а очi. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров на хатчину. - Все моє най вiгорить! Все, що-м лишив на єго подвiр'ю. Вiн скакав, танцював, реготався. Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше тої кровi напливало у хатчину. Вибiг на порiг. Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi. - Я чужого не хочу, лиш най моє вiгорить! СИНИ Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з сусiднiх нив говорили до себе: - Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно тримає; богатир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i на полi, i в селi. Максим спер конi. - Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги, най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла. То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить дальше: - Та на пiч, брє, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле житє обтикала їх бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть їх богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану, звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, брє, до цеї землi. I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони кусали землю, гаркотiли, роздрапували її, аби зерновi вчинити м'яке ложе. - Ти, Босаку, ти не є жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi житє насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не ївши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене жєлує, вiн свойов гривов обтирає дiдовi сльози; а ти поганий, серця не маєш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то, бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змiї розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобi спокою нема. То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом. -_ Гей, конi, iдiм, iдiм... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика; земля дає йому ту м'якiсть, i зате вiн її так любить. I як вiн викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростiть до неба". Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi. - Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождiм замку, кривуле? То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної кровi i сiв. - Скло залiзло, матерi твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з цеї старої кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску. Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна. - Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не має чим ходити... Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою; потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха. - Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував: - Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру зiдре. Приходя до мене роєм тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полi чiчки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за дiда. Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. - Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона гладко йде... - Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посилає менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий моцний, най менi пiшле моїх синiв. Бо iз-за єго волi я лишився сам на всi землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси! I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога. - Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумiєш. Як мiй малий Iван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну на землi, як у великiм коритi... - А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у моє серце, як рiзка вода в новий збанок... - Iди ж собi, пташко, в тi краї, де ще колачiв не забрали, а дiтей не порiзали. Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi. - Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiдаєш та приспiвуєш, як плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе... - Ех, сини мої, сини мої, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси їх, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над моїми гробами ти отемнiв... - Най тобi оця синя баня так потрiскає, як моє серце... - Та прийдiть котра до старого; нiби ви їх не обiймали, моїх синiв, та не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги пiдкине, а байструковi порубає все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги. I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта: - Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба! Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i почорнiв. Та ще благав дальше: - Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервонiють єго губи, а з твоїх очий, як з глибокої кирницi, я вiловлю єго очi i сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долонi... Коханко, приходи i ратуй старого. - Ти ще є на свiтi, а їх нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студеної роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню. I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю. - Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати. До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм лагiдно розказував: - Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, - тепер їдемо воювати за Україну". - "За яку Україну?" А вiн пiдоймив шаблев груди землi та й каже: "Оце Україна, а тут, - i справив шаблев у груди, - отут її кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, - бiлу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як та єго шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та є ще в мене менший вiд тебе, Iван, бери i єго на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня її не вiторгав у свiй бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я зараз видiв, що смерть обвиласи коло неї бiлим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очi вiпали i покотилиси, як мертве камiнє по землi. Так менi здалоси, але свiтло на її чолi вже погасло... - А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колiї, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..." До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю. * * * Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подоїв вiвцi, увiйшов до хати. - Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк до землi i молився: - А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._ [1] Пiдтьопанi. ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвiр'ї п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була. Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi. То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав: - Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати? - Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я є Данило, а це коло мене моя жiнка Марiя, стара вже; а це мої двi невiстцi з дiтьми, та донька, також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. - Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче. - А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами. Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут нiма межи внуками... - Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вiкнах та на золотих образах в свої хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А пiдiть ви до великої хати та перед святим Николаєм проведiть єї молитву; може, народитьси в нi слово. То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. - Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх вiдшукає. Знов на приспi. - Не моє дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та з дiтьми молодими землю свою покинули? - Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав свої дiти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на кованi вози, аби нiхто єї не споганив. Цар православний, а ми православнi, та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце залягає. I Хина, i Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мої, забрати в мир хрещений. - Кличуть вечєрiти, Даниле, а бога не гнiвiть своїм нерозумним жалем. * * * Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушiймо цеї гiркої, та, може, старi нашi плечi вiд землi вiдвернутьси вгору. Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також страви не брали в рот. - Iдiть ви, дiти, спати зi своїми дiтьми, най вам бог яснi сни намалює, а ми, старi, ще побудемо. - Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам. - Я розум i гнiв лишив на своїм подвiр'ї; можете мене i вiбити, бо я, видите, старий птах, та без гнiзда. - Старий птах най гнiзда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо лiпше, аби єго голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при чужiй дорозi. - Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую... - Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi мури, то доля розфурєє вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенiлi будуть з непам'єтi сiяти на смiх панам, що спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того камiня, але вiде перед свої ворота, як вас уб'ють на вашi землi. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити i на шибеницi... - Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до схiд сонця, аби бога не гнiвити... - Наше дiло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе вiгортає, вiчерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вiсотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. I вона за твою силу дає тобi повну хату дiтий i внукiв, що регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати... - За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю додому, най си дiє божа воля. Та й баба Марiя заговорила: - Iдiм, Даниле, додому, iдiм. - Ат сука баба, як вiшло на єї, то зараз заговорила! - А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi. I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi: Лишень моя мила, Як голубка, сива, Вона спати не лягає! Дитину колише, Дрiбне листя пише, З буйним вiтром розмовляє... Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки, а червоне сонце кинуло їх тiнi через межi, далеко по землi. АМБIЦIЇ Ти будь у мене тверда, як небо осiннє уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспiвує до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси у чорну землю всякає. Бiжи, як нам'єтностi мої, що їх бiльше батогiв жене, як сонце промiння має, бiжи та лови чужi нам'єтностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став. Така будь, моя бесiдо! ===================================================================== Василь Симоненко. Вино з троянд Новели та гуморески ВИНО З ТРОЯНД На неї задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других - неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi божеволiли. Приходили боязко до її ворiт i натхненно говорили про кохання, а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не ганила, а тiльки прохала прощаючись. - Не ходи до мене бiльше. Добре? I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою. Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть. Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квiти. До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила матерi з ранньої провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба. Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання. - Чи й менi ти подаруєш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив: - Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У мене їх дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з пелюсток троянди. - Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигадаєш. - Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш по квiти, покуштуєш. I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож. Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав її кожен вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора щебетали на подвiр'ї. Це були вiрнi Андрiєвi друзi i надiйнi охоронцi його квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти. Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн розповiдав їм, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижнi краї, де квiти не тiльки пахнуть, але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi, коли в тiй країнi з'являється хоч одна нещаслива людина. - Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото їхнi сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий. - А ви знаходили незаплакану квiтку? - Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй. Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де подiтися. - Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщує щастя? - запитала вона в Андрiя. Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву. - Хто... Вiд кого ти чула про це? - Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так то правда чи нi? - Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй. Ольга зiтхнула. - Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? - дивувався хлопець. - 3 тебе досить тiєї вроди, якою надiлила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?" Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i смакували вино з троянд. - Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга. - Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав. - Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене люблять. Гадають, менi приємно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба моя врода - це я? Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди. - Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати своє слово, i заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють рум'янець! Натягаєшся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й врода дiнеться... Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати. - Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою? - Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не любити отаку! - Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна нарвати квiтiв? Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми руками. - Менi жаль рвати їх, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я зайду iншим разом. Добре? Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i, дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже: - А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд... КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його бiк. А Вiктор кричав: - Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий? - Як надоїш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина. - Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду сватацця. - Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю. Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську. - Ти її мiзинця негоден! - казали йому. - Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не вгавав облiковець. - Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд загальний регiт. Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала їй та розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу. - Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою нiжкою. - Що менi робити, тату? Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого носа, а виї швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози. Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездоннiсть i пiрнала в їхню тривогу. По дорозi до ферми вона додивлялася свої дiвочi сни. Одного разу її розбудив Вiктор. - Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у неї нiколи не терпли. - Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз? Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не хотiлося випручувати її. - Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки... - Мужик не повiрить, поки не помацає, - сховала досаду в посмiшцi. - Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш? - Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила руку i йшла немов по гострих лезах. - То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув її слiв, i так само раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi. Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами її плечi сутулилися, а думки гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди. Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi, закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався, а потiм, наче мiж iншим, мовив: - Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську... Мати здивовано звела голову i сказала ображено: - Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що дiється в хатi, повiльно видибала на подвiр'я. Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках, i од їхнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах. - То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв голос. - А ти в мене нiчого не питав. - Ти ж знаєш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в неї все тiло сповнилося лiнивою жагою. - Ти ще не втоптав стежки i до моїх ворiт, а вже стукаєш у серце, - струснула з себе млявiсть. - Але ж ти кохаєш мене... - Звiдки ти знаєш? - насмiшкувато пiдвела очi. - Про це говорить усе село... - Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть вишивання i не знала, що робити з своїми руками. Гнiвом спалахнули карi зiницi. Вiктор немов уперше побачив її. - I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду жалюгiднiсть свого запитання. - Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з її вуст. - Iди звiдси геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою приїжджай. - Ониська глумилася над своєю мукою. - Одного тобi мало, бери цiлий вiз i годуй ними свою пиху... Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на своїх плечах пiдводу гарбузiв. Ониська ридала над вишиванням. ЧОРНА ПIДКОВА Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима їх клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася країв хмар, а її очi були єдиними синiми цятками серед передгрозової сiростi. - Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав менi... - Я не брехав тобi... - Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що коїться над ними. - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе... - Ти просто боїшся втратити мене i залишитись самотнiм. - Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. - Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв свої очi i спiдлоба глипнув на неї, але за мить його очi знову впали в траву. - Це не має значення, куди я дивлюся. - Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. - Почекай! - Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. - Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорної дуги, впаяної в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися їхнi очi, потiм руки i губи. - Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли її вуста. Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив її. ВIН ЗАВАЖАВ ЇЙ СПАТИ Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння. - Гнате, менi обридло твоє бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. - Ти заважаєш спати. Вiн винувато дивився на коричневi портьєри i казав: - Добре, Лi, я не кашлятиму. - Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко тягнула слова та, котру вiн називав Лi. Свiтло разом з ним переходило до тiсної кухнi. Перед свiтом воно втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею навiть увi снi! Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнiї i вуса головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу. - Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився. Яким Iванович любив Гната, але не виявляв своїх почуттiв, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для самого себе вiн запитав: - Ви часто сваритеся з Лiдою? - Нi, ми нiколи не сваримося... - I вона нiколи не сичить на тебе? - Буває. Але тiльки тодi, коли я заважаю їй спати... - Я так i знав, що ти заважаєш їй спати, - кинув Яким Iванович, i його добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився. - Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю... А Гнат любив свої прокуренi ночi. Вiн любив свої сигарети, свiй кашель i свої креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i свої химернi сни. I ще любив сонне бурмотiння дружини. - Як ти насмалився цих смердючих сигарет... Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не любила його втому i його ночi. Коли Гнат зв'язав докупи всi свої думки, коли його безсоння втiлилося в химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi: - Лi, як усе здорово вийшло... - Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона. - Лi, я знайшов те, що шукав! - Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто? Вiн до ранку сидiв на кухнi i заїдав тютюновим димом її байдужiсть. Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив їй образливi слова. Вона плакала i вiдповiдала йому тим же. А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i виливав йому свою образу. - Я пiшов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Пiвнiч i нiколи звiдти не вернуся... У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий. - Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким Iванович. I замовк. Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу: - Лiда приходила до мене... Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя. - Що вона говорила? - Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав їй: коли люблять - не носять своїх слiз до посередникiв. Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони спускалися з третього поверху i курили сигарети. На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт. Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до себе: - Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тодi ти не заважатимеш їй спати. Вiн пiшов, майже побiг од Гната. Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда, паралельнi лiнiї i неiснуючi вуса головного конструктора. ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потiм їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусiднього села. - Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено троє солдатiв. Якби це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише тих, у кого в сiм'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичiв, то будете знищенi всi. Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з есесiвського рота поповзли гадюки. - Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить стрiляти. Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя. - Скажи цьому кнуровi, що то мої сини забили тих вилупкiв. I ще скажи, хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають. - Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця. - Та всi до одного. - А хто у вас є дома? - Була баба, та вмерла. - А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать, хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт! Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої. - Це ваша баба? - спитав Опанаса. - Угу. Моя. А чия ж iще? - Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби. - А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться... Їх повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям свої синi прикушенi язики. Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що поєдналася з ним вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя. ДУМА ПРО ДIДА Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змагається з сонцем - хто першим закiнчить свої деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизує його лiву ногу, а права ще ступає по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвистує - так не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на груди. Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки. - Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн стоїть уже по шию в тiнi i жмутком сiна витирає косу. - Чуєш, Iванку? - Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником. - То чого ж озиваєшся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'їдять. Це дiд, звичайно, лякає мене. Комарi нiколи не з'їдять його, бо вiн дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому болотi. Але менi приємно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i, стрибаючи через покоси, мчу до дiда. - Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов заєць переляканий. - А хiба переляканi зайцi швидко бiгають? - Та вже ж що швидко. - Так, що й ви не доженете? - Не знаю, не пробував. - А чому не пробували? Дiд слинить цигарку i лукаво посмiхається у вуса. - Бо за це трудоднiв не пишуть. - А якби писали? - Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити. Вiдповiдь не влаштовує мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу запитань. - Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси її до клунi. Ми йдемо через сiнокiс, i темнiє над нами небо, i дзвенить земля на тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову мову. I в серце. моє вливається якась незрима сила, що на вiки вiчнi прив'яже мене до цiєї землi, до спiвучої тихої мови. ...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на моїх очах, i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в мене, бо не було в дiда синiв - покосили їх пошестi та кулi... - Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику його слiв. То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi. Я часто ображав i кривдив дiда то своєю нетямучiстю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати великi люди. А дiд був великим i простотою своєю, i тим, що не канючив од життя бiльше, нiж заслужив. Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський. - Правди такої, як у них, нi в кого немає. Iншi теж розумнi, але не такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш. Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внукiв, - тi, що бачили це i мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси, анi роботи його. I якщо не простить вiн їх, то нехай спалять свої книжки i вiзьмуться за iншу працю, щоб не була їх старiсть убогою. ...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на мої чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало. В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть. - Iване, пiди врубай дров, - сказала мати. - Чого це саме я? - Бо я вже не можу, - промовив дiд. - Ви самi книжки читаєте! - Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний. Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було тихо. Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i кинувся в клуню. - Дi-дусю! Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i, забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам. - Що з тобою, Iване? - Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав: - Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу. - Чого? - Раз кажу, то треба. - Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима. Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу. ...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. На своїх зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i нiжностi, що може позаздрити їм будь-хто. I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i скаже своєму Iванковi: - А глянь, що я принiс вiд зайця... Вiн посадить на колiна своє чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова. ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цiлий день вимiтали небо своїми зеленими мi