- Не ми йдемо: Новий рiк iде! Нам вiдгукувано: - Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде! Тодi я починав: - Запряжем хмару, виїдемо на сонцi: землю орати - поля робити... - Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат. У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка, просо, мак... Хiба щастя може бути одноманiтне? Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли: - Щоб не бив град... Щоб поля не засiвалися кулями, бiлим тiлом не заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся. А завершували: - Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб у вас, люди, голова не болiла! Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли нi пирога, нi копiйки: вiдробляли борг перед лихолiттям. Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посiчено кулями, що можна встромляти пальцi. - Заходьте i посiвайте, - просили. Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi здається, що це зерно не можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що воно нiколи не струпiє. - Запряжемо хмару, виїдемо на сонцi: землю орати - поле робити! ===================================================================== Гнат Хоткевич. Авiрон Уже давно нема Моїсея... О, навiщо, навiщо вiн кидає нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами - всi певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тiшиться коло матерi й вертає до своїх забавок, бо чує близько хранителя свого спокою, так Iзраїль, бачачи Моїсея серед сонму, стає певним, спокiйним i вертає до своїх справ. - А що, Моїсей нiчого не говорив? - вставши ранком, спитає сусiд сусiда. - Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому той, вибираючи слiди снiдання з бороди. - А що хiба? - Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: - Бачив я вчора його на судилищi. Ей, великий муж!.. - О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне їх нiяка пригода, а чи й стрiне, то є кому подумати й порятувати. Вiн усе знає, все вмiє, бо йому помагає сам Господь. Так!.. Великий вiн, Моїсей! Вданi словеса господнi во уста його, i премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу творця, i чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сiє божий виноград, виноград найлiпший, i нам дає пити з чашi благостi господньої. Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаєш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо перестаєш обвiвати лиця нашi, а серцям даєш горiти на вогнi наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаєш хитання Iзраїлевого i невже не чуєш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного брата мого Датана? О, затули вухо своє, Боже, на хулу їх i не клади меча помсти на безумiє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пiзнають сохраняющего путь їх вдень i вночi, i падуть перед тим, хто тримає їх життя силою звука iменi свого. * * * Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв. Уже давно отаборився Iзраїль тут, коло Синайської гори. Мiж шатрами вже стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце, виповзали з своїх закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи зогни-лих останкiв їжi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми, пси з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з'їдав, сопучи та поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду, матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили своїх дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою. А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не дають собi труда вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки поли. Коли ж хто пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє начиння й кричать: - Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому. - Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати для себе. I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми хiба знаємо? Може, завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'ємо на нiм своїх кущiв вдруге". ...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний, ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, i душi їх здiймали бунт. II Головнiше те, що нiхто не знає, коли вiн поверне. Як прийшов Iзраїль сюди, до цiєї гори, вiд Рафiдина, в той же день Моїсей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, - звiдки ж би мав говорити Бог? А тут така висока гора, - i Моїсей був на нiй. I говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзраїля i так казав перед ними: - Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую, що хулу глаголять деякi вуста. А Iзраїль, маловiрний, починає прислухатися до тої клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I навiть мене, котрого милостю своєю благословив Господь i покликав бути серединою мiж вами й собою, навiть мене починає дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. I бачать очi мої нещастя будучини вашої ради маловiрства вашого. Бачать очi мої голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших... Пси будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя. Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi, й молив його: "Боже! - так сказав я йому, - тисяча лiт - хвилина перед тобою, i вселенна - пiщинка одна в десницi твоїй. Не бери гнiву свого на Iзраїля, а вiзьми ще раз слово милостi на дiтей своїх. Прости їм грiхи й не остав тут, серед цiєї великої, страшної, ненажерливої пустинi". I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю й тако глаголи до синiв Iзраїлевих. Бачили ви, що зробив я єгиптянам? Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до мiсця цього? Чому ж не переповняється серце ваше страхом перед силою моєю, i чому ви не слухаєте пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзраїлю!.. Велика довготерпеливiсть моя, i милостi моїй немає границь. Але й гнiв мiй без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! I коли слухом послухаєте гласа мого й святинею збережете заповiдь мою, будете людьми моїми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що тече медом i молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого ворога, моя-бо єсть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послухаєте останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смiє стати проти мене?!" I перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Iзраїля, й прирекли одноголосно за себе, й за родини свої, й за роди свої: "Все сотворимо, що пророче Господь, i послухаємо всякого слова його. Так i скажи Боговi своєму й нашому..." I знову пiшов Моїсей на гору - донести Господовi слова й приречення людей його. I знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одiж свою й тiло своє i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не входили до жiнок своїх. А на третiй день щоб пiднявся Iзраїль рано, i, не вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола: прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi своїй. I як живо пам'ятає Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзраїльським до святої й страшної гори. Стали далеко, бо не велiв Моїсей не то зiходити на гору, а навiть торкнутися її чим-небудь. - Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я знов iду на гору, назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не торкнувся гори, бо iнакше - смертiю вмре, каменем поб'ється або устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що - все одно: не буде живий. I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на його думку, вже починається гора. Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i лише гора, свята гора повилася тайною: верх її був закритий чорною-чорною хмарою диму, - i так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих тонiв пустинi. Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих божих слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди, опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, - як би вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали їх за руки або загортали в полу своєї одежi. I лише чийсь песик нараз вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю. - Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом. - Чий то? - А я знаю? - Вiн умре. - Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес. I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й неприємно завив. I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними зубами. Але про нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше. Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов тисячу їх було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей своїх, а в далекому таборi завили прив'язанi пси. I побачили всi, що бiжить Моїсей з гори, й кричить щось, i махає руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його головою. - Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли люди, бо з-за грому й звуку труб годi було щось розiбрати. - Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi. - Нас зове перед лице Бога! - Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил! - Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати. - Не може чоловiк винести погляду очей господнiх, i сяйво вiнця ослiпляє смертного. I ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущего предстала перед Iзраїлем, i сила Сильного показалася яво. I закричав нарiд: - Не йдемо! Ти, Моїсею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори ти з ним, а ми з тобою. I затихли громи й труби, i почав кричати Моїсей перед товпою: - Великий єсть Господь Бог Iзраїля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бiйтеся вчути голос вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!.. Бiйтеся!.. I ревнули знову громи й труби. Моїсей побiг знов на гору, а люди, переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi. I всi бачили, як Моїсей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Моїсей, i його голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби - це Господь закриває мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ своїх, але разом з страхом чули радiсть: кожному приємно було знати, що його Бог такий сильний, такий могутнiй. III А як повернувся Моїсей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi слова: "Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше. Хто б'є отця свого або матiр свою - смертiю вмре. Хто злословить на отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре. I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець її поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред. I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема в тiм убивства. Коли ж сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його... Не озлобiть пришельця i не образiть його, знаєте-бо душу його - самi були пришельцями в землi Єгипту. I вдову й сироту не озлобiть, бо як образите їх i вони, застогнавши, возопiють до мене, - слухом почую глас їх, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi вдовами i дiти вашi сиротами. Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд її, а в сьоме лiто дай їй спочивок. Тако сотвори й винограду твоєму i маслинам твоїм". I багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами Моїсея Господь: "Слухай, Iзраїлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем твоїм, - да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi. Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо моє на нiм. I коли слухом послухаєш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв твоїх i супротивлюся супротивникам твоїм. I благословлю хлiб твiй, i вино твоє, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв твоїх збiльшу. I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. I положу предiли твої вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до великої рiки Єфрату i передам в руцi твої сидящих там, да не змiшаєшся ти з ними й не послужиш богам їх". I написав всi тi слова божi Моїсей у велику книгу i заповiв, що вiдчитає їх привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися. Моїсей велiв зробити перед горою великий кам'яний вiвтар, а довкола нього - ще дванадцать менших, числом колiн Iзраїлевих. Вiвтарi мусiла поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухої трави, хмизу, кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити жертву Боговi. Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити своїх рук до святої працi, що в призначених для божої жертви вiвтарях буде i його камiнь. I камiнь Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й був увесь мокрий вiд поту. Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзирає за їх роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але Авiрон засоромив їх, сказавши: - Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий? Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, - i дванадцять кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло головного вiвтаря були його цiлi гори. Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi поглядали на кущу Моїсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно її було звiдусюди. Коло неї великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших Iзраїля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi. От заворушилися коло кущi Моїсея - певно, вийшов вiн. Так i є! Вiн вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв Єгови. Вiд певностi душевної не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч Моїсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. I бiг, скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспокоїтися. Поважно й розмiрене йде Моїсей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог. - То шкода, що божi слова вiдданi на папiрус, - говорив один з семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi свої заповiдi на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь. Те б уже було на сотнi лiт. Моїсея, здається, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м'язню i нi звука не почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови нiяк не можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Моїсей. Та й крайня була пора, бо всi очi було звернено на них. От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого пророка. Моїсей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна, почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але, очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з своєю жiнкою й дiтьми стояв на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з тої нiсенiтницi, яка виходила з слiв Моїсейової молитви, перейшовши стiльки тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настроїтися - вже не мiг. Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Моїсея, щось вiдбувалося; може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi чути, - i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з неї вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й обов'язком, от як i це клячання. I Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi думки почали ворушитися в нього в головi. Он стоїть на колiнах товстий Iєлiїл, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд гострих променiв сонця. Хоч вiн i стоїть в молитовнiй позi, але одразу видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть знає де - в Єгиптi. Iєлiїл був там десятником над своїми ж земляками, сам не потрi бував робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям скотину, з якої брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч своїм, хоч єгиптянам. I дуже не хотiлося йому кидати Єгипту; так не хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу - треба було йти. I вiн пiшов, але думка його не перестає критикувати Моїсея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I тепер при кожному жартi пiдсмiхується вiн масними своїми губами й притакує ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало в нього смiливостi. А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в неї, що вона вже виглядає старою, їй немає навiть часу молитися нiколи: то шити вона повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не боїться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i тепер мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву". I, здається, вона права: дiти її - молитва її. А тепер от стоїть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто вiдпочиває, бо вона не стоїть власне, а сiла, прикривши ноги. їй так рiдко доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку. А де ж Асха? Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона стоїть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста її впрост до вуха господня? О, як хотiв би Авiрон стати поруч неї на колiна, i як молився б вiн тодi, дивлячись хоч на тiнь її!.. I вiд тої згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн i Корея, i бiль своїх колiн, i так молився в душi: "Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю її. Я буду вставати до схiд сонця, щоб принести води вмити їй ноги, i пiзно вночi лягатиму, щоб зробити за неї вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим єлеєм волосся її, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на нозi її. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед тобою з стад своїх. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж маєш силу промовити до серця батька її i маєш руку преклонити хотiння його..." I пiсля цiєї молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн, скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх своїх, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе. Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось уїдливе, саркастичне. - Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Моїсей; нiякого Бога вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так це просто забрав вiн з собою 40 душ своїх прихвоснiв з колiна Левiїна та й велiв їм дуднити з хмари. - Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо говорив Авiрон братовi. Йому боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв їх. Йому так добре було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому даєш руку - вiн хоче серце, йому даєш день - вiн хоче життя. Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi. - Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо питає Авiрон. - Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов i почав проштовхуватися наперед. Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв, вiн побачив, що люди всi були забризканi кров'ю. Мов вишкiрялися цi яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому сяйвi сонця. - Що тут було? - розпитував Авiрон - А ти де був хiба? - Я був тут, лише стояв далеко... - Ну, була жертва, ну? - А чому кров на людях? Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася жертва, як половину кровi Моїсей вилив на вiвтар, а половиною окропив людей, говорячи: "Це кров завiту, що завiщає його Господь вам всiх словесах своїх..." - А де ж вiн сам? Де Моїсей? - Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших наших i повiв їх на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа Бога. - Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. - А то хiба нi? - питала вона знов, хоч їй нiхто не суперечив. - Як знати? Може вийти вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже. - Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у Єгиптi, як вирвався Апiс. Може, ви гадаєте, що вiн побив мало народу? Ну-ну!.. I жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон їх не чув: гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце єднання Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i пити без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.." I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано, як спатиме ще ввесь сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли неземнi квiтки, а все живе, що є на горi, стоїть i дивиться й говорить: "Вiн був тут, вiн, Адонай..." Але потiм хлопець згадав, що Моїсей не велiв наближатися до гори пiд страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi, нi!.. треба перестати навiть думати... I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив, а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди? Може б, вiн тодi попросив гарненько Моїсея, - i святий пророк взяв би i його разом з тими сiмдесятьма. А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками, i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко говорив: - Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з'їв, того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'їдять його жерцi та прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, - не маєш навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго? - Грiх так говорити, - остерiгав другий. - Грiх i сором. То Боговi жертви, не людям. - Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого iншого? Бо левiти м'ясце люблять. - Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I хоч те подумав би ти своєю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на таке число слуг божих? Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу. Останнiми часами їх взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левiт поблизу, стоїть, слухає, вв'язується в бесiду. Але їх обов'язок служительства був такий ще новий, що люди забували про нього i вважали їх от за таких же самiсiньких, як i всi юдеї: один був з колiна Юдиного, другi - Iсахарового, а цi з Левiїного, - от i все. Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й буркнув: - Пiди донеси Моїсею... - Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маєш кущу близько кущi Корея, що говориш його словами. I, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та наблизився до другої купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Моїсейових жертв i взагалi обряду: - Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi взяли барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з їли; завтра знов взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили, а дещо з'їли. I все те вiдбувається тут же, на очах у всiх, без усякої урочистостi, без усякої таїни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язується до Бога. Он у єгиптян! Як можна порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi роблять своє дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути, глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв - iгi-гi!.. От тут починає чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! - i вiн аж губи вивернув вiд погорди. - Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у єгиптян? Таж ми сьогоднi тут, а завтра де? - А я хiба кажу... доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога? Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками. - Моїсей бачив, - несмiло вiдповiв хтось. - Моїсей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того, що бачив Моїсей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... - тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх своїми лисячими очками, але зараз же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? Є такi, що й не вiрять. - I ти з ними, - сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити такої бесiди далi, i всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв. Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали непокоїтися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi: кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання її година, задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга, молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом, трiшки вбiк та закриваючи своєю одежею, совала їжу до рота та наказувала швидше їсти. Але дитина, наївшися, починала хвалитися перед товаришами, тi прибiгали до своїх матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi їдять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки ми... i т. д. I мiж матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! - i не подумала навiть їсти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з дiтей навiть Бог не питає суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони розумiють, що таке пiст? I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й захопленi були релiгiйним екстазом, - навiть у них все вже випарило пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важкої конечностi. I тому можна собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку своїх ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп господнiх i, може, навiть торкалися його устами. А купка старих дiдiв, iз Моїсеєм на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Iзраїлем, вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна волосина навiть не впала з голови; лише очi їх горiли вiд внутрiшнього щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова. Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до слова. Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося нiкому з них бачити за все життя. Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь сафiр - лише де-де? Хiба буває коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий, такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi, це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi! А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як гнiв божий,' i Моїсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до мiсця того без божого позволения. О славен Господь! I славен Моїсей, великий пророк наш! Вiн єдиний, що може говорити з Богом - i зостатися живим! А Моїсей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi... горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам здавався Богом. I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ своїх, i їли, i пили, i славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моїсея. IV А потiм уже сталося це... Знов пiшов на гору Моїсей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса, сина Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi, коли його ждати; лише поставив на своє мiсце Арона i пiшов. I всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв. Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Моїсея не було. Чим це можна було пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепокоївся нарiд i повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i перший запит був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в свої посудини, забували, що сонце вже зiгрiло її, що дома нема анi крапельки, - i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по воду якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у другiм кiнцi стану, говорять люди. I пiсля кожної з тих ранiшнiх i вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма своїми свiжими вiстками у камiнь вiри мужiв, - i щiлина сумнiву росла, росла, розтрiскувала камiнь на порох. I от почали вже непокоїтися мужi. їх недовiр'я i сумнiв не були такi рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там, як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких розмаїтих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали невпинно рости, мов добре годований бик. I вечiрня бесiда мужiв була похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але їх проганяли, бо невелика приємнiсть мужевi пописуватися розумом своїм перед жiнкою. Але жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них була певна, що про все довiдається вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi, а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин. Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моїсеїв? Хiба можна думати, що вiн того нiчого не бачить, не чує? Та як же вiн позволяє ширитися неспокою промiж людьми? Невже вiн не знає, що з того насiння завше виростає гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може? Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i ставить на своє мiсце заступника - всi зараз же починають порiвнювати й переконуються, що заступник зовсiм не нагадує ватажка, бо i взагалi його нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити. Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м який, добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. I чи таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзраїля, що з Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед Моїсеєм тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Моїсея, - колiнчив би так само й не пустив би пари з рота. А Арон?.. Сумно було дивитися на його "верховний суд". До Моїсея приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто брехав, - мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Моїсей свiй суд, з глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною: кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один кленеться страшною клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою клянеться, говорячи те ж саме. Арон слухає їх, несмiло пробує втихомирити, а коли нарештi той гвалт скiнчиться й починається суд, Арон мов боїться образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати їх обох, а вирок придумає постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами. А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском своїх обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь розумом вигадана звiстка, що Моїсей давно вмер, пропав там на горi, а значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от тепер тiльки всiм ясно стало, що за безумство був їх похiд i що за сила була Моїсей. Та це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн знає дорогу до тої невiдомої Обiтованої Землi, чи також iде навмання, куди трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же признаках пiзнає Iзраїль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Моїсей скаже: "Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I то має так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю? Словом - не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Моїсейових, побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася пiдвалина, як... як, може, щезла навiть вона з лиця землi, - всi тi сумнiв