шукати її,- бiдкався вiн,- бо й до лиха недалеко. Вiн виходив до перелазу i виглядав онуку. Та Улянки все не було. Макар Макарович об'їздив увесь лiс. Кiнь був у милi, тремтiв вiд утоми. Лiсничий побував i бiля Сули, i в Одудовiм яру. А коли зайшло сонце i темрява окутала лiсовi дороги, вiн ще раз поїхав на пошуки. Тривожно загули верховини грабiв i кленiв. Чорна хмара оповила пiвнеба, кривавим оком моргала в темрявi блискавка. Все тривожнiше гули верховини. I враз вони затихли, немов прислухаючись до чогось таємничого й невiдомого. I тодi в цiй раптовiй тишi, коли вiтер згорнув свої крила, почувся в нiчнiй темрявi далекий шум. Вiн швидко наближався. Першi краплини, важкi, як олово, застукали по листках, i слiдом за цим хлюпнула злива. А Макар Макарович верхи пробирався в цей час лiсовою дорогою - мокрий до кiсток, знеможений, охриплий. Знову загули дерева, застогнали, затрiщали вiд нечуваної бурi. Синя блискавка слiпила очi, стомлений кiнь спотикався, дорогою побiгли струмки. - Уля-янко-о! - гукав лiсничий у тi короткi секунди, коли стихала буря. Та у вiдповiдь з новою силою налiтав порив вiтру, гуркiт грому обвалом котився над лiсом. "Що ж з Улянкою? Де вона?" - важкою каменюкою била в голову думка. I Макар Макарович їхав далi й далi, звертав з дороги на просiку, виїздив до рiки i їхав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, вiн бачив з кручi у примарному синьому свiтлi чорну, моторошну воду, яка кипiла вiд бурi. Блакитнi стрiли блискавиць пронизували зловiсну глибочiнь i, здавалось, не могли дiстати до дна. У нього майнула думка, що даремно вiн витрачає останнi сили на пошуки дiвчинки, бо її немає, давно вже немає в лiсi. Вона могла пiти до мiста, могла пiти на фронт шукати батька, пiти свiт за очi. Та сам вiн тiєї ж хвилини вiдкидав цю думку. Давно стихла буря й минула злива, коли Макар Макарович повертався з лiсу. Улянки нiде не було. Зненацька вiн зупинив коня. Йому вчувся незрозумiлий звук. Чи стогiн, чи дерево зарипiло? З-за розiрваних хмар викотився мiсяць, i лiсничий упiзнав мiсцевiсть. Велетенський гiллястий дуб чорним громаддям застиг у кiлькох кроках. З листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той самiсiнький старезний дуб-дiдуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовiльний неспокiй i сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих мiсцях, бiля Одудового яру, жив сам Гаркуша. Пiд цим дубом стояв колись його намет... Лiсничий прислухався. Незрозумiлий звук повторився. Здавалося, що вiн виходить звiдкiлясь з-пiд землi. I ось знову - стогiн чи зойк, але слабкий, надтрiснутий, болiсний... Кiнь злякано захропiв, пiдняв вуха. Тепер Макар Макарович ясно почув, що це стогнав дуб. У нiчнiй тишi сумно i страшно звучав цей стогiн. Мимохiть зринули оповiдання про заложникiв-полонених, яких Гаркуша тримав у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони пiд землею, чекаючи, доки дадуть за них викуп. I коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович хутко злiз iз сiдла i прив'язав коня до гiлки. Обiйшов навколо дуба i побачив величезне дупло, в яке вiльно могла зайти людина. Почуваючи, що вiд хвилювання забиває подих, лiсничий зазирнув у чорну пащу дупла й похапцем дiстав сiрники. Вони зволожнiли й не хотiли горiти. Нарештi Макаровi Макаровичу пощастило - сiрник спалахнув трiпотливим блiдим вогником. Його немiчне свiтло заколивалось на крейдяному обличчi Улянки, яка лежала непритомною в дуплi. * * * Наче увi снi вiдчула Улянка долоню, що тихо лягла їй на лоба. - Жару вже немає,- промовив чийсь дуже знайомий жiночий голос. Дiвчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо їй здавалось, що вона не має сили пiдняти повiки. - Тепер пiшло на одужання,- обiзвався iнший голос, чоловiчий, який був теж знайомий-знайомий. I звiдкiлясь, мов з глибокої прiрви, до дiвчинки повiльно поверталася свiдомiсть. Де вона? Що з нею? Ось вона лежить на галявинi й плаче, ось блукає безтямно лiсом, продирається через колючi хащi. Дико шумлять патлатi дерева, буря з дощем сiче обличчя. Слiпуча блискавка б'є в груди, i навколо раптом розливається яскраве свiтло, наскрiзь пронизує все тiло... Улянка з зусиллям розплющує очi й бачить сонячнi зайчики, якi гасають по бiлiй стiнi кiмнати. "Як же я довго спала",-думає дiвчинка i тут помiчає, що бiля її лiжка хтось стоїть. "Та це ж Макар Макарович!" - немов у туманi впiзнає вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона схоплюється й простягає вперед руки i тепер бачить, що Макар Макарович не сам, з ним Людмила Степанiвна. Свiтла радiсть огортає Улянку - десь далеко позаду лишилася лиховiсна нiч, i злива, i страшне дупло, i холод, який сковував дихання. Легкi крила пiдхоплюють дiвчинку, голова її знову вiдкидається на подушку, та крила не дають упасти, гойдають i вколисують... ===================================================================== Василь Земляк. Оповiдання ЯК ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЯ У хатi баби Устини не зачинялися дверi. Вбiгла сусiдка, у фартусi, просто вiд печi. Тiльки-но вона вийшла - принесло бригадира Тодося. Навiть дiд Антип, який поскаржується па ноги, i той причвалав подивитися на диво. Л вже за дiдом Антипом усе село Вигода загомонiло: в баби Устини закувала зозуля! Сходились з усiєї Вигоди, дивились на зозулю, що стояла па древньому годиннику на однiй нiжцi, а другу мовби сховала вiд морозу, i запитували в баби, як та зозуля закувала. - А то вже питайтесь онука мого, Михася. Вiн ту зозулю примусив кувати,- вiдповiдала баба Устина.- Стiльки лiт мовчала, а це, як бачите... - Вона позирнула на годинник i тицьнула в нього пальцем: - О, о, слухайте, зараз буде кувати!.. I справдi, мiдна зозуля набралася духу i так славно утяла, як ото навеснi в лузi, коли чуємо її вперше: хочеш не хочеш, а мусиш лiчити. Баба бачила, що всi тихесенько лiчать. - Ото ниньки дiти! - мiтингувала посеред хати баба Устина. - Iнший дорослий того незугарний, що вони можуть. Я ж цей годинник носила до мiста. "Е, бабо, - сказав майстер, - пора в музей такi речi". А Михась, видите, все поставив па своє мiсце... - I знову показала на годинник: - О, о, зараз ще куватиме!.. Ага, чули, якi тепер дiти?.. А що буде далi? То ж закон вийшов учитися на всi руки, аби люди всьому лад могли дати... - Ти, Устино, ближче до дiла, - нетерпеливився дiд Антип. - Скажи толком, як закувала зозуля? - Дiд був трохи набожний i чи не пiдозрював у тому якогось дива. Баба Устина покопалась пальцем у сивiй скронi та, як i iнших вiдвiдувачiв, справила дiда до свого онука. - Чи ж я тобi знаю. Ворожили, а що саме - спитайся, Антипе, мого Михася, вiн пояснить. Дiд невдоволено крякнув: - Доведеться... Вiн знав Михася по спiльнiй риболовлi. Зовсiм малеча, тiльки-тiльки зiп'явся на ноги i пiшов угору, такий собi смирний бiлявенький хлопчик. Iнший, бешкетник, лише помутить вудками воду i нi з чим повертається додому, ще й огризнеться на добре слово. А цей - i не чути. Сидить, пильнує за поплавками, як цiлком дорослий. За всiма поплавками устежить. Часом зазiвається дiд, то вже Михась нагадає: - Дiдусю, дiдусю, клює на вашiй... - I то тихенько, щоб рибу не сполошити. Недавно дiд Антип бачив Михася на вулицi, зняв на його уклiн шапку, запросив на риболовлю, але той сказав, що тепер йому бракує часу, закiнчилися лiтнi канiкули, треба до школи ходити. Ще Михась i тим примiтний, що часто, замiсть своїх, прихоплює батьковi шкарпетки, у гарних вiзерунках. Вони великуватi, не тримаються, все сповзають на черевики, а Михась забуває їх поправляти, так i ходить - закаблуками по шкарпетках. "Хто його знає, - мiркував дiд Антип, - може, цей хлопчик у батькових шкарпетках i справдi заставив кувати зозулю?.." Але дiд кожен факт любить перевiрити фактом. Отож розшукав вiн старi-престарi ходики, що завалялися на горищi ще з довоєнних часiв, i вiднiс їх Михасю: побачимо, мовляв, що з того вийде. Михась оглянув їх уважно i зовсiм по-дитячому мотнув головою: - Старенькi, дiдусю, але нiчого. Нам би таких побiльше! - Еге, трохи старенькi, - погодився дiд Антип i лукаво спитав: - А коли зволите прийти з платнею? - Платнi не треба i приходити не треба. Ми самi, дiдусю, приносимо свою роботу. У нас, у школi, цiла майстерня! - Михась широко розвiв руками, наче хотiв показати, яка в них майстерня. Невдовзi Михась ще з одним хлопчиком-школярем принiс дiдовi Антипу оновлений годинник. Старий упiзнав його хiба що по гирi. На щитку, замiсть жiнки з граблями, хтось дуже схожий на самого дiда Аптипа вiв полем комбайн. Стрiлки сяяли, цифри на циферблатi вiн бачив без окулярiв. - Фосфор! - сказав Михась. - Це ми вам зробили, щоб i вночi було видно. "Намалювати оте все не штука! Побачимо, як вони ходитимуть, час вiдлiчуватимуть..." - подумав дiд Антип, приймаючи ходики. - А ти чий? - запитав Михасевого товариша. - Тодося, бригадира, - несмiливо вiдповiв чорнявий, а вихрястим чубом, крапля в краплю у свого батька, хлопчик. - Спасибi ж вам. Хлопчики затупцяли бiля дверей, заходились прощатися. - Стривайте! - затримав їх дiд Антип. - Вiзьмiть хоч горiхiв. Тодосiв синок шепнув щось Михасевi на вухо. - Добре, посадимо їх на шкiльнiй дiлянцi! - вигукнув Михась i звернувся до дiда: - Горiхи вiзьмемо, але це не платня, дiдусю. Бо нiякої платнi нам не треба. - Вiн поправив батькову шкарпетку, що сповзла па черевик. Дiд Антип задоволене слухав, як розмiрене тiктакали ходики, наче сперечаючись з новеньким будильником, купленим цього лiта в сiльмазi, та все жалкував, що не було в ньому такої зозулi, як у баби Устини. Хай би i в його оселi кувала на довгi роки!.. Житомир, 1952 ТИХОНЯ Толя недовго гостював на бабусиних хлiбах. Десь на другий чи третiй день по приїздi в село його бачили на колгоспнiм дворi. Це був тендiтний, блiденький пiдлiток, мало схожий на сiльських хлопчакiв, огрубiлих, засмаглих, немов налаштованих до роботи, їх охоче вiдправляли в поле, кого до жаток, кого до снопiв, навiть найменшого з них, пустуна Петрика, взяли у водовози, а Толя неприкаяно походжав батiжком, заздрив їм та все натякав заклопотаним бригадирам, що i вiн робiтник. Тi дивились на нього трохи здивовано, з неприхованим недовiр'ям i питали: - Що ж ти вмiєш робити? А слiпий Прокiп, який носив на оцi чорного ремiнчика, так той навiть гримнув на Толю: - Iди, хлопче, не вештайся пiд ногами!.. Лише старий Маковей, що в потi лиця ладнав на тiк молотильну бригаду, змiряв Толю проникливо, спитав, чи надовго в гостi, й порадував добрим словом: - На линку[1] пiти хочеш?_ - Хочу! - випалив Толя, не знаючи, що таке "линка". Зайшов з Маковеєм до стайнi й, сполохнувши горобчикiв, що назлiталися туди на снiданок, побачив низеньку, принишклу каштанку[2]. - Знайомся,сказав Маковей.Це Тихоня. Конячина так собi, та в линку лiпшої не дадуть. "Чому ж "так собi"? - дивувався Толя, несмiливо пiдступаючи до Тихонi.- Конячка як конячка, i все в неї на мiсцi: ноги, грива, хвiст..." Помилувався нею, а коли Маковей вийшов i Толя лишився сам, то взявся оглядати її пильнiше. Гострi прозорi вуха в розбухлих прожилках, як осiннi листки, бiла лисинка на розумнiм чолi, добрi вологi очi... "Нi, досить пристойна конячка",вирiшив Толя, догiдливо розправляючи їй таку ж, як i хвiст, пишну смоляну гриву, в якiй посiялись реп'яхи. Вибирав їх якнайобережнiше, аби не завдати Тихонi болю. Тихоня обнюхала свого нового господаря, недовiрливо щулила вуха й косила вогняними очима, бо, окрiм гострого скребка i дошкульного батога, iншої ласки не бачила. Вибравши реп'яхи, Толя взяв кобилу за недоуздок, i вона покiрно пiшла за ним. Як проходили повз криницю, Тихоня знову нащулила вуха, судорожно здригнула всiм тiлом, але Толя не зважив на те: звiдки знати йому Тихонинi примхи? На радощах вiн чимчикував перед нею й вслухався, як байдужно лопотiла копитами: лоп-лоп, лоп-лоп... "Застоялась",мiркував Толя i з усiх сил тягнув за повiд. Толя не знав, що конюхи майже не годують i не поять її, що всi цi днi, як перестали пускати на пашу, вона одиноко блукала по стайнi, шукала в переїдках вiвсянi зерна й невдоволено форкала в порожньому жолобi, нiби нарiкала на те, що їй не дають смачного оброку. Але нiколи не чули, щоб Тихоня iржала або била копитами землю, як iншi конi. Хай як зобидять її, а вона мовчить. Тiльки й того, що пофоркає в жолобi, озирнеться туди-сюди й смиренно йде до свого невтiшного стiйла в куточку стайнi. Одне слово - Тихоня... Iншi конi трублять овес, а Тихоня мусить живитися голою сiчкою. Пахучого сiна теж не дають... Це їй кара за те, що вона норовлива, що не вмiє ходити нi в плузi, нi в возi, нi пiдручною, нi в борознi. Довго морочилися з нею, та зрештою махнули рукою: Тихоня Тихонею... Всього цього Толя не знав, стаючи з нею до линки. -Ти багато заробиш цiєю неробою!-пiдсмiювалися з нього дiвчата. Толя з надiєю позирав на Тихоню: - Зароблю! Правда, Тихоню? Але Тихоня була байдужа до Толиних пiдбадьорювань. Безтямно дивилась у степ i тяжко сопiла нiздрями... Та ось перший снiп у молотарку, за ним ще кiлька снопiв, i дiвчата гукнули: - Линка! Толя смикнув Тихоню за повiд, а вона анi з мiсця. Легенько стьобнув батiжком - стоїть, горда i непокiрна, як камiнна статуя. А дiвчата гукають: - Линка!!! Що робити? Як уплинути на Тихоню?.. - Давай же, давай, чудненька! - вiдчайдушне благав Толя, згоряючи з сорому: - Тягни, Тихонечко!.. Смикав її за повiд, благав, обiцяв золотi гори, але Тихоня була невмолима. I далi незрушно стояла, нiби прикута вухналями до землi. Тим часом залягла полова, i вже не дiвчата, а сам старий Маковей вигукнув спересердя: - Линка!!! Та й це не подiяло на Тихоню. Толя з жахом чекав, що Маковей зараз пiдiйде до нього i скаже: "Не годен ти до такої роботи!" У скронях застукали молоточки, в очах зарябiло, i вiн нiчого не бачив, окрiм Тихонi, прирослої до землi, та грiзної постатi Маковея на столi молотарки. В однiй руцi старий тримав перевесло, яке не встиг укинути в барабан, другою посмикував бороду, жовту та довгу, як житнiй снiп. А дiвчата розпiкали його: - Ну й линку добрав Маковей! - Хiба можна такого хлопчину до линки? - Тихоня духу його не боїться! - До неї треба слiпого Прокопа! Той би гаркнув, то пiшла б як ошпарена!.. - Годi вам, годi! - буркнув на те Маковей.- Тлумачив же головi, що Тихоня до линки негожа. Так нi, нав'язали!..- Гукнув Толi: - Гони її, анахтему, пiд три чорти! Толя почав було випрягати Тихоню, але в цей час на пожежнiй бочцi неквапливо пiд'їздив до току Петрик-водовоз. Вода хлюпотiла, розливалася через верх кiлькома живими цiвками, що iскрилися на сонцi, збiгала по бочцi, лишаючи на стернi нерiвний вологий слiд. Зачувши воду, Тихоня рвучко пiдвела голову, витягла шию, i, може, вперше в життi заiржала - розпачливо, дико, на все поле. Її мучила спрага... - Ей, хазяї, напоїть Тихоню! - вигукнув Петрик, зло прицвьохнувши батiжком. ...Не били i не лаяли, як звичайно, Толя уже й перестав благати її - вона сама потягла линку, але зовсiм не туди, де мав кластися стiг. Горблячись вiд натуги. Тихоня стрiмголов пiшла до води... - Так ось чому вона зноровiла! - сказав Маковей, кинувши в барабан розкручене перевесло.Це так доглядали її... Молотарка примовкла, i весь люд, що був на току, занiмiло дивився ту зворушливу сцену: Тихоня припала до бочки сухими губами, жадiбно ловила живi цiвки й не могла зловити... Поки пiдоспiли з вiдром, Толя вiдбив чопа й поїв її просто з рук. Вона пила з пiнявого струменя, спочивала i ще пила. Її очi жеврiли радiстю... Знову розрiсся над током пил-димок, наче хто роздмухав його зсередини. Вужем забiгала линка. Толя радiв за Тихоню, радiв за те, що знайшов спосiб приборкати її норовливiсть. Сам їв - її годував, сам пив - її напував. Ласкаво припрошував: - Їж, Тихоню, пий, Тихоню! За ту ласку вона платила добром, стала покiрною i слухняною. - Як працюється? - частенько запитував Маковей. Толя гордо позирав на Тихоню. - Ми з Тихонею!.. - Давай, давай! - пiдбадьорював Маковей.Заробиш хлiба, грошей - бабуся крiпко подякує. А схочеш - у город все забереш. - Нi, нi, все бабусi. Вони старенькi, то це їм мої трудоднi. Щообiду бабуся приносила вареники з вишнями й iншi жнив'янi ласощi - як-не-як, а все-таки гiсть її онук Толя! Не проминала спитати: - А як, сину, Тихоня? Переноровiла зовсiм чи, мо', прикидається? - Й вела по-старечому: - Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася... Бабусинi слова непокоїли хлопця, й непокоїли недарма. В одну обiдню перерву, чи то з радощiв пiсля вiвса, чи з якихось iнших своїх мiркувань, Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю i пiшла по полю навскач. Хто не бачив комети на небi, то мiг побачити її на землi: хвiст i грива розвiвались на вiтрi, а ноги мовби не торкалися стернi. Спершу милувалися нею, та коли Тихоня вибiгла на баштан, з якого сочилися пахощi, люди збентежено загули: - Кавуни, кавуни, кавуни!.. Добру копу кавунiв зiпсувала Тихоня своїми копитами, гострими, як мечi. Толю оштрафували за це на п'ять трудоднiв. Старий Маковей винуватив Тихоню, мав просити правлiння зняти цей штраф, але Толя довiв, що Тихоня не винна, а винен вiн, Толя, винен тим, що забув прив'язати її. Маковей замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом'янiй бородi, волiв щось сердечне сказати хлопцевi, та дiвчата такi невгамовнi - все: "Линка!" та "Линка!" - i поговорити не дають... Тихоня бiгала по дорiжцi, вибитiй сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути її. В мiру того, як росла скирта. Тихонi ставало все важче й важче, але вона не здавала. I хоч як славно ходила Тихоня, та за кожним окликом: "Линка!" - у Толi тьохкало в серцi. Не зовсiм вiрив їй... А вона йому вiрила. Слiпо, по-своєму, але безроздiльно вiрила своєму новому господаревi... Та ось закiнчувалися канiкули, надходила пора повертати до мiста. Толя не мiг про це розповiсти нiмiй Тихонi, але був з нею ще ласкавiший, нiж звичайно. Жодного разу не торкнув її батiжком, на стоянках розчiсував їй смоляну гриву, в яку набилося остюкiв. Останнього дня Толя, привiвши пiсля роботи Тихоню до стайнi, мовив: - Я вже їду, Тихоню!.. По дорозi на станцiю, уже не з батiжком, а з дорожнiм кошиком у руцi, Толя ще раз забiг до стайнi, попросив, щоб Тихонi подали добрий обрiк, i сказав на прощання: - Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось... Але вона нiчим не виказала свого здивування, її над усе вабив овес. За таку неувагу хлопцi посмiялися над Толею, а найбiльше Петрик-водовоз. - Ти їй листа напиши,сказав вiн.Мовляв, дорога Тихоню, живу так i так, ходжу в школу, протираю на партi пiфагоровi штани та гризу квадратнi й кубiчнi коренi з алгебри... Отак вони гомонiли, жартували всю дорогу й мало не спiзнилися до поїзда. Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вiкна прощатися з хлопцями й не повiрив очам своїм - на перонi, поблизу веселого гурту проводжаючих, самотньо стояла Тихоня. В її вогнистих очах миготiли вiкна вагонiв. Хтось гукав: - Толю! Толю! А басок чергового по станцiї доводив до вiдома присутнiх, що коням на перон ходити заборонено. А ще по хвилi, крiзь холодний стукiт колiс, Толi почулося кiнське iржання, коротке, проникливе... Хлопець не знав, як вiдповiсти Тихонi, в розпачi вiдiйшов од вiкна i, нi сiло нi впало, почав частувати пасажирiв бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожнiй кошичок. - Що за добряк? - дивувалися пасажири, вминаючи Толинi яблука. А там, десь за вiкнами, басок чергового все ще крикливо доводив, що коням на перон ходити заборонено... [1] Линка - сталевий канат, яким за допомогою спецiального пристрою вiдтягають солому й полову на скирту. [2] Каштанка - тут: кiнь каштанової мастi. ===================================================================== Якiв Качура. Iван Богун Весна 1648 року була тривожна. Знову по всiй Українi палахкотiв гнiв народний. Дрижали в смертельнiй небезпецi, за стiнами своїх замкiв, бундючнi пани. I не одна шляхетна панна, ридаючи, ламала безнадiйно руки, бо не знала, що їй судилося завтра... Народний клич - "смерть польськiй шляхтi!" - як грiзний привид стояв перед кожним паном, проникав за товстi мури, i не було вiд нього нi захисту, нi рятунку. Лютi повстанцi руйнували вщент усе, щоб духу панського не залишилося... А втiм, мури Лубенського замку князя Вишневецького[2] були цiлком надiйнi, їх захищало кiлька тисяч добiрного княжого вiйська. Полковник Чарнецький, що був гостем князя i керував безпеченством замку, теж воїн хоробрий i бувалий, який не раз розправлявся в боях з татарами й козаками, знав усi їх хитрощi. За мурами Лубенського замку, слава Богу, можна почувати себе в цiлковитiй безпецi. А проте господар замку i володар майже всiєї Лiвобережної України, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, ось уже другий день ходить понурий, грiзно насупивши брови. Якась нав'язлива думка затьмарює княжi очi. Нi розважлива княгиня Грiзельда, нi двiрськi веселощi, нi паради й гарцювання улюблених княжих гусарiв - нiщо не веселило його ясновельможної княжої милостi. Ярема хмурився. - Нехай пан Бiг оберiгає його днi,спiвчутливо шепо­\тiлись по кутках його близькi й родичi. Проклятi хлопи! Звичайно, не хто iнший, як вони, турбують князя своїми злочинницькими дiями. Той лотр[3] i зрадник Хмельницький проголосив себе хлопським гетьманом, i... Хто вiдає, чого можна сподiватися Жечi Посполитiй[4], коли розгортаються такi небезпечнi подiї? Все хлопство наче пошалiло. Повстання - мов та гiдра[5]... На десятий день, вiдтодi як похмурий князь згубив свiй спокiй, пiзно ввечерi приїхав пан Чарнецький. Помiж двiрським панством зараз же пiшли чутки, нiби пан полковник щасливо виконав якесь дуже небезпечне важливе доручення i привiз князевi Яремi втiшнi вiстi. Мабуть, що це було близько до правди, бо Ярема немовби ожив i повеселiшав. Звелiв зараз же просити Чарнецького до себе. Полковник навiть не встиг обтрусити з себе дорожньої пилюги. Стояв перед князем Яремою в покоях так як був, у простому гусарському плащi. Схудле, почорнiле вiд дощiв i нестач важкого подорожування його обличчя з темними синцями пiд очима, проте, не втратило рис загартованого в боях i походах суворого воїна. - З якими вiстями, пане полковнику? - спитав нетерпляче князь Ярема, махнувши рукою на поклiн i привiтання полковника. Пан Чарнецький спокiйно витримав на собi пронизливий погляд моторошних зелених очей князя i з гiднiстю, твердо доповiв: - З поганими вiстями, наш ясновельможний княже. - Знаю, пан полковник не звик прикрашати правди,гiрко всмiхнувся Ярема. - Нема чого прикрашати, княже! Хлопство пiднялося по обидва боки Днiпра. Хмельницький веде Сiч, Кривонiс[6] лютує на Подiллi й на Волинi. З полум'ям i димом наших замкiв устають до неба зойки i прокляття нашiй золотiй ойчизнi[7]... - Пан полковник виконав моє доручення? - Богун у замку, найяснiший княже,вклонився Чарнецький. - Ввести! - очi князя спалахнули хижим загадковим блиском... Князь Ярема стояв бiля вiкна, глибоко замислившись, коли до княжої свiтлицi ввели Богуна, мiцно зв'язаного сирiвцями[8]. Два княжi гайдуки[9], озброєнi з голови до п'ят, вели його на залiзнiм поводi. Богун був без шапки, в простiй козацькiй свитi; давно не голений чуб нагадував вороняче крило; середнiй вiк лише справнiше обточив його немов вилите з бронзи тiло, надiлив його сповна козацькою силою, вiдвагою й завзяттям, зробив привабливим для жiнок i страшним для ворогiв. Спокiйно, навiть гордо, пройшов вiн тих кiлька крокiв по свiтлицi, кинув оком на суворий стрiй княжих покоїв, де переважала розвiшана по стiнах зброя, i мовчки став перед князем. Нi безсоннi ночi, нi ганьба полону, нi те, що вiн стояв зв'язаний в руках своїх ворогiв, нi глум i приниження, яких йому довелося зазнати вiд Чарнецького в дорозi,нiщо не могло зламати тої вищостi, того байдужого презирства й мужностi, що iскрилися в поглядi бранця. Князь Ярема метнув своїми зеленуватими очима на приведеного Богуна i мимоволi довго милувався цим безбоязним вiдважним козаком. Розв'язати,звелiв вiн по хвилi гайдукам. Пан Чарнецький iнстинктивно[10] поклав руку на держак своєї шаблi. Вишневецький спостерiг цей рух i саркастично[11] посмiхнувся. Що мiг зробити неозброєний Богун? Нiчого... Ярема ще раз пильно змiряв Богуна своїм гострим пронизливим поглядом,хотiв проникнути в саму душу,тим поглядом, вiд якого навiть пан Чарнецький облився холодом. Розв'язаний Богун смiливо витримав цей погляд, не змигнувши оком. Вiра в свою силу, своє право, холоднокровнiсть воїна, який нiчого не боїться i не розгублюється перед найстрашнiшим ворогом, своя козацька гiднiсть i, нарештi, сповнене краси одверте смiливе обличчя - все в цiй постатi подобалося Яремi. "Справжнiй воїн! Таких би воїнiв побiльше Жечi Посполитiй. Шляхетська нобiлiтацiя[12] облагородила б його минуле..." Ярема подав знак Чарнецькому: "Вислати гайдукiв за дверi". Здивований, але звиклий до послуху, пан Чарнецький виконав наказ. Тепер у свiтлицi не було стороннiх вух. - Ти знехтував виявленою до тебе милостю... Покинув моє вiйсько. Мало того, взявся бунтувати моїх хлопiв... Знаєш, що тебе чекає паля? - одривчасто спитав Ярема, ближче пiдступаючи до Богуна. Бранець з гiднiстю вклонився. - Знаю, княже. Справжнiй воїн нiколи на лiжку не вмирає... А б'ється вiн завше там, де йому велять його лицарська совiсть, честь i переконання. Ярема їдко посмiхнувся. - Твоє лицарство могло б придатися тобi в iнших умовах... Ти цього не врахував. А тепер менi доводиться таке добро на палю садовити, воронам i гракам задарма вiддати. - Княжа ласка,зухвало повiв плечима бранець.У мене був дiд козак, i в нього завше була така приказка: "Краще гракам, нiж ворогам". - Твiй дiд дурень був,крiзь зуби процiдив Ярема. Пройшовся до вiкна i назад, до Богуна, немов збираючись з думками. Тепер в зелених очах князя свiтилася скрадлива ласкавiсть. - Ти заслужив палю. Але ти хоробрий воїн. А я люблю хоробрих воїнiв i поважаю мужнiсть, звiдки б вона не походила. Хiба нашiй матерi-ойчизнi не потрiбнi смiливi, вiдважнi воїни-рицарi? Подумай. Ти мiг би покрити свiй важкий зухвалий злочин, заслужити милость короля й увiчнити своє iм'я навiки. Шляхетський герб i слава покладуть основу для нового роду Богунiв... - Що ж я мушу для цього зробити? - нетерпляче перебив Богун. - Привезти нам голову зрадника Хмельницького. Нам голова - тобi булава... - Голова за булаву! - глузливий смiх козацький дзвiнким ляпасом хльоснув Яремi в обличчя.Мала плата, ясновельможний княже, за голову Хмельницького! Хмельницький хоче Україну аж по Львiв... За таку голову не соромно вiддати цiле королiвство та ще й на придачу короля! Смертельно блiдим стало обличчя князя. Ярема довго безпомiчно ворушив губами, поки змiг, нарештi, вимовити: - На колiна, хлопе! - Стаю тiльки перед Богом, та й то по охотi,гордо вiдказав Богун, випростовуючись на весь зрiст, тодi як очi його горiли страшним вогнем жагучої ненавистi. - На палю! - прошипiв Ярема, задихаючись вiд гнiву. - Гей, гайдуки! - гукнув Чарнецький, i одночасно блиснула його вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською силою Вогун схопив Чарнецького за зап'ясток: шабля вислизнула, пiдхоплена козацькою рукою. - Раз мати родила, раз i помирати! - одним стрибком козак опинився бiля грiзного Яреми. Блиснув кривий Яремин ятаган[13], подарунок татарського хана. Стукнули шаблi, викрешуючи першу iскру смертельного бою. Вiдбив Ярема перший Богунiв удар, бо й сам був звитяжний воїн у боях. А вже ззаду на Богуна набiгали вiрнi княжi гайдуки. - Берiть живим! - наказував Ярема. Та ще не вродився той, хто мiг би взяти Богуна в бою живим. Є ще в козака для князя про запас удар, вiд якого нi один у свiтi пан не вбережеться. Богун вимiрявся, змахнув шаблею, а потiм раптом, блискавично, на льоту, перехопив свою страшну зброю з правої руки до лiвої i, маючи тепер перед собою пiдставлене лiве плече князя, вдарив на нього з усiєю силою своєї козацької ненавистi. - За тебе, Богдане! - вигукнув Богун. Захована пiд кунтушем[14] сталева сорочка князя на лiвому плечi залилася кров'ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками. - Єзус, Марiя! Захищайте князя! Знетямленi вiрнi гайдуки кинулися наослiп: захистити або вмерти. Та Богун не думав бiльше нападати. З незвичайною спритнiстю, мов вихор, крутнувся вiн, вiдбиваючи удари заслiплених страхом гайдукiв, пробив собi дорогу до вiкна, i коли в свiтлицi гримнули два пострiли - Чарнецького i Яреми - Богун уже був за вiкном, укритий вечiрнiм сутiнком. I пропав слiд козака. Обшукали в замку кожну п'ядь землi, всi сховища - пiшов, немов у воду. - Характерник! - тихо з жахом шепотiлись мiж себе гайдуки. Тiєї ж ночi, перед ранком, замкова сторожа випустила з замка сварливого, нетерплячого хорунжого[15] з двома гусарами. Ставний молодий хорунжий вимагав скорiше опустити звiдний мiст. - Гей, там! Швидше чухайтесь! Погоня! Напали на слiд Богуна! - i вихором проскочив по той бiк замкових валiв, збиваючи з нiг сторожу. Вихопившись ген аж за мiсто, молодий хорунжий обернувся на конi до замка. Глузлива посмiшка заграла на його смiливому обличчi. - До кращої зустрiчi, пане Чарнецький? На ранок у замку знайшлося три трупи, недолiчилися трьох коней i двох конюхiв з двiрської челядi... Майже триста рокiв Україна була пiд владою Речi Посполитої. Ще в XIV ст. польська вояччина захопила Галичину, Захiдну Волинь i Пiвнiчну Буковину, а з середини XVI ст.майже всi iншi землi України. Польськi пани вiдбирали в українських селян лани, лiси, пасовиська, а їх самих перетворювали на крiпакiв. Нашi волелюбнi предки не хотiли коритися загарбникам i часто повставали проти них зi зброєю в руках. Найбiльшi козацько-селянськi повстання очолювали видатнi дiячi визвольного руху: гетьман Криштоф Косицький у 1591-1593 роках, сотник Северин Наливайко у 1595 роцi, гетьман Павлюк (Павло Бут) у 1637, Якiв Острянин (Остряниця) у 1638. Однак усi цi повстання були розгромленi, а їх учасники - жорстоко покаранi. Тiльки визвольна вiйна всього українського народу (1648-1654) пiд керiвництвом Богдана Хмельницького принесла перемогу. Перша битва, в якiй було розгромлене вороже вiйсько, вiдбулася на рiчцi Жовтi Води. В козацькому таборi, на Жовтих Водах, панувала незвичайна тиша. Не видно було людей, не чути гомону i крикiв, навiть конi не iржали. Козацьке вiйсько, розташоване чотирикутником, окопавшись валами i отаборене за своїм звичаєм возами, виставивши на валах гармати, стояло готове до бою. Богун з обозним[16] Чорнотою вдвох спостерiгали з високого дерева за походом польського вiйська. Усе йшло так, як передбачав Хмельницький. Стефан Потоцький[17], не пiдозрiваючи козацької засiдки, вiв своє вiйсько просто на козацький табiр. Ось воно вже пiдiйшло до рiчки Жовтої. Почало переправу на лiвий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався: - Тепер саме бити їх. Нехай роздiляться на половинi...Богун пильно слiдкував за переправою. З подвiйною обережнiстю вимiрював вiн силу ворога. Хмельницького не було на обозi[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували вiйськом. Гетьман поспiшив учора до Днiпра, у Кам'яний Затон, назустрiч реєстровим козакам[19], що, змушенi запроданцем Барабашем[20], пливли сюди пiд польськими знаменами на возз'єднання з Потоцьким. Хто знає, може, там проллється братня кров? Тодi боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... I Богун, який нiколи не знав мiри молодецькому завзяттю, розважно очiкував слушної хвилини. - Ти дивись-бо, що там робиться? - понукував його раз у раз Чорнота.Бачиш, ляхи либонь назад повертають?.. - Бачу. Кiлька кiнних хоругов[21], що вже були перейшли на лiвий берег Жовтої, раптом повернули знову через рiчку, до правого берега. Виходило, що Потоцький якось довiдався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер вiн вiдiйде назад i, звичайно, з'єднається з головним коронним вiйськом. "Прикувати до табору", вирiшив Богун. - Доведеться нам, Iвасю, стати трiшечки на хвiст ляхам... Нехай пiдождуть батька[22],радився з Чорнотою. - Давно пора! -зрадiв Чорнота. I розiмкнувся козацький табiр. Ринула добiрна запорозька кiннота. З гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов. - Не шкодуйте шабель, молодцi! - злiтав попереду призовний поклик Богуна. - На загибель ляхам! - обiзвалися до нього лiс i поле. Обернулися чванливi пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером. Лють до хлопа пориває взятися за шаблю. - Смерть ребелi[23]. Першим кинувся наослiп пан Чарнецький, а за ним i все заслiплене вiд лютi панство кiнно вдарило на козакiв. Застогнала земля пiд кiнськими копитами обох сил - козацької i панської. Мiцно зiйшлися вороги. Зразу рубнулися стiна на стiну, а потiм немов вихором усiх порозмiтало - один на один: пани ладнi були втопити в хлопськiй кровi свою лють; козаки шукали слави, перемоги й погибелi на панiв. - Га, сто дяблув[24]. Ти вже тут, головорiз! - кричав Чарнецький, пробиваючись до Богуна.Тепер я вже не випущу тебе з своїх рук! - Моє шанування пану. Прошу пiдождати трохи,глузував Богун.Ось я лише впораюся з панськими собаками i тодi до послуг пана! Чарнецькому так i не довелося зiйтися з Богуном. Не зважили пани козацького завзяття. Не в добрий час зустрiлися. Порозмiтала їх козацька сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки кинулися врозтiч, через воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втiкаючи, згубив свою полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога пiдбадьорила козацтво. Проте Богун звелiв не переходити на правий берег. Там стояла вишикувана мiцна, загартована в боях пiхота з гарматами, прикрита по боках добiрними драгунськими й гусарськими[25] полками. - Нехай пани самi подумають, як їм утiкати,розсудливо доводив Богун захопленому першим успiхом Чорнотi. Десь от-от мав надiйти козацький спiльник Тугай-Бей[26]. Та й сам Хмельницький - така була Богунова думка - повинен би повернутись не з порожнiми руками... Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити. I обережний Богун обмежився лише тим, що порадив Чорнотi пiдвести козацький табiр на нiч ближче до берега. Тепер польський обоз був скований на очах. Надходив вечiр. Коронне вiйсько Стефана Потоцького, розхолоджене невдалим боєм на переправi, окопувалося на нiч. В козацькому таборi по-старому не було чути нi спiвiв, нi крикiв, не виїжджали з табору охочi молодцi помiрятися з паном козацькою силою. Лише де-не-де обiзветься до своїх козацький вартовий, i знову все затихне. Тихо здiймалася нiч над берегами... На ранок Стефан Потоцький зiбрав своїх вiйськових порадникiв. Справи коронного вiйська виглядали вкрай погано: спереду, на висотi, стояли козаки; праворуч iшла рiчка Зелена, приплив Iнгульця, рiвнобiжна до Жовтих Вод; лiворуч простяглася глибока балка Княжi Байраки, крита непрохiдним лiсом, замкнена рiчкою Великим Омельком; скрiзь, праворуч i лiворуч, глибокi трясовини - багнища. Податися вбiк, щоб обiйти козацький табiр, неможливо. Єдиний вихiд - назад. - Що маємо дiяти, панове? - питав своїх порадникiв молодий Потоцький. - Подвоїти свою мужнiсть, вийти з табору i розбити хлопську наволоч,-пропонував пан Чарнецький, палаючи жадобою помсти за свiй вчорашнiй бiй на переправi. Пан комiсар Шемберг був iншої думки: - Днiпром до нас поспiшають з рейтарами[27] реєстровi козаки. Для чого легковажити? Моя думка - краще закрiпитися i чекати допомоги. Помiркованiсть пана Шемберга взяла верх. Збили мiцнiше вози. Поставили вартовi хоругви. А вся решта вiйська стала до роботи - виводили землянi вали. Значнi[28] пани скидали пишнi кунтушi i, закотивши рукава, для прикладу iншим, брались за лопати. Працювали безперервно до полудня. Пiд полудень на горизонтi знялась курява. За всiма прикметами сюди йшло вiйсько. Курява наближалася - росла надiя. - Пiдмога йде! Пiдмога? Згодом у курявi зачорнiла маса грiзної великої числом кiнноти. - Ми врятованi! - пани на радощах обнiмалися. - Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч! - Хмельницького на палю! - З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру! Кiннота порiвнялася з коронним вiйськом, пiдкинула шапки вгору, збудила своїм криком бойовим усю околицю... - На рани боськi! Цо то є? Сподiвана допомога на очах всього здивованого панства поминула польський табiр i, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу. - О зрадливi пси! - стогнав вiд лютi пан Чарнецький. Крик вiдчаю i прокляття звис над польським табором. - Зрада-а-а!!! Його заглушив козацький крик бойової зустрiчi i братнього єднання. - Слава-а-а!!! Хмельницький умовив реєстрових козакiв перейти на сторону повстанського вiйська. Повернувшись, вiн схвалив дiї Богуна й дозволив йому зробити засiдку в Княжих Байраках на той випадок, якщо польське вiйсько буде розбите й почне вiдступати. За пропозицiєю Хмельницького, вiйсько вирiшило надати Богуновi звання полковника. Другого дня бiй почався зранку. Зловiсне червоно займався схiд сонця... Бiлого дня стогнали в лiсi сичi. Тихо, оглядаючись на панiв, шепотiлися мiж себе польськi драгуни-українцi. - Як же нам проти своїх братiв iти... - Рука не пiдiйметься. Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило грiзнi, в блискучих шоломах, у важких залiзних сорочках короннi гусари - надiя всього вiйська, їх вiв, щоб перемогти або вмерти, пан Чарнецький. Понуро ставали на лiвому крилi драгуни пана Сапєги. В центрi лаштувалися гармати i пiше вiйсько пана Шемберга. - Хлопи ще вiдчують нашу мiць! Молодий Потоцький ще не втратив вiри в свов щастя. Козацькi сурми грали до бою. Гримiв перед полками могутнiй голос Хмельницького. - Браття, славнi лицарi Низового вiйська Запорозького, i ви всi козаки, сини єдиної матерi-Вкраїни! Настав час нам мiцно стати за нашi козацькi вольностi! Пани вiдiбрали нашу волю, честь i вiру нашу православну[29], вiд батькiв нам заповiдану, гiрше лютих i невiрних басурманiв пiд ноги топчуть... Обернули нас на своїх хлопiв! Випалили й понищили нашi мирнi оселi!... Невинна кров мордованих братiв горить на наших стягах! Стiйте смiло проти чванливої лядської шляхти! Бийте ляхiв, як батьки вашi їх били, нещадно! Пригадайте славу дiдiв ваших... Наливайка, Гуню[30]. Остряни-на! Вони кличуть вас... Вперед, до перемоги! Зашумiли козацькi знамена. Здригнулось поле. Грiзний гомiн бою прокотився з краю в край по всiй околицi. Тисячi мушкетiв вистрiлили воднораз, обволiкаючи небо й землю пороховим димом. Iшли вряд пiшi запорозькi куренi. Всi у сiрих свитках, у бiлих, на смерть одiтих сорочках, поголенi чуби. Iшли без вигукiв, щiльними рiвними рядами. Ударили польськi гармати. Колихнулася стiна панцерних гусарiв. - Не бендзє хлопам ласкi[31]! - крикнув пан Чарнецький. I панцернi лави рушили вперед: крiзь дим, пiд рев гармат, покотилася залiзна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набiжить, ударить i потрощить впрах козацькi куренi. Але проти неї вже гримiв Хмельницький: - Пiшi куренi, роздайсь! Вихопилася козацька кiннота - немов скеля обвалилася, приймаючи на себе лютий вал. - На Бога! - зблiд Стефан Потоцький. Панцернi гусари ударилися грудьми об скелю одномасної козацької кiнноти, зiткнулися на короткий час в гарячому двобої, змiшалися i розлетiлись безладними табунами, вкриваючи поле своїм трупом. Не встигли пригомлошенi пани опам'ятатися, як знову жах скував їм руки i серця. Пiшi запорозькi куренi громили центр. Драгуни пана Сапєги - українцi - враз несподiвано вимкнулися з поля, метнулися праворуч i з радiсним поклик