и виринули. I виринули одразу, цiлою масою, - i спокiй пропав. Тисячi питань заворушили мозок Iзраїля, непевнiсть звила гнiздо в грудях його й вивела пташат, iм'я котрим - страх. I цi почварнi нiчнi птицi розлетiлися сонмом, прилетiли до кожної кущi, збентежили спокiй домашнього вогню. Шум крил їх наповняв увесь простiр табору Iзраїлевого й мiшався з гомоном стривожених, очманiлих людей. - А ти гадаєш, Моїсей - хто? Може, ти думаєш, що в жилах його не тече кров i що тiло його не боїться вiспи? - Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може вмерти кожної хвилини. - А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того невидимого завше ставало страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку жахiв, люди вже боялися навiть звернути з неї й починали собi намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Моїсея там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити: - Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити... - То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть зрадiвши. - Аякже! От я тобi скажу, що знав я у Єгиптi одного чужоземця, котрий умiв говорити з львами пустинi. I нiколи їх не боявся, ходив на мiсце їх їжi, котру видирав їм навiть з рота, спав з ними в їх логовах. Але що ж? Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн знав, вiн забув одне, маленьке... - Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки. Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше дратувало умисли людей, велiло їм наближатися до краю пропастi. Люди починали говорити про найстрашнiшi речi, - i те, що вони говорили про найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало їм боязкої смiливостi, робило їх зухвалими, велiло їм ще свавiльнiше сягати навiть на покров божої тайни, кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд, чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить. - Чому всi люди бачать своїх богiв? - умисно голосно говорила висока юдейка. У неї був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий характер. - Чому всi люди бачили своїх богiв, а лише ми - нi? - ще вище пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на своїм вiку й знаю, що всi люди повиннi мати своїх богiв, i мають їх. I кажуть нам, що й ми маємо, - але де ж? Де ж вiн є? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним її покровом, але я нiколи не бачила Єгови. Нам говорить Моїсей, що нiби вiн бачив... - Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось. - Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз! - Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи. Починалася суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його вiд страшної теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi сказати напевне: чи таки говорив Моїсей, що бачив Бога, чи нi. - Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив! - А де вiн сам, той, що бачив? - Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням... А ми сидимо тут, як отара, i ждемо. - Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер? - Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котрої ми не знаємо. О, навiщо ми послухали його i вийшли з Єгипту? Чи не лiпше було робити на єгиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя наша? Ми не знаємо, що будемо їсти завтра. В Єгиптi ми гiрко працювали, але сидiли над казанами, повними м'яса, i хлiбiв їли досхочу, а тут голодна смерть погрожує нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер там десь, - i Бог його покинув нас. I не маємо ми тепер Бога, i нема кому вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи? Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми послi дуємо за ним! I даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспокоїти нарiд, погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах. Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи їх, i гомiн їх вражав неспокоєм, i болючий був плач їх жiнок. Здавалося: не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють, бо все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не заспокоювала. Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще тривожнiший; сонце розпалювало серця... А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Моїсейова! Падала вiра! Руйнувався божий чертог! - Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки й поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з вершини. Знайти там Моїсея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн, будiвничий, i знову скрiпив своїм словом свавiльнi одиницi. Уже знову пiднявся Iзраїль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив. I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти єдиний можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися! Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Моїсей, коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?.. I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик своєї душi. V А одного дня мов пiрвало що людей. Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками, сунули до кущi Аронової. Рухи їх були дикi, i обличчя їх були обличчями тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком своїм i поблисками очей хотiли вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних словах. I йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед. Найприємнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i вигукували їх потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи свої думки повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi. От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось шалу, до потреби кричати. Заступник Моїсея вийшов блiдий, тремтячи, i довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. I лиш як вона затихла, сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те сказав би Моїсей!.. - Чого хоче вiд мене Iзраїль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду. Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати. I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед i сказали бажання народу, але нiчого не помагало - говорили всi. I вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в ухо: - Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi люди. А другi ще голоснiше кричали: - Де твiй Моїсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров'ю його напоїли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв. - Та вiн уже здох, той Моїсей, там десь на горi, - кричали третi. - Хiба ми не знаємо? - Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб'ємо замiсть брата. I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися - може, й справдi погинув Моїсей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiгає, як вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе на чолi цього дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними зроблю, з цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становисько..." I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло влади над iзраїльським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А тiльки просив жiнок, щоб дали свої сережки, й перснi, й всякi iншi золотi прикраси на Бога: наївний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзраїльським своїх дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на своїх чоловiкiв. Але не вмiв оцiнювати Арон того, що називається запалом людей. Як тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й свої нашийники, i нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi золота, побiгли по кущах, витягали з схованок своє добро; i не минуло, може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного золота. I побачив Арон рiшучiсть Iзраїля й смiлiсть, з якою поривав вiн з Моїсейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв, треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто уявляє. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра Веселiїла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу. - Цей зробить скоро! - Ого! Ще й як!.. До нього навiть єгиптяни вдавалися, коли їм треба було лити їх богiв. - Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмiєш! Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля того, як завiрив своїм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде готовий, люди заспокоїлися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по кущах. - От тепер i в нас буде справжнiй Бог. - Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти! - Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до Єгипту: тепер єгиптяни стратили нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися. ...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий день надвечiр Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзраїль носив дрова, жарко палив у печах, i скорiше енергiєю народа, нiж умiнням майстрiв, повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть, i розбили форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i був такий гарячий, що одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi губи i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з неї вдоволеним смiхом осягших i радiли, що такий сердитий їх Бог. - От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз Єгипту, а не Моїсей! - Так, так, - кивали головами старi юдеї, - Бог повинен бути тельцем, бо це найблагороднiша тварина. - А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо що таке чоловiк без баранiв i овець? I взяли великий-великий камiнь iз святої гори, котрої нiхто вже не боявся, бодай внизу, i поставили високо на пригорку; Ароновi ж звелiли зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння. I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й розiйшлися, радуючися, по кущах своїх. А тi, що зосталися вiрними заповiтам Моїсея, не виходили навiть з шатрiв; було то колiно Левiїно i деякi роди з других колiн. VI I був уже сороковий день. Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того часу, як хмара покрила своєю чорнотою Моїсея на верху гори Синай. О, якби знали люди, навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне сьогоднi прийде Моїсей, - не було б тельця, не було б грiха перед Богом невидимим, i не було б великої немилостивої кари його. Але нiхто того не знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жiнки були убранi в усе найдорожче своє, обличчя мужчин сяли радiстю, i волосся дiтей було добре умащене. Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Моїсей, - i людям приємно було, що от їх ритуал вiдправляється не перед порожнiм мiсцем, а перед справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. їх душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Моїсей iменем свого невидимого Бога й таємнiстю обличчя його. I їх радiсть була справжня, їх веселощi непiдробленi, їх пiсня свобiдна: всiм серцем вони вiдчували, що дiйсно кланяються своєму Боговi, котрому нащадки їх будуть служити до кiнця вiкiв. I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i почали швидко крутитися довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж кричали собi якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в свої казани, i трубили в труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов знову проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди кричать своїм передсмертним криком. А як дiйшов уже шал найвищого напруження, i завертiлися всi, як безумнi, i крик перейшов уже в звiряче якесь нерозумiле виття, - нараз... Щось сталося з товпою. Ще один крик, але єдинодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама крикнула, перервав дику оргiю. Люди всi впали навколiшки, i очi всiх обернулися в одне мiсце... З гори сходив Моїсей. Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов свiтло сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзраїля i побiг з гори, як молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу - i став перед тельцем... I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потiм закляв страшним прокляттям, пiдняв своє тесане камiння догори й ударив ним з усiєї сили об землю. I розлетiлися скрижалi на куснi, а Моiсей топтав їх ногами й кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся: - О, що ж ти наробив, Iзраїлю! Люди жорстоковийнi, пощо прогнiвили ви Бога помсти! Таж поразить вiн вас, поразить страшно, i на дiти вашi положить руку свою аж до дев'ятого колiна! О Iзраїлю, Iзраїлю, що ти наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти, дурню старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як же ти смiв забути слово моє й Господа нашого слово, дурню ти старий i малоумче! Арон безсило виправдувався: - Знаєш же ти людей цих... Хiба мiг я їм супротивити-ся, коли вони прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби нам Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити їх очима, лише ми не маємо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й уже приступали до мене... Але Моїсей не дослухав... Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до кущi своєї, заклинаючи на бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах серця всiх людей, - страшно було дивитися, як бiжить перед ними й виє високий сивий дiд. Усi мов повростали в землю. А Моїсей вбiг до своєї кущi, i схопив там вiйськову трубу, i вибiг, i затрубив. I кричав дивним i страшним голосом: - Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу, нехай iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу. I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього вiрнi, пiдперезуючися на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левiїно й вiрнi з iнших колiн. I Авiрон пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озброєнi люди, а Моїсей все трубив i трубив, аж поки не покрилася просторiнь довкола кущi його сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вiрними серед такого захитання, це наповняло їх груди гордiстю й рiшучiстю, а серця їх тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi, i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть. А коли вони дивилися на Моїсея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний, коли передавалося їм вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря якась повставала в їх грудях, зростала якась безплотна ненависть, i криками вони тривожили один одного. А Моїсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i крикнув, але таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтiли ноги: - Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Iзраїля!.. Горе вам!.. Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко пiдпережiть мечi свої i, обнаживши їх, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до других. I убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!.. ...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що вiд кровi п'янiють i гублять розум, кинулося колiно Левiїно на братiв своїх. Забули левiти, що це не ворог, що це рiдний же Iзраїль, з котрим пили i їли вони вчора. Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради. Все забули левiти. Те, що Моїсей помiтно вiдрiзняв їх вiд iнших; те, що їх вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав їм до рук трiшки якоїсь влади, - те вiддiлило вже їх вiд братiв тонкою, ледве помiтною якоюсь перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому тепер забули вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юдеї, як-тi, що тiкають перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й давнього ворога i мстять невиннiсть судженої своєї. Якась таємна й страшна сила тягла їх уперед, i без думки, без вагання корилися вони їй, пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи. I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови тим, хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив труп батька - меч перетинав хлопчика; двоє дiвчаток тулилися одна до одної - обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва. I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею, теж бiг у товпi синiв Левiїних i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло йому до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один iнстинкт, дикий, обнажений, загiпнотизований iнстинкт. I тiльки вже потiм, коли всi вони, убiйники, задиханi, забризканi людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi Моїсея i пророк дякував їм в iменi Господа, призиваючи всякi благодатi на їх голови, - тiльки вiд тої хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Моїсея. - Благословення дасться на вас, - звiдкiлясь, мов здалеку-здалеку, чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левiїни стояли, похиливши свої голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку, щастя майбутнiх благ, розцвiтала на їх закривавлених обличчях. Вчора рiзали вони овнiв, сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його. А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi люди скавучали й лише проклинати вмiли. I проклинали. I цi прокляття важкою удушливою хмарою зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж - до Бога. VII Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому, як хотiлося б спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий день... Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо - всюди стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такi лютi кари. З кожної кущi, з кожного шатра нiсся плач, i ридання, i безумнi, тяжкi прокльони. От чиєсь бiдне полатане шатро. Крiпко зав'язанi дверi його, а всерединi, б'ючись над чиїмсь трупом, тяжко кле-нуть Моїсея жiночi уста. - О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i змiя виссала груди, що годували тебе. О, нехай би черв ненаситний вселився в утробу твою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти мiж шатрiв, i пес прокажений вiдкине своє на лице тобi, i щоб тiло твоє зосталося одно серед пустинi, i щоб гiєни й шакали бридилися їсти його, i щоб вiтер, пролiтаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись мимовiльно занести затруєний подих до джерела чистої води, до смоковницi. Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i смоковниця згорить, плачучи до небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшої смертi?.. I вила жiнка, i чутно, як била себе в груди, а потiм, ухопившися за волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися. I не мiг того чути Авiрон... "О пророче, пророче, що ж ти наробив?" - хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану, щоб утекти, щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони, прокляття, море проклять. Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як вiн рубав мечем, що от зараз з тої кущi вибiжить жiнка й закричить: "Не пускайте його! Не пускайте його, вiн хоче втекти... Це вiн убив мого брата, не пускайте його!" I, все прискорюючи бiг, вискочив Авiрон за ворота, i ще довго не зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi, без напрямку, бо хотiв тiльки одного - зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих божевiльних прокльонiв. От вiн уже тут, вiн уже далеко. Тут уже спокiй. Мовчання пустинi поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж станом i тим мiсцем, де був молодий хлопець; пiсок засипав слiди, i всякий, здавалося, зв'язок загубився. Авiрон сiв i взяв голову в руки... Далеко-далеко, повита туманом, виднiлася гора Синай-ська, - i ще яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що з неї говорив колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авiрон не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його були такi пригнобленi, так жорстокi, що роздирали серце. Хто тепер плаче там вiд.його, Авiронового меча?.. Неясно пригадуються тi хвилини шалу, але щось так нiби мерещиться Авiроновi якийсь бородатий чоловiк. Вiн, певно, був кривий, бо так незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А коли почув, що молодi ноги доганяють, догнали його, - обернувся. На одну мить побачив Авiрон перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бородi... а потiм уже нiчого не пам'ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. I ще пам ятав ту мить, те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря, нараз стрепенувся на одну непомiтну хвилечку в руцi, в'їдаючися в тверду кiсть i розбризкуючи кров у повiтря... " О-о-о!.." "Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?.." "Вiн согрiшив перед Богом..." "А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi, може, вiн пiшов лише так, подивитися... А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?.." "Грiх - це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей... Боже!.. Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi, а я побачив там нечистоту й поставив на другiм, - то я вже согрiшив i за це маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не розберу... Поможiть менi хтось! Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свiй обов'язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху, в усiй його остогидi великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за нього треба було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!.." I вiн стогнав, i не мiг сидiти на мiсцi. Встав, ходив пустинею, не находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його очах, що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога, - це здавалося йому однаковим. I вiн далi й далi тривожив себе питаннями, мучився, не маючи сили розв'язати їх: вони невпинною палючою низкою проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi. "Моiсей велiв тобi вбивати "брата свого, ближнього свого й сусiду свого"... Ну, а що, якби справдi ти зустрiв сусiду свого, старенького доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав а колiнах i приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?" "...Не знаю... не знаю..." "А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне знаєш, iцо вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Кореєм i кланявся новому Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж пiдбурював людей проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i їздив на одному ослi, - чи ти вбив би брата свого?" "...Не знаю... не знаю..." "А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали б перед тобою, тримаючися за руки, i оглядалися б такими ж обезсмисленими обличчями - хто наздоганяє їх, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син їх, любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, - ти поразив би їх в iм'я боже?" "...О, не знаю... не знаю..." "А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях, станула б i своїми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б на тебе, чи пiдняв би й на неї руку i вдарив би в бiлi груди мечем?.." "...О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто бiг обiч мене... Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в шатрi... А може, тiло твоє лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице твоє?!" I холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме обернулося в шматок криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. I бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що її йшов годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу: Моїсей знов зiбрав сонм юдейський i знов щось робив перед народом. Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово... Протискаючися помiж людей, випадково побачив Авiрон одного юдея, що мешкав у близькiм сусiдствi батькiв Асхи. Зрадiв йому, як рiдному батьковi, i питався, чи всi живi в сiм'ї Йонатана. Той вiдповiв, що всi, - це заспокоїло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн тут же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли. Навiть не був цiкавий розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду знов зiбрав людей той Моїсей. I лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою, спитав Авiрон: "Куди це ми йдемо?" Йому розповiли, що це Моїсей палив золотого тельця. Посипав його якимсь порошком, розвiв довкола сильний вогонь, - i на очах у людей блискучий, сяйливий Бог розсипався на сiрий, трiшки червонуватий порох. Скiльки золота пропало!.. А потiм зiбрав Моїсей той порох, розтрусив по водi й велiв потiм усiм пити ту воду. I всi, як барани, товпилися, вiддавлюючи один одному ноги, й пили. За нiч велiв поховати Моїсей усiх мертвих, а рано, ранiш нiж сонце заблисне, всiм зiбратися й рушити геть iз цього оскверненого iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Моїсея. Лише отаборюватися далеко вiд неї, бо вона буде вiд цього часу зватися "скинiєю свидiння" i до неї вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде лише той, що шукає Господа. I одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом з нiччю покрили ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i страшнi вiдблиски кидав полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися довгi тiнi, i кiнцi їх губилися десь в темнотi, далеко, далеко... От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутнє зарево кинув вiн вiд себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по шатрах, по людях... I ходять люди в цьому криваво-червоному морi й ворушаться, а як пiдiймають руки - руки здаються безконечно довгими. Риють землю, обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. I силою вiдтягують жiнку, що мов клiщами впилася в труп свого єдиного сина, кричить, кричить... I громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал... А там далi виносять iз кущi рiчi, i в'яжуть їх, i скручують шатри, i б'ють ослiв. А там розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й положила спати дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу суєтливих людей, i сняться йому тихi, ласкавi сни... Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив мало рук, додавав двох своїх, молодих та дужих. Вiн робив усю найтяжчу роботу в похороннiм обрядi i хотiв лише одного - щоб йому показали лице того, кого вiн ховає... Думав знайти рану на бородатiм обличчi... Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за могилою, а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi... Жiночi уста дякували Авiроновi за помiч, призивали на нього благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим прокляттям, i вiн скорше переходив далi. I так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що як над ранок доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, i заснув кам'яним сн'ом. Його збудив брат. - Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся, скiльки ти душ убив учора во славу божу? Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть, мовби облив його хто зимною водою. Вiн не знаходив, що казати, лише жалiбно просив: - Не говори... Не говори менi нiчого... - Ага! Тепер "не говори"? А вчора хто побiг, як шалений, з мечем ради одного слова того звiра кровожадного? О, та коли ж вiн уже нап'ється досита нашої кровi, щоб перестав уже бiльше її пити? Знущався над нами Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в нас є право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що сам вiн нiчого... все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й велiв iти; велить стати - знов Бог вибрав це мiсце. I навiть убивати людей - Бог йому приказав. О, ви дурнi, дурнiї Проклене вас народ iзраїльський разом iз вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуєте кривавий приказ, а не даєте собi труда навiть подумати над ним. Чи подумали ви над словами Моїсея: "Бог приказує вам через мене йти i вбивати людей". Коли це йому Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був на горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг: "Гей ви, дурнi мої! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз же побрали мечi й убили три тисячi своїх братiв"? Чому вiн так не сказав одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i тiльки потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв, i казав вам рiзати?.. Значить, не говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив? Тут, коло тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всi мовчали, було тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, - а нiхто нiчого не чув. Я був там, - але я нiчого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся тельцевi, - що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб'єш мене? Так бери, бери швидше, - я не боюся тебе!.. У, рабе слiпий, з прокаженою совiстю!.. I Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице. Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б оборонятись, а було б йому це тiльки приємно. Чужi слова мов ще гострiшi були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал. - Одурманив вас Моїсей! Ослiпив! - кричав Датан, забуваючи навiть те, що батько може почути цi богохульнi слова. - Виколов вам очi й скував душу й волю! I, як барани, слухаєте ви всi його в усiм i дивуєтеся його халдейським хитрощам! I тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi вже довкола готовi, лише їхня куща стоїть, як стояла, - тiльки тодi взялися хлопцi до роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона. VIII Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi, як знов затрубила труба Моїсеєва, скликаючи нарiд. Не один погадав собi - о, та коли ж вiн дасть уже нам спокiй! - але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей i замкнулися всi уста. I зiйшлися всi, i боязливо шепотiли, i не пiзнати було рухливого, свавiльного, балакучого Iзраїля. Поглядали на кущу Моїсея, що ген-ген далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло неї видно було й самого Моїсея. I всi бачили його - от так само, як кожний бачив брата свого. I бачили також молодого Iсуса, сина Навi нового, що стояв побiч пророка, - i обличчя їх були однаковi: суворi, рiшучi. Не раз було Авiрон заздростив цьому молодому парубковi, що той так близько завжди може бути коло Моїсея, i всюди ходить з ним, i слухає пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав Авiрон на того щасливця. I от так стояв Iзраїль i дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали, аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввiйшов у скинiю Iсус - i нiчого не сталося, а Моїсей був на дворi. I от високо пiдняв руки Моїсей i теж увiйшов до середини скинiї. I як тiльки закрились поли за ним - пiднявся з землi чи з неба зiйшов, - нiхто вже того докладно не вмiв сказати, - але всi бачили ясними, вiдкритими очима, як перед дверима скинiї став огненний стовп. Серед бiлого дня, при свiтлi сонця бачити великий стовп вогню, що стоїть коло кущi й не палить її, - це ж таки було страшно. I тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий голос Бога, а йому вiдповiдав тоненький, як ниточка, жалiбний голос Моїсея. Потiм вийшов Моїсей iз скинiї - i вогненний стовп кудись щез. А пророк пiдiйшов близько до народу i став говорити: - Iзраїлю безумний!.. Слухай, що говорить тобi Господь твiй! Великим согрiхом згрiшив ти, Iзраїлю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед Богом, як забути iм'я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. I тому ярiстю лютою воз'ярився на вас Господь i так говорив менi: "Сини, що родив я їх i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Iзраїль мене не пiзнав, i люди мої мене не розумiють. О люди, наповненi грiхомi О насiння лукаве! Наведу руку мою на тебе й погублю!" I хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед ним на колiна й благав: "Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл рук їх, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся... Не бери гнiва твого на людей, їх же сам вивiв єси з землi терпiння. Чи не ти ж клявся собою й говорив: "Умножу плем'я ваше, як зiрки небеснi, множеством i дам вам усю землю володiти нею вовiк", - а тепер хочеш потребити ввесь нарiд? Остави їм, святий, грiх, а коли нi - зчеркни мене з книги твоєї, що вписав ти в неї iм'я моє!" Так говорив я iстинному i змилосердився вiн на мої слова i сказав: "Не викину з книги моєї iменi твого, бо лише тих, хто согрiшив передо мною, iм'я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не забуду, i прийде день, в онь же посiщу я їх за жертву тельця. Тепер же скажи їм так. Клявся я Авраму, й I саку, й Якову, глаголячи: "Сiменi вашому дам землю оцю", - i зроблю по слову своєму. I хiба вже не почав я робити? Хiба не вiдiбрав у вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в Мерi не зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не дав вам iз скелi напитися? Всюди було з вами чування моє, i десниця моя рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик ваш на похулення iменi мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. I iдiть самi!" I чули люди цi слова Моїсея, i плакали в жалiбних убраннях своїх, i молили Моiсея знову привернути до них милiсть Бога. Страшно зоставатися самим у пустинi без божої опiки... Хто поведе? Хто дасть перепелiв? Кому принести жертву? А Моїсей стоїть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста його, i мов скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки людей, наче говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть саме життя людей перед великою тою цiллю, до котрої веду я це стадо? А як трохи втихомирилося, знову почав Моїсей: - Нi! Не пiду я з тобою, Iзраїлю, бо почав єси ходити виєю високою. Не пiду я з тобою, Iзраїлю, щоб у гнiвi своєму не вбити тебе. Але й оставити тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву пустинi. Тому посилаю янгола мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея, i Ферезея, i Гергесея, i Евея, i Евусея. i введе тебе в землю, що тече медом i молоком. Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол Бога буде йти з ними в пустинi й помагатиме їм. А Моїсей казав далi: - I подякував я Господевi, говорячи: "Дякую тобi, всесильний, в iменi народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти й видимого провiдника iншого поставиш перед Iзраїлем, бо вже не слухають мене люди й переступають слово моє. Не хочу я влади - хочу спокою..." I вiдповiв менi Господь: "Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я паче всiх. I тiльки тобi я можу доручити вести нарiд мiй, i тебе нехай слухає вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою..." А я на те вiдповiв Господевi: "Милостивий!.. говориш, що я дiстав благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою, покажи менi лице твоє, щоб я бачив його й розказав Iзраїлю, бо не хоче Iзраїль вiрити в Бога невидимого". А на те Господь сказав менi (тут голос Моїсея пiднявся якнайвище, а розсiянi в товпi левiти зашепотiли: "Слухайте... слухайте!..") - на це Господь вiдповiв менi: "Не можеш нi ти й нiхто iнший iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний лице моє - не буде живим. Але щоб знав ти силу мою - слухай. Є мiсце в мене на горi Синай, - i там стань ти на каменi. I положу я тебе в розколину каменя того i покрию рукою моєю над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою, i побачиш задняя моя... Лице ж моє не явиться тобi..." Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i побожний настрiй освятив душi людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього Бога, що навiть пророковi своєму може показати вiн лиш задняя своя... О, будьмо лише вiрними йому, сповняймо лиш завiт його, а вже вiн зумiє скорити ворогiв. А Моїсей, передихнувши, ще дужче закричав: - Чи бачиш хоч тепер, Iзраїлю, що грiх великий зробив єси? Хто хотiв бачити лице Бога, коли менi, навiть - менi, не може Господь показати його?.. Але милостивий вождь наш i великий! I це вiн повелiв менi зробити святиню, котру бачили б вашi очi, котру обiймали б вашi руки, котру цiлували б вашi уста. Iзраїлю, Iзраїлю!.. Ти вже мав святиню свою, коли б не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя заповiдi свої, - i це була б святиня твоя. Але в гнiвi своїм я розбив тi скрижалi, - побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його Бог. Тепер же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи хлiба й не п'ючи води, аж доки не напишу слiв господнiх на нових скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так, як розкаже менi Господь. I положимо туди скрижалi тi, - i буде це дiло рук господнiх iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь. На тiм закiнчив Моїсей i вiдпустив нарiд. Заспокоєнi, з просвiтленими душами, почали розходитися люди по кущах своїх, тихо балакаючи мiж собою про несповiдимi путi божi. А на другий день рано вже не було Моїсея в таборi. Така невтомнiсть дивувала людей, i пояснити її собi люди могли лише божою силою, благословенням. IX I так, як заповiв, перебув Моїсей на горi сорок днiв i сорок ночей, але вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й чекали. Та i як їм не бути спокiйними, коли кожна сiм'я згадувала когось убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. I, може, не одно прокляття задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з смертельно ображеного серця серед тихої ночi в пустинi й никло безслiдно, як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi.