зупинився, полинувши думкою до рiдного Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерiї Треба поспiшати на її клич. Багато лiт не бачив страдницю. Скорiше б зустрiтися з нею, принести до рiдного порога свої не розгубленi по чужинах почуття. Але треба ще затриматися в Чернiвцях, щоб формально зняти з себе католицьке вiросповiдання та з'ясувати справу з наданням пенсiї. Вiдмiряв останнi кроки багатолiтнiх жовнiрських поневiрянь. А в головi зринали запитливi роздуми: Голубко-серце, надiє, Куди ти знов ся зриваєш? Куди летiти гадаєш? Не видиш, буря як виє? Голубко-серце, надiє... ГЛАВА П'ЯТА _ ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА _ Про що це гуторять краяни, з якими подорожує до Сторонця? Спочатку не вникав у тi розмови, бо увагу полонили веснянi краєвиди, торжество перемоги в природi, де все живе буяло i квiтло. Скаржились вони на урядовцiв та помiщикiв, якi пiсля дарованої цiсарем конституцiї ще бiльше посилили гноблення трударiв. - Хто стерпить треклятi сервiтути 55? 55 Повинностi, загарбання чужої власностi. - Та цур їм! - Купаємо си щоднини нашими плачами. - Тото є наша гуцульська правда... - За користування лiсом та пасовиськом вiдбирають чинш вiвцями, салом, грошима. - Терпи, куме, аби живий був. - То-то вже нажиюся... - Був колись Лук'ян Кобилиця, кликав до гаразду. - Замордували, а тепер мордують кожного. На нашi цяти 56 не зважають... 56 Сльози. Розмова краян обволiкала туманом радiсть повернення. Подорожуючи, вiн пiзнавав давно вiдомi двори, оселi, спостерiгав, як за чотирнадцять лiт похилились будiвлi та огорожi. Зупинилися на горi Нiмчич. Знявши з голови кашкета, Юрiй зором вимiрював роздолля, де легкокрила блакить залягла серед гiр, а низини пишнобарвним вiнком перевито. Не одягаючи кашкета, спускався до Черемошу, низько вклонився йому, наче зустрiв незрадливого друга, якому можна довiрити найсокровеннiшi таємницi душi. Тепер кожен крок подорожi приносив спогади ранньої юностi. Нарештi заструменiла в пiдгiр'ї течiя Путилiвки, наче вливала молоду силу в натомленi груди. А ось i рiдний Путилiв, нiби прилiг у затiнку обвiшаний торбинами стомлений жебрак. Зупинився Юрiй бiля рiдного обiйстя, оглянув його i пiшов до хати. Стара згорблена жiнка розпростерла руки для обiймiв, благальним голосом обiзвалась: - Сину мiй... Синочку любий! - Матiнко рiднесенька! - Осипку мiй... - Нене, не звiть мене Осипком, я тепер Юрiй! - Не знаю, як це? - мати розвела руками. - А Юрiй - це ж вигадане? - Записався на православного Юрiя. - Того правдишнє гуцульське iм'я. Най буде. Оце ж i свято весняне Юрiя уже вiдбуваємо. Вiдай, зголоднiв у дорозi. Сiдай поїсти. Юрiй скинув з себе вiйськову одежу, недбало жбурнув її до порога. - Дiстаньте, нене, зi скринi мiй давнiй гуцульський сардак. - Хотiла б помилуватися тобою в цiсарськiм кабатi. - То, нене, моя жовнiрська недоля. Тим часом у хату зайшов чоловiк, несучи оберемок дров. - Це наш наймит Юзько! - пояснювала мати. - Добрий, як рiдний. Доглядає все господарство. - Юзько?! - перепитав Юрiй. - Так, це я! - вiдповiв, випроставшись, чоловiк. - Де ти в бога взявся? Гадав, що десь у мандрах запропастився. А ти живий, нiвроку. - Привела мене доля, друже, до твоєї хати. - Нене, - звернувся Юрiй до матерi. - Вiднинi най Юзько буде не наймитом у цiй хатi, а моїм другом, бо доля давно нас поєднала. Неждане свято завiтало в хату Федьковичiв. Мати не вiдступала вiд сина, голубкою вуркотiла бiля нього. - Прошу тебе, Юзьку, цими ж днями заклич гуцулiв, що були зi мною в походi. Коли живий Михайло Дучак, то вiдшукай i запроси його. - Живе не близько... Тиха радiсть повивала прибульця до рiдної хати. Оглядав свiй гуцульський сардак, наче якусь коштовну знахiдку. Я ж бо тебе не зверчуся, Руський мiй сардаче! Тепер аж я заспiваю, Тепер аж заплачу, Бо маю я в що утерти. Широкiї поли. Не скину тя, мiй сардаче, Нiколи, нiколи. * * * Чепурила, як до свята, мати хату, люб'язно поглядаючи на сина, що сидiв на лавi, ладнаючи свою давню флоєру. - Коби невiсточку мала, заквiтчала б, гейби святкову ялицю, посадила обiк тебе, Юрасику, та й нiжки їй у зiллячку скупала. - Не кажiть такого, мамо. - Оженися, синку. Оженися, бо я вже не годна в катi лад дати. - Не печальтеся, нене. Дiвчини в мене нема... - Ходив по свiтах i не знайшов? Бiдна моя голiвонька, соколику рiдний. Журливi слова матерi обпiкали Юрiя, викликали зворушливi спогади. На подвiр'ї почувся тупiт коней. Незабаром дверi розчинилися, i Юзько ввiв до хати цiлу ватагу по-мисливському зодягнених людей. То все давнi друзi Юрiя. Прибули вiтати й, за гуцульським звичаєм, привезли меду, вина та печеної дичини. Задзвенiли топiрцi й крiси, гомоном сповнилася хата. - Добридень, пане господарю! - Низький уклiн! - Хай добро жиє у цiй свiтлицi! - Щоб ся не переводили хлiб та добрi звичаї! - Спасибi! - Юрiй обiймав друзiв, - Сiдайте до столу, любi! - Вiтаємо й зичимо щастя! То все були бiднi гуцули, що зазнали i жовнiрської недолi, й поневiрянь. А були й такi, якi зналися з Кобилицею, за що скуштували букiв. Це тi, хто не корився владi помiщикiв та не забував Довбуша. З кола ступив наперед трохи згорблений, уже немолодий гуцул. Юрiй вийшов йому назустрiч i мiцно обняв. - Михайлику мiй, славний Дучаку! Щасливий зустрiти тебе в рiднiй хатi. Не забув мене, не забув дружби в iталiйському походi? - Не так ми-сь любили, щоби ми ся забували, товаришу милий. Вiзьми подарунок. Зберiг його, як велiв ти, друже! - Дучак подав Юрiю топiрець з вирiзьбленим портретом Гарiбальдi. - Пiзнаю цей топiрець. Пригадую i поле ломбардiйське. Побратими розглядали топiрець, а Дучак розповiдав, як вiн його берiг до зустрiчi з Юрiєм. Всi чотири вiтри най розкажуть про тi подiї. Тiснiше сiдали побратими, слухали розповiдь Юрiя про жовнiрськi походи. Дзвенiли келихи, й виривалася з обiймiв пiсня журби: Що ж того за диво, Що ми п'ємо пиво Ворогам на смуток, Нам на добрий скуток... Хтось подав думку прогулятися на конях у гори. - У гори, у гори! - пiдхопили iншi. Помчала ватага вершникiв. Перед вiв Юрiй. Поруч мчав Юзько, наче джура за ватажком. Виходили з хат гуцули, вiтали вершникiв. - Поїдемо аж у Розтоки до нашого побратима Олекси Чернявського! - Того, що мiст побудував через Черемош? - Того ж! Ночували в новiй хатi Олекси Чернявського. Коли поснули побратими, Юрiй ще довго слухав розповiдi Олекси про побудову мосту через Черемош. Вранцi, коли попрокидались побратими i сiли снiдати на запрошення господаря, Юрiй прочитав вiрша "До мого брата Олекси Чернявського, що збудував мiст на Черемошi у Розтоках". Мостив мiй братик мости З бiлої риби костi, З каменя дорогого, З персня золотого. Мости, брате Олексику, Мости ти, мiй друже, Єднай нашу Буковину З Червоною Русев 57 Най Черемош запiнений, I Чорний, i Бiлий, Iз братiю iз руською Нас бiльше не дiлить. Най возьмемся однов силов До одної справи: Добувати батькiвської I волi, i слави... 57 Так тодi звали Галичину. Повiдав Юрiй друзям про мости... Вiднинi хай навiщає брат свого брата, користуючись не бродом, а мощеним переходом. Хай провiсники визволення прибувають новозбудо-ваними мостами i ведуть до свiтла людей та до щастя. Щоб сходились до тих мостiв i верховинцi, й пiдгоряни. Хай будувать мости простягають трудiвнi руки i буковинцi, i галичани, i надднiпрянцi, та й брати вiд Дону до Волгиi Може, тими мостами гуцульська правда вийде на широкi простори свiту. Залишаючи гостинну хату Олекси Чернявського та його подвiр'я, Юрiй ще раз ступив на мiст, перейшов ним на той бiк Черемошу, та й коня свого перевiв. Най загостить з того боку На наше подвiр'я Руська щирiсть... Слiдом за Юрiєм перейшли мiст побратими, ступили на галицьку землю, привiтали її. * * * Журилася мати, дивлячись на сина: - Все з тими вiвчарями знаєшся, десь з ними їздиш. Чого не женишся? Не годна я вже. З жалем поглядав вiн на сиву голубку, слухав старече воркотання, а думкою линув далеко за обрiї. Не знала мати, де вiн блукав. Не знали про це i його побратими. А вiн помандрує аж до Черемошу, сяде на березi, слухає, як хвиля шепоче, миючи крутi береги. Наче прагнув збагнути мову розвихрених водограїв, линув думкою за хмариною, що поринала вiддзеркаленою в хвилях. А навколо шумлять дуби, неначе розмовляють козацькi дiди, статечно даючи поради. Чується вiдгомiн чорногiрських верховин. Раптово розвiяла мереживо мрiй дараба, що понеслась по водi. Спiвучий голос водiя-керманича покотився вiдлунням по берегу. Забiсилися хвилi, б'ючись об дарабу, стогнали, шаленiли, кидаючись на берег, рвали пiдмитi корiння дерев. А керманич владно тримає стерно, ще й приспiвує. Несеться в простiр та пiсня i тоне в стрiмкiй глибинi. Про що вiн спiває, яку казку складає в змаганнi з хвилею прудкою? Як казка, народжується тодi балада. Слова обiймаються з хвилею, з просторами пiдгiрського роздолля. Керманичу молоденький, Серденько -соболю! Возьми мене, керманичу, На воду з собою Та занеси копець свiта! Копець свiта, брате, Занеси долiв водою. Щоб тут не бувати... То залягає хвиля, то знову брижиться, словами вимережує благання, не вiдстаючи вiд плину дараби. Реве, гуде наш Черемош - Керманич не чує: Усе далi та все далi Дарабу кочує... Стомлений повертався додому. Зустрiчала на порозi мати, дивувалася з поведiнки сина, читала тривогу в його задумливих очах. Питала й не допиталася про його довгi блукання. А вiн усе писав щось у листах до Львова. Одержував звiдти журнали. А в журналi "Мета" незабаром читав i свою баладу "До керманича". Добре було б видавати такий часопис на Буковинi. У Чернiвцях виходить "Буковина" нiмецькою мовою. Писав Юрiй до Танячкевича: "Iнодi в Чернiвцях був я в редактора "Буковини". Не одно ся там говорили, а нарештi прийшли до того, чи би не могла на нашiй Буковинi одна руська часопись, от, напримiр, як "Вечерницi", виходити. Професор Найбавер казав, що вiн мiг би зараз концесiю дiстати, сли би я ся редактором тої часописи обiбрав. Я знов йому казав, що мушу ся вперед з тобов порадити". Думка про перiодичне видання рiдною мовою була пiдтримана багатьма. Юрiй одержував про це листи зi Львова, Тернополя та iнших мiст. А Танячкевич писав: "Прийшов час, що справдi давню мисль про видання нашого рiдного письма в Чернiвцях дiлом об'явити маєм! Братику мiй! Тут треба великого приготовлення i роздумування". Деякi подiї вiдволiкали цю справу. Багато брав на себе громадських обов'язкiв Юрiй. Виникли ускладнення в його особистому життi. * * * Все частiше й частiше прибували до Юрiєвої хати гуцули, приносили свої жалi, скарги. Слово "сервiтути" звучало в їхнiй мовi, як прокляття, як пуга, що дошкуляє по живому тiлi. Нужденнi, пiдневiльнi, хилили вони свої трудiвнi плечi, не знали, де шукати захисту й порятунку. Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну скорботу. Дехто приводив дiток у подертих киптариках. - Заступися, синку. Ти письмо знаєш i бував по свiтах. - Кажуть про сервiтути. Бо нiкому захистити нас. Пан за пана тримається, наче п'явка за п'явку. А ми самi, темнi. Падали ниць прохачi, ловили руки, щоб поцiлувати. Навчили й дiток цiлувати руки. - Не кланяйтеся нiкому, гуцулиi Не цiлуйте рук! Подивiться! Адже нашi гуцульськi гори не хиляться перед хмарами! - Синку наш, не нам ся рiвняти до гiр. Ми зрадженi свойов долев. - Топiрцi треба мiцно тримати в руках, щоб не зраджувала доля, - запитливо поглянув на прохачiв Юрiй. - Або ми знаємо... Потупилися нашi топiрцi, не годнi й горобцiв полохати. Гуцульськi сльози проймали жалощами серце поета. Вiн давав їм поради, писав суплiки. Щонедiлi навiдували його делегати з околишнiх сiл, приносячи нерадiснi вiстi, а з ними й душевнi муки. Брався писати новi твори. Не завжди закiнчував їх, вiдкладав надалi. Львiвськi приятелi зверталися з листами до Юрiя, закликаючи надсилати написане. Але Федькович вiдповiдав: "Треба, мабуть, кобзу на клинок повiсити, а самому ся до цiпа та до коси узяти, щоб робити..." Цими словами хотiв сказати, що є справи, якi вiн не може вiдхилити вiд себе. Ставав захисником гуцульської правди, що спокiй i час забирає. Сумними рядками зазвучали поезiї. Тепер з жовнiрської неволi переселявся в свiт гуцульської бiдняцької долi. Так з'явилася поема "Дезертир", написана за живими переказами побратимiв. Епiграфом до неї поставив Шевченковi слова: А я так мало, не багато Благав у бога - тiльки хату, Одну хатиночку в гаю. Вiдкладав до слушного часу закiнчення поеми. А тим часом несподiване лихо увiйшло в оселю Федьковичiв. Невеселими були новорiчнi свята, коли Путилiв спiткала пошесть тифу. Не встигав панотець правити служби по померлих. З'явився вiн з кадилом i в хату Федьковича, коли померла його мати в сiчнi 1864 року. За народними звичаями вiдбувався похорон. А трембiтарi зiйшлися не тiльки з рiдного, а й з навколишнiх сiл. Принесли вони свої жалi та пошану до цiєї хати, де народився i жив захисник гуцульської правди. Коли затрембiтали, то й гори обiзвалися смутком, наче то плакала гуцульська доля, сльозами i кров'ю кроплена... На кладовищi став на колiна Юрiй, обiймав свiжу могилу, заквiтчану ялицею. Звiвшись, обiйшов заснiженi могили своїх сестричок. Зупинився бiля Марiйчиної, дивився на ялицю, що сам колись посадив на знак любовi до сестри, вiд якої вчився спiванок i казок. За п'ятнадцять рокiв смерека розпустила вiти, наче простягла жалiбнi обiйми. Смуток нахилив голову Юрiя. Його обступили побратими, тримаючи трембiти, як знаряддя, готове до бою. Супроводили друзi зажуреного Юрiя аж до хати. У риданнях билися звуки трембiт, розносячи жалобу по гуцульськiй землi. * * * Незважаючи на морози й снiговiї, Юрiй тепер не одягав на голову крисанi - так велить звичай вiддавати шанобу померлiй. Приходили й простоволосi гуцули до двору, приносили новi й новi жалi. - Обрали нас краяни вiд Довгопiльського околу просити твоєї ласки, сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервiтутському дiлi, захисти нас вiдтак у судi. - Змилуйся, рiдний соколе, най вашiй померлiй ненi легкою буде землиця на цвинтарi, - благали жiнки. - Не йму, яку вам раду дати? - Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш рятiвник. Най добро не лишає повiк. - Що менi дiяти з вами? - сумно дивився Юрiй на прибульцiв. - Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде! - Гаразд. Вiзьму на себе цю тяжку ношу... - Спасибi, добродiю! - Коли гинути, то разом, люде добрi. Сiдайте ж до столу та розповiдайте про свої збиткування. Сiдали до столу, оповiдали тяжкi пригоди. Читав у тих оповiдях Юрiй велику життєву повiсть. Нужденний вигляд людей, згорбленi од непосильної працi плечi, передчасно постарiлi жiнки, хворi дiти. Брав на себе Юрiй тяжку ношу - стати захисником бiдноти в судi. Якось на свята зiйшлися до хати давнi друзi, щоб розважити господаря та й дiло вирiшити. - Радий вiтати вас, побратими! Давно час нам поговорити та журботу розвiяти. Сколихнулись заквiтчанi барвiнком та чорнобривцями стiни вiд розмов, дотепних приповiдок. Юрiй позабирав зi столу багато паперiв. - Понаписував цiлi ожереди суплiк, щоб довести одвiчнi права гуцулiв на лiси та пасовиська. Карбованi вони кров'ю батькiв наших! - Ой, карбованi, соколе наш! - додавали прибулi. - Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топiрцi нагострити, - Юрiй запитливо глянув на всiх. - Топiрцi в гуцулiв нагостренi. Але до слушного часу не будемо орудувати ними. Ще спробуємо позмагатися з лиходiями. Оце за тим i прибули... Маємо щось сказати... Побратими переглядалися, мовчали. - То говорiть, браття! Тут нiхто не пiдслухає. Говорiть вiльно, як на козацькiй радi! - Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде на голови гуцульської бiдноти. Наш сiльський двiрник потурає багатiям. - Та й в судi за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в корчмi заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бiдноту, саджає невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильнi роботи. Слухав Юрiй, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало. - Ваша правда, браття. - Правда наша, але вона зав'язана у дранiй торбi. А кривда зверху сiла на ту торбу... Радилися ми i порiшили обрати тебе, наш соколе-отамане, за сiльського двiрника. Незабаром мають статися перевибори. Зберемо всю голоту, всiх чесних газдiв, громадських пастухiв i не поступимося на сiльськiй радi. - Кричатимемо за тебе, Юрiю, аж ся гори обзиватимуть! - А коли наша не вiзьме, то й топiрцям дамо роботу! - Топiрцi най таки до слушного часу, братове. Але менi тяжко з усiм цим упоратися. Сервiтутськi справи тягарем лежать на менi, - вагався Юрiй. - Сервiтутськi справи для всього околу, а двiрництво для нашого рiдного села. Захисти нас, добрий соколе, вiд зграї вороння! - Просимо! Всi просимо! I кров наших батькiв кличе тебе! - Просимо згоди! А ми на радi не вiдступимо. - Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, - Юрiй задумливо, з виразом жалю звiвся, вклонився. Навколо нього стали оборонцi правди, наче лагодились у похiд. У очах Юрiя поєднувались рiшучiсть з журбою. Гордiсть i гiднiсть не залишали його i в часи смутку, i в хвилини збудження. Коли розiйшлися, Юрiй сiв до столу. Рука покладала на паперi його тривожнi думи. * * * Кожного дня одержував якiсь звiстки, повiдомлення. Перечитував листи, давав вiдповiдi. Ось обiзвався Олександр Кониський, який багато працював над створенням монографiчної бiографiї Шевченка. Як рiдному, розповiдає вiн про себе: "В сiчнi 1863 року мене заслали - без суду - у Вологду, а потiм у Тотьму. Тут я загубив i останнє здоров'я, i силу, i енергiю; i на старiсть одружився". В особi багатьох прихильникiв звертається до Юрiя вiденська громада; надсилає листи i просить дати вiдомостi молодий на той час австрiйський лiтератор Кароль-Емiдь Францоз, якому належить честь дослiдження Шевченка та популяризацiї його творiв. Тепло вiдгукувався на запрошення досвiдченого лiтератора, педагога i фольклориста Якова Головацького збирати зразки народної творчостi на Буковинi, надсилав йому записане з уст своїх краян. Справи вимагали бувати в Чернiвцях. Тодi по дорозi зупинявся в Розтоках, навiщав свого друга Олексу Чернявського або жив у родича Олександра Волянського. Тут збиралося коло молодi. Наїжджала сюди з сусiднього села Олександрова своячка попiвна Павлина Волянська. Ставного зросту, говiрка, вона приваблювала юнакiв милим поглядом синiх очей, доброю усмiшкою та жартами. Засилали легiнi сватiв до Павлини, але вона вередувала, не раз пiдносила їм гарбуза. Познайомившись з Юрiєм, дiвчина захоплювалась його грою на гiтарi та розповiдями про Венецiю, Молдову, про вiйськовi походи i всiлякi пригоди. В свою чергу своїми веселощами дiвчина вiдвертала Юрiєву увагу од багатьох турбот, тяжких роздумiв. Не вiдмовлялася вона, коли Юрiй запрошував на прогулянку. Виходили далеко за обiйстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як зозуля у вечiрнiх сутiнках голосно лiчить чиїсь лiта або перепел обiзветься в колоссях жита, пропахлого сонцем. Дiвочим смiхом обзивалася стежка, якою ступала нога веселунки, i той смiх вiдлунював у серцi поета. Наступного дня Юрiй запросив її на прогулянку верхи в гори. Виїхали далеко за село. Зупинились на березi, де камiння перетнуло течiю, утворивши невеличке озерце. Юрiй аж мружив очi, дивлячись, як бавився вiтерець завихреним волоссям дiвчини. Повнi губи її були напiврозкритi, а грайливi очi дивилися задерикувато, по-хлоп'ячому. З кожною усмiшкою розкривалися перловими разками мiцнi бiлi зуби. Зеленi чобiтки щiльно обхвачували ноги. Зрiст i вся постава дiвчини говорили про молодiсть i силу. Переїздили мостом, побудованим Олексою Чернявським, на той бiк Черемошу. Тут зупинили коней. Юрiй став на землю, подав руку. Вона хвацько вистрибнула з сiдла i опинилася в його обiймах. Жартiвливо дiвчина звiльнялась вiд них, виявляючи свою фiзичну силу i спритнiсть. Повертались до хати ввечерi. Юрiй вiдчував, як по тiлу розливається млость вiд приємної втоми. Брався грати на гiтарi, iмпровiзуючи бадьорi, грайливi мелодiї. А Павлина приспiвувала - була не тиха та сумна, а голосна та гостра на язик. Лишившись наодиницi, Юрiй поринав у роздуми, якi наче гойдали його на легкiй хвилi. В цiй новонародженiй дружбi знаходив зовсiм не те, що приносили йому досi сердечнi поривання. Не забирала Павлина у нього стiльки уваги, як минулi захоплення. Взаємини складалися просто, бо дiвчина не стiльки вдавалась у поезiю, як сподiвалась на одруження, її перестиглий дiвочий вiк вимагав цього. Юрiй же знаходив у її дорiдностi та веселiй, хоч i легковажнiй вдачi щось нове. Однак хотiв уявити Павлину гордою, прославленою в пiснях, якiй можна довiрити найпотаємнiшi мрiї. У думках народжувались бажання стати народним учителем, працювати в школi, навчати дiтвору любити занедбану країну, служити правдi. А чи вiддасть цiй справi свою розважливiсть i енергiю Павлина? Колючi питання тривожили Юрiя. Прагнув знайти на них вiдповiдь. Хотiв збагнути - чи можна назвати любов'ю такi зв'язки, чи це тимчасове захоплення, що дозволяло просто й розв'язано коротати час, забувати турботи. Не писав лiричних присвят дiвчинi, не називав у вiршах її iм'я. Але невимушенi взаємини торкалися струн поетичної душi, породжували своєрiднi баладнi мотиви. Дуже заклопотаним, наче сп'янiлим, видався Юзьку пiсля повернення з мандрiв Юрiй. Годi було розповiдати йому про господарськi справи. Увесь вечiр Юзько лише поглядав, як той щось пише. Нова хвиля вражень збентежила уяву поета. Народжувалась балада "Двi пiснi рожевi. (Моєму коханню на поклiн)". I пережите минуле, i новi хвилювання переплiталися знову в символiчному образi рожi. Небезпеку, тривогу, страждання вiщує вона. Але не спинити сердечних поривань, коли вони прокидаються й розквiтають. Таких пiсень спiватиму, Як твiй пишний квiт, Нехай пiде твоя слава Рожевая в свiт... Тепер нового поетичного осмислення набуває образ рожi- поєднання любовi й страждань. I слухала пишна рожа Пiснi його любi Та й схилилась, дрiмаючи, На вiвчарськi груди. Ятрились червоним квiтом спогади i новi надiї. На розсуд чулих сердець понесе вiн свою сповiдь - надiшле твiр до Львова, а ще прочитає Павлинi. Як сприйме? Не раз уже розмовляв з нею про бажання стати вчителем, сiяти в народi освiту, ширити свiдомiсть. Лише б докiнчити взятi на себе турботи сервiтутськi. Думки про школу день у день мiцнiли. Подiляти б з дiтворою радiсть працi, красу життя. Велике дiло зробив Шевченко, уклавши "Буквар". Користуючись цим досвiдом, Юрiй приготував букварик для буковинських шкiл. Але чи затвердить його духовна консисторiя? Чекав i не дочекався. Потрапив "Буквар" до рук мракобiсiв, якi намагалися не освiту, а темряву ширити в народi. Прокляттям реакцiйнiй попiвщинi проймався народолюбець. Несхибно виношував у палкiй уявi просвiтительськi задуми, хотiв мати надiйного помiчника, щирого порадника. Роздуми й турботи приносив до Павлини, сподiваючись найти в нiй друга i прихильника. Читав їй свої твори. - Чому, Юрчику, так багато пишеш про безталання закоханих? - У тому безталаннi доля нашого народу, - Юрiй зачитав рядки повiстi "Безталанне кохання": - "Пливе Днiстер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тiм боцi Галичина, по сiм - Буковина". - То все смуток, Юрiю. А радощi де? - Єй радощi. Гуцул умiє сумувати i радiти. Читали жарт на одну дiю "Так вам треба!". - Так їм i треба, - смiялася Павлина. - Посватались не тiльки двi пари молодят, а й старий вiйт з удовицею. Утiшно й весело, - наспiвувала коломийки, зачитанi з твору: Спали сiно, спали сiно - Спали й обороги, А як iдеш до дiвчини - Не питай дороги! Захопившись її спiвом, Юрiй виводив i собi: Ой гуцул ся легко вбує, Легко му ходити, Та й молоду гуцулочку В таночку водити. - Ось так, - взявши за руку Юрiя: Або мене, любку, люби, Або мене лиши, Або моi гарнi очi На паперi пиши. - На паперi я давно написав твої очi, Павлинко. Але що з того? - А щоб не було з того iграшки, ти мене посватай! - Павлина смiялась, дивлячись просто у вiчi Юрiю. - Може, й посватаю... - А я, може, вiддамся, а може, й нi, - лукаво поглядала. - Коли свататись, то без старостiв. Я просто приїду до тебе з ватагою побратимiв. Всi на конях! По-козацькому! - Це менi подобається! Хай буде так! - Павлина обiймала Юрiя. - Тiльки умова. Ти прибудь в офiцерському мундирi. Лише в такому разi я стану пiд вiнець. - А якщо прибуду в рiднiй ношi? Офiцерський мундир нудить менi, псує настрiй, - замислився Юрiй. - Я розважу тебе. Коли любиш, то зважуй на жiночi примхи. - Але в мене є побратими. Вони дадуть найлiпшу раду. Прикро буде зламати їхню волю. - Я теж твоя побратимка. Не зламай i моєї волi. Вже твого вiршика знаю на пам'ять: Буковино, Волощино, Мамко моя, ненько, Як на тебе подивлюся, - Гуляє серденько. Там тi гори, наше море, Поля золотiють, Гуцул косу несе в росу, Волох просо сiє... Це твоя наука, - дивилась запитливо Павлина... Лагодився Юрiй скликати побратимiв, щоб їхати сватати наречену. * * * А тим часом ускладнилися справи по захисту селян вiд сервiтутської кабали. Треба негайно вiдбути в Чернiвцi, виконуючи волю громади. Пiдкупленi свiдки давали фальшивi свiдчення. Одного з них пiзнав Юрiй по його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками жовнiрiв. А тепер вiн десь за вчителя - яка ганебна спiлка з жандармами! Виступаючи захисником на процесi, Юрiй тримав себе з гiднiстю громадського уповноваженого. Стиль його виступу був не адвокатський, а вiдверто викривальний. Промовляв не юрист-оборонець, а страдник, який уболiвав за долю свого народу. Вперше суддi зустрiлися з таким захисником. Не по нутру їм було вислуховувати промови без посилань на правовi артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честi й совiстi. Суддя навiть зауважив: - Ви, добродiю, виступаєте не на гуцульському зборищi, а в судi, регламентованому цiсарськими законами. Юрiй ледве стримав своє обурення. Бачив, як обличчя сусiдiв скривилися, наче вiд несподiваного удару. Вирiшення справи вiдтягалося. За кожним разом виступи Юрiя ставали нервовiшими, сповнювалися iронiєю. Ледь помiтна презирлива усмiшка вiдбивала нескоримiсть уповноваженого вiд громади. Тут велась полемiка не тiльки словами, а й зовнiшнiм виглядом представникiв двох непримиренних таборiв. Юрiй вiдчував свою моральну вищiсть перед цими, нарядженими в мундири, державними правонинцями. Жорстока необхiднiсть пiдказувала йому вiдвагу i благородну рiшучiсть. Адже змагається вiн за гуцульську правду. Якщо формально переможуть його вороги, то вiдголос тiєї правди не згасне своєю моральною зверхнiстю. Стояв перед чиновниками не тiльки уповноважений громади, а й великий правдолюб. Його поведiнка бентежила й дратувала ретельних слуг державного правопорядку. Завченi фрази, застиглi, нiби закам'янiлi постатi в мундирах, обвiшаних регалiями, затиснутi од лютi вуста, мiцнi, обважнiлi щелепи, олов'яна невиразнiсть очей - у цих рисах пiзнавав образ австрiйської Фемiди. - Ви, пане офiцер, виступаючи в судi, маєте одягати форму з усiма познаками на мундирi! Зважайте, що в цьому залi виставлено портрет його величностi австрiйського цiсаря! - суддя зробив урочистий жест рукою... Юрiй на це нiчого не вiдповiв, хоч у думцi й склалася належна вiдповiдь: "Я стою перед лицем народної гуцульської правди". Повертався збентежений i обурений поведiнкою нiмецьких чиновникiв, найманих юристiв, лжесвiдкiв. Натяк суддi до болю вразив Юрiя. Не мундир красить людину, а чисте серце i совiсть. Прибувши додому, хотiв кинути своє офiцерське вбрання в пiч i спалити його, але завагався. Вирiшив порадитись з побратимами. Через день посходились вони на раду. Зодягнений по-святковому, Юрiй зустрiчав гостей, саджав до столу. - Рiдне моє камраття! Покликав вас на свято в день мого народження. - Вiтаємо, друже! - Аби все було добре! - Послухайте мене, мої соколи! Давно скинув я з себе католицтво. А тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого офiцерства. Годi менi терпiти наругу. Най всi знають. ким я єсь! Юзьку, - звернувся Юрiй. - Розпалюй ватру серед двору. Та трембiти берiть, хлопцi, щоб заголосити, наче за померлим! Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом, коли спалахнула ватра, Юрiй винiс на подвiр'я своє офiцерське вбрання. Всi навколо обступили його. - Хай вiтер димом понесе мої вiйськовi познаки аж на Чорногору! - кинув те вбрання до ватри, аж дим заклубочився. Заголосили трембiти, нiби скликали на похорон. Попереду стояв Юрiй, задумливо дивлячись на звої диму, що здiймалися над вогнищем, У якому догорав його офiцерський мундир. На клич трембiти почали сходитись люди, здiймали шапки, ставали бiля згасаючого вогнища. Десь взялися цигани - хотiли теж узяти участь у похоронi. - Хто помер? - питали. - Чия душа приставилась? - Кого хоронитимуть? - Може це жарт? - поглянув старий чоловiк на Юрiя i впевнився, що то не жарт, бо вигляд у нього був задумливий i зосереджений. - Нi не жарт це, люде добрi, - обiзвався Юрт. - Най за димом розвiється наша кривда в мундирах! Був, єсть i назавжди буду гуцулом. Слова Юрiя супроводжували голоси трембiт. - Ото наш краян! - Душевна людина! - дивувалися селяни. - По конях, хлопцi, i за мною! - гукнув Юрiй. Помчали побратими, розмахуючи топiрцями. Зупинилися бiля двору нареченої, заспiвали; Вийди, дiвчино, Вийди, рибчино, До князя свого! Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих - Доброго пива наварила! Спасибi!.. Це мої побратими. Прибув сватати тебе! Вiтай гостей, Павлино! - Юрiй вклонився. - Пийте, гарнi легiники! Але чому ти, Юрiю, так довго. барився? Менi тут непевнi вiдомостi принесено про тебе, - поглянула на чоловiка, що раптом виринув з-за рогу хати. Юрiй, упiзнавши в ньому вусатого гусарина, аж зблiд. - Я прошу тебе, Юрiю, вдруге прибути в повному вбраннi офiцера! Таким я жадаю бачити тебе! - Мою душу не ввiбгати в цяцькований мундирi - Юрiй оглянув побратимiв. - А дiвоче серце має також свiй норов, - Павлина погордо випросталась. Наперед виходить гусарин, виставляючи медалi на грудях. Юрiй пригадав, що в такiй позi виступав лжесвiдком вiн на судi. Вогнем налилася кров, i вiн презирливо вiдвернувся. - За мною, хлопцi! - лиш гукнув. Ватага помчала. Павлина розгублено стояла посеред двору. До неї переможно пiдiйшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла її. Вершники хутко вiддалялися. Збитою копитами колiєю стелилася побратимська пiсня: Лихо менi iз сватанням, Лихо мене било, А менi ся з того лиха Кучерi повили. Повилися кучерики, Як на бараночку, А ще менi вередливий Дають доганочку. Вередливки доганочку - Дiвчата догану, Аби сiм лiт не женився - Не брав незугарну! Гiркою усмiшкою сприймав Юрiй побратимську пiсню. А у дворi пригощав усiх прибулих, наказавши трембiтарям грати. Заголосили трембiти, розносячи ридання просторами. А на ранок Юрiй збирався в дорогу, ладнаючи лiру. Захоплювало бажання стати народним лiрником. Адже слово в єднаннi з гармонiєю звукiв має велику силу. Пiшов у мандри, залишивши на господарствi Юзька. Дивний той мандрiвний лiрник. Зупиниться десь на безлюддi пiд явором, поведе розмову з навколишнiм свiтом, а думкою сягає не тiльки просторiв Буковини, а й лине до днiпрових берегiв, зустрiчається там з Шевченковими покритками, гнiвними месниками, слухає їхнi скарги i вiдгукується на них пiснею. Часом зупинявся у людних мiсцях, прибивався на ярмарки або храмовi свята. Грав i спiвав не тiльки давно чуванi, а й зовсiм ще нiкому не вiдомi пiснi. Обступали люди мандрiвного лiрника, який, на диво, не брав пожертв. Приносив свої думи в нужденнi, драницями вкритi хати по пiдгiр'ях i долинах. Думи мої, дiти мої, Що з вами учиню? Посiв вас барвiнками По всiй Українi I буду вас виростати, Слiзьми iзрошати... Навiщав, яких знав, учасникiв iталiйського незабутнього походу. Коли заставав кого живим, сердечно обiймав, а мертвим на могилi пiсню дарував. Так потрапив i в Заставню, побував на могилi вiрного побратима, колись спiвучого Михайла Дучака. Вклонився його барвiнком порослiй домовинi. Великого вiрша присвятив, згадавши горьоване разом жовнiрське життя. Земле моя, нене моя, Голубко моя, Пахучими васильками Майованая; Кривавими рiченьками Мальованая, Дрiбненькими слiзоньками Поливаная! Ти вiрного товариша Узяла єси, - Вiд вiрного товариша Поклiн понеси... Це ж йому колись повiдав про сестриць, не таїв i свої виразки юначого серця, про перший квiт любовi признавався. Пригадалися тепер - I тi лiта молодiї, Маковiї квiти, I тi сестри щебетливi - Невиннiї дiти. I ти, моя зоре, Чорнявая Цоре, Що-сь зоряла надо мною, Як ранiшна зоря... Братаючись з вiтром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далi. Коли зустрiчав по шляху циганський табiр, то зупинявся, прислухався, наче хотiв почути знайому пiсню або вiдшукати когось. Залишався i часом i на ночiвлю в циганському таборi, наче сподiвався тут колишню пiсню почути, спогадами повернути давнi чари... Прибував до рiдної оселi обвiтрений з виду, гострий думкою i вразливий. Бентежили його рiзнi повiдомлення, що їх приносила пошта. Часопис "Русь" завдав багато хвилювань. Бiль i обурення бентежили поета, коли вiн читав рядки критики: "Сам наш Федькович, - нехай нам сего не бере за зле, - далеко лучше писав, доки ми не стали величати його в письмах наших; послiднi ж утвори його, як "Рожевi квiти" i iншi дрiбнi поезiї, суть тiлько забавкою без цiнностi... Навiть його комедiя "Так вам треба!" не зробила б на сценi жодного ефекту, окрiм того, котрий його iм'я, яко iм'я народного писателя, викликає". Жаль i обурення прокидалися в душi непривiтаного поета. Але є й прихильники його. Серед них з демократичної молодi Остап Терлецький готує видання його поезiй. Як з рiдним, листується з ним. Та небагато таких. Бiльше тих, що пристосовуються до цiсарської конституцiї. Це тi, хто рiдне слово ладен увiбгати в лакейськую лiврею. Хилять вони голови перед вiнценосцями. Гнiвно зазвучали новi рядки поезiї. Влучав у тих, що, прикриваючись iменем Шевченка, слугували австрiйськiй цiсарськiй владi. То було послання "В день скону батька нашого Тараса Шевченка". Чого прийшли ви во святиню? В святому храмi що шукать Прийшли, сини ви України? Тi пророка поминать, Мовби мерця у домовинi? Хiба ж пророки правди гинуть? Поет пророкує часи гнiвного пробудження пригноблених" коли настане суд, - За кривду народiв! I заплачуть, засмутяться Неправди владики, А праведнi звеселяться Во вiки i вiки. I засядуть в златих вiнцях На нових престолах Всi любящi правду й свiтло, Поборники волi! I судитимуть тиранiв Страшним, правим судом... Кому понести свiй благородний гнiв? З ким розвiяти тугу серця й душi живої? Хто гуцульську правду привiтає, як матiр скорботну? Не давали спокою нiмецькi чиновники i в рiднiй хатi. Прибуло їх два з жандармської управи. Цiкавились його паперами, листуванням з лiтераторами Львова та Вiдня, вимагали звiтувати про свої мандрiвки, загрожували позбавити пенсiї, бо, мовляв, для цього треба носити мундир. "Нiмчики мене, братику, доїдають, - писав Юрiй до Горбаля. - Кажуть зректися свого народу, свого краю, своєї музи або подякувати їм за пенсiю. Я на послiднє пристав; тепер же звiдки жити? Я гадав пiти до Коломиї i там яке белетристичне письмо основати". Доки почувати себе невiльником у рiдному краї? Якими словами вимовити почуття вигнанця? Задумує написати кiлька трагедiй, в яких обставини штовхають на занепад не тiльки окремих людей, а й цiлi народи. Обдумував сюжети та варiанти трагедiй "Довбуш", "Гонта", "Керманич". Але в трагедiях муза поета вiдступає в тiнi романтизму. Вiдчував свою невправнiсть у новому жанрi. Треба ще гартувати сили. А може, стати самому керманичем на дарабi, випробувати здатнiсть вести її розбурханими хвилями бистроводдя. Треба навчитися тримати стерно i на чорториях житейських течiй. Тодi легше буде створити трагедiю. Виношував сюжети, робив начерки то нiмецькою, то українською мовами. Шукав творчої поради, листувався з редакторами журналу "Правда". Але мало було з того користi. Не дуже порадувало його видання творiв заходами Остапа Терлицького в ^ Коломиї 1867 року. А на львiвський журнал "Правда" гнiвався, називав "паничами" народовцiв, якi, друкуючи його твори, переiнакшували змiст. Тому писав до Терлецького: "Правда" не варта цибулi печеної". У хвилини тяжких сумнiвiв поет звертався до "Кобзаря". Перебування в полонi Шевченкової музи було його спасiнням. * * * У часи найтяжчої душевної гризоти опановувало бажання ширити освiту серед молодi. Складав казочки та пiсеньки для дiтей. Приходив десь на пасовисько, розповiдав, а пiсеньки супроводжував грою на лiрi. Полюбили дiти задумливого лiрника, охоче зустрiчали його, розповiдали про свої пригоди i обиди. Хотiв би не на вигонi просвiщати малечу, а переступити порiг школи. Та чи дозволять клерикали - круги темряви? Аж ось вiдраду Федьковичу принiс 1869 рiк. Того року на Буковинi було звiльнено школи вiд опiки духовних консисторiй та передано пiд нагляд мiсцевих, повiтових шкiльних рад, а також краєвої ради. При запровадженнi цiєї реформи Федьковича наставлено шкiльним iнспектором на Вижницький повiт, в якому значилося сiм шкiл: в Путиловi, Дихтинцях, Розтоках, Iспасi, Бергометi, Лукавцi, Миговi. Незабаром школу вiдкрито й у Вижницi. А згодом пiд його нагляд потрапляють школи у Вашкiвцях, Руськiм Баниловi, Карапчевi, Замостi, Вилавчi. Здавалося, що настав-таки час для здiйснення вистражданих мрiй. Школа... Породжує незгаснi мрiї це святе слово. Юрiєвi уста вимовляли його благоговiйно. З великою охотою взявся заводити новi порядки в школах, Прагнучи розвiяти дурман консерваторiв, що простягали свої бруднi руки до освiти. Тут довелося витримувати значний опiр, зазнати провокацiйних пiдступiв, доносiв. Стiйко захищав передовi педагогiчнi погляди, листувався в питаннях школи з освiченими людьми. "Менi блиснула надiя нашi школи на народнiм язицi побудувати", - сповiщав Юрiй друзiв, мрiючи написати, крiм ранiше складеного букваря, ще й географiю, iсторiю та iншi посiбники для школи. Великого значення надавав запровадженню загальноукраїнського правопису - "кулiшiвки". Нова дiяльнiсть визволяла Юрiя з розпачу, душевної гризоти. Радiв з того, що став бiля живого джерела народної освiти. Але ця радiсть часто затьмарювалася жорстокою дiйснiстю. Школа завжди була дзеркалом соцiального й нацiонального становища в суспiльствi. Коли втрачає вона народний грунт, то стає пустоцвiтом. Вернути їй живу основу, зробити її знаряддям розквiту духовних сил - такi завдання поставив Федькович у своїй педагогiчнiй дiяльностi. Подовгу зупинявся в селах, навiщаючи школи. Сам брався давати уроки, навчав дiтей спiвати рiдних пiсень. Мав змогу на досвiдi перевiрити чиннiсть свого рукописного "Букваря", хоч вiн i був вiдхилений консерваторами. А збiрку власного упорядкування, видану Бучинським у Вiднi пiд назвою "Спiваник для господарських дiточок", ширив у школах, навчаючи вчителiв i дiтей користуватися нею. Педагогiчна дiяльнiсть спонукала Юрiя до написання байок, казочок, придиб