. Вiдтодi багато iсторичних подiй заховав у собi бистрицький монастир. У його стiнах збирав полки Стефан Великий, щоб вiдбити турецьку навалу, сюди сходилися патрiоти з усього краю, щоб захистити його вiд угрiв та iнших пожадливих на багатства Молдови завойовникiв. Аптека при монастирi обслуговувала багато навколишнiх сiл. Тут у святковi днi юрмилися люди, зверталися за порадами до освiченого нiмця-аптекаря Бредемайєра. Для Осипа вiн став у пригодi тим, що мiг дiстати будь-якi книги нiмецьких класикiв. А коли оселився в аптекаря його родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов i з ним спiльну мову, бо це була освiчена людина, родом з Берлiна. Роткель, закiнчивши гiмназiю в Кведлiнбурзi та академiю мистецтв у Берлiнi й Дюссельдорфi, багато мандрував по Галичинi, Буковинi та прибув до Молдови малювати краєвиди. Спочатку жив у Романi, а далi переселився в Нямц до свого родича - аптекаря Бредемайєра. В красотах Молдови Роткель черпав натхнення для живопису та поезiї. В особi юнака-гуцула художник знайшов щирого прихильника, спiвбесiдника й товариша в мандрiвках. У святковi днi, коли Осип звiльнявся вiд роботи в Чунтуляка, приятелi разом коротали час, читали твори Гете, зокрема "Страждання молодого Вертера". Осипу западали в душу смiливi бентежнi судження героя. Повторював прочитане, наче хотiв тими словами вимовити й власнi настрої: "Оссiан витiснив з мого серця Гомера. Чудовий, величний свiт пiвнiчного барда!... Минуле живе в душi героя: при повному сiяннi мiсяця, при радiсних покликах перемоги, несуться до рiдних берегiв увiнчанi кораблi батькiв... Спогад миттєвий! I знову глибока скорбота на чолi його, останнього з славетного сонму героїв старовини..." Безсмертний той народ, в душi якого вiками звучать вiдголоси пiсень Гомера i Оссiана! Пiд такими враженнями приятелi простували аж до монастиря, де слухали прочан. Вiдшукали народного спiвця - нащадка оспiваного Оссiаном барда. Кожен народ має своїх бардiв, у спiвах яких захованi перекази й легенди, що їм не завжди знаходилось мiсце в писаних iсторiях. У живому словi зберiгаються i ширяться вони невгасимою красою епiчної величi та мудрої простоти. Ось вiн - нащадок славетних... * * * Леутар 39 налагоджував струни з такою неквапною урочистiстю, нiби мав виконувати казання древнiх бардiв. Та й камiнь, на якому сiв спiвець, мабуть, правив за крiсло не одному його попереднику, бо, наче зумисно висiчений, увiгнувся в твердий, топтаний ногами та кiнськими копитами грунт. 39 Мандрiвний музикант. Навколо збиралися слухачi. Роткель, розгорнувши теку, примостився осторонь так, щоб мати змогу малювати ескiз. Бiля нього сiв Осип, насторожився. - Фрунзе верде 40, - розпочав дойну лiрник. Люди принишкли. Лише доносилося вiд монастиря монотонне гудiння дзвонiв та внизу шелестiла Бистриця. Але, здавалося, i вона замовкала, коли спiвак пiдносив голос i окидав владно своїм старечим поглядом околицi. 40 Лист зелений. - Цими словами часто починається лiрницький спiв. У переказах лiрника Осип пiзнавав нацiональний характер молдаванина, сповнений невичерпного життєлюбства, оптимiзму. Поставали дивнi народною красою чари Молдови. Умiв оповiдач переключитися з героїчного на гумористичний лад. Тодi розпливалися усмiшкою зморшки на його обличчi, наче зустрiчався з героями гуморесок Тиндале й Пекале. З'являються вони всюди несподiвано, змагаються мiж собою дотепами, перемагають смiхом гордовитого бояра, попа, властолюбця. - А чи багато в тебе овець? - запитує Тиндале. - Бiлих жодної нема, а чорних трохи менше, - вiдповiдає Пекале. Зводячись зi свого сидiння, лiрник жартома говорить про свiй намiр пiти пошукати цих дотепних друзiв, щоб з ними подiлити пригоди. Тим часом Роткель закiнчив малювати портрет лiрника й запросив Осипа до себе в кiмнату. Спiльна прогулянка, слухання лiрника пов'язали їх дружбою, хоч художник був старший на п'ятнадцять рокiв вiд гуцульського заблуди. - Мистецтво й поезiя зрiвнюють людей, - добродушно смiявся Роткель i на знак дружби подарував Осипу iсторiю нiмецької лiтератури Вiльмара. * * * Та не тiльки поезiя народного життя полонила уяву вразливого до краси юнака. Вражало й буденне, помiчав допитливий хлопець великi контрасти в життi молдаван. Землемiрська праця приносила багато несподiванок. Пiзнавав зблизька трудiвника землi з його турботами й бiдуваннями. У сумних пiснях бринiли скарги на лиху долю, а легенди повивались жалями сiльської бiдноти. Бачив перед собою Молдову, подiлену на непримиреннi табори. В одному помiщики, що пишаються своїми багатствами та шликами 41, поруч - купцi, чиновники. А в другому таборi - бiднота, заробiтчани, малоземельнi селяни. Прислухався до голосу скривджених, знедолених, поруганих, наче чув рiдний голос братiв своїх - гуцулiв. Здавалося, що й Бистриця молдавська грає пiсню, перегукуючись з гомоном черемоської хвилi. Часто поставали питання: кому приносить користь його праця? Якому табору мають служити землемiри? Не мав з ким подiлити цi думки. Далекий був до них землемiр Чунтуляк, якого найбiльше приваблювали добрi обiди, угорське вино та маснi теревенi за панським столом. 41 Висока шапка. Вiд Бистрицi до Сучави сходив Федькович сiльськi дороги, виконуючи землемiрнi роботи разом з Чунтуляком на замовлення помiщикiв-бояр. Iнодi селяни пiдозрiло й навiть вороже зустрiчали землемiрiв. Прислужництво Чунтуляка чимраз бентежило i гнiвало Осипа. Креслячи плани, вiн пiзнавав його нечеснi витiвки. Землемiр помiчав невдоволення помiчника. Це дратувало користолюбця. Дедалi нестерпнiшим ставало його поводження з Осипом. - Дуже ти ще молодий, щоб вчити мене, - зауважував Чунтуляк. - Я лише застерiгаю, щоб гнiв молдаван не вилився на нашiй спинi. - Дуже ти розумний, хоч i штани в тебе куцi. - Я хочу чесно заробляти кусень хлiба, без боярських хаптурiв, - вiдрубав Осип i замовк, похиливши голову. - Доведеться сповiстити батька. З Адальбертом Гординським ми давнi приятелi. Затамувавши невдоволення, землемiр продовжував користуватися допомогою помiчника, навмисне доручаючи йому найтяжчу роботу. Якось довелося обмiряти маєток. Чунтуляк прибув у панський будинок, де його зустрiли, як гостя, влаштували справжнiй бенкет. Осип обiдав зi слугами. Коли вийшли обмiрювати землю, до них почали сходитись мовчазнi, сердитi з виду селяни. Ось вони раптово загомонiли, ставши в один ряд. - Сюди не дозволимо ступити! Це наша земля! - Не вiддамо своїх пасовиськ! - Досить нас обкрадати боярськими обмiрами! - Гнати їх геть! Руками й палицями вимахували селяни. Кiлькiсть їх зростала. Дехто тримав вила або косу. Чунтуляк не зважав, наказав Осипу креслити план. Той не включив дiлянку, яку не давали вимiрювати селяни. - Я наказую поповнити план! - розлючено вимагав Чунтуляк. - То буде беззаконня! - заперечив Осип. - Я наказую! - вигукнув землемiр i власноручно доповнив креслення. - Ось так. На! Переписуй! Осип узяв план, подивився запитливо на селян, здригнулись осмаленi вiтром губи, а в очах заграли iскри нескоримостi. - Ось так! - ще раз ткнув Чунтуляк пальцем у план. - Ось так! - смiливо вiдповiв Осип, одним махом роздерши креслення, а сам звiвся, гнiвно дивлячись на землемiра. Вперше побачив, як вiн скинув з носа окуляри, нiби не довiряв бiльше їм. Та й очi здавалися скляними, з гадючим полиском. Селяни замовкли, спостерiгаючи за землемiрами. Чунтуляк розгубився, ступив крок до Осипа. - Оце так? - аж здригнулися його вуста. - Так, i не iнакше, - Осип пiшов. Сторонились молдавани, даючи йому дорогу. Старий селянин пiймав руку Осипа, потиснув її. - Ти наш, сину. Хай за правду доля тебе нагородить! - аж затремтiли слова старого. - Що це? Бунт?! - гукав Чунтуляк. - Негайно покликати панську варту! Ще дужче залементували невдоволенi. Вiд маєтку зацокотiли копитами вершники, якi поспiшали втихомирювати бунтiвникiв. - Осип не повертався. Пiшов шляхом, залишивши назавжди землемiрську справу. Вийшовши на гору, зупинився, сiв перепочити. Багряно лягало сонце на карпатськi узгiр'я, вечорiло. Темрявою крилися вже простори. Раптово над маєтком звилося полум'я. Спалахнула пожежа, обволiкши будови вогнем. Багровiло небо. Освiтлений пожежею, Осип вперше пiзнав себе як нескоримого перед кривдою. Вiдтодi знайшов працю в аптецi при бистрицькому монастирi, зупинившись на квартирi Рудольфа Роткеля. * * * Панi Роткель рада була дружбi з чемним, трохи сором'язливим юнаком, закоханим у Гейне. Вона й сама зачитувалась нiмецькою класикою й грала на фортепiано. У тiсному колi вiдбувались мистецькi вечори, на яких бував i аптекар Бредемайєр. Розваги молодi його тiшили, приносили моральне задоволення. На таких вечорах Рудольф читав свої твори або давав коментарi до намальованих картин та ескiзiв. З-пiд його низько навислих брiв проривалися iскорки натхнення; вигравала усмiшка, торкаючись невеличких вусiв та гострої борiдки; невисоке шорстке волосся на головi настовбурчувалося. Таким його любила бачити панi Роткель. - Ти знаменитiсть, Рудольфе! - вигукувала вона. - Почитай нам свої вiршi. Розохочений художник-поет читав фрагменти з нещодавно написаної драми про Твардовського, зiгрiтi вогнем романтизму, пiднесеного поетичного чуття, народностi. Iскри того вогню проймали чулого до краси Осипа. Нарештi i сам насмiлився зачитати вiрш "Аm Тscheremusch" 42. 42 "Над Черемошем" (нiм.). З хвилюванням розгорнув зошит, сором'язливо поглянув на присутнiх i зачитав рядки вiрша, породженого думами про рiдний Черемош. Наче снувалась пiсня його плином, так мелодiйно лилися слова. Читаючи вiрша про знадливу красу рiдного Черемошу, тепер гостро вiдчував свою залежнiсть вiд лiрики Гейне. Адже володiв нiмецькою мовою по-книжному. Здавалося, що не змiг так зворушливо висловити почуття, як у гуцульськiй народнiй пiснi мовиться. Тому, закiнчивши читання, швидко згорнув аркушик паперу. Чув, як застукало в скронях. Адже це вперше зачитав свої поетичнi вправи. - Гарно! - захоплено вигукнула панi Роткель. Рудольф обняв Осипа, мовив: - Ти, друже, можеш писати. З часом позбудешся впливу Гейне... Так завжди буває напочатку. Заохочений слухачами, Осип прочитав ще два вiршi. - А тепер послухай мою пораду, друже, - поважно заговорив Рудольф. - Добре, що образ рiдного Черемошу ти вiнчаєш поетичним словом. У тебе є вiдчуття зримої краси