в я носом. - Якось ми поїхали... Тiльки це було насправжки. - А ми домовились, - кинув Адам, - без брехнi. Я зручнiше вмостився на стiльчику, глянув на Адама,який готовий був слухати i руки склав на бiлiм покривалi. Отже, я влаштувався й почав: - Якось ми поїхали, а перед цим щось напало на мене,. коклюш чи хтозна. Так мати взяла бричку, на нiй бригадир катався, тепер у нього мотоцикл, "їжаком" називається... - Так мати взяла бричку, - пiдказав Адам. - Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а мене в пальто i в кожух закутала, як дiдугана, бо вже морозцi вдарили, i повезла в Загатне, до лiкаря. А вже вечiр; постукали ми в дверi, а тiтка з вiдром i вiхтем заступила дорогу. "Драсте! - вклоняється нам. - В собачу пору приїхали. Прийом був i давно закiнчився". I ляснула дверима. Ну, ми переночували, не знаю в кого, а вранцi ще раз постукали. I знов та ж сама тiтка. "Драсте! - каже нам. - Прийому нема i не буде. Сидiр Петрович на совiщанiї". Так мама щось на вухо тiтцi закинула, пошепки, а тьотя аж у дверi впала... Повернули ми бричку й поїхали додому... Я зробив передишку i глянув мiж тим, чи слухає Адам. Вiн лежав заслуханий, губи ледь-ледь розтуленi, i в них притаїлась легенька журлива усмiшка... Я ще помовчав. Гадаю собi: чи.попросить вiн? - А далi що? - таки не втерпiв Адам. - Щось же про коня має бути. - О, геть забув! - спохватився я. - Бачте, хотiв про коня та збився. У мене таке буває. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Тi-i, не були. Ото жаль! Рiчка там не те що в нас, жабi по колiно, а широка, з пiщаним дном, ракiв повно, кишать, можна руками ловить. I брiд кам'янистий, їдеш - бричку погицує. А це ж була осiнь, вiтер холодний, аж струже в спину. Так мати на брiд поїхала, щоб швидше додому. Пiдкотили бричкою, глядь - рiчка замерзла. Вчора вода кипiла мiж камiнням, а зараз - крига всуцiль. Стала мати й журиться: "Що ж робити? На мiсток їхать - це ж п'ять кiлометрiв з гаком..." I поки вона журилась, я вилiз тихенько з кожуха та на лiд. А лiд, наче скло, молодий, ясинцем називається. Ковзнешся - i несе тебе хтозна-куди. За мною i мати ступила на лiд. Стала, пiдгицнула - крига трiщить, вгинається, але нi, не провалюється. А кiнь?.. Копита ж у нього гострi. "Якщо провалиться кiнь, - вголос мiркує мати, - ноги порiже. А не провалиться, то однак по льоду не пiде - не пiдкований". Бакун (от же кiнь, щоб ви знали!), мабуть, почув, як журиться мати. Пiдiйшов до рiчки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що вiн робить? Став на колiна. Ноги пiдiгнув, як полозки, i давай човгать по льоду, нам, нерозторопним, показує: пiдпихайте! Мати аж руками сплеснула: "От розумник!.. Aнy, Льонь, пiдпихаймо за бричку". Ми взялись з двох бокiв, штовхаємо бричку, i кiнь їде навколiшках, сунеться по гладенькiй кризi. Крига вгинається, похрускує, але нiчого... Тiльки до берега - хоп, рвонувся Бакун, скочив на ноги i вже на землi... А коклюшу в мене й не було, то я просто на ковзанцi застудився, от, - додав я до своєї iсторiї, щоб Адам не переживав за мою хворобу. - Приїхали додому, мати попарила мене над гарячою картоплею, i я очуняв. - Гарна iсторiя, - сказав Адам. - А про Бакуна просто чудесно... Тiльки втямить не можу, хто бiльше кiнь - Бакун, який переповз на колiнах лiд, чи та тiтка, що ляскала дверима: "Прийому нема"? Як ти вважаєш, Ленд? - звернувся вiн до мене. - По-моєму, - наморщив я лоба, засопiв, захитався на стiльчику, бо дуже мудру задачку задав Адам, - по-моєму... А яблук у вас рясно, i вже бочки пiдспiли, червонi. Можна скуштувать... он те, що впало? - Куштуй! Я пiдкотив ногою падалку, носком пiдкинув її, як футболiсти м'яч, i в рот. Уммм! - зелене, кислюще воно, слинка потекла, i Москва в очах показалась. Адам i не кусав яблука, а теж прижмурився. I наче трiшки усмiхнувся. - Хитрий ти чоловiк! - каже менi. Повернувся на бiк, пiдбив подушку, видно: зiбрався говорити. - А тепер моя бувальщина, слухай. I раз ми зачепили медицину, то розкажу тобi, Льоню, про славного лiкаря Буська... Ну от, - змiнив вiн голос i безнадiйно зiтхнув, - ось i мiй Айболiт. З хати вийшла баба Сiроха. Несла вона блюдце, склянку води i якiсь порошки. - I вже пора? - заблагав Адам. - Пий! - сказала Сiроха. - Бабо Лiзо! Я стiльки випив цiєї гидоти... - Через двi години... Пий! Так вона звелiла, професорша. - Ну давайте. - Адам ковтнув порошки, i вiд тих лiкiв губи у нього стали немовби ще бiлiшi. Баба Лiза пiшла, а потривожений Адам лiг правцем i задумався. Рiденький, прилизаний чуб його раптом змокрiв. На обличчi виступили жовтi плями. Полежав i нiби аж придрiмнув Адам, потiм стряхнув сонливiсть i повернувся до мене. - Отже, бувальщина про Буська, - сказав таким же роздумливим голосом, як i почав. - Я щаслива людина. У мене двi баби. Одна в степу живе, друга жила на Полiссi. А Полiсся, дорогий мiй Льоню, то царство грибiв i русалок. Якi там пущi, озера, якi рiчечки... I водяться там лелеки. Була своя пара лелек i в баби Грунi. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини i кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати. махала їм косинкою. А лелеки кружляли i все нижче й нижче спускались до неї. Баба випросила хлопцiв, щоб затягли на хату колесо. I на те колесо сiдали лелеки, i мостили собi гнiздо. Якось була холодна весна, вночi раптом завiяло. Вийшла баба у двiр - по колiна мокрого снiгу, i лежать у снiгу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. "Бiднi ж ви мої!" - забiдкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила пiч, нагодувала, напоїла чаєм з травами. Видужали Бусько з Бусихою, ще бiльше полюбили бабу. Гнiздо мостили вони високе й розкiшне. I по черзi вартували його. Пам'ятаю: вже смеркло, небо зоряне, свiтле, а на гнiздi лелека стоїть, i його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на однiй позi, дзьоб свiй задер, i здається - на Буськовому дзьобi мiсяць повис. Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає: - Як воно, Бусько, не обiщаєш на завтра дощу? - Кла-кла, - стукає дзьобом Бусько. - Та воно й видно, - каже баба. - Зорi чистi, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотiла приткнуть на вгородi, та й не здумаю, що тепер... - Кла-кла, - каже Бусько. - Ну хiба що так, - зiтхає баба i йде в хату. Кожної осенi баба проводжала буськiв у дорогу. Виходила за ворота i махала косинкою, i наказувала: "Дивiться, тримайтеся гурту. Та де хмара - летiть високо, а де блискавка з громом - летiть низько..." А одної осенi не вийшла баба на проводи. Вже зiбралися лелеки з усiєї околицi, зробили прощальний вiраж над лiсами i озерами i гурт за гуртом потяглись у вирiй. А бабинi птахи зостались. Кружляли й кружляли вони над селом, тривожно скрикували - нi, не виходить баба. I тодi спустився Бусько на подвiр'я, бачить: дверi в хату прочиненi. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. I голосу не витягне. "Кла-кла", - сказав Бусько i кудись запiшов. Тут пiшов, тут i з'явився. Пiдбiг до бабцi i подає їй у дзьобi... жабу. Свiженьку. З болота. Ох ти мiй дохтор, - застогнала баба, розчулена рiдним Буськом. - Це ж ти хочеш мене пiдздоровить i зiлля своє принiс... Доведеться встати i провести вас, бо ви ж без баби й не полетите. Баба, стогнучи,зiп'ялась на ноги i провела буськiв. А скоро пормерла. I дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небi,нiде не хотiла сiдать. А тодi таки сiла - на шутiй соснi за селом, на тiй соснi, що ближче до грибкiв, де лежить баба зi своїми синами. Адам закiнчив свою бувальщину. Мабудь, стомився, руку поклав пiд голову i, здається, знов придрiмнув. Вiн лежав бiлий i тихий. Деколи брала мене острашка: "А чи є Адам?" Глянеш - рiвне покривало, нiде не горбиться, наче й немае людини в постели, тiльки виглядае гостре пiдборiддя й нiс.I там, аж за лiжком, на пiдставленому стiльчику - Адамовi ноги, бiлi й нерухомi. Поволi, сонно розтулив Адам око, знайшов мене i хотiв був трошки усмiхнутись. Та лиш посмикнув губами. - Що, Ленд? - спитав якось винувато. - Сумна в мне бувальщина? - Про Буська? - Атож. - Нi, що ви, iнтересно. Тiльки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська дiти? - Були. Розлетiлись. Кожна пара шукає собi нове мiсце. - А до нас у степи вони прилiтають? - Рiдко. Лелеки полюбляють воду, лiси, широкi плавнi... - А ви туди поїдете?.. Ну, де баба Груня жила? - Хтозна. Може, станеться диво - поїду. - От якби двiйко менi... таких маленьких. А колесо я б знайшов. - Хитрий ти чоловiк! - сказав Адам i таки всмiхнувся. Ми тiльки розбалакались, як знов вийшла iз хати баба Сiроха, i в рука у неї те саме блюдечко, склянка води й порошки. - Бабо Лiзо! - мов дитя, почав благати Адам. - Я думав, утечу в степи вiд уколiв, вiд порошкiв, вiд медицини... Як вони остобiсiли... - Пий, - сказала баба, але руки в неї затремтiли, полилась вода iз склянки, i я побачив: у баби повнi очi слiз, вона ковтає сухим зморщеним ротом тi непрошенi сльози i, схлипуючи, говорить: - Хiба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе?Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, пiдкрiпишся, бо гаснеш на моїх же очах. I що воно за дурне життя: це i мої синочки були б уже такi, жили б i радiли, як людськi дiти, так обох забрало... - Бабо Лiзо, - голос в Адама теж затремтiв. - Пробачте менi. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Бiльше не буду вас катувать... Давайте сюди порошки. Почовгала баба Лiза в хату, а я довго сидiв зiгнувшись, щось тисло менi на плечi i тисло в душi. Бо як розiбратись, то, мабуть, i я завинив; i не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радiв, недотепа: ах, у мене гребля, ах, у мене млинок. А людинi тi цяцьки боком вилазять. - Бiльше на рiчку не пiдем, - буркнув я насупившись. Адам пiсля' того, як випив порошки, знов присмирнiв, i жовтi плями густо вкрили обличчя. На мої слова вiн зразу нiчого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху i тiльки тодi обiзвався: - Пiдем, Льоню, на рiчку. Бо нi рiчка, нi ти, мiй друже, анiтрохи не виннi. Справа тут складнiша. Як тобi розтлумачить?.. Ну, скажiмо, ти вийшов на човнi у море, заплив далеко i раптом - прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки i смирненько ждатимеш, поки вода заллє? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги твоєї. Так i я, Льоню. Давно, в iнститутi ще, прорвало мiй човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб i на останнiй хвилi - жить, як ти, як нормальнi люди. Ясно, капiтане? Ми пiдемо з тобою на рiчку i збудуємо справжню гребельку - з цегли. I млинок такий поставимо, що ти i в школу пiдеш, а вiн тобi лопотiтиме. I на картi свiту буде наша рiчка - Лопотиха. 8. ЗА ПАВУТИНКОЮ Сьогоднi вона не така. Дивiться: пливе... сюди повертає i здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, i довга коса аж у воду звисає. Човник її бiжить веселiше. - Доброго ранку! - гукає менi. - Здоров, Нiно!.. Обережно, там корч. Вона проминула пiдводний камiнь, де свiтла вода, гойднулась на хвилях i вниз, у протоку... "Ух ти!" - шарпнуло мене, бо човен пiдкинуло i носом у бризки, i понесло мiж камiнням. Нiна пригнулась, весло - сторчма, i став, завмер її човен пiд скелею. - Ти молодчина, - сказав я, заглядаючи до неї в протоку. - Думав, так i хряснеш об камiнь... Давай повiдок, прив'яжу човна... А ти знаєш, Нiно, - торохтiв я далi, - ось тут, у цiй розщелинi, застряв був кiнь. - Знаю, - сказала Нiна. - Ось тут. Камiнь-гостряк йому врiзався в ногу, так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила. - Ти? - аж похлинувся я з несподiванки. - Так це ти Бакуна звiльнила? Нiна як i не чула мого вигуку. "Трам... трам..." - замугикала "Єньку" i долонями по колiнцях: плесь, плесь... Я й забув, що вона не любить про себе говорити. I почав хитрiше вивiдувать: - А вночi й не ви-и-идно, - сказав я з приспiвом. - I видно. Бо в мене лiхтарик є. - А де ж той лiхтарик? - А ось вiн, - i подала менi бiлий шапкастий гриб. - Це ж гриб! - Ну й що. А вночi вiн свiтиться. Я засунув гриб пiд сорочку, зробив темне дупло i встромив туди носа: точно!.. свiтиться гриб!.. синiм холодним вогнем. Вiд цього свiтла пiд сорочкою стало синьо, i вийшла маленька нiч - небо, земля i повний мiсяць. - Знаєш, Нiно, - зiрвавсь я на ноги, - бери свiй лiхтарик i гайда... в бiле глинище. - А там що? - А там - нора. Цiла печера. Глибока-глибоченна. I страшно. Ходiмо! Я подав їй руку. З човна вона стрибнула на берег, зняла свої бiлi туфельки. Вона була майже рiвня, ось так - по чубок менi, хiба що трохи щуплiша i незасмагла, як i Адам. До цього Нiна сидiла тiльки в човнi. А зараз ступила на камiнь i чомусь опустила очi. "Не бiйся. Ходiмо!" - я повiв її через брiд, через лозняки - на той бiк рiчки. Стежка звивалася вгору. Земля пiд ногами була суха, червоняста, i нам частенько траплялись кремiнцi. Нiна застрибала, заойкала: ой гарнюсi, ой сюсiмусi... Дiвча - воно завжди дiвча. Тут, показав я Нiнi, кремiнцi найкращi: є гострi, є плескатi, є схожi на стародавнi ножi. А яких вони кольорiв! Бачиш: i лимоннi, й зеленi, i кров'янисто-багрянi. А як викрешують iскри! У мене дома цiлий картуз кремiнцiв. Хочеш, можу промiнять на лiхтарик. Або й так вiддам. Назавжди. З балачками пройшли ми далi, попiд косогором. Уже видно, що скоро будуть копнi, цебто глибокi ями, - стежка до них всипана бiлою глиною. Аж ось круте зривисько, майже пряма рудувата стiна, порита дощами, а пiд стiною - нори. То ходи в глинище. и зупинились коло першої нори. Ну як вам сказати: кругла дiрка, треба лiзти наче в погрiбець, хтось навiть зробив рiвненькi землянi сходи. А тiльки ж темно. I холодом вiє... - Полiзли? - спитав я непевно. Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Нiна так посмiхнулась, як посмiхаються старшi над хлоп'ячим ластовинням. I я, будь, що буде, сьорбнув повiтря i з'їхав униз, на верхню приступку. Нiна за мною. Вона пiдняла свiй грибок, i ми, тримаючись за руки, полiзли туди, пiд землю. Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потiм другу. Щось липке, може, павутиння, чiплялось за голову. Я йшов пригнувшись i чув, як менi в потилицю дихає Нiна. - Не страшно? - питаю. - Нi... А далеко ще йти? - Далеко. Хтозна, чи боїться вона, а менi таки моторошно. Бо над нами цiла гора землi, i трактори там ходять, i дядьки з лопатами. I вже не видно, де той вузесенький вихiд. Хiба добiжиш до нього? Мимохiть вчувається: двигтить земля, потрiскує... ось-ось тече пiщаний струмок... Ми й дух притаїли; якщо перемовляємось, то тiльки пошепки. - Нiно, - кажу, - вище свiтло держи, бо темно. - А може, назад? - Та скоро вже. Спускаємось углиб, i нора все похмурiша, i морозцем хапає за литки. Раптом: "Ой!" - я пiдсковзнувся, шурхнув у темiнь, у мокру виямку. I щось упало зверху на спину - гиц! I свiтить менi у вухо. "Нiно, це ти?" - Ми злякались, але тут же й чмихнули од смiху. Нiна встала, пiдняла над собою лiхтарик. "О-о! - сказала вона зачаровано. - Диви! Яка тут краса!.." Ми були вже в самому глинищi, у бiлiй печерi. Та нi, ви бачили бiлу печеру? З бiлої, чистої глини? Бачили, щоб i долiвка, i стiни, i стеля, - щоб усе було наче пiдсинене, i все щоб горiло рiвним морозним вогнем? Нiна дивилась на це бiле сяйво, i обличчя у неї було здивоване, а на щоках зробились глибокi рожевi ямки. В тих ямках неначе свiтився мед. Менi аж солодко стало в ротi, я стулив язик жолобком i кiнчиком язика лизнув її щоку. - Ай! - сказала Нiна. - Ти що лякаєш? Мокрим таким тицькаєшся. Вона витерла щоку рукою, ще вище пiдняла лiхтарик i пiдiйшла до стiни: у бiлiй холоднiй глинi, порубанiй лопатою, заряхтiли барвистi камiнчики, заблищали червонi жилки. Iз тих жилок виступала вода i студеними краплями - цок! - падала пiд ноги. Здавалось, краплi тут же замерзали, i в печерi лунко цокало вiд кожного їхнього удару. Я змерз, притулився до Нiни, i ми пошепки, один одному на вухо, заговорили: - Нiно, у тебе очi свiтяться. - I в тебе. - У тебе нiс холодний. - I в тебе. - У тебе губи дрижать. - I в тебе. - Давай звiдси тiкать. - Давай. Аж затокотiла печера, коли ми дременули назад. Ми бiгли, штовхались, падали, повискували од страху чи од смiху, не можу сказати. I ось - на горi... А сонця, а спеки, а пахощiв тут - хух, як добре! Постояли вдвох, як слiпi, зiгрiлись, надихались вволю. - Давай пограємо в кремiнцi, - раптом сказала Нiна. - Давай, - погодився я, хоч про себе подумав: "Може, не тре... Дiвчача гра - кремiнцi. I нiколи в мене далi "перевоза" не йшло, я тiльки бачив, як iншi грали: дуже марудна штука..." - Цур, я перша! - тим часом сказала Нiна i - хвать-хвать - швидко назбирала гарних, обточених камiнцiв. - О, рiвно п'ять? Вона сiла на землю, обсмикнула платтячко, а потiм з якимось таємничим виглядом подмухала в руку, по-своєму розклала на долонi всi кремiнцi. - Граю "квочку", - сказала вона. Я не зглянувся, як Нiна пiдкинула кремiнцi. Пiдкинула, блиснула долонькою i - хап - зловила їх на спинку руки. Камiнцi стукнулись в повiтрi, купкою впали на руку i як завмерли - жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь - i знов камiнцi на долонi. Ловко! I я колись пробував "квочку" - одного чи двох ловив. А це значить: далi будеш грати з тим одним чи двома камiнцями, що назбирала "квочка". А нiчого не пiймав - все, вилiтай, братику! - Тепер - "перевiз", - мовила Нiна. Висипала своє добро на землю i повела "перевiз", потiм "карусель". Швидко, високо пiдкидала камiнцi, то по одному, то по два, то по три, i поки вони пролiтали перед Нiниним носом, вона хапала з землi новий плескач, встигала пiдкинуть i його, встигала сплеснуть у долонi, а то й обкрутиться на п'ятах i пiймать камiнцi, жодного не впустить додолу. Я тiльки бачив, як мигтять її кiски, бiгають очi, блискотять на сонцi колiна, як вона водить ротом, неначе i ротом ловить плескачi, що так i мелькають перед нею. - Все! - з видихом сказала Нiна i язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кiнчику носа, i стомлено сiла на землю. А в самої щоки пашать i в очах - веселi жаринки. Ну, ясно: рада-раденька! А от що менi робить? Як менi рятуватись, бiдному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали "дiд бабу везе", то я б так запустив камiнця, що вiн разiв триста пiдскочив би на водi. Точно кажу: якщо не триста, то разiв сiм або вiсiм. А тут... - Слухай, Нiно, - кажу, - краще пiдемо на Хiврю. - Ти що, злякався? Грати не будеш? - Не злякався, - кажу. - А на Хiврю спiзнимось. - А що там на Хiврi? - Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скорiш! Хiвря - це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на осоннi, вигорав трава, земля аж пашить, i гiрко в очах вiд сухих полинiв. Ми вибрались на гору, ближче до неба, звiдси видно степ, горбастий насип дороги i телеграфнi стовпи, що стоять у степу, як олов'янi солдатики. - Сiдай, - сказав я Нiнi i поплескав долонею по гарячiй стежцi. Ми сiли так, щоб Нiна бачила мене, а я бачив Нiну. - Вгадай, хто тут живе, - я показав їй маленьку нiрку, ловко заховану в травi. В ту нiрку хiба що палець мiг би пролiзти. А проте як вона гарно зроблена: стiни гладенькi, кругло обчовганi, тонко-тонко обкладенi ватою. Дарма що в землi - чиста й свiтла нiрка. - Тут живе павук-хрестовик, - сказала Нiна. - Правильно. Зараз ми поговоримо з ним. Я дiстав свiй припас - капронову нитку i трохи смоли. Смолу розiм'яв у долонi, похукав на неї, щоб м'якша стала, i злiпив "язичок". Почепив "язичок" до нитки. I тихо, обережно опустив його в нору. - Посмикай, - сказав я Нiнi. - Тiльки не дуже смикай, а так, легенько. - I я показав, як треба дражнить павука. I прибрехав, що коли подражниш його, то вiн. сердитий, починає висвистувать. - Ну що? - питаю. Нiна схилилась над нiркою з таємничим виглядом; однiею рукою водить нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене: - Тс-с!.. Торкає... Хапає за нитку! - Як сильно хапне - тягни! I сталося так: Нiна шарпнулась назад, нитка за нею, i вилетiв павук iз нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що клiщами вп'явся в смолу. Вiн гойдався на нитцi, якраз перед Нiниним носом, чеберяв волохатими лапами. Не було б то дiвча, щоб воно не пiдскочило, не кинуло павука, не запищало, не ляснуло мене по шиї: - Ах ти, брехун!.. Налякав мене! Поки ми штовхались i смiшили себе штовханцями, павук витяг лапи зi смоли та й гулькнув у нору. - Як вони прядуть нитку? - спитала Нiна. - Хто вони? - Таж павуки. - По-моєму... кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки i з пушинок прядуть. I нитки прядуть, i сiтки для мух, i вату роблять для павучат... А навiщо тобi? - Просто. Ось глянь, яка тонюсiнька нитка. - I Нiна провела у повiтрi пальцем. Мiж одним i другим стеблом висiла павутина. Вона свiтилась на сонцi. Гнучкi стебла натягували її, як струну. I павутина тихо, мрiйно, заколисливо бринiла. - Це, мабуть, антена, - зашепотiв я. - Павукове радiо. - Давай послухаєм, про що вона грає. - Давай! Я пiдставив вухо, прижмурився i сказав: - "Нi-i-iн-на... Нi-iна..." - передає. Нiна пiдставила вухо, послухала i сказала: - "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." - передає. Я пiдставив вухо i сказав: - "Брень... брень... ти бренькаєш, Нiно", - передає. Нiна пiдставила вухо й сказала: - "Нi, це ти бренькаєш", - ось що передає. Ми разом пiдставили вуха, буцнулись лобами, i павутина - лусь!.. - обiрвалась. - От жаль! - сказала Нiна. - Жаль! - зiтхнув я. Не змовляючись, ми встали й пiшли за павутиною. Вона летiла в повiтрi, звивалась, як струна; вона була жива й весела i кудись мандрувала у степ, i ми поспiшали за нею. - Бач, вона обминає бур'ян. - Бач, тiкає од ластiвки. - Бач, повертає на дорогу. I ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку i далi збиралися йти, якщо треба, то i в бiлий город, де бiлi будинки, бiлi кiоски, бiле ремiння в мiлiцiонерiв. I ми пiшли б у той город, але вiтер гойднув павутинку, погнав її в небо, вище телеграфних дротiв, вище ластiвок, аж туди - до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула. А на землi зостались стовпи з бiлими чашками, i мiж ними були туго натягнутi дроти, якi теж. очевидно, бринiли. Я приклав вухо до чорного стовпа. "Гуд-гуд-гуд", - загудiв, задрижав роздратований стовп; натужне гудiння його йшло iз землi, бiгло по дереву, неслось кудись по дротах. - Ей, - сказав я до стовпiв, - про що ви там гуд-гуд-гудите? - Го-ду-ду, - сказав стовп. - Про що, про що? - Ду-ду-ду, - сказав стовп. - Ет! - махнув я рукою. - 3 вами, стовпами, побалакаєш. "Бу-бу-бу, ду-ду-ду", - i бiльше нiчого... Гайда, Нiно, додому, бо й так далеко забрались. А й справдi далеко, я тiльки зараз угледiв. Ми на самiй горi, кругом небо, а там унизу-унизу маленька хата, така маленька й бiла, як грибок; i не видно нi вiкон, нi дверей, лише темнi крапочки - крап, крап, крап. I стоїть у дворi знак оклику (такий!), i махає менi комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали i кличуть його, а Льонька за вiтром повiявся. - Нiно, побiгли! - Побiгли. - Давай, хто швидше! - Давай. Летиш з гори, i тобi здається, що ти на Бакунi, верхи шугаєш через кущi, через канави; зеленi копицi верб несуться тобi назустрiч, i студить лице рiчкова прохолода. Хух, от уже й брiд! - Нiно, ти завтра приїдеш? - Не знаю. - Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один. - Добре. Якщо в Адама нiчого не трапиться - приїду. - Ну бувай. Нiно. - Бувай. - ...Льонь, а з ким це ти балакаєш? Ледь-ледь пiднiмаю важку од сонця голову. На грудях, на лiктях у мене синя, подавлена шкiра - видно, що довго лежав на шорсткому каменi. Кожний бугрик i ямка вiдбилися на тiлi. Вiд сонця, вiд лежання в очах менi темно, i я зразу не второпав, хто це i про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть з вiдром, з оберемком бiлизни. Буде полоскать на проточнiй водi. - Так з ким ти, Льоню, говориш? - перепитує мати. - Нi з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопцiв не вродило? - Бiдна дитина, - з гiркотою мовила мати. - Цiлий день лежить, печеться на каменюцi, нема з ким i погратись. Так, не дай боже, вiдлюдьком ще виросте. Мам, не журiться, не треба. Хоч i лежав я тут сам з собою, а вже побував у бiлiй печерi, ловив павука, блукав по степу, одне слово - набiгався, набалакався вволю. 9. ВСЕ ВIДПЛИВАЄ Ви чули, як наближається рiвний i тихий дощ? Отак сидиш у хатi, мати одчинила вiкно, i знадвору повiвав свiжiстю, а ти слухаєш... Десь далеко, в невiдомому свiтi, зачинається шум... I то ще не шум, а шепотiння землi, шерхiт сухої трави, шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: може, переспав i тобi шумить в головi? Нi, це вже садом iде неквапливий шум, iде до вiкна i шумить у стiну - рiвно, густо, заспокiйливо, i пахне тихим дощем i тихими снами. Злипаються очi, i тебе огортає теплий спокiй. Ти сидиш заколисаний, а слух, проте, гострий - чуєш, як скрипить, набухаючи, мокре дерево. Стихло муркотiння пiд вiкнами, шум одiйшов за хату, i щось торкнуло тебе за плечi: ей!.. Стрiпнувся, глянув я у вiкно: нема вже дощу. I сонця нема, десь за хмарами. Але небо, димчасто-сiре, просвiчується, воно пiдрожевлене захмарним вогнем, воно розсiває кремове свiтло. Вiд того свiтла блищать краплини дощу на мокрих стеблах. З дрiмотного поля потягло вiтерцем, заплюскали краплi, струшенi додолу. Вiтерець дужчав; вiн, мабуть, не долетiв ще сюди. вiн тiльки набирав розгону в степу. I там, у степу, щось починалось. Хтось вiд когось тiкав чи хтось когось доганяв, - не знаю. Але там переполох, це ясно, i переполох страшний. Низько, при самiй землi, котились, стрибали прудкi втiкачi. Сiрi, кудлатi, стрибали вони по канавах, зупинялись на хвильку, щоб перепочити, i припускали чимдуж. Гнались за ними такi ж волохатi клубки. Разом вони бiгли по всьому полю, цiлою отарою, бiгли до села i злякано ховались у садки, у кущi, у канави. Що це таке? Зайцi? Вовки? Один клубок вiдiрвався вiд гурту i боком, як пiдстрелений, покотився до нас. Стриб, стриб - заячим скоком влетiв у паш двiр i шасть пiд солому, затих. Я вискочив з хати й бiжком до соломи: курай[1]. Забився в кубло, сидить. Нiби и досi труситься вiд дощу. Отакi зайцi. Вiтер гнав iз поля мокрий курай. Менi стало сумно. Бо тiльки вчора i ми всi бiгли, як цей курай. I нас гнало поза городами. Сходились, збiгались дiти до баби Сiрохи. А в дворi стояла машина, юрмився люд, бряжчали мiднi тарiлки, i дядьки ставили на кузов труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли її нахиляли, я побачив Адама: вiн лежав суворий i суворо дивився у небо. Загострене обличчя його свiтилось мертвим вогнем. Вiн помер тому, що не було чим дихать, смiятись, говорити. Вся живинка згорiла в ньому до краплi. Вiн уже пахнув землею i вирушав туди, звiдки не повертаються. Над труною ридала слiпа вiд слiз жiнка, голосила баба Сiроха, хлипали нашi баби; а в мене - як били мiднi тарiлки - струшувалось все в душi i гiркий клубок пiдступав до горла. Поховали Адама за селом. Там росте кощавий старий бересток. Не знаю, чи селяться лелеки на берестках. Думаю, що селяться. Вони люблять добрих людей. Таких, що травами лiкують птахiв чи будують спiвучi млинки. - Нiно, - озвавсь я нарештi, - в тебе човен протiкав. Бачиш? - Протiкає, - кивнула вона. Я помiтив, що в Нiни очi пiдпухли, вона була мовчазна, як нiколи. Ми сидiли годину й другу i не промовили жодного слова. Нiна дивилась на воду, вiтер легенько ворушив чорну стьожку в її косах. Нема Адама. I про що нам було говорити? День стояв хмарний; то набiгали, то вiдкочувались геть легкi полохливi тiнi; вже починали жовтiти верхи дерев, i в холоднiй прозорiй водi вiдбивались багрянi фарби осенi. Кiлька жовтих листкiв прилипло до весла. Я глянув пильнiше на човен i тiльки зараз побачив: човен накренило на правий бiк. Гарнi колись, свiтлi березовi лубки почорнiли (а лубками було обшито борти човна), де-не-де пожолобились. дошки, крiзь них сочилась вода. I набiгло води чимало, аж притопило нiс, давно замочило Нiнинi ноги, залило водою її бiлi туфлi. - Слухай, Нiно, вiн уже нiкуди не годиться, твiй човен. - Ну що ж, так i буде. - Не розумiю: як? - Без човна. Я не мiг уявити собi Нiну без кораблика. На чому ж вона припливе сюди? А для мене Нiна завжди пливтиме: з пухнатих хмар па землю, тихими лугами до рiчки, а рiчкою - до нашого броду. - Нiно, я зроблю тобi човен. - А ти вмiєш? - вона глянула на мене, i якась гiрка усмiшка торкнула її вуста. - Спробую. - А з чого ти зробиш? Правда, з чого зробити? Я сiв i задумався. З колоди не подужаю видовбать човна, та й не годиться: рiчка ж у нас мiленька. То я тiльки видумую, що в мене морська протока, а насправдi ось тут, мiж камiнням, де застряв був Бакун, i для моєї ноги тiснувато. От якби знайти щось таке, легке й плавуче, щоб i стругать не важко, щоб i на водi держалось, щоб i гарний човник вийшов. I тут я згадав: є! В посилцi! Вчора приходила до нас баба Сiроха. Стала пiд берестом, суха й почорнiла, i жестом до мене: - Ходи сюди! Як завжди, вона дрiботiла прудко, йшла не озираючись, тiльки була ще скорботнiше зiгнута. Коли я ступив у хату до неї, там ще пахло, ну як вам сказати, - свiчками, воском, пахло смертю. I в бабусi на щоках зробились глибокi й темнi ями, такi ж ями були й пiд очима; менi аж страшно стало дивитись на неї. Здавалось, вона готувалася йти за Адамом. - Ось, - хмуро мовила бабуся. - Йому посилка прийшла... Сьогоднi, - i вiд того "сьогоднi" (а вiн три днi, як у землi, вже не получить нi листа, нi посилки, анi роси з неба) у бабусi засiпались щоки, вона скорiше пхнула менi в руки диктовий ящик: - Вiзьми!.. Мабуть, для тебе старався... Я не дуже второпав, хто старався для мене, взяв ту посилку i побрiв додому. Ящик був вiдкритий, i коли я копирснувся в ньому, то витяг на стiл таке: зеленi й стиглi шишки; пузатенькi жолудi, що скидались на засмаглих дядькiв у беретах, i берети у них з поросячими хвостиками; витяг товстий шматок соснової кори, гiлочку сизо-зеленої ялинки; велике сiре перо - журавлине або лелечине, i ще цiлу жменю всякої дрiбноти. Все це я виклав на стiл i, зачудований, став розглядати кожну рiч: для чого вона? I навiщо була Адамовi? I хто прислав, i звiдки?.. Потiм подумав: адреса! Глянув на зворотну адресу. Але на кришцi посилки, замiсть зворотної адреси, хiмiчним олiвцем був намальований такий чоловiчок: Цей чоловiчок, як бачите, когось вiтав. Кого? Я так i не розгадав би таємницю посилки. I, може, нiколи б не дiзнався, хто вона, та людина, що прислала в наше село журавлине перо й мiтелку ялини, не дiзнався б зовсiм, аби не Нiна. От я сказав, що збудую човен, згадав про соснову кору i бiгом злiтав додому; взяв ящик з усiм добром, узяв ножа, нагрiб усякої всячини, що могла пригодитись в роботi, i прибiг до рiчки. Мiркую собi: поки вирiзатиму човен, хай Нiна розбере посилку, пограється. Цiкаво ж... Та як тiльки я ступив на камiнь, Нiна зиркнула на мене й зблiдла: - Прийшла посилка? Прийшла? Коли? I вона схопилась на ноги (пiд нею захитався човен), стрибнула на берег i, така розгублена, аж iз сльозами на очах, кинулась до ящика. - Диви, все, все прислав! Все, що треба, - шепотiла вона, викладаючи в пелену шишки, жолудi, сухi гiлочки. - Хто прислав? Ти знаєш його? - спитав я, зовсiм спантеличений. Баба Сiроха казала: "Мабуть, для тебе старався", а виходить, посилка для Нiни, i дiвчина ждала її з нетерпiнням. Нiна тим часом просунула руку в ящик i на самому днi, пiд сухим мохом, щось знайшла: - О, є:.. Записка! - вона витягла клаптик паперу, з трепетом розгорнула його й пробiгла очима. - Читай. Вголос читай, - попросив я. - Тут кiлька слiв. I про тебе. Ось, - Нiна подала менi записку. Я прочитав: Дорогий Адаме! Не можу, не буду тебе втiшати. Ти мужня людина. Радий, що в останнi хвилини коло тебе стоятимуть вiрнi друзi. Висилаю для них те, що ти просив. Хай запахне в степу сосновим Полiссям. Привiт їм обом, капiтану Ленду i Нiнi. Твiй Олс. Пiсля "твiй Олс", як i на кришцi посилки, теж був намальований чоловiчок, що пiдняв капелюх на знак привiтання. - Нiно, хто цей Олс? - спитав я. Нiна мов заворожена перебирала дрiбнi червонястi галузки, березовi китички, засушене листя, шкаралупки горiхiв, все це роздивлялась, нюхала й складала в пелену. Я ще раз спитав: - Нiно, хто вiн, скажи, той Олс? - Вiн такий, як Адам. Вони вчились разом. - А де вiн зараз? - Робить те, що й Адам. Атомне сонце. - I не страшно? I не спалить його те сонце, як Адама? - Вони про себе не думають. Я була мiж ними. Вони кажуть: треба. Треба, щоб над землею було ще одне сонце. Треба, щоб воно свiтило сильнiше за наше. Треба, вони кажуть. - А навiщо це "треба"? Хiба так погано? Хiба нам з тобою мало сонця, мало трави на лугах, цвiркунiв, метеликiв, кульбабиного пуху? Навiщо придумувать ще одне сонце? Нiнинi вуста були холодно стуленi, в них наче застигло оте рiшуче "треба", i я зрозумiв, що вона бiльше нiчого не скаже. Хвилину чи двi ми сидiли мовчки. Я озвався перший: - Добре. Я зроблю тобi човник, Нiно. - З соснової кори? - Авжеж. - Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. I саме такого, з соснової кори. Вiн найкращий: гарний, легкий, нiколи не протiкає. Адам збирався менi зробити, та, бач, не встиг. - I Нiна опустила голову. Колiнця у неї тремтiли. Бiлi вузенькi туфлi її розкисли у водi, з носка виглядав набубнявiлий палець. "Осiнь. Холодно їй", - защемiло менi в душi. Я взяв шматину соснової кори (а Олс прислав чималий шматок; либонь, вiдколупнув од старого стовбура). Кора була шарувата, як печиво. Справжнє тобi шоколадне печиво з бiлими цукристими прошарками. I на вигляд смачна. Я навiть спробував лизнути язиком: терпка i пахне смолою. Бачу: Нiна сидить, пiдперши кулачками голову, зосереджено дивиться на моє мудрування i трiшки, приховано всмiхається. I, мабуть, думає: чудний цей хлопець... Покрутив я в руках сосновий "пирiг", на око прикинув: як його обрiзать, щоб вийшов корпус кораблика. Спершу, мiркую собi, обрiжу лишнє, обстругаю з бокiв так, щоб нiс i борти в мене вийшли. А далi почну видовбувать середину. Взявся за нiж: вiн легко рiже, гладенько; сиплеться додолу червоняста порохня, баранцями скручується стружка. Все йде нормально; вже загострився, видовжився корпус; правда, вiн ще грубенький, неоковирний, але видно: це тобi не абищо, а щось серйозне. Одна лиш бiда: чикнеш ножем рiзкувато, так i злiтає верхня луска, вiдшаровується; кора, бачте, склеєна поганенько. Та не бiда, скоро я приловчився, i робота пiшла як слiд. Нiна сидить замислившись, тихенько собi дивиться, що воно в мене виходить. Мовчить, анi пари з вуст. За це я найбiльше її поважаю. Знаєте, аби на мiсцi Нiни був хтось iнший, то почав би: не так рiжеш, не там стругаєш, треба ось так, а не так... Словом, так тебе затакав би, що в тебе обов'язково щось зiпсувалось би. А зiпсувалось, тодi вiн ще дужче: "Я ж казав! Я ж казав!.." Нiна - зовсiм iнша людина. Гляньте: зiперлась на кулачки, лице тихе й замислене, в очах - терпеливе чекання. То сонце, то хмарнi тiнi пролiтають над нею. - Дивись, - кажу Нiнi, - "Санта-Марiя" прийшла. Кинула якiр. На воду впав жовтий вербовий листок. Довгенький, глянсований, з гордо пiднятим i закрученим хвостиком, вiн скидався на каравелу "Санта-Марiя"[2], котру я бачив у книжцi. Листок стояв нерухомо. Та ось дмухнув вiтрець, забрижилась вода, i човник погнало до берега. Вiн летiв i водив сюди-туди носом, наче вибирав, куди йому краще причалить. - Льоню, - озвалась Нiна, - а можна i в моєму кораблику зробити високий нiс? - Можна. Такий i зроблю. Ось, - i я показав майже готове суденце. Воно стояло у мене на руцi, новеньке, темно-червоного кольору, iз смолистим запахом; мiцнi борти, що звужувались донизу, були добре обтесанi, а вся носова частина задерта вгору. - Ой, - тихо сказала Нiна, i очi в неї зажеврiлись. - Справдi як "Санта-Марiя"! Вже залишилось небагато: видовбать кору зсередини. Нiж у мене з гострим кiнцем, i я провiв заглибини понад бортами, кормою i носом. А далi тiльки пiдколупуй соснову луску - сама одлiтає. Глибшає човен, стає просторiше в його трюмах, а я прикидаю в думцi, де зробити лаву, де щiлини для весел. Вичищаю луску, видмухую порохню, а Нiна тихцем посмiхається, косуючи оком на мене. - Чого ти, Нiно? - А так. Вуса в тебе геройськi. - Якi, якi? - Червонi вуса. Як у пiрата. Здмухнув я вуса, струсив шоколадну тирсу, що всипала менi сорочку й штани, i пiдняв у руцi суденце: - Готово! - кажу. - Ще весла вирiжу. I от наш кораблик стоїть на водi. Злегка погойдується. Два соснових весла виблискують на сонцi. Од червоних бортiв - густа багряниста тiнь, що коливається на хвилях. I Нiну злегка погойдує. I на її лице падає червоний вiдблиск. Вона стоїть у кораблику, зовсiм не схожа на ту дiвчину, що сумно сидiла на березi. Гляньте: вона, мов чайка, зором, крильми, тiлом своїм подалась уперед, готова от-от злетiть; розсипались на вiтрi її коси, трiпоче бiленьке плаття. Я кажу: - Нiно, стривай! А вiтрило? У мене є шмат парусини, ну-бо стривай!.. Я ставлю високу щоглу з хрестовиною, шпагатом i клеєм крiплю вiтрило, i вiтер напинає мiй парус, неспокiйно лопоче, на швидку течiю розвертає судно. - Льоню, сiдай! - гукає Нiна. - Вдвох попливемо. - Як? I менi сiдати? - А чого ж! Це ж не простий кораблик, це Нiнин, i я зробив його з соснової кори, яку прислав нам таємничий Олс, той, що знiмає капелюха, вiтаючи людей. Кораблик несло в протоку, i я стрибнув саме вчасно: нас кинуло в бризки, в бурхливий потiк, обшугнуло водою; я налiг на весла, грудьми уперся в праве весло, крикнув Нiнi: "Стережись!" - i повернув наш вiтрильник так, щоб вiн проскочив повз гострий камiнь. Ще раз труснуло, обдало мене пiною, i ми вийшли на чисте плесо, попливли за водою. Мокрi, ми сидiли поруч, пiд вiтрилом, дивились на береги. А береги в нас такi: то пiдмитi печери, де сплелись корневища, чорнi й вузлуватi, як морськi спрути; то свiтлi пiщанi вiдмiлини, всипанi черепашками; то крутi глинянi припiчки, геть подовбанi норами, - там селяться зграї стрижiв, - зараз вони з вереском носились над лугом. Ми пливли пiд вербами, наче в зеленому гротi; тут стояла принишкла сутiнь, i лише подекуди вгорi жаром свiтились китицi стиглої калини. Я сидiв на веслах, вибирав дорогу. I раптом Нiна торкнула мене за плече. Я оглянувся. За нами сумно плив старий Нiнин човник. Вiн, мабуть, не схотiв самотнiм залишитись на броду. I, притоплений, тихо снував за нами. - Вiн когось везе, - сказала Нiна. - Кого? Я не бачу. - Дивись, на кормi. О, таки справдi! На кормi сидiла жовта стрiльчата бабка. А менi здалось: на маленькому авiаносцi притулився вутлий двокрилий лiтак. Може, вiн потерпiв аварiю, i Нiнин човник везе його до найближчого аеродрому? На одному закрутi старий притоплений човник ткнувся у берег i став. Бабка вiд поштовху злетiла. У польотi вона ще бiльше нагадувала мiнiатюрний лiтак, неважко було побачити й пiлота, що махав нам з кабiни шоломом, i ми попрощалися з ним. Та скоро i наш кораблик зупинився. Що за морока? Збурена вода кипiла, крутила поверху пiну, але стояла на мiсцi: щось їй перетнуло шлях. I тiльки насподi, в глибинi, течiя клекотiла i била струменем, рвучи запону. Наш вiтрильник здригався, тремтiв, як живий, але далi не йшов. Ми з Нiною переглянулись, нiчого не розумiючи. Я перехилився через борт, поводив очима i вгледiв: там, де збирається пiна, стирчить iз води щось таке, схоже на плетену корзину. - Ага! - вигукнув я. - Все зрозумiло! - Що там? - спитала Нiна. - Верша! Це Глипина верша. У нього така бовдуряка,. що перекриває всю рiчку. I знаєш, щ