цю мить Матрос уперся грудьми в мiсток. "Тепер не зiрвусь! Дудки!.." Ще пiвсекунди - i вiн був на мiстку бiля драбинки. Схопився за щаблi i вмить перебрався на дах. - Поганяй! - зареготався вiн i впав на холодну жерсть покрiвлi. Пiд картузом проступило йому щось тепле. В очах потемнiло. Вiн знепритомнiв. А потяг летiв, гукав над нiчними просторами. Хлопцi надаремно чекали в ящику Матроса. Черв'як лютував, лаявся, кляв Матросову нерозважнiсть, як i нерозважнiсть Масликову. В розщiлини до них почав просмоктуватись холодний свiтанок. В цей час Матрос прокинувся на даху вагона й здивованим поглядом обвiв яснi лiхтарi, людей, що метушилися внизу, i камiннi будiвлi вокзалу. Потяг стояв на великiй станцiї. Приїхали? Матрос довго пригадував собi, що трапилось, потiм помацав голову. Картуз десь зсунувся, i його занесло вiтром. На макiвцi ковтун чуба злипся i зашкаруб. Голова трохи болiла, та про неї! Матрос пригадав усе. Маслика немає. I невiдомо, де вiн випав. Коли за кiлька хвилин мандрiвники зустрiлись на столичному вокзалi i Черв'як схопив з радостi Матроса за голову, той слабо ойкнув i вiдтрутив Черв'яка. - Нема Маслика нiде. Хлопцi принишкли, забiгали очима, ховаючи їх один вiд одного. Почулося сопiння й суворе пiдшморгування носами. - От... нещастя... Схотiлось йому... I де вiн випав, чудак? I нiхто не мiг їм сказати, що Маслик через свою нерозважнiсть подорожував "на ресорах" тiльки що кiлька сажнiв на вокзалi, коли рушив потяг i його протягло по землi, доки витримало старе лахмiття його сорочки. Знiвеченого, обдертого його вiдпроваджено до моргу. Хлопцi мовчки, сердито спльовуючи вугiль i протираючи запорошенi очi, посунули в незнайоме мiсто. VI Альоша прокинувся вiд нестерпучої задухи. Вкритий чимось важким, вiн заснув пiсля нападу й тепер не мiг зрозумiти, де вiн є. Скинувши з себе лахмiття, що не давало йому дихати, вiн пiдвiв голову й помiтив, що лежить на пiдлозi майже посеред кiмнати. Нiби хтось змiсив йому тiло пiдборами - так воно йому болiло. Язик розпух i щемiв, i коли вiн поворушив ним, то помiтив, що вiн прикушений i що в ротi є ще солона густа кров. Надаремно вiн силкувався пригадати собi докладно те, що з ним трапилось. Подiї проступали нiби в туманi. Вiн був стратив притомнiсть, але ж вiн знає, що довго кричав, лютував, що в нього були якiсь думки, а тепер їх немає. Тепер знову - туга за Матросом i нiчого бiльше... У помешканнi було тихо i темно - мабуть, це вже нiч. Часом непевна смуга лизне край вiкна - то лiхтар на вулицi, розгойданий вiтром, кидає на будинок клаптi свiтла. Альоша почув чиюсь стриману розмову. - Диви. Встає... - шепотiв один. - Справдi! А що вiн робитиме? - злякано питав другий. - Хто ж його знає. Божевiльнi, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навiть порiзати хотiв усiх. - Ну? Та й що? - Та, звiсно, не вдалося. - Повтiкали? - Нi, чого повтiкали? Ножа не було, а вiн з дрючечком... "Порiжу" - кричить... - То це маємо клопоту... - Чого? Цей не дуже страшний. Вiн ще не дiйшов до точки. - А як дiйде? - стривожено запитав голос. - Ну, як дiйде, то звiсно. Тодi вже все може. Альоша слухав цей шепiт i вiдчував, як йому холонуть пальцi. Здалося, що серце перестало битися. - Це вiн, як почув про Матроса, так вiдразу бах - з ума! - продовжував перший. - Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий. - Звiсно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся. - Ну? - А нуда. Бо я вже ляканий. Менi наплювать. Раптом Альоша все пригадав: Глухий їздив пiзнавати Матроса, а вони всi чекали на нього довго, до самого вечора. Потiм Глухий повернувся й розповiв... Йому стало холодно. Задрiботiли зуби, тоскний бiль здушив йому голову. Альоша намацав свiй матрац i лiг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути таємничого шепоту. Вiн не мiг уже заснути. До ранку йому дзвенiло в вухах i стискалося серце. Встав вiн блiдий, з холодною вогкiстю на чолi, з очима запалими й смутними. Товаришi уникали з ним зустрiчатися. Його вигляд лякав їх, i вони, зiбравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бiк швидкi, тривожнi рухи. Таракан покликав його до себе i, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою. - Тебе доведеться в лiкарню, - сказав вiн до Альошi. - Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цiлий будинок. - Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як i вони. Я нi в чому не винний. На мене тiльки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, - вiдказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, рiзко. Вiн кидав слова просто в лице Таракановi, стоячи перед ним близько, на один ступiнь. В його рухах помiтно було загостренiсть i недоцiльнiсть. Раптом вiн змахував рукою або швидко повертав голову до дверей, нiби хто кликав його. Потому знову повертався до Таракана, i в очах йому з'являлося нетерпiння, наче вiн не переконався, що його нiхто не кличе. Раптом на пiвсловi уривав розмову, застигаючи поглядом на вiкнi або на Тараканових вусах. Таракан вiдпустив його, хитаючи головою, i звелiв хлопцям назирати за ним. Та вiн нiби заспокоївся, нiби сховався в самому собi i нi до кого не говорив нi слова. Щодня перед будинком з'являвся Чорний. Впустивши голову на пiшохiд, вiн обходив будинок кiлька разiв, наче задуманий дозорець, поглядаючи iнодi на ворота своїм червоним, стомленим оком. Часом звiдти летiв камiнь. Чорний, не повернувши голови, вiдскакував на три ступнi вперед чи вбiк, потiм повертався, нюхав i, переконавшися, що то не хлiб i не маслак, який би можна було потримати в зубах, знову вiдходив i поглядав на ворота. Альоша не барився i, як тiльки помiчав його, зараз виходив, i вони брели десь на вiльнi мандри. Iнодi Альошi щастило щось приберегти для Чорного з об'їдкiв. Тодi обидва радiли й довго бродили в доброму настрої. Якби це був ще Матрос, їх було б тодi троє, то й можна б покинути будинок, де так невесело жити... Думати про Матроса для Альошi стало постiйною мукою. Всi прикмети, що їх розповiв Васька Глухий, нiби не говорили, що загинув саме Матрос. А проте сумнiви, страшнi, болючi, не давали йому спокою. Так проходили днi. Небо вже переставало бути прозоро-синiм. Воно обважнiло, спустилося нижче над мiстом i, нiби вкрите пилом i завiяне сiрим туманом, почало пускати на землю непривiтну вогкiсть. Ранки стали холоднi. На бруку довго не висихала вода, а часом починав падати рiзкий дощ, студив холодний морський вiтер. В будинку стало холодно спати. Хлопцi придумували присовувати на нiч матраци щiльно один до одного й спали, грiючись власними спинами. Тiльки Альошин матрац залишався, як i ранiш, одинокий бiля дверей. Одного дня Васька Глухий заявив, що сьогоднi виписують Пувичку. Вiн сам пiшов за ним до лiкарнi, i через кiлька годин вони повернулися до будинку вдвох, веселi й гордi, бо Пувичка тепер мав що розповiдати й чим хвалитися перед товаришами. По-перше, йому зашивали живiт кривою голкою, наче лантух, а вiн потiм пальцями повидирав ниточки, бо вiн не дурень так швидко пiти з лiкарнi. Там вiн спав, як герой, на справжнiм лiжку, укривався ковдрою, їв добрий суп iз бiлими сухарями, потiм рiзну рибу, молоко й iншi пундики, що й не снилися хлопцям у будинку. Пувичка несподiвано з'явився на порозi будинку i постояв хвилинку, доки на нього звернуть увагу. - Ну, ось i ми, - сказав вiн, поглядаючи на товаришiв. - Пу-у-у-вичка! - роздалось по кiмнатi. - Пу-у-вич-ка! Диви, як не репне!.. Вiн стояв тепер, як колись Матрос, заклавши руки в кишенi й граючи спокiйним презирством. -Пошти, - вимовив вiн так, як колись вимовляв Матрос. - А якi тут у вас новини? Потому вiн явився до Таракана й вислухав вiд нього те, що той казав усiм хлопцям, ще як приймав будинок. Цiлий день Пувичка розповiдав хлопцям про своє життя в лiкарнi. Якi вiн там виробляв штуки! Нiхто б того не зробив. Наприклад, вiн завжди збивав собi перев'язку. Через те рана дуже довго не гоїлась. Лiкар навiть загрожував зв'язати йому руки, та Пувичку не злякаєш. Потiм вiн брав у хворих хлiб, i нiхто не мiг його спiймати, взагалi там було багато цiкавого. Хлопцi слухали його з заздрiстю, що одверто горiла їм в очах. У цей час прийшов Альоша. Пувичка помiтив його в дверях i зупинився на пiвсловi. Якусь мить усi з цiкавiстю дивилися на них, чекаючи, що буде. Потiм Пувичка цвiркнув крiзь зуби: - Здоров. Чого дивишся? Не пiзнав, може? Альоша нiчого не вiдповiв, нiби не чув привiтання. Вiн пройшов у свiй куток. Сiв на Матросову скриньку. Пувичка зморщив носа. - Припадушне... Ще й мовчить. Зануда. Альоша дивився в вiкно, нiби це не до нього. Вид йому був блiдий i надто спокiйний. В очах горiла нiма рiшучiсть: хай там що, вiн не скаже нi слова. Пувичка пiдiйшов, став до нього боком i подивився через плече. Альоша витримав той погляд, навiть куточки губ рухнулись з презирством. Це сталося несподiвано i всiх дуже вразило. Пувичка почервонiв; щоб заховати нiяковiсть, вiн кинувся до свого картуза, дiстав звiдти недокурок i встромив собi в зуби. - В кого є сiрники? - голосно запитав вiн. - У мене є, - сказав Васька Глухий. Але Пувичка не чекав, що сiрники знайдуться, i не знав тепер, що робити, бо закурити в кiмнатi вiн боявся. - Або нi, хай пiзнiш, бо я недавно курив, - сказав вiн, ховаючи недокурка. Посмiшка знов пробiгла по Альошиних губах. Та Пувичка вже одвернувся, не бачив її. Вiн пробурмотiв погрози на адресу свого ворога i стис свої тонкi, синюшнi губи. ...Таракан завiв моду самому дзвонити на нiч. В коридорi вже чутно було його кроки. Ось вiн узяв у руки дзвоника. Залiзний язичок ударився об глуху мiдь, затиснуту в його пальцях. VII Проходив час, i вже всi побачили, що Пувичка не може помститися на Альошi так рiшуче й смiливо, як з ним самим зробив Матрос. Завбудинку одного разу звiв їх обох у себе в кiмнатi. Що вiн казав їм, нiкому не вiдомо, але помирити Альошу з Пувичкою Таракановi не пощастило. Альоша не звертав, здавалося, на Пувичку нiякої уваги, все десь бродив, iнодi навiть запiзнювався на навчання, що почав заводити в будинку Таракан. За це Альошу не раз карано, i це було єдиною втiхою для Пувички. Був кiнець холодної осенi. Першi снiжинки падали на мокрi тротуари, на темний брук i, впавши безсило й кволо, як чиїсь марнi надiї, розтавали пiд ногами похмурих горожан. Одлетiла давно золота свiжiсть листопаду, потемнiли мури будинкiв, i вже вкривалися вночi сивизною голi вiти дерев. Море пiд сильним вiтром шумiло збурено й чорно. Вечiрнi лiхтарi гойдалися на дротах фантастичними бiльмами, кинутими в слизоту, у вогкiсть туману. Таракана не було в будинку. Кудись вiн пiшов того вечора, залишивши догляд за хлопцями на стару служницю. Хлопцi нудилися, не знаходячи розваги i не знаючи, куди себе подiти. Тодi Пувичка пiдiйшов до Альошi й сказав, пiдморгуючи до товаришiв: - Хундожник, кажуть, що ти вмiєш приставлять малахольного. Ану, покажи... Альоша бликнув на нього, тривожно змахнувши вiями. - Покажи, а то я не бачив. Мабуть, дуже iнтересно, - продовжував Пувичка. - Кажуть, що ти аж пiну пускаєш. От я так i не вмiю. Альоша глянув на хлопцiв. Вони дивились на нього трохи злякано, але разом iз тим у їхнiх очах горiла неприхована цiкавiсть. Якби зараз Пувичцi не вдався його намiр, вони були б дуже незадоволенi. Пувичка вiдчув цю нiму пiдтримку товаришiв i пiдiйшов ще ближче до Альошi, обдаючи його нахабним, зневажливим поглядом. Вiн знову, ще раз i, може, востаннє, ставив на карту свiй авторитет. До цього часу йому не щастило поглумитися над своїм ворогом, бо всi його штуки Альоша зустрiчав презирливою посмiшкою i тим тiльки сердив Пувичку. Хлопцi почали вже були навiть поважати Альошу за цей спокiй. Та на цей раз їм було дуже нудно сидiти без розваги. Вони радi були, не втручаючись до справи, побачити ще раз змагання мiж Пувичкою та художником. Пувичка здвигнув лiктем, зачепивши Альошу по головi. - Ну... Починай... Пускай слину. Почекайте, вiн так iз копита не може. Йому треба подумати. Ось вiн подумає, як краще, а тодi вже напевне впаде на пiдлогу й почне гатити головою. О, о!.. Дивiться, вже починають сiпатись губи. - Не лiзь! - крикнув Альоша. - Губи вже сiпаються... Нiздрi пiдскакують... Дивiться, дивiться! Якi очi!.. Мабуть, зараз вони полопаються, бо вже понапинались, дивiться, як... О! Побiлiв... Нi, посинiв... Зараз починається приставлєнiє... Розiйдись, публiка. Хундожник Альоша Мамалига танцюватиме... Ги-ги!.. Пувичка сам тремтiв з напруження. Йому до муки хотiлося, щоб Альоша впав i забився головою об пiдлогу. Вiн кричав, а сам вiдчував, що може зараз заплакати, як тiльки з Альошею нiчого не станеться. Вiн би вдарив його, вчепився б йому нiгтями в очi, але гра мусить iти iнакше. Хлопцi не хотять, щоб вiн ударив його. Треба тiльки роздратувати, щоб Альоша впав, щоб валявся на пiдлозi, а вiн, Пувичка, щоб залишився над ним, вiдштовхнув вiд себе ногою i пiшов би вiд нього геть. - Ну, починай же! - крикнув не своїм голосом Пувичка. - Починай, падучка малахольна! Зараз починай!.. Альоша схопився на ноги i, не тямлячи себе з гнiву, кусаючи губи з образи й зненавистi, плюнув в обличчя Пувичцi шмат слини, забарвленої кров'ю. - На! Ось! На... Ворюга... Вуркаган!.. Хлопцi, що вже горiли, зачарованi вогнем диких пристрастей, здригнули з несподiваного реготу. - О-го-го!.. А що!.. Пувичка остовпiв. Вiн навiть не витер обличчя: заверещав i кинувся на Альошу. Вони сплелися голими руками. На них злiтало шмаття їхньої одежi. Жагучим клубком покотились обоє на пiдлогу, в хрипiннi й корчах ударились об дверi, пересунулися в коридор, не випускаючи з пальцiв горлянок i чубiв. Юрба хлопцiв ревла, свистiла з захоплення. Пувичка вдарив плечем у надвiрнi дверi. Вiтер i вогкий пронизливий снiг увiрвалися в помешкання. Пувичка штовхнув Альошу на вулицю. В ту мить тремтяча постать собаки вирвалася з-пiд ворiт i кинулась на Пувичку з голодним гарчанням. Всi зупинилися. Пувичка з жахом вiдскочив до будинку. За ним усi шугнули в коридор. Грюкнули дверi. Замкнулися. Тодi Альоша схопив якийсь дрючок i почав з неймовiрними зойками бити в дверi. Але з коридора почувся тiльки тупiт нiг. Хлопцi злякано побiгли в помешкання. Альоша вибiг на вулицю. Зiбравши всi сили, став бити у вiкна. Скло посипалось йому на руки. Але вiн не помiчав нi болю, нi кровi. Дрючок несамовито злiтав над його головою, нiби цiлком заволодiвши скрюченими руками, що слухняно рухалися разом i з ним. Альоша дiставав якусь невимовну, страшну насолоду. Нарештi вiн махнув востаннє заюшеними руками, заточився, упав пiд заломом вiкна. Сили зрадили його. Вiн захарчав, розколупуючи пальцями жорсткий вапняк, заскреготiв зубами й забився головою об тротуар. Тiло йому зводили корчi. Очi застигли пiд лобом, нацiлившись бiлими цятками в холодну пустелю ночi. Чорний заскавчав над ним i завив. В такому станi знайшов його перехожий. Вiн зупинився над незвичайною картиною: хлопець на тротуарi з мукою безумства на обличчi, i в його скривавлених пальцях - порване мокре вухо собаки, що схилила йому на груди свою голову. Перехожий покликав мiлiцiонера. Пувичка крикнув у вiкно, коли зiбралась юрба i пiдiйшов мiлiцiонер, що цей хлопець божевiльний, бо ось що вiн наробив, i що вони боятимуться, коли вiн лежатиме тут пiд вiкном. Тодi мiлiцiонер, збентежений такою незвичайною пригодою, взяв Альошу на руки, закутав його в свою шинелю i, сiвши на вiзника, сказав адресу будинку на передмiстi. Вiзник рушив, перехожi розiйшлися, похитуючи головами, а собака побiг за дрожками, зазираючи на мiлiцiонера. Пувичка висунув голову в розбиту шибку. Стежив за мiлiцiонером. - Повезли до божевiльнi, - сказав вiн хлопцям, почувши адресу. - А що, не казав я, що вiн не при своїх? Хлопцi погодились мовчки, вицокуючи зубами з жаху та з холоду, що вривався в розбитi вiкна. Пройшло довгих двi години. Нiхто не порушив тишi. Нарештi повернувся Таракан. Вiн увiйшов до помешкання разом iз служницею, що схвильовано розповiдала йому про неприєм'нi подiї цього вечора. Став посеред кiмнати i злякано обводив очима сiрi купки хлопцiв, що, скулившись пiд стiною, мовчки чекали на розправу. - Що ви наробили? - нарештi запитав вiн. - Де Альоша? Пувичко, це ти наробив. Вiдповiдай менi зараз! Пувичка поворухнувся в своєму кутку. Муркнув: - Альошка тронувся. Побив вiкна. Словом, iз ним неблагополушно. Одвезли в лiкарню. - Хто одвiз? Бандит ти! - Мiлiцiя. На вулицi схопили й повезли. - Куди повезли? - Мабуть, у жовтий дiм. Бо туди, на слободу... Завбудинку схопився за голову. - Нещасний хлопець! Я вже думав вiддати його до школи. От нещастя! Затуляйте вiкна старими матрацами, - звернувся вiн до служницi. - Завтра поїду в лiкарню, хоч довiдаюсь, що йому сталося. Спати! Щоб менi було тихо! Вiн вийшов у коридор i подзвонив. Хлопцi з якоюсь полегкiстю почали вмощуватися на нiч. VIII Мiлiцiонер привiз Альошу до тихого будинку, що стояв у темнiм оголенiм саду, оточений камiнним парканом. - Де це ми? - спитав нарештi Альоша, опритомнiвши вiд холоду. Мiлiцiонер, не випускаючи його, пiдiйшов до ворiт i став бити ногою в темне коване залiзо. - Нiчого, - говорив вiн до Альошi, - ти не бiйся. Тут буде добре i тепло, i все. Ти чий? - Я з будинку. Куди ви мене ведете? Пустiть! Я не знаю, де це я. Пустiть... Мiлiцiонер похитав головою, притиснув його до себе й знову загримiв у ворота. Залiзо глухо стогнало, здригаючи пiд ударами його чобота. Нарештi вийшов з лiхтарем бородатий чоловiк. Попихкуючи люлькою, вiн дуже весело запитав: - Кого тут носять чорти в таку пору? - i став одмикати хвiртку. - Приймiть хворого, - коротко вiдповiв мiлiцiонер. Альоша вп'явся йому в шинелю. - Не пiду! - закричав вiн з одчаєм. - Не пiду. Я не хворий! Пувичка нарошне дражнить мене. Але дужi руки чергового санiтара вже тримали його. Незнайоме обличчя схилилось над ним, промовляючи спокiйно i байдуже: - Ну, годi. Цить! Ходiм, ляжеш спати. - I вiн повiв його мiж нiчних корпусiв лiкарнi. Десь глухо зачинились ворота. За ними бився й розпачливо гавкав собака: йому не вдалося проскочити в двiр. Залишившись на вулицi, вiн безпорадно кликав свого приятеля й шкрябався в залiзнi ворота. В холодних деревах шумiв нiчний вiтер, розгойдуючи вогке тяжке гiлляччя. Скупий лiхтарик над дальнiм корпусом прийомного покою блимав непевно й тоскно. Альоша тремтiв, намагався закутати груди рештками сорочки, що звисала йому з плечей. Санiтар мовчки увiв його в кiмнату. Викликав чергового лiкаря. Все попливло перед очима. Теплiнь нечутно полилася в Альошине тiло, сковуючи його незримим ланцюгом, приємно тяжким, непоборним. Здавалося, що вона точилася з очей i з бороди лiкаря, що пiдiйшов до нього, взяв його за руку i, питаючи про щось санiтара, другою рукою скидав з Альошi лахмiття. Ще хвилина - i Альоша вiдчув, що вiн зникає в цих темних лiкаревих очах, вони втягують його в себе нечутно, їхня глибiнь невблаганно сходиться над його головою, i весь вiн поринає, немов у воду. Вiн щось намагався вiдповiсти лiкаревi. Той шелестiв над ним бородою. Але слова не слухали його, спинялися десь у грудях, забиваючи дихання легким i теплим попелом. Потому справжня вода зiйшлася над ним, вiн бився об якiсь бiлi гладенькi мури, а цупкi санiтаровi руки тримали його, намагаючись утопити в тiй теплiй водi. Далi все зникло. Його кудись понесли i вкинули в безодню, на днi якої ворушилась пiвтемрява, стогнали страхiття. Все зникло. Нарештi вiн прокинувся. Дикий регiт падав на нього бухнатим, наче порожнiм всерединi, камiнням. Альоша розплющив очi. В загратоване вiкно цiдився ранок синювато-блiдою пiною. Перед очима стояла висока стiна, знизу сiра, а вище бiляста. До стiни прихилившись, стояв розiп'ятий. Потрясаючи животом, вiн реготався до нестями, а його очi непорушно дивилися на Альошу. Холодний жах пiдвiв Альошу на лiжку. Вiн схопився руками за бильця. Тодi розiп'ятий вiдхилився вiд стiни i, озираючись навколо, швидко, злякано перебiг мiж рядами лiжок i сховався десь у кутку. Альоша хотiв простежити за ним, але в цю мить вiн помiтив, що з двох протилежних куткiв на нього дивляться чиїсь стурбованi очi, блискаючи загрозливо й тривожно. Потому пiдвелися, пiшли по кiмнатi, заспiвали ще якiсь жовтi обличчя, з чудними, безглуздими посмiшками, з хитро примруженими очима й зведеними над мокрим лобом бровами. Якийсь печальний дiдок пiдiйшов до його лiжка, постояв довго, мовчазний i засмучений, соромливо поворушив пальцями, закриваючи на грудях довге рудувате волосся, i вiдiйшов, не сказавши нi слова. В куточку вiн присiв, пiдiгнув колiна, став креслити навколо себе пальцем, намагаючись пеленою сорочки закрити вiд усiх те, що вiн робив. Але це не вдавалося йому, бо через його плече зазирав високий похмурий чоловiк i швидко чиркав i собi щось олiвцем на паперi, що його вiн добував iз ремiнної торбинки. Та торбинка висiла йому через плече на старому вузлуватому мотузочку. Дiдок раптом пiдвiв голову, помiтивши чоловiка, швидко затер рукою те, що вiн нiби накреслив перед собою. А чоловiк зробив вигляд, нiби йому зовсiм байдуже. Склав у торбинку папери i вiдiйшов у другий бiк. Дiдок почекав, посидiв i знову почав креслити. Чоловiк знову почав наближатись... Далi звiдкись долинув тужливий крик. Альоша обернувся. Побачив дверi, а за ними кiмнати, такi самi довгi й заставленi лiжками. I звiдти линуло якесь невиразне голосiння. Помешкання наповнилось людьми, що подiбних до них вiн нiколи не бачив. Вони кружляли перед ним, нiби в страшному снi, сповнювали помешкання лементом, тьмарили його брудом своєї подраної бiлизни, перекривленими рисами облич, сiрим кольором губiв, безнадiйним бликанням очей. Альоша загубив дiдка i чоловiка з торбинкою. Все злилося в нечуваний ярмарок безумства. Заслiплений непевними iдеями розум блукав тут страшними манiвцями, сiючи навколо пiдозрiння, самохвальство або жах воскової байдужностi. Мiж того ярмарку яскраво вирiзувалась постать огрядного чоловiка з закоченими по лiктi рукавами. Пiдiбравши поли довгого халата, вiн переходив з однiєї кiмнати до другої i з таємничим виглядом сповiщав усiх, що вiн нарештi має своє пiдприємство i продає на ньому тисячу пудiв м'яса щоденно. Вiн пiдiйшов до Альошi. Пiдперезаний рушником живiт звисав йому двома лантухами. Синя шкiра напиналась над вилицями, а в очах горiло безнадiйне самовдоволення. - Тисячу пудiв м'яса, як вам здається? - запитав вiн Альошу. - Не забудьте, самої яловичини. Сьогоднi я одержую партiю свiжих сортiв. Продаж буде не менше як три тисячi пудiв... Вiн нахилив до Альошi своє обличчя й пiдняв угору тремтячу руку, на якiй проступили сироти. Альоша закричав, зiскочив iз лiжка, хотiв бiгти. - Куди ти? - почув вiн .чийсь спокiйний голос. - Не бiйся, вiн не зачепить... Перед ним стояв санiтар, придивлявся до нього уважно, гостро. Вiн узяв Альошу за руку. Злегка затримав його. О десятiй ранку в палату увiйшов лiкар. Це був не той лiкар, що його вчора нiби ввi снi бачив Альоша. Цей був у звичайнiй одежi, не мав на собi бiлого халата, лице мав голене; з крутого чола звисало йому двоє широких чорних крил. Його нiс, подiбний до пташиного, мав на собi окуляри, що нагадували теж пару крил; синюватi, скривленi набiк, вони сходилися над носом у чорну випнуту пружину, готовi щохвилини розправитися й замахати у повiтрi. Крiзь них проступали холодним супокiйним блиском вузенькi сiрi очi. Заклавши руки за спину, лiкар стояв коло дверей, бiгаючи по палатi цими сталевими скiсками очей. Вiн зупиняв їх на обличчi кожного хворого на одну коротку мить, i те обличчя, нiби врiзане сталлю, розходилось вiд цього погляду в безглузду посмiшку або хмурнiло ще бiльше, перетинаючись тiнню зненавистi. Iншi ж залишались непорушнi й тихi, їхнi вирази свiдчили, що вони не помiчають нiкого навколо себе, перебуваючи за далекими гранями, в туманi iрреального. Одну хвилину лiкар вдивлявся у цi восковi риси каталептикiв, потiм рвучкими кроками пройшов у другу палату, а за ним, вигукуючи, виробляючи мармизи, посунуло кiлька неспокiйних манiякiв. Вiн приймав вiд них скарги й вислуховував погрози. Потiм вiн повернувся: сказав санiтаровi привести Альошу до кабiнету. Альоша увiйшов у чисту i тиху кiмнату, пахучу вiд цигарок i озону, що постiйно стояв тут вiд електричних розрядiв. Дивовижнi приладдя падали йому в очi темним блиском. Iз високих шаф виступали тiснi колони книг, тяжкi в своїй неймовiрнiй кiлькостi. Лiкар сидiв бiля столу, поклавши на зелене поле блiдi, непорушнi пальцi. Санiтар пiдвiв до нього Альошу. - Здрастуй, - тихо сказав лiкар. - Сiдай тут, на стiлець. Як тебе звуть, звiдки ти? Альоша назвав своє iм'я, сказав, що вiн був у будинку. - А чого ж ти тут? - Мене привезли. - Хто? Навiщо тебе привезли? - Не знаю. Я не хотiв. Пувичка допiкає мене за Матроса. Ми з ним побилися, а вiн викинув мене надвiр. Потiм мене привезли сюди. За ворiтьми залишився собака... Чорний... Пустiть мене... Голос йому затремтiв. Вiн вiдчув, що йому пiдкочується до горла неможливо гарячий клубок. - Пустiть... - Ти хочеш повернутися в будинок? - Нi, я не хочу туди... Тiльки пустiть... - А куди ти пiдеш? - Не знаю. Я подивлюся. Кудись та пiду... - Так-с... Лiкар помовчав, потiм запитав раптом: - Де це ти порiзав руки? Перед тим вiн уже мав розмову з завбудинку. Той розповiв йому про обидва напади, що трапились з Альошею. Альоша глянув на свої руки, перевiв на лiкаря здивований погляд. - Це, мабуть, як бився з Пувичкою. - А хто бив вiкна? Альоша незрозумiле вiдкрив очi, намагаючись щось пригадати. На обличчi йому вiдбилося глибоке, напружене зусилля. До серця пiдступила невловима туга. Здавалося, що вона густiшає, заповнює груди, як хмара, i ще хвилинка - i вона впаде, осяде дощем. Тодi стане вiдразу легше. Але для цього треба щось пригадати... Вiн зсунув брови, кинув на лiкаря погляд, в якому була i нiяковiсть, терпка, болюча, i благання, i мука. - Вiкна? Вiдпустiть мене... Вiн одвернувся, потiм, схлипнувши на повнi груди, зарцдав несподiвано, сильно, здригаючись всiм тiлом. - Я вилiпив iз глини чорта. Пувичка вкрав його, а вiн був Матросiв... - промовляв вiн крiзь гiрку й пекучу зливу слiз. - Чорт був Матросiв. Я йому сам подарував. Тодi Матрос посварився з Пувичкою i вдарив його ножиком, а сам утiк... Васька Глухий каже, що то його... з-пiд... потяга... Ридання змiшали йому слова. Лiкар нахилився над ним, уловлюючи жагучi уривки iнтонацiй. - Кого? Що з-пiд потяга?.. Заспокойся... Кого з-пiд потяга?.. - Матроса... - Ага, ти думаєш, що Матрос убився? - Атож... Васька каже... Лiкар блиснув очима, вловивши одну думку з цього вихору iдей, що розривав Альошин мозок. I вiн зробив з неї зброю. - Неправда! Васька зовсiм не знає, чи то був Матрос, чи нi. Я думаю, що то був не Матрос. Ти дурно плачеш. Альоша замовк. Очi ще горiли, та вже були сухi, нiби сором висушив сльози. Це вперше вiн заплакав... Вiн не плакав навiть тодi, коли не стало Матроса. I тепер не знав, як це сталося. - Може, ти розкажеш, що ти робив у будинку, де ти був ранiше? - згодом запитав лiкар. Альоша мовчав. Бiльше вiн нiчого не хотiв, не мiг розповiдати. Як його не хотять звiдси випустити, то хай хоч пустять у двiр собаку. Чорного собаку, що за ворiтьми. Лiкар пообiцяв йому, що собаку впустять. - А тепер дивись сюди. Так. Чудово. Поклади сюди ногу. Дай менi твою руку. Все прекрасно. Лiкар швидко глянув в Альошинi очi, затулив потiм рукою одне з них i стежив, як поширюється чоловiчок другого. Реакцiя цiлком задовольнила його. Вiн спробував на акомодацiю i конвергенцiю. Чудово. Тодi вiн вийняв з кишенi блискучий молоточок i стукнув Альошу по колiну. Нога стрибнула вгору. А лiва? О, лiва також не гiрше. Рефлекси не залишають бажати кращого. Ну, звичайно, тут годi шукати патологiчних. Бабинськнй, Опенгейм, Росолiмо - все це вiдразу одпало. - Альошо, ти зовсiм молодець i можеш не плакати. Стривай, отак що я роблю? - Ой, колете! - здригнув Альоша. - От i прекрасно. Не подобається? Ну, йди. Коли санiтар пiдiйшов до Альошi, щоб одвести в палату, вiн раптом вишкiрився на лiкаря. - Не пiду! Там страшно... - Нi, нi, ти не будеш там, - заспокоїв лiкар. - Ти будеш в iншiй кiмнатi, де зовсiм спокiйно. Ми тебе швидко пустимо, отже, ти не турбуйся i нiчого не бiйся. Одведiть у п'яту, - звернувся вiн до санiтара. Коли той вивiв Альошу, лiкар забiгав по кабiнету рвучкими кроками. Потiм став i покрутив сердито головою. - Знервоване до краю... Що за напад?.. Сестро! - покликав вiн. - Просстежте за цим хлопцем! Вiн буде в палатi для епiлептикiв. Не спускати з очей. Першi днi, сповненi тривоги, i ночi з страшними снами пройшли. Альоша жив у п'ятiй палатi i вже почав звикати до цих людей, що були з ним. Це буди нiби звичайнi люди, i лише кожний iз них мав якусь чудну вдачу. Їх було в цiй комнатi шiсть чоловiк. Альошi дали лiжко ближче до вiкна. Вiн лiг i до вечора пролежав мовчазний, нiби прибитий усiм тим, що трапилося в його життi за останнiй час. В дальшi днi вiн нiби заспокоївся. Став придивлятися до своїх сусiдiв. Ближчий до нього був лiтнiй уже чоловiк, надзвичайно чепурнiй i дуже в'їдливий. Його звали Степан Iванович. Нiкому не дозволяв вiн близько пiдiйти до свого лiжка або щось зачепити з його речей.. Коли Альоша торкнувся був випадково до його ковдри, вiн довго потiм її обтрушував, мимрiв щось собi под нiс про те, що нiяк не можна оберегтися: кожне тобi робить шкоду, нiби Альоша вчинив йому справдiвелику прикрiсть. Про це вiн говорив мало не цiлий день. Решта, що були в кiмнатi, нудилися його дрiб'язковими скаргами, але вiн не вгавав i, не задовольнившись з того, сiдав зрештою на своєму лiжку, дiставав паперу й починав писати лiкаревi довгу скаргу на всiх, що його не поважають й не бережут його спокою. Потому вiн перечитував своє писання другому сусiдовi. Це був сухий, як трiска, високий чоловiк, з неспокiйним рухливим обличчям, на якому щохвилини вiдбивався вираз загадковостi й глибокого страждання. Кiлька разiв на день вiн заявляв, що тяжчого вiд нього хворого не можна навiть уявити. Раптом вiн запевняв, що йому зовсiм перегорiло серце, що вiн починає слiпнути або що перестає чути будь-якi звуки чи розмови сусiдiв. Коли й на це не звертали уваги, то вiн заломлював руки за шию, вiдходив i довго стояв з виразом людини глибоко ображеної, незрозумiлої та нещасливої. Степан Iванович звав його паном технiком i ставився до нього дуже запобiгливо, поштиво та солодко. Вiн щохвилини радий був потиснути йому руку, зазирав йому в вiчi, нiби з захопленням, посмiхався вiддано i навiть кланявся йому. "Пане технiку, ви людина справдi розумна, ви вчена людина, ваш розум не те, що їхнiй або мiй. Я що? Так собi - темний чоловiк. Правда, я вже зовсiм видужую. Останнiй напад був страшенно легкий. Навiть дивно, до чого легкий. Я зовсiм його не помiтив. Але чому ж все-таки така несправедливiсть? Невже не можна зрозумiти, що це ображає мою гiднiсть? Як кожне буде зачiпати мої речi, то що ж iз цього буде? Я ж нiчиїх не зачiпаю. Я навiть -не доторкнусь нi до чого. Прошу й мене не зачiпати. Вислухайте, пане технiку, я про все написав лiкаревi. Ви людина надзвичайно розумна, я поважаю вас. Ось я про все пишу". Так Степан Iванович годинами виявляв свою пошану до технiка, що знаходив у ньому в свою чергу спiвчуття до своєї хвороби й розпалював щоразу бiльшi бажання ще бiльшого спiвчуття. Технiка звали Курочкою, але Степан Iванович нiколи так не говорив. З поваги до нього вiн звав його паном технiком або навiть iнженером. А втiм, коли приходив у палату лiкар, Степан Iванович зраджував пана технiка i починав ще бiльше розсипатись перед лiкарем. Решту хворих вiн вважав за нижчих вiд себе i тому ставився до них зневажливо, завжди ображався i радий був сперечатися з кожним через найменшу дрiбницю. За кiлька тижнiв Альоша не мiг уже дивитись на Степана Iвановича. Вiн почав тiкати вiд нього в коридор, де йому дозволено було гуляти, скiльки вiн хоче, i цiлими днями бродив вiн самiтний цим безкiнцевим коридором. Низький, цементований знизу й запнутий згори тяжкими арками, сивими вiд часу й пiвмороку, цей коридор нагадував давнi часи середньовiччя, коли дiм для духовнохворих був для них i вiчною в'язницею, де хворих приковували цепами до холодних слизьких мурiв i гнали з них злого духа катуваннями i тортурами. Генiй смiливого француза Пiнеля, здавалось, зовсiм не пролiтав цим коридором, хоч уся лiкарня була кращим зразком того, що досягли люди до цього часу, i найкультурнiшi лiкарi вiддавали тут свiй розум i серце тим, чиї серця i чий розум залишили в життi межi реального. Озброєнi найтоншими знаряддями науки, цi самовiдданi люди серед страшних картин безумства жили лише тими радощами, коли їм щастило повернути хоч небагатьом iз хворих найбiльше свiтло життя - свiтло розуму. В цьо'му будинку стояв постiйний, невгаваний гул. Пересиченi маячiнням, мешканцi його наповнювали кiмнати надпоривними й дикими, печальними й беззмiстовними вигуками; удари їхнiх кулакiв у дверi линули в коридор i завмирали в його глухiй порожнечi. Альошу не лякав уже цей гул. Вiн пiдходив iнодi до дверей паралiтикiв, щоб послухати феєричнi пророцтва високого парубка, що, блискаючи потьмареним поглядом, виголошував себе за Магомета i кликав людей до праведного життя. В другiй палатi шизофренiчний юнак розпалено декламував свої поезiї iз безумздою радiстю сповiщав усiх, що в нього закохана велика артистка, свiтова красуня й перша жiнка на свiтi; отруєна коханням до нього, вона надаремне шукає з ним побачення. Вiн вирiшив непохитно зберiгати свою незайманiсть... В тiй палатi, де був Альошин знайомий дiдок, вiдбувалися якiсь надзвичайнi подiї. Альоша помiчав це з того, що лiкар часто забiгав туди, там завжди вартувало кiлька санiтарiв, i дверi палати було завжди найщiльнiше замкнено. В тi години, коли хворих пускали в коридор на прогулянку, Альоша не зустрiчав дiдка. Тiльки другий, високий i похмурий, що викрадав у дiда його таємнi рисунки, бродив iз своєю ремiнною торбинкою, притискаючи її до впалих грудей. Що робиться з дiдом, Альоша надаремно старався вгадати. В свою палату Альоша з'являвся тiльки на їжу та потiм увечерi, коли треба було вкладатися спати. Вiн уникав тепер i технiка, що почав вимагати вiд нього спiвчуття до себе i лякав його брехливими вигадками, нiби йому висохла печiнка й починають вiдпадати ноги. Альоша зненавидiв їх. Вiн, нарештi, випросив у лiкаря дозвiл виходити не тiльки в коридор, ба навiть надвiр. Таємна тривога мучила його вдень i вночi: де Чорний? Чи його пустили в двiр, чи вiн десь пропадає попiд холодними ворiтьми, звiдки його женуть камiнням. Яка ж нестримна радiсть опанувала його, коли вiн одного дня, закутаний в довгий сiрий халат, вийшов надвiр! На широких пустельних дорiжках саду лежала чиста зима. Повiтря було синє вiд морозу i сонця. Альоша вiдчув, як у шкiру йому впинаються гострi голочки. Вiн побiг мiж довгими будiвлями в кiнець двору, звiдки було чутно стук сокири й пахощi кухнi. Собака вихопився невiдомо звiдки, ударився головою в Альошинi колiна, затремтiв з радостi, а його впалi боки ще дужче дрижали з холоду. Вiд того разу Альоша хоч на хвилину виходив щодня надвiр. Санiтари й вартовий бiля ворiт уже звикли до нього й дивувалися мiж собою, навiщо його тримають тут, у лiкарнi. Собаку гнали з двору, одначе не били, i вiн щоразу придумував якось знову перебратися через камiнний паркан i бродив порожнiми дорiжками саду, а iнодi лягав десь пiд деревом чи пiд затишною стiною i чуйно дрiмав довгими годинами. Так день за днем проходив час. Одного разу, гуляючи надворi, Альоша натрапив на одну рiч, над якою вiн опинився, мов зачарований. Пiд стiною маленького будиночка, де жив доглядач двору, в куточку бiля паркану лежав присипаний снiгом невеличкий горбик звичайної глини. Рудий вершечок його, пригрiтий сонцем, витикався з-пiд снiгу вогкою лисиною. Альоша, надибавши цей горбик випадково, став над ним, затремтiвши з хвилювання. Вiн озирнувся навколо й швидко припав до глини, намагаючись вколупати її своїми задубiлими пальцями. Та це нелегко було зробити. Серце йому забилося швидко й гаряче. Коли б дозволили скористуватися з цього скарбу! Скiльки штучок можна було б наробити... Як це хороше сталося, що його сюди привезли. Тiльки в кого ж спитати? Де можна буде притулитися, щоб розпочати роботу? Альоша забув за все, присiвши над горбком i охопивши руками його холодну макiвку. А з вiкна за ним стежили пильнi очi. За хвилинку санiтар уже був над ним. Ухопивши його за руки, вiн принiс його до лiкаревого кабiнету. - В чiм рiч? - запитав лiкар. - Хлопець... надворi... - зашепотiв санiтар, розповiдаючи про цей випадок. Альоша пiдiйшов ближче i, пiдвiвши очi на лiкарiв нiс, заговорив швидко, хвилюючись: - Там глина... там її дуже багато. Якщо я вiзьму трохи, то її не позначиться. А я робив би з неї такi штучки! Однаково ж я дурно гуляю... Нехай менi дадуть хоч трохи... Лiкар подивився на нього пильно, серйозно, потiм лагiдно посмiхнувся. - Чого ж ти хвилюєшся? Якщо хочеш, можна було б дати. А тiльки я вже збирався був пустити тебе назад... у будинок. - Пустити? Як пустити?.. Я не пiду. - Ну, як же ти не пiдеш, коли ми тебе випишемо звiдси та й уже. Ти собi здоровий хлопець, нiчого тобi не робиться, йди в будинок. Ми ж не можемо тримати в себе здорових хлопцiв. - Так я не хочу в будинок. А зараз зима. Куди я пiду? В будинок я не пiду. - Це вже як знаєш. А куди ж ти пiдеш? - Нiкуди. Як буде тепло, тодi пiду собi кудись... А тепер не пiду... Не виписуйте!.. Менi голова болить... Вiн зашарiвся вiд того, що сказав неправду. Лiкар похитав головою, знову посмiхнувся. - Ах ти ж симулянт... Ну, дайте йому глини. Принесiть, хай покаже, що вiн умiє зробити. Альоша вийшов iз кабiнету щасливий. Вiн прилаштувався в коридорi на лутцi, подалi вiд своєї палати, i з того дня його життя пiшло повною рiкою захоплення в працi. Зрання залишав вiн свою палату. Степан Iванович останнiми днями перебув кiлька нових нападiв i ставав уже зовсiм неможливим сусiдою. Цiлими днями писав вiн новi безкiнцевi скарги лiкаревi, вимальовуючи довго й педантично кожну лiтеру. Його олiвець наче прилипав до кожного слова, i вiн без кiнця совав ним на одному мiсцi. Лiтери роздувалися й пухли, доки олiвець нерiшуче пересувався на нове мiсце, щоб часом i на ньому почати ту саму фразу, яку допiру вiн був уже кiнчив. Потому Степан Iванович брав акварель i пензлi й починав оздоблювати свої листи якимись чудними малюнками. Дрiбна одноманiтнiсть його роботи набридла Альошi. Вiн ставився до неї з презирством, яке старався заховувати в собi. Сам вiн почав лiпити велику групу Лаокоона - людей i гадюк, що сповивають їм плечi, ноги й шиї, - так як вiн бачив у мiстi, на майданi зеленого скверика, перед будинком Червоної Армiї. Деталей вiн не мiг зберегти в своїй пам'ятi. Лишилось тiльки саме велике глибоке враження, внутрiшнiй хвилюючий змiст тiєї групи. I вiн вiддався в роботi стiльки ж i спогадам, скiльки iнтуїцiї. Пiд його пальцями народжувались дивовижнi голови, сповненi страждання й могутньої скорботи, народжувались груди, в якi впиналися жала гадюк. За кiлька день до їхньої палати привели ще одного хворого. Це був блiдий юнак рокiв вiсiмнадцяти, з жовтими, майже прозорими вухами, з губами, наче з тонкого папiрусу, пiд яким проступав кривавий сiк. Глибокi блакитнi очi юнака блищали тоскно, а хвилинами - екзальтоване. Звали його Роман. Одного разу Роман пiдiйшов до Альошi iнечутно, коли той захоплено працював над третьою постаттю своєї групи. - Що це ти робиш? - спитав вiн. Альоша стрепенувся з несподiванки. Обернувшись, вiн побачив Романа