ом, що вiщував кiнець лядської неволi, поєдналися з козацькою кiннотою. Замовкли гармати. - Гей, пани! Лишайте штани та солiть п'яти, бо далеко вам буде тiкати! - глумилися запорожцi. Розбите польське вiйсько утiкало з поля. Недобитки знову замкнулися в таборi. Тодi перед польськими окопами почувся голос, що покрив собою клекiт битви. - Згода, панове поляки, згода! Не будемо даремно проливати кров! - Хмельницький пропонував замирення. Козакам лишаються гармати - польське вiйсько має вiльний вихiд. "Кориснiше нам зараз пристати на такi умови й вiдкупитися вiд безсумнiвної загибелi, анiж полягти даремно i тим завдати шкоди цiлiй Жечi Посполитiй",умовляв пан Шемберг знавiснiлого вiд горя Стефана Потоцького, що рвався в бiй покрити смертю свiй пекучий сором. Потоцький мусив пiдкоритися. Польське вiйсько вiдходило, радiючи, що так дешево вiдкупилося. Козаки здаля випроводжали непроханих гостей, Хмельницький дивився, як виходили з табору останнi польськi хоругви, i обличчя його набрало зловiсного вигляду. - Даремно радiєте, панове? Буде з вами те, що ви зробили з Наливайком, Павликом, якi повiрили вашому слову[32]... - Якi дурнi хлопи!тiшився пан Шемберг.За кiльканадцять поганеньких гармат вони випустили цiле вiйсько й додержують свого слова... Хвала пану Богу! Ми їм покажемо, як дiяти на вiйнi, коли в нас буде перевага. Через тиждень ми зловимо цього горлорiза Хмельницького з усiма його пiдручниками i, закутих, привеземо до Варшави разом з нашими гарматами... Уже три милi вiддаляли польське вiйсько вiд ганебного поля. Ось уже й Княжi Байраки. Пройти цей моторошний яр - i вiдступ буде забезпечений... Та недалеко втекли вони: вiдразу ж налетiла на них татарська кiннота. Польськi воєначальники сподiвалися вiдбитися вiд татар у Княжiй Балцi, але там їх чекала засiдка. Польське вiйсько було розбито вщент. У бою загинув Стефан Потоцький. Усi, хто залишився живий, склали зброю i потрапили в полон до татар. 1648 рiк принiс повстанському вiйську ще двi перемоги: в травнi - пiд мiстом Корсунем, у вереснi - бiля рiчки Пилявки. Однак це був лише початок вiйни, яка тривала шiсть рокiв. У груднi 1650 року поляки напали на Краснинський замок, знищили його невеликий гарнiзон i пiшли в глиб України з намiром знову пiдкорити її. Вiнницький полковник Iван Богун вирiшив перетяти вороговi шлях; допомогу мав надiслати уманський полковник Глух. Вiнницький замок, хоч мав усi ознаки фортецi, проте не мiг витримати довгої облоги. Замковi вали в кiлькох мiсцях були напiвзруйнованi - їх не встигли поновити. Мури теж подекуди свiтили пробитими дiрами. Та це не бiда: насипати вали, закласти в мурах дiри - козакам на нiч роботи. Небезпека крилася в тому, що ворог з усiх бокiв мав цiлком безпечнi i дуже зручнi пiдступи до замка. А монастир, навпаки - стояв на крутiй, високiй панiвнiй над мiстом горi; рiка Буг, що вигиналася тут лукою, захищала всi пiдступи. Що рiку навiть узимку можна буде використати як зручний захист, в цьому Богун не сумнiвався. I, нарештi, монастирськi мури нiчим не поступалися перед замковими мурами. Усi цi мiркування диктували Богуновi вибрати для свого захисту саме старий монастир, а не сумнiвний щодо оборони новозбудований, вiдкритий з усiх бокiв замок. Покликаний на раду пан-отець iгумен[33] не перечив, навiть обiцяв допомогти чим можна: - Роби, сину, так, як того вимагав справа i доручений тобi наш рiдний край. Нехай тебе Господь благословить. А я, грiшний раб Його святої волi, заздалегiдь на все тебе благословляю...I поспiшив хутчiй у монастир пiдняти братiю на помiч Богуновi. Вечорiло. До монастиря втiкали звiдусiль тисячi людей - ченцi, мiщани, з околишнiх сiл селяни, що прочули про наближення польського вiйська. Люди юрмилися бiля брами, метушилися, кричали, вимагали пустити їх сховатися за мурами. Помiж людьми бiгали, до хрипоти кричали Богуновi сотники, наводили лад. Богун звелiв пропустити жiнок з дiтьми. Решта, хто почував себе в силi, мали стати до роботи. Запалили смолоскипи, вогнища. I незабаром уся монастирська гора, на всiх схилах i особливо на схилах до рiчки, вкрилася людським мурашником. Задзвенiли лопати i заступи, добуваючи крiзь глибокий снiг i лiд промерзлу землю... Населення копало шанцi[34]. Богун розпорядився працювати на двi змiни: в коротких перервах люди грiлися, вiдпочивали бiля вогнищ i знову йшли, з подвоєною силою й завзяттям добували заступами мерзлу землю. На ранок монастир оперезався свiжими окопами й валами. Вiд Гаврика, що сидiв з своїм роз'їздом пiд Сутисками, надходили заспокiйливi вiстi. Загiн пана воєводи Ланцкоронського[35], побоюючись глибоких заметiв i лютого морозу, вичiкував у Сутисках Калиновського[36], що йшов вiд Шаргорода з усiм своїм десятитисячним вiйськом. Богун ока не стулив за цiлу нiч - ходив уранцi по горi, давав останнi вказiвки, закiнчував укрiплення. Вал першої лiнiї навколо монастирської гори готовий був зустрiти ворога. Друга лiнiя окопiв i валiв вивершувалася._ -_ Пан воєвода Ланцкоронський - гордий лицар, вiн не хоче йти на нас абияк. Йому цiкавiш буде нас застати за валами... Ну, ми йому зробимо ту честь! Богуновi жарти ширилися по всiй горi, з уст в уста передавалися. А з тих жартiв виростали з кожним разом усе вище й вище, неприступними спорудами вставали обороннi лiнiї окопiв i валiв. На дзвiницi й на мурах установлювалися гармати. Мiщанська дiтвора,чи то їй зважати на якiсь там заборони? - висипала вранцi проти сонця, як завжди, на ковзанку. Дiти летiли з гори сторч головою, чiпляючись за ковзький лiд, котилися цiлими клубками вниз, до самої рiки. Богун, спостерiгаючи дитячi витiвки, заохочував i старших "грiтися на ковзанцi", а коли тi безпомiчно зривалися й летiли сторч разом з дiтьми,голосно смiявся. Згодом вiд рiки на гору простягнулася велика валка саней з дiжками, повними води. - А то нащо? - здивувався зацiкавлений Немира. - Ковзанку влаштуємо... Хлопцi свою, а ми свою, веселiше буде! Богунова вiдповiдь iнтригувала. Полковник на дитячий розум перейшов, чи що? Зацiкавлене поспiльство[37] стовпилося бiля валки. Богун зачерпнув цеберкою з дiжки води, зiйшов на вал i, хитро пiдморгнувши, мовляв, "ви тiльки дивiться", як лютий мороз вiдразу скував полите мiсце рiвним слизьким шаром льоду. Догадливе козацтво радiсно загомонiло. - Ану, панове-молодцi, на вали! - вмить кинулися козаки до дiжок з водою. - Ото буде ковзанка! - Сам пан польний гетьман Калиновський нам спасибi скаже! Вiдра цепом з рук в руки жваво полетiли на схили валiв. Поливанi без перерви схили поволi вкривалися рiвним, немов виточеним шаром блискучої слизької криги. Спорожненi дiжки раз у раз спускалися по воду. Захоплене витiвкою Богуна козацтво й незчулося, як облитi схили i вся гора монастирська заiскрились незабаром в слiпучому сяйвi неприступної льодової громади. Монастир скидався на грiзного лицаря, вбраного в казковий, зачарований панцир. Козацька замкова залога теж даремно не сидiла. Насипались вище замковi вали. На мурах, де всi мiщани звикли бачити старi гармати, з'явилися жерла нових гармат. I лише досвiдчене козацьке око могло здогадуватися про Богуновi хитрощi. Поспiльство й козаки готовi були вiрити, що їх полковник не iнакше як "самого чорта осiдлав". То вiн несподiвано з'являвся в полi, опитував висланi роз'їзди, то раптом його бачили на замкових мурах - смiявся, жартував i давав накази,а, дивись, по хвилинi знову мчав назад, у монастир, поглянути на свою витiвку - i так весь день на конi. Увечерi Немира хотiв знати, чи будуть якi накази на нiч, розшукав полковника на рiчцi. Богун з трьома десятками козакiв псував дорогу через лiд, прорубував ополонки._ - Що вiн робить? Це вже тепер до замка он аж куди треба об'їжджати, а ляхiв однаково не спиниш цим... - Шкода, добре вкочена дорога! - голосно пожалкував Немира. - А ми другу накотимо,бадьоро пообiцяв Богун. Сотник не став далi втручатися. Видимо, полковник знову щось намислив, а де Богунова голова затiє що, там уже напевне сподiвайся дiла... Пiд час наступу польських вiйськ побитий ополонками лiд пiд вагою озброєних, одягнутих у лати й панцирi вершникiв проломився, i багато гусар потопилося в рiчцi. Шляхетське вiйсько не могло взяти фортецю штурмом i змушене було одважитися на облогу, в зимовий час особливо тяжку. Козаки й селяни хоробро захищали фортецю, але сили були нерiвнi. Обложенi чекали допомоги вiд уманського полковника Йосипа Глуха. Облога затягнулася на невизначений час. Перший штурм пiсля замирення козаки вiдбили зовсiм легко. Гусари та угорська пiхота, скуштувавши кип'ячої живицi, зразу ж вiдкотилися. На валах знову по-старому залунали козацькi дотепи. - А що, пани, погубили штани, ще й угорськi кабати! - Не маєте як тепер до нас у гостi заглядати! Вiд спостережливого Богунового ока не сховалися цi очевиднi змiни в настрої i дiях ворога. Стало ясно: ворог утратив свiй вояцький дух. Тепер головне - розбити спокiй, тримати в постiйному напруженнi, i обезволене коронне вiйсько почне само собою розвалюватися. Богун вирiшив змiнити свою тактику: не давати Калиновському спокою нi вдень, нi вночi. - Немиро, добери-но менi сотню добрих молодцiв. Поїдемо вночi в гостi до ляхiв,наказав Немирi спорядити вилазку. Це була важка робота. Охочих зголосилося трохи не все козацтво. Немира довго бiдкався, вмовляв, наказував, поки добрав сотню - пiвтораста козакiв... Тихо, змiястою лiнiєю, вислизнула сотня з окутаного темрявою монастиря. Уже близько пiвнiч. Скоро i мiсяць вигляне. Нечутно ступають козацькi конi, спускаючись униз до Бугу. Поприпадали до коней козаки. Не розiбрати польським вартовим: чи це ворог пiдкрадається, чи це заблукана худоба, вигнана з монастиря. Припавши до шиї свого коня, пильно вдивляючись у темряву ночi, вiв Богун свою добiрну сотню козакiв. Тихо хлюпотiла тала вода пiд копитами коней. Весна, ще тиждень-два ласкаве сонце погрiє землю, i прокинеться вона в зелених пишних шатах... - Стiй! Пароль! - заступив дорогу голос з темряви. - Замовчи, дурню! Хочеш мати вуха обрiзанi? - погрозливо вiдповiв по-польськи Богун. Жовнiр заспокоївся. Так мiг вiдповiдати лише справжнiй пан. По хвилi занадто довiрлива сторожа впала пiд козацькими шаблями, не встигнувши промовити нi звуку. Сотня спустилася до Бугу, вийшла на лiд i незабаром пiд прикриттям туману без перешкод перехопилася на протилежний берег пiд самим польським табором. - Хто йде? Стiй! Пароль! - почулися знову стривоженi оклики. - Ого, та їх тут до бiса! Глух iде до Богуна! - зухвало гукнув Богун, i в тiй хвилi вся козацька сотня блискавично налетiла на сполоханий шляхетський табiр. - Глух iде! Полк Глуха! - кричали заспанi наляканi жовнiри. Угорська пiхота зразу ж кинулася врозтiч. Безладна стрiлянина в темрявi не завдала шкоди козакам... Виплив з-за хмари мiсяць. Оглянув поле бойовища i зрадливо поплив над сполоханим польським табором. Оглянулися пани - мало козакiв! - щось не схоже на полк Глуха, пiзнали ворога по шаблi, панцир знайомий засвiтив при мiсяцi,i догадалися. - Богун! Богун! Утiкає! Ловiть його, харциза! - Зловиш куцого за хвiст! За мною, молодцi! - повернув Богун коня, а за ним i вся козацька сотня повернула до мурiв монастиря. Навперейми льодом мчали вже гусари пана ротмiстра Гулєвича. Зловити Богуна, як зайця, на льоду - така нагода не щодня трапляється. I пан Гулевич гнав свого коня щосили. За ним не вiдставали брацлавський пiдстолiй пан Ржевуський i хорунжий пан Рогальський. До ста чортiв, вони теж не з глини злiпленi i можуть при такiй нагодi показати себе не згiрш пана ротмiстра. - Стiй, лайдак! Стiй, харциз! - Пани летiли бiк у бiк, навзаводи з вiтром, перетинаючи дорогу Богуновi. - Забирай лiворуч, молодцi! Лiворуч! - крикнув Богун, остерiгаючи своїх козакiв вiд ополонок. I в тiй хвилi пани побачили, як спiткнувся пiд ним кiнь. Крик близької перемоги вихопився разом з грудей всiх трьох панiв. - Ага, попався, бестiя! - першим доскочив до Богуна i ударив держаком корогви пан Рогальський. Богун вирiвняв коня, скочив у бiк - i знову нещасливо: кiнь сiв на заднi ноги. Трiснула пiд вагою коня й вершника тонка, пiдмита талою водою крига, I не встиг Богун оглянутись, лише вода за ним зашумiла,опинився разом з конем в прорубанiй ополонцi. - Ага, харциз! Догодив нарештi сам собi! - пани з обережностi вiдскочили, пам'ятаючи своє недавнє купання. Пущений на волю кiнь - йому до цього не звикати - вмить виринув, напружився, i легко, з дивовижною спритнiстю вибрався на твердий лiд, несучи на спинi свого вершника. - Спасибi, конику! - Богун кинувся лiворуч, навздогiн за козаками, але тут вiдразу налетiли i обскочили його кругом - цiлий рiй гусарiв. Два з них, одчайдушнi, скочили на плечi. Богун лише обтрусився, i гусари попадали, наче грушi... Мiцно стали козаки. Креснули вогню з своїх шабель, раз-два, i вiдлетiла розтрощена панська шабля, а пан ротмiстр вiдкотився слiдом за Рогальським. Пан Ржевуський, бачачи свою бiду, дременув навтiкача. ...Богун з Голоблею тимчасом вправлялись з гусара­ми. Гаятись на рiчцi далi небезпечно. На помiч погромленим гусарам поспiшав новий загiн. - Додому, молодцi; I козацькi конi стрiлами понесли своїх вершникiв. На другий день, вранцi, нiби нiчого й не сталося, пани побачили Богуна здоровим i веселим з козаками на валах. - А що, сподобалась наша лазня? - глузували задоволенi пани. - Дякую, панове! - смiючись, вiдповiдав Богун.Лазня непогана! Де ж то бачено, щоб у поганiй лазнi купалися такi пани, як пан воєвода Ланцкоронський? - Га, розбiйнику, чекай! От вiзьмемо твою вовчу нору, ще не так тебе скупаємо! Польськi погрози i козацькi жарти жваво перелiтали з одного табору в другий. А щоб гiрше дошкулити козакам, гусари вивели i поставили перед валами вночi зловленого бранця. Закопали два стовпи. - Подивiться! Отак вам усiм, собакам, буде! - кричав пан Ржевуський, розлючений з нiчної козацької виправи. - Прощавайте; люди добрi! Прощавайте! - голосно прощався з козаками бранець.Повiсять мене вражi ляхи нi за нюх табаки. I коники мої каренькi в Комаровi залишилися. Богун, що пильно дослухався до вигукiв бiдолахи козака, раптом радiсно гукнув: - Помiч iде! - Яка помiч? Звiдки? - дивуючись, озирався навколо Немира. - Хiба не чуєш, бранець знак нам подає. Каренькi коники - масть Глуха. Глух у Комаровi, а може, вже й пiд Вiнницею. - Гей, гей, помiч iде! - несподiвано озвався з монастирської дзвiницi вартовий.Цiлий полк iде... Аж два! - Помiч! Помiч! - потужною луною на тисячi голосiв прокотилось на валах. Незабаром з боку старого мiста, у полi, почулися частi пострiли. Обложенi богунцi з радiсним тюканням i свистом дивилися, як злякана пострiлами панська челядь почала втiкати вiд возiв i коней, залишаючи обоз напризволяще. Заметушилися гусари. Пiдштовхнули до шибеницi бранця, пiдсмикнули... - Пилявчики! Ваше дiло на Вiслi зависло[38]! - випроводжали їх козацькi кулi. Богун уже сидiв на конi i лагодився виводити з монастиря свої кiннi сотнi. [1] Iван Богун - один з видатних українських полководцiв, активний учасник народної вiйни проти пансько польського поневолення (1648-1654). [2] Ярема Вишневецький - український магнат; ще юнаком зрiкся православ'я i прийняв католицтво; пiд час народно-визвольної вiйни жорстоко розправлявся з українським населенням. У 1648 роцi втiк до Львова. [3] Лотр - розбiйник, злодiй, негiдник. [4] Жеч Посполита - самоназва Польщi. [5] Гiдра - дев'ятиголова змiя в грецькiй мiфологiї; вбити її не можна було, бо на мiсцi вiдсiченої голови зразу ж виростала нова; тут: лайливе слово. [6] Максим Кривонiс (Перебийнiс) - полковник Запорозького вiйська; герой визвольної вiйни українського народу 1648-1654 рокiв, очолював козацькi загони. [7] Ойчизна - вiтчизна. [8] Сирiвець - тут: пасма (мотузки) з сирої невичиненої шкiри. [9] Гайдуки - легкоозброєнi воїни, якi перебували на службi в угорських та польських помiщикiв у XVII - XIX ст. [10] Iнстинктивно - мимовiльно, несвiдомо. [11] Саркастично - в'їдливо-глузливо, ущипливо. [12] Нобiлiтацiя - перехiд у вищi кола суспiльства, "ошляхетчення". [13] Ятаган - холодна зброя, нагадує шаблю чи кинжал, з увiгнутим лезом. [14] Кунтуш - верхнiй чоловiчий чи жiночий одяг. [15] Хорунжий - у Польщi та Литвi - особа, що очолює вiйськовий пiдроздiл кiнноти (50-120 осiб). [16] Обозний - виборна службова особа, що обiймала одну з найвищих посад i вiдала органiзацiєю вiйська та керувала артилерiєю. [17] Стефан Потоцький - син великого польського воєначальника, коронного гетьмана Миколи Потоцького. [18] Обоз - укрiплений козацький табiр у степу. [19] Реєстровi - козаки, записанi в державний реєстр (список): вони одержували вiд короля невелику плату, одяг, зброю; їхнi сiм'ї звiльнялися вiд податкiв та панщини. [20] Iван Барабаш- прибiчник польської шляхти. [21] Хоругва, корогва - тут: вiйськовий пiдроздiл кiнноти (50- 120 чоловiк) у шляхетськiй Польщi XVI-XVII ст. [22] Тут мається на увазi Богдан Хмельницький. [23] Ребеля - розбишака, поганець. [24] Польська лайка (сто чортiв). [25] Драгуни - важка кiннота; гусари - легка кiннота, що билася i пiшо. [26] Тугай-Бей - перекопський мурза (володар); за наказом кримського хана Iслам-Гiрея III очолював шiсть тисяч татарських кiннотникiв, якi брали участь у Жовтоводськiй та Корсунськiй битвах на сторонi українського вiйська. [27] Рейтари - найманi кiннотники, озброєнi вогнепальною та холодною зброєю. [28] Значнi - вельможнi, благороднi. [29] Польськi володарi намагалися повернути українцiв у католицьку вiру, щоб ще надiйнiше поневолити їх. [30] Дмитро Гуня - один з керiвникiв козацько-селянського повстання проти польскої шляхти; брав участь у повстаннях Павлика та Остряницi. [31] Не буде хлопам милостi! [32] Наливайковi, а згодом Павликовi польськi воєначальники обiцяли помилування, якщо вони здадуться добровiльно, а потiм пiсля страшних тортур скарали їх нагорло. [33] Iгумен - управитель або помiчник управителя монастиря. [34] Шанцi - окопи, землянi укрiплення. [35] Ланцкоронський - польський воєвода, магнат. [36] Калиновський - польський вiйськовий дiяч, великий магнат. Пiд час визвольної вiйни очолював польськi вiйська, що воювали проти полкiв Богдана Хмельницького. [37] Поспiльство - селяни. [38] Вiсла - рiчка в Польщi. Козаки натякають на поразку полякiв у Пилявськiй битвi й погрожують загнати їх аж за Вiслу. ===================================================================== Наталена Королева. Скитський скарб Як створений був порох земний, а водам закреслено межi їхнi, вказав Передвiчний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийi що з золота виростає недоля людська. Узи таємнi золото зi злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання несите собi прагне, золото в собi втiляє. Як затвердiли ж гори земнi, а рiки потекли рiчищами своїми, накрив Передвiчний одну з тих схованок таємних "Чорним ставком"[1], що є колискою громiв. Другу ж пiд блакитною гладиною Бористена вкрив. I сторожу поставив: на Чорному ставку - громи-блискавки, на Бористенi - Ларту-дiву, доньку Бористенову. Могутнiша-бо за громи була краса Ларти-дiви, скарбом, принаднiшим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню - по iншому скарбовi i не тужитиме. Тiльки ж що рiд людський ще не намножився на юнiй землi, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна. I жила Ларта-дiва безжурним iснуванням стихiйної iстоти, що природу тваринну, образ людський i iскру Божську в собi має. З роси намиста Ларта низала, в iмлу вранiшню, як в шати, одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пелiканiв[2], несить бабу-птицю полошила: - Вара, ненажерливi! Всiх рибок менi виловити! Радi б i рiчку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! - Та й кличе рибок, мов господиня куряток: - Малi, малi, маленькi! Мої, мої дрiбненькi! I скоком прудким у Днiпро поринає. Тiльки круги широкi на поверхнi лишивши. Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рiвному плесi навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усмiхається. А в небi - орел Днiпровий ширяє. Не страшний вiн нi мевам-красуням, нi лебедям-княжичам водним, нi пелiканам незугарним. Але ж має те птаство дiток-потяток! I плеще в долонi Ларта. Голосним вигуком - мов стрiлою - у небо мече. А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакитi нерухомо завмер. I раптом з ясного неба свiтляною кулею-блискавкою на землю паде. Iскрами фiаловими сипнув. Метнув полум'ям слiпучим високо. I золотом-вогнем розлився. Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась - мужа величного перед собою узрiла. З чола волосся - як мед темно-золотий - в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мiшається. Очi - сонцями сяють. У руках - мов жмут гадiв вогненних - блискавки тримає. У нiг - орел клекотом попереджає: - Несмертельний це, що громами володiє! I вклонилась Громовладному донька Бористенова: - Перуновi ясному - слава! В серцi ж не страх, пошану безмiрну вiдчула. А крiзь неї - як вогонь крiзь завiсу, iнше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радiсне... Вiк би на Громовладного дивилася! Нiкуди вiд нього не вiдiйшла б!.. Не умiє назвати почуття свого Ларта-дiва. Не зазнала-бо досi кохання. Дрiмало в серцi її, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий[3] у заводях рiдних пiд водою дрiмає, доки мiсяшний промiнь його на поверхню не вивабить, поцiлунком на квiтку не перетворить... Хвилi Днiпровi шумом-пiною закипiли, володаря Бористена пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Бiл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вiнком берег заквiтчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак колiна схилив, на жоломiї солодкоспiвнiй приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промiнням увiнчаного, виглядає. Аж очi скошує - дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у поклонi хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостевi кличе. А гiсть ясний свiтлим обличчям всмiхається, слово ласкаве мовить: - Знайшла ласку в очах моїх Ларта-дiва красуня. Чув я про неї вiд фойбоса-сина, що цю Країну лебедiв вiдвiдує. I не перебiльшив хвали - звичаєм поетiв - Фойбос. Гiдна стати дружиною Зевсовою Бористенiда! Гучне весiлля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось. I розпочався рiд людський на берегах Бористенських. Вiд Таргiтаоса, сина Ларти Бористенiди та Зевса Олiмпiйця почався вiн. Троє синiв - Лiпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеїса скитiв-лукострiльцiв мав Таргiтаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Лiпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс вiд матерiв мавок та руслянок-русалок рiд людський по землi тiй розмножили. Тому до пiснi, танку, мистецтва рiд цей здiбний: вiд русалок-матерiв хист цей перейняли. Що ж, не доньки, а сини у прапредкiв бористенського люду народжувалися,- завжди бiльше в краях тих юнакiв, як дiвчат. I чужинок дружин приводять вони до оселi своєї. Понеже зiстарiлась Мати Земля й перевiвся на нiй рiд мавок та русалок - першостворених дiтей Землi. Змiнилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змiнилась i сама стихiйна iстота, поземською дружиною, матiр'ю ставши. Переквiтли весняними квiтами iгри дiвоцькi. Не боронить бiльш вiд пелiканiв Ларта дрiбних рибок... Годi з мевами-подружками смiх перлистий у хвилi Днiпровi сипати... Забутi i лебедi, княжичi воднi. День по дню, рiк по року табунами степових торпанiв летять-тiкають. Людським звичаєм - людиною ставши,- зiстарилась Ларта... Вирiс Таргiтаос її. Сам уже синiв-недолiткiв має. I пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє i юнiсть свою згадуючи... Ще для сина Таргiтаоса, щоб його навчати,- перейняла Ларта вiд фойбоса срiбнолукого, лукострiльця преславного, як лук тугий напинати, стрiли робити. Вмiє й торпанiв степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кiз, овець приручати. Сир з молока згуслого вiдтискувати вмiє. Шкiри звiрячi чинбарить. Руно овече пряде. А що матiр'ю роду смертельного стала,- вiвтарi богам ставити почала, офiри на них - i запальнi, i в пахощах,- приносити, дiтям-внукам щастя-долi прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не лiть-бо мужевi, як жiнцi, з дiтьми коло ватри хатньої перебувати. Свiтом керує з Олiмпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла свiтом володiти. I турботи його - не жiночий, хатнiй клопiт. Тож i як би в оселi лишився? Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона - жiнка! Тож i доля її вiдмiнна вiд долi мужiв... Глибокою, ясною пошаною - як вода глибока прозорою,- стало палке кохання. I пливуть Лартинi днi, як хвилi Бористена, що ще не знає порогiв: рiвно та тихо, спокiйно... Нiжнiсть солодко - трохи сумно,- сповнює вщерть серце Бористенiди. Тож-бо є щастя людське теплий попiл перегорiлого кохання. I не жалiє минулого iснування стихiйної iстоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзiв-приятелiв нинi Ларта-бабуня має: до амфор, до глекiв, випалених з глини, всмiхається. Вони-бо помагають щоденнi турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетенi. До жорен ласкаво рукою доторкається, радiє корiнню надбаному, м'ясу в'яленому, рибi сушенiй. - Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпiтиме й холоду! - по шкiрах пухнатих, прикривках вовняних оглядається. Тiльки ж кортить Лартi щось ще бiльше родинi дати... Але що?.. А з долини - вiд рiчки - спiв солов'їний лунає, смiх та пiснi русалок, що танки при мiсяцi виводять. I раптом вiджила в Лартинiй пам'ятi давнина - коли й сама вона рiчною дiвою була, скарб таємний сторожила. - Золото дам дiтям роду свого! - раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля людська, в золотi вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землi... є лише дiтки-внучатка. Тож i вiд кого їм кривда може прийти! I знайомими ходами пiдземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пiтьмою теплою, срiблом пiдземних струмочкiв гаптованою... От i кiстяки тих звiрят незугарних, великих, що в часи давновiкi жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхнiй прийшов... - Все-бо_ земне є землею! - притакує Ларта головою посивiлою. I раптом знерухомiла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу свiтла сяйливого, що лоно земне осяяло. - Це - вогонь, що у серцi земному палає! - думкою Лартиною лише. - I, як серце тепле тваринi, дає дихання життя землi... Ой, як добре дати це дiтям моїм!.. А золото сяє... червонавими вогниками миготить - немов кров'ю побризкане, по новiй кровi тужить. I зненацька не знаний досi голос озвався в Лартиному серцi: - Все - своїм! Тiльки своїм! Нiкому, нiчого: нi крихти! Гладить золото Ларта, вiдблисками його не натiшиться. Дрiбний пiсок золотий пересипає й смiється до нього... - Швидше, набрати! Щоб i там - на поверхнi земськiй - при собi його мати, красою-сяйвом його тiшитися... Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,- змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. I до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, iмшеддю вкритими, привалила. Скiнчила працю, коли ранок яснi очi уже розплющив, свiтовi новим днем усмiхнувся. А перед Лартою Бористенстарець - як нiч, темний,- стоїть, руки ламле, головою сивою хитає: - Доню бiдна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама - ох, сама пеню-недолю дiтям своїм з-пiд землi винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вiчно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий.- багатий! - манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню ж ти, доню моя!.. Кинулась Ларта, щоб на батькiвських грудях помочi-ради шукати. Таж забула: бiльш вона не рiчна дiва-русалка, а поземська iстота - жiнка i мати. I розбилась об водяну гладину, праматiр Ларти... На бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши... З хвиль же - скелi вийшли, над водою зiп'ялись, Днiпро стiною кам'яною - порогами - перегородивши, щоб скарбiв зловiсних путь навiки замкнути, вiд ока та рук людських скрити. I плаче Днiпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Лартi-доньцi на перехрестях водних порогiв правлячи, долю нащадкiв далеких сльозами скроплюючи, "водою явленою" вiд лиха-бiди надуманого, нагаданого й негаданого, вiтром навiяного, долею розвiяного вражого й княжого наговором крiпким боронячи... Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на свiтло денне. В руки людськi потрапив. I так заслiпив, що за милiсть безсмертних його мають. Мовляв: З неба, на щастя їхнє упав!.. [1] Пiренейська легенда. [2] На Днiпрi було давнiш сила лебедiв i пелiканi! [3] Нiбито за давнiх часiв о деяких мiсцях на Днiпрi росли рожевi лотоси подiбнi до iндських. ===================================================================== Микола Костомаров. Книги битiя українського народу Микола Костомаров (1817-1885) - український iсторик, письменник, публiцист, один iз засновникiв Кирило-Мефодiївського братства. "Книги Битiя..." - один з найяскравiших документiв української думки XIX ст., задуманi i написанi як програма Кирило-Мефодiївського братства, став своєрiдним Манiфестом вiдродженого в XIX ст. українства. Твiр знайдений в 1917 р. в жандармських архiвах Петрограда. Вперше опублiкований у 1921 р. в журналi "Наше минуле", звiдки його в 1921 р. передрукував Михайло Возняк у своїй книзi "Кирило-Мефодiївське Братство". * * * 1. Бог создав свiт: небо i землю, i населив усякими тварями, i поставив над усею твар'ю чоловiка, i казав йому плодитися i множитися, i постановив, щоб род чоловiчеський подiлився на колiна i племена, а кожному колiновi i племену даровав край жити, щоб кожне колiно i кожне племено шукало Бога, котрий од чоловiка недалеко, i поклонялись би Йому всi люди, i вiровали в Його, i любили б Його, i були й усi щасливi. 2. Але род чоловiчий забув Бога i оддався дияволу, а кожне племено вимислило собi богiв, а в кожному племенi народи повидумувала собi богiв, i стали за тих богiв биться, i почала земля поливатиси кров'ю i усiватися попелом i костями, i на всiм свiтi сталось горе, i бiднота, i хороба, i нещастя, i незгода. 3. I так покарав людей справедливий Господь потом, войнами, мором i найгiрше неволею. 4. Бо єдин єсть Бог iстиний i єдин вiн цар над родом чоловiчим, люди, як поробили собi багато богiв, то з тим укупi поробили багато царiв, бо як у кожному кутку був свiй бог, так у кожному кутку став свiй цар, i стали люди биться за своїх царiв, i пуще стала земля поливатися кров'ю i усiватися попелом i костями, i умножились на всiм свiтi горе, бiднота i хороба, i нещастя, i незгода. 5. Нема другого Бога, тiльки один Бог, що живе високо на небi, iже вездi сий Духом святим своїм, i хоч люди поробили богiв в постатi звiринiй i чоловiчiй со страстями i похотями, а то не боги, а то страстi i похотi, а привив над людьми отець страстей i похотей, чоловiко-убийця диявол. 6. Немає другого царя, тiльки один Цар Небесний Утiшитель, хоч люди i поробили собi царiв в постатi своїх братiв - людей, со страстями i похотями, а то не були царi правдивi, бо цар єсть то такий, ще прр вить над усiма, повинен бути розумнiший i найсправедливiшiй над усiх, а розумнiший i найсправедливiший єсть Бог, а тi царi - со страстями i похотями, а правив над людьми отець страстей i похотей, чоловiкоубивця диявол. 7. I тi царi лукавi побрали з людей таких, що були сильнiшi, aбо їм нужнiшi, i назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, i умножились на землi горе, бiднота i хороба, i нещастя, i незгода. 8. Два народи на свiтi були дотепнiшi: Євреї i Греки. 9. Євреїв сам Господь вибрав i послав до їх Моїсея, i постановив їм Моїсей закон, що приняв од Бога на горi Синайськiй i постановив, щоб усi були рiвнi, щоб не було царя мiж ними, а знали б одного царя Бога небесного, а порядок давали б суддi, котрих народ вибирав голосами. 10. Але Євреї вибрали собi царя, не слухаючи старця святого Самуїла, i Бог тодi ж показав їм, що вони не гаразд зробили, бо хоч Давид був луччий з усiх царей на свiтi, однак його Бог попустив у грiх, що вiн одняв у сосiда жiнку: се ж так було, аби люди зрозумiли, що хоч який добрий чоловiк буде, а як стане самодержавно пановати, то зледащiє. I Соломона, мудрiшого з усiх людей, Бог попустив у саме велике кепство - iдолопоклонство, аби люди зрозумiли, що хоч який буде розумний, а як стане самодержавно пановати, то одурiє. 11. Бо хто скаже сам на себе: "Я луччий од усiх i розумнiший над всiх, усi мусять коритися менi i за пана мене уважати, i робить те, що я здумаю" - той согрiшає первородним грiхом, которий погубив Адама, коли вiн, слухаючи диявола, захотiв порiвнятися з Богом i здурiв, - той навiть подобиться самому дияволу, котрий хотiв стать в рiвню з Богом i упав у пекло. 12. Єдин бо єсть Бог i єдин вiн Цар, Господь неба i землi. 13. Тим i Євреї, як поробили собi царiв i забули єдиного Царя небесного, зараз одпали i од iстинного Бога i почали кланятися Ваалу i Дагону. 14. I покарав їх Господь: пропало i царство їх, i всiх забрали у полон Халдеї. 15. А Греки сказали: "Не хочемо царя, хочемо бути вiльнi i рiвнi". 16. I стали Греки просвiтленнi над усi народи, i пiшли од них науки i скуства i умисли, що тепер маємо. А се сталось за тим, що не було у них царей. 17. Але Греки не дiзнались правдивої свободи, бо хоч одрiклись царей земних, та не знали Царя Небесного i вимишляли собi богiв, i так царей у їх не було, а боги були, тим вони в половину стали такими, якими були б, коли б у них не було богiв i знали б небесного Бога. Бо хоч вони багато говорили про свободу, а свободнi були не всi, а тiльки одна частка народа, прочi ж були невольниками, i так царiв не було, а панство було: а то все рiвно, як би у їх було багато царiв. 18. I покарав їх Господь: бились вони мiж собою, i попали в неволю iспершу пiд Македонян, а друге до Римлян. I так покарав Господь род чоловiчеський: що найбiльша часть його, сама просвiщенна, попалась в неволю до римських панiв, а потiм до римського iмператора. 19. I став римський iмператор царем над народами i сам себе нарiк богом. 20. Тогдi возрадувався диявол i все пекло з ним. I сказали в пеклi: от тепер уже наше царство; чоловiк далеко одступив од Бога, коли один нарiк себе i царем i богом вкупi. 21. Але в той час змилувався Господь Отець небесний над родом чоловiчим i послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, царя i пана. 22. I прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям iстину, щоб тая iстина свободила род чоловiчий. 23. I навчав Христос, що всi люди братiя i ближнi, всi повиннi любить попереду Бога, потiм один другого, i тому буде найбiльшая шана од Бога, хто душу свою положить за друга своя. А хто перший мiж людьми хоче бути, повинен бути всiм слугою. 24. I сам на собi приклад показав: був розумнiший i справедливiший з людей, стало буть, цар i пан, а явився не в постатi земного царя i пана, а народився в яслах, жив у бiдностi, набрав ученикiв не з панського роду, не з учених фiлозофiв, а з простих рибалок. 25. I став народ прозрiвать iстину: i злякалися фiлозофи i люди iмператора римського, що iстина бере верх, а за iстиною буде свобода i тодi вже не так легко буде дурить i мучить людей. 26. I засудили на смерть Iсуса Христа, Бога, царя i пана; i претерпiв Iсус Христос оплеванiя, заушенiя, бiєнiя, крест i погребенiє за свободу роду чоловiчого, тим, що не хотiли прийняти його за царя i пана, бо мали другого царя - кесаря, що сам себе нарiк богом i пив кров людськую. 27. А Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловiчого i оставив на вiки кров свою для питанiя вiрним. I воскрес Христос в третiй день, i став царем неба i землi. 28. Ученики його, бiднi рибалки, розiйшлись по свiту i проповiдували iстину i свободу. 29. I тi, що приймали слово їх, стали братами мiж собою - чи були преж того панами, або невольниками, фiлозофами, або невченими, усi стали свободними кров'ю Христовою, котру зарiвно приймали, i просвiщенними свiтом правди. 30. I жили християни братством, усе у них було общественне, i були у них вибранi старшини, i тi старшини були усiм слугами, бо Господь так сказав: "Хто хоче першим бути, повинен бути всiм слугою". 31. Тогдi iмператори римськiї i пани, i чиновнi люди, i вся челядь їх, i фiлозофи пiднялись на християнство i хотiли викорiнити Христову вiру, i гибли християни, їх i топили, i вiшали, i в чвертi рубали, i пекли, i залiзними гребiнками скребли, i iнi тьмочисленнiї муки їм чинили. 32. А вiра Христова не уменшалась, а чим гiрше кесарi i пани лютували, тим бiльше було вiрующих. 33. Тодi iмператори з панами змовились i сказали помiж собою: "Уже нам не викоренити християнства: пiднiмемось на хитрощi, приймемо її (вiру Христову) самi, перевернемо ученiє Христово так, щоб нам добре було, та й обдурiмо народ". 34. I почали царi приймати християнство, i кажуть: "От, бачите можна бути i християнином i царем вкупi". 35. I пани приймали християнство, i казали: "От бачите, можна бути i християнином i паном вкупi". 36. А того не уважали, що мало сього, що тiльки назваться. Бо сказано: не всяк глаголяй мi Господи, Господи! внiдеть в царство небесноє, но творяй волю Отца Моего, iже єсть на небесiх. 37. I пiддурили архиєреїв i попiв, i фiлозофiв, а тi i кажуть: "Iстинно так воно єсть, ажеж i Христос сказав: воздадите кесарево кесаревi, а Божiє Боговi", а Апостол говорить: "Всякая власть од Бога". Так уже Господь установив, щоб однi були панами i багатими, а другi були нищими i невольниками. 38. А казали вони неправду: хоч Христос сказав: воздадiте кесарево кесаревi, а се тим, що Христос не хотiв, щоб були бунти та незгода, а хотiв, щоб мирно i люб'язно розiйшлась вiра i свобода, бо коли християнин буде воздавать нехристиянському кесаревi кесарево - платить податок, сповнять закон, то кесар, принявши вiру, повинен одрiктись свого кесарства, бо вiн тодi, будучи першим, повинен бути всiм слугою, i тодi б не було кесаря, а був би єдин цар - Господь Iсус Христос. 39. I хоча Апостол сказав: "Всяка власть од Бога", а не єсть воно те, щоб кожний, що захватив власть, був сам од Бога. Уряд i порядок i правленiе повиннi бути на землi: так Бог постановив, i єсть то власть, i власть та од Бога, але урядник i правитель повиннi пiдлягать закону i сонмищу, бо i Христос повелiває судиться перед сонмищем, i так як урядник i правитель - першi, то вони повиннi бути слугами, i недостоїть їм робить те, що задумається, а те, що постановлене, i недостоїть їм величаться та помпою очi одводити, а достоїть їм жити просто i працювати для общества пильно, бо власть їх од Бога, а самi вони грiшнi люди i самi послiднiшi, бо всiм слуги. 40. А сьому ще гiрша неправда: буцiм установлено од Бога, щоб однi пановали i багатились, а другi були у неволi i нищi, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангелiє: пани повиннi свободити своїх невольникiв i зробиться їм братами, а багатi повиннi надiляти нищих, i нищi стали б также багатi; як би була на свiтi любов християнська в сердцях, то так було б: бо хто любить кого, той хоче, щоб тому було так же хороше, як йому. 41. I тi, що так казали i тепер кажуть i переверчують Христово слово, тi оддають одвiт в день судний. Вони скажуть суддi: "Господи! Не в твоє ми iм'я пророчествовахом", а суддя скаже їм: "Не вiм вас". 42. Таким викладом зi