Українська проза (збiрка II) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Максим Рильский. Олександр Довженко Я тiльки недавно точно пригадав, коли вперше зустрiвся з Олександром Довженком. Це було в 1920 роцi. Олександр Петрович був тодi секретарем Київського губернського вiддiлу наросвiти, завiдував також (про це пише вiн у своїй автобiографiї) вiддiлом мистецтва, був комiсаром Драматичного театру iм. Шевченка. Як само вiдбулося наше знайомство, не можу пригадати. Скажу тiльки зразу: не був вiн тодi ще нi художником, нi кiномитцем, не мав нiякого голосного iменi, а проте на всiх, буквально на всiх людей справляв враження надзвичайно талановитої, гарячої, закоханої в життя людини, особливої людини. Про що б не заходила мова - про новi вистави у театрi, про шкiльнi справи (я тодi вчителював на селi), про вчинену комусь несправедливiсть, про мистецтво й лiтературу, про вузькiсть поглядiв у декого з громадських дiячiв того часу чи про перспективи народного господарства, - Довженко займався, як вогонь, хоча не раз до палких речей домiшував добру пайку суто українського гумору, скрашуваного, як сонячним промiнням, чарiвною його усмiшкою. У мене залишилось таке враження, що й тодi я вже знав напевне: ця надзвичайна людина вiдзначиться в життi надзвичайними якимись дiлами, хоч невiдомо ще було не тiльки менi, а й самому Довженковi, в якiй само сферi. "Довженко" - це слово, яке з притиском вимовляли всi, хто тiльки з ним стрiчався. Звичайна схема, яку дає й сам Олександр Петрович у згаданiй вже автобiографiї, така: переживши рiзнi життєвi перипетiї, вперше "знайшов себе" Довженко 1923 року в Харковi, виступаючи як художник-iлюстратор i карикатурист у тогочаснiй пресi, а також працюючи над удосконаленням художньої своєї вмiлостi. Справдi, й тепер, переглядаючи старi газети та журнали i натрапляючи в них на рисунки, пiдписанi псевдонiмом (власне, iменем) Сашко, вiдчуваєш який гострий олiвець мав отой Сашко, яку тонку кмiтливiсть i спостережливiсть, i думаєш: а таки ж дiйсно мiг iз Довженка вирости справжнiй, високої мiри майстер образотворчого мистецтва. Думав це i говорив вiн не раз i сам. Проте (продовжуючи схему) раптом, саме раптом, Довженко круто повернув в iншу сторону. (Мотиви цього повороту вiн викладає в автобiографiї, але йдеться не про них.) "В червнi 1926 року я просидiв нiч у своїй майстернi, пiдбив пiдсумки свого певлаштованого тридцятирiчного життя, вранцi пiшов з дому i бiльше не повертався. Я виїхав в Одесу i влаштувався на роботу на кiнофабрику як кiнорежисер". Влаштувався, до речi, не маючи нiякiсiнької пiдготовки до працi в кiно. Очевидно, i тут дiяла та яскрава талановитiсть, яка вiдразу привертала до себе людей i вселяла в них вiру в Олександра Довженка... Отже, схема така: працював на радянськiй роботi, потiм був журнальним художником, потiм став кiнорежисером i на цьому нiби крапка. Нiби крапка, бо й справдi всi дальшi роки Довженкового життя позначенi роботою в кiно... Але це була не рядова робота рядового кiнорежисера. Вiдомо, що бiльшу частину сценарiїв до своїх фiльмiв, властиво, майже всi, написав Довженко сам. I хвалителi його, i хулителi (а й таких не бракувало на прекрасному й гiркому довженкiвському шляху) не могли не визнати глибокої своєрiдностi його сценарiїв. Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра с л о в а заговорили на повен голос тiльки в роки другої свiтової вiйни, коли вiн потрясав радянських людей своїми пристрасними, полум'яними, громовими оповiданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами... I недавно довелось менi чути вiд одної спостережливої й тонкої людини гадку, нiби Довженко по-справжньому знайшов себе як письменник. Це вже неначе втретє - i остаточно - "знайшов себе"! Справа стоїть, очевидно, по зовсiм так. У кiномистецтвi зробив Довженко найбiльше, кiномитцем вiн був, так би мовити, природженим... А правда полягає в тому, що все життя поєднував вiн у собi i художпика-образотворцн, i письменника, i кiнорежисера, i мислителя та громадського дiяча. Правда полягає в тому, що творчу сна-чцину Довженка треба брати у всiй її чудовiй сукупностi. I при цьому слiд пам'ятати, Що весь вiк ця людина шукала i нiколи не заспокоювалась на знайденому, що був Довженко органiчним новатором, вiдкривачем нових обрiїв у мистецтвi i в життi. А мистецтво й життя були для нього нероздiльними. Створенi Довженком кiнофiльми здобули собi свiтову славу. За життя автора про них багато сперечалися. Довелося Олександровi Петровичу вислухати з приводу їх чимало несправедливого та прикрого, що гiркою отрутою напувало йому серце. Нинi можна вважати загальновизнаним, що Довженко - один з найбiльших майстрiв радянського i свiтового кiномистецтва. Вклад його в художню прозу, драматургiю, публiцистику ввiйшов у золоту скарбницю нашої культури. Для всiєї дiяльностi автора "Землi", "Щорса", "Поеми про море", "Зачарованої Десяи", "Повiстi полум'яних лiт" характерне те, що кожний його новий твiр був i новим етапом у мистецтвi, що в кожнiй повiй речi ставив перед собою майстер новi завдання i по-новому розв'язував їх, що вiн нiби не знав слова "зупинка". Проте весь творчий шлях цього неспокiйного митця був позначений єднiстю його основних естетичних принципiв, етичних i фiлософських поглядiв, єднiстю ставлення до дiйсностi, до життя, до минулого, сучасного i майбутнього рiдної країни, всього Радянського Союзу i всього людства. Визначити цю єднiсть, накреслити основнi риси творчого свiтогляду i творчої практики Довженка допомагає нам не тiльки безпосереднє знайомство з його фiльмами, кiносценарiями, драмами, оповiданнями i т. iн., а й пильне читання не так давно зiбраних i опублiкованих лекцiй, промов, "заготовок" до сценарiїв, щоденникових записiв i т. iн. I перед нами постає творчiсть Довженка у всьому своєму багатствi, як складна й могутня симфонiя. Першим, що визначає митця, є його ставлення до дiйсностi, до того, що звуть широким словом правда. I тут маємо ряд уже показових теоретичних висловлювань Довженка, потверджених його творчою практикою. Скажемо прямо: Довженко був свiдомим i послiдовним ворогом дрiб'язкової правдоподiбностi, вiн завжди дбав про високу правдивiсть. А це - зовсiм рiзнi, часто цiлком протилежнi речi. У своїй статтi 1954 року "Слово у сценарiї художнього фiльму" Довженко палко закликав товаришiв по мистецтву: "Приберiть геть усi п'ятаки мiдних правд. Залишiть тiльки чисте золото правди". Це визначення - чисте золото правди - настiльки влучне, що один iз наших дослiдникiв узяв його як заголовок для своєї монографiї про Довженка. Любителiв того, щоб у мистецтвi все було "точнiсiнько, як у життi", раз у раз дивували i вражали, а то й дратували в сценарiях Довженка i поставлених за тими сценарiями фiльмах епiзоди, що справдi не вiдповiдали вимозi "точнiсiнько, як у життi"... Справдi-бо, вже в ранньому фiльмi "Арсенал" чимало розмов викликала та кiнцiвка, де український робiтник Тимiш стрiчається в бою з гайдамаками. "А на останньому бастiонi "Арсеналу" посипав ворогiв з кулемета Тимiш. Пiдбiгають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у Тимоша. Лютиться Тимiш, топче кулемет, випростовується i починає кидати камiння в наступаючого ворога. - Стiй! - кричать гайдамаки, сторопiвши. - Хто з кулеметом? - Український робiтник. Стрiляй! - Тимiш випростався, роздер на грудях сорочку й став як залiзний. Страшною ненавистю й гнiвом палають очi. Три залпи дали по ньому гайдамаки i, бачачи марнiсть нiкчемних пострiлiв своїх, закричали, приголомшенi: - Падай! Падай! I самi зникли. Стоїть Тимiш - український робiтник. Певна рiч, це - символiчна сцена, символiчний образ. Але навряд чи є пiдстави говорити про символiзм як провiдний метод великого реалiста i великого романтика Довженка. Краще говорити тут про велику силу узагальнення, яка справдi становила одну з 'найприкметнiших рис Довженка. У тому ж таки "Арсеналi", даючи трагiчну картину зголоднiлого i змученого в кiнцi першої свiтової вiйни села, Довженко малює, як однорукий солдат, охоплений розпачем, тяжким передчуттям лиха, що насувається на країну, б'є свого коня - i кiнь до нього раптом, як у казцi, промовляє людськими словами: "Не туди б'єш, Iване". "У всякому разi щось подiбне здалось однорукому", - додає Довженко-сценарист, i ми розумiємо, що справа тут не в правдоподiбностi цiєї сцени, а в глибокiй психологiчнiй правдi. З цього штриха починаючи, Довженко малює переконливу картину зростання революцiйного гнiву, а далi й революцiйної свiдомостi у селяпина-бiдпяка. "Не туди б'єш, Iване", - це звучить як вiдголос цiлого перевороту в людськiй душi. Всi, мабуть, пам'ятають iютрясаючi кадри в фiльмi "Щорс", коли бiйцi Тараща пського полку несуть на носилках смертельно пораненого Боженка, спiваючи "Заповiт". З приводу цих кадрiв автор пише у кiноповiстi "Щорс" (тобто в так званому лiтературному сценарiї): "Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такi були носилки, чи така бурка на чорному конi? I золота шабля бiля спустiлого сiдла? Чи так низько були схиленi голови тих, що несли? Чи вмер київський столяр Божен ко де-небудь в глухому волинському шпиталi пiд ножем безсилого хiрурга? Загинув, не приходячи до свiдомостi i не проронивши, отже, нi одного слова i навiть не подумавши нiчого особливого в останню хвилину свого незвичайного життя? Хай буде так, як написано!" "Хай буде так, як написано" - тобто: iдеться про те, щоб дати на найвищiй потi останнi хвилини прекрасного життя робiтника-революцiонера, окреслити найвиразнiшими рисами суть його героїчного подвигу, а не про фотографiчну чи фактографiчну точнiсть... Про Iвана Володимировича Мiчурiпа - великого перетворювача природи, постать якого особливо вабила Довженка, - написав Олександр Петрович i кiносценарiй, i п'єсу з промовистою назвою "Життя в цвiту". Мiж цими творами є багато спiльного, б й розбiжностi, але образ головного героя змальовано загалом тими самими тонами. I ось дуже iнтересний щоденниковий запис 1944 року про Мiчурiна: "...Може, вiн був i не такий, напевне не такий. Я вiдкинув всю суму невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди сiєї Людини". "Людина" тут написано з великої лiтери. Саме такою Людиною i мислив собi Довженко Мiчурiна, i саме во iм'я слави цiєї Людини вiдкинув вiн геть "невеликi приватнi (тобто частковi, дрiбнi. - М. Р.} побутовi правди"... Довженко був митцем i мислителем великих категорiй i незмiрних масштабiв. Щоб окреслити вузькiсть i обмеженiсть чийого-небудь свiтогляду, Олександр Петрович говорив, бувало, з презирством: "Вiн мислить районними масштабами...". Вiн любив смiливi мазки, широкий лет, яскравi тони, то, що ми називаємо гiперболiзацiєю i чим нас так чарують великi художники вiд Шекспiра до Гоголя i вiд Гоголя до Маяковського. Пiп був безоглядно смiливий. Досить пригадати фiльм i кiноповiсть "Земля", ту сцену, де вперше в селi з'являється трактор, i спосiб, яким "добувають воду" для радiатора завзятi комсомольцi (декому цей епiзод здавався натуралiстичним). Чудесний своєю високою правдою танець Василя перед його смертю - вiд нього вiє гегелiвським розмахом, гегелiвською епiчнiстю i гоголiвським лiризмом. До речi, "Земля" - це що один iз нiмих фiльмiв Довженка, i тому в одноiмепнiй кiноповiстi виривається у автора вигук: "Як жаль, що в кiно не можна говорити!" Появу на кiноекранi людського голосу i кольору вiтав Довженко вiд усього серця, i це ж було так природно у незрiвнянного майстра слова i художника! Справдi, тiльки майстровi слова мiг належати такий, примiром, уступ в оповiданнi "Тризна": "Над кiньми вився дим, як над огнями (...) Лунали прокльони, хрип, i жаль, i рев аеропланiв, i височенний тонкий зойк пораненої кiнської душi". Таких соковитих, колоритних, до краю напружених описiв багато можна знайти i в кiноповiстях та сценарiях, i в оповiданнях Довженка. Я кiлька разiв уже згадав iм'я Гоголя. Гоголь справдi був улюбленцем Довженка, як був вiн улюбленцем i Юрiя Яiювського, i Остапа Вишнi. Рiзнi це люди, рiзнi художнi iндивiдуальностi, але всi троє - Довженко, Яновський, Випiня - могли себе назвати та й називали учнями Гоголя. Воно нiби не зовсiм сходиться: новатор - i учень. Але я но знаю в свiтi нi одного генiального, иайсмiливiшого митця, на чолi якого не лежав би вiдблиск того чи iншого генiального i смiливого вчителя. Саме Гоголя несподiвано згадує Довженко в кiноповiстi "Щорс": "На вокзалi, за кiлометр вiд старовинного бойовища, звiдки грандiозна душа Гоголя пiднесла колись скривавлену душу запорожця Кукубепка до самого божого престолу, на лубенському напiвзруйноваиому вокзалi в салонвагонi бiля вiкна сидiв Боженко..." Тiльки великий митець мiг так використати образ iншого великого митця. Кукубенко - i Боженко! Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце в оповiданнi "Тризна": "Неначе не на сiльському майданi у бою, а десь у казцi чи у пiснi, дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так i шарахнулись вони на молоду траву обоє i товаришiв десяткiв з добрих два. Лук'ян ще перевернувсь якось разiв чотири, випустив шаблю i зразу захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i молодецьким танком". Читаючи такi мiсця, згадуєш не тiльки Гоголя, а й те безсмертне джерело, що напувало i Гоголя, i Довженка, - українськi народнi думи. Олександр Петрович, як вiдомо, написав i сценарiй за "Тарасом Бульбою", який мрiяв екранiзувати. Це одна з високих мрiй, якi не довелося здiйснити майстровi. У сценарiї "Бульби" Довженко йде, загалом кажучи, досить покiрно за Гоголем. Вiн же був просто закоханий у цю повiсть! Але вчитаймося в таке мiсце: "На небi сидить старий бог-отець. За ним - ангели i святi, серед яких було чимало запорожцiв. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Кукубенкова душа i зупиняється перед господом. - Це ти, Кукубенко? - запитав бог. - Я, господи, - вiдповiв Кукубенко. - Ти не зрадив товариства? - Нi, господи... - Не кидав у бiдi чоловiка? - Нi, господи... - Берiг свою совiсть, бачу. - Воiстину... - Ну сiдай, Кукубенко, одесную мене. Кахи! I бог легенько кашлянув, як добрий старий пасiчник, що не любить порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа". Тут усе близьке до Гоголя, просто iз Гоголя взято славетне "Сiдай Кукубенко, одесную мене", з Гоголем перегукується i ота чистота етичного iдеалу, за вiрнiсть якiй потрапив у святi найстарiший у Запорозькому вiйську козак Бовдюг, - чистота, що становила одну з заповiдей самого Довженка. Але в пiдкреслених рядках про бога, схожого на доброго пасiчника, який не любить порохового диму i кашляє вiд нього, лунає вже нота не тiльки гоголiвського, але й суто довженкiвського гумору. Ця нота озветься потiм в однiй iз найпоетичнiших кiноповiстей Довженка, у "Зачарованiй Деснi", такими рядками: "Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо..." Всю "Зачаровану Десну", овiяну пахощами берегового сiна та городнього зiлля, заткану ясними зорями українського неба, сповнену шумом дерев, сплесками риби в рiчцi, голосами перепелiв i деркачiв, пирханням коней, дiвочими спiвами та дiдовими оповiдями, пронизану нiжною любов'ю автора до його дитячих лiт i до рiдних людей, - всю цю кiноповiсть густо помережив її творець отакими лагiдними усмiшками, за якими раз у раз криється глибока й добра мисль. А ось маєте гумор iншої тональностi - гумор, що криє в собi вже й вiдляски сатиричного бича. Мова мовиться (в оповiданнi "Тризна") про корову Маньку, що побувала в столицi на виставцi: "Повернулась Манька з Москви зовсiм iншою. Вона була вже не проста, а заслужена вродi корова республiки. Уже нi один пастух не мiг на неї щось там крикнути, вродi: "А куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!" Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були здебiльшого поганенькi корови, що давали мало молока, та й то рiдкого, од нiкчемностi своєї породи. I чомусь так-от сталося, Манька помiтила, що чим менша й ледачiша була корiвчина, тим бiльше мукала вона проти Маньки казна-що, так що голова колгоспу i заввiддiлом тваринницьких ферм навiть почали було вiрити коров'ячим наклепам i коситься на Маньку за гордiсть i одрив од мас". Видима рiч, що тут зовсiм легко перекинути мiсток вiд Маньки та її рогатих "недоброжелательок" на людськi вiдносини й дiла. Ноти сатири, дедалi грiзнiшої, що переходила в громовий гнiв, наймогутнiше залунали в Довженкових оповiданнях воєнних лiт i в його сценарiях. Як у багатьох великих творцiв, з гумором i сатирою сусiдив у Довженка глибокий трагiзм, що набував з роками, як здається менi, все бiльшої сили. Раз у раз, однак, сумне й страшне опромiнювалося в творах Довженка свiтлим i повним любовi поглядом на життя, на свiт, i тодi сама смерть ставала чимось подiбним до тихого i неодмiнного в природi заходу сонця. Така смерть дiда Семена в "Землi". "Може б, з'їсти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i, коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав бiлої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та, мабуть, з'їв уже вiн всi свої грушки до одної, бо тiльки пожував вiн її трохи, за звичкою, аж тут серце почало спинятись. I вiн це зрозумiв: вiдклав грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх, склав руки на грудях i, проказавши з усмiшкою: - Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер". Читаючи цi рядки, мимоволi згадуєш сторiнки Тургенева i Льва Толстого, де так само спокiйними i величними рисами малюється смерть людей працi, що вiдробили на свiтi своє... У наведеному уривку хочеться, проте, вiдзначити той естетичний елемент, елемент краси, яким вiрний собi Довженко оповиває цю сцену: дiд обтер останню свою грушку рукавом бiлої сорочки; вiдчувши наближення смертi, дiд опорядив бороду й сорочку... Всi, хто пам'ятає фiльм "Земля", пригадують, що дiдова Семенова смерть вiдбувається па тлi розкiшної, нiби аж надмiрно розкiшної природи, серед невичерпної плодючостi рiдної землi... I всiм запали в серце простi, промовленi "з сумовитою посмiшкою" слова Семенового внука, носiя в фiльмi нового життя, сiлькора Василя: "Грушки любив..." Трагiзм i складнiсть людської душi, поєднання почуття виконаного обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в "Арсеналi", - там, де Глушак убиває свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником народу: "Глушак зводить гвинтiвку i звертається до глядачiв (до апарата): - Убиваю зрадника i ворога трудящих, мого друга Василя Петровича Худякова, шестидесяти лiт... Будьте свiдками моєї печалi..." "Перед тим як вистрiлити в зрадника, Глушак промовляє одне слово таким тоном, наче в останню фатальну мить вiн скинув з себе пiвстолiття: - Вася... I вистрiлив". Оце й є то, що ми називаємо безоглядною смiливiстю Довженка як митця. Це й є приклад високої психологiчної правдивостi, властивої йому. Безмежним жалем i смутком вiє вiд того мiсця в кiноповiстi "Повiсть полум'яних лiт", де Демид i Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову нiч на печi спаленої ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кiнця. Але й ця жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народної душi, народної пiснi. Демид просить Тетяну заспiвати йому колядки. - Колядки? - перепитує Тетяна. I Демид, мiшаючи дiйснiсть iз маячнею, каже: "Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван! Заспiвай про нашого Йвана..." I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка рлюкової матерi: Молодець Iваночко та вибив ворота! Святий вечiр... А "молодця Iваночка" в цю ж саму хвилину посилає командуючий армiєю Глазунов на великий ратний подвиг. Довженко тiльки почав працювати над фiльмом "Повiсть полум'яних лiт", смерть перетяла йому творчу путь. Здiйснила на екранi цей фiльм, як i фiльм "Поема про море", у творчому спiвробiтництвi з першорядними артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. I. Солнцева. Я належу до тих глядачiв, якi вважають, що в цих фiльмах прекрасно й шанобливо виконано творчу волю й мистецькi та iдейнi заповiти Довженка. I кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва, якi гострим плугом врiзуються в душу глядача. Довженкiвським гострим плугом. Одна з найвищих точок трагiчного в "Повiстi полум'яних лiт" - це розмова Марiї з бронзовим пам'ятником її чоловiка, Павла. Вона принесла до пiднiжжя пам'ятника "свiй сором i муку, дитину незнаного батька" - i мiж нею, живою й страждущею людиною, i бронзовим пам'ятником справдi вiдбувається обопiльна розмова. Це одна з тих довженкiвських "ненравдоподiбностей", якi дратують людей не дуже широкого смаку i якi, власне, дають одну з пiдстав говорити про генiальнiсть автора "Повiстi полум'яних лiт". Я назвав як одного з духовних батькiв Довженкових Миколу Гоголя. На цьому мiсцi хочеться назвати i iм'я найбiльшого в свiтi спiвця жiнки-страдницi, жiнки-матерi - Тараса Шевченка... Високiй героїцi Вiтчизняної вiйни присвятив Довженко багато гарячих сторiнок. Забути не можна те мiсце в "Повiстi полум'яних лiт", де вчителька Уляна при нiмецькому комiсаровi i при зрадниковi, "мiнус-людинi" Грабовському розповiдає учням про Святослава 2, про вiкопомнi дiла предкiв. Тою самою героїкою - в дусi "убий, не здамся" Лесi Українки - опромiнена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича. Вся постать, уся iсторiя Iвана Орлюка, переможця не тiльки ворогiв, а й власної смертi - це живе втiлення героїзму радянських людей у днi Великої Вiтчизняної вiйни. Але в оповiданнi "Слава" читаємо такi слова: "Поезiя й героїка вiйни затулила драму вiйни, прикрила од людського ока бруд, пiт, кров, розор i надлюдську працю". А в оповiданнi "Тризна" - ще яснiше: "Багато благородної працi, багато ласки, добра i доброї згоди треба збагнути, знайти i принести в життя, щоб загоїти якось душевнi калiцтва, ушкодження i рани людськi". Цi слова великого гуманiста ми повиннi завжди пам'ятати, думаючи про його твори, присвяченi вiйнi, безсмертному воєнному подвиговi радянського народу. "...Що є на свiтi радiснiшого i приємнiшого, нiж добра робота? - запитує Довженко в кiноповiстi "Земля". - Що може бути милiше, як по довгому дню косовицi повертати на заходi сонця з веселого лугу додому? Тiло в тебе так приємно млiє, тиша в душi, i тобi що неповних дев'ятнадцять рокiв, i ти почуваєш, що й "вона" з грабельками десь поруч з тобою, а пiд босими ногами i в тебе, i в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною грязюкою, що так приємно лоскоче мiж пальцями". Поезiя природи, поезiя кохання, поезiя працi - все це злите тут в єдину гармонiю, все це повите чарами тiєї краси, тiєї життєрадiсностi, при яких навiть грязюка здобував собi епiтет "нiжна". I це - один iз лейтмотивiв автора "Життя в цвiту", людини, що з великим iнтересом читала про Бербанка i з великим натхненням двiчi оспiвала Мiчурiна, людини, що просто-таки кохалася в садiвництвi, - про що свiдчить посаджений Довженком бiля Київської кiностудiї сад, - мислителя, що над усе любив розвивати в своїх iмпровiзацiях перед друзями перспективи перетворення природи, оновлення землi, прекрасного й гармонiйного будiвництва. Цей самий лейтмотив, що у раннiй "Землi", звучить i в пiзнiй "Зачарованiй Деснi": "До чого ж гарно й весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, кропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша невгамовна мати!" Це - свiт, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив його i дозрiлий Олександр Довженко, чия невгамовна мати любила проказувати: "Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало..." I нiби перегукується з цiєю невгамовною матiр'ю солдат Iван Орлюк в одну з найстрашнiших хвилин свого життя, стоячи як пiдсудний перед вiйськовим трибуналом i пояснюючи, чому вiн носить iз собою вузличок з рiдною землею: "...Все своє дитинство я ходив по насiнню. Воно в нас було скрiзь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках, у сiнях, в повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та мiшечках". I далi: "Я так люблю сiяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти, садовити, плекати, щоб росло..." I з цiєї любовi до рiдної землi, iз цього "люблю сiяти" виросла могутня сила Iвана Орлюка, який i справдi вчинив рiч, що мовою закону зветься злочином, а продиктована була велiнням гарячого i правдолюбного серця, - i вкрив своє iм'я богатирськими подвигами, для вславлення яких не вистачає людських слiв... "Люблю... саджати що-пебудь у землю, щоб проiзростало...", "Люблю сiяти, садовити, щоб росло..." - у цьому весь Довженко. Мало є на свiтi митцiв, зокрема кiномитцiв, творчiсть яких була б так природно, так нерозривно пов'я зана з творчiстю народною, з пiснею, як це бачимо у Довженка. Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провiдна мелодiя зворушлива й глибокодумна пiсня "Ой, було в матерi три сини...". Вона вводить читача, глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору Довженка, вона настроює людину на високий патетичний i поетичний лад... У тому ж "Арсеналi" читаємо таку авторську ремарку: "Похиливши голови, двi жiнки ждуть не дiждуться, як у пiснi чи в стародавнiй думi". На думку Довженка, це - найвиразнiшi слова для окреслення душевного стану отих двох жiнок. I воно справдi так. У "Землi" вся сцена похорону сiлькора Василя, що впав вiд куркульської кулi, побудована на перегуку пiсень. "Пiснi вливалися в процесiю з усiх вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки в велику рiку. Старi козацькi й чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i боротьби за волю, й новi комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з сизокрилим орлом - гей, гей, брате мiй, товаришу мiй!..." I знову "Все мы в бой пойдем за власть Советов", - все поєдналось у единому громоголосому звучаннi". Цей розлив, це море пiсень пiд час похорону знову може здатись, а мабуть, таки й здавалось чимось надмiрним прибiчникам "п'ятакiв мiдних правд", але це й є те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка. Про потрясаючу колядку, яку спiває Демидов! Орлюку старенька його дружина холодної зимової ночi на печi спаленої хати, вже була мова. I "Поема про море", i "Повiсть полум'яних лiт" наскрiзь пронизанi звуками пiсень. Важко дiбрати - як це бувало у Шевченка, - де проходить межа мiж iндивiдуальним Довженковим i народною пiснею чи, вiрнiше, думою в таких гiрких, урочистих i прекрасних рядках: "Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричi зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тiлом комсомольським орлiв годувати, своєю кров'ю гарячою рiчки виповняти, людство визволяти". Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й палким патрiотом. Любов до рiдної землi вiн вважав не лито правом, а й одним iз найвищих обов'язкiв, одною з найiстотнiших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником у "Повiстi полум'яних лiт", у "Зачарованiй Деспi". Але треба зовсiм не знати Довженка, щоб приписувати йому нацiональну обмеженiсть, тим паче нацiональний егоїзм. Досить згадати такi твори його, як "Аероград", "Антарктида", "Мiчурiн", "Життя в цвiту", оповiдання "Тризна", щоб переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея "сiм'ї великої, сiм'ї вольної, нової", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму. Менi доводилось - в зв'язку з поїздкою Олександра Петровича на Далекий Схiд, з мандрiвками його по тайзi, з його роботою над "Аероградом" - розмовляти з ним про "Останнього з Удеге" Фадєква, про арсеньєвського Дерсу Узала, про особистi його зустрiчi з гольдами та iншими, як колись говорено "iнородцями", - i я завжди милувався на те багатство любовi до людини не тiльки незалежно вiд її нацiональностi, але й з великою увагою та повагою до нацiональних особливостей людини, яким обдарований був Довженко. Те, що для втiлення такого дорогого йому образу перетворювача природи взяв вiн росiянина Мiчурiна, промовляє само за себе. У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе, творче, дiяльне зацiкавлення Китаєм, Iндiєю, Африкою, Америкою, країнами Захiдної Європи. Ясно, що постатi представникiв капiталiстичного свiту, носiїв капiталiстичної iдеологiї малював вiн у своїх сценарiях гострими i рiзкими негативними барвами, що твори його часiв Вiтчизняної вiйни сповненi ненавистю до загарбникiв i насильникiв фашистiв, - але все своє бездонне серце вiддавав вiн трудящим усiєї землi в їх боротьбi за мир i справедливiсть. Довженко нiжно любив свою хату, свою матiр, свою зачаровану Десну. Але з невиданою гостротою зору бачив вiн на землi нових людей, новi мiста, новi пейзажi. Недавно опублiковано його нарис "Хата", i там стоять такi слова: "Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною i лiвобережною стрiхою... Хай не дорiкають менi вороги холодподухi i лживi, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобi: згинь з моєї землi. Хай тебе пе буде. Обернись в хороми, покрийся залiзом, красуйся великими вiкпами, вирости, пiднiмись над травами, над житами i над садами". I далi: "Хай се вже будеш не ти. Хай прийдуть до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум i скорботи з твоїх темних куткiв, i пiчурок, i холодних твоїх сiней. Я не захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом. Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибi тобi - прощай". Це нiби перегукується з такими рядками в "Зачарованiй Деснi": "Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунiзму"! Син свого часу, автор "Аерограда" i "Мiчурiна" найповнiше, найвиразнiше, наймогутнiше виявив своє ставлення до майбутнього, найгучнiше проспiвав славу комунiстичному будiвництву в своїй "Поемi про море". Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про дива нової технiки, про чудесних нових людей? Так, звичайно. I, розумiється, не тiльки про Каховку, а й про Ангару, i про Єнiсей, i про майбутнi мiжпланетнi польоти, i про перетворення всiєї землi в нову землю. Але цим сказано ще надто мало. Це поема про людянiсть, про людську душу в усiх її суперечностях, про благородство i працю, яка оновлює свiт. Список людей, людських характерiв, якi переходять перед нами в поемi, - неосяжний. Тут i генерал, повний ще споминiв про Вiтчизняну вiйну, якому колишнi товаришi його, колгоспники, пропонують стати головою їхнього колгоспу - i це не дивує читача поеми (i глядача зробленого за нею фiльму), як не дивує генералова вiдмова. Тут i iнженери, керiвники будiвництва, i драматург, що в самому вирi життя марно шукає "матерiалу" для майбут ньої п'єси i нiяк не може знайти потрiбного йому "конфлiкту", i архiтектор, що створив "пишний проект" Будинку культури, а проте пiяк по може зрозумiти, чому проект отой не задовольняє колгоспникiв, i голови колгоспiп, i колгоспники та колгоспницi, i рядовi робiтники будiвництва - теслi, муляри, бульдозеристи... Бачимо в поемi i дiвчат, i молодиць, i змучених своїм удiвством удiв, i сiльського хлопчика, що серйозно, як про щось зовсiм уже реальне, розпитує про польоти на Марс... Тут люди, що з великою тугою руйнують - на днi майбутнього моря, яке самi ж вони утворюють, - свої хати... З тугою i з радiсним поглядом у прийдешнє... Тут кохання - соромливе, пристрасне, iнодi затруєне зрадою. Тут пiснi, що весь час, вiд першого кадру, супроводять фiльм, - пiснi Шевченка, давнi народнi пiснi, пiснi новочаснi, росiйськi та українськi, тут i вiршi Лєрмонтова... Тут батьки i дiти, тут новi спогади про грiзнi днi Великої Вiтчизняної вiйни, коли героїчнi струни в людських грудях напруженi були з такою ж силою, як напруженi тепер, у днi велетенського мирного будiвництва. Тут б'ється й пульсує живе, конкретне почуття прийдешнiх днiв комунiзму, про якi так зворушливо говорять двоє персонажiв поеми: одне питає, чи будуть люди страждати при комунiзмi, а друге вiдповiдає: будуть, бо будуть же любити... Олександр Довженко не тiльки в розмовах з друзями, не тiльки в прилюдних виступах, але всiєю творчiстю завжди смiливо вторгався в саме життя, вiн усiєю пристрастю свого могутнього серця любив, усiм вогнем свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, i ненавидiв усе, що стоїть на дорозi до того прекрасного. Про всю його творчiсть можна сказати власними його словами (з оповiдання "Сон"): "Се була симфонiя патетична про становлення мого радянського ладу на землi. Мiй гiмн Радянського всесвiту. Я створив його любовно i палко, викував срiбним молотом в найгарячiшiй кузнi, вилив в не бачену донинi форму мого нового часу з цiлої безлiчi щонайскладнiших звукових сполучень, найрiзноманiтнiших, протирiчивих, як сама боротьба". ===================================================================== Iван Сенченко. Дiоген В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали блохи. Були i деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати тiла, обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть перестали зазирати молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що є iстина, що с любов i чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть. Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов край i то в зовсiм несподiваний спосiб. Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у натовп з шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим бiлявцем, в якому всi одразу пiзнали Александра[2], сина Фiлiппа - царя Македонського. Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже був хотiв повернути коня навздогiн, як враз увагу його привернула глиняна бочка, захаращена мiж камiнням старого муру. Бiля бочки сидiли двi перекупки, i на їх обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi хвилини тiєї пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору над нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був у поганому настрої. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи, як вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв. - Хто це такий, i що все це значить? - осаджуючи коня, спитав Александр, з цiкавiстю вдивляючись в сцену, це все тiшило його - i старi дурепи в позi мадонн, i брудний мугир, оскаженiлий вiд нападу лютi, товстий i, видно, голодний як пес. - А хiба ти не знаєш? - забелькотiв у вiдповiдь п'яний горлохват на iм'я Птоломей. - Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ, учень чи Сократа, чи Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш - iдеї, платонiчну любов... - А-а, це цiкаво, - мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем Арiстотеля[3], хитрого i набридливого грека iз Стагiри. Йому враз стало нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших наук, в яких мiстилося все що завгодно, крiм одного: як стати путнiм солдатом. Незважаючи на всю вiдразу до фiлософiї, Александр все ж встиг помiтити, що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож з нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину - нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з тим вiн хотiв знати, що має за душею ця знаменитiсть, вiд одного вигляду якої нападають нудоти. Побачивши коней i озброєних на них зарiзяк, перекупки чимдуж кинулись врозтiч, i Дiоген лишився вiч-на-вiч з Александром. Спочатку, як i перекупки, вiн був злякався, але, пiдбадьорений досить мирним виглядом чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав: - Чим маю служити шановному пановi? - Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення? - В безкiнечному удосконаленнi душi й серця. - Яким способом? - Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей, закладених в душi i серцi людини. - Але ж це iдiотська дурниця! - ледве стримуючи себе, гукнув Александр. - Єдина рiч, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила: вона розбиває ворогiв, закликає до подвигiв, вона валить старi царства i творить на їх мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила - це єдиний спосiб не давати людям загнивати у їхнiх бочках, i ти, сподiваюся, якнайшвидше переконаєшся в цьому. Мовивши це, Александр обернувся до своїх хлопцiв, i тi на один погляд його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до Дiогена. Рятуючися, вiн був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими руками, вiн майнув у повiтрi, але, неспроможний полинути у високостi, гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не встигнувши навiть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках i тепер вже остаточно, без жодної надiї звiльнитися вiд них. А втiм, солдафони виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку. Йому навiть не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться. Отож отак пiдохочуваний та щоразу вигукуючи: "Це насильство, насильство!" - Дiоген нарештi добився до банi. Тут, упершись, як вiл, ногами у землю, а плечима в колiна своїх супротивникiв, вiн почав кричати ще голоснiше, що насильство не є аргумент фiлософський, з огляду на що вiн оголошує рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся, що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритнiсть лише погiршила його становище, i, замiсть того щоб iти до передбанника ногами, вiн полетiв туди сторч головою. Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися до джмелiв, що гули йому в головi, в передбанник вдерлись солдати i, зiрвавши з нього штани i сорочку, потягли далi, приказуючи: "А йди, чортов