нiкому нi слова, швидко пiшли повз кладовище в степ. Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тiток, а потiм спочатку поволеньки, далi хутчiше потьопав за батьком та дiдом Рятушняком. Собака - за Миколкою. Батько та дiд iшли просто на Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи мiж собою, батько якось аж потемнiв з лиця, а дiд Рятушняк ще важче став припадати на ногу. Бiля могили дiд зупинився, витер шапкою лоба i закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись пiднiжжя могили: - Наче не було нiкого, дядьку? - Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всi цi роки не зводив iз неї ока, як ви й велiли. Один раз, правда, тiєї зими ночував бiля неї пiд грушкою танками нiмець, але на верх не вилазив - було холодно, снiг, вiтер. - А що, як воно задихнулося? - знову тихо, як i на подвiр'ї, спитав Миколчин тато. Хто "задихнулось", хто воно? - кортiло Миколцi узнати i, може, чимось допомогти батьковi. - Тату, я тут був. - Де, синочку? - Отут кругом. I на самiй могилi був, i на грушку вилазив оце недавно, як по мишачi купи приходив з Собакою. - Ну, добре... Пiшли,- сказав батько.- Дайте, дядьку, руку, бо слизько. Дiд Рятушняк подав руку, i Миколчин батько повiв дiда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версi була аж начема у глибину могили. Росли там будяки i ще якiсь бур'яни, вищi за Миколку. Батько зачав лопатою вирубувати пiд корiнь будяки, а дiд Рятушняк виривати лободу, блекоту та рiзний непотрiб. Миколка i собi ухопився за лободу бiля дiда: - Дiду, а ви не боїтесь? - Кого? - Копати могилу? I що воно у нiй? Золото? - Золото. З хвостиком. -3 яким хвостиком?! - Золотим. - Не смiйтеся, дiду, бо я тепер скажу батьковi, що ви з мене смiєтесь! Дiд заходився киркою довбати землю на своєму мiсцi. Собака - так той уже щось їв пiд грушкою унизу. Сонце вийшло з-за хмари i засвiтило у всi свої очi. - Дядьку! Iдiть сюди! - гукнув Миколчин батько.- Iдiть сюди, поможiть! Дiд Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не пiдняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один. Потiм iз ями разом iз землею полетiла прiла солома. Батько перестав копати, став на колiна i зачав розгрiбати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, i раптом затих, нiби перестав дихати, нiби вiн там щось зловив пiд соломою дуже дороге i важливе. У дiда Рятушняка вiд хвилювання дрiбно тремтiли вуса. Батько випростався i пiднiс до очей пригорщу пшеницi. Роздивився, понюхав, дав понюхати дiдовi, а дiд ще й узяв зернину на зуб - i вони обнялися: Миколчин татко iз дiдом Рятушняком. Дiд зачав знову плакати i цiлувати батька в плече i руку, шапка впала в нього iз голови, i вiн зробився ще менший. - Iдiть, дядьку, в село та кличте всiх, хай беруть, у кого що є: вiдра, мiшки, все, що є! Пошлiть кого-небудь до школи, щоб пiдмели класи. Будемо зсипати там. - Бiжу! - чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дiд Рятушняк i, як молодий, побiг до села. - А ти, сину, повiдтягуй будяки, тiльки не поколись, на купу, та на тобi сiрники та попали їх. А я буду копати!.. Скiльки прожив Миколка на свiтi, але такого ще не бачив! Вiд села до Розкопаної могили i вiд Розкопаної могили до села засновигали люди. В мiшках, у торбинах, на коромислах у вiдрах, в дiжках на тачках люди носили i везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дiдом Рятушняком на початку вiйни таємно вiд усiх. Носили до кiнця дня i носили всю нiч. Бiлий мiсяць свiтив з усiєї сили, i Миколка для себе помiтив: iще до вчора усi тiтки з їхнього кутка були мовчазнi, печальнi, згорбленi. Але варто їм було почути, побачити i заносити пшеницю, як де взялися у них сили i ноги: забiгали, заговорили, засмiялися дiвчатка, здавалося навiть, що й горе повеселiшало на обличчях удiв. Розвиднялося. Вiд Розкопаної могили йшла валка жiнок з останнiм уже зерном, як вiд яру викотилась довжелезна колона наших танкiв. Гнiвно та нетерпляче вони гуркотiли на захiд, i сiрi вiд болота "бобики" метушилися бiля них, як сiрi жуки. Один з таких "бобикiв" раптово розвернув i покотив до переляканих жiнок з пшеницею на плечах. З "бобика" виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом: - Хто такi i чому ви тут? Жiнки втомлено зняли з плечей торби й мiшки i мовчки передихували. Лейтенант покопирсався в одному мiшку, в другому, взяв жменю зерна i спаленiв: - Де взяли? Жiнки клiпали на лейтенанта нi в тих нi в сих. Добре, що пiдiйшов Миколчин тато з дiдом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато пiдiйшов до лейтенанта. Лейтенант, забачивши множество орденiв та медалей на батькових грудях, вiдразу ж присмирнiв. А тут пiд'їхав ще один "бобик", i з нього вийшов справжнiй генерал. Миколка аж упрiв вiд здивування, бо нiколи ще не бачив живих генералiв. Генерал сказав: - Доброго здоров'я, люди добрi! - Здрастуйте,- сказали жiнки, а лейтенант узяв пiд козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, i струнко чомусь не став, а пiдiйшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному: - Пшеницю несемо, он iз тiєї могили. Я - голова колгоспу. - Дуже приємно. Дорошенко,- м'яко сказав генерал i подав татовi руку. - В сорок першому. закопав, коли вiдступали, думав, пропаде - не пропала! - Не задихнулась? - Уявiть собi - нi! Так що будемо сiять, товаришу Дорошенко. Генерал набрав пригорщу пшеницi, довго на неї дивився, глянув на батька, на жiнок, оглянувся на танки, на небо з лiтаками, обережно висипав зерно чомусь собi у кишеню i помiтив Миколку: - А ти, синочку, чий? - Я - татiв!-сказав Миколка i заховався за батька. - Бондаренко! - гукнув генерал капiтана.- Лиши... Як вас величати? - звернувся вiн до батька. - Максим Миколайович. -Лиши в цьому селi пару бочок пального... Бiльшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам! - I вам щасти,- сказав Миколчин тато. Генерал узяв, - батьковi, дiдовi, жiнкам,пiд козирок, сiв у машину i поїхав. - Татку, - прошепотiв Миколка,- навiщо генерал пше ницю висипав у кишеню? - Та, мабуть, для щастя,- сказав тато. Не встигли дерев'яними лопатами перегорнути пшеницю у школi, як на вигонi сiв лiтак з червоною зiркою на боцi. - Ой, - ойкнув дiд Рятушняк i вибiг зi школи. Дiд наче знав. А знав, бо з лiтака злазив його син Петро. Петро кинувся бiгти до хати, але дiд загукав до нього вiд школи, з дерев'яною лопатою в руцi: - Петре, я осьдечки, тут, у школi, зерно перегортаю! - вдарив себе руками об поли та так i став, сам не змiг уже бiгти до Петра. - Тату! - крикнув Петро до свого татка - дiда Рятушняка - i в хромових чоботях повз Миколу й жiнок протупотiв до свого батька та обiйняв його.- Здрастуйте, тату! Я - на два днi! Вiдпустку дали! Здрастуйте! - сказав Пет- ро людям i перестав смiятися та радiти.- Здрастуйте... Миколка аж присiв: на грудях у Петра блищала Золота Зiрка Героя, хоча погонiв на плечах у нього й не було! Дiд Рятушняк, забачивши цю Зiрку, якось знiяковiв, оглянувся на людей, а потiм тихо сам прихилився до неї головою - i знову заплакав. "От менi оцей дiд! - подумав Миколка.- Тiльки й робить, що плаче, коли не треба плакати". - Максиме Миколайовичу,- засвiтився Петро до Миколчиного тата,давно? - Учора. Здрастуй. - А я лечу та думаю... - Надовго? - На два днi!.. Тату, не плачте... - А оце в тебе що? - пальцем доторкнувся дiд Рятушняк до Петрової Золотої Зiрки. - Як - що? Дивiться, тату. - Бачу... А он Миколка Первiнку купив на базарi... Три стакани на день дає,похвалився Миколкою дiд Рятушняк.- А я вже думав, де там ти i що... -Воюємо, тату! Не журiться! Миколка сидiв на порозi сарая i слухав пiсень з хати i ї дiда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первiнка, бiля нього лежав Собака, i "Цвiте терен" розливався над вигоном i лiтаком на ньому, над садом i над криницею. - А чому мiй татко - Максим Миколайович? - запитував себе Миколка. - I дiд так на нього каже, i генерал, i Петро. А Петро ж не набагато молодший за татка?.. I Герой Радянського Союзу... Льотчик... На самольотi прилетiв, у хромових чоботях... Максим Миколайович... Гей, ти,- сказав Миколка Собацi,- здрастуй, Собако Собацюренько, i ви, Первiнко Миколаївно, добрий день! На цю осiнь до школи - добрий день! А там, дивись, як татко з мамою i хату вкриють - добрий деньї А в криницi завжди темно - добрий вечiр! - Синочку, а з ким це ти говориш? - Тато i Петро стояли над Миколкою, на небi, на бiлих хмарах. - Тату, а Первiнка буде рости? - А як ти хочеш? - Хай не росте. I Собака хай не росте. Хай вони будуть такi, як є. - То вже будуть! - засмiявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засмiявся Петро. - Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж менi пiшки виходить - далеченько... А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас нi трактора, нi коней, а весна на носi... Як ти? - А райцентр? - Ще нiчого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому... - То що, Максиме Миколайовичу, заводити? - легко, празниково спитав Петро. - До вечора вернемось... - Татку, ви куди? На самольотi? - Та полетимо, синочку. Татковi треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш... - Хочу! - вилетiло з Миколки, як з птаха. Дядько Петро завiв лiтак, i полетiли. Миколка сидiв у тата на колiнах, поруч з дядьком Петром, i земля не чорна, не сiра, а золота мерехтiла пiд лiтаком, i над ним, i збоку. Все було в золотi, i тато, i Петро. - Це що? - Забари. Лети, Петре, на Кам'яний Мiст. Отам i сядемо. А з Кам'яного Мосту - на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку i - додому. Сiли в Кам'яному Мостi, сiли в Кривому, в Грушцi, ше десь сiли. Миколка не виходив з лiтака: батько з Петром ходили по сiльрадах, гомонiли з головами колгоспiв, видно торгувалися, били "по руках", i з кожною посадкою прибували новi пасажири: в Кам'яному Мостi - ягня i пара голубiв, в Кривому - козеня i теличка, в Грушцi - борона, двоє гусей. Теличку, козеня i ягня тато з Петром прив'язали у лiтаку, а голуби i гуси мостилися бiля Миколки. Так i летiли. Мiж бiлими хмарами над золотою землею. Вийшли орати, сiяти i боронити. Перед цим батько сказав Петровi: - Петре, нi трактора, нi коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сiм плугiв. - Запряжем? - А ти як думаєш? - Думаю, що запряжем. Семеро плугiв, запряжених в дядькiв Петрiв лiтак, стояли на березневому, давно не ораному полi. Далi стояли жiнки, i руки їхнi були в торбинах, у зернi. Дядько Петро завiв лiтак. Лiтак завiвся. Похитнувся трохи мотором, але завiвся на очах Миколчиного тата i всiх людей. Його колеса вiдразу ж намацали землю i пiшли по нiй, а за ними пiшли й плуги. За плугами йшли старi чоловiки, i їхнi руки на чепiгах були твердi, мов камiння. Лiтак орав землю плугами, а за ними на свiжу рiллю кинулися жiнки, щоб засiвати. Вони сiяли з рук легко i радiсно, навiть удови. Миколчин тато йшов за плугом, i чорна земля _чорною _хвилею хлюпала йому на чобiт. Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сiвачiв, вiв лiтак, як нi в жоднiй битвi, нi в жодному бою: вiн аж спiтнiв i не бачив би цього поту, аби не западав цей його пiт на Золоту Зiрку Героя малими краплинами. А позаду усiх - за лiтаком, плугами, сiвачами - брiв Миколка з Первiнкою. Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачi i не хотiла рости, i рiжки в неї були вiночком. ===================================================================== Павло Грабовський. Проза ДЕЩО ПРО ТВОРЧIСТЬ ПОЕТИЧНУ Довелось менi перечитати недавно в одеському журналi "По морю и суше" критичну замiтку д. М. К. на збiрник Грицька Кернеренка "В досужий час". Я не бачив того збiрника, як i попереднiх творiв автора, то й не знаю, наскiльки справдi вони заслугують такої гострої критики. В даному разi се питання мене i не клопоче; я ладен здатись навiть щодо кебети та вартостi творчої цiлком на думку д. М. К. Iнший бiк звернув на себе мою увагу i зацiкавив: це саме бiк, з якого д. М. К. заходжується критикувати автора та пiдступається до його творiв. "Зальоти його, себто автора,- каже критик, - не завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на чари "кругленьких личок i карих очей", до котрих у поета "великий смак", вiн малює жiнок понайбiльше холодними, бездушними, зрадливими кокетками. Може, воно й так справдi, але такi здогадки цiлком слабi, цiлком зайвi та не оправданi яко критична пiдстава, тим бiльше, що нiколи не здужають досягти цiлi. Нам годi залазити в межi особистих поводин автора, а тим паче коли його твори не дають до того безперечно слушної пiдстави; та се не може нас i цiкавити серйозно. Чоловiк може бути добрим сiм'янином, скромною людиною, далекою вiд усяких зальотiв та горобцювання, а проте писати такi самi речi, як Кернеренкiв збiрник "В досужий час", що дає критиковi нагоду до прикрих для особи автора здогадiв. Тут можна, повторяю, i влучити в точку, але частiш доведеться попадати пальцем в небо з такими пiдставами критичними. Спiткавшись з тим або iншим поглядом автора, з тою або iншою хибою його творiв, треба вишукувати причин не здогадкових, а твердо угрунтованих, опертих на певнi данi, що мали б загальну вагу чи вдачу; треба дивитись пiсля творiв, чи має автор хоч дещо з тих неодмiнних ознакiв, якi саме виробляють поета в справжньому значеннi слова, без яких навiть сильний природний талан може занапаститись та загинути; тим бiльше треба володiти такими ознаками людям пересiчного хисту. Чи володiє ж ними д. Кернеренко? Що свiдчать про се його твори? А свiдчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: певної освiти загальнолюдської, тверезого цiлокупного свiтогляду громадського i потрiбного розумiння ваги та цiлей дiяльностi поетичної. Без тих трьох речей не буде нiколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годi й думати, щоб його праця мала яку вартiсть або справляла користь громадi. Брак тих речей - то суще безголов'я для поета чи письменника взагалi, i таку думку ми могли б ствердити вiдповiдними прикладами з iсторiї лiтературного руху свiтового. Вiдси ми розумiємо i слабi та хибнi боки творiв д. Кернеренка; таку мiрку, не кажучи вже про талан, ми завважаемо потрiбним прикладати i до всяких iнших творiв поетичних. Як би там не горобцював та не карався за невдатнi зальоти автор, належний ступiнь ревної освiти завжди вдержав би його на певнiй вишинi сучасних поглядiв на женщину; поступово вироблений свiтогляд дав би рiзнобарвний змiст його творам, а правдиве розумiння своєї ролi, своїх задач та мети направило б його на добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислiдження явищ та обставин безпосередньо життєвих, замiсть цвiрiнькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нiсенiтницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тiльки динарi, у котрих немає ще поезiї: гору побачив - про гору спiває, лiс - про лiс, дерево - про дерево i т. д. Але сучасний спiвець не повинен вертатись до того стану первiсного; бо який вiн пiсля того спiвець, який навiть сучасник? А коли вiн стоїть понижче вiд загального рiвня, то яким проводирем громадським може бути або що зумiє цiкавого, пожиточного сказати другим? До яких серйозних заходiв чи просто думок наверне вiн читача? Яку струну в людському серцi своїм спiвом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпуттi, не знаючи, куди податись? Се думки, котрi повинен обмiркувати кожен спiвець, виступаючи з своїми творами перед громадою, коли вiн єсть свiдомий своєї високої задачi; не триндикати без пуття його дiло, а робити гуртову суспiльну роботу, вживаючи своєї кебети та знаття, бо в противнiм разi на якого гаспида вiн потрiбний? Цiкавий, щиро людський змiст докупи з виробленою, художньо закiнченою формою становлять головнi прикмети всякої iнстинної поезiї; отсих прикмет i повинен шукати в поетичних творах насамперед критик, їх дають поетовi - талан з одного боку, а з другого - тi умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернереика. "Штуки для штуки" не було, немає i не може бути в дiйсностi; се - пустопорожня, пустодзвiнна фраза - не бiльш. Вона, навпаки, завсiгди прикривала собою найтенденцiйнiшi замахи думки, проповiдувала найгрубiшу тенденцiйнiсть в лiтературi. "Штука для штуки" - се в устах проповiдникiв значило: затчи ушi та затули очi на голоснiшi потреби життя, тiкай вiд його прози, лiтай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрiй, лоскочи потихесеньку нерви, з поезiї зроби панську примху - отакий їх закон i вимоги. Не треба, кажуть, тенденцiйностi в штуцi! А сi вимоги - не тенденцiйнiсть, гидка, шкiдлива, егоїстична? Дурницi минулися. Робить на пана перестали вже i в поезiї, не тiльки на полi. Поезiя мусить бути одним з чинникiв поступу загальнолюдського, а в рiдному краї зокрема - загальнонародного, средством боротьби з свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених та окривджених. Така її задача! От нащо вже не тенденцiйним, кажуть, поетом був Кольцов, виспiвував без зайвої думки, як та пташина гайова; та чи можна ж його поезiю назвати "штукою для штуки"? Нiтрошечки. В свої твори Кольцов вкладав не самi почування, але й глибоку думку, себто тенденцiю, майже завше мав на оцi певну мету, себто грiшив против головних вимог панської теорiї, та й не мiг не грiшити, родившись та зрiсши серед простого народу. Вiн спiвав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; вiн спiвав при кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замiсть горя; вiн добре розумiв, про що спiває, як i для чого. Еге ж! Про що, як i для чого! А се, на превеликий жаль, не завжди розумiють нашi українськi поети та письменники, а через те й появляються твори, як-от Кернеренковi. Не так робили справжнi поети, не так виспiвував Шевченко; про його й поготiв не скажеш, щоб вiн був поетом "штуки для штуки", бо вся його дiяльнiсть творча стояла в повнiй суперечцi до тої нiсенiтницi. Шевченко був поетом-борцем, найкращим дiячем громадським; вiн завжди знав, куди йде i за чим. В своїй працi поетичнiй вiн мав на оцi тiльки людину та її щастя; з сього погляду вiн являється для всiх нас найкращим прикладом, дає найпевнiший провiд не дрiб'язками, якi ми хапаємось переняти, а цiлим напрямом своєї творчостi поетичної, напрямом, своїх думок та почувань громадських, на що у нас досi мало звертали уваги. Теми, що були колись на часi, одживають свiй вiк, але остається загальний дух та напрямок творiв, остається тенденцiя; ва неї переважно ми й повиннi звертати увагу. А тенденцiя творiв Шевченкових, повторяємо, зовсiм не та, яку часом добачаємо у поетiв нинiшнiх, у котрих нi змiсту, нi форми, а якась порожнеча i думок, i вислову. Не переймеш талану, коли йоте немає, але все iнше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тiльки справжньої освiти, щирої цiкавостi до життя та свiдомого працювання над. повзятими задачами. От тодi поменше у нас буде i збiрникiв - тахих, як Кернеренкiв, а автори їх вживуть своєї кебети чи охоти письменницької з бiльшим успiхом для себе та бiльшою користю для громади. В противнiм разi вся їх праця зведеться нiнащо. Мотиви поезiї повиннi бути щиро жизненими; а ця жиненiсть придасть їм до якогось ступеня, i живої, багатої та оригiнальної форми, як ге бачимо ка чарiвничих пiснях народних. Форма їх справдi далеко багатша в порiвняннi до творiв поезiї штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збiрничок пiсень - "Живi струни". Що за милозвучнiсть та краса, не кажучи вже про класиячну простоту та безпосереднiсть натхення! Се - джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучнiсть вислову надзвичайна, а стислiсть пiдчас просто непрередатра? Такої б форми дам було треба; форми, кажу, бо змiст та мотиви - це питання часу i одмiннi, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пiснi нашої не стала ще спогадом минувшини, а додала б i нинi краси якому хоч творовi поетичному. Треба лишень розумiти, що i до чого брати. Думка про мотиви поезiї української не раз займала мене. Справдi, цiкаво було б вислiдити вiд Котляревського до наших часiв: якими мотивами одушевлялася та жила наша поезiя? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цiлокупнiстю життєвих обставин, властивих нашому краєвi, а що позиченого в сусiд? Якого характеру були тi позички? Наскiльки вони вiдповiдали тутешньому складовi умовии, чи не мали жодних зв'язкiв з життям українським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок думки, а прикласти його по-своєму до грунту мiсцевого, керувати ним уповнi самостiйно; а можна позичити й такого, що нiяким робом не стосується до життя нашого, навiки останеться для нас чужим, мертвим. А бували i тата позички. Що в мотивах поезiї української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслiдком тої або iншої моди, держалося а традицiї, коли вже усунувся з-перед очей навiть грунт, на якому та традицiя виросла? А що деякi-мотиви у нас держалися в поезiї виключно з традицiї, це рiч безперечна. Досить спогадати тiльки, як нашi поети до останнього часу переспiвували де в чому Котляревського та його наслiдувачiв; досить звернути увагу на те, що нашi письменники й досi ще не визволились з вiдгукiв солодушного, цiлком неприродного сентименталiзму, хоча життя наше не дав до того жадної пiдстави. Вислiдити все те було б дуже цiкавою та хосенною рiччю, в кого єсть до того хист та спромога. Разом з тим навертається першорядне питання: яку роль грала поезiя українська в нашому життi громадському? Еге, яку? 1896 ЛИСТ ДО Б.ГРIНЧЕНКА Тобольськ, 6 сiчня 1901 року. З новим роком, дорогий брате! Бажаю _Вам бiльш свiтлих надiй на нашу рiдну будущину, нiж досi, i тих самих сил, якi Ви для неї до сього часу покладали. Багато де в чому _я б, _може, не згодився з Вами, але високо цiню i шаную Вашу корисну безупинну працю i дуже жалкую, що сам ве здужаю _так енергiчно пра- цювати: i сил нема, i обставини потроху шкодять. Лист Ваш дiйшов до мене ще перед рiздвом; менi захотiлось вiдповiсти _Вам докладненько, я й не вiдповiв зараз, а потiм захворав i нiчого не мiг робити. _Груди у мене болять безперестанно, ходити важко, а до того, прики- нулась на якийсь час ще й iнфлюенцiя. Питаєте, як я живу i де служу. Живу на 25_ карбованцiв у мiсяць, котрi дiстаю за складання книжок до друку про тутешнi ветеринарнi справи; робота канцелярська, нуд- на, - як посиджу пiвдня, то цiлком трачу _сили,_ увечерi не здужаю взятись до пера. Ця недуга зовсiм доводить мене до розпуки, бо я нiколи не гадав жити для того тiльки, щоб було що їсти та пить, а'тепер моє життя обмежилося саме на тому. Найти кращу роботу тут важко, особливо менi, людинi, що позбавлена прав. Та я й не гадаю надовго оставатись у Тобольському, хiба до весни, - тутешнiй сирий клiмат дуже нiвечить моє здоров'я. А щоб виїхати, то доводиться з 25 карбованцiв одкладувать яа дорогу, бо, крiм сього заробiтку, нiчогiсiнько бiльш не маю. Тiльки моя звичка до зли- денного життя, набута довгими роками тюрми та за- слання, рятує мене вiд злиднiв, довгiв та безнадiйно- стi. При всьому тому менi доводиться ще виписувати й книжки, i все з тих 25 карб.; та й то я почав дi- ставати їх не дуже давно, а спочатку впротягу цiлого року мав тiльки 20 на мiсяць. Часом спадає на думку: чи не було б краще в Галичинi? Як згадаю про свою хоробливiсть, що, може, не доведеться й дожити до повного визволу (ще бiльш 5 лiт), що сил до роботи стає все менше й менше, то тiльки єдине .бажання, єдина надiя пiддержує та змiцняє мене: се - хоч перед смер- тю побачити Галичину, подивитись, що там i як ро- биться, побачитись з тими людьми, що працюють на рiднiй нивi, а тодi б не жалкував, здається, хоть би й умерти. Та чи справдиться ся надiя, чи знов "одурить, осмiє, морозом очi окує", як багацько iнших, - хто його знає,- останнє певнiше. Те, що я пишу до Вас, се - не вислiв хвильового настрою, що збiжить i пройде; нi, се звичайнi мої думки i клопоти. Я нiколи не казав Вам i не скажу, що не треба пи- сати про козаччину; навпаки, треба i дуже треба, бо в нас не сказано ще правдивого слова про се iсторичне явище; треба тiльки одкинути той туман, химери та нiсенiтницi, якими нашi письменники обмальовують колишню й сучасну Україну. Про козаччину у нас пи- шуть так, як писали 10 лiт тому назад, як велить тра- дицiя, а не вислiди науки про еволюцiю громадських рухiв. Найбiльшою з нiсенiтниць е та, буцiм Україна була колись єдиним неподiльним тiлом з погляду на- цiональних iнтересiв i змагань, як хотять запевнити нашi псевдопатрiоти,- такої України нiколи не iсну- вало i не iснує. В уявi наших iсторикiв, а особливо по- вiстярiв та драматургiв, Україна як була, так i в абст- ракцiєю, вигаданою з голови та щирих, хоч i не розум- них, зiтхань; сю абстракцiю витворив у нас на Укра- їнi шляхетський (дворянський) патрiотизм - реальний (з погляду потреб пануючих станiв) i книжковий (з по- гляду iдей), однако шкiдливий як правдивiй нацiональ- но-українськiй справi, так, може, ще бiльше - пекучим iнтересам народних мас. Другою нiсенiтницею є те, бу- цiм Україна (знов-таки якась фiкцiя, коли брати її цiлу) боролася з ворогами за "вiру батькiв" та "волю рiдного краю"; такi "благоглупости" писалися на зна- менах верховодами та полiтичними iнтриг[ан]ами, бо нiколи тi, що б'ються iз-за якогось шматка, не ска- жуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять "великих слiв велику силу",- така думка, що неро- зумне потомство так зразу й повiрить їм; се звичайний хiд iсторiї. Нiколи Україна не боролась нi за який свi- домий загальноукраїнський iдеал, i нiколи не iснувало свiдомого загальноукр[аїнського] патрiотизму, бо нi- коли iнтереси i потреби рiзних станiв української люд- ностi не були однаковi, а, навпаки, ворогували мiж со- бою, i казати про якусь цiлокупну Україну, про її бо- ротьбу за долю рiдного краю - значить завдавати брехню свiдомо чи несвiдомо. Всяк боровся тiльки за себе, за свою "долю", себто iнтереси, i змагався викори- стати силу i "патрiотизм" пiдлеглих станiв для задово- лення тих iнтересiв. Не за вiру батькiв i не за "неньку Україну" боролося високе укр[аїнське] шляхетство, а за панування свого стану на Українi, i змагалося ви- рвати те панування з рук полякiв, i iнших "ворогiв"; не за Україну, а за свої "привiлеї" боролося i козацтво, що виїжджало на шиях поспiльства i з презирством на його дивилося; не за Україну боролися верховодячi сфери духовенства укр[аїнського], боронячи самостiй- нiсть укр[аїнської] церкви, а за своє панування в тiй церквi; вони через се хилилися й до Польщi, бо като- лицька Польща бiльш забезпечувала їм ту самостiй- нiсть панування, нiж православна Москва, пiд владою котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се по- тiм i сталось; через се ж саме просте духовенство i чен- цi, не дуже забезпеченi матерiально, залежнi вiд ви- щої iєрархiї, бiльш опанованi як пануючi, горнулися до московського православiя та бiлого царя, бо раху- вали на панську ласку i пiдвищення свого стану, кот- рих їм важко було здобути, пiд польським або яким iншим владiнням; так саме тягло до православiя та бi- лого царя i все поспiльство, котре не знало супокою серед козацької завiрюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всiх станiв, що були над ним, боролось за привiлеї тих станiв, вiчно горiло в пекельному огнi i вiчно бiдувало, а як пiдiймалось гайдамацькими за- гонами, так не проти Польщi, а взагалi проти утискiв та винуватцiв соцiального гнiту, з якого б колiна - польського чи українського - вони не походили. Нашi письменники дуже легко розв'язують се питання, за- числяючи декого з iсторичних укр[аїнських] дiячiв до "зрадникiв", "перевертнiв" тощо, гадаючи тим спосо- бом побороти всi iстор[ичнi] непорозумiння та припи- суючи зрадi окремих осiб, в лiпшiм разi - партiй, всю вагу складних соцiальних подiй. Не в зрадi тут рiч,- се дурниця i бiльш нiчого; вага в суперечностi стано- вих iнтересiв, в тiм, що кожен стан тяг в iнший бiк i на- магався, коли мав силу, потягти в той бiк i всiх дру- гих ,- кожен стан таким робом робився зрадником су- проти iншого, а се саме зводить питання про зраду аd absurdum; панувала "українська" iдея того стану, який мав пiд той або iнший час бiльше сили викори- стати другi стани в iм'я своїх власних iнтересiв. Укра- їнське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням, матерiальним i духовним потребам до шляхетства поль- ського, бiльш було спорiднене з ним, нiж з укр[аїн- ським] поспiльством, з котрим у його не було нiчого спiльного, крiм залежностi, що становила привiлей однiї частини українцiв супроти другої. За сi привiлеї бились укр[аїнськi] пануючi верстви з польськими або московськими, боролись за владiння хлопами, маєтка- ми та властю, а зовсiм не за волю батькiвщини або вiру. I "воля", i "вiра батькiв" у кожного стану були свої i виявлялись нi в чому iншому, як у реальних жит- тєвих потребах, за котрi тiльки i йшла боротьба. А "не- нька Україна" була нi чим iншим, як лиш гаслом, пiд окликом котрого пануючi верстви грiли собi руки. Сказати, що український шляхтич, iєрарх або козак прямував до тiї ж самої цiлi, як i посполитий, що всi вони були перейнятi одними думками i змаганнями, однаково боролись за укр[аїнську] iдею,- значить тi- шити i себе, i читачiв казками, зажмурювати очi на подiї справжнього життя, затуляти уха на голос науки i розуму. А нашi письменники так i пишуть, напихаючи голови туманом, котрого i так уже доволi. От коли б вони показали нам не абстрактне козацтво, а таке, .яким воно справдi було, з його реальними iнтересами та змаганнями, кинули пустословiє про вiру батькiв та волю неньки України, спустили козака, як i всякого iншого українця, з неба додолу,- то се було б справдi корисне дiло, котре можна б назвати i нацiональним, i патрiотичним; а той "патрiотизм", що вертиться на фразах та повторює старi нiсенiтницi, хоча б вiн був i надто дiяльний, все яс останеться "порожнiм" i шкiдливим для нашого нацiонального розвитку. Ti ж самi погляди иа Україну панують в значнiй мiрi i в ваших творах, навiть реалiстичних, про сучаене життя, не кажучи вже про те, що всi вони де обходяться без кохання, котре описується звичайно так, як описував Карамзiн закоханих панночок, себто так, як люди нi- коли справдi не кохаються. Сим грiшать, мiж iншим, наприклад, твори Кропивницького, не кажучи вже про менш талановитих наших письменникiв. З свого по- гляду я й ставлю твори галицьких белетристiв (Стефа- ник, Франко, Бордуляк i др.) вище вiд українських. Сим разом бувайте здоровi, пишiть. Щиро стискаю Вашу руку. П.Грабовський НА ДАЛЕКIЙ ПIВНОЧI (Думка в прозi) Невимовна туга щоразу стискає моє серце, як тiльки я проходжу повз оцей сумний, закинутий будинок, з важким замком на воротях та карюковою печаттю на замку. Кругом панує тиша, нi душечки, а колись... i мене тягне упасти на колiнки перед високими заостреними палями двору, цiлувати слiд дорогої людини, - слiд. що так виразно уявляє моя зворушена думка... нi, не слiд... та й не однiєї людини... слiди моїх милих, коханих, незабутнiх... Де вони? Їх обличчя зорiли крiзь отi чорнi, похмурi палi, iх голоси роздавались отут серед двору... брязкiт залiз стогоном краяв груди... Все затихло нинi... анi шурхне... зловiщо дивляться побитi, загратованi вiкна... Будинок стоїть на березi чималої, глибокої рiчки... Очеркання лiсiв губляться в далечинi... все вкрито блискучим снiговим килимом... стужа набирає неможливих ступнiв, хуга рiже по виду... Безпритуло, моторошно... Оселi простяглись збоку... манiє церковця... на улицi нi лялечки... сум та мертвота завжди... Вишукали, отже, i цей куток, зробили ужиток... Даремно ховався хижак, гнаний лихою годиною, - лабети не минули його дiтей; кишеня розчинилась перед непроханими чужинцями. Побожно стою я край ворiт, зазираю крiзь щiлi, а думка бiжить до iншого краю, бiжить i знов вертається... низка дивовижiних подiй та обставин спливав догори... перейде час - все стане казкою, а поки що... то гiрка, непiдмальована дiйснiсть, правда, що лихше усякоi казки... Уява опанувала мене цiлком; мої очi розкрились: серед ганку показався слабий та сивенький, скарлючений недолею дiдусь, у сiренькiй свитинцi, з книжкою та паперами в руках... живий мертвяк... тiльки серце билось любов'ю до люду, а розум ворушили питання - земнi, споконвiчнi... Вiн жив власним осередковим1 миром, вiдтiль черпав снаги та жвавостi... i все гадав, - гадав про iншу країну з iї хмарною долею, неуцтвом, темнотою... але зв'язано йому руки, приборкано його мрiї... невiдхильний тягар пригноблює його душу... Дiдусь пометнувся до хати, зник з-перед очей... але моя уява бачить... вiн сидить на стiльчику та все пише - довго, запопадно... а за ним стежить наглядач, що нiколи не кидав на самотi... Я похитнувся мов пiдтятий; а думка робить своє; спогади пливуть знищечку, обурення росте зiсподу... Була година... багно життя заворушилось... змагання вставали за змаганнями... громада прокидалась вiд сну, придивлювалась до меншого брата з його занедбаними потребами, ламала старi кайдани... Вибухла палка осоруга супроти рабства та панування... жiнка визволялась а чоловiчої кормиги... хвилi нових iдей з казковою силою змивали плями сучасностi, перли вперед i вперед; ремство охопило всi появи життєвi, вимагаючи кращої та правдивiшої будучини... - Що робить? - загримiв з-посеред хору щирих провiдникiв дужий голос молодої беркої талановитiшої людини, - кругом неї згуртувалося все, що було тiльки рухливого, совiсного, розумного; джерелом забила гаряча праця... зниженi та бездольнi пiдiймали голови, переймались снагою та надiями... То була свiтла, свята година людського прокиду, що нiколи не забудеться... Променi сипнули зусюди i на все... Але от вони почали гаснути, збiгла хмарка, заторохтiв грiм... завiрюха зломила не одного дуба, погнула но одно чоло... i молодий боєць був кинутий за палi, зневажений, оганьбований... I от вiн працював над паперами, а пильнi очi доглядачевi пронизували душу... Якiсь муки вертiли дiдусеву (вiн-бо став уже дiдусем) голову, сльози пiдступали струмом, - i в'язка списаних паперiв летiла до огню, що злизував без жалю, без перешкоди до клаптика... I нiхто не довiдавсь, про що гадала та турбувалась велика людина, якi думки та мрiї вiддавались на жертву полум'я. Не трохи води утекло, а дiдусь не бачив просвiтку, не ждав визволу... Смерть посувалась на очi, але живий дух перемагав ослабле тiло. Блиснула, отже, зiронька, - заточенець побачив милу країну, та не радувала вона його. Вiн ховався вiд людей; праця була його єдиною втiхою... тiльки годi було працювати: очi зiмкнулися навiки... Дехто i над труною вилаявся... хто сумував за свiтову повiвечену силу... Дiдусеве мiсце не довго тривало зайвим i знову спустiло, бо вiдшукали ще дальш... тута, бач, близько... Сльози мої текли на землю, де вбачався слiд колишнiх конань, де витав дух великої мужностi... душа вiдчувала якусь надзвичайну силу, а невiдомий голос нашiптував слова втiхи та поклику. Вiтер бурував намети, жалiбно квилив над будинком; в ушах стояв брязкiт залiз, а огонь поїдав думки змученої людини: сивенький дiдусь стояв перед очима, манячи в якусь далечiнь, до панства любовi та братерства!.. ===================================================================== Михайло Грушевський. Ясновельможний сват I Був вечiр 30 грудня 1647 p. Дзвiн. на київськiм магiстратi прозвучав на знак, щоб гасити свiтло, й вулицi київськi стали тонути в нiчнiй пiтьмi. Воєводськi слуги, що перед тим швендяли по вулицях, пильнуючи, аби ремiсники замкового присуду не купували нiчого в магiстратських корчмах, тепер виглядали, чи не блисне де свiтло та не дасть поводу потягнути його хазяїна до одвiту. Користаючи з пiтьми й тишi, що опанували мiсто, якась фiгура пересунулася по гiллях липи, що висовувалися з-за високого паркану Братства й, спустившись з них на вулицю та оглядiвшись навколо, попростувала до ринку. Був то спудей Київської Академiї Грицько Пiсченко, а викрався вiн, аби подiлитися думками, що обсiли його й не давали спокою цi днi, з своєю дiвчиною, донькою матербозького протопопа. Хоч Грицько був принятий в домi батька й не далi як на недiлю був туди прошений, одначе йому так хотiлося поговорити з нею, що, побачивши її в церквi сьогоднi, умовивсь, аби вона вийшла до нього в садок по вечiрнiм дзвонi. Скорою ходою перейшов вiн ринок i церкву Успенiя Божої Матерi, де був протопопом отець Кирило Iванович, батько його Настусi, та пiшов попiд парканом та окопом попiвства, що тяглося далеко вверх аж на Щекавицьку гору. Просунувшись обережно через густi кущi тернини, що посадженi були над окопом, вiн опинився на умовленому мiсцi - в гущавинi, серед кущiв безу й жасмину, де стояла лавочка. Нiкого одначе не було. Вiн сiв на лавку почекати й став думати про те, що тепер опанувало його думки. Вiн був сирота по священику, тiтчиному брату одного з братських iєромонахiв, й, можна сказати, вирiс у Братськiм монастирi, а, видаючися мiж товаришiв своїми здiбностями, вважався кандидатом на професора в своїй Академiї. Але в нiм занадто багато було ще молодечої сили i життя, щоб укластися повнiстю в академiчнi iдеали. В Київ кiлька днiв тому донеслася вiсть, що один з видатнiших козацьких старшин Богдан Хмельниченко, завiвшися з чигиринським старостою, викрався на Низ i почав громадити коло себе всiх покривджених лядським пануванням. Тих покривджених вiд часу, коли коронний гетьман Станiслав Потоцький розсаджав козакiв на палях вiд Київа до Нiжина, назбиралося досить. Не дурно, що вiсть про приготування нового повстання незвичайно жваво кружила мiж людом. Дивнi дива оповiдалися при тiм про довiрочнi розмови Хмельниченка з королем, про старостинськi нагiнки за ним i про штучний спосiб, яким викрав вiн у п'яного Барабашенка королiвськi листи, що кликали козакiв до походу на турка. Наслiдком того всього було, що бiльш гарячi не мали терпеливостi чекати, поки Хмельниченко прийде з сiчовиками на "волость", i тепер вже вибиралися до нього. Таких було кiлька й межи братськими спудеями, а приклад їх заохочував i Грицька. Цi, власне, думки й займали його тепер, розвiявши всi давнiшнi шкiльнi iнтереси. Вiн так задумався, що й не спостерiг, як надiйшла Настуся, з головою закутана в батькiвську опанчу, й кинувся з несподiванки. - От добре, що ти пiдождав,- сказала вона, засапавшись з поспiху, й сiла коло нього на лавку.- Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор i ще хтось, i я мусила їм видавати до столу. - А я так замислився, що й не спостерiг. Знаєш ти, третiй день ходжу, як не свiй, аж голова болить. - Що тобi сталося, любчику? - з перестрахом запитала дiвчина. - В недiлю ввечерi, по тiй рекреацiї, розiйшлася у нас вiстка, що буде повстання. Це з Черкас привезли. Козаки громадяться на Низу й по новiм роцi рушать сюди. Кiлька моїх колег збираються на Низ, i я пiшов би з ними... - Ти пiшов би у вiйсько, на Низ! - з острахом скрикнула Настуся, але хлопець говорив, не зважаючи, з запалом далi. - Десятий рiк минає, подумай, як задушено нашу силу! Як у могилi затихло, аби тiльки всякiй поганi плодитись, всякiй кривдi та презирству, i не було кому за той бiдний народ пiднятись, не було месника за тих помучених, побитих... Менi аж волосся догори стає, як пригадаю,- сам я ледве мов крiзь сон пам'ятаю,- що в нас у Димерi виробляв той катюга Лащ: вiн же й батьковi моєму вкоротив вiку... Тепер прийшов час устати одностайно на того ворога клятого... - Але як же ти пiдеш, а я зоста