псували царi, пани та вченi свободу християнську. 43. Благодать дана всiм язикам, а спершу колiну Яфетову, бо Симово через жидiв отвергнуло Христа. I перейшла благодать до племен грецького, романського, нiмецького, слав'янського. 44. I Греки прийнявши благодать, покаляли її, бо вони прийняли нову вiру i не зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили при собi i iмператорство, i панство, i пиху царськую, i неволю, i покарав їх Господь; чахло грецьке царство тисячу рокiв, зчахло зовсiм i попало до Туркiв. 45. Романське племено - Влохи, Французи, Гiшпани - прийняло благодать, i стали народи увiходить у силу i у нову жизнь, i просвiщеннiсть, i благословив їх Господь, бо лучче вони прийняли св. вiру, нiж Греки, одначе не зовсiм зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили i королей i панство i вимислили голову християнства - папу -, i той папа видумав, що вiн має власть над усiм свiтом християнським, нiхто не повинен судити його, а що вiн здумає, те буде гарно. 46. I племено нiмецьке - народи нiмецькi, прийняли благодать i стали увiходить у пущу силу i жизнь нову i просвiщеннiсть, i благословив його Господь, бо вони ще лучче прийняли вiру нiж Греки i Романцi, i з'явивсь у них Лютер, которий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли поприймали i попереверчували ученiє Христово царi i пани, i щоб не було неподсудимого голови над Церквою християнською - пани, єсть бо єдян глава всiм - Христос. Але i Нiмцi не зовлеклися ветхого чоловiка, бо зоставили у себе i королiв i панiв, i ще гiрше дозволили замiсть папи i епископiв орудувать Церквою Христовою королям i панам. 47. I сталась послiдняя лесть гiрша першої, бо не тiльки у нiмцiв королi, але й у других землях взяли верх над всiм i, щоб удержати народ у ярмi, поробили iдолiв, одвертали людей од Христа i казали кланятися iдолам i битися за них. Бо то все рiвно, що iдоли: хоча французи були хрещенi, одначе менш шанували Христа, нiж честь нацiональну, але такого iдола їм зроблено, а Англичане кланялись золоту i мамонi, а другi народи так же своїм iдолам, i посилали їх королi i пани на зарiз за шматок землi, за табак, за чай, за вино, - i табак, i чай, i вино стали у них богами, бо речено: "Iде же сокровище ваше, там серце ваше". Серце християнина з Iисусом Христом, а серце iдолопоклонникове з своїм iдолом. I стало, як каже апостол, їх богом чрево. 48. I вимислили одщепенцi нового бога, сильнiшою над усiх боженят, а той бог називався по французьки егоiзм, або iнтерес. 49. I фiлозофи почали кричати, що то кепство - вiровати в Сина Божого, що немає нi пекла, нi раю, i щоб усi поклонялись егоїзiм або iнтересовi. 50. А до всього того довели королi та пани; i завершилася мiра їх плюгавства; праведний Господь послав свiй меч обоюдоострий на рiд прелюбодiйний; збунтовались Французи i сказали: "Не хочем, щоб були в нас королi та пани, а хочем бути рiвнi, вiльнi". 51. Але тому не можна було статися, бо тiльки там свобода, гдi Дух Христов, а Дух Божий уже перед тим вигнали з Францевщини королi та маркизи, та фiлозофи. 52. I Французи короля свого забили, панiв прогнали, а самi почалися рiзати i дорiзались до того, що пiшли у гiршую неволю. 53. Бо на їх Господь хотiв показать усiм язикам, що нема свободи без Христової вiри. 54. I з тої пори племена романське i нiмецьке турбуються i королiв i панство вернули, i про свободу кричать i немає в їх свободи, бо нема свободи без вiри. 55. А племено слав'янське, то найменший брат у сем'ї Яфетової. 56. Трапляється, що менший брат любить дужче отця, одначе получає долю меншу проти старших братiв, а потiм, як брати старшi своє потратять, а менший збереже своє, то i старiших виручає. 57. Племено слав'янське ще до принятiя вiри не имiло анi царей, анi панiв i всi були рiвнi, i не було у них iдолiв, i кланялись слав'яни одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи. 58. Як уже просвiтились старiшi брати Греки, Романцi, Нiмцi, тодi Господь i до менших братiв Слав'ян послав двох братiв Констянтина i Мефодiя, i духом святим покрив їх Господь, i переложили вони на слав'янську мову святое письмо i одправовать службу Божую постановили на тiй же мовi, якою всi говорили посполу, а сего не було нi в Романцiв, нi в Нiмцiв, бо там по латинськи службу одправляли, так що Романцi мало, а Нiмцi овсi не второпали, що їм читано було. 59. I скоро Слав'яни приймовали вiру Христову так, як нi один народ не приймовав. 60. Але було два лиха у Слав'ян: одно - незгода мiж собою, а друге те, що вони, як меншi брати, усе переймали од старших, чи до дiла, чи не до дiла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, нiж братiвське. 61. I поприймали Слав'яни од Нiмцiв королiв i князiв, i бояр, i панiв, а преж того королi були в iх вибранi урядники i не чванились перед народом, а обiдали з самим простим чоловiком зарiвно, i самi землю орали, а то вже у їх стала пиха, i помпа, i гвардiя i двор. 62. I панiв у Слав'ян не було, а були старшини, хто старiший лiтами i до того розумнiший, того на радi слухають, а то вже стали пани, а у їх невольники. 63. I покарав Господь Слав'янське племено гiрше, нiж другiї племена; бо сам Господь сказав: "Кому дано бiльше, з того бiльше i зищеться". I попадали Слав'яни в неволю до чужих: Чехи i Полабцi до Нiмцiв, Серби i Болгари до Грекiв i до Турок, Москаль до Татар. 64. I здавалось: от згине i племено слав'янське, бо тi Слав'яни, що жили около Лаби i Помор'я балтицького, тi пропали, так, що i слiду їх не осталось. 65. Але не до кiнця прогнiвився Господь на племено слав'янське, бо Господь постановив так, щоб над сим племенем збулось писанiє: камень, його же не брегоша зиждущiї, той бисть во главу угла. 66. По многих лiтах стало в Слав'янщинi три неподлеглих царства: Польща, Литва i Московщина. 67. Польша була з Полякiв, i кричали Поляки: "У нас свобода i рiвнiсть!" Але поробили панство, i одурiв народ польський, бо простий люд попав у неволю, саму гiршу, яка денебудь була на свiтi, i пани без жадного закону вiшали i вбивали своїх невольникiв. 68. Московщина була з Москалiв, i була у їх велика Рiч Посполита Новгородська, вiльна i рiвна, хоч не без панства, i пропав Новгород за те, що i там завелось панство, i цар московський взяв верх над усiми москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, i ноги цiловав хановi татарському бусурману, щоб допомiг йому держати в неволi неключимiй народ московський християнський. 69. I одурiв народ московський i попав в iдолопоклонство, бо царя своєго нарiк богом, i усе, що цар скаже, те уважав за добре, так, що цар Iван в Новгородi душив та топив десятку тисяч народу, а лiтописцi, розказуючи те, звали його христолюбивим. 70. А в Литвi були Литвяки, та ще до Литви належала Україна. 71. I поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд слав'янський до другого люду слав'янського, нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостаси Божої нероздiльної i незмiсимої, як колись поєднаються всi народи слав'янськi помiж собою. 72. I не любила Україна нi царя, нi пана, а скомпонувала собi козацтво, єсть то iстеє брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других - чи був вiн преж того паном, чи невольником, аби християнини, i були козаки мiж собою всi рiвнi, i старшини вибирались на радi i повиннi були слуговати всiм по слову Христовому, i жадної помпи панської i титула не було мiж козаками. 73. I постановили вони чистоту християнську держати, тим старий лiтописець говорить об козаках: "Татьби же i блуд неможе iменуються у них". 74. I постановило козацтво вiру святую обороняти i визволяти ближнiх своїх з неволi. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, i не взяли козаки миси з червонцями, як їм давали за услуги, не взяли тим, що кров проливали за вiру та за ближнiх i служили Богу, а не iдолу золотому. А Сагайдашний ходив Кафу руйновати i визволив кiльканадцять тисяч невольникiв з вiчної пiдземної темницi. 75. I багато лицарiв таке робили, що не записано i в книгах мира сього, а записано на небi, бо за їх були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволi. 76. I день одо дня росло, умножалося козацтво, i незабаром були б на Вкраїнi усi козаки, усi вiльнi i рiвнi, i не мала б Україна над собою нi царя, нi пана, опрiч Бога єдиного, i дивлячись на Україну, так бк зробилось i в Польщi, а там i у других слав'янських краях. 77. Бо не хотiла Україна iти услiд язикiв, а держалась закону Божого, i всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивовався, що нi в однiй сторонi на свiтi так щиро не моляться Богу, нiде муж не любив так своєї жони, а дiти своїх родителей; а коли пани та єзуїти хотiли насильно повернуть Україну пiд свою власть, щоб Українцi-христяни повiрили, буцiм справдi усе так i єсть, що папа скаже, - тодi на Українi з'явилися братства так, як були у перших християн, i всi записуючись у братство, був би вiн пан чи мужик, називались братами. А се до того, щоб бачили люди, що в Українi iстинная вiра, i що там не було iдолiв, тим там i єресi жадної не з'явилося. 78. Але панство побачило, що козацтво росте, i всi люди стануть скоро козаками, єсть то вiльними, заказали зараз своїм крепакам, щоб не ходили в козаки, i хотiли забить народ простий, як скотину, так щоб у йому не було нi чувствiя, нi розуму, i почали пани обдирати крепакiв, оддали їх жидам на такую муку, що подобную творили тiльки над першими християнинами, драли з їх з живих шкури, варили в котлах дiтей, давали матерям собак грудьми годувати. 79. I хотiли пани зробить iз народа дерево, або камiнь, i стали їх не пускать навiть в церков хрестить дiтей i вiнчатися, i причащатися, i мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий утеряв навiть i стать чоловiчу. 80. I козацтво стали мучить i нiвечить, бо таке рiвне братство християнське стояло панам на перешкодi. 81. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво пiднялось, а за їм увесь простий народ; вибили i прогнали панiв, i стала Украiна земля козацька вiльна, бо всi були рiвнi, але не надовго. 82.I хотiла Україна знову жити з Польщею по-братерськи нероздiлимо i незмiсимо, але Польща жадною мiрою не хотiла одректись свого панства. 83. Тодi Україна пристала до Московщини i поєдналась з нею, як єдиний люд слав'янський з слав'янським нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостасi Божої нероздiлимої i незмiсимої, як колись поєднаються усi народи слав'янськi мiж собою. 84. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своїй простотi не пiзнала, що таке було цар московський, а цар московський усе рiвно було, що iдол i мучитель. 85. I одбилась Україна од Московщини, i не знала бiдна, куди прихилити голову. 86. Бо вона любила i Полякiв i Москалiв, як братiв своїх, i не хотiла з ними розбрататися; вона хотiла, щоб всi жили вкупi, поєднавшись, як один народ слав'янський з другим народом слав'янським, а тi два - з третiм, i було б три Речi Посполитi в однiм союзi, нероздiлимо i незмiсимо по образу Тройцi Божої, нероздiлимої i незмiсимої, як колись поєднаються мiж собою усi народи слав'янськi. 87. Але сего не второпали нi Ляхи, нi Москалi. I бачуть ляцькi пани i московський цар, що нiчого не зроблять з Україною, i сказали помiж собою: "Не буде України нi тобi, нi менi, роздеремо її по половинi, як Днiпро її розполовинив: лiвий бiк буде московському царю на поживу, а правий бiк польським панам на поталу". 88. I билась Україна лiт п'ятдесят, i єсть то найсвятiша i славнiша война за свободу, яка тiльки єсть в iсторiї, а роздiл України єсть найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторiї. 89. I вибилась з сил Україна; i вигнали Ляхи козацтво з правого боку Днiпрового i запановали пани над бiдним остатком вольного народу. 90. А на лiвiм боцi ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському царевi, а потiм петербургському iмператоровi, бо останнiй цар московський i первий iмператор петербургський положив сотнi тисяч в канавах i на костях їх збудував собi столицю. 91. А нiмка цариця Катерина, курва всесвiтна, безбожниця, убiйниця мужа свого, востаннє доконала козацтво i волю, бо, одобравши тих, котрi були в Українi старшинами, надiлила їх панством i землями, понадавала їм вольну братiю в ярмо i поробила одних панами, а других невольниками. 92. I пропала Україна. Але так здається. 93. Не пропала вона; бо вона знати не хотiла нi царя, нi пана, а хоч i був цар, та чужий, i хоч були пани, та чужi, i хоч з української крови були тi вирiдки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови i самi себе не називали українцями, а iстий Українець хоч будь вiн простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити нi царя, нi пана, а повинен любити i пам'ятовати одного Бога Iисуса Христа, царя i пана над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 94. I Слав'янщина хоч терпiла i терпить неволю, то не сама її сотворила, бо i цар, i панство не слав'янським духом сотворено, а нiмецьким, або татарським. I тепер в Росiї хоч i є деспот цар, одначе вiн не Слав'янин, а Нiмець, тим i урядники його Нiмцi; оттого i пани хоч єсть в Росiї, та вони швидко перевертуються або в Нiмця, або в Француза, а iстий Слав'янин не любить нi царя, нi пана, а любить i пам'ятає одного Бога Iисуса Христа, царя над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 95. Лежить в могилi Україна, але не вмерла. 96. Бо голос її, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу i братство розiйшовся по свiту слав'янському. I одiзвався вiн, той голос України, в Польщi, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було панiв, а всi були б рiвнi в Речi Посполитiй а того хотiла Україна ще за 120 лiт до того. 97. I не допустили Польщу до того i розiрвали Польщу, як прежде Україну. 98. I се їй так i треба, бо вона не послухала України i погубила сестру свою. 99. Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна, котора не пам'ятуєть зла i любить сестру свою, так як би нiчого не було мiж ними. 100. I голос України одозвався в Московщинi, коли пiсля смери царя Олександра хотiли прогнати царя i панство i установити Рiч Посполитую, i Слав'ян поєднати, по образу iпостасей божественних нероздiлимо i незмiсимо; а сього Україна ще за двiстi рокiв до того хотiла. 101. I не допустив до того деспот, однi положили живот свiй на шибеницi, других закатували в копальнях, третiх послали на зарiз Черкесовi. 102. I панує деспот кат над трьома народами Слав'янськими, править через Нiмцiв, псує, калiчить, нiвечить добру натуру слав'янську i нiчого не робить. 103. Бо голос України не затих. I встане Україна з своєї могили i знову озоветься до всiх братiв своїх Слав'ян, i почують крик її, i встане Слав'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi князя, нi графа, нi герцога, нi сиятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крепака, нi холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Українi, нi в Чехiї, нi у Хорутан, нi у Сербiв, нi у Болгар. 104. I Україна буде неподлеглою Рiччю Посполитою в союзi Слав'янськiм. Тодi скажуть всi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на картi буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зиждущиї, той бисть во главу угла". ===================================================================== Катерина Мотрич. Полiт журавлiв над нетолоченими травами I мертвим, i живим, i ненародженим жителям чорнобильського Полiсся присвячую. В глупу нiч Настi приснився лихий сон. Звiдкiлясь узялася чорна рiка i залила все навкруг. Залила вулицi , її села, затопила хати, сади, ковтнула лiс, луги, поглинула Прип'ять. А в тiй чорнiй рiцi - тисячi людей, старi, молодi, дiти, немовлята. Настя бачить їхнi спотворенi жахом i криком лиця, а голосiв не чути. Як у нiмому, кiно. Одна жiнка пiдняла своє дитя у бiлесенькiй льолi аж до неба - чистий тобi ангел. Тiльки нiкому взяти, те дитя з її рук. Чорнi буруни накрили все i всiх, накрили й молоду матiр, а янголя у бiлiй сорочечцi пiшло поверхнею ненажерливої рiки, свiтячи сяйливим волоссячком, як нiмбом. Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо i сама опинилася в тiй страшнiй купелi. Шукає ногами дна, а воно випорскує, а течiя вiдносить її далi й далi. Вона скрикнула i прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у всьому тiлi дрож i холод, мовби й справдi вибралася з тої осоружної купелi. За вiкном - непроглядна весняна нiч. Стара встала, увiмкнула свiтло й глянула на годинник. Стрiлки показували три години. Вона лягла й проказала тричi: - Куди нiч - туди й сон. Проспiвали на кутку пiвнi - озвалося з лiсу вiдлуння. Досвiток хлюпнув на шибки синьо-сивою фарбою. Настя одяглася i вийшла на подвiр'я. У прохолодному передсвiтаннi дрiмав сад iз розквiтлими вишнями, тихо було i в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гнiздо на осицi iз спиляною верхiвкою, стиха озвалися до старої. Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у нiй. Хотiлося самiй глянути й пересвiдчитися, що справдi нема тiєї страшної рiки, яка приснилася посеред ночi i на очах у Настi перетворилася на невблаганне море. В лузi розлила свої роди iнша рiка: умиротворена й весела. Верби та кущi за нiч позеленiшали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо пiдпалював хмару. I з лугу, i з лiсу, що починався за хатою дiда Микити, летiло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук i голос ранньої зозулi, що повернулася сюди чи то вночi, чи ось щойно. Ще не встигла струсити iз крилець втому, а вже кує роздає здоров'я древнiй полiськiй землi й вiщує довгий вiк полiщукам. Настя полегшено зiтхнула: все живе, вмите нiчною росою, усе жде сонця. Вона стала лицем до сходу. День її завжди починався з цього: стояла й чекала появи свiтила. В нiй живе залишене у спадок предками язичницьке поклонiння й вiра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричi перехрестилася до червоної заграви, з якої викотилося свiтило, залило червоним пiвнеба i навiть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвiр'я. Її дерев'яна хата i синiв цегляний будинок стояв вiкнами один до одного. Кликали i її у цей новий, на п'ять кiмнат, дiм, але Настя вiдмовилася навiдрiз. Вона не уявляла себе поза цiєю хатою з великою бiлою пiччю i домовичком у коминi, якого вона щодня грiє теплим димом деревини. Та й вiрить Настя, що духи її роду у святки всiдаються на покутi коло тої глибокої полив'яної миски iз стравою, на яку вона схиляє ложки. Для матерi, для батька, для дiда i баби по однiй i другiй лiнiї, для чоловiка, що не повернувся з вiйни, для покiйної сестри Теклi i брата Онопрiя, для своїх чотирьох дiток. Сiдає сама на ослонi i з кожним веде балачку. їх он стiльки вiдчахнулося вiд древа її роду, а вона лишилася зi своїми болями й печалями, що скрутили її, як перевесло, iз своєю пам'яттю, що одним кiнцем заземлилася в її серце, а другим - у рiдне Полiсся. Настя розпалила в печi. Березовi дрова весело загоготiли, пострiлюючи, i пахучий дим повис над її хатою. Стара готувала снiданок для синової сiм'ї. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. I так їй стало враз спокiйно та радiсно на серцi чи то вiд ясного неба з червоною бубкою сонця, чи то вiд того, що на осокорi, який росте на розi хати, про щось радяться мiж собою буслик i буслиха. Щось грiло Настину душу, вiдiгнавши недавнiй намул, полишений сном. Може, то була древня радiсть людини вiд споглядання вогню i чекання свята? Стара навiть стиха заспiвала: Суха береза в печi палає, свекруха лиха вогонь заливав. Свекруха лиха вогонь залила, щоб я молода без вечерi спати лягла. Знадвору долинали голоси сина й онуки. Микола порався, а Свiтлана розвiшувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них i привiталася. - Так щось погано цю нiч мала спала, та й я майже не зiмкнула очей - мовила онука. - Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,- мовила стара. Вiяв пiвденний вiтер, лопотiв пелюшками, i в тому теж було шось для старої Настi радiсне, наповнене життям. Вкотили вiзочок з дитям у її хату, i Свiтлана шаснула у свiй будинок. Маля спало, а Настя тихо поралася коло печi. Невдовзi воно прокинулося й подало тоненький дзвiнкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотiла, взяла її на руки. Довго розглядала, мовби бачила вперше. Те ,що поволi вляглося й вистоялося в душi знову скаламутилось. Дитя нагадало їй янголя, що ступало в куценької льолi по поверхнi рiки. Тi ж голубино-круглi оченята, той же бiблiйний вираз докору на маленькому личку, таке ж сяйливо-лляне волоссячко. Настi стало не по собi вiд раптового порiвняння. Вона притисла маля, поцiлувала в голiвку. Провела рукою по крихiтному тiльцi. ЇЇ пальцi, надiленi великим даром вiдчувати, робили заспокiйливi рухи. I сама заспокоїлася, торкнувшись здорової плотi дитини. З її рук до дитини перейшла добра енергiя, щiчки у малої розчервонiлися, i вона заснула. А Настя носила й носила дитя, почуваючи щось радiсне i непевне водночас. Щось двоїлося в душi, дiлилося навпiл, якийсь недобрий настрiй, схожий на передчуття, заволодiв старою. "Що це зi мною сьогоднi" - запитала вона себе. Поклала дитину у вiзочок i стала коло вiкна. Побачила у дворi, сина й невiстку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тодi рушили до її хати. Настя зустрiла їх коло пopoгa й приклала до вуст палець. - Спить? - перепитала Саня i сiла на лаву. Микола оперся на одвiрок i проказав: - Ви чули, мамо, що цеї ночi сталося? - вiн глянув на матiр такими, як i в неї тернoвими очима. Настя аж здригнулася вiд стривоженого погляду i перепитала: - А що таке? - Тiльки що, - Саня стишила голос до шепоту, - голова колгоспу примчав на ферму i сказав, що на Чорнобильськiй атомнiй зiрвався якийсь реактор. Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Свiтланин там. Дивiться, в цю пору вiн завжди вже дома, а зараз i досi i нема. Микола захо заскрипiв половицями. - Свєтцi поки що нiчого не кажiть. Я зараз пiду до колгоспу i все узнаю. Може, ти, Са', щось не так зрозумiла Mикoлa повернувся через годину, i знову вони удвох з дружиною переступили материн порiг. -_ Таки правда, - похмуро мовив син,поганi дiла там. Ми з кумом хотiли прорватися "Жигулями", та коло першого ж поста нас не пустили. Кажуть, туди не можна. Там аварiя. Додзвониться теж не можна, кажуть, що там страшне робиться. Хлопцi насилу погасили пожар, i люди падають, як мухи. Забита вже лiкарня. - Як падають? Вiд чого? - Мабуть, вiд радiацiї. Учитель фiзики казав коло контори, що це може буть вiд радiацiї. Там же атом у реакторi. То ж смерть. Настя знову побачила чорнi буруни, шаленi гребенi хвиль, що накривають все i всiх, i оте немовля, схоже на її правнуча, що йшло по поверхнi води у бiлiй льолi, як ангел докору i прокляття. Микола перейняв материн нестямний погляд i додав: - А може, це все балачки. Люди, знаєте, люблять пасталакать. Може, воно й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт страшний, як його малюють, але народ усяке плеще. Син пiшов, а Настя довго стояла край столу, вiдчуваючи якесь лиховiсне шумовиння навколо себе i в собi. А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до грiхiв земних та бiд, прошкувала собi Полiссям. Гнiздилося в лiсах i на луках коло Прип'ятi всяке птаство, радiючiї, що подолало довгий, виснажливий перелiт i повернулося на рiдну землю. На землю, яку ця нiч напоїла смертельною отрутою i розстеляла все далi й далi чорнi полотна, витканi з гiркого полину. З пучечком вербового гiлля пiшла пiд вечiр Настя до церкви. Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний i якийсь мовби не такий, як завжди, гул од траси. Настя поставила свiчки всiм покiйним, молилася за живих i за тих, що ще приб'ються до її роду. I дивилася з дзвiницi на Настю-Спасительку Марiя-Оранта, розметавши руки, як крила, i не зводили з неї очей Саваоф, Микола-Чудотворець та Неопалима Купина. I бачився старiй у їхньому нiмому поглядi докiр i жура. Повернулася, коли посутенiло, не засвiчуючи лампи, сiла на лавi й втупилася в чорну порожнечу хати. У вечорову тишу вривався гул вiд автостради, озивалися вiд Прип'ятi тривожними гудками баржi. - Господи! Чи такi ми вже грiшнi, що ти караєш нас у цi святi днi? - запитала у покуття стара.- Чи ми прогнiвали своїми дiлами духи предкiв наших, чи поруйнували їхнi могили, що ти караєш нас так гiрко? Хтось тихо постукав у шибку. Настя стрепенулася i пiдiйшла до вiкна. - Хто там? - Це я, мамо, - почула синiв голос. Вона вiдчинила й засвiтила лампаду. По хатi розiйшлося мляве, ледь вловиме свiтло. - Не спиш, сину? - Не сплю. Всякi думки в голову лiзуть. Вiн сидiв на лавi якийсь змалiлий, ураз постарiлий. - Светка реве. Я вже не знаю, що й брехать, але думаю, що нiчого хорошого там немає, раз i досi не повернувся. Там страшне що робиться. Отака погибель на нашi голови звалилася. Перед очима старої знову завирувала рiка, яка розлила цеї ночi свої смертоноснi води, i вкотре зринуло перед очима янголя з лицем її правнучати, новим пагiнцем, що вибрунькувався вiд гiлки, якою є вона, Настя-Спасителька, на древi свого роду. Син вийшов, а вона ще гарячiше зашепотiла до покуття: - Пресвятая богородице! Восьмим разом, луччим часом. Стань нам у помочi, заложникам своїм. I нехай бiда вiдступить туди, де сонце не сходить, де пiвнi не пiють, де собаки не брешуть, де дiвки кiс не чешуть... I простояла стара довгу квiтневу нiч. Дивилася на тихе мерехтiння зiрок за вiкном i просила когось та благала, наївно вiрячи, що її небесний бог сильнiший вiд того земного диявола, що непрохано з'явився у її краї, а тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи на муки грiшних i праведних. Досвiток принiс далекий голос зозулi i мирний клекiт буслячої сiм'ї. Вона лише зараз спохопилася, що у святковому одязi, що не торкнулася постелi. Спати не хотiлося, лише була смертельна втома i важкiсть у всьому тiлi. Переодяглася, i знову зорiла на божу рань, i знову зустрiчала урочо сонце, й топила пiч, варила в чавунi картоплю для худоби, поралась. Час плив повiльно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася бiлити льох, сонце вже пiдбилося над лiсом i вигрiло вистуджене вiтрами її дворище. Микола прийшов з поля на обiд i довго стояв коло матерi, дивився, як вона вмочає щiтку у вiдро з вапном, торкається безгучно стiни, лишаючи на нiй мокрi слiди. - Прип'ять евакуйовують, - нарештi видихнув син, i очi його зволожились. Мати вiдiрвалася вiд стiни й стояла так iз щiткою у вiдстовбурченiй руцi, мовби то не жива людина була, а зафiксована в глинi чи бронзi скульптура. - Он машинами, автобусами забита траса, - знову вистрiлив по нiй словами, як автоматною чергою, син.- Кажуть, що й Чорнобиль та навколишнi села будуть вивозить. Нiбито в радiусi тридцяти кiлометрiв. Радiацiя сильна пiшла, та ще й вiтри дмуть як скаженi. Скотину теж вивезуть, i колгоспну, i людську. - А ми ж як? - Стара опустила руку iз щiткою у вiдро та так i лишила її там.- А ми ж як? - повторила безгучно самими губами, i по її смаглявому виду розлилася блiдiсть, а навколо неї i в нiй розсипалися дзвони. Вже не чула, що вiдповiв син, бо вони били i били на сполох, коли добiлила льох та криницю, коли прошкувала на цвинтар, коли впала на колiна мiж батькiвськими могилами i затужила, заквилила чаїно, вiдчуваючи такий самий бiль, як i того страшного тижня, коли батьки, мовби змовившись, залишили її i бiлий свiт майже одночасно, побувши в розлуцi лише три днi. Сонце ховалося за терни i вперше за останнi роки не тiшило Настю. Сiдало неначе в якусь криваву хмару. Бiда повзла навпрошки, робила кола, вони ширшали, як вiд кинутого у воду каменя. Настя чула вже помахи її чорних крил i зловiсний регiт не десь, а в себе за спиною. I вперше вiдчула себе безсилою зарадити цiй бiдi. Немає в неї, Настi-Спасительки, того зiлля, тої сили в руках, яка переходила з неї у немiчних i перетинала путь недуговi. Понад столiття за її родом ходить слава рятувальникiв. Почалося все з Настиного прадiда Iвана, прозваного Iваном-Розумовичем. Розповiдали їй, що коли вiн народився, то вiдразу встав. Його вважали всi диваком i бурлакою. Вiн не тримався дому i сiм'ї. Замолоду чумакував, а коли зiстарiвся, блукав по селах зимою i лiтом в однiй i тiй же свитинi, постолах, спав там, де його заставала нiч, їв те, що йому дадуть люди, як старцевi. Мав славу не лише дивака, а й пророка. Це вiн вiщував страшне майбутнє полiщукам. Коло нього i на вигонах, i на ярмарках збирався люд. Настi втямки, як якось на тройцю вiн стояв на вигонi - невеличкий, рухливий, сивенький дiдок, якому повернуло на дев'ятий десяток. Навколо нього зiбрався натовп. Чадили люльками чоловiки, обступили колом його молодицi, дослухалися до розмови парубки й дiвки. Дiд тримав Настю за руку. I сказав вiн тодi таке: "Якщо обминуть одну могилу, до неї од нас рукою подать, то й бiда обiйде. А як поруйнують її, то буде лихо страшне. Не помилує нi старого нi малого. Смертi не видно буде, а люди падатимуть, як мухи. Отруїть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертвi города i села. А у нашому селi позастаються тiки коти, собаки та кури". Дядьки гиготiли й вертiли пальцями бiля скронь. Що, мовляв, вiзьмеш iз божого чоловiка. Молодицi багатозначно перезиралися й теж вiдходили. Дiд мовби й сам засумував од тих слiв. Сiв на колодах коло чийогось двору, посадив її собi на руки i сказав: "Буде й таке, що люди нi у що не вiритимуть, тiльки у грошi. Душа i совiсть буде, як оце моя свита". I вiдтягнув полу свитини, схожої на решето. Доживав вiку коло найстаршої дочки, Настиної баби Соломiї, знаменитої бранки, яка теж рятувала людей травами i якоюсь силою, що йшла з її рук. Мала той дар i Настина мати Софiя. Всi вони вiдлетiли услiд за пророком Iваном та полiськими журавлями на безгрiшнi острови, залишивши її, спасительку i берегиню, на грiшнiй землi серед живих i для живих. Рiдко якого дня коло її двору не стоять машини. Настина сила йде лише на добрi справи. Нiколи її зiлля та вмiння не служили нi злу, нi людськiй гординi, нi заздрощам, нi лихим задумам. Тих, що переступали порiг її хати з недобрими намiрами, Настя випроваджувала за ворота i сердилася, мовби й сама торкнулася скверни. Бо вона, Настя-Спасителька, Настя-Рятiвниця, Настя-Берегиня, поставлена вартового коло ворiт людської долi, коло ворiт спасiння i милосердя. Бо вона вiрить у грiх i розплату за заподiяне зло. Вона не зробила i вже не зробить жодного грiховного кроку. Бо цей край для неї безмежно любий, i земля, в якiй поховано великий ключ її роду,- свята. Вона знає на нiй кожну деревину, квiтку, зелину. Вона вiдчуває тi мiсця, з яких сила земна переходить у людину, i знає й тi, якi забирають її в людини. Стара дивилася на вечоровий свiт. З очей сотався тихий зойк, з них брала початок рiка безмiрної печалi i впадала прямо в зелене рiчище лугiв. ...Микола чекав її коло ворiт. - Де це вас так довго не було? - До роду свого ходила,- сказала стара, i голос її затремтiв. - Недавно приходив голова i брав з усiх розписку, щоб нiхто нiкуди в цi днi не їхав, не ходили в гостi. Сидiли побiльше в хатах. Не виключено, що i нас будуть вивозить. Настю-Спасительку обвiяло якимсь крижаним вiтром, наче вона опинилася в буревiй у голому степу. Вiн забив їй дихання, i вона ловила повiтря вiдкритим ротом. - Казав менi один знакомий мiлiцiонер, що бiльше як двi сотнi людей повезли "Iкарусами" з Прип'ятi на Бориспiль, а звiдти лiтаком - на Москву. Облучилися, получили сильнi дози. Думаю, що i наш Сергiй там. Вiн же в нiчну робив. Микола дивився кудись повз матiр, а вона все хапала повiтря, з якого навiжений вiтер раптово вивiяв весь кисень. Звела очi до неба й побачила, як красиво й грацiйно лiтають у надвечiр'ї журавлi над Прип'яттю. Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося десь собача. I вiд того безжурного й щасливого весняного вечорiння, в якому стiльки краси i нi краплi радостi, ще бiльше заквилила її душа. Збiгали днi. Вiтри розвернулися й почали несамовито дути з пiвночi на пiвдень, мовби у них було диявольське завдання рознести бiду якнайдалi, щоб усiм вистачило. I переступила порiг її древньої хати з добрим домовичком у коминi тяжка звiстка, якої боялася, але чекала, як приречений страти: у великодню суботу по обiдi будуть вивозити їхнє село. Зiгнали до колгоспу й вiдправили всю худобу, тепер дiйшла черга й до людей. Голосили у верандi Саня й Свiтлана, схлипували внучата Василько та Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято мовчала. Вона виплакала за цi днi рiчку слiз, i очi були сухi й пекучi. Никала по дворi, по городу. Завважила в березi Микитину постать i стрепенулася - дiд косив траву. Не вiрячи своїм очам, швидко задрiботiла стежкою i стала неподалiк. - Косиш? - мовила зрадiло. - А он голова сiльради ще три днi назад казав, що вся трава заражена i боронь боже нею годувать скотину. Микита оперся на держак i глянув на неї вицвiлима очима. - Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так i є. Був i у мене той пацан, вчепився з тею розпискою. I одно: молока не пийте, козу не пасiть. Зараз же, каже, заведiть у хлiв. То я при ньому завiв свою годувальницю, та за косу та в берег. Тепер ношу їй щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак галушка задавила. Микита засмiявся, оголюючи прокуренi пеньки i червонi ясна. Настi вiд тих слiв i смiху стало враз затишнiше, спокiйнiше, i вона сказала: - Ге, не поїдемо, кум, iз своїх гнiзд? Де це видано, щоб у великодню суботу тiкать iз села? Куди нам їхать i од чого уже рятуваться? Год туди, год сюди. Хiба не однаково? - Таким, як ми, кума, вже з печi на лежанку треба їхать. Понаробляли сукинi сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тiкають i людей женуть. Занапастили землю продажнi душi. Щоб вислужиться, i рiдних дiтей та внукiв не пожалiють, - проклекотiв старий. - Там же в тiй Прип'ятi пошти одна молодь i дiти. Як воно таке опасне, то нащо ж його було у такiй гущi робить?! - запитала у вiтру Настя-Спасителька, вiрячи, що вiн її слова вiднесе туди, де чинять всевишнiй суд, змушуючи безгрiшних нести отвiт i покару за те, що роблять малi i великi грiшники. Неподалiк радiсно й велично лiтали журавлi над молодими травами, i знала Настя-Спасителька, що нiхто тi трави не толочитиме цього лiта, не толочитиме багато лiт. Вони засiватимуться, зеленiтимуть i вмиратимуть без людей коло Прип'ятi, в лiсах, по шляхах... I лише пам'ять землi i трав воскрешатиме тих, що ходили, смiялися тут i любили. Люди самi себе вигнали з раю лугiв i лiсiв, согрiшивши єдиний раз, але непоправно. Так думала Настя-Спасителька, проводжаючи очима сiрих журавлiв, якi робили вже над нею якiсь немов прощальнi кола. Твердо вирiшила, що не поїде. Збiгла нiч, збiг досвiток. Вона нагрiла в печi окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку, нову спiдницю, вив'язалася бiлою терновою хустиною i заходилася мiсити великоднє тiсто. Саня прочинила дверi, глянула на пiч, в якiй палав вогонь, на свекруху, що мiсила паски у всьому новому, i проказала: - А що це ви, мамо, заходилися пекти? - Паски, дитино. Хiба ти забула, що завтра великий празник? То тiльки у тридцять третьому великодня не знали.... - Ох, я забула вже, на якому свiтi живу. Он дитина цiлу нiч рвала, прокричала без упину. Таке зiв'яле стало, як травичка. Микола завiз їх у Iванкiв, врачi сказали, що це може бути вiд радiацiї. У Свєтки молоко пропало. Зчорнiла вся. Настя вiдiрвала очi вiд дiжi и тупо дивилася в стiну. На нiй мовби хтось знову прокручував кадри документальної хронiки. Вирувала рiка, i по нiй ступав ангел докору i прокляття, ангел непрощення з лицем її правнучки. Стара ще бiльше стиснула вуста. Невiстчина звiстка закрутила й затягла на нiй ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а дихати було все важче. Невiстка вийшла, i через якусь хвилю вбiг Микола. Хукнув на руки, погрiв їх коло челюстей. - Я ж казав їй: поменше вивозь дитину надвiр, не суши пелюшок i повзуночкiв на вулицi, а вона, дурна коза, хiба ж послухає! Дитина прямо як мертва. Провисла в хатi тиша, тiльки схлипувало й глухо постогнувало пiд її руками тiсто. - Мамо, нащо ви оце затiяли? - прорвалося до Настi, як з колодязя.- Кому це все зараз треба? В три часа виїзд. Кому вони тепер нужнi тi паски з ренгенами? Настя затято мовчала над дiжею i все вiддалялася i вiд сина, i вiд його слiв. Микола вийшов i у верандi кинув до дружини: - їй-богу, з матiр'ю щось не те, наче тронулися. - А тут недовго,- схлипнула Саня. Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це робити роками. Повиробляла калачi, паски. Поки вони пiдходили коло тепла, зварила iз консервованих вишень кисiль, пофарбувала в манiйцi i цибулиннi яйця й поставила на столi. Посадила все в пiч i стояла край столу й дивилася на крашанки, поки не зарябiло в очах. З хати на подвiр'я виплив запах випеченого хлiба i розiйшовся навсе'бiч, сiючи сум'яття в полiщукiв: а може, балачки про сьогоднiшню евакуацiю - лише сон, а реальнiсть - оцей запах спечених Настею-Спасителькою пасок? Дiстала з комори кошик, застелила його рушником i склала в нього печене й варене. Пiде на всеношну та раненько й посвятить. Микола знову тихо переступив порiг, глянув на кошик i сказав надтрiснутим, глухим голосом: - Мамо, хоч ви душi не травiть, i так жить не хочеться. Куди ви ото готуєтеся? Скоро їхать треба! Ви що, онiмiли? Настя нестямним поглядом дивилася у вiкно на оббиту целофаном криницю, розквiтлi вишнi, жовтi цяточки кульбаби, на прибитих бiдою бджiл, що шукали воду i падали в траву. - Це ж, мамо, ненадовго. Днiв на п'ять. Я й сам би не пережив, аби надовго, - схвильовано проказав Микола. "Не на п'ять i навiть не на рiк, а навiки", - прокричав у нiй вiщий голос. Настя-Спасителька ще нi разу не помилялася у своїх вiдчуттях, бо мала великий дар, над яким довго, може, вiками, трудилася її щедра полiська природа. Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лiсi. Сидiла на вогкому пеньку й дивилася на далеку просiку глибоко запалими очима. Не бачила й не чула, як її всi шукали, кликали, заглядали в льох, на горище. Не бачила Настя, якi заплаканi очi в сусiдiв, як голосила Саня посеред подвiр'я, як Микола вiдв'язав Рябка, вткнувся лицем у собачу морду й надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услiд машинi. Вона не втiкачка, вона просто стара журавка з перебитим крилом, що вiдстала вiд свого ключа... Її мовби приморозило до того пенька. Сидiла, аж поки споночiло i зiйшов мiсяць. Натикаючись на гiлля, йшла лiсом до села. Бiля крайньої хати стала, прислухалася. Валують собаки, кипить травнева нiч, i заглядає у двори здивований мiсяць. Просто люди сплять, то й не свiтяться вiкна, i вона, Настя-Спасителька, не втекла до лiсу, а збирала там первоцвiт i сон-траву людям на лiки та оце припiзнилася. Ось тому й скрадається до свого двору, щоб нiкого не розбудить. Рябко, зачувши господиню, кинувся прожогом до неї, заскакав, заскавулiв зрадiло. Оперся на стару лапами, лизав їй руки, щоки. Вона теж обняла його й притисла до грудей. Стояли посеред подвiр'я, посеред високої ночi i безмiрної самотностi людина й собака i грiли своїми тiлами цю обезлюднiлу великодню нiч. А потiм зайшли разом до хати. Настя прилягла на лiжку, а собака лежав на пiдлозi. Хтось невидимий гасив по черзi зорi, як свiчки. Коли згасла остання i з небес було знято важку темну попону й одягнуто легку блакитну, взяла Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками i пiшла до церкви. Кричали по дворах пiвнi, яких полишали полiщуки в надiї що скоро повернуться. Настя-Спасителька толочила зловiсну