й кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми - українцi i що в нас своє єсть письменство. - Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!! В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже: - Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала? Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було їй: - По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче. Тiльки всмiхнеться Оленка. Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було. - Як же я, - каже, - мало читала! I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже. Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, - рукодiлля, якого й у школi вчилась. Од роботи домашньої мати її увiльняє було. -Не в своє дiло не мiшайся,-- каже було їй, - одного вже держись. Було щоденник Оленка веде. "Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах". А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж дрижати стане уся. - Ну, й музика, - каже було, - як вона душу проймає! Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому. А в глибокi думки як заходить було! У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику: "Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?" А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному! Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила. Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай, ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була. Вийшла з хати та: - А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! - до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась. Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною їх ганяє по клунi. - Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до неї. - Хай не ходять у клуню! - А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої: - Заманила, - каже. - Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка. VI Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi розумнi. Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн чоловiк. "От зiйтися б з таким, - думає Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!" Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами. - Ну, якi воно, - думає було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?" А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає. Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та: - Читаєте? - до Оленки. Всмiхнулась. - Читаю, - промовила так соромливенько. - А читання рiч гарна, - Грищейко їй. - Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке їство духовне. - Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому. Грищенко: - Читаєш i, як би сказати, бачиш усе. Повела Оленка язичком по губi та: - Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... - та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були: - Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою! Батько: - Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує... - А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати. Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай. Оленка: - Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку. - Ще й ховається! - мати до неї, - Думає, що я й не бачу її; додому йди! Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула. - Не ходи! - напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi: - Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх. Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церквi поклонiв не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари. - В писанiї немає цього, - казав якось Михайло Сергiєвi, - це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари. Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було. Усе було вiн Оленцi товче: - Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи. VII Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. "Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - думає, - а вiн такий... про читання зразу почав". I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн! Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють гаї. "Боже мiй! - думає Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю". Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались. - Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка. - А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав: - Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну! Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це. Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та: - Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко зареготiв, - i вiн чисто порвав. - За вiщо? - всмiхнувся Сергiй. - П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому: не вмiєш - не сiдай, а вiн... хе-хе! "Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", - подумала. Сергiй глянув на сонце та: - Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле. Оленка: - I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись. Грищенко: - А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя. "А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка. Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. - Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала. "Хай... - було думає, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею". VIII Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки. Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! - гримає на Михайла. - Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б же яка це запомога була! Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та. "Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанiї сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут". Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять. Лайка, сварка i в хатi й надворi. "Бiднiстьi зло через те, - думає Оленка було. - Хай... - було розважає себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня". Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, поїхала. IХ Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише: "Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте". Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, i станцiя зразу. Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така. Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає. Надворi все свiтлiше стає. - А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже поїзд? Панок: - А тобi ж куди, на заробiтки кудись? Всмiхнувся Михайло: - Нi, дочку виглядаю з школи. Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло: - Училася з панськими дiтьми. Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним. Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається. - Здрастуйте, тату! Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали. По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, - сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помахує костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки! - Який же тут рай! - всмiхається Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим. Михайло: - Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам. - I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полiєвкта я це була. Як була, розказала. А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та: - Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його. Вiн: - Ага... Що ж, трудно вчиться було? - Нi, так... Погомонiли трохи, далi Оленка: - Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою? Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у цю, усмiхнувсь та: - Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це слово. Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона: - А чи й у второкласнiй можна менi?.. Помовчав Полiєвкт, далi: - Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй. - А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi? - Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким. - Такий добрий... - Оленка до батька. Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик. "От, - думає Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним". Михайло: - А євангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показує. Кивнула головою Оленка, всмiхається. - Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi. - Який же мир божий гарний! - скрикує Оленка. Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така. "Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!" Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало... Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця. - Студент Кочурин, - батько Оленцi. Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi. "Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка. Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав. Поздоровкався Савка, проїхали. "Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними". Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi. - Здрастуй, рiдне село! Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить. - Здрастуйте! А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнiє. - А як повиростало усе! - скрикує Оленка. - Рожа он як зацвiла! В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер. - Рiднесенька хата! Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi; Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку. Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки. I тут почалось. - Куди ти? - мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась. - А вам що? - питає. Мати: - До сяких-таких не ходи! - Ось киньте-бо це! - Не йди, я тобi кажу! - Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла. Мати: - Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких, та до ворогiв моїх ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своїй. Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там недалеко хата од хати i дверi напроти дверей. - Що там таке? - обзивається. - Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся! - З ума зiйшла? - Оришка їй. Палажка: - Ось тобi, о! - крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив. Х Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть! "Хоч устругнуть його трохи", - думає. Подивилась до Василевої хати - не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає. "Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, - думає, - до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло". Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає. - А, сякi-такi!.. - кричить. Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить. - Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя. Василь: - А то он що пороблено? - показує йому зазубнi. Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає. - Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн. - А, так нiчого тобi! Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому. - Рятуйте! - кричить Михайло. Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи. - Що таке? - питає. - Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це? Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло. Всмiхнувсь Остапчук та: - Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь: - Як нiчого? - крикнув на Остапчука. Остапчук: - Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн: - А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло: - А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того! - А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко. - Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь: - Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука. - Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його. - А що ж? Остапчук: - Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти. - Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш? Дивиться Остапчук, почервонiв, далi: - Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! - закривав,- Чуєш! - обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь. Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову: - А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? - почав до Михайла. Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та: - Подарував старий йому трохи... пiдлiз. - А документа ж нiякого в його нема од старого? - Нема. Стиснув Остапчук плечима. - Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки. Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно: - Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким! Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi! - Чого ж, - каже до неї, - можу дать стежку. - Повернувсь до Михайла:- Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько, чи як, - згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi. Мовчить Михайло, в землю дивиться. А Палажка: - От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас. Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може. - Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, - навчає Михайла. - Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре? - Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь. - Що "коли б"? - Коли б грiха не було тут. Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та: - А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний. Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi: - Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще. Палажка: - I тебе сi та тi й вигадували такого менi... - почала кричать на Михайла. Зареготiв Остапчук. - Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов. Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову: - Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр: - Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця? - А тобi чого треба? - визвiриться мати на неї. - Кончила вчення, мiсця шукай! "Ну,було думає Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, - скажу,та цитьте!" XI Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться. А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, - невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города. Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь. - Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, - велика рiч. I ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї. "Милий отець Полiєвкт, - думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!" А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже. Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа. Оленка до неї: - Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує. - Так i Панасенкова тут?- чуть отця Полiєвкта. - Пам'ятаю... там така... - почав до когось, - по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї. Чує це Оленка, всмiхається. "Значить, коли за таку маєш мене, - думає, - подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" - Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось. Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою: - Iдiть хто... - каже. Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його. "Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка. - Ваше високопреподобiє! - почав Грищенко до отця Полiєвкта. - Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... - Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк. "Як же i принизився!" - подумала Оленка. Їй аж соромно стало. Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi: - Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його. Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його. "Цуцик ти, цуцик, - думає. - На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!" Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та: - Розумна стала дуже, - про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить. Вiн. - Що вгодно? - так сухо до неї. Оленка: - Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще? Насупив брови отець Полiєвкт: . - Не чуть... - А коли ж буде чуть? - Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? - гукнув до дверей. Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий. - Ну, слава богу, - почав до Оденки, йдучи, - прийняв прошенiє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда. "I ти задоволений, - думає Оленка про Грищенка. - Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?" Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде. "Так он воно що! - про Полiєвкта думає.Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!" Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали. "Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'єте". Пригадалося їй i те, що нагорода у неї - євангелiя позолочена. "Нащо ви хоч золотите її!" - подумала. Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня. Мати на батька: - Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба! А батько: - Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого. Вона знов про город йому. "Чого ж тепер сподiваться менi? - думає Оленка. - Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?" Вийшла з хати, стала на порозi. "Та що ж робить-таки?"думає. Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою. "Хiба знов до Полiєвкта пiти? - думає.-- Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?" Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали. "А що, якби це до Кочур сходить? - думає. - Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?" Прокралась до Сергiя Оленка. Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються. Порiшили в недiлю сходить до Кочури. XII Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi. "Чого я пiду, - думає, - коли служителi церкви такi!" - Безсовiсна! - батько на неї. - Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума! - Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили! А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати. Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве. "Нiчого, - думає, - до людей освiчених iду: не поди-йують". На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти. Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає... - Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй. Вiн: - Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. - Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до Сергiя. Сергiй: - А так... ходимо... - збрехав поки що. - Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе? - Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. - Помовчав. - У вас там не можна б розжиться якої коли? - Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... - звернувсь до Оленки студент. Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю. - Не стiсняйтесь,- студент їй, - я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте? - А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента. - Хоч i зараз ходiмте. Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, - думає, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", - скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала". - Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки. - Кончила. - Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте? Помовчала Оленка, далi: - Не знаю й що. - Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте. Всмiхнулась Оленка: - Не знаю тiльки, де б працювать. - Чого? - З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ. - О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв. - А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди? - А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас? - А якби до вашого батька звернуться? - Звернiться. Познакомлю. Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - думає. - I вам, знаєте що! - студент до неї. - Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх. Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. - Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" - Помовчала: - А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою? - Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там. "Так от! - думає Оленка. - Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? - Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..." Серденько так забилось у неї. Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?" Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi, саме чаюють, блищить самовар. Так Оленцi боязко-радiсно. Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких! -Здрастуйте! - Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. С