снути. Але вiн iшов байдуже, майже напомацки, не помiчаючи того, що повертається знову до вокзалу. Вiн стямився тiльки тодi, коли знову побачив перед собою район. "Тягне мене в мiлiцiю, чи що?" - кволо подумав вiн i навмисне, в якiйсь слiпiй спокусi, пройшов повз самого вартового. Той лупнув на нього байдуже, одвернувся. Тодi вiн пройшов до вокзалу i, ледве пересуваючи ноги, вилiз на схiдцi, що перед третiм класом. Прихилившись до стiни, вiн заплющив очi й вiдчув, як солодка млость звела йому руки, вступила в суглоби i м'язи. Спати... Здається, нiколи ще так не хотiлося спати... Щелепи стислися. Густа слина злiпила язик з пiднебiнням. Все тiло спускалось в якусь темну безодню. В цю мить щось холодне й слизьке торкнулося до його щоки. Воно лiзе по щоцi далi, вже бiля очей, перелазить на другу щоку, на нiс, на губи. Холодне, неприємне, але з нього йдуть два струмки теплої пари, що повертають йому на мить солодкий спокiй. Та це тiльки на мить. Сон вiдлiтає раптом, звиклий до тривог i невчасних перерв. Матрос розплющив очi. В обличчя йому лiзла з тихим скавчанням кудлата собача морда. Вона шкрябала кiгтями цемент i тикала свiй холодний писок у Матросову щоку. - Пiшов, - скрикнув Матрос, але в ту ж мить вiн раптом затремтiв з радостi i схопив собаку за велике порване вухо. - Султан! Брат ти мiй!.. Султан?!. Ах ти ж, собацюго мiй... Як же ти пiзнав? Здоров! здоров!.. Султанка ти мiйi Де ж ти пропадав? Султанка!.. Султан!.. Де це ти був усе врем'я? Га?.. Собака пiзнав свого старого хазяїна. Вiн лизав його з жагою каяття i з буйною радiстю рвав на ньому одежу. Потiм вiн зiрвався з мiсця i з тривожним гавканням вiдбiг вiд нього на брук. Матрос забув за сон. Вiн схопився на рiвнi ноги i з цiкавiстю стежив за Султаном. - Що таке? Куди ти? Султан!.. Сюди!.. Але собака пошкутильгав ще швидше, озираючись iнодi назад, щоб переконатися, що Матрос бiжить за ним. Матрос уже не питав. Вiн насилу встигав за Султаном, не маючи часу роздумувати, що значить його тривога. Вiн бiг, як тiльки могли бiгти його натрудженi коло важкого вугiлля ноги. За кiлька вулиць вiн пiзнав Уютну. - Уютна? Султане, ти знайшов собi хазяїна на Уютнiй? Та хоч не бiжи так, ти, старий, я не такий прудкий, як ти... - Йому було смiшно й цiкаво: де ж нарештi спиниться його колишнiй товариш? Султан добiг до одних ворiт, озирнувся, гавкнув до Матроса i, смiшно пiдстрибнувши на трьох ногах через високий порiг хвiртки, подався в двiр. Матрос вагався хвилину, потiм раптом кинувся й собi за Султаном. З двору вiн почув болюче знайомий голос. Той голос сердито звертався до собаки: - Чорний! Ти, бродяга, де пропадаєш? Собака гавкав, майже божеволiв. - Що тобi? Пiшов! Вон! В цю мить Матрос пiдбiг до будки, хотiв скрикнути, набрав повнi груди повiтря та так i зупинився з виразом неймовiрної радостi. - Альоша! - нарештi вимовив вiн. Собака танцював навколо них на своїх трьох ногах. Вiн нiжно скавчав i хапав їх за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикiй, майже звiрячiй радостi. Довго Альоша не мiг збудити Матроса. Натомлений незвичною працею на паровозi, вiн спав тепер як мертвий. Альоша давно вже принiс вiд грека рештки своїх харчiв, випрохав у Хоми Петровича залiзну мисочку i, наламавши в неї ковбаси, сидiв перед тим скарбом в нетерпучiм чеканнi. Сонце вже викотилось над дахом будинку i почало припiкати замурзане Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний пiт. Нарештi Альоша згубив терпець. Вiн поклав пiд нiс Матросовi шматок ковбаси - вiд неї йшов неможливий дух часнику. Матрос дихнув кiлька разiв тими дражливими пахощами, плямкнув губами i здивовано вiдкрив очi. - Пху! Хто це смердить? Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота, хекав, знеможений цим випробуванням його собачого терпiння. Затуманене пристрастю око стежило за ковбасою, немов приковане до неї невидимим ланцюгом. Матрос задоволене посмiхнувся. - Диви. Я, здається, добре спав. - Ну да, трохи не до обiду, - засмiявся Альоша. - Вставай, будемо снiдать. - Ковбаса? Давай хоч ковбасу. Вони зареготалися, переповненi радiстю. - А де це ти її дiстав? - спитав Матрос. - У грека. - Що ж то за грек такий? - Грек Валiадi. Нiчого, хороший грек. Я його вилiпив, а вiн каже, що це його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хлiба. - Обдурив. - Я? - Чудак! Вiн тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер поїдемо i вже годi. Ти вже в художественiй. Альоша не мiг вiрити. Нiколи ще вiн не був такий щасливий, як нинi. Матросовi слова звучали йому в серцi. Вiн прокидався вночi, обмацував свого вiрного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це є насправдi: Матрос тут, це вiн прибув учора з далекого невiдомого мiста й привiз цю радiсть... - А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий сказав, що тебе витягли з-пiд потяга. Саме як ти втiк... Пувичка ще був у лiкарнi. Так зi мною тодi щось як зробилося - таке, що я й сам не знаю. Потiм Пувичка прийшов з лiкарнi, так ми з ним побилися, i мене аж до божевiльнi одвезли. Там я перезимував, от комедiя там!.. Брат, самий тобi божевiльний!.. Та приставляють: той каже, що вiн - бог, а той - цар, а той - купець... Я спочатку боявся, а тодi вже й нiчого. Потiм глини дiстав, лiпив там усякi штуки. Ну, якби менi хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився. - Чого ж ти журився? - Як шкода... Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози. - Брось, дурак, - тихо сказав Матрос. - Що ж ти думаєш, що я не журився? - I Матрос теж одвернувся й засопiв носом. - Так, значить, Пувичка викачався? - спитав вiн згодом. - Викачався, тiльки вiн нiколи цього не простить. Вiн утiк, а хлопцiв десь розташували. Так я оце хотiв ночувати на базарi, як вийшов з лiкарнi: лiзу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка... - Ну? Невже Пувичка? - Я назад. Вискочив - i ходу з Чорним. - З яким Чорним? Собака пiдвiв голову. Вiн уже з'їв свiй шматок i тепер здивувався, навiщо його кличуть знову. - Чорний? А ось. - Так це ж Султан! Мiй Султан. Як мене були придiлили в будинок, вiн десь пропав, аж оце на вокзалi мене знайшов... Тодi Альоша розповiв, як вiн зустрiв Чорного на вулицi бiля будинку, як вiн приходив туди щодня смутний i голодний. Там вiн давав йому шкуринок, а потiм Чорний десь знову пропав, потiм знову зустрiлись. Цей старий бродяга умiв цiнувати дружбу... - А в мене вiн був щось рокiв iз шiсть, - сказав Матрос. - Ще до революцiї. Собака нiяково моргав оком, добре розумiючи, що розмова йде саме про нього. - Отож вiн учора подався шукати собi десь на вечерю... Жду, жду, а його немає. Коли дивлюся... бiжить. Пiдбiг, гавкає, лащяться... Коли дивлюся - ти. От! Ну, як це воно? - Альоша знову захвилювався i вiдчув, що до горла пiдступає щось пекуче й вогке. Матрос помiтив це i поспiшив перебити: - Значить, Альошко, збираємось. Сьогоднi, а хоч завтра i їдемо. - А як же ми поїдемо? - Та так i поїдемо. В ящику. - А Чорний? - Да, Чорний. То що? I вiн в ящику. - А як же це? - Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. Приїхали б i зразу пiнджаки. А то у комiтет неприємно йти. Ну, де б його взяти? А продать нема чого? Обидва засмiялися. Що б то вони могли продати? - Якби тут побути з два тижнi та щоб налiпити на продаж попiв абощо. Тiльки ж не можна. Треба їхать, а то ще того Харнтона потiм не знайдеш. А що ти лiпив у лiкарнi? - Там отакi двi здоровi штуки, одна, знаєш, що ото на бульварi гадюки лазять по людях. Ота, i потiм другого чорта я злiпив. От саганий! Там був один Роман, так вiн намалював, а я тодi злiпив. Тiльки ж i не чорт нiби. Грає на дудку, сам iз бородою, двi пари крил, а на головi така шапка рогата, як наче старий корч. Потiм ще маленькi штучки. Лiкар усе поховав потiм. От книг у нього!.. А лiстрiчеська машина... Приятелi ще довго розповiдали один одному за своє життя i мрiяли про майбутнє, забувши за все на свiтi. Але Матрос iнодi зсовував брови i починав неспокiйно длубати ще вогку глину Альошиного житла. - Чого ти, Матросе? - спитав Альоша. - Та за грошi... Без пiнджакiв, понiмаєш, невдобно йти... Ну, де його взять? Цього вже Альоша не знав. - Слухай, - сказав Матрос, приховуючи щось на думцi. - Це та лiкарня, що на Слободi? Ота в саду? От менi iнтересно подивитись. А й лiкаря можна побачити? Чи не пускають? - Навiщо тобi? - Хiба що? Не маю права? - А скажи нащо? Матрос вагався. Вiн побоювався, що його непрактичний друг зiпсує йому план. А вiд цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, їхнє майбутнє. Iнакше доведеться залишитися в своїй "робi", чого так гостро не хотiв тепер Матрос. - Я б тобi сказав, якби ти був розумний... - Тодi скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав? - Нехай оддасть тi твої штучки, їх можна буде продати. - Якi штучки? - Ну, той... дохтор. Що ж вiн зафармазонив? Хай оддасть i все. Вiн їх робив? Значить, нiчого замикать у шахву, що не твоє. - Матросе! - скрикнув Альоша. - Ти мене вбий, а я не пiду. Хай вони згорять. - Не пiдеш? - Не пiду. - И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обiйдемось без тебе. Вiн устав i, не сказавши бiльше нi слова, швидко пiшов iз двору. На воротях затримався i кинув: - Пiдожди мене тут. - Потому переступив хвiртку i зник. Альоша чекав його добрих двi години, що здалися йому довшими, нiж цiла їхня розлука. Вiн проклинав себе за те, що не пiшов разом iз Матросом. Тепер вiн навiть не знає, куди той подався. Було б краще йому самому послухатися Матроса, пiти до лiкаря й випросити тi штучки, нiж тепер вiн кинувся невiдомо й куди - мабуть, добувати грошей. Та й хiба ж за них можна було щось уторгувати? От бiда! Вiн же не знав, що таке вийде... Доки ж його ждати? Давно вже звернуло за обiд, а Матрос не приходив. Нарештi Альоша зовсiм загубив спокiй. Щось нiби кликало його на вулицю. Вiн вiдчув потребу вибiгти з двору, наче назустрiч якiйсь неминучiй бiдi. Одного разу, ще там, в економiї, - вiн ледве пам'ятає це, - йому захотiлося бiгти до села, що стояло пiд горою за панським двором. Щось нiби пiдкинуло його. Вiн бiг i з жахом вiдчував, як шалено стукало в грудях, як на головi пiдiймалося волосся. Добiгши до першої хати, вiн побачив, як троє солдатiв тягли якогось чоловiка й били його рушницями. Чоловiк пручався в їхнiх руках. I в одну мить, двигнувши ногою одного солдата, вдарив другого навiдлiг кулаком i кинувся тiкати. Тодi вдарений приклав до плеча рушницю i, крикнувши "стой", випалив. Чоловiк зарив головою об дорогу, заливаючи її кров'ю. Юрба стовпилась поодаль i, похнюпившись, хрестилася й бликала очима на солдатiв. Потому (все це наче ввi снi) прибiгла його мати, блiда й розтерзана, i кинулась на солдатiв з прокляттями. Вона хотiла їм повидирати очi, взивала їх скаженими собаками, билась об дорогу над трупом чоловiка. Розлютований солдат штовхнув її чоботом пiд серце. Далi вiн нiчого не пам'ятає. Здається, тодi вперше з ним сталося щось подiбне до того, що було в будинку. Бiльше вiн не бачив своєї матерi, її поховали... Хто був той чоловiк, вiн не знав, але, побачивши його вперше на життi, не забуде до смертi. Конаючи, вiн глянув на Альошу широкими очима, i в них йому блиснув останнiй вогонь. Це було так давно, на ранiшнiй зорi дитинства, що тiльки тепер, коли знов захотiлося бiгти невiдомо куди, Альошi пригадалося те забуте почуття. Вiн схопився з землi. Кинувся стрiмголов за ворота. Зупинившись на мить, коротку, як сама тривога, вiн раптом повернув лiворуч i подався довгою вулицею. Бiг вiн не пам'ятає скiльки. I ось перед зеленими воротами району вiн раптом зупинився. Вiд того, що вiн побачив, йому стислося й захололо серце: мiлiцiонер вiв Матроса, мiцно тримаючи його за плечi, а збоку скакав Пувичка. - Ведiть його, ведiть! А що, попався, вбивця!.. Будеш ножем рiзати? Тодi не вловили, то тепер узнаєш. Перед ними прочинилася тяжка хвiртка з маленьким загратованим вiконцем. - Стiйте! - хотiв скрикнути Альоша. Але крик той застряв у горлi. Вiн кинувся за ними. Та в ту хвилину хвiртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув помiж вартових i подався в завулок. Другий мiлiцiонер, що стояв бiля ворiт, посмiхнувся, похитав головою. Тодi Альоша пiдбiг до хвiртки i вдарив у неї кулаками. - Пустiть! Пустiть до Матроса! Пустiть! Я свiдок. Вартовий одвiв його рукою i посварився на нього. - Ану, забирайся звiдси. - Пустiть! Дядьку! Пустiть! Матрос не винний, - знову рвонувся Альоша. - Та ти менi що? Будеш отут крик пiдiймати? - незадоволене вже сказав вартовий. Вiн стукнув у хвiртку, вiдчинив її i попхнув Альошу через порiг. - Вiзьмiть його до старшого! Цього тiльки й жадалось Альошi. В першiй же кiмнатi вiн побачив Матроса. - Альошко?! - шепнув Матрос. - Пувичка, дрянь, засипав... А я вже й грошi маю... - Де ти взяв? - Ц-ц. - Що ж тепер буде? - Не знаю... Мiлiцiонер, що сидiв за столом, повернувся до них. Це був товстий i веселий чоловiк. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животi, а пiд животом. Вiн примружив маленькi веселi очi, що сiрiли десь за м'якими могилками, i став розглядати хлопцiв. - Отряхи! Щось уже наброїли? - А де старший? - спитав той, що привiв Матроса. - Наброїли... Цей герой шпортнув ось цього ножем. Альоша i Матрос глянули один на одного. - Коли? - не витримав Альоша. Мiлiцiонер раптом обернувся до нього. Вiн не чекав нiчого подiбного. - Ти ж сам... - i зупинився. - Що за чорт? Це ж ти казав? - Що казав? То Пувичка. Матрос сiпнув його за штани. - А ти звiдки взявся? - сердито крикнув мiлiцiонер. - Де той, другий? Той хулiган десь там, - пояснив вiн тому, що сидiв за столом, i хутко вийшов iз кiмнати. Хлопцi мовчали. Той, що сидiв за столом, ще раз їх оглянув i весело засмiявся. - Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? - спитав вiн Альошу. - Мене? Матрос? - Альоша мимоволi й сам посмiхнувся, хоч йому було зовсiм не весело. - Матрос мене нiколи не зобидить. Ми з ним на роботу їдемо. - На роботу? От так робочi! - А що ж, - презирливо сказав Матрос. - Канєшно, на роботу. А що той вуркаган на мене капає, так я скажу по правдi: щастя його, що я в'їжджаю. Увiйшов мiлiцiонер i розвiв руками. - Немає. Бiгло ж чортеня, уже на хвiртцi було... I десь зникло... Куди їх, цих героїв? Товстий подивився на хлопцiв, подумав i сказав: - Та хто його знає. Замкни в ту камеру, поки старший. Ну, хлопцi, потрудiться. Робочi... Х-х-х-хо-хо!.. Коли вони залишились у кiмнатi, де вже сидiло кiлька чоловiк в густих хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди i затремтiв вiд плачу, що проривався йому крiзь скупi слова: - Пропало? Не поїдемо? Все тепер пропало... Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте вiн заспокоював Альошу. - Чудак! Чого ти сомнiваїся? От ще... тряпка! А що далi, то й Матрос не мiг того сказати. Тихо сидiли, притиснувшись один до одного. В коридорi гупали чиїсь чоботи. Було тоскно. Болюче стискалося серце. Поволi стало смеркати. Хтось вилаявся i спробував почати якоїсь пiснi. Мабуть, старшого не було цiлий час. У кiмнатi блиснула електрика. Люди, що там сидiли, почали якусь жваву розмову, та нi Матрос, нi Альоша до неї не встрявали. Вони думали про свої плани, що їх так несподiвано порушив Пувичка. Так їх застукала нiч. У коридорi стихли кроки. Тiльки глухе дрижання стiн нагадувало, що мiсто за ними кипить нiчним життям. У камерi почали вкладатися спати. Тiльки Матрос цiлу нiч не стуляв очей. Альоша знемiгся - його побороло це нагле безглузде лихо, i вiн дрiмав, зiгнувшись у кутку. Матрос дивився на нього з новим, незнайомим досi почуттям. "Спить, - думалось йому. - Ех, тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, нi к чорту. Вже й злякався. А що б ти робив без мене? Зi мною то все одно не пропадеш, а от без мене?.. Коли б тiльки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще тiльки рився в кiзяках, а я вже хлiб заробляв, казани чистив..." Вiн вiдчував свою зверхнiсть над приятелем, i це сповнювало його новою силою, гордою, незламною, а разом i любов'ю до Альошi. ...Ранком, лиш тiльки забринiв день, хлопцi вже сидiли, разом поглядаючи тривожними очима на дверi. Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше, як три днi. I нiхто не приходить, нiхто не кличе їх на розправу. Їм принесли їсти. Вони й не торкнулися до хлiба. Тiльки Матрос похмуро набив i ним свої кишенi. День проходив... - Пропали... пропали... - шепотiв Альоша. -Дивися, їх кличуть, а нас нi. - Мовчи, хiба їх кличуть на волю? - А куди ж? - У допру, - кинув Матрос. Пiсля того знову мовчали майже до вечора. Та ось загримiла щеколда. Товстий стояв на дверях, дожовував якийсь смачний шматок i шукав когось своїми веселими очима. - Де ви тут, робочi? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудiться вийти. Хлопцi схопилися обидва разом i кинулися до дверей. - Сюди потрудiться. Вони ввiйшли в ту саму кiмнату, де були вчора. За столом сидiв тепер той "старший". - Ось вони, герої труда! - зареготав товстий. - Красота!.. Прямо, кажуть, їдемо на роботу. Матрос поважно сказав: - У натурi. Вже й у комiтетi почти що договорився. А вiн у школу. Старший кинув на них один пронизливий погляд, непомiтно всмiхнувся в пiдборiддя. - Нащо ви їх привели? - тихо спитав вiн товстого. - Та це не я. Це - Гаврилюк. Донощик утiк, а з цими що робити? - Виведiть їх за ворота... Ану, хлопцi, щоб i духу вашого тут не було. Фiть! Мороки не мали... Хлопцi разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей. Товстий зареготався їм услiд. Вони прибiгли на Уютну, щоб гукнути Чорного i попрощатися з Хомою Петровичем. Хома Петрович подивився на Альошу, покректав, запалив свою люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому настовбурчилася, брови зсунулись гострими кущиками, вiн одвернувся. - Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит добрий, та ще й його тягнеш. Хлопцi стояли, понуривши очi в землю. Потiм Матрос покрутив головою i кинув до Хоми Петровича: - Чого ви так? А може, я з рождєнiя пролетарiй. - Та вже ж... - От вам i та вже ж... Так що нема чого й агiтiрувать. Спасiба за квартиру i збирайсь, Альошко. - А... де ж це Чорний? - спитав Альоша. -Чорний! Ня! Але Чорного не було. Хлопцi не могли його догукатися. Хома Петрович довго мовчав, та, бачачи, що хлопцi готовi й три днi його шукати по мiсту, вiдкрив їм сумну пропажу. - Спiймали Чорного... Добiгався, - вимовив вiн. - На цей раз не вирвався. ...Наче хто ножем провiв Альошi по серцю. Вiн зблiд i з жахом подивився на Матроса. Те, чого вiн давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб їхати. Матрос заскреготiв зубами. - Пропав! От чортовi гицелi, - вилаявся i плюнув просто перед себе, нiби в вiчi тим гицелям, а разом i в вiчi своїй минувшинi... Товарний потяг iшов задумано, повагом, залишаючи позад себе зеленi вогнi. Роздорiжжя гримiли пiд колесами - вiдходили в безвiсть. А на платформi з пресованим сiном, зарившись мiж тугими пакунками, лежали Матрос i Альоша. Зiгрiтi власним диханням, вони дивились на зорi, що не зникали з своїх високих чат, скiльки не бiг потяг. Зорi кликали їх, намагнiчували їм серця. - Везу, вез-у-у-у! - гукав потяг. - А на пiнджаки таки маємо, - гордо промовив Матрос. - На, подивися. Вiн вийняв з глибокої кишенi бiлясту асигнацiю i передав Альошi. - Скiльки ж це? - спитав Альоша, сумний вiд спогадiв про Чорного. - Десятка, - спокiйно вiдповiв Матрос. - Лiкар не схотiв вiддати тих чортiв, що ти налiпив. Значить, кажу, платiть десятку не менш, нам треба на пiнджаки. Заплатив. Матрос замовк. Потяг проходив глухий пiвстанок. Сяйво одинокого лiхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горiло двоє великих зеленкуватих очей, неймовiрно розкритих. Здавалося, що вони дивляться в майбуття. - Коли ми будемо там? - тихо спитав Альоша. Матрос вiдповiв радiсно, твердо: - Завтра. 1927 ===================================================================== Олег Ольжич. Рудько (Життєпис одного пiвня) Отже, я розповiм вам про пiвня. Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного пiвня, яких ви безлiч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких вiдносинах. Вiн вабив вас непереможно до себе яскравiстю барв та дзвiнким голосом, i ви, пручаючись в обiймах матерi, тяглись до нього малими рученятами. Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в пiску посеред подвiр'я, ви вiдчули до нього пошану. Ви уступалися йому з дороги або, кинувши всi скарби, стрiмголов бiгли в сiни i причиняли за собою дверi, коли вiн надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тодi, як виводив свою голосну пiсню, грудками, i нарештi вiн став для вас зовсiм байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас iснувати. I от роки живете ви побiч себе, тiшитеся з лiта, нудьгуєте взимку, i, правду кажу, ви менше знаєте про те, що твориться в душi вашого колишнього приятеля, нiж вiн, що вiдчуваєте ви! Сором, сором! Отож - про пiвня. Слухайте! В сiнях було душно, i сiра чубата квочка, що два днi тому була перенесена сюди з прохолоди стайнi, часто дихала розкритим дзьобом. Квiтневе сонце таки добре припiкало! Можна було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнiзда, але вона досиджувала сьогоднi свiй двадцятий день i обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще вiд позавчора. Двадцять днiв! Це вам не хруща проковтнути! Її майже голi вiд сидiння груди горiли останнiм огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тiла. Ще доба, нi, не доба, ще кiлька годин - i прийде найщасливiший мент її життя, мент, за який можна вiддати все, витерпiти всi муки! Яйця були якраз в мiру теплi, й, перевертаючи їх нiжно дзьобом з одного боку на другий, вона всiєю своєю iстотою вiдчувала в кожному маленьке скорчене тiльце i величну силу життя, що його наповняла. Година ще! А проте я не оповiдатиму, що сталося за годину. Я не малюватиму вам щастя матерi, коли трiснула перша шкарлупи-на i звiдти почулось жалiбне хлипання немовляти. Я не маю для цього гiдних барв. Не згадуватиму i всiх тих переживань, що їх мали новi мокрi громадяни свiту, коли ступили на межу свiдомого життя. Вони мало чим рiжнилися вiд ваших власних, коли ви були в такому становищi. Безлiч незрозумiлого, дивного i сила неприємного, як-от шкарлупка, що хоче одстати вiд пупика, або погана колюча соломина. Прийшла господиня i, вийнявши, щоб не подушилися мiж яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на пiч. Тут зiбралися вони всi 15 (не було нi одного бовтуна чи заморка), тут навчились пiдводитись на ноги i вперше вiдчули голод, що вiдтодi став їх найвiрнiшим товаришем на цiле життя. Здебiльшого лежали вони, притулившись одне до одного, i тихенько пищали, немов заспокоювали самi себе. Якийсь заворушиться, i всi прокидаються зi свого напiвсну та вибухають жалiбним лементом. На другий день, пiсля того, як квочка добре викупалась в пiску та досхочу наїлася, пiд неї пiдпустили курчат. Чи вона пiзнала своїх дiтей? Чи тi почули в нiй матiр? Пiзнала! Почули! Почули i побiгли до неї на перший нiжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на 21 день сидiння має такий настрiй, що прийняла б пiд свої крила цiлий всесвiт. В цей час в нiй знайде собi оборонця взагалi кожне курча, нехай воно навiть убереться вже в колодочки. Хитаючись на непевних ногах, розбiглись нашi малi по хатi i раптом, злякавшись чи то чорної тiни, чи власної самотности, летiли назад на тихий голос матерi. Вони хотiли їсти. Мати це чула, i, коли чиїсь великi руки покришили на долiвку жовток з яйця i грудку пшоняної каши, кiлька самi кинулись на неї, а рештi почала поясняти призначення цiх жовтих шматочкiв мати. Нiжне дрiбненьке квоктання, щось наче: "так, так, так, так, так", що його вона ще в дитинствi чула вiд своєї матерi, тепер само з'явилося на язицi. Брала зернятка каши i знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовної страви. Сама вона смiла їсти тiльки гречку та житнє зерно, насипанi поруч. Малеча хапала гливкий жовток, давилася, чмихала. Нарештi це обридло. Всiх стали бiльше цiкавити очi першого найближчого або його жовтенькi пазурцi. Вони здавались особливо смашними, i то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусiда занадто сильно сiпав його за палець. Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинцi курча зацiкавилося маминою бородою, пiдскочило i повисло на нiй. Квочка несамохiть трiпнула головою, i мале покотилося по землi. Запам'ятайте собi це курча. Задля нього одного я почав своє оповiдання. На вигляд було це звичайнiсiньке мале курчатко, пiвник, з цiкавим поглядом карих оченят та ледве помiтним зубчастим гребiнцем. Вiн довго не мiг заспокоїтись пiсля цiєї пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всi тепер учились пити. Мокрий, вiн полiз пiд матiр, але не мiг там довго висидiти виглядав то з-пiд крила, то спереду, вилазив на спину або бiг геть i нацiлявся на стiнi на поважну чорну муху. Проте всьому буває кiнець. Прийшов кiнець i соняшному квiтневому дню, i все товариство опинилося пiд пiччю. Було темно, душно i не лишалося нiчого iншого, як забитися в мамине пiр'я i вiддати себе на поталу тривожним снам. * * * Другого ранку, коли висохла роса, всiх винесено на двiр. Стурбована квочка бiгла ззаду, пiдскакувала, хотячи вiдняти свiй скарб. Та нiчого страшного не сталося, курчата знов були коло неї. Малеча дивувалася з усього, що бачила навколо. М'ягкий порох пiд ногами, довгi зеленi травинки, якi нiяким чином не можна висмикнути з землi, гаряче-гаряче свiтло, що сипалось згори, - все це i бентежило кожного, i наповняло душу веселощами. Тепер вони вперше побачили iнших схожих на маму iстот. Довiрливо бiгли до їх i зразу ж розчаровувались. Цi сотворiння або, здивованi, йшли собi геть, або, гiрше, - дзьобали малих боляче в тiм'я. Мати мусила ставати в їх оборонi, i за перший день їй довелося кiлька разiв витримати порядну бiйку. Треба сказати, що за час сидiння на яйцях багато подруг, якi колись ставились до неї з належною пошаною, встигли цю пошану цiлком втратити. Охляла та заклопотана, вона пiд час своїх коротких прогулянок не могла дати їм доброї одсiчi, зате тепер, почуваючи себе матiр'ю, вона зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навiть очей звести не смiла б. Перед самим пiвнем, цим володарем курячих душ, вона своїм тiлом закривала дiтвору i, намагаючись не дивитись на його обурене обличчя, кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями. Колишня полохлива сiра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сiрковi, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканцiв подвiр'я, а кота Кирила вона погнала гальопом через увесь двiр до першої дiрки в барканi. Всi думають, що кури вмiють лише цокотати та кудкудахкати. Нiхто з вас, певне, i не пiдозрiвав, що у них є власна, розумiється, не подiбна на людську, а проте багата i вироблена мова. Цiєю мовою можуть кури i висловлювати свої почуття чи бажання, i дiлитися зробленими спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп'ям, досконало знав її та пробував навiть складати курячо-людський словник. Менi нiчого не коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звiсткою або примусити її сховатися перед вигаданою небезпекою. Я водив за собою цiлу зграю поважних курок, задурених найприбавнiшими обiцянками, i доводив до сказу гордовитого пiвня, кидаючи йому в обличчя тяжкi образи. Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусiдських курей, а мiж пiвнями нажив собi найлютiших ворогiв. Не один вбачав у менi такого ж пiвня, як сам, i збройне виступав проти чужинця. Тому часто ходив я то з подряпаними руками, то з пiдбитим оком. Отож цiєї самої чудової мови вчились тепер нашi малi клубочки. Про значiння одних згукiв догадувались iнстинктом, iнших - навчались з досвiду. Коли мати кричала довге "кре-е-е!" - всi бiгли пiд баркан чи ховались в лопухах, бо це значило, що в повiтрi є якась небезпека, шулiка абощо. Як мати киркала одривчасто "кр, кр, кр!" (небезпека на землi) - малi розумiли, що треба уважати на кота, який, iдучи за своїми справами, щось занадто пiдозрiло б'є хвостом. Вони й самi за матiр'ю гукали зляканим голосом на нього, i цей голос скидався на сюркотiння цвiркунчикiв. Настали найщасливiшi днi життя наших курчат, їх переселено з-пiд печi до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня одчиняла вранцi дверi i сипала їсти, починався день самих насолод. Мати вела дiтвору крiзь дiрку в плотi на город, на грядки з рiжним зiллям, або мандрувала в сад, що весь зарiс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечнiш, як на городi, звiдки господиня захвачувала родину вiником. До того попiд тином лежали цiлi купи старого листя, де чудесно можна було шукати рiжних гробакiв. Тут, на лонi природи, дiтвора здобувала всю науку, що Її має знати тижневе курча з доброї родини. Малпуючи матiр, вони навчилися чухати собi ногою за вухом (i не падати при тому!) та дзьобиком розправляти пух на малих крильцятах. Навчилися купатися в сухому пiску, пiдкидаючи його вгору, наче дощик, лягати боком, вiдкинувши ноги, проти сонця i навiть удавати, що гребуться. Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного гробака, чи заплутатись у травi i переполохати матiр своїм вереском. Це вiн весь обробився у павутиння, вiн сам на сам зустрiвся з загадковим зеленим коником. Коли надвечiр квочка вела всiх додому, курчата почували себе найщасливiшими iстотами в свiтi. Вола їх були повнi добiрною стравою, переважували їх на бiк, а дома чекала ще вечеря з рук господинi. Переганяли одне одного, трiпотiли крильцями й удавали, що б'ються. В цiй забавi однакову участь брали i пiвники, i курочки. Згодом одступили однi, поважнiшi пiвники, далi останнi, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили їй аж до сивого волосу. Але це сталося потiм. Тепер всi з однаковим захопленням стукали носиком в носик i робили це доти, доки не забували, чого вони, власне, стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е нi, не всi! Одне курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з яйця, не тiшилося бiлим свiтом. Весь час бiгло воно, жалiбно квилячи, слiдом за матiр'ю i, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося пiд крило. Мати перш турбувалася, заспокоювала його нiжно, але скоро побачила, що йому однаково вже не топтати рясту, i зовсiм перестала звертати на хоре увагу. I справдi одного ранку воно не вибiгло разом з усiма з бочки. День минав за днем, i курчата незчулись, як гидкi палочки на крилах та хвостi обернулись в краснi новенькi пiрця. Наш Рудько мав хвостик не менший, нiж курочки. Це показувало на його низьке походження (пiвники добрих порiд довго не мають хвоста), але Рудько тим не журився. Досить було навколо рiчей багато цiкавiших, щоб звертати увагу на власний хвiст. Взагалi за останнiй час настали в життi курчат поважнi змiни. По-перше, вони ночували вже на сiдалi, мов дорослi! Мати - посерединi, дiти довгою низкою по обидва боки. Щовечора звичайно траплялась сила непорозумiнь. Курочки лiзли пiд матiр або на неї, однi курчата, злiтаючи, збивали з сiдла iнших; щоразу нiч заставала когось на землi. Далi: їх перестали так смашно, як ранiш, годувати. Але найдивнiша змiна сталася в поводженнi матерi. Вона не була вже така дбайлива, як колись, i часто, iдучи поперед своєї родини, дзвiнко-дзвiнко цокотала. Цього вже курчата за нею нiколи не помiчали, їм було навiть нiяково слухати. Згодом i ночувати вона стала не з ними, а з дорослими курми i, кали якесь занадто їй обридало, злегка дзьобала його в голову або плече. Взагалi, давала зрозумiти, що старе минулося. "Що ж, як ми з своїм не в лад, то ми з ним i назад" - вирiшили курчата, i тiльки деякi курочки все не могли забути смашних шматочкiв з дзьоба матерi i постiйно наражались на неприємностi. Настала нова доба в життi родини. Курчата ще трималися купи i разом виправлялися на здобитки в старi знайомi мiсця. Але тепер на них самих лежали всi турботи про хлiб насущний i про власну безпеку. Перед Рудьком послався широкий шлях самостiйного iснування, i вiн, не вагаючись, ступив на нього. * * * Рудько знайшов у собi новий хист. Вiн i сам не знав гаразд, як це сталося, але одного соняшного ранку, коли навколо горiли роси, зi старого саду почулось його хрипке, тремтяче "ку-ку-рi-ку". Старий пiвень, що був саме на дворi, здивовано крутнув головою, а далi погiрдливо скривився. Справдi, це "кукурiку" було таке дитяче, таке несмiливе, що й ми б з вами напевне засмiялися, але самому спiвцевi здалось воно вершком мистецтва й сили. I з того часу Рудько повторював його кожної нагоди i взагалi без жодної нагоди. Раптом вiн непомiрне вирiс сам у своїх очах. Вiн не почував себе вже тим руденьким курчам з довгим хвостиком, яке кожний може безкарно ображати. Рудько розумiв, що своїм спiвом сказав усьому свiтовi про своє право на радощi життя i що вiн боротиметься за це право. Сестри, якi вже давно з зачудованням поглядали на його мужню бороду, тепер вiдчули до нього просто побожнiсть, а брати... заздрiсть. Ця остання i призвела до того, що на другий день заспiвав ще страшнiшим голосом його старший сiренький брат, а за тиждень сiм запальних горлянок з ранку до вечора, забувши про все на свiтi, намагалися переспiвати одна одну. Дорослi кури глузливо посмiхалися, i тiльки мати зайшла одного разу в сад .i, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад. Але поруч з тим перед нашими пiвниками стали з'являтися питання, якi ранiш їх нiколи не турбували. Це питання їх взаємовiдносин та становище кожного в їх тiснiй громадi. Колись з одної зовсiм незначної причини виникла суперечка мiж Рудьком i його сiрим братом. Таких непорозумiнь траплялось вже досить, i вони зараз же забувались, але сьогоднi кожний спитав себе, чому, власне, вiн, вiн має поступитись, спитав i враз почув себе гiрко ображеним. Бачили ви, як люто б'ються мiж собою старi пiвнi? Отже, бiйки малих пiвникiв бувають куди страшнiшi. Там змагаються два досвiдченi вояки-лицарi, два мистцi у своєму фасi, тут - дiти, недорослi дiти стають до заслiпленої боротьби, незручнi, обнятi одним гiрким почуттям враженої гiдности. Час такого змагання прийшов i для наших курчат, а початок йому поклали Рудько з братом. Вони бились не день i не два. Бились посеред двору, в саду, навiть в темному курнику, бо обоє не мали сили злетiти на сiдало. Їх купали в бочцi з водою, замикали в рiжних помешканнях. Даремне! Вгледiвши один одного, бiгли вони собi назустрiч радiснi, що зможуть знову гасити свою згагу ненависти. Найшла коса на камiнь! Їх гребiнцi являли собою живе м'ясо, очi злипались вiд крови, пiр'я на грудях зашкарубло. Коли ранiш один мiг легко перемогти, то тепер це було неможливе. Їх завзятiсть дiйшла до останнього, i вони майже не вiдчували болю. Проте Сiрий мав перевагу. Вiн бився розважнiше, був витривалiший i багато бiльший. Йому ставало все легше i легше боротися з Рудьком, у якого зовсiм запухло одне око. Сiрий постiйно був зверх, але, коли вiн хоч на хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребiнець Рудька, той слiпо лiз на нього знову. Сiрого почала лякати ця безстрашнiсть, це божевiльне завзяття, i от одного ранку вiн побiг од Рудька... У курей є одна негарна риса: вони б'ють лежачого. Боротьба Сiрого з Рудьком дала початок для вияснення стосункiв i мiж останнiми пiвниками. Кожний з них витримав бiй з кожним iншим, але всi хотiли використати слабiсть Рудька (Сiрого вони не зачiпали, бо той був не такий знесилений), щоб вiн визнав їх перевагу. I хворому Рудьковi доводилося боронитися. Навiть курочки i тi пiдходили до нього тiльки на те, щоб ударити в скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якiсь давнi кривди. Зате, коли Рудько вичуняв, вiн усiм їм задав доброго хлосту. Встановився ось який ряд послуху: Рудько - Сiрий - Чорний - Рябенький i т.д. Але була й така чудна рiч: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а цей знову ганяв Чорного. Такi вiдносини скоро поклали край колишньому щасливому життю родини. Вона почала розсипатися. Перший утiк Рябенький, бо йому не давав дихати Чорний. Другим подався Рудько; просто з туги по цiлковитiй незалежностi. Незабаром тiльки курочки тримались ще купи, а з ними цибатий Сивко, найбiльший боягуз, що його всi лупцювали i який ще досi пищав по-дитячому. В курячiй суспiльностi панують суворi закони. Найважливiшим з них є закон шанування старшого. Хай Ви будете якi хочете мiзернi, а коли хтось молодший за Вас на два днi, то малий вiн чи високий до неба, а мусить Вам коритися. Ви можете скубти його, можете ганяти по подвiр'ю, i вiн не смiтиме Вам слова сказати. Правда, кожний закон можна обiйти. Наприклад, Ваша шановна бабуся впродовж мiсяця не з'являється на подвiр'ї. Що тодi? Вона губить права горожанства i трактується, як кожна зайда. Ви можете зробити вигляд, що її не пiзнаєте, i хай стара попробує вибороти собi давнє становище! Вище посунутись по суспiльнiй драбинi можна також, коли Ви заквокчете та набудете тим права бити всiх на праве й лiве плече. А досить Вам когось раз потовкти, i Ви назавжди займаєте його мiсце. О, кури на це мають дуже добру пам'ять! (От i кажи: куряча пам'ять!) Бiда ж, коли хтось по темному абощо ударить свого зверхника: довго тямитиме вiн цей нещасливий день! Певне, що трапляються бунтарськi душi, якi не коряться благочестивим звичаям, але їх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку i самi знають, на що iдуть. Все це найлiпше було бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось навколо господинi. Кожний бив другого чи для того, щоб зiрвати свою злiсть за те, що не може з'їсти сам всього зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити. Скiльки тут було вигукiв, i справедливого гнiву, i гiркої образи! Скiльки погроз i жалiбного нарiкання! Кожна курка щипала сусiдню, кожна квочка лупила курчат чужого виводка, кожне курча вважало обов'язком скубнути свого меншого брата. Найгiрше було тим, що їх покинула вже мати. За таких нiхто не заступався. На цьому вечiрньому зiбраннi Рудько найближче стикався з товариством, тут почав свiй переможний життьовий шлях. Всi курчата молодших виводкiв ставились до нього з належним жахом. Двох пишних Марчукiв, яких прикупив десь господар, вiн приборкав у перший же день, але Рудька пекло презирливе вiдношення до нього дорослих курок. Кожна з них могла видерти йому найлiпше перо, йому, що спiває незгiрш за старого, могла з ганьбою прогнати геть вiд миски з водою, могла... Коли Рудько не хотiв тiкати, його так бито в готову, що вiн несамохiть кричав, наче двомiсячний. Боронитись вiн перше не смiв, тепер йому цього не дозволяла його лицарська честь. Вiн одхиляв свою голову вiд ударiв, примушував себе приємно всмiхатися[1] i показати тим, що вiн уважає все це за милу забаву, але коли якась занадто вже на нього напосiдала, терпець вривався i Рудько одним мистецьким ударом вибивав з неї увесь гонор. Пiсля такої пригоди курка ставала як шовкова i цiлком визнавала в Рудьковi дорослого. Так мусив вiн переконати у своїй повнолiтностi усе старше громадянство i до початку вересня побачив, що далi йти нiкуди. На горiшнiм щаблi життьової драбини стояв великий сiрий пiвень, пан i господар цiлого подвiр'я. Вiдколи звезли з поля хлiб i коло клунi виросла величезна скирта, а на городi почали збирати картоплю, стали траплятися загадковi подiї. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (неприємнi хлопцi, але свої) i взялася знiмати з сiдала курчат. Один парубок схопив Рудька i закри