й посмiхнувся до нього дружньо. Роман мав уже кращий вигляд, наче тяжкий сон почав сходити з його обличчя. - Та... ось... цю штуку... - нiяково сказав Альоща. - Виходить чи нi? Роман махнув головою. Очi йому блиснули. - Виходить! А я вмiю малювати. - Ану покажи. - Сьогоднi лiкар дасть менi фарби, а то Степан Iванович не дає й торкнутись до своїх. Тодi побачиш. - А ти давно вмiєш? - Я? Хто його знає. Роман замислився, нiби хотiв щось пригадати. Потiм сiв бiля вiкна i став дивитись на Альошину працю. - Не знаю... А можна менi дивитись? - спитав вiн за кiлька хвилин. - Дивись. Тiльки не питай нiчого, аж поки не кiнчу. Роман просидiв коло нього мовчки до вечора. На ранок вiн дiстав собi фарби й кiлька невеликих квадратiв дикту. Вiн прийшов у коридор i показав те Альошi. - Ну, давай тепер. Ти своє, а я своє. Вони обидва вiддалися своєму натхненню. Кiлька разiв на день повз них проходила сестра. Спиняючись на кiлька хвилин, вона стежила за ними вiддалiк, потому йшла до лiкаря й розповiдала йому. Роман приступив до своєї працi, наче в туманi, не знаючи навiть, що саме вiн малюватиме. Потому, немов iз чарiвного джерела, десь прихованого в таємних глибинах пiдсвiдомого, пролились неяснi бажання, на диктi стали загорятися фарби. Вiн малював страшну пожежу. Далекi заграви напинали в нiчному вiтрi свої огненнi крила, а на передньому темному планi ночi осяяний полум'ям дзвiн махав тяжким залiзним язиком. Напружена рука людини хапала вiрьовку, розметану вiтром, i стискувала її чорними перегорiлими кiстками пальцiв... Альоша довго дивився на його працю, глибоко вражений, схвильований i розгублений перед цiєю стихiєю фарб i темного вiдчаю. - Де ти вчився? В художественiй?.. - спитав вiн, одiйшовши вiд своєї глини. - Нi. Нiде. Хто його зна, як це воно виходить. Вони стояли в мовчаннi, вдивляючись у те, що створив Роман i що було для нього зовсiм чуже, нiби до нього вiн навiть не дiткнувся й пальцем. - А я ще змалку, - сказав Альоша на свої думки. - Повсiгда лiплю, як є глина. Я хочу в художествене. А ти? Роман мовчав. Вiн стояв, прихилившись до пiдвiконня й закривши очi. Його пальцi дрижали. По обличчю пробiгала молочна сивувата тiнь. Вiн видушив з горла хрипкий вигук i, розставивши руки, раптом пiшов просто, хитаючись, у напiвтемну глибiнь коридора. Альоша злякано закричав i побiг за санiтаром. ...В палатi бився Степан Iванович i ламав руки технiк. Санiтар ухопив Романа на руки i поклав його пiд дверима. В цю мить Альоша почув урочистий спiв. Вiн линув по коридору з тiєї кiмнати, де був дiдок, якого вже давно не бачив Альоша. IX Пролетiли веснянi вiтри, в саду запахло свiжою землею i корою набряклих дерев. Коли траплявся теплий день, з палат випускали хворих, i вони бродили вогкими дорiжками - цi живi контрасти сонця i свiтлої блакитi. В кiнцi саду почали розкопувати грядки, лiкар щодня приходив туди поглянути, як працюють тi, що до них повертається здоров'я. Альоша охоче перебував там цiлими днями. Роман працював на грядках з захопленням, а малювати вiн зовсiм кинув. Як це сталося? З очей Романовi зiйшов поволi сумний блиск, а разом iз ним погасли й тi рубiни, малахiт i бурштин, що недавно ще спалахували пiд його рукою. Останнi його малюнки, що їх вiн виконав недавно, коли вже майже зовсiм одужав, були безбарвнi й шаблоновi. Так мiг би намалювати кожний, хто справдi нiколи не тримав у руках пензля. Альоша боляче переживав це вгасання творчостi свого приятеля, якого любив саме за цю минулу неймовiрну гру фантазiї. Тепер вiн не згадує навiть про фарби, копає цiлими днями грядку i збирається йти на волю. Лiкар, вивчаючи його останнi малюнки, вдоволено, а разом i сумно хитав головою. "Цей хворий видужує, - думав вiн, бiгаючи по своєму кабiнетi рвучкими кроками, - ланцюг свiдомостi знов заковано новими ланками, що були розiрванi, перетертi iржею хвороби. Бiльше немає влади пiдсвiдомого. Воно вже не може кидатися в зовнiшнє середовище своїми незчисленними скарбами набутого за життя змiсту. Годi. Тепер, мов через скупу цiдилку, воля свiдомостi перепускатиме цяточки творчостi, що припадають на долю нормальної людини. Тiльки потрiбне, тiльки безпосередньо кориснi образи входитимуть у потiк свiдомостi, а решта... решта пiде назад, тиснута в кованi таємничi льохи, на вiчну схованку... Творчий процес твiй, Романе, стає механiчний, ремiсницький. Ти будеш добре фарбувати паркани, маститимеш дахи та ринви, як кожний нормальний учень у малярськiй справi... Нормальний. Отже, тебе можна буде цими днями й виписати..." Потiм вiн розглядав першi його малюнки, дивувався з їхньої сили. Нiби затьмарений Врубелiв генiй витав над ними, запалюючи самоцвiтне камiння фарб темним разючим блиском. Альошi лiкар рiшуче запропонував залишити лiкарню. Та вiн тепер уже й не сперечався. Сонце й весняний вiтер вабили скорше вирватися з цього темного царства на волю, в невiдоме. А невiдоме стояло перед ним за ворiтьми лiкарнi. Їхнiй будинок розформовано. Про це вiн уже довiдався. Хлопцiв десь вiддано в iншi будинки. А дехто з них повтiкали з Пувичкою. Та Альошу нiщо не лякало. Вiн тепер сам уже вiрив у те, що казав Матрос, i мрiяв вiн тепер про художню школу з новою силою бажання й надiй. Вони розквiтли йому разом з весною. Вночi, напередоднi того дня, коли вiн мав залишити лiкарню, сталася одна страшна подiя. На ранок гудiв коридор, бiгали санiтари, хвилювалися. Потiм високого чоловiка з торбинкою, що стежив цiлий час за дiдком i списував його плани, понесли десь в операцiйну. ...Дiдок, перейшовши за останнi межi свiдомостi, пiдкрався до нього вночi й зубами перетяв йому горлянку. Але йому не вдалося вирвати з рук свого супротивника ремiнну торбинку. Той затис її в скрючених пальцях так, що вона нiби зрослася з його холодною, мокрою шкiрою. Цей випадок був останньою кiраплею, що, впавши в Альошине серце, переповнила його жахом. До цього вiн якось пропускав повз себе страшнi прояви життя в цiй лiкарнi. Тепер йому забракло сил. Разом пiдступив до горла крик: "На волю!" Вiн побiг до лiкаря. - Ну? - спитав той. - Як здоров'я, Альошо? - Пустiть!.. Я вже пiду, менi нiщо не болить, - заговорив вiн благальне. - Iди, iди, нiхто ж тебе не буде тримати. Вiн покликав санiтара: велiв випустити Альошу з лiкарнi. Синi окуляри стрибали йому на носi, нiби крила на вигнутiй пружинi, збираючись розправитися i замахати в повiтрi. Потiм вiн простяг Альошi руку. - Будь здоровий, скульпторе. Альоша з трепетом потис її своєю рукою i вибiг за санiтаром iз кабiнету. Х Весна обступила вже сонячними колонами й столицю республiки, далеку вiд цього пiвденного мiста, де ми залишаємо Альошу в ту саму хвилину, коли вiн, скинувши халата, надiв своє лахмiття i, радiючи сонцю, вийшов за ворота лiкарнi. Тим часом передмiстя далекої, столицi ще ледь на-бiрякали пахощами дерев, що набували сокiв у ранкових туманах, змiшаних з димом заводiв. Багряне сонце вставало, збуджуване потужними гудками, - до працi, розмiреної та неухильної, мов цикли самої планети, що на нiй вони постали, трубили й кликали... Весна пiдiйшла на вогких ведмежих лапах i дихала з пролiскiв, iз молодих дубових хащiв теплою парою, пускала на землю вус, i вiн хилився пiд вiтром, вигрiваючись в силi й молодiй пишностi. А в самiй столицi неугавний брук розливав буйну радiсть. Вона всмiхалася плямами на мурах будинкiв, бризкала реготом з-пiд колiс трамваїв, задиркувато скакала високими риштованнями й гула в шумливiй юрбi, що безнастанно заливала мокрий асфальт тротуарiв. Все поспiшало на працю, мовби велика повiнь стремiла залити вулицi й завулки, майдани й мури i, вихопившись за цi камiннi межi, хлинути через шпилi й високi антени в простори цiлої республiки. Могутнiй пульс ритмiчно бився в серцi країни, надимаючи артерiї мiста новими й новими хвилями. А одного дня особливо гули майдани, шумiли роздою рiжжя й насували колони юнакiв з радiсними чубами, роздмуханими вiтром. Помiж ними, мiж темних лопухiв, шарiли червонi маки, i дзвiнкий смiх, i пiсня юнок злiтали в весняне небо й трiпотiли в блакитi. Тяжкi грузовики проривались громохко-буряно крiзь хвилi плечей i голiв, крiзь набакиренi кепi й розстебнутi куртки, крiзь море плакатiв i перекривлених деревяних опудал генералiв, попiв, лордiв, фабрикантiв з неймовiрними черевами i стражникiв з такими ж вусами. Грузовики жбурляли громовi гасла, сипали смiх i пiсню, спалахували вогнем кумачiв i кров'ю молодих вiдкритих грудей, блискали непiдробленим свiтлом очей i криком пiонерiв i гримiли далi - непереможнi символи весни. Вiд них корчились i танцювали в руках юнакiв розмальованi опудала генералiв, танцювали танок своєї загибелi; над нею шумiли вже новi бадьорi потоки... То було комсомольське свято. Молодий карнавал. Асфальтована площа перед спокiйним будинком з колонами, де працює центральна виконавча воля республiки, гула сьогоднi пiд молодим карнавалом. Величний гiмн вулицi Лiбкнехта, гранiт i бетон високих палацiв, що несподiвано перетинають зiр своїми мурами, i навiть архаїчнi автокефальнi миколаївськi банi, перед якими вночi лаються, чекають i борюкаються вiзники, - все всмiхалося сьогоднi блисками сонця. Пiснi! Могучi, як буря, i юнi, як їхнiй автор Усенко, пiснi лунали в громадах кварталiв, -плескали в мури палацiв, звивались i палахкотiли, мов тi вогненнi прапори, що на шпилях ВУЦВКу. Туди стремлять колони юнi - Ми iнсургенти злих времен... Хвилi котилися над юрбою, влiтали в вiкна, розносили грiм i раптом перетиналися хмарами: Ой буйна впала голова, Варшава кров'ю залилась, - Схопив це телеграф... I назустрiч линула з струнких колон, iз тисячi грудей, з розкритих вуст-грiзна вiдповiдь: ...i нерви класу!.. Потiм знову сходились хвилi, мiцнiв вiтер, i в рокотi дев'ятого валу майдани й вулицi трепетали юним ентузiазмом. Пiснi! Могучi, як буря, пiснi лунали в громадах кварталiв, плескали в мури палацiв, звивалися й палахкотiли, мов тi вогненнi прапори, що на шiпилях ВУЦВКу... Веселi юрби пливли звiдсiля аж за мiсто. Там, на широкому полi, пiд колонадами весняних дерев, запальнi проводирi комсомолiї виголошували короткi й гучнi, як пострiли, промови. На iмпровiзованiм пiдвищеннi стояв юнак з кашкетом у руцi. Вiн розмахував перед собою кашкетом, розрубуючи святковi гасла несподiваними цезурами. Юрба зривалася в вихорi оплескiв i вигукiв. А збоку в цей час за промовцем стежила пара непорушних серйозних очей, що, пробившись юрiзь натовп, здавалося, хотiли втягти промовця в свою вогку глибiнь. Цi очi належали юнаковi рокiв шiстнадцяти, одягнутому в лантух i з куделею на головi, що грiла його, напевне, краще за будь-який кашкет. Вiн стежив за кожним рухом промовця, за кожним його словом. Якась глибока сила пiдiймала йому груди. Вiн щоразу то блiд, то вкривався несподiваним полум'ям. Губи йому ворушилися вслiд за словами промовця, а руки, глибоко засунутi в кишенi, стискалися в кулаки й тремтiли з напруження. Вiн не спускав промовця з очей i тодi, коли той кiнчив i зiскочив у море стрiчних рук i голiв. Вiн стежив за ним, намагаючись не вiдбитися далi як на один ступiнь. А як вiн почув, що промовця кликали з усiх бокiв Харитоном, то мiг уже легко триматися поблизу вiд нього, пробиваючись на це iм'я. Кiлька разiв вiн уже навiть хапав його за краєчок блузи, але звернути на себе його увагу, через натовп, не щастило. I тiльки як настав вечiр, згасла мiдь оркестрiв i засвiтились смолоскипи, тодi веселi юрби розсипались купками й пiшли на мiсто, немов широкi лави iнсургентiв у радiсний наступ. Тодi, нарештi, хлопцевi пощастило вiдбити промовця плечем вiд товаришiв. Вiн одбив i став перед ним, випроставшись на цiлий свiй високий зрiст. - Ти ж чого штовхаєшся? - спитав той, змiрявши поглядом цю дужу незалежну постать у лантусi. - Без дiла не штовхався б, значить, є дiло. Ви будете Харитон? - Ну? Та що, як Харитон? - А я Матрос. Не тутешнiй, не пiзнавайте. Ви все говорили справедливо сьогоднi, нащот пролетарiї, а от тепер я хочу, обратно, з вами говорити... - Про що? - Так... поговорити за одне дiло. Харитон подивився в це схудле, загострене обличчя. Давно невмиване, забруднене сажею, воно було спокiйне i вперте. Тiльки руки нервово заворушились у кишенях та очi, запалi й напруженi, виказували, що несподiваний бесiдник надає цiй розмовi неабиякого значення. - Так чого ж? Говори, - нерiшуче сказав Харитон. Вони пiшли поруч, вибившися з гурту й навмисне зменшуючи кроки. Матрос спочатку мовнав, не знаючи з чого i як йому почати. Харитон мовчки, крадькома стежив за ним, як вiн, похнюпившись, дивився собi пiд ноги, нiби його дуже цiкавив тротуар. - Давно безпритульний? - спитав вiн нарештi. - Не дуже. А ранiш чистив на пароплавах казани. - Цi слова Матрос промовив гордо i при тому сплюнув на тротуар. - А от у мене єсть корiшок, - продовжував вiн, - так вiн умiє робити з глини чортiв або й попа i вобще - художник. Його, конєшно, треба в художествене, та нема кому клопотати. Пропаде в будинку за мiй характер, бо я там одного гада, Пувичку, вгостив пiд серце, не знаю, чи й вижив. Альошка зостався, бiдак, у будинку, а я ось на волi. Я зовсiм другий сорт, знайду роботу i, мабуть, покину вольну жизнь. А за нього думаю повсiгда, як би його придiлить куди, щоб не страждав, бо вiн має такий талант, що сам не доб'ється. Конєшно, в мене роба непiдходяща, мiшок цей не дуже-то антилiгентний, -куди я пiду? Мiльтон вiдразу здрючить, якби й пiшов в учрiждєнiя клопотать. Думка була ще там, де я був, щоб заработать i потiм... Я вже придумав i Альошi на спiнджак зiбрати, це щоб продавати чортiв. Та ото, як я Пувичцi зробив дiрку, то довелося виїхати сюди. А тепер i не знаю як. Думаю так, щоб совєт од вас якийсь дiстать, а потiм я б уже знав, що робити. Харитон слухав його що далi, то з бiльшою цiкавiстю. Матрос розгортав перед ним цiлу драму свого неспокiйного життя, пересиченого постiйними тривогами i повного нездiйснених бажань. Перед очима вставав i той невiдомий Матросiв "корiшок", здатний, може, на бiльше, нiж перебувати в будинку й лiпити копiйчанi "штучки" на заздрiсть Пувичцi. Збуджена думка забилась у шуканнi найскоршого виходу. Але що ж цей епiзод? Цим не врятуєш справи. Їх багато. Ну, так, безперечно, їх не буде, цих чорних плям, це все вiдоме... А тим часом, що ж робити зараз, у цьому випадку, що оце розповiдає цей хлопець?.. - Що ж робити? - вголос запитав Харитон. - Де ж вiн, той твiй товариш? Якщо вiн не тут, то що ж ми зробимо? - Як що? Я цього не знаю, ну, ви ж партєйний, комсамол. - То що, як комсомол? - Прикажiть, щоб Альошку в художествене. А я собi роботу знайду. - Та ти чудiй. Тут нiчого не можна приказать. Тут... чорт його знає, що тут зробити. Якби хоч вiн був тут. Тодi взяв його, пiшов, чи щось таке... А так, ну що ж? Хiба, щоб вiн приїхав? - В натурi! Я ж оце й думаю. - Так куди ж вiн приїде? На вулицю? Взяти з будинку, а тут куди? Може, ще й не легко тут у будинок його... Бо тут же й своїх... Ось ти чому на вулицi? - Та я другий сорт. Про мене зараз розговору не буде... Я собi що? Знайду роботу i плювать. Перезимував лiд радiатором, а лiтувать легше. Тепер то вже не пропаду. Менi за Альошку. Харитон подивився на нього з теплою, дружньою посмiшкою. - Де ж ти знайдеш роботу? - Та побачу. Все одно де. - Хм... От що. А може, прийдеш завтра, чи що, туди до мене, де я працюю? Ти б за кур'єра мiг би справитись? - Що кульєр, ви менi скажiть за Альошку. А це що таке кульєр? Сурйозна робота? - От ти справдi приходь. Хоч я тобi напевне не обiцяю. Може, що й вийде, а може, i не вийде. - Куди приходить? Харитон сказав адресу. - Я прийду, тiльки щоб iз Альошкою встроїть дiло. Якби я був у комiтетi, я б зразу. А то бiда, що я не в комiтетi, та й роба в мене... Куди ж... А вам, то вже зовсiм не той табак. Приказав: "Отдать у художествене" - i зразу. - Еге, приказав... - А що ж? Я ж чув, як ви сьогоднi про буржуїв говорили. Вам наплювать. Отдав у художествене i все. Вiн i Ленiна вмiє зробить, тiльки не хоче з рудої глини. Якби йому гiпса, вона бiла i засихає пiдходяще... З рудої, - каже, - чорта можу, попа, можу й другi штучки. А вже на Ленiна, каже, треба гiпси. Ну, тут тiльки вам треба розпорядитись. - А хiба той будинок не може? Матрос спинився i презирливо сплюнув. - Будинок? - Ну да. Там же доглядають i дають якийсь лад. То вже ж вони знають, куди його. - Нiчого ви не понiмаєте. Будинок! Тут пiддержки треба... - Та я розумiю. Словом, приходь, я ще пораджуся з товаришами. Зробимо! Приходь! - говорив уже з захопленням Харитон. Матрос пiддавав йому жару: - От! Ви там у комiтет!.. Комiтет iзразу: отдать у художествене - i амба. Потiм я ще й Черв'яковi знайду роботу. О, i Метеликовi! Всiм... Так дiйшли вони до центральних вулиць i впiрнули в розмаїту юрбу, що пливла пiшоходами в електричному сяйвi лiхтарiв та вiтрин. Матрос гаряче сповiдався перед тим, хто, на його думку, мiг зробити все, щоб полагодити справу. Вiн вийняв iз кишень свої чорнi порепанi руки i розмахував ними перед Харитоном, штовхаючи в той самий час перехожих своїм гострим плечем. Перехожi здивовано поглядали на цих гарячих спiвбесiдникiв. Одному з них горiла на грудях зiрка, а другий трусив чубом, що мав однаковий колiр з його чудною одежею. Та вони нi на кого не звертали уваги. Затримавшись на розi, Харитон кивнув головою на кав'ярню: - Знаєш що? Мабуть, давай зайдем попоїсти. Матрос уважно подивився на велику вiтрину, звiдки кричали смачнi пирiжки, ковбаси та iншi принаднi речi. Поволi одвернувся й промовив байдуже: - Другим разом. - Чого? - Саме немає грошей. - Нiчого, за мої. Позичу. - Нi, там у нас вечеря. Хлопцi дожидають. Так що бувайте здоровi. Харитон вiдчув: це - останнє Матросове слово. Вiн не пiде їсти нiзащо, хоч йому блиснув у очах голодний ентузiазм. - Ну, то бувай, - сказав Харитон, простягаючи руку. Матрос потис її рiшуче, але не кваплячись, навiть не зразу подавши свою. - Значить, у шляпi? - Вiн раптом повернувся i зник у юрбi, тiльки мелькнув край його мiшка. Харитон постояв хвилину, встромив пальцi пiд кашкет i замислено пошкрябав собi голову. - Хм. От справа! Що ж його робити? I вiн замiсть кав'ярнi посунув униз вулицею, до майдану, де ще лунали пiснi товаришiв i стомлено гримiли оркестри. XI Альошi було однаково, куди йти. Чорний поважно ступав поруч. Вогкi горби передмiстя парували сонячним туманом, i вiд них ставало тепло й сумно. Всипана кремiнням дорога спускалася мiж двох вигонiв, зритих колись снарядами, а нинi зелених вiд першої трави. Земля вигрiвала свої рани, що вже не болiли їй, лиш сходили весняною млостю. Далi сiрим узвишшям пiдiймалося мiсто. Готичний шпиль нiмецької кирхи суворо червонiв у недосяжнiй височинi небес. Альоша не знав цiєї частини мiста. Вiн спинився перед величним видовищем. За вежами й хрестами кирхи десь далеко блищали банi кафедрального собору. Роздутi й обляпанi золотом, вони оправляли прикре вражiння на тлi цiєї високомайстерної мережi з блакитi й шпилiв, що були на першому планi. А над усiм - i над тяжкими поверхами будинкiв, i над грацiйними вежами - нечутно гримiв сонячний гiмн, розриваючись у глибинах неба. Альоша подрався нагору вузькими вулицями, де вже ганяли школярi, заживаючи пiд час перерви сонця й повiтря. Вони свистiли на собаку й спробували посмiятися з Альошi, але вiн iшов замислений, не звертаючи на них уваги, i тому вони швидко облишили його в спокої. Так вiн дiйшов до базару. Спинився, пiзнав знайомi мiсця. Тут недалеко десь мусять бути рундуки, де колись вони вдвох iз Матросом натрапили на свою пропажу. Чорний затривожився вiд густих пахощiв риби, що насували з дальшого кутка базару. Альошу ж занепокоїли спогади. Вiн сердито гукнув на собаку i швидко перейшов вулицю, вiддаляючись вiд цього мiсця. Чорний неохоче пошкутильгав за ним, гублячи на брук голодну слину. Коли проходили повз магазини букiнiстiв, жерстяникiв i барахольникiв, Альоша мимохiть кинув оком на розбите залiзо широких запон, що за ними темнiла порожнеча ще й досi вiльних спустошених нiш. Їх було, мабуть, iз п'ять по ряду, помiж тих, що в них уже торгували букiнiсти й жерстяники. Але роздертий вигляд їх лягав тавром на цiлий той ряд. Бiля однiєї з нiш стояла купка ракленят. Вилiзши на свiт iз тiєї темної нори, де вони щоразу ночують, ракленята сперечалися за копiйки, збираючись купувати щось на снiданок. Все те промайнуло Альошi перед очима, немов у туманi. Може, десь ворухнулася тривожна думка за свiй нiчлiг... Та вiн швидко йшов, спускаючись тiєю вулицею, що з неї можна буде потрапити в порт. Цiлий день бродив вiн над синiм, ще холодним берегом моря, дивуючися з пароплавiв i сотень бiлокрилих човнiв, що вже вкривали горбату спину велетня. Нарештi голод почав гарчати йому в шлунку, пiдступив до грудей i здавив йому голову якимись легкими, але марудними лещатами. "Куди йти? - запитав вiн сам себе. - Треба буде десь приткнутись на нiч, а там завтра видно буде". Але де приткнутись, коли здавалося, що звiдусiль проженуть, що мiльтон може спiймати тебе й ще кудись вiдпровадити? Тим часом починало смеркати. Треба вибратися з порту, де стає так порожньо, страшно й холодно. - Куди ж ми пiдемо тепер, га, Чорний? Але Чорного мало обходила проблема ночi. Йому бiльше хотiлося їсти. Вiн помахав хвостом i то ледве, через силу. Мовляв, як хочеш, куди ходiм, то ходiм. Тодi мимохiть випливла перед очима жерстяна запона. Напiвтемна порожнеча нiшi починала вабити, як щось дуже спокiйне й затишне. Здається, там було ще й трохи соломи. Отже, там зовсiм непогано було б переспати. З цiєю думкою Альоша пiшов вечiрнiми вулицями шукати базару. Вiн трохи позабував їхнi прикмети i не зразу мiг дiстатися. Та за годину вiн уже опинявся перед замкненими запонами букiнiстiв. Пройшовши понад рядом, вiн швидко знайшов i те, що шукав. Але звiдти, з чорної нори, чутно було сперечання. Там хтось був. Альоша послухав хвилинку. Так i є, там повно ракленят. Вiд цигарки блищать чиїсь зуби. Здається, за цигарку вони всi й сперечаються. Тодi Альоша пiдiйшов до другої, до третьої i до четвертої нори. Але скрiзь було те саме. Цi принаднi помешкання не гуляли дурно. В них було повно мешканцiв, набито, мов насiння в соняшнику. Та не залишатися ж просто на тротуарi. Треба спробувати влiзти в якесь iз цих помешкань. Хоча в них свої компанiї, та одного, може, приймуть. Вiн пiдiйшов до першої-лiпшої i, вiдхиливши клапоть залiза, що гойдався вже на однiй стьожцi, полiз туди, в гущу. Чорний пошкрябався за ним. - Хто? - почувся чийсь сердитий голос. Альоша на мить зупинився. Щось нiби знайоме почув вiн у цьому голосi. Та нi, це йому здалося... Треба лiзти далi. - Хто, питаю? Куди лiзеш? - Та свої, - прошепотiв Альоша. - Хто свої? Луна чи сонце? - Сонце. - Лев чи собака? - Лев... - Що? Хто такий? - Собака, собака... -А, собака! Скєда? - Та пускай, свої, не чуєш, - забубонiли ракленята. - Лiзь швидше, зануда, не вихолоняй кватєри. Альоша влiз, за ним просунувся i Чорний. Повiтря в "кватєрi" не було, був тiсний, як гнiй, дух. Альошi закрутилася голова, залоскотало в горлянцi. Але вiн не тому затримав дихання. Йому здалось, що вiн десь чув цей голос. Вiн шкрябнув його за сеiрце. Хто це? Спитати? Нi, краще облежатись, - може, вiн говоритиме ще. - I от, шпана, стою я в лоте, - почав знову голос. - Дєнiх маса... - В тiбє? - тихо засмiялись хлопцi. - Дурак. У тiбє... Мовчи, бо ногою як дзвизну. Думаю, ну як би його позичить? А один поклав на вокнє партаманєт, а сам з мадамочкою крутить. - Ну? I... i що? - Ну, я тодi хап - i ваших нєту. А тут раклюга стояв. "Держи", - кричить. Жалко йому, заразi. Так я вже аж надворi, в саду, а його як злапали, мабуть, i кишку одбили. Потом мiльтон прибiг iще i в чулан забрали. Хлопцi закашлялися з реготу. Хтось бризнув Альошi слиною в лице. Альоша вiдчув, як поза шкiрою йому пiшов мороз. Останнi сумнiви зникли... Це був Пувичка. Його голос, i навiть чутно, як вiн у темрявi цвiркає крiзь зуби слиною. Альоша найменше бажав цiєї зустрiчi. Вiн просунувся до завiси, свиснув тихенько в вухо Чорному i, залишивши на гострiй жерстi шматок своєї сорочки, вихопився на вулицю. Вiн бiг просто пеiред себе, не здаючи собi справи, куди ведуть цi вулицi. Тiльки б утекти якомога далi вiд тої компанiї, вiд Пувички, а куди? Хiба не однаково? - Ня, Чорний! Ня... Бiжiм... Ну його к свиням, того Пувичку... I вони обидва бiгли з висунутими язиками, пiдтягши животи i спотикаючись на вибоїнах тротуарiв. Альоша спинився, коли перед ним вирiс чорний тяжкий монумент. Вони були на бульварi, в самому серцi мiста. Напiвтемними алеями бродили сторожкi постатi. Спинялися пiд деревами, чекаючи на когось довго i безнадiйно. В електричному горiннi ночi, густому й димно-золотистому над банями собору, десь в недосяжнiй глибинi змагались i падали поодинокi зорi. З могутнiх плечей монумента, що стояв посеред бульвару, спадав чавунний плащ. Голова колишнього патрона цього славного мiста стримiла в гордш задумi. Альоша переступив тяжкий цеп, що оповивав супокiй монумента, i наблизився до його пiднiжжя. Холодний i чистий мармур приласкав його шкiру. Альоша видерся на широку мармурову лаву i прихилив спину до мудрих лiтер, що стояли колонами пiд ногами генерала, - розповiдали про його минулу славу i таку ж минулу вдячнiсть горожан за його вчинки. Там вiн заплющив очi i, пригрiтий Чорним, позбувся тривожної напруги - заснув спокiйно i солодко. Другий день не обiцяв нiчого доброго. Ще зрання голод почав туманити очi. Вони нiяк не могли позбутися сну. Повiки обважнiли, їх тяжко було пiдiйняти, щоб глянути на свiт, обрати якусь дорогу й iти нею, iти, хоч невiдомо куди. Одначе i сидiти на однiм мiсцi не будеш. Альоша пiдвiвся, побрiв байдуже за Чорним, що навдалу iшов шукати якогось пожитку, вибираючи тi мiсця, де, на його думку, можна було знайти хоч будь-який покидьок. Часом вiн забiгав на чиєсь подвiр'я. Альоша тодi чекав на нього бiля ворiт, доки вiн не вискакував звiдти з скавчанням, пiднявши перебиту ногу. Iнодi хтось iз прохожих спинявся на хвилинку, щоб глянути через плече на хистку Альошину постать, на його чуднi вiї, що стримiли на стомлено-цитринових повiках, закриваючи йому такi ж чуднi, неприкаянi очi. Альошi хотiлося сказати, що вiн хоче їсти, що йому нема де ночувати i що вiн, взагалi, як билина. Але язик був сухий, слова застрявали в горлi болючими грудочками, вiн iшов далi, минаючи завулки, ворота й чужi затишнi подвiр'я. На однiй вулицi, коли Чорного десь знову не стало, Альоша зупинився бiля крамницi з iграшками. Пухнатi ведмедi, дерев'янi розфарбованi конi, блискучi голопузi ляльки з налитими кров'ю ногами загойдались йому перед очима. Це було чудово. Голова йшла обертом, i вiн, схилившись у млостi до вiкна, щоб не впасти, зачепив ногою купу дитячих лопаточок i обручiв, що стояли знадвору бiля дверей. Iграшки посипались на тротуар, весело загримiвши одна об одну. В ту ж мить iз крамницi вибiг хазяїн i вхопив його за вухо. - Ти, раклюго! Красти прийшов? Вор, бандит! Вуркаган! Проходу вiд вас немає. - Його тяжка бiла долоня прикипiла до Альошиної щоки. - Вон! Я тобi дам красти, мерзотнику! - i вiн попхнув Альошу в плече так, що Альоша хитнувся i впав на тротуар. Потiм вiн схопився i побiг, не озираючись, бо ззаду вже збиралась юрба, чулися запитання й смiх, через вулицю вже переходив мiлiцiонер, наближаючись до крамницi. Чорний догнав Альошу на Уютнiй вулицi i винувато облизав йому руку. Альоша не хотiв iти далi. Вiн сiв пiд стiною одного будинку, де топилося передвечiрнє сонце. Ображений i голодний, вiн задрiмав, нiби скований власним безсиллям. Так прийшла нiч, i занепокоєний собака надаремно намагався його збудити. Вiн почав гавкати, рвати Альошу за штани - все було марне. Тодi вiн тривожно завив. Чиясь сердита рука зачинила над ними вiкно. На вулицi було порожньо. Собака не вгавав, аж поки з двору вийшов чоловiк i, лаючись, пiдiйшов до Альошi. Це був натомлений за день доглядач двору. Вiн постояв над Альошею коротку хвилину, потiм звiв його на ноги i, вилаявшись iще раз, доволi енергiйно потяг його до своєї комiрчини. Собака охоче проскочив через хвiртку в ту саму мить, коли двiрник уже зачиняв її. Струснувши вухом, собака не став чекати далi i вже десь зник у глибу подвiр'я, звiдки йшов дух, отруєний смiтником. Двiрник напоїв Альошу теплим чаєм i дав йому скупi рештки своєї вечерi. Альоша з'їв i знову заснув, прикритий пахучою кожушиною. ...Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворi, в тiй будцi, що хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. Її можна обмастити глиною; якщо Альоша захоче, то може це зробити, в кожному разi у дворi є старий лампач, що ним можна буде обiйтись. З свого боку Альоша обiцяв привчитися замiтати вулицю й двiр i допомагати Хомi Петровичу, так звали старого двiрника. Та Хома Петрович не хоче й того. Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди. Альоша розповiв свої пригоди, розказав i про свою пристрасть лiпити штуки. Суворий двiрник слухав свого чудного приймака, попихкуючи крутою люлькою. Дим валив йому з широкого носа, уїдався в вiчi й закривав щетинясте обличчя. - Ночуй хоч i в мене поки що, - говорив вiн Альошi. - Ночуй, тiльки гляди менi. Та Альошi бiльше подобалось у будцi. Вiн заходився бiля неї, позносив стару цеглу i позакладав нею дiрки в своєму новому помешканнi. Потому набив старого лампачу, що сипався з розруйнованої задньої стiни колишнього сарайчика, i замiсив глину. Так вiн обмастив свою будку. В нiй можна було сiсти або лягти, пiдiгнувши ноги. Альоша був без краю радий. Таким чином, вiн може тепер подумати про те, як дiставати собi на харчi, а ночувати вiн уже має де. В пам'ятi стали Матросовi поради заробляти на штучках. Альоша вирiшив, що завтра ж вiн спробує дiстати кращої глини, нiж ця, що нею вiн мастив свою будку, I спробує зробити щось на продаж. Щоправда, його не тiшила думка лiпити за грошi, невiдомо кому. Але вiн нiзащо не хотiв лишатися й надалi без хлiба, щоб Хома Петрович знову одривав йому шматок вiд свого рота. Через кiлька день, коли в будцi, перед якою тепер вилежувався Чорний, зберiгалася вже торбина свiжої глини, Альоша знайшов, що йому робити. Вiн побачив перед тим грека, хазяїна крамнички, де Хома Петрович купував собi хлiб i оселедцi. Це був дуже хороший грек, цiлком гiдний того, щоб його вилiпити. На зрiст вiн був не вищий як пiвтора аршина, а завширшки - не менше як аршин. Голова росла йому просто з грудей, а замiсть шиї було три пiдборiддя, м'якi та нiжнi. Шкiра в нього була така м'яка i темна, що здавалось, нiби вiн щодня вмивається олiєю. На обличчi найпомiтнiшi були чорнi розтопирченi вуса i лагiднi маленькi оченята. Вони все посмiхалися з-пiд гостреньких кущикiв брiв. Словом, цей пiзнiй нащадок гордої Еллади був дуже симпатичний i коли й старався iнодi спродати не дуже свiжу рибу чи ковбасу, то робив це завжди так вмiло, що й Хома Петрович дуже його поважав. Альошi вiн просто сподобався. "От, якби злiпить таку хвiгурку", - подумав вiн. I того самого дня вiн уже взявся до працi. Грекова крамничка була зовсiм недалеко - за один квартал. Альоша бiг туди, дивився на об'єкт своєї творчостi i, прибiгши назад, виправляв нiс, побiльшував голову, обробляв пiдборiддя. За день вiн кiнчив грека i показав Хомi Петровичу. - Хомо Петровичу, подивiться. - Тю, ти диви! - сказав той. - Та це ж Валiадi! Диви! Ха-ха!.. Ну, як живий, сукиного сина з греком... Альоша схопив свою працю i подався до Валiадi. - Дядю, - сказав вiн йому. - Чи не купите ви оцю хвiгурку? Мiй товариш казав, що понiмающi люди купують такi штучки. Грек подивився, i його лице засвiтилося радiсною й гордою посмiшкою. - Да! Це мiй батько... Запевняю тебе, що вiн дуже подiбний до цього, що ти показуєш. Скiльки тобi дати? - Та скiльки? Я грошей не хочу. Давайте хлiба й ковбаси, хоч потроху. А я вам, як хочете, iще зроблю щось. Грек узяв статуетку, поставив її перед собою на конторку. - Да! Це чисто старий Валiадi. Три фунти хлiба i фунт ковбаси! Береш? - Давайте. Тiльки не зразу. Я братиму потроху щодня. На тому погодились. Альоша, щасливий, як нiколи, взяв на перший раз фунт хлiба i чверть ковбаси. З того вiн дав по шматочку Чорному. Собака взяв цей подарунок здивовано, клацнув зубами i потiм одвернув своє єдине око, щоб не бачити, як довго доїдає свою порцiю його приятель. Далi Чорний не витримав: глянув на Альошу. Але в руках у того вже нiчого не було. Тодi вiн пiдвiвся й побiг iз двору - десь шукати бiльшого поживку, бо, роздратований тим шматочком м'яса, не мiг бiльше терпiти голоду. XII Пiсля розмови з Харитоном Матрос ще довго бродив по мiсту, прислухаючись до гулу юрби, що наростав, мов хвилi далекого моря. йому приємно було вiдчувати на своїй спинi чийсь упертий лiкоть, що намагався вiдiпхнути його, пробитись самому наперед. Матрос злився з радiсними юнаками, i вперше йому ставало соромно й боляче за свою "робу", так вiн звав свiй подраний лантух. Вiн пiзно прийшов на вокзал, куди Черв'як цього вечора скликав товаришiв. Всi мали подiлитися тим, що придбали за день, купити спiльно щось на вечерю i потiм порадитись про дальше життя. З весною дехто почав одбиватися вiд гурту. Ромка Свистун десь пропадає вже третiй день. Матрос щось собi думає. Так же не можна корiшувать. Було пiв на одинадцяту на вокзальнiм годиннику, коли Матрос увiйшов до зали третього класу i розшукав Черв'яка. - Слухай, корiшок, - сказав до нього Черв'як. - Ми тут усi тебе ждемо, а ти хто й зна де лазиш. Сказано в десять, треба приходити в десять, а нiчого козиря гнуть. - Не шуми, Черв'ячок, - озвався Матрос. - Не шуми, брат, я ж був зайнятий дiлом. - Яким дiлом? Сказано в десять. - Чудак, сьогоднi ж празник. - А, ще там празник. Ромки Свистуна теж немає. Як так работать, так ну його к чiртям. Я зовсiм тодi не отвiчаю. - В натурi, - озвалися й хлопцi. - Ну, годi, - сказав Матрос. I Черв'як i хлопцi замовкли. - Давайте краще повечеряєм, бо їсти аж кишка болить. А потiм я вам, друззя й товарищi, просю прощення... - Що? - За що? - Вiд'їжджаю. Черв'як обвiв усiх очима. Хлопцi подивилися на Матроса. - Як же це так, що вiд'їжджаю? А... а ми як? Матрос посмiхнувся i розвiв руками. - Берiть бiлети i їдьмо разом, коли хочете. Тiльки я швидко й повернуся. Iду за корiшком. - За Альошкою? -.Да. Всi знали про Альошу. Матрос мало не щодня говорив про нього, журився. Тепер нiхто не мiг його спинити. Матросовi здавалося, що розмова з Харитоном не залишає сумнiву. Вiн привезе Альошу, влаштує його в художню, а сам дiстане якусь роботу. Десь ворушилась надiя, що вiн i їх зможе кудись порозсовувати, коли вони схотять покинути вiльну жизнь. Матрос нiби вирiс за цей день бiльше, нiж за довгi роки. Це почуття надавало його словам якоїсь певностi й ваги. I ще йому здавалося, що вiн уже здоровий робiтник i що вiн мусить вивести на пуття Альошу i їх... Хлопцi стояли похнюпившись, не знаючи, що сказати. - Не журiться, - звернувся до них Матрос. - Якось воно буде. Перезимували ми, не попропадали. I далi не пропадем. Я як бачу, так комiтети хотять знистожити нашого брата, щоб i духу не було... - А повтiкать? Хiба не можна повтiкать? Давай на Ростов... - Дурашка ти, Метелику. Ти не тямиш, що й там знистожать. Комiтети ж, як думаєш? - Та вони скрiзь. - Ну, от. - I коли їдеш? - Який перший потяг, з тим i їду. - Хм. Дiло вакса, - кiнчив Черв'як. - Ну, давай вечеряти, а там видно буде. Виявилось, що на вечерю було тiльки вiсiмнадцять копiйок. Купили чорного хлiба i по маленькому шматочку бiлого. Так i їли: до чорного прикушували по кавалку бiлого, аби для смаку. Потiм Матрос попрощався з товаришами, обняв Черв'яка i пiшов пробиватись на перон, щоб там десь чекати свого потяга. Коли потяг став на рейки, вiн пiшов до паровоза i, поговоривши з машинiстами, подерся на тендер. - Давайте лопату, - сказав вiн до кочегара. Той кинув йому широку брачку. Матрос уперся ногами в купу вугiлля i почав пiдкидати те вугiлля до топки, звiдки кочегар жбурляв його в криваву горлянку паровоза. Потяг рушив. Гордий iз себе, Матрос їхав хоч i зайцем, але за власну працю. Машинiст посмiхався, дивлячись на нього, як вiн старанно грiв чуба, не вiдпочиваючи цiлу дорогу. - Що, тяжче, як хапать гребiнцi? - спитав вiн раз, коли Матрос знесилений сiв на купу. - Я не хапав, - вiдповiв Матрос i знову взявся за лопату. Вiн витримав цiлу добу. Коли потяг прийшов на вокзал, Матрос кинув лопату i, стрибнувши додолу, пiшов, похитуючись, помiж вагонiв, подалi вiд кондукторiв i вартових. Мiсто, що його вiн залишив так несподiвано кiлька мiсяцiв тому, горiло загадковими вогнями, принадне й вороже в своїй таємничостi. Матрос пробився крiзь безконечну ланку вiзникiв, перебiг через майдан i зупинився. Тiльки тепер, коли вiн був на ступiнь вiд здiйснення свого необмiркованого плану, перед ним стало запитання: "Куди йти?" Вiн озирнувся навколо, i неприємне холодне почуття пройшло йому в серце. Вiн стояв бiля району мiлiцiї. Лiворуч темнiли неосяжнi мури губернського суду. В глиб мiста простяглися довгою рiвною вулицею чотири стрункi гадюки з блискучими залiзними спинами. Ними котились трамваї - вагон за вагоном, подзвонюючи самовпевнено, дражливо, i зникали в глибiнь перспективи, де пiдiймався мiський театр незрiвнянної краси. Куди податися? Де шукати Альошу? В будинку? Добре, але як його викликати, щоб не засипатись часом самому? Одiйшовши подалi вiд вартового, що своїм спокоєм нiби давив йому на груди, вiн знову зупинився. Може статися так, що замiсть знайти Альошу, влипнеш сам. Напевне йому не забули Пувичку i радi будуть запроторити його кудись, де не дуже-то весело. А втiм, треба йти на розвiдку. Потiм можна буде найти когось iз хлопцiв, хто вiзьметься сповiстити Альошу i викличе його кудись подалi вiд будинку. З цiєю думкою вiн швидко пiшов, майже побiг туди, де мiстився будинок. I що швидше вiн наближався, то бiльше зростала йому якась незрозумiла тривога. Десь ворухнулася думка: "А як його немає там? Що тодi?" Вiя навiть зупинився на однiм розi i раптом зажадав повернути праворуч i йти навдалу, в другий бiк вiд будинку. Та потiм примусив себе i пiшов просто, затримуючи кроки, нiби боявся швидко в чомусь пересвiдчитись. Йому застигли очi, коли вiн побачив знайомий будинок майже новим, з рясними вогнями i з бiлими завiсами на вiкнах. За тими завiсами стояли квiти... - Тут дєтський дом? - безнадiйно поспитав вiн двiрника, що стояв бiля свiжих ворiт, розглядаючи пiдозрiлу Матросову постать. - Iди, iди, поки не дав, - сказав той, скручуючи цигарку. - Ич, дом йому. Тут народ живе, а тобi чого? - Не мурчiть, я маю дiло. Куди перевели? - Порозганяли вашого брата. Куди перевели? Ще там переводить. Порозганяли - i все. йди, звiдки прийшов. Панькатись ще. Ич, здоровий. А на роботу? Матрос побачив, що вiн нiчого не взнає вiд цього рябого "дядi". Те, чого вiн боявся в думках, що вiдганяв вiд себе, не хотiв припустити, тепер стало несподiваною, безвихiдною дiйснiстю. Де взнати? Кого спитати? Мiсто нiме, як камiнь. - Да... виходить вакса, - промимрив вiн до себе i, заклавши руки в кишенi, пiшов, похнюпившись, назад. Втома вступила йому в ноги. Голова стала порожня, але неприємно важка. Цiле напруження, з яким вiн перебув останню добу, тепер зникло. Хотiлося лягти десь пiд ворiтьми й за