нусь, i тебе уб'ють! - перервала нарештi цю запалену промову Настуся. - Власне,- схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько,- якби не ти, чого б я й думав аж три днi. Як згадаю за тебе, то й починають мене всякi думки мучити, що от, мовляв, тебе покину... - От то-то ж i є,перебила втiшена такою розмовою Грицька Настуся. Але той, помiтивши цю "скороспiшну дедукцiю", ще з бiльшим завзяттям i поспiхом заговорив: - Але ж iз тим усiм я нiяк не мозку лишитись. Я б собi того нiколи не дарував, як останньому пiчкуровi. Що то за життя, як чоловiк свiй народ зрадить? А хто не обiзветься в таку тяжку годину, то той вже обов'язково зрадив... Раптом якийсь жiночий голос закликав здалека "паннунцю", i Настуся схопилась, але Грицько не пустив її i, вхопивши руками за руки, iз запалом казав: - Слухай, Настунцю! Нiхто не знає, як менi важко! Ти думаєш, менi тебе не жаль? Але ж то мусить бути, i не може бути iнакше, бо ми були б виннi обоє, i не могли б бути щасливi, i бог би нам не дав щастя... - Паннунцю! - кликала тим часом здалека жiнка. Настуся вирвалась з рук Грицька i, крiзь сльози поцiлувавши його, бо вона тим часом плакала, поки Грицько говорив,- побiгла додому. Грицько подивився довго їй услiд i, посуплений, потягся через терни додому. II Як сказано було вже на початку цiєї достовiрної iсторiї, отець Кирило Iванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Києвi, запросив Грицька Пiсченка до себе на недiлю у гостину. Небiжчик старий Пiсченко був якийсь колега отця Кирила чи сусiда - того вже за давнiм часом докладно дiйти не можна. Досить того, що вiдколи Грицько з'явився у Братському монастирi, забирав його отець Кирило вiд часу до часу до себе на свята, i Грицько уганяв тодi з мало що молодшою вiд нього Настусею по чудовому садку попiвства. Вiдстоявши службу божу й вiдпросившись у отця префекта, Грицько в святочнiм убраннi - новiй довгiй чемерi, опоясанiй добрим поясом, з киреєю поверх неї, в новiй шапцi з оксамитним верхом i для повного туалету - з вишиваною шовком хусткою за поясом (подарунком Настусi) попростував до отця Кирила. Будиночок, де жив протопоп, стояв зараз за Успенською церквою, чи Старою кафедрою, як тодi казали. До року 1633, коли небiжчик Могила, вiдiбравши вiд унiатiв св. Софiю, перенiс туди свою кафедру, Успенська церква була якийсь час кафедральною: коли 1613 р. унiати "гвалтовно" забрали у православних св. Софiю, київська громада, "за привiлеєм великого короля Жигимонта", поручила київському будiвничому Волоху Себастiяну Брачi переробити якнайспiшнiше старинну, ще з князiвських часiв, i велику, але опущену церкву Успенiя,- "бо опала й ошарпалася била вельми i розвалялася". Тодi протягом пiвчетвертi мiсяця розкидано верхи муру, "по верхнiє окна", побудували його наново, поставили баню й укрили, так що можна було службу правити. Тож i по перенесенню кафедри до св. Софiї Успенська церква звалася кафедрою й була найлiпшою парафiєю в Києвi: до попiвства належало чимало крамниць на ринку, на котрiм стояла Успенська церква, а грунт займав цiлу Щекавицьку гору, що надав церквi ще небiжчик воєвода Костянтин Острозький, i тут ще попередники отця Кирила завели чудеснi сади й городи. Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар. В своїм часi вiн був улюбленим учнем Iова Борецького, тодiшнього ректора Братської школи, пiзнiшого митрополита, i намiрявся вiддатися науковiй i зв'язанiй з тим духовнiй дiяльностi, забирався до постриження, аж разом всi цi плани розбили чорнi брови дiвчини, доньки тодiшнього бурмiстра київського пана Матвiя Мачохи. Кирило пробував перемогти себе, на цiлi мiсяцi тiкав з Києва, мучився i сох i, нарештi, втративши надiю перебороти своє серце, махнув рукою на свої плани й оповiв свою бiду Борецькому. "Милостивець i меценат" братських спудеїв (так названий вiн в написi на гробi), пожалкувавши над втраченими почасти надiями, визвавсь одначе сам висватати своєму улюбленцю пишну патрицiанку. Йому пощастило, i за кiлька мiсяцiв Кирило Iванович вже празнував своє весiлля, а невдовзi висвячений був на священика. Iов, ставши митрополитом, придiлив його до кафедри, а по смертi тодiшнього протопопа отець Кирило зостався при цiй церквi протопопом. Кирило, закинувши гадки про монашество, не закинув своїх наукових iнтересiв. Вiн уславився в Києвi, як дуже начитаний богослов i завзятий бiблiофiл. Серед книжних i просвiтнiх iнтересiв тихо пролiтало його життя, закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю його милостивця Iова, котрого незвичайно любив i був йому безкiнечно вiдданий, i смертю жiнки, що вмерла через рiк пiзнiше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З тих часiв життєвi iнтереси отця Кирила дiлились мiж бiблiотекою й донькою, котру дуже кохав. III Грицько застав отця Кирила в родиннiм кругу: був у нього швагер, син небiжчика Мачохи, що того року був райцею, з родиною своєю, i ще якийсь свояк. Грицька повiтали як добре знайомого. Отець Кирило стрiчав його дуже радо. В нього давно був уже план - iз ним вiн не вагався подiлитись iз свояками,- що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з Настусею: було б кому передати свої книжки й свою роботу. Отця, Кирила, немало мучило те, що вiн не мав сина, i хоч навчив свою Настусю не тiльки читати й писати, але - що вже зовсiм виходило дивно - навчив i латинi, одначе розумiв, що вона його не заступить. За обiдом пiднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило i Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був пiдстаростою за небiжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстаннi Павлюка, коли вiн був вiйськовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайнi здiбностi Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу. - Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого мiщанства, мабуть, потягне: он тi ремеснички молодi, що собi чуприни пiдголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братствi, пане Пiсченку,- засмiявся вiн до Грицька,- знайдеться, певно, немало охочих промiняти перо на шаблю. - Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свiй народ милий. I я, коли б на те пiшло, не вiд того був би,- додав вiн, скинувши оком на Настусю, що змарнiла якось за цi днi, неспокiйно прислуховувалася до цiєї розмови й тепер, на цi слова, разом зблiдла. - Ти? Пiшов би в козаки? - здивовано запитав отець Кирило i додав з обуренням: - А не забирай собi в голову того: твоя рiч книжка та перо! - Inter arma silent musae (пiд час вiйни замовкають музи),- вiдповiв Грицько. - Silent, sed non belligerant (замовкають, але не беруться до зброї),- вiдповiв йому в тон отець Кирило.- Ти вже, якби раз пiшов на вiйну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. I я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науцi, знати тебе не хочу. - А проте хто нам вiдновив митрополiю, хто заступив нашу релiю (релiгiю), як не небiжчик гетьман Сагайдачний? - сказав Грицько. Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але вiн все-таки додав: - Нiколи не пристану, аби ти йшов у козаки. Тут пан райця, скориставшись з цього перемир'я, поспiшив перевести неприємну розмову на нейтральну тему. - Гарно поступає Академiя пiд новим ректором. Знав покiйний митрополит, в чиї руки її передати. - Аякже,- жваво прийняв цю тему отець Кирило.- Гарна то була декламацiя в недiлю. I ти, Григорiю, був не останнiй. Як то ти за геометрiю говорив? Щось там вiд Ксенофанеса. Ксенофанес значнiший з фiлософiв давнiх,- почав декламувати Грицько,- Обиватель з Грецiї Кольофонiв славних, Архетипом нiякимсь бога називати, Без початку й кiнця казав признавати. Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганськiй Iще ховав темностi i владi шатанськiй... - От власне! - перебив його отець Кирило.- Хотiв я тобi закинути: не повинний був єси казати, що тi славнi мужi пiд владою шатанською перебували. - Але прошу вас, панотче,- втрутився пан райця, що теж в своїм часi скiнчив братськi школи.- Адже до Христа весь свiт був у властi диявола... Тут пiднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пiшов за допомогою в свою бiблiотеку i став виносити один фолiант за другим на побиття своїх противникiв. Але на цей раз все те мало iнтересувало Грицька. Вiн нудився й думав за свою мандрiвку в козаки. Було вже рiшення у нього безповоротне - тiкати. Тiльки розбивався гадками - чи сказати Настусi, чи нi. Хотiв сказати, але, побачивши її змучене лице та перестрах, постановив не казати: - Нащо її мучити! Нехай трошки пiзнiше довiдається. IV Уночi пiд вiвторок Грицько Пiсченко викрався з двома товаришами з Братства мандрувати на Низ. Все було продумано наперед: вони прилучились до ватаги, що їхала з хлiбом до Черкас. Треба було стерегтися застав i сторож, що польськi старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких застав на тiй дорозi ще не було, i спудеї щасливо добралися до Черкас, але тут далi, на пограницi "диких степiв", було вже небезпечно: старостинський уряд пильнував утiкачiв i уряд мiський мав йому помагати, хоч не дуже пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не перепускали борошна, коней, запасу. Але всеможний посередник - грiш улегшував як всюди, так i тут справу. Кандидати на козакiв, котрих назбиралось i без наших спудеїв досить, тiкали ватага за ватагою далi на Низ,- входили в порозумiння з сторожами й мостили дорогу в степи пiд рiжними причинами. На цей раз було умовлено, що кiлька мiщанських ватаг вийдуть в степ за сiном i пiд тiєю покрiвкою виберуться при них охочi. Виїхавши нарiзно з усiєю "оказiєю", панове молодцi з'їхалися в степу в трьох милях за мiстом Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кiнно й оружно, боронь боже якої стрiчi, рушила їх ватага, близько ста мужiв, в Дикi Степи, "неготовими дорогами", обминаючи можливi стрiчi з реєстровими або якою жовнiрською хоругвою. Про саму Сiч невiдомо ще було напевне, чи перейшла вона до Хмельниченка, чи тримається там реєстрова залога. Про Хмельниченка казано, що вiн подався до Криму - закликати татар, i не знати було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережнiстю. Але по чотирьох днях дороги провiдник показав своїй ватазi сiру пляму на бiлiм степу й утiшено сказав: - Ото вже козацька залога. По чiм вiн те викомбiнував, то був його секрет, але то дiйсно була застава Хмельниченка: стояла в байрацi й стерегла табiр, що стояв на Днiпровiм островi Буцьку. Самого Хмельниченка не було - вiн з кiлькома прибiчниками був у Криму. Ввечерi того дня Пiсченко з товаришами могли собi зажити автентичного козацького кулiшу, звареного у великому казанi й розлитого у ваганки на братiю. V Грицько справдi вигадав для Настусi цiлий тиждень. Прийнявши його мовчання за добрий знак, думала вона, що вiн залишив свою гадку, i тiльки через тиждень пiзнiше дiйшла до неї звiстка, що Пiсченко втiк. Вона зомлiла з жалю i потiм розхворiлася так, що отець Кирило не мiг собi дати ради. Трошки втiшала її записочка, написана до неї Грицьком перед тим, як утiк, i передана їй аж пiзнiше, якось через десятi руки. Грицько повторював свої доводи, що мусить iти в козаки, крiпив надiю скоро побачитись, "коли славне вiйсько козацьке своїх ворогiв потопче". "Потопче, але коли ж то буде? I ну ж що з Грицьком до тих часiв станеться!" - Настуся тужила i в'яла, а отець Кирило, дивлячись на її тугу, сердито перекидав книжками й посилав нелегкi бажання на голову славного вiйська козацького. Тим часом вiстi про козачу рухавку ставали все поважнiшi. На початку весни прийшла звiстка, що Хмельницький увiйшов у порозумiння з татарами. Коронний гетьман Потоцький бив на гвалт про новий бунт, а хоч король Володислав накликав його, аби, не допускаючи до кровопролиття, якось спокiйно залагодив справу з Хмельницьким, та цих накликувань не слухано, тим бiльше, що королевi з його ненависним канцлером Осолiнським закидали тайну змову з козаками. Кварцяному вiйську й реєстровим козакам велено зараз по Великоднiх святах рушати в похiд; обидва гетьмани мали йти з вiйськом. Великдень був того року раннiй; снiг упав у саму Великодню нiч, i люди везли свячене на санках. Звичайна радiсть Великоднiх свят багато тратила вiд цього зимового краєвиду. Ще сумнiше було на серцi в Настусi, бо звикла стрiчати це свято з Грицьком, що, бувало, приходив до них рiк рiчно просто з утренi й розговлявся з ними. Зате з якою увагою слухала вона тих нецiкавих ранiше воєнних справ! Але з отцем Кирилом не могла вона про них розмовляти, бо той зараз гнiвався, починав викрикувати на Грицька й винуватити його, що розбив йому всi плани - адже вiн мав женитися з Настусею, стати священиком при Успенськiй церквi, мешкати з ним разом, щоб не розлучати його з донькою, i з ним разом працювати над многолiтньою його працею - щось нiби як догматика в текстах, а по смертi дiстати в спадщину його протопопiю i його бiблiотеку. I оцi всi плани розбивала геть ота Хмельниччина. Як було не гнiватись отцю Кирилу! VI Нарештi снiг зник, все зацвiло, київськi гори заквiтчалися бiлими вишневими, грушевими, яблуневими садками. Настуся поралася в садку, готуючи грядки на квiти. То був чудесний квiтничок, який рiдко в якої панночки можна було подибати в тодiшнiм Києвi: було тут багато гвоздик, рути й улюбленого в тi часи шафрану. Настуся кохалася в цiм квiтничку й просторому саду, де було багато вишень, морелiв, горiхiв, шовковиць, а за ними довгими рядами стремiли винограднi лози. Але тепер робота в садку її дуже мало тiшила. Четвертий мiсяць доходив, як зник Грицько, i вiд нього не було нiякої вiстi, їй було так сумно й похмуро, а навколо все смiялось i веселилось, спiшило жити й тiшитися життям. Та й не сама Настуся пускала повз очi весняну красу. Вiстi, що приходили з коронного вiйська, все бiльше непокоїли польську шляхту, а з ними й усiх заможнiших i "статечнiших". По тiм великiм походi чекали вiстей про взяття у неволю Хмельницького, а натомiсть по Вознесеннi розiйшлася чутка, що польське вiйсько пропало. Нiхто тому не вiрив, але дiйсно за кiлька днiв прийшла докладнiша вiстка, що реєстровi козаки прилучилися до Хмельницького, що передове польське вiйсько знищено, що гетьмани вiдступають, а на Зеленi свята як грiм грянула новина, що й головне польське вiйсько загинуло в Гороховiй дiбровi пiд Корсунем i обидва гетьмани поїхали в татарську неволю. Вiдколи свiт свiтом, не пам'ятали люди нiчого такого! Вся та зневажена, пригноблена Русь пiдiймала голову, натомiсть на шляхту напав страшенний переляк. По знищенню коронного вiйська пiд Корсунем зiсталися без усякої оборони проти козацького вiйська всi, кому тiєї оборони було треба. Скоро наспiла вiсть про Корсунщину, шляхта почала пакуватись на вози з жiнками та дiтьми, покинувши свої замочки по мiстечках i селах. Дiйсно, треба було спiшитись. На Заднiпрянщинi, народ рушився, скрiзь, так що Вишневецький з своїм полком не мiг пробитися до Києва й мусив вiдступати на пiвнiч. Щодня доходили звiстки, що там або там зiбралися "своєвiльнi купи", порiзали жидiв i шляхту; перестрашена публiка немилосердно побiльшувала ще всi цi вiстi, хоч вони справдi й без того були страшнi. В Київ з'їхалося багато шляхти з околицi та шукали собi захисту по монастирях латинських, а особливо православних, ховаючись вiд київської "чернi", що недвозначно показувала спiвчуття до козакiв. По Києву кружили iронiчнi вiршi, складенi мiсцевими "лiтератами" про польське вiйсько i його провiдникiв: Коториї прийшли Хмельницького аби пiймати, Самi в неволю у султанську впали, Поїхали бучно до Криму ридвани - З совiтниками обоє гетьмани... Або знов iншi, на взiр народної пiснi: Висипався Хмiль iз мiха I наробив ляхам лиха, Показав їм розуму, Вивернув дiдчу думу... Але все, що було молодшого, завзятiшого, не задовольняючись роллю глядача, тiкало до вiйська. Одного дуже красного майового ранку отець префект Братської Академiї прийшов до отця ректора з сумною новиною, що на старшiм курсi лишилося лише три спудеї, i то калiкуватi; решта повтiкали, очевидно - до вiйська. На цеє отець Гизель, чоловiк завзятий i великий український патрiот, хоч з роду нiмець, сказав: - Що ж, отче, може, вони тепер там i потрiбнiшi! Взагалi київське духовенство дивилося на козацтво бiльше як на оборонцiв вiри й рущини, хоч, як люди "статочнi", не без того, щоб не боялись своєвiльної шарпанини. Отець Кирило поглядав на свої книги й потiшав себе думкою, що того вже скарбу козаки не рушать. VII Настуся десь в повiтрi ловила найсвiжiшi вiстi про козацьке вiйсько. По Зелених святах Хмельницький прислав до Києва лист, аби кияни готувалися до його приїзду. Ця вiстка дуже утiшила її, бо ж з Хмельницьким, розумiється, мусить прибути в Київ i Грицько. Кiлька днiв прожила вона в тих радiсних надiях, кожної хвилi сподiваючись на Грицька; але час минав, а його не було. Нарештi прийшла вже звiстка, що Хмельницький став табором пiд Бiлою Церквою й до Києва не збирається. Але щоб Грицько з Бiлої Церкви не мiг приїхати до Києва, то вже зовсiм годi було й гадати. Настуся не знала, що вже собi й думати. Аж одного вечора служниця прибiгла сказати, що якийсь козак привiз листа до неї. Настуся подякувала долю, що це сталося пiд час неприсутностi отця Кирила, бо той був на вiдправi в церквi, й побiгла скорiше за тим листом. Справдi, лист був вiд Грицька Пiсченка. Вiн писав, що нiяк не може приїхати сам до Києва, бо порубаний пiд Корсунем, хоч i без всякої небезпечностi для життя; що сподiвається скоро одужати й прибути, якщо козацьке вiйсько довше постоїть пiд Бiлою Церквою, i що вiн її й тепер, як завсiди, любить. Це короткий змiст того довгого листа, повного запевнень про любов i ентузiазм, який панував в козацьких рядах по тих нечуваних перемогах над польським вiйськом. Незважаючи на вiсть про рани Грицька, лист незвичайно втiшив Настусю, i вона його читала й перечитувала без кiнця i лiку: головна рiч в тому, що Грицько її любить й приїде незабаром до неї. Але її чекало нове розчарування: Грицька не було як не було, а натомiсть стали приходити вiстi, що вiйна розпочинається наново, що польськi вiйська зiбранi на Волинi, що там вже йдуть битви з козаками i що сам Хмельницький збирається з головним вiйськом з-пiд Бiлої Церкви на Волинь. Звичайно, не було найменшої надiї, щоб такий завзятий козак, як Грицько, в тих обставинах вiдстав вiд вiйська й поїхав до Києва. VIII Грицько Пiсченко був досить сильно порубаний пiд Корсунем i перележав три мiсяцi на мiсцi, а коли мiг рушити, вiйсько вже з-пiд Бiлої Церкви пiшло на Волинь. Хмельницькому дуже немила була ця перспектива дальшої вiйни, але, зневiрений в охоту сейму щиро полагодити справу, провокований зiбраними проти його вiйськами, пiд проводом Заславського й Вишневецького, вiн для свого забезпечення мусив йти проти них. Грицько перебував при головному вiддiлi вiйська i в Волинськiй вiйнi мав знову нагоду вислужитися. Належачи ще до перших кадрiв козацтва, вiн був добре вiдомий Хмельницькому, i той дуже цiнував його здiбностi. - То справедливий козак, - казав про нього не раз Богдан, - чи ворожу ватагу знести, чи лист написати - то все утне, як на те здався. Грицько справдi переходив все вiд якогось воєнного доручення до канцелярської роботи при гетьманi, де мав товаришем колишнього київського писаря, овруцького шляхтича Iвана Виговського, вимiняного "за одну шкапу" Хмельницьким у татар по жовтоводськiй битвi. Цей тодi ще не здобув собi такого незвичайного впливу та вiри у гетьмана й разом з Пiсченком служив для ведення рiжнорiдної кореспонденцiї, яку провадив гетьман. Лежачи в Корсунi довгi мiсяцi, Грицько мав бiльше часу й уваги для свого кохання, думав i тужив за Настусею. Але тепер його знов обiйняв той пiдвищений духовний настрiй, що обiймав i цiлi маси руського народу - свiдомiсть незвичайної ваги тих подiй, якi на його очах творилися i в яких брав вiн участь. Не бувши природженим козаком, здобувши вищу, як на той час, освiту, Пiсченко пiдносився над рiвнем спецiально-козацьких iнтересiв, що панували над провiдниками руху i над самим Хмельницьким, "добрим молодцем, давнiм запорожцем". Така вузькогляднiсть проводирiв трохи завдавала йому жалю. Перед очима Пiсченка носилася перспектива увiльнення цiлого народу "росского", по шкiльнiй термiнологiї, "аж до Вiсли, Люблина й Кракова". Їхати до Києва не було що й думати. Рушаючи на Волинь, Грицько переслав листа до Настусi, де потiшав її, як умiв. Пилявецька катастрофа, коли Польща вдруге нагло стратила вiйсько в боротьбi з козаками, надавала ще поважнiше значення вiйнi: всi з напруженою увагою слiдкували, що з того вийде, й розумiється, Грицько тепер нiзащо не поїхав би з вiйська. Похiд був тяжкий. Почалися осiннi дощi, болоття, Хмельницький, не спускаючи з уваги нарад елекцiйного сейму в Варшавi, поволi, навмисне тягнучи час, посувався на захiд: стояв пiд Львовом, потiм пiд Замостям, Грицька, як i багатьох iнших, ця тяганина нудила й дражнила; чому не використати час, поки Польща без короля й без вiйська не могла собi дати ради, не перевернути тiєї Польщi догори ногами й не визволити український народ на вiки вiчнi!.. Натомiсть прийшла вiсть про вибiр короля, а заразом i лист вiд нововибраного Яна Казимира до Хмельницького, де вiн, дякуючи за "афект" до нього (Хмельницький ратував дуже за його вибiр), обiцяв задовольнити жадання козакiв та хотiв, аби Хмельницький вiдвiв своє вiйсько "на Україну" чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький звелiв бити з гармат на "вiват" новому королю, показував велику радiсть, i 14 падолиста козацьке вiйсько рушило назад, взявши незначний викуп з Замостя. Поволi рушило вiйсько по падолистовому груддi й бездорiжжю. Грицько був дуже незадоволений таким несподiваним кiнцем вiйни, й пiд впливом цих думок його ще бiльше тягнуло в Київ, скорiше побачити Настусю. Але гетьман якраз показував йому особливу ласку, i Грицько в усякiм разi мав стiльки поваги й любовi до нього, що не хотiв би зробити йому прикрiсть, вiдпросившись наперед. IX У недiлю 17-го грудня 1648 р. в Києвi було велике свято; мав прибути Хмельницький Волинським шляхом вiд Бiлгородки. Про це було повiдомлено наперед, i мiсто, духовенство i все, що було живого в Києвi (крiм тiєї перехованої шляхти, розумiється), готувалось приймати "протектора руського народу i грецької релiгiї", тим бiльше - помиреного тепер з королем. Митрополит Сильвестр Кос разом з патрiархом iєрусалимським Паiсiєм, що пробував тодi в Києвi, чекаючи Хмельницького, з усiм головнiшим духовенством, з магiстратом, з братством виїхав йому назустрiч пополуднi. Сила-силенна народу з Київа i з околицi рушила теж на Бiлгородський шлях. Коли Хмельницький зблизився на чолi старшини, на чудеснiм воронiм, багато вбранiм конi, з бiлими перами на соболинiй шапцi, патрiарх з митрополитом вийшли з саней йому назустрiч з хрестом та свяченою водою. Хмельницький i старшина злiзли з коней i пiдiйшли до хреста. Тут приступив магiстрат та пiднiс гетьману хлiб-сiль на срiбнiй тарiлцi. По цiм стала пописуватись Академiя: один з професорiв виголосив латинську промову, де величав Хмельницького як "Нового Мойсея, опiкуна, спасителя, свободителя народу вiд лядського iга єгипетського","для того то i названий був Богданом - вiд бога даний руському народу". По тiм пiшли многолiття й слава. Сила народу переймала кожний оклик, iз замку почали бити "славу" гармати, а далi спудеї Академiї стали спiвати кант: Вiчної похвали от нас єсть достоїн Храбрий на землi i на морi воїн - Войск запорозьких Хмельницький старiший, Вождь iзраднiший. Отечество над вся паче возлюбивий I його ради нi во что вмiнивий Розкошi, покой, користi, iнтрати, I вся привати i т. д. При спiваннi того канту патрiарх запросив Хмельницького в сани митрополита, в котрих вони приїхали, й посадив митрополита по лiву руку, а Хмельницького по праву вiд себе. Оточений кiнною старшиною i масою народу поїзд звiдти пiд'їхав до вiдновленої покiйним Могилою Софiйської кафедри, де його стрiло духовенство в ризах i зараз почалося богослужiння. Отець Кирило теж був мiж зiбраним духовенством, i його запрошено звiдти на перекуску до митрополита, що приймав у себе гетьмана. Коли вiн, скинувши ризи i взявши теплу керею, з своєю довгою палицею з срiбною головкою у руцi, виходив бiчними дверима з кафедри, до нього приступив якийсь молодий та гарний козак i поцiлував його в руку. - Чи пiзнаєте, панотче, мене? - спитав вiн. - Я - тебе? А ти ж звiдки? - Я Грицько Пiсченко, коли пам'ятаєте. Справдi Грицька досить трудно було пiзнати. Вiн обсмалився й наче вирiс, мав страшнi вуса, поважну поставу i був багато по-козацькому вбраний. Отець Кирило в першу хвилю зрадiв з несподiванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився: - Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав я тобi - не подарую, якщо пiдеш до вiйська. Я сподiвався з тебе на старостi лiт потiху мати, а ти науку покинув та бач - який лицар! А був би з тебе добрий богослов! Як ти тодi декламував Ксенофанеса, га? Тiльки то схибив, що казав за ту власть диявольську... Грицько сумно прослухав тiєї бесiди. - То так мене стрiчаєте, отче? - гiрко сказав вiн.- Я скiльки разiв був в небезпечностi, груди свої наставляв, кровi своєї не жалував за наш народ та потiшав себе, що стрiнете мене, як доброго сина свого народу, а ви натомiсть... - Та що ж,- утихомирився трохи отець Кирило,- за заслугу тобi слава, а менi все жаль: наче сина мав i втратив. Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спiшити. - Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давнiше? - спитав козак. - Приходь, хто ж тобi боронить? Тiльки менi все шкода... - вiдповiв отець Кирило, прощаючись з ним. Х Отець Кирило, вернувшись до господи, оповiв Настусi свою зустрiч а Грицьком, але, помiтивши, що вона незвичайно з того втiшилася, додав: - Викинь ти його з голови! Я з його сподiвався на старiсть потiху мати, але менi козака в зятi не треба,- i, щоб перервати неприємну розмову, вiн пiшов до своєї свiтлицi й зачинив дверi. Цi слова були дуже прикрi Настусi, але над усiм панувала тепер у неї радiсть, що Грицько вернувся живий i здоровий, що вона його скоро побачить i що вiн, видко, її пам'ятає, коли просився до них на кутю. Нарештi наблизився i той так жаданий Святий вечiр. Як звичайно, прибрано було все, й отець Кирило засiв до столу "со чадами i домочадцями". Настуся, що нетерпляче чекала й дивувалась, що Грицько забарився, зараз учула, що хтось застукав, i вислала хлопця. Справдi то був Грицько Пiсченко. Вiн увiйшов тихенько в синiм жупанi, пiдперезаний турецьким шалевим поясом з багато кованою шаблею. Почоломкався з отцем Кирилом i нерiшуче став перед Настусею, що зачервонiлась i засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить. - Ну, Григорiю, сiдай скорше! - сказав отець Кирило, i святовечiрнiй обряд пiшов звичайним порядком. Покiнчивши з кутею й вiдiславши службу, отець Кирило зiстався при столi з донькою i Григорiєм та ще одним далеким свояком, що звичайно з ним разом їв кутю. Пiшли оповiдання й розмови. Грицько, учасник цiлої вiйни i близький до Хмельницького чоловiк, багато чого мав розказати; i незчулись, як заспiвав пiвень. Потiшений розмовою отець Кирило казав Грицьковi приходити, поки буде в Києвi, але, прощаючись з ним, сказав: - Тiльки-то пам'ятай, Григорiю: я тебе люблю й тобi радий, але зятем я козака мати не хочу, тож i не забирай собi чогось у голову. Було мене слухатись, як казав не йти у козаки. Завзятий був старий. XI Пiсченко, по приїздi до Києва, мав багато роботи в гетьманськiй канцелярiї. Виговський поїхав на Рiздвянi свята додому; роз'їхалися й деякi iншi "лiтерати". Тим часом Хмельницький вiв доста велику кореспонденцiю, i проволоки вона не терпiла. Тож i другого дня Рiздва Пiсченко перед службою божою прийшов до воєводської палати у замку, де жив тепер Хмельницький, до роботи. Хмельницький пiзно вернувся з вечора вiд патрiарха, у котрого часто бував цi днi й довго просиджував, i Грицько, не ждучи його виходу, приладився до роботи. Хмельницький дiйсно вийшов до його аж перед самим богослужiнням. - Гаразд, синашо,привiтав вiн Грицька,- що ти вже коло роботи, а я заспав - засидiвся у панотця, аби ти чого злого не подумав. Хмельницький був веселий i говiркий, що часто бувало з ним в цi останнi днi. Вiн взагалi переживав, видко, якiсь важливi внутрiшнi перемiни, часто задумувавсь, а то знов бував балакучий, в якiмсь пiднесенiм настрої. Це тлумачили переважно впливом розмов з патрiархом, чоловiком дуже освiченим, з широким полiтичним свiтоглядом. Грицько почав здавати гетьмановi справи з своєї кореспонденцiї, але Хмельницький перебив його: - Але що ти виглядаєш якось сумно, мов би що загубив? Признавайся! - Та я нiчого... - Кажи кому iншому! Що тобi сталося? - Та сором нiби сказати, батьку! За дiвчиною тужу. - От тобi на! Нехай вона за тобою тужить, а не ти за нею. - Та й вона тужить...-i Грицько оповiв цiлу iсторiю, як вони любилися з Настусею i як отець Кирило нагло змiнився до його, постановивши, що не вiддасть доньки за козака. - Прозивається Кирило Iванович? Та я його знаю гай-гай ще вiдколи! - Може бути! Вiн теж казав, що вас знав! - То в його одна донька? Гаразд, я вже знаю. А тобi кажу, що все це вийде на добре,- як мене знаєш! А тим часом не журись, i по служенiю ото допиши. Грицько, хоч не давав особливого значення словам Хмельницького, трохи одначе потiшений був, подiливши своє горе з кимось iншим. Другого дня - на св. Федора Начертаного - Хмельницький святкував свої iменини. На служенiю патрiарх причащав його i взагалi показана була йому всяка можлива честь. По служенiю Хмельницький приймав у себе у воєводськiй палатi патрiарха, митрополита, поважне духовенство, значнiше мiщанство. Це було щось посереднє мiж обiдом i перекускою: подали горiлки i при них солодкi закуски, пампушки з часником - на фундамент, далi - особливу якусь яєчню з рiжними травами, якої теперiшнi господинi зовсiм не знають, залиту мигдалевим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в тi часи соусом; пили горiлки, мед, пиво й рiзнi вина - i привезенi, й мiсцевi: в Києвi тодi було багато винограду, особливо на монастирських i церковних грунтах. Коли встали з-за столу, Хмельницький спитав мiж iншим митрополита: - Щоб не забути: чи є, отче, може, тут з вами Матербозький протопоп? - Єсть, а може, маєте що до нього? - Маю, якби ви були ласкавi менi його показати? Я його колись знав, та не пiзнав би вже. Митрополит покликав до себе отця Кирила. - От вже б не пiзнав нiяк вас, панотче! - сказав до його гетьман, коли вiн надiйшов. - Чи можу служити ясновельможному? - запитав отець Кирило, поклонившись гетьмановi. - Маю до вас, отче, орудку, та не знаю, коли б менi з нею до вас можна було звернутися. - Кожного часу готовий я, коли чим можу служити. - Е, то орудка не мала, треба її докладно розiбрати. Коли вам добре, то я до вас зайду завтра по служенiю. Отець Кирило заявив свою готовнiсть прийняти у себе гетьмана й вiдiйшов, ломлячи голову над тим, як його приймати, такого несподiваного й поважного гостя, а ще бiльше - що б то могла бути за "немала орудка". По довгих мiркуваннях прийшов вiн до дуже невеселої гадки, що, мабуть, гетьман, осiвшись в замку на Киселiвцi, потребує тих Матербозьких грунтiв, що на Щекавицi. I вернувши додому, отець Кирило почав витягати старi акти, на якi опирались були права Матербозькоi церкви на грунти, аби боронити її права перед ясновельможним гостем. XII Отець Кирило умисно трохи ранiше скiнчив служенiє, щоб самому поглянути, як прибрали хату до стрiчi гетьмана. Та прибрали добре. Вистелили свiтлицю килимами, придбали доброго вина й вiдповiдної перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець Кирило вислав глядачiв - виглядати гостей. Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном Ждановичем, київським полковником, але взяв з собою й Грицька Пiсченка. Грицьковi вiн нiчого не казав анi про свiй замисел, анi про свою розмову з Матербозьким протопопом, але, коли Грицько тепер почув, що гетьман їде до отця Кирила, мусив догадатися, що гетьман щось хоче для нього зробити, i, не знаючи, що з того вийде, з великим неспокоєм їхав перед гетьманом iз замку на Киселiвцi на подiльський ринок. Кiлька гарно убраних джур їхали за ними. Був ясний морозний день, перед полуднем. Гетьман, виїхавши на ринок, де стояла Успенська церква, сказав Грицьковi зачекати з джурами тут, а сам з полковником i з iншими джурами поїхав до попiвства, й Грицько зостався зi своїми страхами й надiями. Глядачi справдi заздалегiдь сповiстили отця Кирила, що гетьман наближається, й ще гостi над'їздили до подвiр'я, а вже отець Кирило стояв у воротах, здалека вiтаючи гетьмана. Гетьман з полковником лишили пiд воротами джурiв при конях, а знов iншим на руки скинули в сiнях свої пiдбитi хутром кереї й шапки. Гетьман мав на собi ясно-синiй жупан з дорогими гудзиками, пiдперезаний шальовим поясом; вiн був ще не старий, високий i сильний чоловiк, з чорнявим, сухим i кiстлявим лицем, як часто й тепер мiж чигиринцями; був веселий, "в гуморi". На порозi свiтлицi чекала гетьмана Настуся, а служниця держала поставець з пляшками. Гетьман з полковником випили по чарцi доброї горiлки й, закусивши по-рiздвяному не солодощами, а смаженою ковбасою, посiдали на ослонi, а Настуся вийшла. - Гарну доньку маєте, панотче! Шкода таке добро у себе укривати,- сказав гетьман. - Що ж - вона менi не заважає! - вiдповiв отець Кирило. - Знаю, але час би їй i в своїй хатi панувати. А ми власне до вас у цiй справi, їздили ми, бачите, по степах, по горах, по глибоких ярах, гонилися ми за великими звiрями i загнали ми куницю аж у вашу столицю. Побачили ми слiд до вашого двору, аж тепер бачимо, що то не куниця, а красна дiвиця. Але знаємо й на той товар купця - маємо доброго молодця. Отже ваш крам, а наш купець, чи пiдiйде наш добрий молодець? Отець Кирило iз зачудованням слухав таких несподiваних речей. - Жартуєте, пане гетьмане! - З жартами так далеко не їхали б, - вiдповiв гетьман.- Та й не така це рiч, щоб жартувати. Скажiть же нам, чи згодиться наш купець, добрий молодець? - Як же зветься ваш купець, коли на те йде? - З доброго роду й доброї слави, козак славний, а на iм'я зветься Грицько Пiсченко. - Грицько Пiсченко! - iз зачудованням скрикнув отець Кирило.- А ви ж звiдки його знаєте, ясновельможний пане гетьмане? - Де ж би менi його не знати: булисьмо з ним разом i на Жовтих Водах, i пiд Корсунем, i пiд Пилявцями, i пiд Замостям - скрiзь з ним бували. Козак добрий, на все здався. Правда, пане полковнику? - Еге ж, хлопець добрий, не пожалкуєте, панотче, як матимете такого зятя. - Що ж, панотче?-запитав Хмельницький, - яке ж буде на це ваше слово? Отець Кирило опинився в дуже трудному станi. Який там не є славний козак Грицьхо, але ж вiн не може бути таким богословом, якого треба, аби бути помiчником i наслiдником отця Кирила. Не вiдмовити ж гетьмановi! - Що ж, то нехай донька скаже, то її рiч. Покликали Настусю. - От, доню, сватає тебе Грицько Пiсченко. Чи маєш свобiдну волю йти за нього? Настуся застидалась, i замiшалась, i не могла нiчого сказати. - Що ж, доню? - вдруге запитав отець Кирило.- От пан гетьман чекають твоєї вiдповiдi. - Маю,- ледве чутно, спустивши очi, сказала Настуся. - От i гаразд! - утiшився гетьман. Обмiняли хлiб святий: не забув i його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся винесла на тарiлцi рушники пов'язати сватiв. - От, синашо,- сказав гетьман Грицьковi, як той прийшов.- Казав тобi не журитись - от воно на моє й вийшло: висватав тобi красну дiвицю. Дай вам, боже, в добрi та в гараздi проживати, нас, старостiв, добром споминати. I ви, панотче! Маєте доброго зятя, то вже вам кажу: буде мати що їсти, й пити, i в чiм походити! То вже говорилося при чарцi: тим часом з'явилася i випивка, й перекуска. - Ну, панотче,- сказав гетьман, закусивши,- будемо говорити тепер далi... Кажiть, який посаг даєте за донькою? Бо наш молодець неабиякий! Вiд завтрашнього дня наставлений Грицько Пiсченко сотником у Києвi. Правда, пане полковнику? - Правда, пане гетьмане, буде собi у Києвi сотникувати, аби мiг i вiйську служити, i молоду жiнку пильнувати. Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьмановi за таку ласку. I то сказати, такому молодиковi сотникiвство, та ще у Києвi! Гетьман ще побалакав i, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися до весiлля. А Грицько - Грицько, розумiється, не поспiшав з господи отця Кирила й мiг тепер уже досхочу наговоритися з своєю Настусею. От яка достовiрна iсторiя сталася 28 грудня 1648 року. Про дальше нема чого довго розказувати. Перед заговiнами було весiлля. Сильно там гуляли. Велика бiда була курячому, гусячому роду. Отець Кирило справив добрий посаг донi, але не прийшлося тому добру красуватись на возi, їдучи до нової хати, бо зять пiшов у прийми. Грицько справдi дiстав зараз київське сотникiвство, i в козацькiм реєстрi 1649 р. може кожний цiкавий i тепер його прочитати на чолi київської сотнi. Оце все - що Грицько зостався в Києвi i мав мешкати при тестю, - трохи помирило отця Кирила з своєю долею; хоч, розумiється, далеко лiпше було б, якби Грицько не зрадив богословiю й по тестевi перейняв парафiю й бiблiотеку. Але тодi не було б i цiєї достовiрної рiздвяної iсторiї. ===================================================================== Анатолiй Давидов. Рятували Конотоп Не вiриться Iгорковi, що їхня рiчка Конотоп була повноводою. Зараз у нiй горобцевi по колiна! А дiдусь каже, що колись Конотоп боялися вбрiд переїздити, отакий вiн був глибокий, а дно споконвiку мулисте... Через те й назву таку рiчка дiстала. Зараз Конотоп обмiлiв, береги лепехою i стрiлолистом затягло, вже й ряска до середини добирається, а це, знав Iгор, недобра прикмета -вода стає непротiчною. Хлопцi, правда, знайшли одне глибоке мiсце й зробили там купальню. Однак i там вода сягала не вище грудей. А як кортiло розiгнатися й шубовснути в рiчку! Та де? Позаторiк приїздили в село мелiоратори. Це тi, що поля обводнюють, а болота висушують. Пропонували Конотоп на канал перетворити, щоб з нього воду брати для штучного зрошення. - Рибу розведете, водну станцiю побудуєте! - заохочували-голову колгоспу. Та Петро Васильович не погодився: - Рiчки не стане зовсiм, i луки висохнуть, а вони у нас багатi... Тодi ж спорядив голова колгоспу до Києва вчителя бiологiї Iвана Михайловича. - Дiзнайтесь у вчених,сказав,як Конотоп врятувати. Недовго й їздив Iван Михайлович, а як повернувся - одразу ж до Петра Васильовича. - Береги треба обсаджувати деревами й кущами, за _джерела братись! - Тодi за дiло! Складайте план роботи. Коштiв не пожалiємо! А в недiлю людям про все розкажете! - рiшуче мовив голова. У недiлю до клубу зiйшлося майже все село. I старим, i малим, виходить, не байдуже, що з рiчкою буде. Iван Михайлович порозвiшував карти, схеми рiзнi. Розповiв, звiдки Конотоп витоки бере, якi джерела його водою поять, вiд чого тi джерела замулюються, яка роль зелених насаджень у змiцненнi берегiв та збереженнi вологи. Про це всi начебто i ранiше знали, та не до всiх доходило, що все ось так взаємопов'язане, що рiвень води в рiчцi, примiром, залежить вiд якогось джерельця, яке вiд неї, може, за кiлометр... Береги обсадили ще восени. I суботники були, i недiльники... В левадах, якi доходили до берегiв, що хто хотiв, те й садив, а на колгоспнiй територiї - верби та осики. Петро Васильович