лiшала, набирала сили, струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд копита. Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала бризки. I здавалось: заграв пiд вербами весняний ручай. - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подобається музика? Вiн стояв, палка з поперечкою, замурзано всмiхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик - рiденьке волоссячко, таке, що геть просвiчувалось. - Завтра, шановний Ленд, - виголосив Адам, - завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працює вода на людину. Про це, пам'ятаєш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини I штовхала поїзди, - це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придумаєм. З таємничим виглядом Адам пiшов у кущi; вiн ступав, як бiлий шукач серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодої верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на цi стирчаки настромив лопушину i корою прив'язав листок. Вiн ще лаштував свою премудрацiю, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку. - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю лопушини, i вона дрижала, швидко-швидко лопочучи. Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб. I в цей час на весь берег заговорила рiка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарiвника. А вiн, схилившiї голову набiк, свiтив бiлими зубами, i на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка. - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам. - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча. - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка дає нам життя. А ми пiнимося дати їй навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка. - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати? - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: є на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балакає тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав таємну надiю, що ми з Адамом ще помандруємо кудись невiдомо куди. А поки що ми подались до броду i на мiлководдi заходились вiдмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-пiд кущiв, з потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, стоїш на глибокому i виходить не хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?" - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас приїхали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: - Ви на врем'я, кажу, приїхали, чи будете жить у баби? - Нi, - голос у нього з льодком. - Я приїхав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жартує. Його поїдає мертвий огонь. - Розумiєш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - Є така невесела штука, називається бiлокрiв'я... Ти бачив, як догорає свiчка? Потроху, поволi полум'я злизує вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалює кров, краплю за краплею, до останньої кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к бiсу журливi балачки! - i звелiв хутенько одягатись. Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого. А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка. 5. НIНА Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То була сумна руїна. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течiї. Вiд греблi зостались тiльки горбочки землi при самiй водi.Нiби стояла фортеця, i якась орда зруйнувала її, стiни звалила в рiчку. Я поплiвся вздовж берега. Пiд корчем виглядав iз мулу краєчок труби, i коли я смикнув її, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний листок; вiн був негодящий - подертий на клаптi... Озерця нема, рiчка бiльш не лопоче, бiжить смiрненько старим своїм руслом. I скiльки б я не старався, сам не зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка. Сумно стало, Я пiшов додому. Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок з перегуком пiвнiв по селах. Закортiло менi поблукати над рiчкою. У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава не годиться: її не вскубнеш косою, збивається в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива шубка. А сонце зiде - горiть, i iскриться весь луг. Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати, похвицати п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го! Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипає намисто - вишневi, райдужнi бризки. Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мої синi, а ще однi в скринi! Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не погладить по голiвцi. Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiркується. Щось менi заважає, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чуєте?.. Не так гомонить рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiняє свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла вода розмлiває, хлюпоче лiниво, приглушено; а пiд вечiр - тихо шумить, заспокiйлево, i шум цей чути далеко... Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину? Чуєте? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами. Щось воно є! Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба, знов пiднялась течiя, залило вже камiнь, що стояв над водою. Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату. Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко ще бiльше. I хурчить млинок. Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю. Справжнiй млинок... Як вам розказати про нього? Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi палицi. Вони з рiжками вгорi, i на тих рiжках лежить поперечка.А на поперечцi - дерев'яний млинок. У нього лопатi, як долоньки, пiдставленi до лотка. Падає струмiнь води, б'є по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок, розсiває пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко. Слухав i ще хотiлося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба пiдiйти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там i до чого. Я обмацав кожну паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi, - все вiд сучка до задирки; а тодi зупиняв i пускав млинок, ловив язиком краплi, якi зриваються з лопатей, i навiть пальцем видавив канавку в греблi, щоб перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. I коли проводив пальцем по глинi, побачив - на греблi щось намальовано. Надряпано двох чоловiчкiв, саме таких: Та це ж букви-чоловiчки! А i Л, Адам i Ленд, два капiтани. Але стривайте... Виходить, тодi, як ми вперше зустрiлися, Адам пiдгледiв мiй секретний малюнок. I виходить, вiн ще раз побував на рiчцi... I зробив млинок. Але як - таємно? I коли - вночi? I хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати? Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йму хурчати, що скоїться нове лихо. Так воно й сталося. Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода. Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки обм'якли,важка-важка голова, не можу клiпнути оком. Тут, на каменi, лежить i млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться вiн на сонцi. Рiчка знов рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться вночi. Рекса вбили натемну. I млинок... Неначе лиходiї пiдкралися смерком, звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали. Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тодi краще одному: забився в куток, похлипав трошки - i все пройшло. А от як зараз: нiхто й не штурхав у спину, i все-таки гiрко... Розчахнутий млинок - i кому ти скажеш про це? Кому розповiси? Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе, а ти почав би так: "Прибiг я вранцi, глядь - греблi нема..." Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiгає з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо прямує пiд вербами, поминає острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбав веслом, править до нашого берега. Вже недалеко - ось вiн! Повертає до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику - хто б ви думали? - дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах - бiла стрiчка. Я й не стямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, па швидкiй течiї. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. - Ти мене кликав? - спитала вона. - Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб приїхала. - Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. - Слухай, - сказав я. - Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по її обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибиває пiсок. Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: - Що то коло тебе? - Млинок. Вночi потрощило його. - Це Адам тобi зробив, правда ж? - Адам. А звiдки ти знаєш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: - Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? - Нi, - вiдказав я. - Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кутає Адама й голосить, синiв своїх згадує... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач - застудився. Такий слабий, встати не годен. - Я знаю, - спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. - Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий, мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. - Передай привiт йому, - мовила вона строго, - i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. - Вiд кого ж передати? - Скажи, вiд Нiни. Вiн знає мене. - А-а! Так це ти Нiна! - пiдвiвсь я, здивований. - Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Нi-i-iна... - Менi час, - промовила Нiна. - Одв'яжи човен. Коли я подав їй прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось - пливе по водi свiчка з трепетним вогником. - Прощай! - здаля махнула рукою. - Прощай! - гукнув їй услiд. - Ще приїжджай! Човник поплив униз по течiї, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вже сутiнь залягла мiж берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокiйна, з глянсом. I тодi показався її човник. Як i першого разу, вiн iшов згори, з тих країв, де заходить сонце i де починається рiчка. Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий, а бiлий з темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий, i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi. I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора. Вона причалила до берега, привiталася, склала руки на колiнцях i, зажурена, дивилася з човна у воду. - Нiно, - почав я розмову. - Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять? - Тридцять дев'ять - багато, - зiтхнула вона, - а якщо й п'ять - ще бiльше. - Така в нього температура. Кажуть, помре... Нiна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло - може, впала сльозина у воду. - Ти був у нього? - клiпнула на мене мокрими вiями. - Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як снiг. I, здається, не дише. Очi заплющенi, такi синi-синi, а в куточках бiлi росинки... Вiн мене спершу не признав. Я пiдiйшов, поторсав за плечi: "Адам, Адам", - кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав - вiн нiби очнувся, рукою лап-лап... до мене потягся. "А-а-а, - каже. - Це ти, Ленд, - прошепотiв губами. - Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з тобою змайструємо греблю, справжню, з цегли..." I втiшає, рукою мене погладжує. Пальцi в нього безсилi, тiльки гарячi, з дрожем... Я хотiв сказати, ну багато сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка чужа, пухленька вся, в бiлому халатi... - Я знаю її, - обiзвалась Нiна. - То найстарша лiкарка. Аж iз Києва привезена. "Ого! - подумав я. - 3 Києва! А хто ж її викликав? Хто привiз?" Я потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись попливла. Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама? Нiч. Шумить очерет, крякає щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька, а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на водi? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хитає, заносить у ями, а вона дивиться в темряву i шепоче: "Допомогу!.. Швидку допомогу!" Так чи не так мандрувала Нiна вночi, я не питав її. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить вона бабських розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось сумне, i вона не хоче про це говорити. Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у своєму човнi. Сонце майже скотилось за гору; небо на заходi було червоне, i червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в неї були зажуренi. - Нiно, - сказав я неголосно. - Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти встаєш i спускаєшся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку - густо людей, тих, що померли колись... - Не треба! - здригнулася Нiна, й обличчя в неї стемнiло. - Звiдти нiхто не повертається... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, - нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чуєш! - пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. - I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. "Як же так? - думав я. - Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха - хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, - хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила". Я так i сказав їй: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: - Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре - яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лишаєм повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку. "Гм, - спало чомусь на думку. - А що виросте на мiсцi Глипи?" 6. ГЛИПА Й БАКУН Це був старий мудрий кiнь. Вiн доживав свого вiку. Його навiть не триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто зiтхав, засинав па ходу. Вiн був, кажуть, бiлої мастi, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав, як туман, тiльки чулося з молочної хмари його старече пирхання. Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував. Менi завжди хотiлось прознати: що вiн згадує? Про що вiн думає? Що вiн бачить, куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а вiн їх стоптав до крайсвiту), i одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга - збовтаним осiннiм болотом. Можливо, сниться поле (а вiн їх зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сiно (була б цiла гора з того сiна, що вiн перевiз до конюшнi), сниться батiг i пекуча упряж, сняться вiзники - веселi, сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим табаком, словом, усякi, якi тiльки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто. Вiн приходив у мiй сон, крiзь нiч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у лiжко, форкав менi у вухо. Сонний, я усмiхався (лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи, щось бурмотiв, тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на конi. А далi все йшло, як у тому кiно, що "звук!.. звук дайте!.." i що ледь-ледь крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало, i я цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було добре i легко летiть, але хтось. чобошарпав мене, i я падав... падав i падав, серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi, от-от зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi в горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали. Звали коня Бакун. Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi старi, вiн замислювався над своїм життям. Важка задума нiколи не полишала його. Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно було, що вiн не стiльки пасеться, як розгадує щось нерозгадане. I коли заходив у рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: думає. Навiть з водою на губi серйозно мiркує. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у свої конячi мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi очi. Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав. Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, їм дозволено взяти Бакуна для дрiбної домашньої роботи - пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали, важко зiтхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто - раз чи два на лiто. А цього лiта нiхто не чiпав його. Про коня немовби забули. I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво - уздрiти Глипу. Але перше, я побачив його серед бiлого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по чоботях. А третє, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу. I тут я пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i що до нього приїхав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне хто рукою, так його й заточує. Глипа щось про зайцiв розказує: "А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха!" - i Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха, як брат ставив на ноги Глипу i як Глипа валяв брата. Чоботи в них однаковi - рудi, зашкарублi, i тими чоботярами вони почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки. Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили мене. а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннях, i той, що приїхав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i - тiльки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплескує воду руками й гигоче: "Ух, приятно!" Тепер Глипа ставив па ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi, бо десь там трiщало в кущах, i то в одному, то в iншому мiсцi раптом схитувалась гiлка. Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей шелест. Кiнь задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли з гущини i, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кiнь посторонився, нiби тим говорячи: "Проходьте собi, люди добрi". Але руки в братiв були чiпкi - з двох бокiв схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камiнь Глипа. Вiн смикнув Бакуна за повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь, i камiнь слизький, хитається. Смикнули коня - i вiн аж присiв, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливi очi. Страдницький вигляд його промовляв: "Пустiть, то пiду". Не на тих натрапив. - Н-но, х-худоба! - шарпнув Глипа за повiд. - Гавро, пiддай йому жару! - Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одiрвати коневi голову, а Гавро чесонув по спинi лозинякою. - Гавро, т-турни його ззаду! - i Гавро гупнув плечем коневi пiд жижки. Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по каменю i тут... i тут щось хряснуло. В першу мить я не мiг збагнути, що сталося. Тiльки побачив: кiнь лежить... вiн розпластаний, одвисла губа його немiчно сiпається. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь намертво застряв копитом. - Тю, дурний! - ляснув себе по мокрих штанях Глипа. - Гавро, зганяй його, хай встає, шкарбун! - Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зiтхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута була мiж камiнням. - Гавро, бухни його чоботом! - i Глина за повiд потяг коня, а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трiсне, i старi костомахи розсипляться. Бакун застогнав. Тут i Глипа второпав, що з конем бiда. - От х-худоба! - лайнувся вiн. - Диви, куди клешню встромив!" Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. - Ну що? - спитав брат. - Осєчка? - А ми зараз... ми з ходу! - i Глипа по-бабськи плюхнувся на камiнь. Пiд'їхав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дiд за рiпку, висолопив язика i почав: "ех!.. ex!.. ex!.." - i почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. - Ну що, брат? Не йдьот? - спитав Гавре. - Заклинило. - Тут йому. й капець. Не вилiзе. Брати сiли на бережку, обнялись, затягли було "Ех, Дуня, Дуня я", але Гавро обiрвав: - Так що, брат, з х-худобою? - Треба п-пилу, - сказав Глипа. - Вiдпиляємо ногу i баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило... Я стояв за кущем i чув їхню розмову. Чув, як Глипа сказав: "Вiдпиляємо"... Мене затрусило, чуб наїжився, в головi попливли всякi видива, страшнi й безглуздi: двоє з пилою... крадуться до коня... вжик-вжик... скрегочуть кiстки, а вони пиляють. Вiд того пиляння й скреготу запекло менi пiд грудьми, ще страшнiшi видовиська зароїлися в головi. А що, подумав я, Глипа може, вiн такий... Це ж про нього хлопцi розказують, як вiн човна потопив на ставку. Зробили в шкодi тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сiль в оцi. Мовляв, нащо їм корито? Диких качок тiльки ганяють. Прийшов Глипа вночi з сокирою, гуп-гуп, вирубав дiромаху в днищi i штовхнув човна в круторий... Глипi, як бачите, не первина рубати чи пиляти. Але ж Бакун... Вiн лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, i на його шиї болiсно стрiпувались жилки. Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечi, i в душi трепетав крик: мамо... мамо... сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи... вони встають, пiдважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира - дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня) , пользи ж нiякої, то хоч буде шкура. Кинули Бакуна, закурили i похиталися берегом мокроштаннi брати. Пiшли до контори. Як тiльки повiяло їх за кущi, я стрибнув на камiнь, бiгом до коня. I вiн пiзнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, i кожна волосинка тепла, i сiра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очi свiтились волого, i тяглись вiд них мокрi дорiжки. - Бакун, Бакунчик, вставай! - потрiпав я коня за холку. Бакун труснув головою, нiби от-от наважиться встати, але тiльки зiтхнув i звiсив безсило морду. Вiн був важкий,. нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам'янiлi маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще бiльше злякався: ого, затисло її! Мабуть, тодi, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у клiщi, туди, де звужується розщелина, а копито загнав аж пiд камiнь. Спробуй тепер витягти. Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кiстляву ногу - дарма! I куди вже смикать - колiна в Бакуна роздертi до кровi. Що робити? Ну що робити? А хвилини збiгали, день хилився надвечiр, i мигтiло в очах: Глини... човгають з пилкою... Вже, мабуть, десь поблизу... Сам не стямився, як мене винесло на гору, як прилетiв до хати. Оббiг наш двiр, заглянув у всi кутки - нiде нiкого. Хата приткнута на паличку, в сараї ластiвки вицвiнькують, погрiб зяє чорною дiрою. "От же! - стукнуло менi. - Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботi..." I духу не перевiв - почесав у степ. Дорога курна, пухкає тепла пилюга з-пiд нiг. Я бiжу пiдтюпцем, а думки погнались далеко: як зустрiну матiр, як розкажу їй усе, як ми кинемось до рiчки. "От же! - стрельнуло вдруге менi. - Куди я бiжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працює..."- Повернувся - i назад, i жену скiльки й сили. Вже менi пiд грудьми щось бовтавться. Прибiг до хати й руками розвiв: а тепер куди, до кого податись? Сiроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не встає. Глипа... а Глипа з пилою... i скрегочуть кiстки... Я зiрвався, помчав до села. Будь, що буде, когось та покличу. Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села нiкого, сивi од пилу будяки край дороги, i лиш одна постать витикається з балочки. Жiнка в бiлiй хустинi. I знайома хода, повiльна й втомлена. Ти ба, то ж мати! Вже не пригадую, як опинився коло матерi, як уткнувся в її теплi шершавi руки i здуру захлипав (чи набiгався, чи настрахався?), i щось мимрив про коня та про Глипу. Ми стояли вдвох, нiкого не було на вечiрнiй дорозi; мати пригорнула мою голову, сховала в затишне кубельце пiд. груди i пальцями, самими пучками (м'яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю i чорнявенькi, як вона сказала, вуха. I почала промовляти до мене, щоб я вгамувався, все буде гаразд, а лихо з бiдою спливе за водою. Глипа сьогоднi не прийде, гомонiла мати, бо в сiльмаг привезли молдавське вино, i рiдненькi брати так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться на ноги до ранку. I ще сказала вона: якщо Бакун попав у бiду, то краще не смикати його, не шарпать, краще залишить самого. Вiн зарадить собi. ...I цiєї ночi я лiтав на Бакунi й падав, i приснилось якесь страшило, що пiдкралось до нашої хати й вугол пiдрубує: гуп-гуп сокирою. I вже скрипить, присiдає хата, i пiд лiжко тече вода... Мати розбудила мене, спитала, чи я не перекупався, а якщо нi, то щоб спав i не крутився. А вранцi глядь - ведмедi накурили, туман. Наче марлею запнуло верби, кущi осоки понад рiчкою, i наш сад, i терновище на тому березi. Я побiг донизу i, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде, наближається, окутує тебе з головою, нитями проходить за тобою i крiзь тебе - i не шерхне, волоска не зачепить. Але вiдчуваєш: лице, чуб, сорочка - все одволожуеться, м'якшає, i на губах - присмак дощової води. Я постояв, жменями половив рiденькi пасма туману й побiг до броду. Там же Бакун. Лежить, бiдолаха, як прикутий. I нiчого не їв. Треба хоч трави нарвати. Обминув кущ бузини i раптом: "Хрра!"... Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся, аж присiв з переляку. Серце у п'ятах забилось. А з куща - морда... Коняча. Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо! Стрибнув до коня, повис у нього на шиї. А вiн стоїть i наче всмiхається, губи у нього зеленi, соком трав'яним пiдфарбованi. Бакун, хто ж тебе звiльнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу... Отак - я вчепився за гриву, а кiнь стоїть на трьол ногах. Одну (це ту, поранену) вiн трима навису; бач, як обдерта шкурi, i коппто облущено, i кров попiдсихала. Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску з ранок i виразок, а вiн посопiв менi, напахчив мене духом гарячої жуйки, i я вiдпустив коня: "Йди, Бакун, пасись..." I кiнь, пiдкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в небi повисло бiле-бiле сонце; на нього можна було дивиться скiльки завгодно - воно анiтрiшки не слiпило. Я сидiв на броду, на тому каменi, що схожий на слонову спину, i дивився, як сонце то випливає, то губиться у сiрих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидiв, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори i басовито гомонiв. Я схопився на ноги. Вони - Глипи йдуть! В одного через руку брезент, в другого - сокира й довгий кабаницький нiж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками i прямують до броду. Думають, що тут їх жде Бакун, прищемлений камiнням. I враз вони стрiлись: Глини до рiчки i кiнь до рiчки. Стали як укопанi. I втнулись очима: тi - в коня, а кiнь - у братчикiв. Бакун сторопiло фиркнув, а потiм... а потiм я не повiрив собi. Бакун, старий смирний Бакун, який тiльки що припадав на ногу, i раптом... як брикнув, як пирхнув по-молодецьки i пiшов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно вiд нього такого не бачив. Десь аж на тому кiнцi лугу розляглось його переможне iржання. Брати переглянулись, i очi в них зробились круглi, як мильнi бульбашки. - Так що, брат, осечка? - спитав Гавро. - Розклинило, - тiльки й вимовив Глипа. I почовгали брати додому. А там, де вони стояли, я побачив кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гiлках. 7. ЛIКАР БУСЬКО У сараї напiвтемне. Дверi низькi, вiконця нема, i як пройдеш у дальнiй куток, де супляться обгризенi ясла, - там зовсiм поночi. В яслах щось попискує, шарудить у стiнах, лускає в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокiйних поселенцiв. Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей i жду. Падає знадвору свiтло. Сонце то пече менi в шию, то пригасає, - видно, почало хмаритись. Хилить на сон. Я терпеливо жду. I ось - блись! - влiтав у сарай ластiвка. Пiрнає пiд самiсiньким одвiрком i не зачепиться. От умiє пiрнати! Я бачив не раз, як ластiвки граються з Бакуном. Кiнь собi пасеться на лугу, а вони заходять здалека, пiдкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять i раптом - гульк пiд коня! Майне котрась у нього пiд черевом i вгору, i чигикне задьористо. Одна пролетить, тодi двi, тодi цiла низка - блискають, проносяться пiд конем, наче дражняться: "Чигик!.. Не пiймав?" Кiнь собi хрумає траву, зрiдка махне хвостом, стрiпне вухом i байдуже йому до ластiвок, до їхнього вереску. А втiм, i Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вiтрогонка мелькне у нього пiд самiсiньким носом. З такою ж смiливiстю пiрнав ластiвка i в дверi. I вже нiби з вулицi бачить, що стеля в сараї пiдперта стовпом, - ач, круто обминає стовп, робить круг пiд стелею i до гнiзда. Вона й не цвiнькнула, й не шерхнула крилом, влетiла тихо, як тiнь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз пiдхопились. "Вжи, вжи, вжи!" - завжикали гуртом; їх i не видно в гнiздi, тiльки сивенький пух i роздертi роти. Цi жовтi крикливi роти ловлять, просять, благають - їсти! Якесь, нахабнiше, дереться вище i вже затлинає черв'яка разом iз материним дзьобом. Еге ж, напасись на таких поживи! Гулькнула ластiвка в дверi - впали пташенята. Заснули. Наче й нема їх у кубельцi. Тихо в сараї. Тихо на вулицi. Хмарить. Я притулився до одвiрка, звiв на стелю очi i розглядаю знiчев'я гнiздо. Вам доводилось бачити, як ластiвка лiпить собi гнiздечко? Носить iз берега тугi клубочки грязюки, i не простої грязюки, а добре змiшаної з трав'яними корiнцями, з волокном; принесе в хлiвець i спритно клеїть, дзьобом примазує тi вiхтi до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радiє, що в неї ловко виходить. А й справдi, ловко. Спершу наче пiдкову чи скибку мiсяця вилiплює, потiм - гаманець, а далi рядок за рядком вивершує гнiздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гнiздо, стане аж бiле, роками висить пiд стелею - не розвалюється. Частенько менi кортiло поставити драбину, полiзти до гнiзда i бодай впiвока гля... Але ж - ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластiв'яче гнiздо - птиця одразу покине ваш двiр. Покине i бiльш не прилетить, i всiм ластiвкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гнiздо... Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластiвки на грудях червона смужка. То як сiрник. Черкне вона грудьми по соломi, по сухiй стрiсi i жух - спалахне солома... Дотла згорить хата... А лелеки, менi казали, так вони, коли їм поламають гнiздо, приносять у дзьобах жарину. Птахи не прощають злодюгам. От нi в нас, нi в баби Сiрохи хата нiколи не горiла. А в Глипи, вже при менi, два рази була пожежа, мазанка й зараз стоїть обсмалена, а вiд хлiвця зостались стовпи-недогарки i щербате звуглене корито. Ластiвки звикли до того, що я сиджу на порозi, й лiтають просто через мене; а якась пiкiрує, нiби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою - i в сарай. Менi добре сидiти серед шерхоту, ластiв'ячих тiней, м'якого свiтла, що пригасає вiд хмар. Хилить на сон, i крiзь легку дрiмоту вчувається: хтось мене кличе. "О-о-о!.. о-о-онько!" - доносить вiтрець. Стривожений, пiдхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сiроха стоїть. Маленька бабця, зiгнута, чорна з лиця, в чорнiй ряснiй спiдницi. Стоїть мовчазна й сувора, вичiкує, поки пiдiйду до неї. - Ходи за мною, - каже строго. - Адам тебе кличе. Я ступаю слiдом за бабою (а вона дрiботить хутенько) i менi трохи дивно й лячно: нiколи Сiроха не кликала мене... та ще й до Адама. Що там у них? Йдемо до ярка, минаємо Глипину хату; стежка повертає на бабин город, i ми попадаємо в синiй присмерк, над нами суцiльне листя i соняхи-решета. Вибрались з городу - i вже сiрошинський двiр. Бiла маленька хата, пiд вiкном розлога яблуня, гiлля аж за димар, яблука звисають на стрiху. Старезне дерево закрило своїм шатром майже весь двiр. I я бачу: бiлий полик пiд бiлим стовбуром, i лежить на подушках Адам, i свiтить разками зубiв, - вони в нього бiлi з просинню. - О-о, капiтан Ленд! - помахом руки салютує Адам. - Радий вас вiтати!.. Сiдайте коло мене. Вiн киває на розхитаний стiльчик, застерiгає: обережно, крiсло, вважай, допотопне. Я сiдаю, пiдсовуюсь ближче донього, i менi приємно й незручно, що вiн так красиво балака зi мною. Тут, пiд яблунею, свiжо й затишно, сидиш собi в холодку, над головою цiла гора дрiмотного листя, лиш де-не-де свiтлi вiконця, i падають сонячнi плями на Адамове лiжко. Адам не приховує: вiн радий, що прийшов сусiд. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тiльки гуляй, дихай, смажся на сонцi, а тут... мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом... Голос в Адама слабий, i рука звисає з постелi тонка й пiдзеленена, а проте, вiн уже не той, що був навiть учора. Ожили в нього очi, з'явилось у них щось веселе, насмiшкувате, неспокiйне. Баба Сiроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зiтхнула й пiшла в хату. I тодi Адам по-свояцьки пiдморгнув менi. - Знаєш, чого кликав? Розвiдка донесла, що днями вiдбулась баталiя на броду. Дехто хотiв обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кiнь проживе без ноги. I ти, кажуть, там був i все бачив, i навiть, кажуть, вiдзначився... "Вiдзначився"... То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не пiдпускає вiн шпильки? Нi, погляд серйозний. Та все ж я спитав: - А хто вам розказував? - Як хто? Надiйнi люди. - Що ж це за люди? - То мiй секрет... Є в мене друг, а вiрнiше подруга, яка нiколи й нiде не покидає мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною. - Гм. Як її звати? - Ти все хочеш знать! Ну хоча б... Нiна. Нiна?! Це прозвучало так несподiвано, що я вiдкрив рота; а вiдкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйознi роздуми. Справдi, було над чим замислитись. Я думав, що Нiна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сiдає сонце. А виходить, вона приїхала з Києва, i там жила в кам'яному будинку, i там зустрiчалась з Адамом... Нiна... Тут менi спало на думку: може, Адам од мене перейняв це iм'я? Може, пiдслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, - i тодi, коли сиджу над рiчкою, i тодi, коли блукаю в зелених тунелях соняхiв. Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Вiн напосiв: "Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурнi..." Розкажи - i край. Я помнявся, порипiв стiльчиком, бо що ти будеш казати? Як бiгав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об'ївся пасльону? Ото й усе моє геройство. А Бакун... Бакун - то iнша рiч. Коняга на всi сто! - Е, нi! - посварився Адам, пiдправив подушку, щоб вище лежати. - Я тебе так просто не вiдпущу. Ось як пiдемо на рiчку, позашиваєм роти - i мовчок. Тодi вже буде не до балачок - тiльки робота. Я таке-е придумав - уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустрiч у кают-компанiї. Кожен iз нас розкаже по однiй iсторiї - згода?.. Так як ти молодший, тобi випадає першому. I я просив би тебе, Ленд, оповiсти що-небудь з життя славетного мандрiвника Бакуна Сивогривенка. - Адам узяв мене за руку, видно, помiтив, що я затинаюсь, i вже якось просто, навiть з благанням закiнчив: - Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо знаєш... Сонце трохи скотилося вниз, i жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, вiн i зараз свiтився. Над подушкою виступало гостре пiдборiддя, стирчав тонкий i гострий нiс, вони просвiчувались, наче були вилiпленi з воску. Адам часто змочував язиком припаленi губи, дихав нерiвно, з хрипом. I стало менi лоскотать у горлi, i лоскотать пiд очима, я пригнувся, заморгав до землi i так прикинув у думцi: Адам цiлими днями лежить сам-самiсiнький, i нiхто йому, крiм баби Сiрохи, й слова не мовить. - Ну добре, Адаме, - для початку пришморгну