. Я був на Гуцульщинi, спостерiгав незвичайну вдачу людей. Справжня поезiя завжди вiдбиває душу i серце народу. Прислухайся до молдавських балад "Мiхул", "Бужор", i ти почуєш голос народу, пiзнаєш його думи i сподiванки. В поезiї Мiцкевича пiзнаємо душу поляка. А високi патрiотичнi почуття угорця Петефi повели його на барикади в Будапештi. Пильнуймо цi священнi скарби, що б'ють чистим джерелом з надр народного життя! Ерудицiя i пишномовнiсть Роткеля приголомшували Осипа. Похвала досвiдченого й начитаного друга здавалася йому холодною, як професорська оцiнка. Хотiв ще зачитати свої поетичнi спроби, але знiяковiв i поклав до кишенi жмуток написаного. А Роткель, не помiчаючи хвилювань юнака, захопився розповiддю про поезiю. - Недарма древнi мудрецi, - говорив вiн, - вигадали легенду про крилатого коня Пегаса, на якому поети пiдiймаються на священнi верхiв'я Парнасу! - У мого Пегаса ще не виросли крила, - сором'язливо обiзвався Осип. - Виростуть! - з апломбом докинув художник. - Краще менi їздити верхи на звичайному гуцульському конi, який звик гiрськими стежками носити на собi невибагливих вершникiв. - У сказаному є рацiя. Але сiдлай, друже, крилатого коня! Роткель не мiг швидко вгамуватися, коли мова заходила про мистецтво. Вiн розгорнув теку своїх малюнкiв, якi вражали смiливiстю композицiї та багатокольоровими тонами. Це були романтизованi пейзажi, етнографiчнi зарисовки, живописно вiдтворенi легендарнi постатi. - Своїм iдейним натхненником живопису я вважаю Делакруа! Вiн єдиний найглибше збагнув стихiйну могутнiсть природи, а в жанрових картинах возвеличив пристрасть змагання людини. Що може зрiвнятися з його картиною "Свобода на барикадах"? - Художник розгорнув теку репродукцiй з Делакруа. - Погляньте, з якою смiливiстю намальовано жiнку, що символiзує свободу!.. Динамiка, пристрасть, емоцiйна виразнiсть, багатство вiдтiнкiв, пiвтонiв! А ось його "Взяття хрестоносцями Константинополя". Давнi подiї змалював художник, але дух протесту проти жорстокостi завойовникiв завжди звучатиме в цiй картинi. Живопис має свою мову, як i поезiя! Знаючи, що Рудольф не перестане, панi Роткель вирiшила визволити свого мужа з обiймiв надмiрного романтичного пафосу. Вона сiла до фортепiано i заграла улюбленi сонати Шопена, передаючи в звуках ширяння крилатих мрiй, непiдвладних умовностям буденної суєти. Розумiючи настрiй молодого поета, вона до втоми грала. * * * Слова старшого друга i гру панi Роткель сприймав Осип i розумом, i серцем, як належить поетовi. Тепер ще настiйливiше став вивчати нiмецьких та польських класикiв, а мрiями сягав до гуцульських полонин. Брався знову писати, але не задовольнявся написаним, рвав на шмаття, палив у пiчцi. Як багатьом юним поетам,. так i Осипу ставало тiсно в одноманiтному оточеннi аптеки. Хотiлося розправити крила в молодому летi. Монотоннi монастирськi дзвони нагонили смуток, готування лiкiв за рецептами надокучало. Знаходив єдину вiдраду в зустрiчах з Роткелем. Просиджував у нього довгi зимовi вечори, слухав музику й розповiдi Рудольфа, який уважно перечитував нiмецькi газети, де скупо подавалися вiдомостi про подiї. То були сумнi звiстки про повернення уряду Меттернiха, про розгром вiйськами реакцiйного генерала Вiндiшгерца барикад у Празi та Львовi. А вiйська росiйського царя пiд командуванням графа Паскевича, що мав досвiд у придушеннi польського повстання 1830-1831 рр., залили кров'ю Угорщину. Вiдклавши газети, Рудольф наче сам себе запитував: - Кому ж iсторiя спорудить монумент: графу Паскевичу чи тому, хто полiг у бою за волю - Шандору Петефi, прославленому поетовi угорської революцiї? Багато чого залишалося незбагненним тiсному колу чесних, вiдданих поезiї та мистецтву людей, яких доля закинула у пiднiжжя Карпат, до молдавської Бистрицi. Як могли, так i добували новини з нiмецьких, польських i молдавських газет та з розповiдей бувальцiв. Далекими вiдгомонами вчувалися повiдомлення про заслання учасникiв таємної органiзацiї в Києвi, що iменували себе братчиками. Серед них є i якийсь поет. Хто вiн, що написав, де добути його вiршi? А в Петербурзi позаарештовано прихильникiв волелюбця Петрашевського. Серед них теж були поети, високоосвiченi люди. Чому така сумна доля багатьох поетiв? Чому проти шукачiв iстини повстає злоблива сила темряви, сваволя тиранiв та посiпак?.. Вихрилися думки, сiючи неспокiй. Життя кликало в обiйми своїх таємниць, нерозгаданих явищ. Читав лiтературу, намагаючись знайти вiдповiдi на постiйно зароджуванi питання. Але вiд того читання ще бiльше роїлося роздумiв, незбагненних бажань. Народжувалися в мрiях рiзнi замiри. Пригадував полонину, i думка просилася в простори, щоб розвiятися у вiльному ширяннi. * * * Подуви весняного вiтру розбудили Бистрицю вiд зимової дрiмоти. Стоголосе загомонiла, засурмила прудководдям молдавська красуня. У таку пору прокидаються, виринають з сердечних глибин почуття людини, линуть назустрiч прозорим далям. Природа розкриває свої чари, приймає в теплi обiйми кожного, хто не заскнiв у шкаралущi буденних турбот, егоїстичних iнтересiв, чиновницької самовтiхи. Поклик весни вразливо вiдчував i Осип, охоче пристав на запрошення Рудольфа здiйснити мандрiвку понад Бистрицею аж до Петра Теюлуй. Живописець хотiв малювати краєвиди, де побував уславлений народолюбець Алеку Руссо, що зазнав гонитви пiсля поразки революцiї в Молдовi. Шлях мандрiвникiв послався вузькою дорiжкою в гори. З кожним кроком вiдкривалися новi й новi краєвиди. Часто Рудольф, вловлюючи зором художника неповторнi фарби, зупинявся. Недаремно хангани43 зберiгають перекази про добрих i нечистих духiв, що мешкають у печерах. У тих переказах звучать голоси древнiх дакiв, що силою своїх дужих рук пiдкоряли дику природу. Може, волелюбнi, фiзично дужi, стрункi хангани найбiльше успадкували звичаї й красу своїх предкiв?.. 43 Гiрськi молдавани. Пiсля кiлькагодинної подорожi мандрiвники зупинились у старiй, тесанiй з букового дерева корчмi. У святковий день тут зiбралося чимало вiдвiдувачiв, хто не цурається келиха доброго вина, голосної пiснi та щирих розмов. За грубо тесаними столами сидiли люди переважно в молдавському вбраннi, голосно смiялися й вигукували. Часом хтось ударить кулаком по столу, аж чарки забряжчать. - Алеку Руссо! Нумеле - й мерже прiн царя! 44 44 Алеку Руссо! Його iм'я бродить по країнi! (Молд.) Як довiдались мандрiвники, тут завжди збиралися прихильники молдавського волелюбця-поета, який, будучи ще на волi, вiдвiдував цю заповiтну корчму. Тут не одна його пiсня народилась. Братаючись з ханганськими юнаками, письменник-демократ через своїх посланцiв передавав вiтання та звеличував подвиги iталiйського народного героя Гарiбальдi. Вперше в цiй гiрськiй корчмi почув Осип про нього. Розповiдав молодий ханганський бурлака Алеко, що його доля закидала до iталiйських берегiв, коли плавав кочегаром. А тепер ковалює з циганами й носить на собi полум'яно-червону сорочку, туго пiдперезану широким чересом. Бiля Алеко купчились хангани. Щойно сiли за стiл прибульцi з Нямца, як перед ними були поставленi келихи вина. А тим часом на помостi з кiлькох дубових пенькiв з'явився старий циган i заграв на скрипцi. Виводячи смичком, вiн потрясав сивим волоссям, з-пiд якого виблискували чорнi очi, виграючи в такт журливої мелодiї. Широкi рукави червоної сорочки трiпотiли, як спалахи полум'я. Здавалося, вiн голосом скрипки вимовляв скаргу свого племенi, яке, блукаючи шляхами, знаходить притулок в обвiтреному шатрi чи пiд вiдкритим небом. - Циганський Паганiнi, - висловив свої судження Роткель, звертаючись до Осипа. - Навiть постать з довгим волоссям i худорлявим лицем нагадує iталiйського вiртуоза. Вiн, як i Паганiнi, вiльно iмпровiзує мелодiї, вловлюючи настрiй слухачiв. Його червона сорочка, з погляду живописця, є домiнантою в композицiї. А iншi постатi? Особливо того стрункого юнака-хангана! От-от зiрветься з танку у вихор. Вiдтворити цю картину мовою пензля мiг би талановитий Делакруа! То був би його другий шедевр пiсля "Свободи на барикадах". Поглянь, друже, яку хвилю рухiв викликала гра циганського Паганiнi! Не все, сказане Роткелем, мiг збагнути Осип. Захоплення незвичайним оточенням вiдгонило роздуми геть, брало верх почуття, i вiн починав разом з iншими наспiвувати iмпровiзованi мелодiї скрипаля. Здавалося, човен його мрiй поволi колихали хвилi розбурханої пристрастi вiдвiдувачiв гiрської корчми. Слухаючи мелодiйнi переливи скрипки, хангани частiше загойдали в повiтрi келихами. Осип, випивши з Рудольфом вина, почав ще вразливiше сприймати гру на скрипцi та вигуки сп'янiлих. - Алеко! До танку! - гукали хангани. - Алеко! Покажи, як гарiбальдiйцi танцюють! На середину корчми вибiг юнак, вибивав ногами об помiст, вимахував рукою, затиснувши ножа, рукоять якого оздоблена натуральним орлиним дзьобом. Здавалося, що в ритмi танку ширяв разом з Алеко володар гiрських бескеть, простираючи вперед свого дзьоба. Наче в грудях у танцюриста не серце б'ється, а палахкотить вогонь. Енергiя, жадоба життя, подих вольностi, невгамовна пристрасть наснажували танок. Пiзнав Осип серед присутнiх одного молдаванина, що брав участь у заколотi проти землемiра Чунтуляка. Той у свою чергу пiзнав його, пiдiйшов, по-дружньому потис руку, а своїм друзям сказав: - Це наш чоловiк. Стоїть за молдавську правду. Тим часом Алеко закiнчив пiд оплески гультяїв. - Даваймо жок танцювати! - Грай, цигане! Полилися звуки молдавського танку. Хангани, пiдтягнувши свої широкi череси, пiшли танцювати. Зашорошiли бiлi рукави, залопотiли по пiдлозi постоли, розвiвалися довгi чуприни танцюристiв. Наче буревiєм зiрвало з мiсця Рудольфа й Осипа - вони опинилися в завихреному колi. Дивнi почуття опанували всю iстоту Осипа. Вiн пiзнав старого скрипаля, пригадав циганський табiр. От куди доля занесла непосидючих кочовикiв! А де ж iншi мешканцi шатра?.. У корчмi й нiч застала мандрiвникiв. На постеленому бадиллi кукурудзи спали вони, заколисанi тихим плином гiрської ночi. Розбудили їх першi променi сонця. Рудольф поспiшив малювати вранiшнi пейзажi на березi Бистрицi. З ним зiйшов на берег i Осип. Кришталево-рожеве повiтря обiймало гiрськi схили, нiжною .аквареллю торкалося розбуджених хвиль. Живописець захопився малюванням, а Осип пiшов навмання кам'янистим берегом. Зупинився неподалiк од великого каменя. Стояв, зачарований рокотом Бистрицi, що нагадала йому бунтiвливу повiнь Черемошу! Нiби бачив перед собою легендарний Сокiльський камiнь. Почулась пiсня, наче кличним голосом обiзвався кам'яний берег: Упар плай ко зєлєно... А де ж спiвачка? За хвилину на каменi випросталась жiноча постать. Набравши глечик води, поставила його, а сама занурила ноги в холодну воду, далi звелась, грацiйно сплеснувши руками. Знову, наче граючись хвилями, розплескувала водянi бризки, смiючись та наспiвуючи. "Так русалки бавляться на самотi", - промайнула думка, I Осип зовсiм розгубився. Хотiв гукнути, але онiмiв, пiзнавши знайому постать. Помiтивши юнака, дiвчина схопила глечик з водою й кинулась тiкати. - Стiй! - нарештi вирвалось владне слово. Скорившись несподiваному оклику, дiвчина зупинилась, пильно поглянувши, залилася смiхом. - Це ти, файний легiнику? А де твоя флоєра? Чому не граєш? А павине пiр'ячко маєш на крисанi? - Пустив на воду... - Виринуло? - Так. - То добра ознака. Бачиш, як наворожила я тобi? - запитливо дивилась на юнака. Осип несмiливо наближався. З кожним його кроком гучнiше розлягався грайливий смiх дiвчини. Розгледiв на нiй кольорове вбрання, дукати на шиї. Мимохiть вирвалось з уст: - Цора! - Така, як була вчора i тодi, коли вперше бачив, - жартувала, блиснувши бiлими зубами, наче разком перлин. - Нi не така, краща... - I ти не такий... Вусики чорнi твої, як у справжнього легiня! Мабуть, тепер не боїшся жартiв? Ха-ха-ха, - смiхом доповнила плескiт хвилi. Осип, приваблений грайливим поглядом чорних очей, ступив ще ближче, хотiв обняти за стан дiвчину. Але вона швидко вiдбiгла до води. - Доторкнешся до мене, то кинусь у воду. Хто буде рятувати? - Я сам вирятую... - Е нi, у мене є рятувальник. Тiльки гукну, то соколом прилетить. Бiда буде! Стережися! - А ти голосно не гукай. - Смiливий ти, нiчого не боїшся?! - Хай саме пекло повстане проти мене. - То ходи сюди. Ха-ха-ха-ха! Смiшний який. Таких на Бистрицi не зустрiчала. Ха-ха-ха... - Не тiкай! - Лише ступив крок, як вона облила його водою з глечика. - Боїшся холодного? Ай-ай-ай, - смiялася докiрливо й принадно. - Дивися... Я весь мокрий... - Бiжи до ненi, вона тебе пригорне й зiгрiє... Ха-ха-ха... - Нi, пригорни ти... - Ха-ха-ха. Ти дивний i любий... Приходь з фдоєрою, тодi пригорну! - Коли? - Наступної недiлi. До цього каменя! - випросталась, усмiшку на обличчi заступила зажура. Дiвчина зiтхнула й прудко побiгла на гору, розсiкаючи вiтровiння. Зупинилась вiддаля, махнула рукою. Лише доносились звуки недокiнченої пiснi. Осип стояв, намагаючись збагнути все, що сталося за кiлька хвилин. Чекав, може, ще привидом з'явиться дiвчина. Але на тiй стежцi постав юнак у червонiй сорочцi. То був Алеко. Вiн глянув униз. Вiд його погляду нiби вiдчув Осип подув холоду. Повернувся до Рудольфа, який домальовував ескiз. - Де запропастився? Чи не русалка яка тебе заманила? - смiявся друг. - Нi, не русалка... - Шкода, що не русалка. Я мiг би додати її до свого малюнка. Як назвати його? - Назвiмо "Чари Молдови". - Тебе вразив малюнок? - Не тiльки малюнок... - О, ти справдi зачарований красотами Молдови? - Збудження Осипа не мiг гаразд збагнути Рудольф i запропонував повертатися додому. * * * Крiзь тiнь задумливостi, що лягла на вiдкрите обличчя юнака, друзi могли вгледiти його тривогу. Вiн став мовчазний i занадто вразливий. Щоденно писав вiршi, але нiкому їх не читав. Якось уранцi Осип збентежив Роткелiв, повiдомивши, що кидає роботу в аптецi та має намiр мандрувати. - Куди збираєшся? - турботливо запитав Рудольф. - Може, чим не догодили, розгнiвили? - болiсно дивилась панi Роткель. - Нi. Вдячний за вашу гостиннiсть. - Де тебе шукати? - допитувався Роткель. - Не треба шукати. За тиждень повернуся, якщо ваша ласка прийняти мене до свого теплого гнiзда. - Ми завжди будемо радi такому гостю, - голос чулої панi забринiв жалем... Попростував Осип знайомою вже стежкою. Неподалiк вiд бистрицької корчми завiтав у маєток, запропонував свої послуги в кресленнi планiв - знав, що кожен помiщик тепер замовляє такi роботи, щоб мати документи в земельних банках. Господар радо прийняв Осипа на роботу. В умовлений день i час вiн поспiшив на берег Бистрицi, де камiнь вiддзеркалювався у збриженiй водi. Тихо. Лише хвиля сурмила, вiтаючи його, наче нашiптувала стиха: "Прийшов... прийшов... Почекай хвилинку... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш..." Вийняв флоєру, заграв, вiдгукуючись на привiтальний шелест Бистрицi. Тiльки розляглися навколишнiми просторами звуки флоєри, як вiддаля почувся спiв. Пiзнав голос i принишк у чеканнi. За хвилину з'явилась знайома постать дiвчини з глечиком на плечi. Пiшов назустрiч. Але замiсть привiтання дiвчина несподiвано оббризкала його водою. - То я перехрещую тебе в циганську вiру! Ха-ха-ха... - Яка ж бо ти жартiвлива, - хотiв спiймати її за руку. Але дiвчина крутнулась, побiгла мiж камiнням. Осип кинувся ловити, але вона бiгла, наче вихор гнав її. Награвшись та насмiявшись, Цора нарештi дала себе спiймати. Сiла на каменi. - Прийшов... Прийшов, - нiби повторювала шепiт хвилi. Але Осип перевiв розмову на iнше, дивлячись на розшарiле, засмагле молоде обличчя: - Дивнi ви люди... Кажуть, цигани вмiють чарувати та долю вгадувати... - Далебi правда. - Розповiдай. - Слухай-но. Дiвчина сiла на каменi, розгорнула хустку i почала вишивати червону троянду. - Для кого це? - Кому захочу, тому й подарую. Я їх багато понавишивала. Люди охоче купують. Особливо в Яссах та в Чернiвцях на базарi. - Де навчилась так вишивати? - Стара жiнка навчила та ще й казку розповiла про червону троянду. Хочеш послухати? - Говори, тiльки не вигадуй багато. - Не вигадуй... Не вигадуй, - передражнювала дiвчина. - Хiба буває правда без видумки? Коли ти граєш на флоєрi, то теж вигадуєш... А воно правдиво звучить. - Розповiдай побрехеньку. - То не побрехенька, а вигадка для всiх людей. - Говори... - Слухай i не заважай. Може, щось вигадаю. Так нашi вигадують, коли увечерi посiдають навколо ватри. Один розповiсть, а iнший ще додасть i свою вигадку, - дiвчина поклала на колiна вишивку i повела розповiдь. - То було давно, а може, недавно. Може, було, а може, має бути... Жив у гiрськiй країнi смiливий легiнь. Вiн всюди мандрував. Досягав таких шляхiв, на якi нiхто не наважувався стати. Смiливий був той легiнь, - оповiдачка затнулася на словi, поглянула на Осипа, наче благала допомогти їй вести далi рiч. Зiбравшись з думками, розповiдала далi. Часом не находила слiв, закривала долонями лице, хотiла щось збагнути. Коли Осип наважувався додати до розповiдi щось своє, дiвчина застережливо сварилася пальцем i знову продовжувала: - Та все шукав той легiнь чогось коштовного, невиданого, незнаного, небаченого... Доповнював Осип власними думками розповiдь. Заговорив у ньому голос поета, яким забарвлювалась казка i набувала своєрiдного змiсту, поповненого уявою самого Осипа... - Такий то був мандрiвник - смiливець. Якось поплив на дарабi вiн бистрою водою, захотiв стати плотарем-керманичем. Тому вирiшив перевiрити себе на найнебезпечнiшiй течiї. Тримав кермо, ведучи дарабу через пiдводнi камiння. Коли вже смеркало, причалив до високого берега, на якому хтось запалив ватру. Свiтила вона незвичайним свiтлом. Задивився на нього юнак, а далi почулося йому, що хтось зiтхає i стогне на височинi, наче просить врятування. Зажадав смiливець довiдатися, хто там подає живий голос? Довго шукав стежку на гору, ходив ущелинами, лазив на камiння, доки забрався-таки на скелю. Пiшов на той манливий вогник та кличний людський голос. Там побачив зажурену, знесилену жiнку перед собою. "Хто ти є?" - запитав. "Я - правда", - вiдповiла жiнка i тяжко зiтхнула. "То чому ти на скелi сидиш?" - "Пильную оцей вогник, бо коли вiн згасне, то навiки угасне i правда мiж людьми". - "А чому не спустишся на землю?" - "Бо на землi менi тiсно i тоскно. Ношу в своєму серцi добро, любов i волю. Тому воно в мене криваве". Юнак низько вклонився жiнцi, попросивши дати краплину того, що носить вона в своєму серцi. "Ти гiдний, легiню, великої нагороди, бо вiдгукнувся на мiй стогiн i перший забрався на цю скелясту гору. Вiзьми ж дорогий дарунок!" - Наче вийняла жiнка з грудей живе серце i подала легiню, а сама щезла в хмарах. За нею i вогник промайнув блискавкою. Ударив грiм. Застугонiла земля. Ледве не уронив iз рук того дарунка легiнь. "Будь мужнiм. Неси мене у свiт, до людей", - почувся голос. Пiшов далi вiн. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив, що в його руцi розквiтла червона троянда... - I ходить той легiнь, - мовила дiвчина - i не знає, куди далi попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди понiс би її? - звернулась до Осипа. - Я понiс би на береги Черемошу, - взяв до рук вишиту хустку. - Мабуть, вона оце i є, та чарiвна троянда? Може, подаруєш? - Може. Але не зараз. Ще ти не став таким смiливцем, як той легiнь... * * * Чунтуляк надiслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в якому скаржився на поведiнку сина. Вражений таким листом, Адальберт поспiшив прибути до Нямца, вiдшукав Роткеля. - Де мiй син Осип? - тривожно спитав. - Має незабаром повернутись. Вiн став на iншу роботу. На цьому тижнi обiцяв прибути. Довiдавшись, що Осип залишив працю в аптецi, Адальберт зовсiм розгнiвався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарештi дочекався. Змарнiлий, засмаглий од вiтру й сонця. Осип, переступивши порiг свiтлицi Роткелiв, уздрiв батька й розгубився з несподiванки. Не знав, що казати. - Чого не вiтаєшся, Осипе? Не впiзнав? - Здрастуйте, дєдю. Але я не сподiвався... - Це видно по тобi, - суворо мiряв поглядом Адальберт свого сина. - Сiдай, поговоримо, - замовк, збираючись з думками. Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа. Вiн то опускав очi, то поглядав на батька, зважуючи його настрiй... - Недобрi про тебе дiйшли до мене вiстi. Бачу, що ти розледащiв у Молдовi. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернiвцiв. Як ножем, вразили Осипа цi слова. Вiн почервонiв i вiдрубав: - У Чернiвцi я не поїду! - Не поїдеш, то жандарми поженуть! - За яким правом? - За тим, що тобi вiсiмнадцятий рiк, а пашпорта ти ще не маєш. - То я добуду його. - Нi, без мого дозволу не добудеш. - То такi закони в Буковинi, пiдвладнiй Австрiї, а це ж Молдова. - Хоч Молдова не пiдвладна австрiйськiй коронi, але є писанi султаном фiрмани 45, i їх пильнують стражники кожного пашлика 46. 45 Писанi укази султана. 46 Адмiнiстративна управа, очолювана пашею. - Молдовою править свiй господар... - Пiд доглядом турецького пашi. - Змiнивши тон, Адальберт лагiдно повiв мову: - Не гарячись. Я лише добра тобi бажаю. В Чернiвцях пiдготував тобi роботу. Готуйся в дорогу! - Не можу зараз. Я зобов'язався закiнчити креслення планiв одному бояру, заборгував у нього. - Скiльки потрiбно часу для закiнчення? - Принаймнi мiсяць... - То даєш слово за мiсяць прибути в Чернiвцi? - Я й без слова прибуду. - А тепер розповiдай про своє життя в Молдовi. Чому ти тут навчився?.. - Навчився пiзнавати чари Молдови. - Розкажи. - Їх можна вiдчувати серцем i душею, а слiв не вистачає. Не задовольняючись вiдповiдями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик вiн до такого вiльного поводження Осипа. - Перенесемо нашу розмову до зустрiчi в Чернiвцях. Там буде зручнiше нам порозумiтись. - Добре, - погодився Осип. Увiйшла панi Роткель, запросила Адальберта i Осипа до столу. * * * У каламутi багатьох вражень промайнули днi. Якi ж бо тi казки знадливi, що в них наче сам переселявся i поринав у юнацьких замрiях. Спостерiгав, як циганський табiр здiймався з мiсця постою. Залементували чоловiки, жiнки, заверещали дiти, заiржали конi, чуючи дорогу. - Роми!.. Накривайте вози халабудами! Пiдковуйте та напувайте в дорогу коней! - подавав басистий голос ватаг. За звичаєм зiбралися навколо гаснучого вогнища, прощаючись з добре вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали молодi ковалi, тримаючи молоти в руках. Їхнi червонi розхристанi сорочки наче ввiбрали в себе вогонь ватри. В рухливому колi дiвчата, пiдiймаючи руки, сплескували, наче пташина зграя випробовувала перед летом крила. - А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! - бентежився старий скрипаль. - Цо-о-о-ра! Почула тi оклики дiвчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на березi Бистрицi. - Ой, леле! Ой бiдонька буде, коли не встигну до табору... Пусти мене, соколеньку... Викрадеш потiм, як домовились. На березi Пруту, де вперше зустрiлись. Оце тобi хусточка з трояндою, що сама вишивала. Хай буде на згадку, - дiвчина пов'язала хусткою руку, наче заручини вiдбулися. - Пусти... Пусти... Побiжу, доки не пiзно. З-за каменя показалась постать Алеко. Вiн швидко пiдiйшов, зiрвав з руки Осипа хустку, а дiвчину силомiць повiв до табору. Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки, нiби хотiв затримати привид, що зникав з його очей. Чув, як заграла скрипка, зацокотiли копитами конi, заторохтiли колеса. Все далi й далi доносились звуки. Стало зовсiм тихо. Лише Бистриця виводила прощальну пiсню. * * * Повернувшись до Роткелiв, Осип не затримувався довго, вiдбув до Чернiвцiв. Батько на той час займав незначну посаду. А мешкав на приватнiй квартирi, хоч мрiяв про власний будинок. Нагодився Осип саме тодi, коли мати привезла на лiкування хвору одинадцятилiтню Павлину. Вiдбулася зворушлива зустрiч з матiр'ю. Обiймала вона свого сина, ридаючи та примовляючи: - Як ти вирiс, змужнiв! Їдьмо до Путилова господарювати... - Нi, не стелеться туди йому шлях, - заперечував Адальберт. - Готується йому iнша дорога... - Аби недалеко... Щоб хоч бачити частiше та сльози виливати... Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподiвався на зустрiч. Прислухався, чи не гомонить десь циганський табiр. Повертався задумливий та сумний i слухав материнi вболiвання. Незабаром понесла вона свої невиплаканi сльози до берегiв рiдної Путилiвки, залишивши у сина пекучий жаль. Випроводивши Анну до села, Адальберт повiв поважну раду з сином. - Сiдай, Осипе, i слухай батька, - багатозначно поглянув на сина. - Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямцi. Не мiг я тодi повiдати тобi про свiй намiр. - А що то? - тривожно запитав Осип. - Юнаковi, якому вiсiмнадцять лiт, треба вже прибитись до якогось берега. Я батько i вiдповiдаю за тебе. Що ти хотiв би робити, де служити? - Служити людям. - Служити треба нашому цiсарю Францу-Йосифу. Найкраще в австрiйському вiйську. Маєш пiти в жовнiри! Це моя воля i моє рiшення! - Адальберт пiднiс католицький хрест, притулив його до чола та грудей сина. - Хай тебе осiнить знам'я римсько-католицької вiри. - Я цього не розумiю, - обiзвався Осип. Батькове благословення католицьким хрестом видалося йому гiрким прокляттям. - У вiйську все зрозумiєш. - Але... - Не наважуйся заперечувати! Воля батька в подiбних рiшеннях непорушна. Завтра вранцi за тобою прийдуть жовнiри з вiйськової управи. Готуйся! - Маю охоту ще поїхати до матерi, проститися з нею. Все так раптово, несподiвано. - То зайвi сантименти. Цими днями закiнчується набiр. Завтра одягнеш належну тобi шинелю. - Але я маю ще пiти в мiсто, зустрiтися з товаришем. - Що за товариш? - Разом училися... - Iди, не барись, хутко повертайся, - допитливо змiряв поглядом сина, похитавши головою. Не мiг Осип дати собi раду. Навмання йшов у мiсто. Наче прокинувся вiд сну, коли зупинився на майданчику, де колись таборились цигани. Прислухався, хотiв почути тупiт коней, скрип колiс. Виходив на шлях, що слався до Молдови. Але по ньому лише вiтер гнав куряву та кружляло гайвороння. Як нiколи, вiдчував самотнiсть. Чужими, непривiтними здавалися розкриленi шляхи, мовчазнi будiвлi мiста, похмуре, розтерзане вiтрами небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвiн, навiвав тоскнi думи. На якийсь час наче поринув у небуття. Опам'ятався аж на березi Пруту. Тут колись були пущенi за течiєю чiчки, тут пролунала пiсня, що надовго запам'яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повiльна й мовчазна? Несе ж у собi водограї, а живого голосу не приносить. Хотiлося гукати, когось кликати, протестувати, змагатись за життя, дружбу, любов. Лягали сутiнки. Якась нерозгадана зловiсниця приборкувала думки, сiяла вiдчай. Повернувся до батька, слухав напуття, пiзнаючи його люту впертiсть. * * * Пливли години ночi, як у безбережному океанi хвилi. Над ними, наче чайка, квилила думка; безрадiсно зустрiчав тьмяне народження ранку. Прибули вiйськовi з управи й забрали. А через день Осип уже стояв серед молодих жовнiрiв. Команду подавав нiмецький офiцер, ведучи новобранцiв до передмiстя Рошошi, де бовванiла сiрими мурами казарма. - Айн, цвай! Айн, цвай! Жовнiри в такт команди крокували по небрукованiй вулицi, збиваючи пилюгу. Зупинялися люди. Дехто спiвчутливо дивився на муштру, а iншi посмiхалися, обмiнювались дотепами. Зустрiлась по дорозi валка мандрiвних циган. Збочили вони зi шляху, щоб не порушити рядiв жовнiрської команди. - Осипку! Не дочекався?! Я тут! - почувся дiвочий зойк. Наймолодший жовнiр хитнувся в шерензi. - Хто там вiдстає? - гукав офiцер. - Айн, цвай! Айн! цвай! - Ой боже ж мiй! - линуло слiдом благання дiвчини. - Айн, цвай! Айн, цвай! - чимраз голоснiше й роздратованiше вигукував офiцер, зле поглядаючи на нерiвнi ряди новобранцiв. Дехто з них ледве волочив ноги. Iншi штовхалися, натрапляючи на спини тих, що попереду. - Швайн! Айн, цвай! Швайн! - лютував офiцер. Кожен нiс у думках скорботу розставання й острах за свою жовнiрську долю. У декого наверталися сльози на очах. Над командою ще густiше здiймалася курява. Обволокло тiєю курявою циганську валку. А розпачливий дiвочий голос не вщухав, стократ вiдлунюючи розпачем у серцi Осипа. Здавалося, вiн iде на тортури, несучи з собою ледве розквiтлi почуття невгамовної юностi... У казармi жовнiри вели рiзнi розмови. Вловлював Осип жарти, дотепи. - А та циганочка, мабуть, закохалася в якогось жовнiра... - Доладна дiвчина... - Таку б не грiх взяти до нашої команди. Ха-ха-ха! - Все бiгла слiдом... - Гукала когось. - Офiцер насварив її... - Ото диво... - Циганка ж... Боляче сприймав Осип жовнiрськi дотепи, линучи думками поза казарму. Гнiтили його сiрi стiни, вдихав важке повiтря. Чорний морок налягав на груди. Думка ридала, квилила, як пiдстрелений птах, проймалася тривожними питаннями. У всiй душевнiй каламутi свiтлою цяткою залишалося лиш мiсце для спогадiв про незабутнi чари Молдови. Новобранцi то сидiли, куняючи, то лежали на нарах. Хто тяжко зiтхав, хто понурив голову, хто байдуже дивився на сiрi стiни. А якийсь ще й пiсню поволi затяг: Гей пiду ж бо я, гей пiду ж бо я То в гору, то в долину; Ой, найду ж бо я, ой найду ж бо я То рожу, то калину. Чи рожу рвати, чи рожу рвати, Чи калину ламати? Чи ся женити, чи ся женити, Чи парубком гуляти? Оженив бих ся, оженив бих ся - Заболить головонька, Не женив бих ся, не женив бих ся - Затужить дiвчинонька. Мудрому бути, мудрому бути - З кременя вогню добути; Ще мудрiшому, ще хитрiшому - За дiвчину забути... Осип сiв поруч спiвака. - З якого краю, братику? - запитав. - Кожен край має свiй звичай i свою пiсню. - Пiзнаю... З того краю i я, братику, - голос Осипа забринiв тихим смутком. - То спiваймо разом. Мо, легше стане? - Не до спiву менi. - У кожного своє... - Як зовешся? - Михайло Дучак... - Новобранець продовжував свою спiванку: Ще мудрiшому, ще хитрiшому - За дiвчину забути... - Добре слово почув од тебе. Потоваришуймо вiд цього дня, - Осип потиснув Михайловi руку, обняв його, як рiдного. - Знаю, братику, що журбота груди смокче, - Дучак знову вдався до пiснi, наче хотiв угадати тривогу свого спiвбесiдника... Навколо мурованi стiни казарми здавалися пропахлими не тiльки тютюновим димом, а й тюремною вогкiстю та забруднiлим одягом. Тьмяно лягали сутiнки, у загратованi вiкна ледве снувалися вiдблиски захiдного крайнеба. А з часом крiзь грати зазирнула зiрка, тремтливим вiдблиском пронизуючи темряву. Вловлював те блiде мерехтiння юний новобранець, а думкою вимiряв шляхи незабутньої Молдови. ГЛАВА ТРЕТЯ _ ЖОВНIРСЬКА НЕДОЛЯ _ Кожного прибульця вабить багатьма принадами столиця iмперiї Габсбургiв - велелюдний Вiдень, прославлений архiтектурою, живописом та музикою. Хто вiдмовиться, потрапивши сюди, побувати в алеях Пратеру 47, зупинитись бiля знаменитої Ротонди, увiчненої виступами Моцарта, Бетховена, Шуберта, й Шопена? Тисячi мандрiвникiв прибувають для розваги в придунайську столицю. А дехто потрапляє сюди без намiрiв знайти задоволення в пишнотах мiста. Такого, закинутого випадково долею, можна швидко розпiзнати серед iнших вiдвiдувачiв Пратеру. 47 Стародавнiй парк у Вiднi. Не мiг не звернути на себе уваги молодий фельдфебель 41-го полку австрiйської армiї. Вiн ще не скинув зимової форми, хоч уже рання весна входила в свої права, даючи змогу багатьом, хто прибув на прогулянку, попишатися придбаними до нового сезону вбраннями. Стомлене обличчя, задумливо-зосереджений погляд проникливих очей, що примружено дивилися крiзь окуляри, струнка виправка привертали увагу багатьох розважальцiв. Навiть пишно зодягненi дами. кидали запитливi погляди на незнайомця. Це не порушувало добропорядної поведiнки, бо всюди точилися розмови про пересування армiйських частин, як завжди перед оголошенням вiйни. Адже не для розваги зупиняють полки в столицi пiсля маневрiв. Але, здавалося, до багатьох дженджуристих фертикiв не доходили жоднi вiдомостi. Хай думає про це державний канцлер. А їх бiльше хвилюють кокетливi погляди жiнок, лаковi черевики, бiлi манжети, моднi капелюхи й угорське вино. Цi вiдвiдувачi парку добре знають iмена прославлених у мiстi кравцiв, перукарiв. До Гейне й Шiллера їм байдуже, а музикою користуються лише для танцiв. У потоцi франтовитої молодi шелестiли шовковi убрання, розсипалися усмiшки, щедро марнувалися поклони. Повним контрастом видавалась тут шинеля армiйського фельдфебеля. Дехто навiть не просив пробачення, коли ненароком у натовпi ставав ногою на жовнiрський чобiт або торкався лiктем спини. Модний капелюх, вишукана зачiска, витончена манiрнiсть могли робити звичайних людей знаменитостями на час розваг i прогулянок. Були й такi, що сторонилися, забачивши армiйця, бо розумiли надане прославлення армiї полiтикою лукавого лицедiя Меттернiха. То ж вiн став iдейним натхненником Вiденського конгресу, на який з'їхалися монархи Європи пiсля поразки наполеонiвської Францiї, щоб створити жандармський союз iмператорського владицтва, iменований Священним союзом. Вiдтодi австрiйська шинеля символiзувала реакцiйну суть багатьох походiв на придушення визвольних рухiв. Австрiйськi генерали манiфестували тiєю шинелею непохитнiсть дому Габсбургiв. Мабуть, найбiльше за останнi десятилiття надокучила та шинеля iталiйцям, розчленованим кордонами окремих держав. Не раз незалежнiсть iталiйських провiнцiй потрапляла пiд чобiт австрiйської вояччини, не раз волелюбнi сини Iталiї опинялись пiд вартою австрiйських жандармiв. Хвилi народних рухiв, починаючи вiд виступу карбонарiв (вуглярiв) i до прославленого руху гарiбальдiйцiв, завжди натрапляли тут на багнети. Армiйського прибульця не приваблював, а бентежив натовп столичних пустоцвiтiв. Догадувався вiн, що за цим зовнiшнiм лиском криються болячки iмперiї Габсбургiв, яка тримається на гнобленнi народiв. Бiльше зацiкавлювали його розмови бородачiв, якi ховали свої лисини пiд високими цилiндрами. Вони тривожно висловлювали судження про те, що недарма заворушилося сардинське королiвство П'ємонт, виявляючи територiальнi претензiї на Ломбардсько-Венецiанську область, яку за рiшенням Вiденського конгресу 1815 року оголошено провiнцiєю, пiдлеглою австрiйськiй коронi. Добився-таки князь Меттернiх встановлення цiсарських порядкiв i на iталiйськiй землi, розчленованiй на окремi клаптиковi держави. Не без пiдстав йому належить ходова фраза, якою i потiм користувалися рiзнi завойовники: "Iталiя - це лише географiчне поняття". Заведений Меттернiхом єзуїтський шпiонаж дiяв. Тому не залишалась таємницею змова мiж королем П'ємонту Кавуром та французьким iмператором Наполеоном III, згiдно якої союзники мали розпочати вiйну проти Австрiї в 1859 роцi. Австрiя готувалась до вiдповiдних дiй, заповiданих Меттернiхом, який помер цього ж року. Порушуючи принципи Священного союзу, змовники вирiшили в боротьбi проти Австрiї використати авторитет iталiйського народного героя Джузеппе Гарiбальдi. Король П'ємонту розумiв, що таким чином вiн поставить на службу своїх iнтересiв народний визвольний патрiотизм. Графа Кавура не зупинила навiть революцiйна бiографiя Гарiбальдi. Хай вiн прославився в революцiї 1848 року, хай його iм'я набуло популярностi за океаном як ватажка визвольних загонiв на просторах Бразiлiї, хай будуть символiчними його зустрiчi в Лондонi та листування з росiйським революцiонером Герценом. Кавур, користуючись єзуїтським принципом - "мета виправдовує засоби", не погребував запросити в свою столицю Турiн народного героя, щоби домовитись про спiльнi дiї проти австрiйського владицтва в роздроблених провiнцiях Iталiї. Гарiбальдi погодився формувати волонтерськi частини, до складу яких мали входити, крiм iталiйцiв, прихильники народного ватажка, прибулi з iнших країн. "Я звик, - говорив вiн, - пiдпорядковувати полiтичнi переконання найголовнiшому - об'єднанню i вiдродженню нацiональне пригнобленої Iталiї". Довiдавшись про змови проти Габсбургiв, австрiйська вояччина ризикнула розпочати вiйну, перенiсши її на територiю противника. На чолi походу австрiйської армiї став генерал Урбан. У передвоєннiй лихоманцi розпочався 1859 рiк. Цим зумовилось i прибуття в столицю частин 41-го полку, якому були вiдведенi казарми "Штiфт". Щоденно вiдбувалися муштри, перевiрка готовностi до боїв. Лише зрiдка фельдфебель Осип Федькович-Гординський мав змогу вирватися з казарми в мiсто. Може, поважнi любителi класичних симфонiй запротестували б проти присутностi нiякими нагородами не позначеного, зодягнутого в похiдну шинелю фельдфебеля. Але свiдомiсть назрiвання воєнних подiй спиняла австрiйських "патрiотiв", якi розумiли, що їх добробут оберiгають тi грубезнi жовнiрськi шинелi. Та дивний слухач симфонiй i не звертав уваги на присутнiх. Його полонила й до глибини душi потрясла музика. Вiн захоплено слухав, як ридально змагалася скрипка з тужливою вiолончеллю, наче бистрокрилi птахи, увiрвавшись у буревiйнi простори, ширяли над узгiр'ями Альп, подаючи свої голоси. Заколисаний ними, фельдфебель переносився думками до рiдного Черемошу i Бистрицi, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму. * * * За чотири роки фельдфебельськi познаки на мундирi Федьковича порудiли. Час би набути офiцерське звання, принаймнi пiдпоручика. Але цього не прагнув юнак, що знаходив собi бiльше товаришiв серед жовнiрiв, нiж у колi офiцерiв. Самий дух загонистої австрiйської вояччини був йому нестерпний. Не цурався вiн спiвати та розважатися з жовнiрами. Його любили й поважали юнаки-гуцули. Нарештi перед виступом у похiд мали надати Федьковичу звання пiдпоручика. Для цього вiн повинен визначити себе в муштрi. На маршовому полi вiдбувалися вiйськовi заняття. Ставили роту 41-го полку проти роти iншого полку. Треба було вести удавану атаку. Замiсть багнетiв застосовували виструганi буки. На все це дивився Осип, як на розвагу, навiть посмiхався, "колючи" противника та проголошуючи завченi патрiотичнi вигуки. Якось пiд час атаки фельдфебель, замiсть того щоб показати iншим, як треба орудувати багнетом, зупинився й кинув об землю палицю. - Михайле! - гукнув вiн. - Осип! Це я, Михайло Дучак! - Де ти взявся? З Михайлом Дучаком - спiвучим гуцулом - заприятелював Осип ще в першi роки жовнiрства. А потiм потрапили вони в рiзнi частини. Два роки Михайло хворiв, а тепер ось зустрiлися земляки i кинулись один одному в обiйми, не зважали на команду. - Оце зустрiч! - Як можна? Командир, оскаженiвши, пiдбiг до них, заверещав: - Хто дозволив таке на полi бою? Братання з ворогом - то є зрада! Вивести з строю й на гауптвахту обох! Осипа i Михайла взяли пiд варту, повели. Iшли вони разом, обнявшись. То плакали, то смiялись. - Хай i на гауптвахту, аби разом. - Друже! - Побратиме! - Та де ти взявся? Вся рота була стривожена цiєю подiєю. Командування затримало надати звання пiдпоручика фельдфебелю Федьковичу. Нiмецькому ж офiцеру за виявлену пильнiсть у бойовiй обстановцi пришпилили ще одну зiрочку... Тепер збiльшилося коло побратимiв-гуцулiв, що приходили порозмовляти та поспiвати пiд казармою вечiрньої пори. Сюди почав навiдуватися з сусiдньої частини Михайло, який вiдбув кiлькаденну гауптвахту. Цього разу вiн не зазнав покарання буками, бо на час перебування вiйська в столицi були скасованi катування жовнiрiв. Досить того, що в iнших мiстах навтiшались нiмецькi офiцери. Найбiльше доставалося гуцулам. Ч