ене неначе серпом - чирк. - Я осьде, - кажу. - Завтра до рапорту; тобi лист прийшов. - Нiчо, - кажу. А камрати так зараз i в жарти: - Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить. "Добре вам жартувати, - думаю я собi, - да не так-то старiй бiднiй вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2]. А мiй брат, знаєте, вже три роки як з постелi не встає; сохне та кровйов ув одно дише. III Другої днини рано зiбрався чисто, приходжу до рапорту. Капiтан такий сердитий, недобрий; приходить до мене. - Як зовешся?! - гримнув. - Так i так, - кажу. - На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться на чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт. Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати. - Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi! - Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю. - "Братику мiй дорогий та любий!" - читає фрайтер, а мене гiркi чогось так i обiлляли! - Далi, - прошу, - далi. - "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на свiтi, а карався. Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама остається. Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв. Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали. I кожух свiй мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш. Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй своїм. А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший раз, i другий, i третiй! А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене, твого рiдного брата Онуфрiя". IV На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz?[4] - крикнув капiтан, а очi ходя у него, знай у тої гадини пожаристої. - Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене... Господи, як утне мене в лице! - кров тiльки почурiла по бiлому кабатовi. - Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним! Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я. - Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня. - Нiчо, - кажу. I обгорнули мене думки та гадки. "Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi бiльше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рiдним, а тут тiльки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!.." V На третiй день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого року на Угорщинi були половили. Було їх у нашiй компанiї бiльш як двадцять мужа. - А що, - питається мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись? - Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби по рапортi, - пiду та втоплюся". Приходить капiтан до словакiв: - А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому. Вони так зрадiли, господи! - Шкода менi вас, - жалує капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, має хто з вас охоту остатись рiк з один в компанiї? Вам добре буде. Нiчичирк. - А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рiк послужити? У моїй компанiї добре! Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить! Але Бая не много думав. - Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рiк служитиму. Отак! Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала. - А це, - каже, - як? - Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на урльоп, то вам цiлий ще рiк служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає. - Про мене, - каже капiтан, подумавши хвильку, - Шовканюк iде на урльоп. VI Другої днини дали менi урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад! - А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая? - Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто. - Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з мiста. - Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся. "Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог дає, що сам розумiє". Отак думав я та й пiшов. А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадiв. - Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пiшли? - Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобi миль додому? - кажи правду. - Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я. Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою. А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом. - Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, - коби-то братиковi тому хворому винести (бо в мене все на гадцi, що я братика свого ще застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то вчинитися на Вижницi, нi їсти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести". - Час менi до касарнi, - стали нарештi пан капрал казати, виймають п'ять левiв баночку та й дають менi. - А це нащо? - кажу я. - На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше дав, а так не маю, бери, що є. - Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде. Вони аж розсердились. - Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок собi купиш. Тепер студено. Не хотiв я їх бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, - думаю я собi, - куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до шиї, а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому". Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут - не студiнь, нi! аж око в'яне. VII Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий вечiр; по хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при вечерi, а я собi йду з цiпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома дiється? Братика мого, мабуть, уже й немає на свiтi!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi, на опiвнiч стану або i борше. Посмотрив за торбинку, чи є всi дари та гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? Є всi, йду далi, навiть i в вiкна не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе я п'яний абощо, а я нинi i кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина доброго, i риби визнини штука. "Да не буду їсти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так i позiваєсь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в очах замрiїло, за серце ймило. "Це я змерз", - думаю собi; хотiв встати - не здужав, поваливсь у снiг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бiдах теплий наш заступниче, рятуй!.. VIII Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих дверях намальований? Такий i це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться менi в вiчi. Я так i стрепенувся. - Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце? - У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий. Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп. - А це, - кажу, - як я тут зайшов? - Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи, найшов я тебе пiд одним будинком без душi. - Боже, милий боже!.. - Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по хатi собi ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку! А я тої днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди! Молоденькому жандаревi тiльки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати. - Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], є? - Є, - каже, - не журися: i мундир є, i торбинка, i урльопас. - В урльопасi, - кажу, - був лист. - Є й лист, - каже, - я находив. - Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався. Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся. - Коби, - каже, - за три днi, то би добре. Я аж не зумiвся[10]. - Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома! - Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати. - А де ж той, - кажу, - дохтор? - Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор. - А що, - каже, - як тобi? - Добре, - кажу. - Пустiть додому! - Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий. Я так i став благати: - Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от як. Менi вже недалеко. Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки. - Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi лежи менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло масти собi оцев мастев. Я так i зрадiв. - О, дякувать же вам, пан дохтор! - Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а ти би вже не жив на свiтi. IX Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить. - Чого, - каже, - так задумався, серце? - Чи ж нема чого? - кажу. - Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде. - Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати. - Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток. - Або ви знаєте? - кажу. - Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав. - Або ви, - кажу, - мого брата знали? - Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi - А ви ж звiдкiля? - Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Нiмеччини Не будеш знати. - А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрiєм? - Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне! - А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат менi писав, що обi в наймах. - У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та дивно менi. Х Другої днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти. - Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз приїде. За годинку був i вiз; сiв я та й поїхав. А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я застав. В хатi студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi. - Добрий день вам, ненько, що дiєте? - Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду. Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в лiс! За малу годиночку були i дрова в хатi, i вогонь гарний у печi. Для рiдної неньки борзо дрiвця рубаються!.. - О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю! Поблагословили. - А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали? - Передучора тиждень минув, - кажуть неня. - А що казав, як умирав? - Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно тебе сподiвався, - дожидав. "Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а менi все причувається, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!" Та як зiтхнув тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого рiдного побачити, що го так дуже щире дожидав!.. Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села. - А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, нiщо казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина. - А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких панiв служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися. - А так же не будуть вам нiчо казати? - Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортiло з вами побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь... Менi жаль аж серце розриває, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась... XI Другої днини пiшов я до жида. - Давай, - кажу, - на роботу! - Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид. - Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi. Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж пiт кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не робота, а iграшка: для рiдної неньки немає тяжкої роботи... Роблю я один тиждень в лiсi, роблю другий, аж тут прибiгає дитина, плачучи: - Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi. Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без душi. I свiчки нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!.. - А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця. - Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повiстує хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс" - "Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька". XII Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов пiп: - Плати за похорон. - Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю! - Нi, таки плати зараз! - Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу? - Чорт по твоїй душi! Плати та й годi... менi... - Маю ще онде в торбинi двi парi шмаття комiсного[11] та кiлька щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за два леви срiбнi. - Сюда з ним, - каже пiп та й ухопив торбинку, що висiла менi над головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи. Аж тут уходить i вiйт з десятником. - А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш? - Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен. - То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися на грунт. Жидiвське не смiє пропасти. - Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не пiдписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидовi вiдроблю, ще й камату[12] му заплачу. Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в залiг. Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убiгає Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей. - Добрий вечiр, брате! - Добре здоровля. Прошу, сiдай. - Най увесь гаразд у тебе сiдає. А тебе забрали? - Забрали, - кажу. - Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв. - Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке слово миле. Ми в один раз товаришували. - В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер? - Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша займати. - Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мої любi), ти дурень! - ще раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав. А другої днини приносить менi жид письмо. - На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе. - Як то закутало? - питаю я. - Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лiсi рубає. XIII Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собi товаришували, а вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я був у вiйську, остався вiд вiтця i вiд матерi та тепер сам собi господарює тiльки з сестрою (бо їх лиш таки двiйко було). Мене не раз кортiло до його пiти вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були i побачились. Другої днини, чи що, прибiгає вечором до мене: - А що дiєш, брате? - А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу. - А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе? - Чутиму. - Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене. - Як оце? - питаю я. - Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобi треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти. - А твоє ж господарство? - За моє не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав. - Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi. XIV Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрiє. Отак i на мене: Якiв перенiсся до мене, довг мiй вiдроблений, поповi заплачено, сестри повислужувались та повертали домiв, а я сам став помалу дужати. Якiв у мене як рiдний брат: i мене розважає, i весну робить[15], i спiває, як той соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiгає гайдук з бецирку[16]. - Iди, - каже, - пан староста тебе потребує! Приходжу до старости. - А що там, - каже, - небоже, подужав? - Подужав трохи, - кажу. - А дома як? - От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство. - А як ти слабував, хто тебе кутав? - Якiв Нестерюк, - кажу. - Годний хлопець, - каже староста. - А знаєш, чого я тебе кликав? - Пан свiтлий скажуть! - Прийшов тобi абшит[17]. - Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути, пане? - Я писав за тебе до мiнiстерiї, бо менi жандар Тайвер усе уповiв. - Котрий то жандар? - питаю я. - А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю. - Пане мiй годний! - кажу я та й упав старостi в ноги. - Пане мiй добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили! - Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати! XV - А що там? - питається Якiв дома. Я показую йому абшит та й уповiдаю, що менi староста казав. Якiв посумнiв. - Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi? - Рад, - каже, - та й не дуже! - А то чому, соколе? - Нiчо, - каже, - все добре. - Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке. - Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi. - А чому? - Бо тому: ти оженишся. - Ну, та оженюся; та вiдтак? - Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це вiн бувало осiгди так, як осердиться чого). - А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я. - Буду слухати, - каже. - Дай свою сестру за мене. - Ой? - Та бiгме. - А я що буду робити самий дома? - Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i ти женись, та станемо оба газдами. - Гм! - каже Якiв. - Так, брате! - Коли так, то хiба й я женюся? - Ану, женися, братику, без жарту. - А даси за мене свою сестру? - Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач! - Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльної свистати. - Даєш чи не даєш за мене свою сестру? - Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж... - Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну! Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундирi, без зброї та й паличка в руках. - А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те мене два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!.. - Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви. - Оце би то? - кажемо. - Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю нi вiтця, нi матерi, нi родини такої, аби менi до душi. От задумав собi отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собi жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство. Я так зрадiв, господи! - А ви ж би... - кажу. - Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар. - Не кажiть менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти". - То нехай же буде й "ти". А ти ж би, - кажу, - мiж нами, простими руснаками, хотiв жити? - Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди так полюбив, що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно! - Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде господарство в лад. - А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарiвочка, дiє? серце моє? - Яка Оленочка? - питаю я. - Або твоя сестра! - каже Тайвер. - Як це? - Отак це: ми двоє любимося та й годi. Ти не знав? - А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я. Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не видить. - Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о! Вона менi в ноги. - Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду! - Вже бiльше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам i собi засоромивсь. - Що ти менi казала? Знаєш, тодi коло керницi? га? - Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi подивлюся бiльше! То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!.. Ми як стояли, так усi i засмiялись. - А тепер що буде? - питаю я жандаря. - Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не напитаю та не справлю, що треба. Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи як там, буде i весiлля. Згода? - Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи. - Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я... - Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годi. Менi тутки комедiї твоєї на потрiбно. - Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки! - Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила? - Та бо я го буду дуже любити! - каже бiдна дiвчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землi стоїть, чи пiд землею. - Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм вечеряти, бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи. XVI Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар оце, має вже i грунт свiй, i хату, i худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так i зов'яне. А по-руськи не рубає, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та й руснак! У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i пиво вже взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся. - А ти що журишся? - питає Тонiй. - От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собi взяти? - Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв. Але туї Марiя (Якова молода) без духу в хату. - Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк питає! - Де? - кажу. - Та он за ворiтьми! - Чому ж не йде в хату? - Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли. - А який вiн? - Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув одно моргає. Я не побiг, а полетiв з хати. - Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний, чи це ви, чи я п'яний?.. - Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернiвцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?.. - Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. - а сам так го обiймив, трохи не задушу. - Та гов же бо, гов, - каже Тонiй, смiючись. - Лiпше просiм оцього пана, аби тобi пiшов у дружби. - Упiдскоки, - каже Бая. - Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен? - Ти дурень! - каже Якiв, свищучи. - Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю. - Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! - а сам виймає з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi! XVII Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить мою сестру Олену, Якiв Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж нами любий та милий! I грунта маємо, i худобу, i пасiку, ще i ставок хочемо собi викопати. А з Тонiєм та з Яковом жиємо собi, як тi рiднi браття, сказано: Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник, а ми вже вкупi: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то i вип'ємо по чарцi, i заспiваємо собi гарно, а нiхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспiває, то неначе в кленовий листочок запiє, а Тонiй за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собi давнi свої лiта, як-то ми бiдували у свiтi, не знаючи долi. Тодi хiба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, вiдтак знову зрадiємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливi. Лиш братик мiй Онуфрашко, сизий мiй, не обiзветься мiж нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добiрними: як спить, так спить собi на цвинтарi поуз батечка свого та неньки. А менi все здається, що вiн не вмер, що вiн мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє! [1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний. [2] Боля обходити - хворих доглядати. [3] Урльоп - вiдпустка. [4] Чого хочеш? (польськ.) [5] Урльопас - вiдпускний документ. [6] Мантлину - жовнiрський плащ. [7] Зафасувати - одержати. [8] Рантух - хустина з тонкої тканини. [9] Варе - чей, ачей. [10] Аж не зумiвся - аж знетямився. [11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу. [12] Камата - плата за несвоєчасне повернення боргу. [13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг. [14] Латри - мiра дров. [15] Весну робить - весняну роботу робити. [16] Бецирк - повiтовий уряд. [17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськової служби. [18] Падонько - батенько. [19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята. [20] Цiритись - смiятися, шкiритись. [21] Тривок - життя. [22] Ногавицi - штани [23] Келеф - цiпок з топiрцем. ===================================================================== Борис Харчук. Новолiтування Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вiкнi. Хукаю на шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою. У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлiвцi, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня ми самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося вже давно заграбастано... Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повiтрi, i я очима допомагаю нести вiдро води, мисчину товченої картоплi з половою, подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi. Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й не розповзається, що її втримує запаска, i згадую маму. В такому ж саморобному, в таких же розбитих i викривлених чоботях нашi мама досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та й пiшли до рiднi на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понесли печиво: хлiба у лiс, партизанам - там наша рiдня "Може, й загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя? Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб їхня заповiдь: "Окупанти!" - i вони її ревно держать. Але хiба ми слiпцi? I все ж я потерпаю... А брат вганяє сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над головою. "Г-ге-х! - викидає вiн зi своїх грудей, одночасно гатячи з усiєї сили об пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомагає сокирi полiно не розколюється. Воно знов над головою... Важко старiй бабусi. А як там матерi? Не з медом братовi. А менi найлегше сиджу собi босяком у вiкнi й лiтописую пальцем на шибцi. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замурує. Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять: вiн узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули. Я хукаю на шибку, розмуровую її, але нiчого не бачу, крiм татових чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi переди, а якi мiцнi закаблуки, а пiдкови... Цi чоботи найкращi в свiтi, вони найдовершенiшi. Я дивлюся на них i добачаю те, що нiкому не видно в халявах, усерединi, пришито по двоє вушок! Воно, правда, менi нi до чого чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один. Брат старший вiд мене, а взувається - намотує вiз онуч. Менi здається, що якби вступив у тi чоботи, то сокира в моїх руках рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса. А полiно не пiддається братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" - осiдає обух. Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i як бiла не зможе, чорна допоможе... Надивився на батьковi чоботи - взувся, менi тепло, вiльно й не муляє. Вистрiлюю з хати; спокусивсь. Хочу вiдняти в брата сокиру, а вiн не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить. Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись, витанцьовую на порозi. Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене й кажуть, що годi рубати тi дрова. Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом. Бабуся пiдiймають голову до неба: - Бiлий день минається за кудлатi кучугури й повивищуванi замети, в морозяному небi прорiзується висока зоря - народжується Новий рiк. Брат теж звертає очi догори. - А зiйшла i напуває червоним вином снiги, - каже. Призро калатає вiдро. Голосно поскрипує снiг. Бабуся з братом збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й прикладаю ноги до теплої грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi чiтко вiдбиваються двi мої стопи, як у святого. Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на моїх ногах пальцi, примовляючи: - Мороз лютує, зиму вартує... Я не вiдчуваю нi лютого морозу, нi страшної зими: сукаю ногами, вiдбиваюся й запевняю, що чиїсь руки холоднiшi, нiж мої ноги. - Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кидає брат. Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили купатися в трiскучi водохрещенськi морози й що їм нiчого не бракувало: - Пiрнав лебедем, а випливав парубком... Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi бабуся - це та висока зiрка, що народжує Новий рiк, що напоює дорогим червоним вином заснiжену землю. Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається. - Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запитує вiн, щось начеб не договорюючи. - Зачиняймося...- теж задумливо, навiть якось байдуже-роздратовано вiдказують бабуся. Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi троє переймаємося i думаємо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу сiнешнi дверi. Мати повиннi б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, нашi серця не на мiсцi, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце? Брат товчеться у сiнях, а потiм стукає у дверi. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому рiч, я перекрикую бабусю: - Просимо! Просимо! Вiн переступає через порiг, ще за порогом скинувши свою биру, й вiтається: - Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн каже: - Не я йду: Новий рiк iде! - Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся. Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоняється їм. Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята груби. Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черкає нам у вiкно. А ще бiльше їх iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам. Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У темному кутку на покуттi стоїть житнiй снiп i радується, що в його колоссi спiвають жайворонки. На столi лежить i радується сiно, що пахне лугом i сiчкою. На стiнi висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата i мами. Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти, i вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат. Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю. - В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи. Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не набирається й половини, нi, буде половина, бо у нас ще є хлiб i сiль. Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата. Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла. Трiсне, приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi. Бабуся згадують, як були малою i як їхнi батько благословляли вечерю: набирали в ложку кутi i пiдкидали її до стелi: - Хай так рояться бджоли i щастя... Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл у них нiколи не було, й замовкають. За вiкном скрипнула вишня - брат i я кидаємося до вiкна. Нi, то не мама. - Бере мороз i ламає дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат пiдкидає у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i полум'я освiтлює мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кидається в обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас. Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхнiх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита. - Як би не було i що б не було, ось вам, хлопцi, рукавиця, а в нiй пашня: пiдете завтра новолiтувати. Я хапаю рукавицю, але брат обережно вiдбирає її в мене, щоб я не розсипав. - Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури i жеруть свинi? - запитує вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. - Це така пашня, з якої виростає щастя. Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав. "Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика. - Хiба я не хочу сiяти щастя?" Ми знову збираємося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, якi слова треба казати посiваючи. Вона навчає нас, а брат i я дивимося на наших тата i маму у рушнику. Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина збирається вечеряти разом, i родинний стiл - то стiл однодумства. - Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання. - Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, - звертаються до мене. - Не ходити ж тобi новолiтувати босому? Ану примiряємо!- Й беруться скидати чоботи. - Та нехай уже завтра, - згоджуюся я. Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати - напiвбосi, напiвузутi, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися. Нам сумно. Всi зорi свiтять над нашою хатою, на покуттi в снопi спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все одно сумно: немає матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть. Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене пухнуть i ростуть вуха. - Чуєте, чуєте...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чуєте? Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк. Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь. Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу: - Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю її у снi. - Та вiдчиняйте! Швидше! Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму. - Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються. Менi, братовi й бабусi з радостi вiдiбрало мову: мовчимо, теж усмiхаємося i свiтимо очима. Мати нахиляються до груби, бо в нiй вигорiло й вигасло, а вона не зачинена, дорiкають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами. - Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся. - Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло дверей. Тодi важко сiли край столу. Ми облiплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути її з голови а чи такi втомленi, що це зробити їм не пiд силу. Й кажуть: - Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася з нею в дорозi. Вона такого менi нарозповiдала. Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила. - Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку такi глибокi снiги, що провалюєшся по самi пахви. Розповiдає: ще вона не вибралася з тiєї Ярилiвщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то лiтак. Пролетiв, завертається й кружляє над лiсом. Розвiдує, десь-то винишкує партизанiв. їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве, падає на неї й - "тра-та-та!" Пiдiймається, розвертається й нападає знову... Мати оповiдали, передихаючи. - Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка заривається з головою в снiг, а лiтак накриває її своїми крилами, як кiбець курча. "Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала її. Трапився мiсточок, задутий снiгом, вона i сховалася... Я йшла через мiсточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася. Мати схилили голову й докинули: - Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю. Брат заперечив: - Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн перелiчував на пальцях нашi страви, хвалився, що ми пiдемо з ним новолiтувати; старший, а вдавав iз себе малого. Я запитав, як дорослий: - Але ж ви, мамо, хлiб донесли? А бабуся журно мовчали: їм було жаль тiєї молодицi, яку обстрiляв лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не спадало. Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхнi очi почали сплющуватися. Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не спалося. Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова, якi треба приказувати посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда, який пiдкидав до стелi ложку кутi, й згадував бабусину науку: - Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де вони тiльки є на землi, родили...- Я це шепотiв i шепотiв. А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як лiтнiй лагiдний вiтер торкає колосся, щоб не обросилося. Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть за колiна. Я теж заходився взуватися у викривленi й загнузданi мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились i не шарварку-вали (мати сплять мiцним сном), i спровадили нас. Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном. Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи: