тлами,  i  надвечiр
з-за хмар таки виглянуло сонце.
   Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з  вродливої
природи - я майже фiзично вiдчував, як  у  грудях  забрунькувала  радiсть.
Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть.
   Я сiв на лавку в скверику  i  усмiхався  деревам,  сонцю,  пошматованим
хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина.  Вона,  теж  радiючи
всiм єством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я.  На  її  безпроглядно
темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того  брови
стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими.
   - Чому ви посмiхаєтесь?
   Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла
   - Хiба я знаю?
   Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише
до неї, i вона -  трiшечки  -  посмiхалася  лише  для  мене.  I  нам  було
прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмої щиростi.
   А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати
всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не  заважали
йому - простору для посмiшок вистачало.
   - Боже мiй, до чого тепер  безсоромна  молодь!  -  зупинився  бiля  нас
перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у  надвечiрнiй  радостi,
що рiзонув навiть мої немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив:
   - Це ви, мабуть, не про нас кажете...
   - Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
   - Даруйте, але ми нiчого не робимо.
   - Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту своє щастя?
   - У нас немає нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина.  -  У  нас  є
тiльки радiсть.
   - I до того ж у кожного своя, - докинув я.
   - Ви ображаєте людей, ви своєю поведiнкою на водите тiнь  на  теперiшню
молодь, - вичитував нас перехожий.
   - Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь?  -  допитувався
я, хоч не сподiвався нi якої вiдповiдi.
   Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсує настрою i менi, i дiвчинi,
i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби  й  насправдi  утнув
щось ду же гарне.
   - Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався
вiн. - Хiба для вас мало закуткiв?
   - Чого це посмiшки треба шукати по закутках?
   - Бо треба поводитись пристойно.
   - Ви, певне, думаєте, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина.
   - У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами є,  i  не  треба  ними
муляти очi порядним людям.
   - Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина.
   Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом.
   - Як? Ви навiть не знайомi? I  ви  сидите  поруч  i  посмiхаєтесь  одне
одному перед очима цiлого мiста?
   Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас
банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi.
Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але  тут  озвався
отой сивий-сивий чоловiк.
   - Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються,  це
ображає тiльки бегемотiв.
   - Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю
напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого.
   - Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, -  втомлено  вiдповiв  той.  -
Зануда.
   - Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! -  зарепетував  ображений,  але
таки ушнипився  йти,  i  за  хвилю  його  постать,  сповнена  обуренням  i
прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв.
   А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно  було
його червонi ясна.


   СIРИЙ ПАКЕТ

   Коли поїзд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи
i скандували щосили.
   - Славi - слава! Славi - слава!
   Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось  кричав,  але  ми  не
чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку  гримасу,
що йому могла б позаздрити мавпа.
   Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо  повернеться,  -  то,  я  певна,
таким самим. У мене в сумочцi лежав  сiрий  пакет.  Цю  коштовнiсть  Слава
вручив менi вже на перонi i попрохав:
   - Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче...
   Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки  лиха
i неприємностей, що повинна б ненавидiти його, як  кажуть,  усiма  фiбрами
душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а  вона  платила  йому  тiєю  ж
монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi:
   - Коли вже ти вiднадиш оце опудало?..
   Слава реготав i дражнився:
   - Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви ображаєте майбутнє. Ми - ваша  змiна.
Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по  землi
i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацiї...
   - Боже мiй, цей дикун базiкає про цивiлiзацiю! - драматично  вигукувала
мама.
   У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама  в  нього  попросила.
Мама ненавидить цей вiдбиток,  бо  Слава  на  ньому  нiби  живий.  Лукавим
поглядом спiдлоба оглядає вiн наше житло, i здається, що  з  його  великих
губ  ось-ось  зiрветься  насмiшка.  Невеличку  бородавку   бiля   носа   я
перетворила на симпатичну коричневу мушку,  i  вiд  цього  Слава  став  ще
чуднiшим.
   ...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в  нашiй  квартирi  харчала
радiола i дзвенiли чарки, але все було не  так,  як  ранiше.  А  може,  це
тiльки менi було не так, а всiм iншим -  так.  Може,  iншi  попрощалися  з
Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн  не  образив  так,  як  мене,
отiєю мавпячою гримасою.  Я  чекала,  що  вiн  хоч  попрощається  зi  мною
по-людськи. Кривляка!
   Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i
роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла  i
дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з  маркою  в
чотири копiйки. Менi хотiлося побити  вчителя,  котрий  навчив  Славу  так
красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише
в тому разi, якщо кохаєш". Жахливим калiграфiчним почерком  написав  Слава
цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог!
   Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i  люто  топтала  його  ногами.  Я
мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у  мене.  Забрав
свавiльно, вiроломно i кат його знає для чого.  Чотири  порожнi,  нiкчемнi
роки! Тисячу чотириста  шiстдесят  один  день  морочив  менi  голову,  щоб
пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок!
   Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки,
я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала:
   "Ще цiлий  рiк  ти  колекцiонуватимеш  у  залiкову  книжку  дорогоцiннi
автографи екзаменаторiв. Я чекатиму  тебе  цiлий  рiк  (Нахаба!  Я  чекала
чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не  знаю,  чи
зважишся ти кинути Київ задля якогось  пришелепкуватого  баламута.  Але  я
чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава".
   I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на  цьому  холодному
клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра  ж  куплю  гамiвну
сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
   Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?..


   ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПОЄДИНОК

   В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi  генiї
всiдалися за круглим столом i починали дискусiї. Цi словеснi поєдинки були
такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж
без вогню не буває.
   Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт
новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в
сусiдки) стiльця i закалатав:
   - Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
   - Як? - пiдвiв голову гуморист.
   - Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка.
   - Що? - перепитав сатирик.
   - Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину  виявити  своє
обдарування.
   - Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст.
   - Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати  на  стiлець,  але  сусiдка  з
дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати
з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте,  що
говорила дiвчина  юнаковi?  Певен  -  не  вгадаєте:  вона  просила,  майже
благала, щоб вiн не їхав автобусом, а йшов  пiшки.  Так  от:  нехай  кожен
логiчно обгрунтує це її  прохання.  Хто  буде  найближче  до  iстини,  той
переможе.
   - А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст.
   - Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший?
   Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд  лоба.
Вiн належав до новiтньої школи, яка, - на заздрiсть  тим,  що  вiдмовилися
вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми.
   Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири
коми - От вже й iстина вiдома.
   - Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на  смерть
перелякав рудого кота,  який  дрiмав  посеред  столу  i  був  його  єдиною
прикрасою.
   Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка:
   - Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива.  Отже,  йому
на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього
слабкий сечовий мiхур.
   Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
   - Вiн не мав постiйної  прописки  i  до  того  ж  був  п'яний.  Дiвчина
боялася, що в автобусi його затримає мiлiцiя. Вона, по-моєму, спекулянтка.
   Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж  слiд  було,  випалив  одним
духом:
   - Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести  руку
до тiм'я, як затараторив гуморист:
   - Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася,
що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали  б
по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем.
   Цей феноменальний дотеп  так  розсмiшив  Шворня,  що  на  нього  напала
гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас  звернувся
до сусiдки:
   - А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини?
   - Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша  на  замрiяного
поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання?
   - Я питаю, хто з них найближче був до правди?
   - Та всi плели  чортзна-що!  А  я  просила  хлопця,  щоб  вiн  не  їхав
автобусом, бо хотiла, щоб стояв  вiн  зi  мною  до  свiтанку.  А  останнiй
автобус вiдходить дуже рано - всього  о  першiй  годинi  ночi.  Дiйшло?  -
вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть.


   НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю

   Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку.
   - Слухаю.
   - Шворень? Це з редакцiї "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш
кореспондент. Зустрiньте його у всеозброєннi.
   Опанас  кинув  трубку  i  зарядив  пугача.  Скоро  в  кiмнату  ввалився
незграбний i заяложений юнак.  Його  руда  морда  була  обдерта  i  вкрита
вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно.
   - Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали?  А  я  от  -  нiжним  тiлом  у
вiконце влiз i став.
   - Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного
виродка.
   - Я репортер. Я гiбрид поезiї та прози i газети незаконний син. Ясно? Я
мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збiрцi  "Лакований
бруд". Спробуйте зрозумiть.
   - Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень.
   - Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким  чином
ви народилися?
   Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
   - Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули  машиннi,
голова - лабораторний лабiринт. Я останнє слово науки. Стою край  шляху  в
жовтiм молочаї - вiдсидiв за дiлом я в  калинi.  Да,  бувало.  Ех,  летить
жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство?
   - Я народи...
   - Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю  голодних  гусей.
Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну,
от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися?
   Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути.
   - Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе.
Шо? Мене дивує ваша нескромнiсть. Ви не смiєте перебивати гостя,  особливо
мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую  рибною  землею,  скидаю
чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви знаєте: сiно пахне космосом  i
бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде.
   У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй.
   - Над чим ви зараз працюєте? - захлинався "терорист". -  Я  очима  чую,
вухами я бачу, на моїй долонi всесвiт спочиває.
   Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав:
   - Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник?
   - Генiй, - просичав, Шворень.
   - Справдi? А я гадав, що тiльки я...
   - Дайте  йому  руку,  -  порадив,  Шворень.  "Терорист"  повернувся  до
дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його  карафкою  по  тiм'ї  i
жбурнув гостя за дверi.
   Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в  свiжi
щiлини ввiрвався життєстверджуючий вiрш:

   Зорi кукурiкають в квасолi,
   Сiрiус присiв на перелаз.
   В ковдрi неба в зорянiм наколi
   Вiз я Київ милiй напоказ.

   У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати  вiршi.  Двiйник  бiльше  не
з'являвся.


   БIЛI ПРИВИДИ

   Бiлi  привиди  заходили  до  вестибюля,  гупотiли  незграбними  ногами,
ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу.
   - Оце так зима! - вигукували однi, бо  фантазiї  на  бiльше  в  них  не
вистачало.
   - Привiт вiд Прадiда  Мороза!  -  намагалися  жартувати  iншi,  кидаючи
вологi пальта через бильце гардероба.
   Лiна автоматично посмiхалася їм, бо треба ж бути  ввiчливою.  "До  чого
всi  вони  нуднi  i  невиразнi",  -  прялася  думка.  Нуднi  i   невиразнi
пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет,  залицятися
до таких самих нудних  i  невиразних  дiвчат  або  збивалися  табунцями  i
страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
   Нi-нi, Лiна не зневажає їх, просто їй  страшенно  жаль  оцих  бундючних
гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю  на  танцюльках.
Так, саме на танцюльках, бо вона не смiє кощунствувати i називати  танцями
оце шаркотiння.
   - Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине  прядиво  занадто  вкрадливий
голос. Ага, це той самий, що  вчора  i  позавчора  намагався  полонити  її
дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв.
   - Ви знову забули цигарки? - обминає очима його цукеркову посмiшку.
   - Ви влiпили прямо в десятку, мем.
   - Номер? - збагачена його iнформацiєю, Лiна  добуває  з  правої  кишенi
дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку".  Немає  сумнiву,
що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi  щовечора
набиває  якимось  дешевеньким  тютюном.  Але  з  якою  помпою  вiн  стукає
мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сiрником!
   - Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець?
   - Нi, я не опущуся до цього.
   - О, ангел показує зуби! Але все-таки?
   - Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня
комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв.
   - Громадяни, будьте взаємно ввiчливi, - метає лозунг чемний кавалер.
   -  Вiдвiдувачi,  не  заважайте  працiвникам  виконувати  свої  службовi
обов'язки, - ультрачемно посмiхається Лiна.
   - Може, ледi назвуть своє iм'я?
   - Макбет.
   - Я чекатиму вас бiля виходу.
   - Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi
однiєї з балерин. - Лiна показує пальчиком угору.
   - Ты меня не любишь, не жалеешь...
   - Гурток художнього читання працює у вiвторок i п'ятницю пiсля третьої,
- дає йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний  фокс,
i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом.
   Лiна ненавидить свою "професiю", але їй страшенно подобається одягати i
роздягати людей. Щось є в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi
пiдшукає собi справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться  букети  людських
облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець  кiнцем  сюди,
крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забивається i чимало гарних хлопцiв та
дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i їй колись доведеться марнувати свої
вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх  розмов,  i
вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"...
   Хух!.. Нарештi останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й  додому,
але в тьотi Пашi сьогоднi жах  скiльки  роботи  -  нанесли  снiгу,  багна,
накидали недокуркiв бiля урн. Лiна  пурхає  по  вестибюлю,  а  тьотя  Паша
бурчить i проганяє її додому.
   - Може, тебе хтось ще й чекає...
   - Хто чекає, той дочекається. - Лiна торохтить совком, шастає вiником i
обстрiлює тьотю Пашу кулеметними чергами  вражень,  а  та  докоряє  їй  за
нерозсудливiсть.
   - Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче...  Дiвування,
воно стече, як вода навеснi...
   Лiна похапцем одягається i  водночас  переконує  тьотю  Пашу,  що  вона
зроду-вiку i не подумає виходити замiж, бо тепер тiльки  й  чути,  що  про
розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало.
   - Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти  тямиш,
мов коза в рогозi...
   Бiля виходу її справдi чекає бiлий привид. Вiн iде поруч,  i  вiд  його
розв'язної галантностi не лишилося й слiду.  Мимрить  щось  про  погоду  i
неоковирно жартує. Лiнине роздратування  дрiмає  в  найтихiшому  закапелку
душi.
   - Менi подобається, що ти не ламаєшся i не  кривляєшся,  -  каже  бiлий
привид.
   - То чого ж сам граєшся в дендi?
   - А так...
   - I мене чекав "а так"?
   - Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так".
   - - Менi не треба твоїх трiшечок!
   - А менi треба!
   - Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба.
   - Може, й негiдник, але не дуже, - зiтхає хлопець, i вони замовкають, i
йдуть поруч, i думають про своє.
   - Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник.
   - Дiйсно, це ймовiрно, - погоджується Лiна.
   - А ти розумна?
   - Хтозна. Мама каже, що я злюка.
   - Твоя мама - великий чоловiк!
   I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить  i  валить,  i  лiхтарi  вiд
снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi здається, нiби вона  ступила  на  iншу
планету. I скiльки загадок i несподiванок  чекають  її  в  цьому  дивному,
незнайомому, бiлому, рiдному мiстi!
   Вiн так i не посмiв узяти її пiд руку i попрощався  бiля  пiд'їзду,  не
прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку".
   Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й  легко.  У
снi в неї з очей росли фiолетовi квiти.


   БЕНКЕТ НА ТОКУ

   Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
   - Що в тих iнститутах, їдрi його навиворiт, тiльки думають?  Понавчають
усяких дiвок, а тодi маєш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися.
   Кучерявий секретар  сiльської  Ради  Трохим  Канiвець,  якого  в  жнива
одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив:
   - Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються...
   - Так то ж баби,  -  скорчив  порепанi  губи  Омелько.  -  А  в  нашому
чоловiчому дiлi без цього важко.
   Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв -  того
дай, цього дай, отого дiстань. А де  вiзьмеш?  З  носа  ж  не  висякаєш...
Пошлеш їх усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане.  А  хлопцi  дадуть
тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу
хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя.
   Парубки дружно загиготiли,  Данило  аж  навприсядки  зайшовся,  Омелько
обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки  випурхувало
з його рота,  всi  знали,  що  бригадир  тракторної  бригади  чимось  дуже
клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже  не  одну
пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося  чимало
любителiв заправитися надурняк.
   - Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А
балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже:
   "Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?" - "А  що?"  -
питаю. "А те, - вона  менi,  -  що  ондечки  ваш  Федько  посеред  борозни
"рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, -  пояснюю  їй,  -
тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикидається янголом,  -
а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить".  Ну
мене й заїло. "Багато таких премудрих тут вештається, - одказую агрономшi,
- та тiльки за весь їх розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався
язик з цепу, i я, значить, закрутив їй кiлька обичайок. Вона попервах рака
спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону  навчити.  А
трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То  везiть  Федьковi
пальне. Механiзатори менi!" Я ледве  не  провалився  вiд  сорому,  а  вона
смiється очима i промовляє: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що  поле
засмiчуєте. Вiд матюкiв же бур'ян росте".
   - Ну це вже вона заливає! - вигукнув Трохим.
   - Я теж казав їй таке, - провадив своє Омелько. - А вона  гомонить,  що
про це i в книжцi написано.
   - А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi
батько теж казали, що земля любить  усе  чисте  -  i  зерно,  i  слово,  i
совiсть.
   - То може, до неї треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
   - Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них
земля в'їлася?
   - Руки треба мити до їжi. Гiгiєнiчно. - Трохим вставив учене слово.
   - А бiдова ж дiвка i на язик клепана, -  захоплювався  Омелько.  -  Щоб
скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би  жiнку  сусiдовi  i  до  агрономшi
пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк,  i  знову  звалився  на  нього
мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир  любив  свою  Олену
шалено й несамовито. Колись посмiв  її  вдарити,  вона  забрала  руденьких
близнят й майнула до матерi. Вiн благав її повернутися,  став  навколiшки,
але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски  в
рот не вiзьме, доки Олена не простить йому.
   - А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю.
   Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було,
- а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi  Олена  й  забрала  його  в
хату.
   - Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим,  -  доведеться  вам  язика
рубати.
   - Ну, вона не така дурна, як ти, i понiмає, де в жарт, а де до дiла,  -
насупився бригадир. - А на твоєму мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку,  як
агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй.
   - Що це ви, дядьку,  мене  тут  висватуєте?  -  сполохав  тиху  балачку
грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. -  Вона  стояла
перед хлопцями  i  грала  карими  очима.  Губи  яснiли  посмiшкою,  а  нiс
задиркувато стирчав угору.
   - Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе  краля,  коли
ти пiдстрижена?
   Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i  на  її  рожевому  обличчi  вже
малювався iнший клопiт:
   - Чи йтиме ще машина в село?
   - Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
   Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за  обрiю  прощально  махало
червоною косинкою,  i  дiвчина  впивалася  тим  прощанням.  Вона  втомлено
присiла на  ручнiй  каламашцi  та  й  засумувала  пiд  перехресним  вогнем
парубочих зiниць.
   - А в якiй же книжцi  написано,  що  вiд  матюкiв  бур'яни  ростуть?  -
порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою  на  Омелька.  "Ич,  старий
брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував її погляд.
   - Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона  знову  була  весела  i
жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого
ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так  у  мене  цiлий  вузлик
ласощiв усяких. - Вона  спурхнула  з  свого  сiдала,  блискавично  послала
газету i припрошувала. - Хто не боїться, що  причарую,  їжте!  Тiльки  щоб
потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
   Вони вiдщипували вiд окрайця  дрiбнi  шматочки,  кидали  їх  у  роти  i
дякували їй очима не за їжу, а за щирiсть.
   У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку  настороженостi
проштрикувалися першi пагони довiр'я. I  капоснi  цвiркуни  пiдгледiли  те
проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили  їм  i
спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому.
   Коли довгождана машина намацала своїми довгими  вiями  каламутний  тiк,
бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав  на  десерт  щось
дуже легке й  приємне,  бо  всi  наввипередки  пред'являли  йому  паспорти
щиростi - посмiшки.


   НАЇВНЕ ДIВЧИСЬКО

   Вiтер лагiдно пiдштовхував її  в  спину.  Вона  вимахувала  сумочкою  i
загравала  з  вiтром  -  пiдставляла  йому   рум'янi   щоки   або   раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював її непорочний стан.
Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi  погляди,  i  їй  це  явно
подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком  вона  вiдкрила  в  собi
жiнку i трепетно переживала це вiдкриття.
   Вона нiби вдруге народжувалася  на  свiт.  На  сiруватих  великих  очах
раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь
понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним
що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить її на свої легкi  лапатi
крила i не понесе кудись далеко-далеко.
   Дiвчина  була  об  тiй  порi,  коли  кожного  манить  щось   загадкове,
незбагненне i таємниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i таємниця  -
поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути  коханою.  Вона  тiльки
знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без
чого й жити не варто.
   Дiвчина  йшла  на  роботу.  Цiлий  вечiр  i  ранок  маги  начиняла   її
iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася  лише  незрозумiлої
бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись  вона
й до школи йшла вперше, а потiм це  стiльки  разiв  повторювалося,  що  аж
обридло.
   - Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся  його.
Робота чиста i люди там гарнi.
   Подумаєш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi  немає  ще  кращих.  Ось
вона стоїть в автобусi, i всi на неї дивляться такими добрими очима.  Хiба
в поганих людей бувають добрi очi? I  взагалi  хiба  погана  людина  стане
дивитися на гарну?
   Вона випурхує з автобуса i,  заграючи  з  бiлим  снiговiєм,  бiжить  до
заводоуправлiння.
   - Де тут завком? - довiрливо запитує у вахтера.
   - Це, дочко, на  третьому  поверсi  праворуч,  -  каже  вiн  їй  цiлком
серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною.
   - Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi
доповiдає вона вже пiдтоптаному чолов'язi  з  темними  очима  i  галявиною
серед чорної чуприни.
   - Ага. Дуже приємно, - вiдповiдає той i мiряє її лiнивим поглядом. -  Я
голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень,  для  вас  -
Микола Панасович.
   Вiн запалює цигарку i не дуже доречно запитує.
   - Де вчилися друкувати?
   - У мами. Вона друкарка.
   - Сiдайте за машинку.
   Вiн диктує їй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети,  а  потiм
безбарвним голосом пiдбадьорює.
   Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме  в  нагодi  А  тепер  пiдшийте
газети, бо тут справжнiй кавардак. - I простує до свого кабiнету.
   Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять  в  її  руках
сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом
огинає стола з пiдшивками i заходить до кабiнету.
   - Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
   - От i добре.
   Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
   - Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другої години. Зараз
зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал,  у  голосi  його  лiнь  i
втома.
   - А що менi робити? - вихоплюється в неї.
   - Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти".  -
Будеш потрiбна - скажу.
   Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет,  друкує  листа  знайомiй  у  село,
скорботно  заглядає  в  маленьке  дзеркальце.  Часом  її  викликає  Микола
Панасович:
   - Надрукуй список заочникiв.
   - Знiми копiю з цього листа. Два примiрники.
   Стiкає день.  Проповзає  тиждень.  На  незриму  вiсь  часу  намотуються
одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає серце.
   - Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу.
   - Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
   - А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
   - Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiхається. - Наївне  ти
дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать.
   Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо  i  докiрливо  хитає
головою. Йому смiшно чути її докази. Вiн - син свого  часу.  Колись  якось
висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить.  I  сидiтиме
без жодних нарiкань, доки не пересадять в  iнше.  Як  це  завжди  буває  з
людьми низької культури i убогої душi, совiсть його не турбує. Вiн  навiть
зверхньо  дивиться  на  людей,  особливо  неспокiйних,   i   вважає   себе
незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось.
   - Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподiвано для самої себе каже  Оксана,
- завтра я не прийду на роботу...
   Вона не чує, що вiн бубонить їй услiд.  Вона  вже  бiжить  по  схiдцях,
сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмiрно  дороге  i  нiжне,
вiдвойоване в байдужостi.
   Оксанi знов хочеться, щоб на неї дивилися. I справдi, в  автобусi  вона
ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий.  Вiн  зводиться  з  мiсця  i
пропонує:
   - Сiдайте, будь ласка.
   - Я зараз сходжу, - прямує дiвчина до виходу, - почуваючи на собi  його
незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озирається,  раптом  показує
парубiйковi кiнчик язика i виплигує на асфальт.
   Вiтер пiдхоплює Оксану на свої бiлi крила, вона кокетує з ним i  зовсiм
не думає про те, що мама страждатиме вiд її нерозважного вчинку.

   =====================================================================

        Архип Тесленко. Оповiдання



   СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ

   I

   У селi Вербiвцi  живе  чоловiк  iз  жiнкою,  може,  хто  знає,  Михайло
Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там
вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя.  Жiнка  в
його нижченька за його, тiльки огряднiша  якась,  Палажкою  звуть.  Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка  таки  й  ненавидить  Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А  сама
нечепурна удалась. То колоскiв у полi  пiсля  неї  зостається  багато,  то
бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.
   - Чепурнiшою буть треба! - iнодi їй скаже Михайло.
   - Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його.
   Михайло:
   - Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
   Ото в його лайка така.
   Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
   Так i живуть. А побрались, -  кажи  ти!  Хоча  так  i  брались  вони...
Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку  вони  вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
   Ще любить справки Палажка, а тут i їсти  нiчого:  поля  з  пiвдесятинки
всього; така люта усе.

   II

   Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там
таке: оце як Палажка що  робить,  пряде  абощо,  було,  то  Оленка  торкає
пальчиком роботу її та:
   - А як воно це?!.. А з чого воно?
   Букварець купив їй Михайло,  зробив  їй  указочку;  прийде  зима,  єсть
вiльний час, Михайло:
   -  Ану,  Оленко,  грамоти  вчитися,   ану   грамоти...   Оленка,   таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:
   - Це "а", а це "б",  -  читає  за  батьком.  А  ранок,  вечiр  настане,
Михайло:
   - Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка
дасть.
   Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто  плаче
було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
   - Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те стоїть,  читає,  та  ще  з
протягом, як батько.
   На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
   "Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.
   А надокучить їй дома сидiти, до  дiдуся  Гната  було  побiжить,  батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться,  жив  при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз -  при  Василевi,  старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив  у  Михайла
старий через Палажку, що  й  до  його  сувора  була  i  добрим  словом  не
обiзветься нiколи було. Бiгає  до  дiдуся  Оленка  було.  Дiдусь  було  по
головцi  погладить  її,  гостинчика  дасть  їй  якого,  яблучко  абощо.  З
Сергiйком  подружила  Оленка.  А  Сергiйко  -   Василiв   хлопчик,   трохи
старшенький од неї. Дiдусь було з  киcличок  дубових  чорнило  Їм  робить,
соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.
   Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її.  Страх  охоча  до  вчення
була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
   Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать.
I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.
   Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки  у  селi
одному,  наблюдатель  єпархiальний  над  школами   церковними   протоiєрей
Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу,  де
вчилась Оленка. Спереду  сидiла  вона,  така:  в  керсетинi  черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так  допитливо.  Отець  Платiн,
сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.
   - Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
   Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:
   - Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до неї.
   Почервонiла Оленка, а  проте  не  злякалась.  Встала,  прочитала  йому.
Похвалив, далi:
   - А як, дiвчинко,  по-руському  буде:  "хлеб  наш  насущний  даждь  нам
днесь?"
   Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її  ще  про  Адама  щось,  якусь
задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
   Вiн:
   - Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
   - Хо-о-чу, -так з протягом.
   Отець Полiєвкт:
   - Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там  ми
одiшлем тебе в бiльшу школу нiж  ця...  на  стипендiю,  що  єсть  на  нашу
єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?
   Так  радiсно  всмiхнулась  0ленка,  засоромилась  та  й  оченята   вниз
поставила.
   Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як  готовиться  треба.  Вона
дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:
   - Коли б уже  швидче  одiслали  мене  в  школу  ту  бiльшу,-до  батюшки
було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
   Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
   - А якою я, - каже, - буду тодi?

   III

   Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту,  аж  у  Великоросiю  десь.  А
школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська  там.  В  одному
вони й домi, кажуть.
   Присилає  Оленка  додому  письмо  незабаром.  "Как  я  рада!  -   пише,
по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен  здала!  Татусю,  мамусю!..
Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi  й  мене  настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах  квiток,  питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання
менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i  обступили  мене,
розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та  я  боюсь-боюсь,  а
вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде.  Та
все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем  у
школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi,  й  нема.
Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"
   На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке  на
їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє,  цiлується,
сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає,  зазирає
до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою,
вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.
   - На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок  на
їй, - каже, - та цяцьок.
   Сахарцю дiстала, дає:
   - Наоставляла, - каже, - од пайки.
   Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:
   -  "Тарас  Бульба",  -  каже,-шкiльний  подарок.  Тетрадки   повиймала,
показує:
   - Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки  вже
багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.
   Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле
ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
   Почали гомонiть по селу:
   - Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того  у
пани дочку увезеть.
   Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд
собою.
   - Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А
до Михайла:
   - Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю
менi!

   IV

   Приїжджає було й щолiта додому Оленка.  Сумне  тiльки  життя  їй  було.
Їство: борщ,  хоч  видивись,  картопелька,  цибуля,  часник,  що  аж  хата
провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно,  поночi  в
їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще  побiльшав.  За  вгород  гризти  почала
батька мати. А чого за вгород?
   Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя  йому
спокiйнiше, нiж у Михайла,  жилось,  що  Оришка,  жiнка  Василева,  людина
кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн,  умираючи,  сказав
Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир,  Михайловi
ж сказав не  перечить  цьому.  Поховали  батька  брати,  худiбчиною  стали
дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать  братовi  бiльше  города,  та
така батькова воля - попустив.
   - I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома,
а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi
та тi б попускали тебе.
   Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
   - Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про їх,  почала  бабам
хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн  їм  так  сказав  города
узять.
   Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не
любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить
до їх.
   - Не ходи, - було каже їй, - нехай пiдлизи, вороги  мої  не  втiшаються
тобою, баришенькою моєю.
   Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся
не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було:  до  дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж  мати,  така
невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що  чула  абощо.  А  дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказує.
   - Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним.
Ну й люде, - дивується було, - до чого дiйшли!
   А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було
побалакати Оленцi.
   - Що то та грамота, вчення! - було  йому  каже  Оленка.  -  Вченi  люди
розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi  любi,
тихi та знають багато всього: балакать  тобi  про  вiщо  як  стане  котра,
слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до  себе,  настiльки
освiченiшi вони. Та по квартирах у  їх  так  гарно:  грає  музика,  книги,
картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi,  як  на
їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.
   Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти  такої  освiти,
як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде  їх  брать
було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там  у  старенькому
панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере  було
у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає  у  садочку  у  себе  на
столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї  її
шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.
   - Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу,  яку  з
шкiльної книгарнi взяла. I вечора для читання їй  мало,  а  й  серед  ночi
читає  вона.  Оце  як  поснуть   уже   всi   ученицi,   то   вона   встане
потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.

   V

   У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що
ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь.  З  второкласної
вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких  собi
уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
   Таки