о люди кажуть: Глипа вночi вiдкриває шлюз на верхньому ставку i спускає воду i коропiв, тих, що колгосп розводить. А тодi, лисюга, тягає собi рибку - пудами... - А воно й видно, - сказала Нiна, - що воду спускали. Атож, якщо придивитись, то видно: розливалась недавно рiчка; оно затягло мулком острiвцi, причесало траву, розвiшало мох на сучках. "Цiкаво, - подумав я, - що пiймалось у Глипину вершу?" Взяв жердину i ткнув у рiчку, туди, де бульбашилась вода. Ткнув, але тичка не йшла - пiд нею щось трiпотiло. Я бовтнув жердиною i тут - як дрова! - плесь, плесь!.. Закипiла пiна, забилась риба, хвостами аж молотить по водi. Один коропище як хвисьнув, так i вилетiв на берег, позяпав ротом i знов на дно. - От риби! - сказав я. - Аж кишить. Тичку встромив - i не падає. - Що робити? Це ж розбiй! Може, покликать кого? - Навiщо? Ми самi щось придумаємо... Знаєш, Нiно, Глипа затикає вершу соломою. А я затичку вийму, i хай иливе собi риба, тюгу-у! - у нижнi ставки. - Давай! Тiльки швидше! Я полiз у рiчку, а тут глибоко, i ноги по колiна грузнуть у муляку. Так я аж вухом лiг на воду, намацав рукою затоплену вершу, намацав її гузир i висмикнув цiлий снопок соломи. Тiльки висмикнув, як чую: залоскотало!.. затрiпотiло!.. пiшла рибка мiж моїми ногами. - Ось, ось вона! - закричав я смiючись. - Пливе табуном! На волю! А жирнi коропцi лiнивим ходом, тягнучи за собою хвилю, пiшли по течiї. Вони плавно й поважно вихляли хвостами, луска на їхнiх боках вiдсявала золотом. Риба зовсiм нас не боялась, пливла попiд самим берегом. Ми довго проводжали коропцiв. Та ба! Знов якась перепона! Так само крутило воду i зашумовувало пiну. Виявляється, обачливий Глипа поставив ще одну, контрольну вершу. I тут я витяг затичку - жмут гнилої соломи. Тепер була вiльна дорога вiд верхнього ставу до нижнього. - А вершi? - спитала Нiна. - Глипа їх знов поставить. I буде тягати коропи. Гм, вершi... Що з ними робити? - Нiно, - сказав я. - Вже вечорiє. А ми з тобою мокрi та й змерзли; бач - у тебе сироти на лiктях. Давай розведемо вогонь. - О-о, це прекрасно! Над рiчкою, в густих кущах, ми назбирали падалiшнiх стебел, хмизу, сухого гiлляччя. Поки Нiна лаштувала багаття, я притяг Глипинi вершi. Вони добряче вимокли у водi, стали аж чорнi, вiд них на сто метрiв несло мулом i риб'ячою лускою. Цi важеннi споруди я поставив так: одну вершу пiдпер другою, щось вийшло схоже на курiнь, а внизу якраз було мiсце для вогню. Коли спалахнуло полум'я, ми побачили грандiозну картину: закурились вершi! Тепла шипуча пара змiями повзла крiзь плетену лозу i стовпом звивалася вгору. - Диви! - сказала Нiна. - Немовби чуми димлять. А ми з тобою ескiмоси i їмо ведмежатину. - Еге, - зiщулився я. - Ескiмоси. I, мокрi, сидимо на снiгу. Чи то вогонь додав темноти, чи ми не помiтили, як упала темрява. Нас обступила нiч, обступили чорнi кущi, з-пiд яких тягло рiчковою сирiстю. А коли вогонь вiдкидав пiтьму, тодi - лиш на коротку мить - багряний полиск падав на вiтрило, i нам було видно щоглу i сонний кораблик, що стояв коло берега. Над нами тремтiли зорi, синi, як iскри бенгальських вогнiв. Я ще пiдкинув хмизу у багаття, полум'я шугнуло вгору, пiд самi вершi. Сира лоза довго шипiла й сичала та ось, нарештi, спалахнула, червонi язики поповзли в небо, i вершi, як двi ракети, снопами вогню освiтили весь луг. Оце красота! Нiна пiдскочила ( а очi горять) i давай: "Трам-та-там! Трам-та-там!" I пiшла круг вогню, стрiпує косами, плеще в долонi, а я за нею i наче вибиваю в бубон, а полум'я трiщить, сипле додолу жарини. Чуєте? Гримлять тамтами в джунглях! I раптом - нiч... Впало, обвалилось вогнище, одразу повiяло холодом,дихнуло порожнечею, осiннiм смутком. Нiч стояла мiж нами; я тримав Нiну за руку, але не бачив її. Ми принишкли, наче осиротiли без вогню. Десь у небi зi свистом пролетiв самотнiй птах. - Осiнь, - сказала Нiна. - Осiнь, - сказав я. - Птахи у вирiй збираються. - I менi пора. Я вiдчув, як вона легенько стисла менi руку. Нiна вiдпливала восени. Все пливе восени: листя за водою, хмари, павутиння,. птаство, школярi, комбайни. Все кудись пливе, прощається з лiтом. I Нiна прощалась. Як завжди, ми зустрiлися з нею на броду. Вона сидiла. в кораблику, я на каменi. По водi проносились тiнi журавлиних ключiв. - Ти в який клас пiдеш? - спитала Нiна. - В третiй. - Значить, скоро забудеш про мене. "Ет, - знизав я плечима. - Навiщо пустi балачки?" - Так, ти забудеш про мене, - тихо, але твердо сказали Нiна. - У мене друзiв багато було, вони повиростали, купили собi мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. I коли я приходжу до них у гостi, вони дивляться на мене сонними очима i не впiзнають. "Ти хто?" - питають. "Нiна", - кажу. "Не знаю такої". - "А пам'ятаєте, - нагадую тодi, - як ми слухали в степу павукове радiо?" - "Тю, що за дурницi!.. Павукове радiо! Йди собi, дiвчино, геть, не мороч нам голову!.." Хтозна, про кого це казала Нiна, та я чомусь живо побачив Глипу, побачив, як вiн сонно глипає над своїм патефоном, бо вiн, коли добре пiдiп'є, крутить одну музику: Ех, Дуня, Дуня я-я, Дуня ягiдка моя... - Не всi такi, - ображено засопiв я. - Адам не забув. Вiн часто казав про тебе. - Адам, - Нiна особливо якось вимовила це iм'я. - Адам був дитина. Велика дитина. У нього був свiй Буме, своя Сопуха i свiй лiхтарик. Лiхтарик вiн менi подарував, ти його бачив. - А-а, це Адам подарував? - аж тепер я дiзнався, де вона взяла грибок, який свiтив у печерi мiсячним свiтлом. Я порився в кишенi, витяг свої припаси. Забрiв по колiна в воду, до її кораблика, i сказав: - Нiно, ось два кремiнцi. Найкращi. Один свiтлий, другий з багрянцем. Вони викрешують вогонь. Якщо тобi страшно-страшно стане, вiзьми їх i так покреши - блись, блись, i все, i страху не буде. - Гарнi кремiнцi, - сказала Нiна й загорнула їх у хустинку. - Ну все, Льоню, менi пора. Вона сiла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з соснової кори, вiтрильник вийшов на течiю. Вся рiчка була встелена жовтим листям, вiд нього рябiло в очах; серед жовтого листу плив її тихий кораблик. А над нею неслись павутинки, а ще вище - журавлинi ключi. Рiчка петляла долиною, губилась за бурим горбом. I кораблик вiддалявся, меншав, мрiв над водою. Я вже бачив тiльки присмучену дiвчину, яка жеврiла на сонцi, мов свiчка. - Нiно, прощава-ай! - змахнув я рукою. - ...щавай! - вiдгукнулась луна. - На те лiто ждатиму. Чуєш? - Чую!.. Приїду!.. Я зiп'явся на носки, але вiтрильник став маленький, як тiнь журавля. I раптом менi здалося: то справдi журавлик! Гляньте, вiн знявся з води, понiсся над землею, виплив у небо i з розвороту пiшов за бистрим ключем. Навiть примарилось менi: я бачу Нiну. Вона спрямовує. свiй крилатий кораблик у синю затоку, веслує мiж хмарами. А хмари над нею - як скелi. А вiтрило у неї - як бiла пiр'їна. А вода чиста-чиста, без дна. Попливла Нiна у вирiй. За птахами. ...I досi не знаю, чи була вона, така дiвчина, чи я її просто вигадав. [1] Курай - мiсцева назва перекотиполя. [2] "Санта-Марiя" - одна з каравел, на яких X. Колумб вiдкрив Америку. ===================================================================== Тимофiй Бордуляк. Оповiдання ПЕРШИЙ РАЗ Щойно на свiт Божий стало займатись, а мати i старший брат спали, коли Параня збудилась зi сну. Она мала перший раз в своїм життю йти в поле жати, i вже страх як з великою нетерпеливiстю очiкувала она того ранку... Она схопилася з постелi, розглянулась по хатi, i видалось їй напричуд, що она вже не малий дiвчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна[1] дiвчина, що десь i того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цiлком по собi не замiчала. Она причепурилась наборзi[2], вхопила коновки[3], побiгла до криницi, принесла до хати води i розпалила в печi на обiд. - Чого ти, Параню, чим боржiй[4] вже зiрвалася та берешся не до своєї роботи? Тобi ще спати б! - докоряла мати дочцi, збираючися сама варити обiд. - Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хiба самi лiнюхи сплять, тi, що не хочуть робити,вiдказала Параня з великою повагою, крутнулась на однiй нiжцi i побiгла до комори, де на кiлочку висiв єї новий серп. Мати лиш усмiхнулась та похитала головою... Она тiшилась в душi своєю донечкою-робiтницею, своєю потiхою на старi лiта, хоч i не давала по собi пiзнати тої утiхи. Паранi минав заледве чотирнадцятий рiк життя, вона була хорошою бiлявочкою, чорноокою, чорнобровою, єї тiло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок[5] рожi. Не одному могло б видатись, що се навiть грiх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвiтку. Однак в селянськiм станi на се не зважають... Мати Паранi була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем i оден загiнчик[6] поля. Iз сього годi прожити, для того треба йти на панський лан жати за снiп, а своє нехай за той час[7] чекає; а як своє жито буде вже само проситися пiд серп, i клонитися, i опадати, тогдi хоч би вночi при мiсяцевi можна своє вижати. Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року "пiдросла" вже Параня,то нехай i она йде, втрiйку все-таки бiльше зароблять... Параня й без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво i принесла для неї з мiста новий серп, то Параня аж скакала з великої радостi i плескала в долонi. Та сего ранку она вже тiшилась найбiльше, бо ж сей ранок видався для неї якимсь великим празником, а день, в котрiм она мала йти в поле жати i перший раз в житю побiч матерi омитись потом тяжкої працi, мав бути переломом в єї житю... Вiдтепер набiк ляльки i дитинячi забавки, а замiсть них серп до рук i праця, невсипуща праця так довго, як довго вiку на сiм свiтi. Та чи єсть тут чого так дуже тiшитися? Бiдна дитина!.. Параня побiгла до комори, здiйняла з кiлочка серп, принесла до хати i, оглянувши єго зi всiх бокiв уже Бог знає котрий раз, положила на столi; потiм подивилася до маленького зеркальця на стiнi, поправила собi на головi неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, i, спiваючи впiвголосу якусь пiсеньку, побiгла до стодiльчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сiнi, мовби єму i в думцi не було йти нинi жати. - Ану, Iване! Лiнтяю, вставай! - закликала Параня срiбним голосочком, а коли Iван i вусом не моргнув на єї поклик, тогдi Параня давай єго термосити, давай за ноги тягнути. Вкiнцi[8] Iван збудився, протер очi. - Що таке? Горить, чи що? - спитав вiн, здивований. - Не горить, а час вже вставати. В хатi вже обiд доварюєсь! - закликала Параня.Ану, виходи зi стодоли на свiт Божий, умийся зимною[9] водою та Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати! - Ов! Яка менi жниця, як з клоччя батiг! - проворкотiв Iван i хотiв знову положитися на запашне сiно, але Параня не дала, вхопила єго за руку i силомiць тягнула надвiр. Якраз зiйшло сонце i золотим промiнем ударило просто в створенi дверi стодiльчини. Iван зiрвався на рiвнi ноги, i обоє молодi люде розсмiялися голосним реготом. Незадовго й обiд[10] був на столi, обiд скромненький i пiсненький, як звичайно в бiдних людей i то ще напереднiвку[11],- такий обiд, що коло него не потрiбно довго гаяти часу. Вiдтак всi троє забрали серпи, не забули також на полуденок[12], що складався з прiсної палянички i кiлькох огiрочкiв, заперли хату i пiшли улицею вздовж села. До них прилучалось все бiльше женцiв, бо попереднього дня панський тивун[13] оголосив початок жнива на панськiм ланi, а вкiнцi назбиралась спора[14] громадка. Попереду йшли дiвчата, за дiвчатами хлопцi, а позаду старшi жiнки i молодицi сумiш з чоловiками i старшими дядьками. Всi були убого повбиранi, а дехто навiть дрантиве, як звичайно найбiднiйшi люде в селi i безземельнi халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собi дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зiйшло з-за обрiю i оживило своїм благодатним свiтлом цiлу вселенну, донедавна погружену в глибокiм снi. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики i весело цвiрiнькали, а пестрi[15] метелики перелiтали з цвiтки на цвiтку та упивалися пахучою росою. Земля усмiхалася, синє небо усмiхалося, i женчики були веселi: дiвчата щебетали, мов тi пташечки, хлопцi весело гомонiли, а старшi позаду розмовляли повагом. Мiж тим дiвчата все оглядалися вiд часу, мовби їм чого недоставало. I справдi, їм недоставало старого дядька Прокопа. Був то старий парубок i великий смiхун. Що-небудь вiн скаже, то чоловiк, що его слухая, не зiтримає, мусить смiятись, аж за боки триматися, а дiвчатам того тiльки й треба. I вже они єго любили, того дядька Прокопа, душi за ним не чули. Де-небудь єго здибають, так зараз беруть межи себе та й: говори, дядьку! оповiдай всяку всячину!.. Однак сим разом дядько Прокiп iшов з самого заду. Не знати, чи вiн справдi забув дома Богу помолитися, чи то сей красний, лiтнiй ранок так зворушив єго поетичну душу, досить, що вiн тримав у руках капелюх i, йдучи позаду громадки женцiв, вiдмовляв набожно молитви впiвголосу. Старшi уважали се рiчiю довсiм[16] природною, бо ж прецiнь[17] не раз можна спiткати чоловiка, що йде селом або полем i молиться Богу, але дiвчата, звичайно вiтрогони, мусили й тут знайти щось смiшного. Котрась шепнула: "Дивiть, дядько Прокiп молиться Богу, дядько Прокiп без отченашу обiдав...".[18] I як почули другi, що дядько Прокiп нинi без отченашу обiдав, так давай смiятися, хихотатись, i вже через цiлу дорогу не було у них iншої бесiди, як тiлько про се, що дядько Прокiп без отченашу обiдав. А Параня смiялась вже найбiльше, їй було невисказано любо, що ось-то она йде поруч з дiвчатами-вiдданицями, котрi ще вчора уважали єї за пiдростка, а нинi приняли до свого гурту як подругу, бо ж прецiнь має серп в руках i йде не на забаву, а на жниво. А дядько Прокiп, хоч i чує, що дiвчата смiються, хоч i видить, що они все за ним оглядаються, хоч i знає, що они хотiли б мати єго мiж собою, однак не подаєсь покусi. Все йде позаду i молиться Богу, мовби хотiв їм сказати: "Смiйтеся здоровi, а менi в тiй хвилi не до того; я мушу подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там мiж людськими полями i мiй клаптик жита доходить..." Прийшли вкiнцi на панський лан, i тут всi розпаювалися[19]. Члени поодиноких родин сходились докупи i разом ставали до роботи. Параня з матiр'ю i зi старшим братом зiйшлися також разом, заняли одну полосу, перехрестились набожно по три рази i стали жати. - Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! - закликав до Паранi дядько Прокiп, котрий зi своєю родиною заняв сусiднiй загiн.Будемо видiти, чи вмiєш ти так само серпом вивiвати[20], як по дорозi хихи-смiхи виправляти. Параня почервонiла, мов квiтка, зi встиду, коли почула дядьковi слова. Они видались їй справедливим докором за те, що она по дорозi смiялась, мовби дядько без отченашу обiдав, i тепер жалувала в душi i каялась того, що вже не вернеся, та не знала навiть, як дядьковi вiдповiсти, що сказати. Параня, лиха сама на себе, стала завзятущо жати... Що набере жменю стебел, то серпом чах! - i кладе позад себе на снiп; серп полискуєсь, мов змiя, жито шелестить, дiвчина жне... - Поволi, дитинко, поволi! - остерiгала мати.Ти ще непривична, коби-сь не врiзала собi руки... А дядько Прокiп був таки трохи цiкавий[21]. Вiн пiдступив ближче до дiвчини i, накладаючи до люльки тютюну, став пильно приглядатися молодiй жницi. - Ге-ге-ге! - закликав старий по хвилi,нiвроку, нiвроку, нiвроку! Та она жне, як стара, готова ще всiх нас випередити... Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за потрiбне конче щось сказати, iначе могли б єї уважати за немову[22]... Она, не перестаючи жати, вiдказала: - Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки, певно, випереджу, коли ви, замiсть серпом жати, будете люльочку пакати... - А диви, яка робiтниця! Ще й мене до роботи жене... Гей, кумо Марисько!звернувся вiн до Параниної матерi.Лагодься до весiля, бо таким робiтницям, як твоя доня, не довго дiвувати... - Смiйтеся, смiйтеся! - вiдказала гордовито вдова Мариська,та не вречiть[23] менi дiвку... - Не бiйся, кумо Марисько! Вже менi, такому старому собацi, не вречи твоєї дочки,вiдповiв дядько Прокiп.Коли я тебе саму не врiк тогдi, як ти пишалася чорними бровами, а я, чорновусий паруб'яга, обертав тобою на музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в твої чорнi очi, то тепер вже не вречу твоєї дочки... Ей, кумо Марисько, то-то було колись весело! Не правда? - А йди собi, старий! - закликала вдова Мариська i махнула серпом.Дiти слухають, а вiн менi буде теревенi гнути та нагадувати, як ще баба дiвкою була... Всi розсмiялися, а дядько Прокiп, попакуючи люльку i усмiхаючись iз вдоволенем, пiшов на своє мiсце та став жати, серпом вимахувати. А вдова Мариська таки не оперлася[24] покусi, таки нагадала собi той час, коли она була ще молодою дiвчиною та витанцьовувала з Прокопом, i рiшила в своїй головi, що таки справдi було тогдi весело. Она собi нагадала також, що Прокiп навiть до неї сватався колись, та вже вiн, бiдняга, якось нiколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до сивого волоса. Сонце пiдносилося усе вище вгору, раннiй холодок улiтав, а замiсть него ставало чимраз гарячiйше. На небi нiгде не видко нi найменшої хмарки, нiзвiдки не дихне вiтрець, гарячий пiт чимраз бiльше обливає женцiв, але вони не устають в роботi[25], серпи полискуються, чахкають, жито шелестить... Мов тi мурашки, що не зважають на денну спеку, а все iдуть дальше в своїм походi, так само женцi все вперед поступають в роботi. Перед ними чимраз менше незжатого жита, поза ними чимраз бiльше стернi... Женцi в полi при роботi - се для мене красний зворушаючий вид[26]. На той вид огортає мене якесь неописане, богоговiйне почуванє, я клоню чоло перед тою величною працею i вiддаю честь рукам, що тої працi пiднялися. Та чого они такi бiднi, такi забутi, тi чорнi, порепанi руки? Та чи скоро прийде для них лучча доля, вiдраднiйша будучнiсть[27] для тих голодних, захлялих робiтникiв-хлiборобiв? Гей, Господи Боже, зглянься, допоможи та прискори той час!.. Параня анi разу не пристала[28], анi почула втоми. Она йшла разом зi старшими, личко єї зарум'янилось, хустина впала на плечi, короткi перстiнчики[29] волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались i, мов вiночок, окружали еї чоло. Та она, мов знаючи, що єї з тим до лиця, дала їм волю i все жала та жала, лише вiд часу до часу випрямлялась та запаскою овiювала своє розпалене лице. Вкiнцi сонце пiднеслось до найвищої висоти i сипало на землю, мов грань, гарячим промiнем, стало парно, мов у банi, настав полудень. Дядько Прокiп подивився на сонце, глянув на тiнь i крикнув зi всеї сили: - Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце! А тiнь вiд людини маленька, як чорний песик при ногах... Час вже хiба вiдпочити та покрiпитись, чим Бог послав!.. Женцi мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та бiжить до торбини з чорним хлiбом, з часником, з огiрочком. Всi розтаборились i стали полуднати, а Паранi ще нiколи не смакували так, як сьогоднi, паляниця з огiрочком. Всi веселi, балакають, смiються, жартують, а дехто, попоївши, витягнувся лiниво на сирiй землi i лежить в якiйсь одеревiлостi: не то вiн спить, бо на сон нема часу, не то чуває, бо обоятний[30] на те, що другi говорять. Вiн приник до святої земленьки i лежить на нiй непорушне, мовби хотiв за той короткий час набрати з тої землi свiжої сили до дальшої працi... * * * Сонце зайшло вже. Вечiр зближаєся скорою ходою, на небi стали показоватися зiрки. З панського лану вертала громадка женцiв тою самою дорогою i в тiм самiм порядку, в якiм iшли рано в поле. Не було мiж ними лише старших жiнок, бо тi пiйшли скорше додому варити вечерю. Всi женцi, а особливо молодiж, були веселi, немов вертали з весiля, а не вiд тяжкої працi. Дiвчата попереду спiвали пiснi, а хлопцi весело жартовали або спiвали разом з дiвчатами. Лиш одна Параня була якось не своя... Она нажала цiлу копу[31], так само як кождий пересiчний[32] жнець. Через цiлий день, як довго тривала робота, не чула она втоми, аж коли робота скiнчилася i люде пустилися в дорогу додому, почула Параня в собi нагло якусь охлялiсть, неповоротнiсть в руках, в ногах i в цiлiм тiлi. Бiдна дiвчина була ще непривична до так тяжкої працi, она перший раз в житю перебула той "iспит зрiлостi", з того i втомилась. Однак за другим, за третiм разом людина набирає вправи[33],_ а тогдi i втоми в такiм степенi не чує. Се рiч звичайна... Найбiльшим бажанням Паранi було не дати по собi пiзнати того умученя перед другими, щоби з неї нiхто не смiявся, i для того удавала она веселiсть i бадьорiсть. Дiвчата спiвали, i она також силувалася спiвати, хоч чула добре, що у неї, нема до того нi найменшої охоти. Дядько Прокiн iшов поруч з молодiжiю i оповiдав смiшностi, з чого всi заходились вiд реготу. I Параня також смiялася, але она чула добре, що єї смiх не такий, як удругих, она навiть не знала гаразд, що таке смiшне дядько Прокiп говорить... З-за овиду[34] викотився круглолиций мiсяць. Вечiр став чудово гарний, величавий... До села було вже недалеко, а дiвчаїа, мов навмисне, звiльняли[35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися пiсля цiлоденної працi, та наслухатись смiшних оповiдань дядька Прокопа. Але дядько Прокiп був iншої гадки, як дiвчата; ему було спiшно повечеряти та заритись де в солому на нiчний вiдпочинок, для того i сам iшов скорше i пiдганяв дiвчат до скоршого ходу. - Ану, козоньки! - говорив вiн.Не приставайте ви так дуже, а поспiшайте скорше, бо тепер не Великдень з гагiлками, а жнива, час гарячий, треба йти спати, щоб завтра знов стати до роботи... I дiвчата, радi не радi, мусили пiдбiгати за, дядьком Прокопом. Вкiнцi прийшли до села, i тут громадка людей стала чимраз зменшатись. Тут то там хтось з людей зближався до своїх ворiт та й прощався зпрочими: "Добранiч, дядьку!.. Добранiч, подруженьки! А кличте нас завтра рано, не втiкайте!.." Вдова Мариська чекала вже на свої дiти з вечерою, з пiсненькою, скромненькою... Дiти прийшли. Параня не впала до хати зi спiвом i гамором, як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повiсила серп на кiлочку пiд образом, сама сiла на лавцi i тяжко зiтхнула. Она виглядала мов та пташка, прибита сльотою, що опустила крильця i вже не здiбна[36] до дальшого лету. - А що.Параню,- заговорила мати,- втомилася дуже? правда? - Втомилася, мамо,вiдповiла дiвчина,ми всi троє нажали по копi... - Правда? А я тобi все казала: не дурiй! Жни поволi, розважно,докоряла мати,а ти все рвалася цiлий день наперед, як дурна коза, щоби всiх, навiть матiр, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та роби вмiру, пiсля сили[37], як Бог приказав, а тепер сiдай вечеряти та йди спати, вiдпочинь... Їй жаль було своєї єдиної донечки, кришечки, що так утомилась цiлоденною працею в полi... Але она потiшалася тим, що єї доня вдалася нi в кого, тiлько в неї, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собi, що i она колись так само втомилась, коли вийшла малою дiвчиною перший раз на жниво, але потiм набрала вправи й умiркуваня[38], так що i втоми опiсля не було чути... Вдова Мариська пригадала собi, що она колись за молодих лiт була першою робiтницею в селi, та що, власне, для того, хоч она, сирота, нiчого не мала, посватав єї небiжчик чоловiк... Так i Параню хтось посватає - рiшила она в своїй головi - може, навiть який багацький син... Бо ж з неї робиться красна дiвчинка, а яка роботяща, моя донечка, голубонька єдина... Господи Боже, благослови єї та дай їй добру долю... По вечерi мати лягла спати на постелi в хатi, а Параня з братом пiйшли до стодоли на сiно. Ах, як она бажала на дорозi дiстатися чимскорiйше до того затишного мiсця на вiдпочинок! - i кинулась она, мов камiнчик, на запашне сiно... Лежачи горiлиць, слухала она з якоюсь неописаною любостiю[39], як десь на сiножатi все рiвномiрно диркав деркач, пiд пiдвалиною[40] в стодолi цвiркав сверщок, а котрийсь з сусiдiв молотив при мiсяцi жито на хлiб. Тут прийшла Паранi до голови думка: що за силу мусить мати той хлоп, коли вiн не тiлько працював цiлий день у полi, але ще вночi, замiсть iти спати, гопає цiпом, що аж вiдголос[41] розходиться... Брат не спав; вiн сидiв на сiнi бiля сестри i шептав молитви. Дiвчина пригадала собi, що она також по вечерi ще не молилась, i їй стало совiсно, она забажала вiдмовити принаймi отченаш, Богородице-дiво... Она хотiла пiднестися, сiсти, перехреститись... однак ноги, руки, крижi видались їй тугими, мов з олова, нiяк не можна їх пiднести, нi ними рушити... Тут виринув в уявi бiдної дiвчини дядько Прокiп... що нiби той дядько Прокiп виставив з-пiд сивих усiв кiнець язика i усмiхаєсь глумливо до неї; деркач на сiножатi все диркає рiвномiрно, а сверщок цвiркає, а сусiд молотить жито на хлiб... Однак тi голоси нiби все бiльше й бiльше вiддаляються, все тихшають... Брат уже перестав молитися, вiн перехрестився впослiднє, лiг спати; деркач i сверщок вже замовкли, ще лиш трохи чути, як молотить сусiд, але вже десь нiби дуже далеко... Вкiнцi всьо затихло, дiвчину опускає самосвiдомiсть, вона засипляє глибоким, твердим, молодим сном... Надворi красна, тепла, чудова нiч, цiле село спить пiсля тяжкої працi глибоким сном, навiть чоловiк, що молотив недавно жито на хлiб, пiйшов спочивати в солому. Лиш пес вiд часу до часу десь гавкне в селi, зрештою всьо тихо... Крiзь шпару в стодолi ллє мiсяць своє промiнє на сiно, одна зiрочка цiкаво заглядає, дивиться на личко сплячої дiвчини, а в мiсячнiм променi понад головою Паранi уноситься одинокий комар та бринить, виспiвує: - Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби i завтра знову нажала копу на панськiм ланi твоїй неньцi на потiху, на славу... [1] Слушний - тут: вже спроможний до роботи. [2] Наборзi - наскоро, нашвидкуруч. [3] Коновка - дерев'яне вiдро. [4] Боржiй - швидко, спiшно; чимскорiш, нагально. [5] Пупляшок - пуп'янок, брунька. [6] Загiнчик - тут: смужка поля (менше гектара). [7] За той час - тим часом. [8] Вкiнцi - нарештi, врештi решт, в кiнцi кiнцiв. [9] 3имний - тут: холодний. [10] Незадовго - невдовзi, незабаром; обiд - тут: снiданок. [11] Напереднiвок, переднiвок - час перед жнивами, коли в селянських господах кiнчалися запаси їстiвного. [12] Полуденок - тут: обiд, їжа. [13] Тивун - тут: осавула, старший над панськими слугами. [14] 'Спора -_ чимала, величенька. [15] Пестрий - рiзнобарвний, картатий. [16] Довсiм - зовсiм. [17] Прецiнь - проте, однак, мiж тим. [18] Без отченашу обiдав - не проговорив цю молитву перед їжею, що було обов'язковим у тi часи. [19] Розпаюватися - тут: роздiлитися. [20] Вивiвати - тут: орудувати. [21] Цiкавий - тут: зацiкавлений. [22] Немова - тут: нiмий, нiма. [23] Вречити - зурочити, накликати хворобу чи нещастя. [24] Опертися - тут: чинити опiр. [25] Устають в роботi - тут: не зупиняють роботу. [26] Вид - тут: видовисько, картина. [27] Будучнiсть - майбутнє. [28] Пристала - тут: зупинилася, перепочила. [29] Перстiнчики (вiд слова перстень)_ -_ кучерики, кiльця волоссячка. [30] Обоятний - тут: зацiкавлений чимсь. [31] Копа - 60 снопiв. [32] Пересiчний - середнiй, посереднiй. [33] Вправи - тут: вправностi. [34] Овид - обрiй, горизонт. [35] 3вiльняти - тут: уповiльнювати, затримувати. [36] Здiбна - тут: здатна, спроможна. [37] Пiсля сили - розраховувати свої сили, по своїх можливостях. [38] Умiркування - тут: помiркованостi, вмiння працювати по силi. [39] Любостiя - замилування, зачарованiсть. [40] Пiдвалина - тут: фундамент. [41] Вiдголос - вiдгомiн, виляски, луна. ДАЙ, БОЖЕ, ЗДОРОВЛЯ КОРОВI! - Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким я заробив 50 ринських... 50 ринських! То не п'ятдесят разiв кивнути пальцем, не п'ятдесят колачiв з'їсти, а товчися цiлу зиму з сокирою по лiсах, по дебрах, коло сажнiв, коло брусiв... мерзнути, як собацi, та ще й о жидiвську ласку стояти, щоби жидовин песiй не пхав чоловiковi замiсть грошей горiлки! А прецiнь я заробив i купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дiтям на потiху!.. Так говорив халупник Матвiй Бас до корови, ведучи її на мотузi з ярмарку додому. Корова хороша: попелястої шерстi, з закривленими догори рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована. Довкола зеленiли поля, у воздусi заливались жайворонки, а туй по дорозi росла зелена м'яка травиця, що так i манила до себе корову. Сонце спустилось уже д' заходовi, чоловiк спiшився додому, але корова на се не вважала. Вона що кiлька крокiв ставала й жадiбно скубла зелену траву. - Ну, ну! Йди-бо! Яка ж ти уперта! - провадив Матвiй дальше свою бесiду, силуючись з коровою. - Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й дiти пастимуть по межах, по берегах, кiлько сама схочеш... I тамту, що-м торiк продав, доглядали, тiлько прийшла бiда... треба було восени довг вiддати, податок заплатити, одежу на зиму посправляти, та й мусив продати. А добра була корова i молока сипала багато!.. Корова мов розумiла бесiду свого провiдника, бо вiд часу до часу обертала до нього рогату голову i мiряла його своїми великими чорними очима. На подвiр'ї перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавилося п'ятеро малих дiтей в полатаних сорочках i все бiгали до ворiт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов величезний бальон, .спускалося за рубець лiсу i червоним променем обливало хатину з малими вiконцями, обливало подвiр'я, обливало бiлi голови дiтей, що качались по муравi. Рипнули дверi, i на порозi стала халупничка Матвiїха, жiнка ще не стара, але вже з поморщеним i почорнiлим лицем. Послiднi лучi сонця ще захопили її, поцiлували в лице, i Матвiїха виглядала через хвилю наче мiдяна статуя. - Ще не йдуть тато! Ще нема тата! - лепетали дiти до матерi. - Ми хочемо гаму, дайте нам їсти! - Ах ви сарань якась! Нiчого, тiлько би-сьте їли, а до роботи нема вас! - закликала мати з ласкавою усмiшкою на лицi. Вона знала, що вiд таких дiтей ще не можна сподiватись великої помочi. - То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! - сказав з жаром найстарший хлопчик-семилiток. Мати винесла з хати кусень чорного хлiба i стала обдiляти дiти по черзi... А тут i Матвiй непостережено з'явився пiд ворiтьми з коровою. - Гей! ану вiдчиняйте! - далось чути з-за ворiт. Дiти, як заздрiли батька, так i кинулись прожогом до ворiт, лиш одно маленьке зiстало у матерi на руках. - Тато! Тато! Корова! - кричало одно, то друге. Четверо малих люда вчепилось за ворота i в одну мить отворили навстiж. Отворили: i корова з трiумфом вступила на подвiр'я, а дiти обступили її i стали оглядати з цiкавiстю. Матвiїха перехрестила хребет корови i поцiлувала її в лоб межи рогами. - Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш їсточки, ти, певно, хочеш питоньки! - лебедiла вона, примилюючись до корови i гладячи її по боках. Матвiй стояв збоку i гордо дивився на ту сцену. Його очi так i промовляли: "Дивись, стара, який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!.." - Ну, годi панькатись з коровою! Лучче зробиш, _як _даси їй хопти або трави. Корова дiйна, добра, всi люде говорили. Та й менi дай що хлепнути, хоть борщу абощо, - сказав Матвiй до жiнки i пiшов до хати. Матвiїха не спiшила за чоловiком, бо знала, що вiн собi дасть раду без неї. Вона назбирала вже наперед цiле рядно хопти та трави по берегах рiчки i стала частувати корову. Матвiй не чекав на жiнку. Вiн знайшов в печi борщ, взяв кусень хлiба i ту плинну страву справдi "хлептав", що аж на двiр було чути. Однак, коли пiсля дороги ложка видалась йому замала, то вiн собi iначе порадив: вiн узяв вiнцi горшка межи зуби i пив борщ лакомо, перестаючи лише, щоби вiдiтхнути та закусити хлiбом. Матвiй наївся (оскiльки можна наїстись голим борщем) i положився на постiль, що стояла в кутику хати, поклавши собi пiд голову одиноку брудну подушину, яка в цiлiй хатi була. А жiнка годувала корову. - Гей, стара! А їсть корова? - гукнув Матвiй з постелi. - Їсть моя маленька! Та ще й напоїти треба бiдненьку! - далась чути вiдповiдь Матвiїхи. Вдоволений Матвiй лежав на постелi i нi о чiм не думав. Се були найщасливiшi хвилi в його життi, коли вiн собi лiг чи то в хатi, чи в лiсi пiд сосною i пустив самопас свої мислi, що без зв'язi кружили по його головi, а вiдтак десь геть розходилися собi з шумом лiсу, й його огортав твердий сон... Однак такi хвилi були для нього рiдкими. Невсипуща праця й журба о жiнку i дiти займали його днем i нiччю. Матвiїха взяла скипець i стала доїти корову. Дiти не вiдступали нi на крок i цiкаво та жадiбно слухали, як цвiркало молоко. За хвилю був повен скипець, а Матвiїха не чулася з радостi. Вона завела корову до хлiвця, що був прибудований до хати. А дiти вслiд _за нею... їм так i пахла молочна каша. - А що, стара? Дала корова молока? - спитав Матвiй. - Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе... - Вари кашу! - закомандував Матвiй, лежачи _на постелi, мов турецький баша. Не було то в звичаю Матвiїхи варити молочну кашу в буднiй день. Така страва на недiлю, на свято, а буднi днi вона збувала чим-небудь: борщем, бараболею, кашею на водi або на сироватцi... Але нинi вона сама чула в своїй душi якесь свято... Так довгий час не було в них корови, так довгий час дiти не видiли ложки молока, а нинi той пожаданий гiсть обдарував їх на першiм вступi цiлим скип-цем поживного нектару. Чи ж не можна нинi зробити виїмки? Так! Вона не дала собi два рази говорити, розiклала в печi огонь i стала варити кашу. Дiти стояли коло припiчка i пильно глядiли в огонь, що жовтими язиками пiдлизував челюсть, дивились на горщик, що спокiйно стояв собi при огнi, а найстарший хлопець притулив крадьком палець до горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати спостерегла його цiкавiсть i пацнула його ложкою по руцi. та закричала на дiти: - Чого стоїте коло припiчка, як той грiх при душi? Хочеш одно з другим попечись? Не можеш вичекати хвилi? Дiти послухали: вiдступили вiд припiчка, посiдали рядочком на лавцi пiд печею i чекали. Огонь трiщав, каша зачинала кипiти, а Матвiй лежав на постелi й нi о чiм не думав. Нi о чiм не думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон об'являвся знов голосним хропiнням, мовби хто рiзав пилою соснову колоду. Нинi ж Матвiй не спав. Вiн лежав собi тихо зi зложеними навхрест руками i водив по хатi очима... Вiн ждав... Нарештi прийшов кiнець i жданню. Матвiїха вiдставила горщик вiд огню, поставила на столi миску й налила до неї кашi, а молочна пара розiйшлась хмарою по хатi. Дiти кинулись до ложечника, i кожде взяло свою ложку, позасiдали за стiл i чекали батька. Але батько не йшов до вечерi, вiн навiть не ворухнувся на своїм леговищi, бо йому конче хотiлось, щоби жiнка кликнула на нього, що вечеря вже на столi. Матвiїха вистудила в маленькiй мисочцi кашу для наймолодшої дитини i посадила _її з ложкою в руцi на долiвцi. Дитина їла... Аж тепер прийшла черга _на всiх. Матвiїха взяла ложку для себе i для чоловiка i сiла коло стола. - Ану, старий! Вставай до вечерi! - кликнула вона на чоловiка. - Га? Що? Вже? - говорив Матвiй мовби спросоння, i пiднiмаючись повагом з постелi. В]н мав вид зовсiм рiвнодушний. Його неголене лице так i говорило: "Ет, що менi молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"... Тiльки се дивно: чому вiн на перший поклик жiнки зараз встав з постелi? Таж звичайно жiнка його сiпала, щоб добудитись до вечерi, а дiти тягнули за ноги... Чому вiн перед тим, заким сiв коло стола, зробив на собi три рази великий хрест i в пояс поклонився перед кашею, - коли, впрочiм, вiя любив з привички лише махнути кiлька разiв рукою по грудях або здорово позiхнути й перехрестити рот?.. Дiти сього не завважили, але жiнка замiтила, осмiхнулась пiд носом i подумала: "Дивуйся ж тут дiтям, коли старий, як дитина, аж трясеся за молочною кашею..." Стали їсти кашу. Матвiй з'їв ложку, другу, третю, - смакує... - Добра каша! - каже. - Вже-м давно таку їв. - Добра каша! - жебонять весело дiти, їдять. Шiсть рук, воружених в ложки, бiгає _то до миски, то з миски, i шiсть тiней гойдається на стiнi. З'їли все, що було в мисцi. Матвiй подивився з-пiд густих брiв на жiнку. - Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся. - Досипте, мамо, досипте! - домагаються дiти. Але Матвiїха не досипала. Вона хотiла трохи подразнити свого чоловiка. - Де вже тобi не вся? - каже _вона. - _I горщик вишкрабала, коли хочеш, то заглянь... Матвiй не вiрив жiнцi. Вiн недаром водив по _хатi очима, лежачи на постелi, вiн видiв кождий рух жiнки. - Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли їсти, то їсти! А дiти й собi: - Коли їсти, то їсти! Матвiїха насипала ще повну миску кашi, а сама сiла на долiвцi коло найменшої дитини, вишкрябувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дiтьми чистив з миски. Коли вже зiсталось лише трохи на днi в мисцi, Матвiй положив ложку, обтер пiт з чола i сказав: - Ну, нагодувала ж ти нас нинi, стара, коби так все! Дай же, боже, здоровля коровi за те, що дала молока! - Дай, боже, здоровля коровi! - повторили дiти в один голос за батьком i кiнчили вишкрябувати миску. Матвiїха була дуже рада з того, що нагодувала всiх досита, але бiльшу часть тої заслуги вона приписувала не собi, а коровi. Тож зараз по вечерi вийшла до неї подивитися, що вона там робить, "бiдненька"... Нiч була тиха, погiдна, на небi свiтили зорi, а корова лежала собi в хлiвi та ремигала спокiйно... ДIД МАКАР (скорочено) Катерина Грущиха вiд шiстьох недiль повдовiла. Єї чоловiк Семен Грушка, халупник[1] був тверезою i роботящою людиною: працював, заробляв, тиснув грiш до гроша, зодягав i живив себе, жiнку i п'ятеро дiтей. Та лучилася ему нещаслива пригода. Семен був з другими робiтниками в лiсi коло балькiв. Стинали сосну, а вiн, - чи з неосторожностi, чи "вже так мало бути", як говорили опiсля єго товаришi, - пiдлiз пiд дерево, i оно, падаючи, придавило Семена i забило на мiсцi. Семена принесли з лiсу на ношах неживого, а за два днi й поховали, i то з великою процесiєю... Рушив сумний похiд до церкви, а з церкви на кладовище, де в сирiй землi закопали Семена. Ще раз всi помолились за єго душу, а вiдтак вернули - кожде до свого дому. Послiдня вертала Катерина з дiтьми, а за нею в певнiм вiддаленню шкандибав одинокий чоловiк - дiд Макар. В однiй руцi мав вiн грубу суковату палицю, а в другiй тримав подерту шапку i, дивлячись вперед себе в землю, щось перебирав губами. Мiг би хто думати, що вiн, як звичайно, шептав молитви. Але вiн не молився. Вiн, iдучи дорогою, думав i шептав сам до себе тихi слова. "Ну, аж нинi виджу, що я багач, i то ще який! - мурмотiв вiн пiд носом. - А та ось жiнка, що йде вперед мене, i молода ще, i здорова, i має свою хату, а она бiдна, ще бiднiйша вiд мене. Я йду з палицею i з торбами вiд хати до хати i всюди дiстану кусник хлiба, а она того не зробить, їй того не можна... Ба! Але що ж вона буде робити? Як їй вигодувати, як зодягнути тi дiти, поки хоч двоє старших стане робити на себе? Мусить ходити на зарiбки! Ну й що ж заробить? На день двi шiстки[2], часом лише кiльканайцять крейцарiв[3], часом i нiчого?.. I чим же тут вижити матерi з дiточками, не згадуючи вже про одежу?.." Ще раз оглянувся дiд Макар за нещасною челядiю[4], зiтхнув тяжко i поплiвся в бiчну уличку до себе, на свою квартиру. * * * Дiд Макар був громадським дiдом[5]... Вiн тут осiв вiддавна, i для того[6] всi єго добре знали: i старе, й мале. Старi люди тямлять, як ще по угорськiй вiйнi прийшов звiдкись в бiлiм кабатi[7] i в синiй жовн