асом викликали охочих карати буками нещасливцiв. Знаходились такi, що, на догоду начальникам, бралися виконувати такi бруднi доручення. Навiть уславився один земляк з Буковини. Його прозвали "гусаром", бо закручував по-гусарському вуса, коли брав до рук бука. За це вiн одержав медаль i, носячи її, випинав наперед груди. Коли доводилося зустрiчати його, то Осип з огидою вiдвертався. Дуже полюбив вiн земляка Михайла Дучака, який сам змайстрував лiру та ще й Федьковйча навчав грати на нiй. Коли збиралися жовнiри, Михайло з своєю лiрою сiдав бiля Осипа. Велися розповiдi про жовнiрську недолю. - А зо мною ось така була пригода, - довiдав лiтнiй жовнiр, у зморшках обличчя якого ховалась добродушна усмiшка. - Якось запитує командир: "Що ти сказав би своєму рiдному братовi, якби вiн осмiлився якимсь бридким словом обiзвати його цiсарську величнiсть, нашого благодителя Франца-Йосифа?" - "Та мiй брат не знає бридких слiв", - вiдповiв я. "А якби не брат, а сусiда який?" - "Є тiльки один сусiда на наше село, що вживає бридкi слова. Принiс їх звiдкись, бо в нас таких слiв не ведеться". Слухаючи мої вiдповiдi, офiцер почав скаженiти. "Питаю тебе, що б ти вчинив тому, хто б вимовив бридке слово про цiсаря?!" Подумавши, почухавши потилицю, я вiдповiв: "Порадив би бридкими словами обзивати генералiв, бо до цiсаря нам далеко, туди нашi слова не дiстануть!" Злютувався офiцер i наказав дати двадцять букiв. Розповiдь викликала жвавий смiх. - Вам смiшки, братове, а менi за це дiсталися буки, - закiнчив оповiдь жовнiр i затяг сумну пiсню, її пiдхопили побратими, тихо наспiвуючи, щоб далеко не було чути. Скарга на жовнiрську долю виливалася тихим спiвом: Гоя, пане ти наш, Капiтане ти наш, Коли хлопцям позволiнє На мед-вино пiти даш? Ще глибшою тугою зазвучала друга пiсня, що її супроводив Михайло Дучак грою на лiрi: Ударили тамборики темненької ночi; Заплакала дiвчинонька свої чорнi очi. Та не того заплакала, що тамбори грають, Але того заплакала, що марш припадає. Не плач, не плач, дiвчинонько, не вдавайся в тугу, Ти другого собi найдеш, а я найду другу... Наче зворушенi пiснею, трепетно миготiли зорi й задумливо випливав мiсяць, огортаючи голубим промiнням далекi схили Альп. Хто збагне те єднання пiснi з красою весняної ночi? Пiсня криє в собi нездоланну силу, вона народжує дружбу, пов'язує людей почуттями братерства й взаєморозумiння. Велика сила пiснi спроможна ламати мури i рвати ланцюги неволi. Остерiгайтеся цiєї сили, владарi темряви й сваволi! Так думав фельдфебель Федькович, слухаючи спiв побратимiв. Сам теж брався спiвати та розповiдати про пережите за останнi роки. А розповiсти було що. Закинула ж його доля на жовнiрську каторгу... Спасибi за це батечковi рiдному. Ходив полковим кадетом, мiряв i капральським чоботом простори iмперiї - перебував i в Семигородi, й на Буковинi, зустрiчався з волохами, словаками. В мундирi фельдфебеля вiдбував маневри i прибув до Вiдня. Слухаючи Осипа, побратими тiсно сiдали навколо. Невидимi нитi в'язали жовнiрiв з цiєю дивною, задушевною людиною. Потай писав вiршi, наче приносив невидиму клятву чулої душi. Ой краю мiй, краю... Моя радiсть i смуток тяжкий... Залягала над Вiднем мiсячна нiч, карбуючи тiнями темну примару казарми "Штiфт". * * * Вулицями австрiйської столицi парадним маршем вiв полки генерал Урбан. Майорiли бойовi знамена, що були пошарпанi ще французами в бою при Аустерлiцi та Регенсбурзi. Але вояччина iмперiї Габсбургiв пишалася ними. Крокували в шеренгах австрiйської армiї гуцули, галичани, чехи, словаки, вiдбуваючи гiрку повиннiсть. Такi маршi були справжньою мукою для Федьковича. Важкi думи й передчуття терзали серце малопомiтного в строю фельдфебеля 41-го полку. З такими настроями вiн сiдав у ешелон, що тримав курс на Трiєст. Колеса помiрно вiдбивали такт, наче промовляли: - В якi свiти, в якi краї несе вас бiс, нiмих рабiв? За вiкнами вагона розкривалися дивнi панорами альпiйських красот. Спостерiгав їх, лежачи на нарах, застелених похiдною шинелею. Одноманiтнiсть подорожi порушила несподiванка. На однiй станцiї, де купчилося чимало ешелонiв, фельдфебеля Осипа Федьковича-Гординського покликано до штабного вагона, в якому полковник оголосив наказ про надання йому вiйськового рангу пiдпоручика другого класу. Все це трапилось так несподiвано, що вiн розгубився i не змiг вiдрапортувати про свою вiдданiсть служити пресвiтлому цiсарю Францу-Йосифу. Але полковник був у доброму гуморi, не зважив на порушення молодим офiцером визначених норм поведiнки. Так Федькович утратив своє мiсце на жовнiрських нарах i переселився в офiцерський вагон. Тут грали в карти, розповiдали соромiцькi анекдоти, вихвалялися наданими званнями. У вагонi тхнуло цигарковим димом, вином, шинкою, ваксою та фiксатуаром, що його щедро вживали офiцери для надання галантностi своїм зачiскам. Вiд цього, як i вiд масних теревенiв, ставало гидко щойно охрещеному пiдпоручиковi. Привертав увагу один уже немолодий офiцер своєю вродливою зовнiшнiстю, аристократичною осанкою i добрим голосом. На грудях у нього красувався орден. - За перемоги, панове офiцери! Вiд французiв та сардинцiв залишиться тiльки пiр'я на полi бою та маслаки для шакалiв! - хизувався офiцер. Вiд прославлення могутностi Австрiї переходив до веселих розмов. Тодi догори пiдiймалися вусики i очi маслилися вiд самовтiхи. Осипа ображали бридкi баляси про жiнок. Не соромився баламут показувати фото якихось дам у непристойному виглядi. Як вогнем обдало Осипа, коли почув безсоромну розповiдь. Кров ударила в лице, заговорила палка вдача. - Пане офiцерi Ви порушуєте пристойнiсть i гiднiсть! - А ти звiдки взявся тут навчати мене? - прибравши вигляду набундюченого iндика, загелготав зухвалець. - З високої Чорногори, де вiрлята гнiзда в'ють! - вiдповiв Осип. - Ха-ха-ха! - взявся в боки нахабник. - То там у вас всi такi недотепнi до розваги? - Дотепнi до розваги i до честi людської, - розпалився Осип. - Для честi я ношу шаблю при боцi, - взявся за ефес офiцер, прибравши гордовиту позу. - Тримайте, пане офiцер" свою шаблю для дiла, а не для дурниць! - Як смiєш мене, заслуженого офiцера, ображати?! - оголив шаблю. Федькович теж узявся за шаблю, дивлячись на супротивника рiшуче i смiливо. В очах вигравали блиски зневаги. - Панове! - втрутились iншi офiцери. - Облиште сварку! Незабаром помiряєтесь на шаблях з французами! - Коли з французами, то ще пiвбiди, - обiзвався молодий офiцер, що замислено сидiв осторонь. - А коли доведеться з волонтерами Гарiбальдi, то можна й пощербити шаблi! Загомонiли офiцери. Не всi розумiли натяк офiцера. Зухвальця зупинили. Але вiн ще продовжував шаленiти, вигукуючи: - Моя шабля позначена боями й походами! Вона дана менi самим Урбаном! Рубати нею буду й француза, й iталiйця, i всяку... - запалив цигарку, вiдвернувшись вiд Федьковича, до якого пiдiйшов замрiяний офiцер: - Ваш вчинок, - мовив вiн, - гiдний похвали. Зараз не час тут мiрятися на шаблях. Краще схрещувати їх для дружби. Вiдтодi Осип потоваришував з ним. Новий знайомий виявився бувалою людиною й цiкавим оповiдачем. Був вiн родом з Варшави, добре знав польську лiтературу, а Мiцкевича читав напам'ять, особливо його прославлену поему "Дзяди". Це ще дужче зрiднило офiцерiв. Натхненний поляк розповiв про дружбу Мiцкевича з Пушкiним та росiйськими революцiонерами. Осипа схвилювала розповiдь про трагiчну долю генiального росiйського поета, з вiршами якого познайомився. А ще бiльше зацiкавили вiдомостi про Гарiбальдi. * * * Пiд звуки воєнних маршiв прибували ешелони до станцiї Трiєст. Веснянi хвилi Адрiатичного моря тихим плескотом зустрiчали армiю Урбана, який вигарцьовував перед полками на бiлому конi з довгою гривою. Шикувалися полки пiд знаменами Габсбургiв, що ведуть свiй рiд од римських завойовникiв. Пiсля огляду вiйськ почалась посадка на кораблi, якi вирушали через Адрiатичне море до берегiв Венецiї. Залягала тиха нiч на морi. Наче в передгроззi, випливав червоно-багряний мiсяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю. Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простiр, що викликає найрiзноманiтнiшi почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокiйнi роздуми. Дивився на жовнiрiв, угадував їхнi настрої. Однi спали, iншi куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло в собi якусь невимовну таємницю. Море... Скiльки ти своїми розгойданими хвилями носило кораблiв, розлютовано кидало їх у свою глибiнь або прибивало до незнаних берегiв. Невпинним шумом навiвало ти поетичнi мрiї, що їх могли збагнути митцi слова - вiщуни волi. На твоїх берегах родилися пiснi Гомера, Вергiлiя, Байрона i Шеллi. Почував, як в душу вливалася туга за долю тих, що одягли жовнiрськi шинелi, корячись велiнням завойовникiв. Море, зупини свої хвилi, не неси цих бездольцiв на кровопролиття! Вранiшнє сонце торкнулось рожевим промiнням берегiв Венецiї. Бiлим мармуром забовванiли дивнi споруди. Читав у них венецiанську iсторiю, коли тут iснувала стародавня багата республiка, що тримала широкi зв'язки з Вiзантiєю i Сходом. Повнокровне мистецтво Венецiї епохи Ренесансу залишило для людськостi немеркнучi у вiках цiнностi. У свої чарiвнi обiйми приймала древня красуня флотилiю австрiйської армiї. Не раз була вона свiдком воєнних навал, не раз тут пiдносили свiй меч свiтовi володарi. Минали часи, забувався дзвiн мечiв, i зачарована красуня, змивши кривавi плями, знову поставала пiд пiвденним сонцем у своєму величному вбраннi. Вiдiйшли в небуття iмена войовникiв, а створеним руками людини пам'ятникам вiдкрила свої дверi вiчнiсть. Тут Федькович знову зустрiвся з поляком-офiцером, що приязно привiтав його по дорозi до Трiєста. Разом пiшли оглядати пам'ятники мiста, розташованого на 118-ти островах, сполучення мiж якими ведеться складною системою каналiв. Зупинилися на площi перед собором Святого Марка. П'ятибанна будова, прикрашена рiзноманiтними колонадами, вкритими дивною мозаїкою, статуями роботи знаменитих скульпторiв i зодчих, справляла враження монолiтностi, наче стверджувала свою вiкову нездоланнiсть перед будь-якими навалами. А ось i Палац Дожiв, наче незрушна кам'яна брила, зведена в схiдному стилi вправними руками умiльцiв. Оглянули друзi будинок бiблiотеки Сан-Марко. Звiдси ж промiння фiлософiї гуманiзму осявали далекi простори свiту. У всьому, що поставало перед очима, серцем поета вiдчував одвiчну боротьбу двох начал: свiтлого, народного, гуманного, життєстверджуючого i темного, створеного свавiллям iнквiзицiй та мiстикою католицизму. Спiльнi прогулянки по Венецiї зрiднили Осипа з поляком. Давню й нову iсторiю вичитували вони, розглядаючи пам'ятники. Хiба можна, перебуваючи в прославленому мiстi, не згадати нову Венецiанську республiку 1797 року? Це ж секретар тимчасового республiканського уряду видатний iталiйський письменник-патрiот Уго Фосколо проголосив: "О Iталiє! Упокой тiнь своїх великих людей!" Австрiйська вояччина знищила Венецiанську республiку. "Доля нашої вiтчизни завершена: все загублено; i саме життя, якщо тiльки його нам подарують, пiде на оплакування наших нещасть i ганьби", - цими словами звертався до землякiв Фосколо. Йому вдалося збагнути нацiональнi почуття iталiйцiв, те, чого не можуть почувати тирани й завойовники. Адже вони нiколи не мали вiтчизни. Не мав її нi Юлiй Цезар, нi Александр Македонський, нi Бонапарт. - Гарiбальдi має свою вiтчизну! Так! Гарiбальдi! - з пiднесенням говорив приятель Осипа. - Приклад його героїзму мають перейняти iншi народи, - замислено мовив Осип, пригадуючи враження од першої звiстки про Гарiбальдi в корчмi на березi Бистрицi. Кожне слово спiвбесiдника роз'ятрювало душевнi рани недавно охрещеного пiдпоручика. Вiн усвiдомлював трагедiю своєї участi в походi австрiйської вояччини. Та не тiльки власну трагедiю, а й становище багатьох, подiбних йому, учасникiв походу. Тепер глибше мiг збагнути долю свого народу. Як нiколи ранiше, поставала в уявi рiдна країна. Наче чув знайомий гомiн Черемошу, полонинське роздолля i вiтровiння Чорногори. Невгамовний спiвбесiдник все говорив i говорив, оздоблюючи свої судження вiршами то з Мiцкевича, то з Петефi. Навiть Пушкiн i Рилєєв поставали в уявi спiвбесiдникiв. Серцем i душею сприймав Осип розмову поляка. Почув вiд нього багато нового й цiкавого. Був вiн i в Лондонi, де видає росiйський емiгрант Герцен газету "Колокол", закликаючи до боротьби з самодержавством. Довiдався, що Герцен пiдтримує рух, очолений Гарiбальдi, з волонтерами якого, очевидно, доведеться зiткнутися й їм. Бував спiвбесiдник Федьковича i в Петербурзi. Розповiв, що з заслання повернувся польський революцiонер Сераковський, який разом iз Чернишевським спiвробiтничає в журналi "Современник". Обидва вони приятелюють з українським поетом Шевченком, що зазнав тяжких переслiдувань росiйського ката-iмператора, а тепер перебуває в Петербурзi. Розповiдi поляка-офiцера засяяли новими iскрами в свiдомостi Федьковича. Тиснули приятелi один одному руки, умовившись, при нагодi, продовжити цiкавi розмови. Австрiйська армiя розташувалась в Ломбардiї. Генерал Урбан зупинився в Мiланi; його штаб розмiстився в будинку, в якому перебував у свiй час Наполеон Бонапарт, що переможно увiйшов у мiсто 1796 року, вигнавши австрiйцiв. Через три роки сягнув сюди полководець росiйської армiї Суворов, розбивши французiв, що ними командував генерал Моро. А тепер самовпевнений Урбан вирiшив, що йому доля судила стати спадкоємцем прославлених полководцiв. Австрiйська армiя по-завойовницькому вторгнулась на територiю П'ємонту. Тим часом вiйська Францiї та П'ємонту, об'єднавшися в Турiнi, пiдготувались до контрудару. Гарiбальдi вiд союзного командування одержав iнструкцiї переправитись з волонтерами на протилежний бiк Тичино й дiяти в тилу австрiйської армiї. За наказом командування австрiйської армiї 41-й полк мав зайняти стратегiчнi пункти в Ломбардiї, щоб вiдвернути небезпеку партизанських наскокiв Гарiбальдi, в той час, як основнi частини генерала Урбана зiткнуться з сардинською та французькою армiями. Термiново частина Федьковича, разом з iншими, вирушила залiзницею з Венецiї до Брешi. А звiдти маршами доводилося швидко перебиратися з одного пункту до iншого, бо почали активно дiяти альпiйськi стрiльцi Гарiбальдi. Увесь час зазнавали небезпеки залiзниця й телеграф. Не раз потрапляли в скрутне становище частини 41-го полку. Довелося Федьковичу з своєю ротою побувати в рiзних мiсцевостях мiж Медiоляном, Комо, Бергамо, Тревiлiо, уникаючи нападу гарiбальдiйцiв. Нарештi пiд Кассано в долинi Маргорабiя, де мiсцевi повстанцi приєднувались до волонтерiв, мала вiдбутися кривава сiча. Минали родини тривожної ночi. Стомленi жовнiри причаїлись, чекаючи нападу. Iм'я Гарiбальдi викликало велику тривогу. Адже вiн своїми одчайдушними атаками всюди сiяв панiку. Простеливши шинелю бiля похiдного намету. Осип присiв вiдпочити. Тривожна нiч огортала табiр. Темне небо спалахувало вiдблисками бою. Здавалося, вiн зловiсне наближався. Ось-ось дадуть команду пiдiйматися й ступати до бою. З ким i за що? В iм'я яких iдеалiв накласти головою? Чия рука веде цих знедолених, безправних людей у сiрих шинелях на смерть i калiцтво? Червоний пiдiймався з-за гори мiсяць, а вiтер, розтерзуючи мiжгiрськi далi, нiби стиха шепотiв: "Не свiти, круглолиций, не осявай поснулих бездольцiв, може, їм сняться рiднi оселi та журнi голоси матерiв, сестер i жiнок". Прокидалась трепетна думка, як сяйво вiдблискiв бою. Гостро насторожувалась уява, коли дзвiнкокопитно проносилися в горах вершники i стугонiла земля. Чи не гарiбальдiйцi? Трохи вщухала канонада, а думка ще гострiше й настирнiше обiймала простори, линула до рiдного Черемошу, квилила чайкою... Бiля намету пiд зорями неба Ломбардiї не в забуттi, а сповнений дум сидiв син гуцульського народу. Навколо нього поснули друзi-жовнiри. Як добрий батько, що доглядає дiтей, обходив вiн їх. Звиклi до муштри, полягали шеренгами, укрившись вiд нiчної прохолоди шинелями та тулячись один до одного. Поправляв шинелi тим, у кого вони позсовувалися. Робив це обережно, бо пiд кожною шинелею б'ється живе й наболiле серце. Десь недалеко знову розiгрався запеклий бiй. Його грiзний вiдгомiн стоголосе зазвучав у душi поета. Саме в таких обставинах у ньому прокидається спiвець жовнiрської недолi, що своїми простими словами торкається струн душi звичайної, приземленої людини. Без рицарської шпаги й баламутних серенад вривається вiн у жорстоку дiйснiсть, не копiюючи нi Гейне, нi Гете, нi Мiцкевича й Петефi. Чiтко нанизується слово до слова, як у тих сiрих шинелях туляться плечi до плечей. Не поезiя високого стилю, а голос зворушливої правди зазвучав у невимушених рядках вiршiв. Народжується поет жовнiрської скорботи, нацiональної гiдностi, який прославляє почуття пiд'яремної людини, розкриває її трагедiю. Вiн наскрiзь самобутнiй i лiричний, бо билося в потомлених грудях чуле серце. Тривожно перегортав у пам'ятi години, днi, роки. Сюди - пiд Кассано - у квiтневу нiч 1799 року приносив полковець Суворов славу альпiйського походу. З чим же прибув пiд Кассано пiдпоручик 41-го полку австрiйської армiї? Якою подiєю буде позначено його перебування в цiй славетнiй мiсцевостi? Мiсяць плив по зоряному небу, тьмяно освiтлюючи пишнi замки й руїни стародавнiх фортець. У їхнiх тiнях, мабуть, криються слiди, полишенi ще гренадерами Суворова. Може, й вони колись отак покотом лежали на цiй землi? Думки ятрились ранами, болiли народними болями. Риданнями душi наповнюються його думи, а слова в'яжуться в ритмiчнi сплетiння. Так дбайливий жнивар добирає колосок до колоска на рiднiй нивi. Свiтять невсипучi зорi в небi, обiймаючи обшири ночi. Десь i над рiдною Буковиною проливають вони перлове мерехтiння. Може, як i йому, сiять тривогу в материнське серце, не дають заснути. Наче дозорцi людської совiстi, миготять сузiр'я, ронячи чистi сльози на розтерзане вибухами поле бою. Ой думи ви, думи, - вiстуни тривоги й надiй! Збирав на цих просторах вашi зорянi жалi древнiй Данте - переможець пекельних мук. А тепер син гуцульської недолi засiває ними народжуванi вiршi, щоб iшли блукати по свiту, шукаючи притулку й привiту. У цю тривожну нiч народився перший український вiрш Федьковича. Нiчлiг Звiзди по небеснiм градi I по однiй i в громадi Як то любо заснияли, Де жовняри спочивали. А як зблiднуть тихо зорi, Свiтле сонце зiйде д'горi, Хто тогдi нам, бiдним, скаже, Де котрий з нас нинi ляже? Де хто ляже, божа воля, Є де спати, много поля, Є де голов приклонити, А зiрницi ймуть свiтити. Розбудженi канонадою, жовнiри пiдвелися. Рушницi з багнетами тримали в руках, чекають команди до бою. Не дочекалися. Вихором пронеслися гарiбальдiйцi, наробивши бешкету. Потрапили пiд удари сусiднi частини. Рота Федьковича не зазнала цього лиха. На ранок розповiдали про посiчених на смерть австрiйських воїнiв. А ще тихцем ширились чутки: частина пiд командою офiцера-поляка склала зброю, перейшла на бiк Гарiбальдi. Цi вiдомостi бентежно вразили Федьковича. * * * Генерал Урбан поставив 40-тисячну армiю на обороннi позицiї, намагаючись зосередити в єдиний кулак частини, деморалiзованi безнастанними нападами Гїрiбальдi. Враховуючи пiдупалий дух австрiйської армiї, сардино-французькi союзники пiдготувалися до рiшучого удару на пiвденних пiдступах до Мiлана пiд Маджентою. Великий бiй, що в ньому брали участь десятки тисяч з обох бокiв, закiнчився кривавою поразкою австрiйської армiї. На щастя, резервна частина, в якiй служив Федькович, так i не була виведена на поле бою. Але вiн чув, як здвигалася земля вiд артилерiйських обстрiлiв, спрямованих на австрiйськi позицiї. Смертоносний гул потрясав повiтря, освiтлювались вiд вибухiв околицi й палахкотiло небо. Довелося Федьковичу з своїми жовнiрами кiлька днiв пiдбирати поранених та хоронити забитих. Засiяне трупами та покалiченими вояками поле спускалося схилом до рiчки. На березi найбiльше було поранених - мабуть, повзли до води тамувати жагу. Дехто востаннє в своєму життi напився з щедрого плину чужої рiчки. Мiсцями хвиля змивала з берега кривавi плями. Чия то кров? Iталiйця, чи француза, чи, може, гуцульського бездольця? Ось поруч людей конаючий кiнь. Його наповненi сльозами очi наче увiбрали в себе жахливе видовище бою. А обiч поранений офiцер пробує звестися, але не вистачає сили. Груди й лице геть закривавленi. Осип пiзнає того, що погрожував йому в вагонi. Поруч шабля, якою вiн хизувався та нахвалявся рубати всiх. Лиха доля спiткала зухвальця. - Врятуй, камраде, не дай загинути... - благав. - Врятую, бо це мiй обов'язок, - Осип узяв на свої плечi пораненого. Та ще й шаблю його пiдiбрав. Довелося пiдбирати загинулих воїнiв i сардiнсько-французької армiї. Ось французький гренадер лежить бездиханне впритул з австрiйським жовнiром. Наче побратала їх смерть на полi бою. А ось молодий воїн у гарiбальдiнськiй червонiй сорочцi. Груди простреленi, лежить горiлиць, наче гордiсть воїна з табору Джузеппе не залишила його i по смертi. Пiзнав юнака i наказав Федькович поховати його з честю, а топiрець з портретом Гарiбальдi вiддав Михайловi Дучаку, наказавши зберiгати його. На ранок наступного дня Осип iз своїми друзями садив кущ троянди поруч свiжої могили загиблих. Iз-за узгiр'їв пiдiймалося, наче кров'ю мите, сонце, поволi описуючи своє коло. Трiпотiло пiд його промiнням листя пошарпаних набоями дерев, i десь обзивався кличним голосом приальпiйський птах, може, збирав до гнiзда розполоханих дiтей. Увечерi до похiдного намету з'явилася скорботна муза, народжувалась пiсня "Пiд Маджентою". Простими словами поет висловлює вболiвання за всiх загиблих, що їх австрiйська вояччина поставила перед лицем смертi та ганьби. Не звеличує спiвець тупоголових генералiв, не прославляє цiсарське благоденствiє, не схиляє голову перед габсбургським троном. Бо полягли ж на полi бою гуцули, словени, чехи, батькiвщину яких топче жандармський чобiт. Сльозами i кров'ю скропленi слова народженої пiснi: Гей у полi, у полi Там лiтають соколи; Летя лiтають, сумненько гукають, Аж мене серце болить. Ой серденько, серденько, Чого ж тобi тяженько? Канони 49 грають, кулi заспiвають, Най ти буде раденько. Буде, буде раденько: Буде рано-раненько Сонце сходити, перестанеш жити - Гуляй, гуляй, серденько! Ой сонечко сходило, Туманами ся вкрило; Канони грали, кровйов розливали, Аби ся не дивило. Подиви ж ти си, мати, Та на нашi кабати 50. Вся кабачина - то кров, то калина, - Ци-с мня годна пiзнати? 49 Гармати (нiм.). 50 Мундири, шинелi. На поразку австрiйської армiї пiд Маджентою вiдгукнулися часописи багатьох країн. Братерським перекликом з вiршем Федьковича пролунав у Петербурзi голос Чернишевського, який друкував вiдомостi на сторiнках "Современника": "4 июня (23 мая), в день битвы при Мадженте, совершенное торжество волонтеров: войска Урбана, разбитые и рассеянные, поспешно отступали в зтот день на юг, а Гарибальди, преследуя их, занимал уже Бергамо... Но если бы 20 000 человек, выбывшие из строя под Маджентою, были австрийцы; но австрийцы только командуют войсками, а эти войска, в которых солдат бьют десятками тысяч, состоят наполовину из единоплеменных нам славян"... Це був голос революцiйної демократiї, до якої належав тодi й Шевченко, що повернувся з заслання. Не пощастило генераловi Урбану в'їхати на бiлому конi в столицю П'ємонту. Заспотикався на всi чотири його бiлогривий. Насмiялася доля над бравим прислужником габсбургського трону. А все той демонiчний Гарiбальдi накоїв. Може, й добув би перемогу командуючий австрiйською армiєю, виступаючи як на парадi пiд час сутички з Кавуром i Наполеоном III. Та взявся десь на бiду той вояк з волонтерами, напоєними iдеями революцiйного визволення. Довелося Урбану не тiльки залишити землi П'ємонту, а й вiдiйти з поля бою на закривавленiй Ломбардiї. На венецiанськiй землi, в районi Верони, знову згрупувалися недобитi австрiйськi полки. А 41-й полк увiйшов у саму Верону. Сходилися, як i ранiше, бiля казарми побратими. Якою рiдною тепер здавалася їм гуцульська пiсня! Спiвали й плакали. Плакали й спiвали. Добирав мотив Осип i до створеної ним спiванки "У Веронi", її завчили побратими. Сумним гуцульським стогоном озивалася казарма: У Веронi, гей на брамi каменiї, Там стояли три жовняри молодiї. Оден спер си на поручу, задумав си, Дрiбненькими сльозочками заплакав си; Другий його до серденька пригортає Та й до нього iзтихонька промовляє: "Ей не тужи, брате милий, не жури си! Красно, мило в Iталiї, подиви си! Землю трави шовковiї укривають, Соловiї голоснi не втихають". "Добре тобi, любий брате, говорити, Коли ж менi в чужiм краю горе жити Горе ж менi в чужiм краю пробувати, Прийде з жалю великого погибати. Бо хоть красно в Iталiї, лиш би бути, Таки годi краю свого ба й забути..." Подає голос i третiй жовнiр, слухаючи розмову своїх землякiв: Не жури си, брате милий, брате любий! Бо сли ми в Iталiї не помремо, То ще ми си в нашi краї повернемо. За гуцульським звичаєм ставали колом жовнiри, кладучи руки на плечi братiв. Приєднувалися до цього кола словенцi, що теж входили до команди Федьковича. Вiн був дуже схвильований, поглядав на годинник. - Велено цю нiч не роздягатися й бути готовими до бою! - повiдомив. Наче закам'янiли жовнiри в зiмкнутому колi. Запанувала тиша, здавалося, чути було биття сердець пiд забрудненими кабатами. То грiзна тиша, грiзнiша вiд гарматних пострiлiв. Жовнiри почали обiйматися й прощатися, загомонiли разом. - Коли живий будеш, брате, то передай рiдним... - Не забудь навiстити... - Сли загину, то здiйми з мене оцей хрестик i передай... - Живим будеш, зустрiнь мою дiвчину... - Прощай... - Не пом'яни лихом... Наче загальну присягу висловлювали жовнiри його спiванкою: Горе ж менi в чужiм краю пробувати, Прийде з жалю великого погибати... Не доспiвали, бо раптово потрясли вибухи повiтря. Розiгрався бiй. Минали хвилини в чеканнi несподiванок. Вiдблиски бою осявали принишкле в нiчному мороцi мiсто. * * * У бою пiд Сольферiном 24 червня союзники остаточно розгромили австрiйську армiю. Тут полягло 2198 жовнiрiв i 94 офiцери; поранених нараховувалось 10307 жовнiрiв та 500 офiцерiв. Небагато залишилося знамен австрiйської армiї, а тi, якi збереглися, мали жалюгiдний вигляд, а поруч з'явилися бiлi прапорцi - ознака перемир'я. Армiя союзникiв увiйшла в столицю звiльненої Ломбардiї Мiлан. Поразка австрiйських вiйськ викликала пiднесення у всiх феодальне роздрiбнених землях, навiть сягнула до Папської незалежної держави. Гарiбальдi не складав зброю, до нього приєднувалися iталiйськi повстанцi, виступаючи проти королiв та герцогiв. Тому Кавур i Наполеон III поспiшили заключити мир з Австрiєю. 11 липня 1859 року пiдписано мирну угоду в Вiллафранке, за якою австрiйський iмператор передав французькому Ломбардiю. А той у свою чергу подарував її П'ємонту. Нiцца i Савойя вiдiйшли пiд владу французiв, а Венецiя залишилась за Австрiєю. Гарiбальдi, назвавши цей мир ганебним, поспiшив на допомогу повсталим у Флоренцiї, що була столицею окремої клаптикової держави Тоскани. Розгорнувся визвольний рух, очолений Гарiбальдi. Вiдiбравши найхоробрiших у славетну "тисячу червоних сорочок", вiн всюди з'являвся на допомогу повстанцям, здiйснюючи свою давню мету об'єднання Iталiї. Залишки недобитої армiї Урбана поверталися до Австрiї. Пiшли ешелони на схiд. В одному з них поїхав до Вiдня в складi 41-го полку пiдпоручик Осип Федькович. Байдуже йому до пiдупалого австрiйського патрiотизму, бо свiдомий був того, що пiд його оболонкою криється нацiональне гноблення народiв, пiдвладних коронi Габсбургiв. Стогнала пiд їхньою всевладною рукою й рiдна Буковина, незважаючи на запроваджену Францом-Йосифом конституцiю. Всiма помислами линув Осип до поневоленої своєї батькiвщини: В мiстi Гуманi на золотi банi Сидить сокiл сивесенький: - Куди ж ти їдеш, поручику пане, Федьковичу молоденький? - Їду я, їду з гори Чорногори За бистрiї за рiченьки; Гей на день добрий, жовнярський суборе, Ви славнiї козаченьки! - Бог дай здорове, поручику пане, Федьковичу молоденький; Просимо тебе, ой просим тя з нами, Сiдай на мед солоденький. - Ой не прийшов я до вашого двору На меду си пити, Але-м приїхав славному субору Спiваночку заспiвати. Бо моя мати мене породила Та де вiрли воду пили, Та й спiваночок мене научила... Розгулювала думка й на Чорногорi, i в Довбушевi печери зазирала, линула й за днiстровi хвилi. А там - Дiвча квапить до керницi, думку си спiває, I вiвчар там молоденький бiлi вiвцi кличе... Уявляв себе мандрiвним лiрником, що ходить вiд села до села, провiщаючи пiснею народне визволення. Скинути б оцю набридлу зелено-сiру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнiрську неволю. Зупинився ешелон у Вiднi. Не зустрiчали тут галасом потерпiлих воякiв. Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висiли з ешелонiв. А звiдти маршем до Чернiвцiв. * * * Ось вона, в думах омрiяна Буковина. Принiс Осип у рiдне мiсто незрадливi почуття, а з ними народжений у походах сувiй вiршiв, пропахлий жовнiрським потом. Вiдшукав на кладовищi могилу сестрицi Павлини, став на колiна, припавши до темно-зеленого барвiнку. Повертаючись у мiсто, завагався. Не мiг поспiшати до батька, бо при згадцi про нього ставало тоскно й боляче. Продали мня ляхи в нiмецькi некрути, Втопили ми долю, втопили мiй свiт... Вирiшив зупинитися в готелi. Тут могли мешкати лише грошовитi офiцери, до яких не належав пiдпоручик Федькович, бо не мав родової маєтностi, а все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бiдним жовнiрам. До того ж тепер, коли полк перейшов на постiй, офiцерам сплачували лише половину, бо поразка в тяжкiй вiйнi позначилась на фiнансовому становищi держави. Жити в казармi Осип не хотiв, бо її сiрi стiни тягарем лягали на душу. Доведеться перебувати в скрутi, заборговуватись, але в готелi лiпшi умови для вiдпочинку та лiтературної працi. У першi днi ходив, оглядаючи мiсцевiсть, що викликала спогади раннього юнацтва. Зупинявся на березi Пруту, де вперше зустрiв химерну дiвчину. Народжувалися вiршi, в яких воскресали хвилини незбагненної колись каламутi пробуджуваних юнацьких почуттiв. Сiвши на каменi, дiстав з кишенi жмуток вiршiв, перечитував їх. Його роздуми обiрвала постать, що зринула перед ним. Похапцем заховав зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фiскал? Найбiльше їх треба стерегтися в рiдному краю! Адже поверненi з iталiйського походу мають бути пiд недремним оком державної пильностi. Нi, це не такий. Адже у виразi його синiх очей приязнь, поетична замрiянiсть. Розкiшна темнувата шевелюра доповнювала вроду незнайомого. - Пробачте за нескромнiсть, пане офiцер. Дозвольте вас дещо запитати, - смiливо, з доброю усмiшкою звернувся той. - Прошу, - здивовано поглянув i звiвся на ноги Осип. - Вперше зустрiчаю офiцера, що самотньо читає на березi Пруту. Мабуть, пан повернувся з iталiйського походу? - Так. Але для чого це вам? - Насамперед будьмо знайомi. Я професор мiсцевої гiмназiї. Ернст-Рудольф Найбавер. - Ваше iм'я чув, - подав Осип руку. - Радий знайомству. Пiдпоручик сорок першого полку Гординський-Федькович. - Це прiзвище менi вiдоме. У мiстi знаю службовця Гординського-Федьковича... Може, то ваш родич? Осип звернув на iнше: - Мiстом Чернiвцi я давно зачарований. Ваблять мене мальовничi краєвиди Пруту... - Чую у вашiй душi поета. Це менi приємно. Швидко зав'язалась мiж ними розмова. Спiвбесiдники знайшли багато спiльного в поглядах на поезiю. Професор запросив Осипа завiтати до нього в недiлю, обiцяючи познайомити з цiкавими людьми. Разом пiшли вулицями. Розпрощалися бiля будинку Найбавера. * * * Минуло кiлька днiв перебування в Чернiвцях. Вагаючись, пiдходив до будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрiчi з ним. Прикро й боляче ставало вiд невтiшних спогадiв. А мати де, чи воркує сивою голубкою? Може, на щастя, вона теж прибула в Чернiвцi? Уява малювала зустрiч з нею. Ось вiдчинить дверi й почує її голос... У повнiй формi офiцера, з шаблею при боцi прибув до батька. Привiтавшись, зупинився бiля порога, оглянув кiмнату. Нiщо тут не нагадувало про перебування рiдної неньки. Скинув шаблю, повiсив на кiлочок i зупинився. Батько ступив кiлька крокiв назустрiч. Але холодний, докiрливий погляд сина зупинив його. Зiтнулись позирками, наче блиснули шаблi. Владний, сухий погляд Адальберта, яким вiн завжди пiдкоряв сина, цього разу не мав успiху. - Прошу сiдати, сину, давно не бачились, - розгублено промовив Адальберт. - А мати де, що чути вiд неї? - Про матiр потiм. Як ся маєш? Я все чекав листiв од тебе... Розумiю, мабуть, походи, служба... - Я писав до матерi. - Мати - то само собi, а батько теж у тебе є... - Так. Я не безбатченко. - Авжеж... Осип сiв, допитливо дивився на батька. Холодом повiяло од стiн, оздоблених мiщанськими дрiбничками. А в думках зринали згадки про той день, коли батько запровадив у жовнiри. Дивлячись на похмурнiле чоло сина, обiзвався батько; - Приємно бачити тебе в цьому мундирi. Розкажи про похiд. Осип мовчав. Кожне батькове слово викликало в ньому жаль i образу. Хотiв багато говорити, висловити великий бiль за долю матерi, за своїх нещасних сестер. - Чого мовчиш? Чи, може, ти не вважаєш мене за рiдного?.. Осип нi пари з уст. Замовк i батько, похиливши голову. Минали хвилини напруженої мовчанки. Осип звiвся з-за столу, походив по кiмнатi, зупинився бiля вiкна, дивлячись на вулицю. Звiвся й батько. Осип причепив шаблю, взяв кашкет, швидко вийшов на вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що вiдкривало перед ним далекi обрiї. ГЛАВА ЧЕТВЕРТА _ ДАЛЕКI ОБРIЇ _ Здавалися вже пройденими жовнiрськi шляхи. Давнi мрiї поволi браталися з надiями. Добре навчився розумiти цiну дружби, але не квапився, щоб не зазнати зневiр'я та розради. Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може, цьому сприяла їхня спiльна любов до поезiї. Незабаром Осип став вiдвiдувати гурток мiсцевої iнтелiгенцiї, що збирався бiля освiченого й талановитого професора, який при нагодi декламував "Lieder aus der Bucovina" 51. Заохочений успiхом приятеля. Осип зачитав i свої вiршi, вразивши присутнiх приємною несподiванкою. Виявила захоплення ними й присутня на зборах Емiлiя Марошанi. Її, наче стиглi тернини, очi випромiнювали радiсть i тривогу. Осип вiдчував на собi її допитливий погляд. Емiлiя сiла до фортепiано, грала й спiвала, її молодий голос лiрично звучав у виконаннi нiмецьких романсiв. Здавалося, що вона змагалася з поетами, щоб довести й свою причетнiсть до шанувальникiв музи. 51 "Пiснi з Буковини" (нiм). Нарештi вийшов i Осип на середину кiмнати й заспiвав гуцульську пiсню. Вперше в цьому салонi прозвучала самобутня, грайливо невпинна пiсня. Приємним, звучним баритоном виводив спiвак народнi мотиви. Ще бiльше зацiкавила присутнiх розповiдь учасника iталiйського походу. Пригоди подорожувань, бої на полях Ломбардiї, Верона, Венецiя - все це поставало мальовничими картинами в розповiдi учасника iталiйського походу. В Емiлiї, що знала про Ломбардiю з недавно прочитаного роману Стендаля "Пармський монастир", виникли запитання до офiцера. Але боялась стати подiбною до школярки. Тодi рум'янцем фарбувалося її обличчя i вона затискувала губи, чекаючи слушного часу. В цей мент один iз присутнiх швидко пiдiйшов до Осипа й почав обiймати його, примовляючи: - Брате дорогий! Ти порадував нас народною пiснею та чудовою розповiддю! То був Антiн Кобилянський, який походив зi Схiдної Галичини. Не закiнчивши навчання у Львовi, прибув недавно в Чернiвцi продовжувати освiту i виступав тут великим прихильником рiдної пiснi й лiтератури. В його блiдому загостреному лицi, обрамленому пасмами довгого волосся, свiтилось натхнення. Осип захопився розмовою з Кобилянським, не помiчаючи того, як невдоволена Емiлiя вiдiйшла i почала виконувати танки пiд награвання Найбавера на фортепiано. Але найзапальнiше вона завихрилась, коли став до танку вродливий пiдпоручик. Пiзно повертався Осип, несучи враження од зустрiчей, а з ними й прощальний погляд Емiлiї. Поруч iшов Кобилянський, пiдбиваючи його на вiдвертiсть. Прощаючись, Федькович прочитав ще напам'ять кiлька своїх вiршiв. То були жовнiрськi поезiї. Вони вразили простотою i народною пiсеннiстю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував на Буковинi спiванок та коломийок. Розмова зблизила з ним Осипа. - Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв i порадитись, - з цими словами Кобилянський розпрощався, домовившись про побачення в його квартирi, де сусiдкою мешкала й Емiлiя Марошанi з своєю матiр'ю. Поразка австрiйської армiї у вiйнi пiдiрвала основи владицтва Габсбургiв i вплинула на пiднесення нової визвольної хвилi. Чернишевський i Сераковський на сторiнках "Современника" подавали докладну хронiку полiтичних подiй, сповiщаючи про пробудження пiдвладних Австрiї народiв. Вони популяризували iм'я угорського революцiонера Кошута i його однодумця Петефi, який загинув у бою за долю свого народу. Цi iмена ширились серед передової iнтелiгенцiї. Не раз чув їх Осип, ще будучи в походi. Новi його друзi теж прославляли мужнiсть народних героїв. Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який познайомив його з друзями. Серед них визначався смiливими думками Кость Горбаль - однолiток Кобилянського, походженням з Тисьменцiв. На Буковинi вiн заробляв приватними уроками й складав iспити в Чернiвцях на атестат зрiлостi. Кость виявив себе начитаною людиною, мав бiблiотечку, в якiй на почесному мiсцi тримав "Вiнок русинам на обжинки" Iвана Головацького та iншi видання, що ними визначився початок лiтературного вiдродження на Захiднiй Українi. Осип мав нагоду почути багато цiкавого в колi патрiотичної молодi. Тут вiн довiдався, що у Львовi iснує лiтературний гурток студентiв, про намiри письменника Богдана Дiдицького видавати нову газету "Слово". Одного зимового вечора друзi сходилися на квартирi Кобилянського, Осип поспiшав, сподiваючись зустрiти там Емiлiю. Наче вгадала вона його бажання, вийшла назустрiч. Заснiжена вiд помiрної метелицi панна стояла бiля кипариса, що одинаком вирiс бiля дому i визирав чужинцем, прибулим з сонячного пiвдня. На фонi бiлих заметiв Емiлiя здалася якоюсь привабливою прикрасою тiєї гiрки, на якiй стояв будиночок. - Добривечiр, пане офiцер, - обiзвалась стиха вона, посмiхаючись. - Не сподiвався такої приємної зустрiчi, - Осип вiдчув у руцi панни приємну теплоту, а в її очах читав розважальну жiночу пустотливiсть. - А я сподiвалась на цю зустрiч. Навiть бажала її, - усмiшка й вiдвертiсть панни заiнтригували Осипа. - Радий, що справдилась ваша сподiванка. - Знаю, що в домi чекають на вас. Але... - Але не поспiшатиму, якщо це буде приємно для вас. - Можете догадатись самi, - Емiлiя знадливо посмiхнулась до Осипа. - Пiдемо назустрiч цiй заметiлi. Скорився панночцi. Та й не мiг противитись їй, що iнтимно заворожувала теплою щирiстю, дотепами та жартами. Наче вона збагнула таємничi порухи душi армiйського офiцера, що пiсля суворих